треба до Могилева дiстатися... Боже мiй, скiльки миль проскакати... Аж не вiриться, що все - позаду..." Вiн набрав у пригорщу води i став ©© пити. I тодi ожили в душi спомини, тамованi три десятирiччя, ожили запахи дитинства, - i Петро вiдчув: щось тече в нього по зарослих сивою щетиною щоках. "От господи, чого це? - знiяковiв цей лiтнiй чоловiк. - Вода як вода... Ну, пив колись. Ну, зараз п'ю..." Вiн знову набрав пригорщу води i хлюпнув собi в обличчя. Потiм ще i ще... А сльози текли й текли. I чоловiк горбився над водою, мов ведмiдь, i боявся озирнутися назад, щоб супутники не бачили його очей. "Отаке, прости господи. Ну, кому це потрiбно? Соромно перед людьми. Старiюся, чи що?" Вiн дивився на лiвий берег Днiстра i усмiхався сам до себе. Його супутники делiкатно мовчали й теж дивилися на протилежний берег. Нiхто з них ще не бував на Укра©нi. Трi╨стинець Джузеппе бачив на сво╨му сорокарiчному вiку багато чого. Знали його в Iспанi© та Францi©, навiть в Алжiрi ухистився побувати, казав, що був i в Америцi, та цьому мало хто вiрив, бо Джузеппе, крiм сво╨© найголовнiшо© прикмети - чвертьаршинного носа, - мав ще одну, не менш видатну особливiсть - вiн любив прибрехати... Але на Укра©нi вiн таки не бував... Зовнiшнiсть Джузеппе була виразна - легенький пушок на майже облiзлому тiм'©, чорнi широкi брови, що намагалися зiйтися десь посеред лоба гострим кутом, та не вистачило ©м снаги й волосся; пiд носом примостилися тоненькi вусики, дуже схожi на брови, хiба що бiльш вишуканi; все пiдтримувала могутня нижня губа, що сво©ми розмiрами тiльки пiдкреслювала недостатню розвиненiсть пiдборiддя, оздобленого невеличкою рiденькою борiдкою. Булькатi очi сеньйора Джузеппе в основному мали брунатний колiр, але в хвилини страшного гнiву чорнiли, а в хвилини натхнення (а це бувало досить часто, коли починалися розповiдi про численнi пригоди) голубiли. При цьому можна ще згадати досить сумовиту обставину щодо зросту сеньйора Джузеппе, який зовсiм не задовольняв його власника. Можна згадати й черево трi╨стинця, яке було трохи непропорцiйне до його зросту. Та була в iталiйця риса, яка перекривала всi його тiлеснi й духовнi вади, - вiн стрiляв влучнiше за легендарного перського шаха Бахрама-гура i шпагою та шаблюкою орудував не гiрше... Чорногорець Йован був повною протилежнiстю трiестин-цевi. Височенний i кiстлявий, нiс у нього малий, а пiдборiддя велике, брови дивилися кутом не вгору, а вниз. Так само поводилися й вуса. Якщо в Джузеппе на головi росло мало, то в Йована була чуприна, мов галчине гнiздо, очi глибоко сидiли пiд бровами, i ©хнiй колiр визначити було важко. Йован був мовчазний, бо пригод нiяких у його життi не було, а брехати вiн не любив. Але стрiляв i рубався на шаблюках вiн майже так, як i Джузеппе. Високого чорнявого чоловiка, одягнутого в дорогий, хоч i дуже запорошений далекою дорогою плащ, звали Олександром, графом Чорногорським. Було йому, мабуть, стiльки ж лiт, як i Джузеппе та Йовановi. Тонкий грецький профiль, задумливi чорнi очi, сильне, трохи випнуте вперед пiдборiддя, високий лоб, пещенi руки, якi, проте, добре вмiли тримати пiстоля й шаблю... Отже, нiхто з подорожнiх, крiм Петра, не бував на Укра©нi, i тепер усi вони з цiкавiстю розглядали кра╨вид, що розлягався за рiчкою. Протилежний берег був положистий, зарослий невеликими кущами, якi далi переходили в лiс. Десь через милю рiвнина, утворена в минулому наносами рiки, круто переходила в гору. На горi теж темнiв лiс. I праворуч, i лiворуч стояли такi ж гори... - Будемо шукати броду чи поронника? - запитав по-турецьки Олександр. - Га? - стенувся Петро. - Хто його зна╨, - теж по-турецьки казав вiн, вилазячи з води. - Тут же недавно така вiйна була, що спробуй знайти поронника... - А брiд? - Не знаю. Забув... Хiба що... Бiля самого Могилева ╨ щось подiбне. Але це тiльки в найсухiшу пору... - А по водi? Як Iсус? - реготнув Джузеппе. Олександр нетерпляче озирнувся на трiестинця: тихо! - Та просто перепливемо, - обiзвався Йован. - Нешироко ж. Подорожнi поскидали з себе одяг та зброю, прив'язали все це до сiдел i, взявши коней за поводи, пiшли в воду. - У-ух! Холодна! - задрижав Джузеппе. - З гiр тече, - сказав Петро. - 3 Карпат. Прудка. Йован ступив у рiчку, ©© течiя нагадала йому швидкi й холоднющi рiки його батькiвщини. I тут неподалiк пролунав пострiл, потiм другий... Не змовляючись, подорожнi вхопили з сiдел пiстолi, а Джузеппе ще й рушницю видобув та прилаштував на спинi сво╨© кобили. - Що то ма╨ бути? - неспокiйно крутонув головою до Петра Олександр. - Не знаю. Але, мабуть, не за нами. Нараз з невисокого, але густого лiска-чагарника, яким кiлька хвилин тому ©хали Олександр та його супутники, вискочив якийсь чоловiк. Вiн пробiг, накульгуючи, не бiльш як з пiвсотнi крокiв по вiдкритiй мiсцевостi, коли з лiска вигулькнуло кiлька туркiв з рушницями. Чоловiк озирнувся навсiбiч i подавсь до води. Та погоня наздоганяла. Чоловiк закричав що було сили. - Що вiн кричить? - запитав Олександр. - Кричить: рятуйте, - переклав iталi╨ць. - Схоже на нашу мову... Чоловiк уже вскочив у воду, а турки були поруч нього. I тут гримнув пострiл. Петро здригнувся, оглянувся й побачив, що Джузеппе задоволене всмiха╨ться в сво© вуса, а Йован шкiрить зуби. Переднiй турок, мов спiткнувшись, упав на землю. - Заряджай, Йоване, вдруге рушницю, тiльки скорiше, - аж застрибав Джузеппе. Туркiв було п'ятеро, власне, вже четверо, бо в кого влучала Джузеппова куля, того вже можна було смiливо вважати небiжчиком. Але й четверо проти чотирьох теж нелегко... Розпаленi погонею, турки, напевне, забули про обережнiсть i бiгли просто на Олександра та його супутникiв. - Стiйте! - вигукнув по-турецьки Олександр. - Зупинiться, а то будемо стрiляти! У вiдповiдь - пострiл з пiстоля. Олександр схопився за руку. Тут знову гримнула Джузеппова рушниця. Упав ще один турок. Слiдом за ним звалився на землю третiй - це втiкач, скориставшись тим, що переслiдувачi на якусь мить забули про нього, вискочив з води, пiдбiг до вбитого турка, вихопив його пiстоль i тут же послав кулю в спину найближчому з ворогiв. Дво╨ туркiв, що лишилися живими, зупинилися й тут же рвонули до лiсу, з якого вони так необачно вискочили. - Тiкай, тiкай - куля все одно прудкiша, - промовив Джузепле, наводячи свою рушницю на турка, що бiг лiворуч. Ось вiн уже вскочив у лiс, зник, потiм за кущем промигнули його шаровари. В цю ж мить гахнув пострiл з рушницi, i до неба здiйнявся короткий крик. - Туди тобi й дорога, - задоволене мовив трi╨стинець. - Не треба так багато стрiляти, - озвався Олександр. - Бережи порох, кулi. Вони нам ще згодяться. Ти диви - й мене дряпнуло... Вцiлив таки чортiв яничар... Джузеппе та Йован пiдскочили до Олександра. Вiн пiдняв долоню, якою затискав свою лiву руку бiля плеча, i вони побачили кров, що юшила з рани. - Моменте, - сказав Джузеппе, метнувся до свого коня, витяг шматок полотна, пляшку з якоюсь настоянкою i невеличкий кухлик з чорним шмаровидлом. Вiн взяв у рота з пляшки трохи настоянки i пирснув нею на поранене мiсце. Потiм намазав кра© рани чорним шмаровидлом, наклав на не© просякнутий настоянкою шмат полотна i зав'язав великою полотняною шматиною. - Через день-два й забудеться, - запевнив. Втiкач, якого подорожнi вирятували з бiди, поволi йшов берегом до них. У руцi вiн тримав пiстоля. Чим ближче пiдходив, тим виразнiше було видно, який вiн виснажений i блiдий. Розкошланi борода i вуса, довге волосся... На однiй нозi щось телiпалося... Втiкач зупинився крокiв за десять i мовчки дивився на голих людей, що тiльки-но вели бiй з п'ятьма турками. - Пiдiйди ближче, - по-турецьки сказав Олександр. Чоловiк здригнувся й глухо спитав - теж по-турецьки: - Хто ви? - Божi люди... Християни. А що? - Перехрестiться. - Ти диви, - розсердився Петро i вигукнув по-укра©нськи: - Ми до нього з ласкою, а вiн до нас з лайкою. - Чому ж з лайкою? - почувши укра©нську мову, сказав по-укра©нському втiкач. - Тепер iду. Ви так по-турецькому балака╨те, що я подумав: утiкав од туркiв, а до туркiв потрапив. Незнайомий пiдступив майже впритул, i подорожнi побачили на його руках шрами вiд кайданiв. - А на нозi що то? - поцiкавився Джузеппе. Незнайомий ворухнув ногою, i всi почули, як у травi задзеленчав ланцюг. - Ясно, не питаю... - Знайома штука, - додав Петро. - На той берег попливеш? - А я туди якраз i бiг, - сказав незнайомий. - Бачили... Ну, то що - вперед? Незнайомий мовчки кивнув, i подорожнi пiшли у воду. Швидка течiя штовхала вбiк, ноги занурювались у м'яке глеювате дно, конi тривожно стригли вухами й голосно форкали... - Ти чого не роздягнувся? - запитав Петро у втiкача. - А... не хочеться... - Тримайся за мого Сiрого. Вiн витягне. Тебе як звуть? - Йон... Йон Кодряну... - Ти - Йон, а в нас - Йован. Ще б Iвана - i була б трiйця... За що тебе було закуто? - Хотiв утекти в Кодри - в мене ж i прiзвище лiсове [70]. - Ну да, Лiсовенко по-нашому... - От-от... Хотiв утекти - тьху ти, як тяжко дишеться, - а щоб хлопцi мене туди прийняли, вирiшив пiстоля вкрасти в турка. А вони й спiймали. Вiдлупили добряче - i в зiндан. Сидiв там з пiвроку. Думав, здохну. Аж тут небесна сила мене вирятувала. Вчора гроза була. Громом у дерево ударило. Дерево впало на наш зiндан, провалило покрiвлю. Я в дiрку - й драла. А вони таки напали на слiд... Ух, аж не вi-риться, що на волi... - А чому на Вкра©ну тiкав? - А куди ж iще? Козаки туркам недавно дали - ого-го! Так на Вкра©ну турки зараз не дуже-то смiливо сунуть носа. А в нас - не дай боже що тiльки твориться! - Давно я не був на Вкра©нi. - Рiк? Два? - Тридцять. - Тридцять? Ого! Як же це? - Колись розкажу. А зараз - горни руками дужче... Пiд берегом Петро озирнувся й побачив далеко збоку те мiсце, з якого ©хнiй малесенький загiн починав свiй шлях через рiчку. - Несе, ох, i несе! - Берег близько. Йован, як найдовший, уже перебирав ногами по дну i виводив свого коня з води. Джузеппе ще плив, допомагаючи Олександру, який пораненою рукою тримався за коня, а здоровою, правою, грiб... Коли Петро нарештi став ногою на суху землю, вiн знову вiдчув, як усе в ньому затрусилося i йому захотiлося впасти в цю пилюку, в цю траву, рожеву-рожеву вiд захiднього сонця, й плакати. Вiн цього не зробив - вiн просто лiг на березi i став дивитися в небо. - А тепер куди? "От нетерпеливиться графовi Олександру", - подумав Петро. - На Могилiв, - вiдповiв. I - до Йона: - Не зна╨ш, тут е щось таке, де б переночувати й повечеряти? - Мусить бути. Корчма чи ще щось таке. Без цього не можна. - Вiн помовчав, а потiм подивився благаючими очима на Петра: - Ви, мабуть, на Запорiжжя? Вiзьмiть i мене. - Ти що? Як же ми тебе вiзьмемо? В нас чотири конi, а ти п'ятий... - Я бiгтиму за вами... Чи десь украду собi коня. Вiзьмiть мене!.. - Ми не туди ©демо, - озвався Олександр. - Як же не туди? - ударився в поли Йон. - Коли я точно бачу, що туди?! - Ми-таки справдi не на Запорiжжя ©демо, - сказав Петро. - Ну, хоч до Могилева до©демо разом, а там побачимо... Я ж вам ще спасибi не сказав за те, що виручили з неволi. Спасибi вам, молцумеск! [71] Скiльки житиму - пам'ятатиму... - Сiдай на коня за мною, - сказав Петро, одягшись i скочивши в сiдло. - Довезем до корчми. - По©хали... Йон .сидiв ззаду Петра, тихенько смiявся i обiймав його сво©ми довгими кiстлявими руками. - Ти гляди, вошима мене не надiли, - пробурчав Петро. - А то - не мала баба клопоту... - Нема╨ ©х у мене. У нашому зiнданi весь час палили сiрку, щоб дохли всi вони, бо турки боялися, аби на них лекелi-гумма [72] не напала. Петро не пiдганяв коня, дивився на зарожевiлу хмару над лiсом, i здавалося йому, що цю хмару вiн уже бачив - давно-давно, ще в дитинствi, коли з прадiдом сво©м Савкою Скрипником виходили в поле. Отако©, як зараз, серпнево© днини - ласкаво©, сумирно©, коли повiтря зда╨ться кришталевим i нестямно прозорим. Вони сiдали з дiдом бiля старого-престарого береста - чи сто©ть вiн зараз, через стiльки лiт? Дiд виймав з полотнини свою скрипчину i щось награвав. Петро дивився, як Його цупкi пальцi точно й легко падали на гриф, притискаючи струну, а кра╨м ока стежив за смичком - i йому ввижалося, що то не дiдова рука водить смичком, а смичок веде руку... I все видавалося казковим, неземним - i сам дiд, i дiдова музика, i старезний берест, що зачаровано слухав музику... I на небi лебедiла рожево-бiла хмариночка - хмариночка-храми-ночка... Дiд майже пошепки наспiвував пiсню про козака, що просить товаришiв: як умру, каже, хлопцi, то не спускайте мене в могилу, а прив'яжiть мене до мого коня, та хай вiн несе мене в блакитний степ, щоб я востанн╨ на нього поглянув... I тодi зрозумiв Петро, що дiд уже старий i що дума╨ вiн про смерть. I сидiли вони обидва сумнi й сумирнi перед величчю свiту. А хмариночка-храминочка аж сяяла, аж видзвонювала нечутними дзвiночками... Де вона зараз, дiдова Савчина могила? Ось ©хатимуть вони завтра з Могилева, то хай там що, а заскочить вiн у сво© рiднi Сугаки та поспита╨ в людей, де дiдова Савчина могила... Та, може, й живий хто лишився, хто про нього, Петра, пам'ята╨... ...Йон свиснув, а Джузеппе загукав по-турецьки: - Гей, шайтани, ну, що це ви вiдстали? Бiгом до корчми, а то... Петро шарпнув Сiрого. - Де це ви бачите корчму? - пiд'©хавши, запитав вiн у Джузеппе. - А ото хiба не вона? - Джузеппе показав трохи вбiк вiд берега. Шинкар, почувши, що до його корчми пiд'©хало кiлька подорожнiх, тут же вискочив на порiг. - Акшаминиз гайролсун! [73] - привiтав його Олександр. - Акшаминиз гайролсун! Гош гелдинiз! [74] - тут же озвався шинкар. - Ти, шинкарю, бачу, i по-турецьки вмi╨ш? - злазячи з коня, промовив Петро. - А я по-всякому, хи-хи-хи... Чи© грощi, того й мова. Платитимеш динарами - по-турецьки стрiну, платитимеш курушами - по-християнськи. Шинкар, весь час вклоняючись i притискаючи руки до грудей, сипав мов горохом: - I таку велику честь ви виявили бвдному Лейбi, що завiтали до мо╨© вбого© корчми... Мабуть же, притомилися з дороги, та далеко, мабуть же, ©дете... Нi, нi, не питаю, не треба закудикувати дорогу, це я просто сам до себе... - Так, кажеш, звуть тебе Лейбою, - промовив Петро, заходячи в корчму. - Лейбою, паночку, Лейбою. Вiн зiрвав з дерев'яного патика, вбитого в стiну, якусь ганчiрку, махнув нею по засмальцьованому столу й лавах: - Прошу панiв до столу! Що хочете пити й ©сти, ясновельможний графе? Олександр зблiд. Звiдки зна╨ цей Лейба, хто вiн такий? Петро схопився за шаблюку. Джузеппе, зиркнувши на нього, вихопив пiстоль. Тiльки Йован та Йон спокiйно дивилися на шинкаря. - Що ╨ - все давайте. На п'ятьох. Тiльки ©сти. Пити не треба, - уривчасто мовив Олександр. Очима показав Петровi й Джузеппе: сховайте зброю. Сiв за стiл. Роздивився навколо. Тим часом з-за перегородки вискочила розпатлана, але красива дiвка, мабуть, донька Лейбина, заходилася розставляти на столi миски й тарiлки. Лейба теж мотався туди й сюди, допомагав ©й. Скоро на столi задимiв борщ, зашкварчала ковбаса... - ╞жте, ясновельможний графе, ©жте, - намагаючись упiймати погляд Олександра, примовляв Лейба. - ©жте, ми так давно на вас чекали. "Що за чортiвня? - з досадою подумав Петро. - От тобi й цiлковита та╨мниця. Ми ще тiльки стали на укра©нську землю, а якийсь Лейба вже зна╨, хто ми..." - Це ти всiх при©жджих графами обзива╨ш? - примружився Петро. Пiймав схвальний погляд Олександра. - Як то всiх?! - заметушився Лейба. - Я ж, прошу пана, не назвав вас графом... I його, i його, - показав пальцем на Джузеппе i Йована. - А оцей, - тицьнув на Иона, - то вiн зовсiм не з вашо© компанi©... А граф ╨ граф. Граф Олександр... Так чи нi? - на товстих губах Лейби на мить зазмi©лася ╨хидна усмiшечка. Джузеппе нахилився до Петра й спитав по-турецькому: - Що то вiн каже? Петро вiдповiв: - Зна╨, хто ми i що ми i навiть про те, що серед нас е Алессандро конте Дi Монтенегро [75]. - О! - пiдвiв сво© брови Джузеппе, i його очi стали темними. - Сакраменто! Нечиста сила! Цей чоловiк зна╨ надто багато. Треба, щоб вiн нiчого не знав. Вiн вийняв пiстоля й поклав на стiл. Лейбине обличчя видовжилося: - Що ви хочете робити? - гукнув вiн по-iталiйськи. - Пане граф, ваш компаньйон хоче тут робити шум i стрiлянину! У цьому шинку не стрiляють. Я не люблю шуму. - А це буде тiльки раз - i бiльше не болiтиме, - сказав по-iталiйськи Джузеппе. - Джузеппе, сховай пiстоля... Тепер от що, - Олександр всiм тiлом повернувся до Лейби: - Хто це тобi розповiв про нас отакi небилицi? - Нiхто, пане граф! Я просто спостережливий ╨врей. Хiба не видно з вашого обличчя, що ви - граф, а ось цей, - показав на Иона, - каторжник? - Ну? - Олександр очiкуюче дивився на Лейбу. - А... а iм'я ваше?.. Хтось з ваших компаньйонiв назвав, я почув, от i все... - Все? - Все, - розвiв руками Лейба. - От що, Джузеппе, - сказав Олександр по-турецькому, - бери свого пiстоля i роби шум, тодi вiн одвикне брехати. - Не треба! - верескнув шинкар. - Що ви хочете? - Ти зна╨ш, - вiдповiв Олександр. - Ваше iм'я, найяснiший графе, менi передали звiдти, з Богданi©[76]. - Хто? - Ну, хiба це так важливо? Ви ж заходили до корчом? Заходили! Розмовляли? Отак потроху ми все i взна╨мо. Ви ночуватимете, а Лейба пошле свого служника до Гершка, а Гершко хай пошле свого чоловiка до Мой©гiе - треба, щоб знали: ©де найяснiший граф Олександр, ©де, Мабуть, до Ки╨ва, якщо взяти до уваги його попереднiй маршрут, ©де верхи з трьома вiрними людьми, ©де та╨мно... От i все. - А для чого це вам? - Треба знати все, що робиться на свiтi... Може, зараз оце ви ©дете, а на той рiк почнеться десь вiйна, - от Лейба й думатиме, що воно та з чого... - Так от, - беручись за борщ, промовив Олександр, - твiй служник до Гершка ще не по©хав? - Нi. - Хай i не ©де. - А що про мене Гершко подума╨? - Хай дума╨, що хоче. - Ой, вейзмiр, я матиму великi збитки. Хто менi ©х вiдшкоду╨? - Що тобi краще - кулю в лоб i без збиткiв чи щоб лоб був цiлий, але iз збитками? - I так погано, i так погано... Я бiдний шинкар, що я робитиму, як на мене розсердяться iншi шинкарi? Тодi менi треба буде сказати сво©й доньцi Ривцi: а гiте нахт [77], а самому почепити на шию каменюку i стрибати в Днiстер... Ай-вай-вай, що я наробив?! Олександр вийняв iз кишенi гаман iз золотими, спостерiгаючи за ласим блиском у Лейбиних очах, витяг велику монету i кинув йому. Шинкар вiдставив кишеньку на жилетцi, пiймав у не© золотого на льоту i тут же почав кланятися й примовляти: - Спасибi вам, добрий дане, що зглянулися на мою бiднiсть. Бiдний Лейба молитиме бога Адона©, щоб вiн послав вам велику фортуну. - А Гершковi скажи, що граф Олександр поплив по Днiстру вниз, до моря. Чув? - Чув, найяснiший паночку. - А коли щось буде не так - ось цей чоловiк, - показав на Джузеппе, - повернеться назад i уб'╨ тебе. Втямив? - Ой, що ви? Що ви?! За вiкном почувся кiнський тупiт i людськi голоси. Лейба тут же метнувся в дверi. Через якусь хвилину новi гостi зайшли всередину. Це був польський панок з кiлькома сво©ми дружками. Вони тут же замовили собi вина та закуски й сiли бенкетувати. Олександр прикликав до себе Лейбу. - Отже, так, - сказав вiн йому. - Зараз ти нас покладеш спати... В тебе ╨ одяг на одного чоловiка? - метнув очима на Йона. - Знайдеться, паночку. - Так-так... А щоб розбити... - Олександр нервово перебирав пальцями, - ну, як його, зiнджир[78], у тебе знайдеться iнструмент? - А обов'язково розбивати? Можна ключ пiдiбрати i вiдiмкнути. У Лейби таких ключiв багато. - Треба ще помити, поголити й пiдстригти цього чоловiка... I ще - дiстати йому коня... До ранку. - Ой, це так тяжко, так тяжко... - Заплачу. - Подумаю. - Нiчого думати. Дай того коня, що ним твiй служник до Гершка ©здить. - Пхе, та то ж мужицький кiнь. - Iншого й не треба. В цей час польський панок пiдвiв голову й задиристо спитав: - Яке то бидло хце ©здити на мужицькому конi? Олександр тут же вiдповiв по-польськи: - А те бидло, яке втруча╨ться в розмови, якi його не стосуються! - Цо? Слово гонору, цей мужлан хце, аби я його провчив, - панок пiдвiвся i, схопившись за шаблюку, вигукнув: - ╙стем пан Станiслав Сулятицький!.. - А я не збираюсь рекомендуватися кожнiй про©жджiй свинi, прошу пана, - спокiйно вiдповiв Олександр, не встаючи з мiсця. - Г-i-i-i! - верескнув пан Сулятицький, i тут же скочили його дружки. - Я мушу провчити цього грубiяна! Джузеппе, Йован i Петро вийняли пiстолi. - Прошу не робити необачних рухiв i не говорити необачних слiв, бо ми цього нiкому не дару╨мо, - сказав Олександр. - Цi люди не люблять, коли когось iз них ображають. I щоб вони не сердилися, лiпше було б, якби .грубiян, - я не дочув його ймення, - попросив пробачення. Круглопикий, iз закрученими вгору вусенятками панок, мабуть, не чекав такого повороту подiй. В^н зрозумiв, що втрапив у халепу. Але гонор ╨ гонор. - Доки живий пан Сулятицький, доти не почу╨ жодна свиня пробачення вiд нього. Граф Олександр посмiхнувся: - Ну, якщо пан до того мав справу тiльки iз свиньми, то вiн робив помилку. А зараз вiн мусить пробачитися перед людиною. I якщо не пробачиться, то мо© люди застрелять пана... - Я викликаю вас на герць! - верескливо вигукнув панок, i червонi, як буряк, щоки його затiпалися вiд гнiву й переляку. - Я не хочу бруднити сво© руки об такого пана. Лiпше ми цього пана застрелимо, а з ним i тих, хто посмi╨ чинити опiр. Настала тиша. Компанiя тверезiла на очах. - Сто дяблiв його мамi!! - вигукнув цибатий бурмило. - Я йшов сюди вечеряти й ночувати, а не хапати дюру в черепок. Славеку, мирися з паном! - Ах, бо©теся за сво╨ життя? Що ж, тiльки рятуючи вашi боягузливi шкури, пiду на приниження... Пане, - звернувся вiн до Олександра, - я висловлюю вам свiй жаль з приводу непорозумiння, яке тiльки-но сталося мiж нами. - Менi так само шкода, що мiж нами сталося непорозумiння, - холодно вiдповiв граф i помiтив бiля себе переляканого Лейбу. - Що таке? - Ми ж говорили... - Ах, я мало не забув... Вiн глянув на Йона, оброслого бородою й вусами, брудного, нещасного. - Ти по©деш з нами. Щоб до ранку був готовий... ...Вже всi поснули, тiльки десь у хатинi Лейба приводив до ладу Йона. Петровi нiяк не спалося. Вiн лежав на рипучому дерев'яному лiжку й дивився у вiкно, де котився повний мiсяць, розливаючи синювате мерехтiння. "От ти, Петре, й на Укра©нi. Бач, яка стрiча..." Чув - надворi щось видзвоню╨, видзвоню╨... якась птаха чи, може, оцi комахи... ну, як ©х... Чайир чекiргесi?.. [79] Як же це по-нашому? Ну, гра╨ так, мов на скрипочцi, заднiми нiжками об крильця... Як же це зветься? Скачуть ще так весело з-пiд нiг, коли йдеш степом... Коники? Коники!.. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ, _ у якому розповiда╨ться про подi©, здавалось би, дуже далекi вiд подiй, щойно описаних... _ Мусiй пiдвiв голову вiд столу. Неквапливо (вiн усе робив неквапливо) потер кулаком очi. Витрiщився на свiчку, що от-от мала впасти у велике кружало розплавленого воску. Перша думка була: схопити свiчку й поставити як слiд, щоб не хилилася. Вiн уже простяг було руку, та потiм зупинився. "Так що ж казав Архiт Тарентський?.. Ах так... Я знаю, що вiн казав. "Лев розшмату╨ пса, якщо той пес наблизиться до нього!.." О нещастя! До чого тут Архiт з його математикою та астрономi╨ю i лев з його шолудивим псом? I хiба це казав генiальний грек? Це - слова з корана, з найсвятiшо© книги книг, а грек був гяуром. Але ж якби грек Архiт раптом ожив i опинився в теперiшньому Стамбулi, то й вiн би, певно, став мусульманином, як став ним недавнiй вихованець Ки©всько© братсько© школи Мусiй Цiпурина. ...Сидiв, усмiхався сам до себе й пiдраховував, знаючи - бодай приблизно - довжину й товщину свiчки, кут ©© нахилу, питому вагу воску, - чи ма╨ вона зараз упасти... Свiчка не впаде. Математика говорить точно. Свiчка - тобто оцей нахилений цилiндр - мала впасти ранiше, коли була довшою. Але не впала й тодi. А зараз - зараз ©й нiщо не загрожу╨. Сто©ть i стоятиме. Згадалося обличчя старого Атанасiя, мудрого ки©вського математика i звiздаря, згадалася його сива борода й перетятий шаблюкою нiс. Тому Атанасiй завжди гугнявив. Звiздаревi вуха стирчали в усi боки, як у кажана, а очi здавалися хитрющими, бо сидiли косо, як у ногайця. Згадалися безконечнi математичнi диспути з Атанасi╨м, мудрування про закони чисел, про ©хню нескiнченнiсть. - Всьому начало ╨ число, - казав Атанасiй. - Пiзнавши його закони, ми пiзна╨мо закони свiту. - О-од б-бога вони, - вiдповiдав Мусiй, за©каючись. - Божа мудрiсть iсну╨ не для того, щоб ми на не© пальцем тицяли, а для того, щоб ми ©© пiзнали i богорiвними стали. - Чи ж г-годиться ч-чоловiковi мрiяти про т-те, щ-щоб з б-богом рiвнятися, навчителю? За це к-кара буде в-велика. - Людство зазнало бiльше божих кар вiд тяжко© темноти сво╨©... ...Свiчка, наставлена косо, палала на столi, освiтлюючи великий аркуш пергаменту. Мусiй Цiпурина розкреслив його на iталiйський манiр - як робили великi мiмари[80], плануючи ту чи iншу споруду. Перед ним уставала в усiй красi мечеть, яка мала прославити навiки-вiкiв дiяння великого султана Османа Другого. Це буде ще одна Османiе, бо велика мечеть на честь султана Османа Першого вже давно сто©ть у Стамбулi. Але мечеть Османа Другого ма╨ затьмарити красу i Османi╨. й навiть Айя-Софi© та Сулейманi╨. Правда, султана Османа вже нема╨, мечеть, певно, назвуть iнакше, та не в назвi суть. А в тому, що буду╨ ©© вiн, зодчий Муса, що колись носив християнське iм'я Мусiй Цiпурина, був вихованцем славетно© Ки©всько© братсько© школи. Нi, нiхто не змушував Мусiя зрiкатися сво╨© вiри та свого iменi. Але вiн мусив збудувати сю мечеть. I, отже, мав стати мусульманином, аби знати коран, знати всi закони й звича© магометанства. ...Знову згадався Атанасiй Слабошпицький. Занурений у сво© математичнi пiдрахунки, вiн якось пiдвiв голову од паперiв, косооко позирнув на Мусiя й, зiтхнувши, мовив: - У тяжкi часи живемо, сину мiй. Для кого працю╨мо? Для кого мрi╨мо? Нашi найкращi думи лишаються на паперi - мертвими, бо нема властителя на нашiй землi, котрому вони були б потрiбнi. А папiр не вiчний. Мусiй спочатку не зрозумiв, куди вiн веде. - А ти згадай блаженно© пам'ятi добу Ярослава Мудрого. Кревно зацiкавлений був великий князь у розво© науки i красних мистецтв. Онде - Софiя небоздвижа╨ться. Щастя мав той зодчий, що зробив усi пiдрахунки, та ще бiльше щастя вiн мав, коли на здiйснення тих пiдрахункiв йому дали грошi, камiнь i робiтникiв... А хто дасть ©х тобi зараз? Круль польський? I вiн одвернувся вiд Мусiя й подивився на обдерту, оброслу бур'янами, занехлю╨ну Софiю, що виднiлася в гратчастому вiконечку. Й подумалося тодi Мусi╨вi: отi© грати, крiзь якi вiн бачить нинi Софiю, мають значення символу, бо ж за гратами ниньки й укра©нська дума, й укра©нське слово, i Душа. ...Свiча горiла тривожно й неспокiйно. I мiмар Муса дивився на аркуш iз планом мечетi Османа Другого, а в головi вставала йому Софiя Ки©вська з ©© поривом у небеса, з нечутною музикою, передзвоном формул, уловленими великим розумом Атанасiя Слабошпицького.. Передзвiн формул вчува╨ султанський зодчий Муса i в проектi могутньо© мечетi, що воздвигнеться незабаром посеред Стамбула. Передзвiн формул, що врива╨ться в невловиму музику сфер, у симфонiю вертикалей i дуг, у розма©ття кольорiв каменю, неба, моря й зеленi.. Це буде ще одне диво свiту. "Мусульманського свiту", - пiдказу╨ причiпливе й суворе сумлiння. "Свiт ╨диний", - вiдповiда╨ Муса-Мусiй сам собi словами Атанасiя Слабошпицького. Та не про те сказав отi слова Атанасiй. ...Атанасiй поклав руку на товстезну книгу й мовив: - Осьде праця життя мого. Мусiй Цiпурина кивнув ствердно. - Т-так. То була книга про числа та ©хнi закони, про нескiнченнiсть чисел, про рух планет i зiр... Цю книгу хотiв Атанасiй видрукувати в Ки╨вi, та не погодилися лаврськi ченцi, сказали: - Згоднi видрукувати другу частину, де ти, превеликий розумом Атанасiю, числами й знаками про красу нетлiнну Софi© та iнших храмiв ки©вських, чернiгiвських i галицьких пишеш... А першу частину - ми б теж видрукували з шани до тебе, та бо©мося кари божо©. Щось ╨ схоже в нiй на безбожнi думки недавно спаленого ╨ретика Джордано Бруно... Про те, що Земля оберта╨ться навколо Сонця, а Сонце - довкола ще чогось у Всесвiтi... Не треба гнiвити бога, чоловiче! - Чи ж я супроти бога? Я ж тiльки його превелику мудрiсть, що менi, простому смертному, вiдкрилася, показати хочу. Очi його ще повужчали. - Глибоко шану╨мо ми тебе, превеликий розумом Атанасiю, але не зна╨мо, чи справдi тобi вiдкрилася велика мудрiсть божа, чи то, може, щось безбоже, хе-хе... Ще й рукою так ласкавенько - по плечу звiздаря: всi, мовляв, грiшнi, чого там... - Чи ж здатнi ви, люди, малотямнi в числах, суд виносити про те, що ╨ боже, а що безбоже? - Атанасiй узяв свою книгу i, поклонившись ченцям, вийшов. I отак - не рiк, не два... Зрештою, вирiшив премудрий Атанасiй податися до славного града Острога, де були кни-годрукарi прегарнi - може, хоч там вдасться видрукувати працю свого життя. Пiшов з ним у ту путь i Мусiй Цiпурина... Та в Острозi теж не вийшло. - Вельми розумний ти чоловiк, Атанасiю, - сказали йому. - Не в силi ми, простi смертнi, осягти твою мудрiсть... ╞ вiд того читання сумнiвiв багато в наших душах оселилося. Чи ж варто сумнiвами сповнювати тисячi душ?.. Забiдкувався старий Атанасiй. Занедужав з горя та й помер. У тому ж таки Острозi. А перед смертю сказав Мусiевi: - Сину, бери мою книгу. Ти - ╨диний, хто з не© не насмi╨ться... - Н-не ╨диний, м-мiй учителю... - Iншi не насмiються лише з пошани до мого iменi, бо не дав ©м бог хисту чути цифрову музику нескiнченностi. Та що таке мо╨ iм'я? Згук - не бiльше... А ти ж не насмi╨шся, бо ти розумi╨ш цюю музику цифр i пiдеш далеко, далi вiд мене... Тiльки ж чи матимеш ти у сво©й землi щастя? Чи ж ╨ пророк у сво©м отечеств!, як про Спасителя сказано було?.. Останнi цi слова прогугнявив старий Атанасiй, схлипнуло, свиснуло щось у перерубаному татарською шаблюкою носi; ще стало йому сили заплющити сво© очi... Заплющив i помер... ...Сто©ть свiчка, перехнябилася, а не пада╨, полум'я золоте на нiй, мов баня Софi© у ясний лiтнiй день. Глибоко зiтхнув. Заскакало, забилося, заметушилося полум'я свiчки, наче серце затрiпотiло... ...Бiда сама не ходить, бiда за собою другу водить. Тiльки-но поховав Мусiй свого великого вчителя, як холерний мор упав на Острог. Кинувся Мусiй звiдти навтьоки, та не до Ки╨ва, а далi на захiд, до Кракова, а там, може, вдасться й до Болонь©, в землю iталiйську... Шляхами земляка-укра©нця Юрiя Дрогобича пiшов Мусiй, пам'ятаючи слова про те, що нема пророка в сво©м краю. I думалось тодi йому: "Несу кремiнь i кресало Атанасiя в землi, де ╨ трут. Викрешу я кресалом Атанасiя з кременя мудростi iскру творчого озорiння - i трут затлi╨, i возпала╨ вiд нього смолоскип науки..." "Так, так, - пiдказував другий голос, - а чи ж справдi од того трута буде запалено смолоскип науки? А може, запалять вогнище, на котрiм спалять, як богопротивну, отсю книгу?.." "До к-кого ж податися, - говорив третiй голос, - х-хто в-вiзьме на себе п-працю п-прочитати книгу Атанасiя i с-с-сказати свiтовi, що то - в-велемудрiсть, а не й-╨ресь, н-не марення божевiльного? Хто скаже? Де ╨ той розум у свiтi, щоби так сказав i щоби йому всi повiрили?" I тодi сказав собi Мусiй: - Н-не шукай чужого розуму, якщо ма╨ш свiй. Т-ти вiриш в iстиннiсть написаного Атанасi╨м - вiр. I якщо твоя вiра не вiд пусто© шани, а вiд твого знання, т-то хай хоч увесь свiт у це не вiрить - ти, а не свiт, iстину глаголицi. I аж страшно стало перед самим собою. Але цi слова сказав собi Мусiй не тодi, а пiзнiше, коли його разом з книгою захопив недалеко вiд Београда, в сербськiй землi, турецький роз'©зд. I тодi, коли його схопили турки, знову згадалися Мусi╨вi слова про пророка й отечество. I тодi, якось непомiтно, але все-таки виразно випрозорилася одна думка... Мусiй сказав туркам, що вiн математик, астроном i зодчий. Щоправда останн╨ звання його ще не пiдкрiплене дiлом... Турки тут же стали ввiчливими. Швидко привезли Мусiя до Стамбула i показали якомусь вельми значному чиновниковi при султанськiй канцелярi©. Той був дуже освiчений, говорив з Мусi╨м то грецькою мовою, то латиною, а то переходив на укра©нську. Вони багато пофiлозофували на рiзнi теми, але то була тiльки попередня розмова. А коли вони заговорили про числа та про ©хнi закони - Мусiй побачив, що перед ним сидить той, хто зрозумi╨ те, над чим усе життя працював Атанасiй. Правда, Мусiй вирiшив не говорити чиновниковi при Баба-Алi про Атанасiя. Мусiй просто подiлився деякими сво©ми думками про Айя-Софiю та Сулейманi╨, навiвши i написавши ©хнi числовi показники i вираження ©х у формулах. Очi турка покруглiшали. Мусiй побачив у тих очах щось подiбне до захвату й переляку. - Таж над цим ламав голову незрiвнянний Абу Алi iбн-Сiна! - вигукнув турок i знову подивився на формули з таким замилуванням, з яким циган-конокрад дивиться на лошака арабсько© породи. ...Зодчий Муса дивився на полум'я свiчки, не вiдриваючись, мовби намагався вiдкрити одвiчну та╨мницю вогню й тут же вивести його формулу. О нi, це поки що не пiддавалось формулам нi Атанасiя, нi Мусiя Цiпурини, як не могли навiть найскладнiшi формули вiдповiсти, чому скорбнi очi богородиц! в Софi© вражають i пiдносять християн, а в магометан викликають почуття обурення й огиди... Так, зодчий Муса не мав готово© формули краси, але його чарiвнi числа допомагали йому знайти найточнiший варiант тих чи iнших частин споруди. I оце - найточнiше, найдоцiльнiше - жило десь по сусiдству з прекрасним, з красою. I зодчий Муса це вiдчував. Вiн казав сам собi, що став Мусою не тому, що зрiкся сво╨© вiри. Його вiрою були математика, астрономiя, архiтектура. Та для пiзнання краси науки й мистецтва треба було пiзнати ще й коран, i писання великих мудрецiв Сходу, i звича© народу Османсько© iмперi©. I тому Мусiй Цiпурина не змiг встояти перед цi╨ю диявольською спокусою. Вiн став мусульманином Мусою. Вiн дивився на свою свiчку i думав про Iсуса. Пророк Iса, як його звуть магометани, не мав нiчого, тiльки свiтло вiд сво╨© лампади. I коли приходили до нього гостi, вiн ©х пригощав сво©м свiтлом. "Чи не те свiтло ма╨ш i ти, зодчий Мусо? Хай пала╨ твоя лампада, даруй людям свiтло. Свiтло - це дуже багато" - казав один голос. "Чому ж твоя лампада, Мусiю, пала╨ хтозна-де? Чом твiй народ не бачить того свiтла?" - питав другий голос. "Але ж тут моя лампада може палати, бо ╨ олiя для свiтильника, а вдома вона загасне", - вiдповiдав сам собi зодчий Муса. "Так вiдповiдали всi зрадники!" - вигукував Мусiй Цiпурина. "А Юрiй Дрогобич? А тi© укра©нцi, що розписували костьоли полякам ще хтозна-коли? Вони - зрадники?" "Вони служили вiрi христовiй, а ти?" "Я маю потребу будувати - я мушу явити свiтовi, на що я здатен". "А якби ти мав потребу вбивати?" - як пострiл, пролунала думка. Вiдповiсти сам собi зодчий Муса не встиг. Десь поряд гримнуло два справжнi пострiли. Потiм пролопотiли чи©сь кроки - хтось бiг по вулицi... Хто б це мiг стрiляти? I хто б то тiкав? Зодчий Муса за давньою спудейською звичкою заходився чухати свою потилицю. Колись тут була кучма, а зараз голова була по-мусульманськи виголена, - як у запорожцiв та рабiв-галерникiв, тiльки що без оселедця... А власне, нащо задавати собi запитання в такий тривожний час? Зовсiм недавно яничари задавили султана Османа Другого, тепер султану╨ Мустафа. Кретин. Iдiот. Бездарний нащадок Сулеймана Законодавця... Так i чекай, що не сьогоднi-взавтра замiсть нього хтось знову сяде на престол. А втiм, Мустафi не вперше летiти з трону. Вiн султанував ще до Ос-мана Другого, потiм його "зсадили", а теперечки знову чека╨, хто його зсадить... Та хiба це мусить цiкавити мiмара Мусу? У вiкно постукали. Зодчий Муса здригнувся. Хто б то? Може, покликати слуг? Може, прийшли якiсь найманi вбивцi? Та нi, вони прийшли б тихо, без шуму та стрiлянини. Свiчка свiтила на столi рiвно, спокiйно. Пiдiйшов до загратованого вiконечка. Чи©сь закривавленi руки вхопилися за грати. - Кiм о?[81] - запитав. - Iмдат![82] - почув замiсть вiдповiдi... Цього пiзнього гостя-незнайомця звали Спиридоном. Вiн був грек, християнин, один з багатьох тисяч християн, що жили в Стамбулi. Вiн не мiг iти, бо куля пробила йому ногу. Муса i його служник затягли Спиридона до кiмнати. Свiчка палала-палахкотiла високим урочистим полум'ям. Розплавлений вiск лився з одного боку прозорим струмiнцем, - i той струмiнець застигав унизу химерними сталактитами. Муса сидiв навпроти грека, що його вправно перев'язував слуга, i слухав, як грек, кривлячись од болю, розповiдав про себе: - Я, ефендi, син купця Петроса, грека. Ви зна╨те купця Петроса - та, зрештою, хто його не зна╨? - Не з-знаю, - вiдповiв по-грецьки Муса. - О, я чую, що ясний пан грецькою говорить краще, нiж турецькою, - радо мовив по-грецьки Спиридон. - Хто ж вiн ╨ насправдi? - Я з К-ки╨ва. Грек скривився, наче йому хто ще одну кулю в ногу загнав. - Чому ж ви, ясний пане... Муса зрозумiв, про що хотiв запитати грек. Чому вiн, родом з Ки╨ва, не ╨ християнином? - П-про ц-це д-довго г-говорити, т-та й... Н-ну, i щ-що ж-ж д-далi? - Що далi? Покохав я одну дiвчину. Теж грекиня. Теж християнка. Вирiшили ми одружитися. Менi - двадцять один рiк, ©й - сiмнадцять... Ах, яка це дiвчина! Софiя звуть ©©... Очi ©©... Муса слухав Спиридона, але не сприймав його мови. Йому раптом здалося, що лежить вiн пiд березою в лiсi й дивиться в рiдне небо. Вiтер обережно перебира╨ дрiбним листям. Ах, як давно Мусiй не був удома, у сво©х рiдних Лозiвцях. Рiка змi©ться в лозах. З одного боку лiс, з другого поле приступа╨, наче море. Над полем лiтати хочеться, в лiсi - ховатись. I справдi, в лiсi жили розбишаки. Але ©х Мусiй не боявся - от для графа Болеслава Лозовицького та його надвiрно© охорони розбишаки були страшнi. Тяжко приневолював граф та його пiдслужники лозовецьких селян. I Мусi©в батько Богдан Цiпурина гнув свою спину на зайд-ляхiв. Було в Богдана та Одарки Цiпурин дво╨ синiв - Мусiй та Яремко. Яремковi зараз тринадцять лiт. А коли востанн╨ бачив його Мусiй - зовсiм ще дитинча було. А проте - вперте, буцмате, сердите й розумне. Iшли повз графський палац - став Яремко яко©сь пiснi задиристо© виспiвувати. Каже йому Мусiй: тихше, не люблю, коли люди кричать на всю горлянку, досить з мене того галасу, що в Ки╨вi наслухався. А Яремко: буду - i все. Графовi на зло. - Розбишака росте! - хитав головою старий Цiпурина. - На палi сидiтимеш, хлопче, - згада╨ш мо© слова. - Ха-ха-ха! - у вiдповiдь. Батько - ложкою по лобi: - Я тобi дам: ха-ха-ха! Он дивись на Мусiя: який чоловiк iз нього вирiс! А з тебе що буде, коли у тебе в головi аж гуде? - А вiн за©ка╨ться! - знов же Яремко. Хрясь! Аж ложка зламалася. Мати: - Та хiба можна так над дитиною збиткуватися? Дурня з нього зробиш! Випнулись на лобi Яремковому двi гулi-моргулi, як роги стирчать. Сипнуло iскрами солоними з очей просто в борщ. А проте: - Я ось пiду в козаки, то я вам, батьку, ще голову одрубаю. Шаблюкою. Щоб знали, як битися... Отакий парубiйко. Усе - навпроти! Коли то його Мусiй знову побачить? Коли побачить батька-матiр, землю рiдну? Не Мусiй вiн уже - Муса, а от тягне до тих берiз у лiсi, до рiдного борщу, до рiчки Унави, до Лозовець рiдних, наймилiших... А Ки©в, Ки©в! Були вони спудеями, з Клюсиком Тимохою (був такий спудей - голодранець з-пiд Фастова) ходили по горах ки©вських, там,