ппе разом з Максимом та Яремком перенесли мертвого Данила в панську карету. Стангит цьвохнув батогом - i карета повiльно рушила до села. - А що з цими робити? - Олександр показав на графських охоронникiв. - Змилуйтеся! - попадали вони на колiна. - Що скажете ви? - запитав Олександр у селян. - Лихi вони люди, - озвався Максим Балабай. - Служки такi, що не приведи господи. Кати, а не люди. - Змилуйтеся! - У нас, у Чорногорi©, - озвався Йован, - катам вiдрубують руку, щоб знали... - Змилуйтеся! - заволали графськi слуги. - Ух, як я ©х ненавиджу! - скреготнув зубами Петро i, тримаючи на прицiлi зразу двох бранцiв, вигукнув: - Ну, кажiть менi зараз, ви хто - поляки? - Нi, не поляки, - захлипали охоронцi. - Ви хто - католики? - Нi, православнi! - Щоб вас усiх чорти позабирали! Кому ви служите? Тим, хто кату╨ землякiв, одновiрцiв? - вилаявся Петро. I, розшалiвши од лютi, закричав: - Ану, пiдвести вгору руки! Я вам покажу, як сво©х продавати! - Петре! - застережливо крикнув Олександр. - Я на сво©й землi! - вигукнув Петро i тут же вистрелив з двох пiстолiв у пiднятi руки... Дво╨ графських охоронцiв завили вiд болю й закрутилися в пилюцi. - Йоне, давай пiстолi! Молдаванин кинув два пiстолi в руки Петровi. Знов пролунали два пострiли. - Як тво╨ прiзвище? - показав Петро пiстолем на крайнього. - Биченко. - Отак. А тво╨? - показав на другого. - Олексi╨нко. - А тво╨? - Скрипник. - Скрипник? - закричав Петро. - Ану вийди наперед! Вийшов один з групи - високий, похмурий. - То якраз вiн дядька Данила пiймав для пана. I мучив! - гукнув Яремко. - Я тобi нiс i вуха повiдрiзаю, мерзото, за те, що ганьбиш рiд Скрипникiв. Де ти взявся, паскудо такий? Серед нас, Скрипникiв, не було ще зрадникiв! - Тодi краще рубай голову, - люто блиснувши зеленими вогниками з-пiд широких брiв, озвався Скрипник. - Нi, я тобi очi повиколюю! - i Петро вихопив шаблю з пiхов. Скрипник-другий метнувся вбiк, де лежала кинута зброя, щоб вхопити шаблю. Та Яремко встиг стрибнути, як кошеня, просто пiд ноги зеленоокого. Той гепнув через Яремка, але скочив на рiвнi i, вихопивши з-за пояса нiж, кинувся на Петра. Пролунав пострiл. Це вистрелив Олександр. Мертвий графський охоронник упав пiд ноги коневi. - Все! - сказав Олександр, витираючи пiт з лоба. - Досить уже, хай iдуть. Джузеппе, вибирай коня для себе i для цих двох... Через п'ять хвилин сiмка вершникiв мчала до Ки╨ва. Позаду лишився невеликий п'ятачок шляху, на якому тiльки-но було розiграно стiльки трагедiй. Усе це здавалося поганим сном. ©хали, смiялися, слухали побрехеньки Джузеппе, i раптом: ота дикiсть польського графа... Потiм - дика сцена калiчення, що ©© затiяв Петро... Та й вiн, Олександр, не кращий - бахнув з пiстоля, от i нема╨ людини... Дивно, як усi рвуться на Запорiжжя. Богданець Йон Кодряну ладен був бiгти через усю Вкра©ну на ту далеку й невiдому Сiч. Оцi дво╨ - теж. Навiть хлопчак - i той.. "Турки тутешнi!" - це так сказав хтось про полякiв. Як же це треба було туркам лютувати, щоб iм'я цiлого народу стало символом розбою й звiрства. А хiба лише турки звiрюками стають? Та в яничарах хтозна-скiльки укра©нцiв, болгарiв, албанцiв, грузинiв, ╨ вiрмени та ╨вре©. З дитинства забрати та вiдповiдно виховати - от тобi й звiр, кат, насильник... Всмiхнувся невесело сам до себе. Колись Устя називала його iшкенджеджi. А вiн не сердився. Думав, що так i треба. I тiльки пiзнiше зрозумiв, що бути iшкенджеджi - мучителем, катом, нелюдом - ганебно. Коли вiн, Олександр, уперше вiдчув себе людиною? Не просто живою iстотою, а людиною з розумом i серцем? Чи тодi, коли ©хали вони вночi, ховаючись вiд убивць, розбурханим морем, чи отодi, коли брели пiшки горами Болгарi©? Чи тодi, коли Махмуд залишився з кiлькома пiстолями й шаблею при виходi з провалля, щоб затримати турецьких дозорцiв, якi погналися за невеличким загоном утiкачiв? Про що думав Махмуд, якого вiн, Олександр, так не любив змалку за його тонкий голос i м'якенькi щiчки та ручки? Вiн пiшов на смерть, аби врятувати того, хто його ненавидiв... Чи, може, зрозумiв вiн, що таке людина, в ту хвилину, коли архiепiскоп Душан узяв його, маленького мешканця грiзного Цетинського монастиря - твердинi християнства й незалежностi в нескоренiй Чорногорi©, - взяв його на руки й заплакав, бо тiльки-но сказали йому, що турки загатили гiрську рiчечку трупиками чорногорських немовлят - i та рiчечка вiдтодi стала називатися Крвавицею... "Ну, чому люди стають нелюдами? Чому Туреччини бояться всi? Усi проклинають туркiв. Чому? Звiдки оця дикiсть у народу, який створив таку велику державу? Хто винен у цiм? Iслам? А чим кращi служителi Христа? Вiра Христова iстинна, це так, але ж скiльки пiдлого й чорного цi╨ю вiрою прикрива╨ться? Що, отой поляк - хiба вiн не християнин?" Позаду Йован - несмiливо до Джузеппе: - Ну, так що ж далi було з отi╨ю ,доньею, до яко© ти та╨мно прийшов уночi? - Сакраменто! - визвiрився Джузеппе. - Нiчого не було. I донь© не було. I дайте менi спокiй. Дво╨ новачкiв ©хали мовчки, роздивляючись сво©х визволителiв. Обличчя Максима Балабая було вкрите якимось темно-червоним струпом, запорошеним пилюкою. На цей струп Петро звернув увагу одразу. - Збив, чи що? - запитав вiн зараз. - Може, шмаровидлом яким-небудь помастити? - Не допоможе, - скривившись, мов од болю, промовив Максим. - Це в мене вiд народження. Моя мама, як мною тяжка була, вхопилася обома руками за лице - пожежа якраз сталася... От i вродився я такий - все лице мов попечене вiд самого народження... Увечерi боюся вийти на вулицю, щоб людей не лякати... - А, - видихнув Петро. I - знову тиша. РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ, _ у якому розповiда╨ться про Лейбу, його сон i про те, як вiн збувся... _ Надвечiр турецька орта переправилася через Днiстер. Та перед тим яничари ще за©хали в Лейбину корчму. Якби старий шинкар знав, скiльки лиха принесуть йому тi вiдвiдини, вiн ще вчора звечора зiбрав би сво© лахи i втiк би звiдси свiт за очi, а корчму спалив би i забув про це прокляте мiсце. Якби то Лейба знав!.. А то ж нiщо не вiщувало бiди. Навiть сон приснився - вошi. Сняться вошi - будуть грошi... А бодай ©х зовсiм не було! Турки пiд'©хали до корчми гомiнливою веселою ватагою. Лейба виглянув з вiкна i зрозумiв, чого це вони такi веселi - взяли багато живого товару - дiвчат. Нещаснi, розпатланi, заплаканi, вони виглядали з кiлькох критих возiв, якi пiд'©хали разом з вершниками. - Ай-ай-ай! - скрушно похитав головою Лейба. - Бiднi дiвчата. Ай-ай-ай! Як це зараз ©хнiм матерям... Вiн заглянув у кiмнатку, де мала бути його донька Ривка, - i не побачив ©© там. - Лемеле, Мотеле, Ха©ме! - надтрiснутим мiдним дзвоном задеренчав його голос. - Де Ривка? Дiти повискакували з тiсно© кiмнатки i дружно задзидзикали: - Ривка пiшла до мiста! - Лемеле, Мотеле, Ха©ме! Бiжiть до мiста i кажiть, хай не йде додому, бо буде бiда! Ой, бiда на мою голову!.. Лемеле, Мотеле, Ха©ме, хай вона прийде, як турки по©дуть... Ну, бiгом! Через двiр! Тiльки-но хлопчаки вискочили з корчми, як у дверi затарабанили кулаками. Лейба вискочив, широко розчинив дверi. - Мерхаба! Мерхаба! [97] - Мерхаба! - вiдповiв за всiх Селiм, ступаючи в примiщення. - Усього - на всiх! - Зараз буде! - зiгнувся в поклонi Лейба. - Негайно! - Зараз буде! Лейба забiгав як навiжений, ставлячи на©дки на столи. - Горiлку ма╨ш? - запитав Селiм. - Маю, але ж Коран... - Ти, гяуре, знай сво╨ дiло, а ми, правовiрнi, зна╨мо сво╨... Ну, швидше! Лейба тут же вийняв з десяток чотиригранних пляшок з жовтуватою рiдиною й почав ставити на столи. - Чи здалеку ©дуть лицарi? - запитав, мовби мiж iншим. - Не дуже, - неохоче вiдповiв Селiм. Потiм, пильно подивившись на Лейбу, спитав: - Один богданець утiк iз зiндану. Молодий ще. Йон Кодряну з села Миндри. Не бачив? - Тут багато народу бува╨, - ухилився од вiдповiдi Лейба, а сам одразу згадав того, кого ще днiв кiлька тому мив, стриг, голив, одягав. - Та й... Та й звiдки в такого розбишаки грошi? Чом би вiн заходив до корчми? - А вiн був не сам! Його виручило кiлька вершникiв, якi ©хали з Богданi©, а може, просто через Богданiю. - Я там знаю?.. Тут бува╨ багато всякого люду. - Слухай, невiрний, я тобi грошi дам - скажи тiльки правду, - витяг з кишенi гаманця Селiм. Очi Лейбинi спалахнули, наче хто запалив у них по свiчцi, але хутко згасли. - Славний лицарю, не мучте бiдного ╨врея. Якби вiн хоч щось знав, вiн би сказав i без грошей... В цю хвилину за вiкном почувся пронизливий свист. Потiм загупотiло, загоготiло, заревло, зарепетувало. Лейба пополотнiв i прожогом кинувся до вiкна. Через мить вiн уже стояв на колiнах перед Селiмом: - Славний i хоробрий лицарю! Найхоробрiший серед найму дрiших, найшляхетнiший серед найяснiших! Тво© яничари схопили мою доньку Ривку. Змилуйся! Накажи ©© вiдпустити! - А вона в тебе гарна? - лихо всмiхнувшись, промовив Селiм. - I-i-i погана, кривонога, бруднуля, нечепура, та ще й за©ка╨ться, - ридаючи кричав Лейба. - Скажи про Йона Кодряну. Ти його бачив? Лейба заклiпав очима i тут же вiдповiв: - Я ж казав, ясний лицарю, що нiчого не знаю. Та й куди вже вам упiймати його? Вiн уже, мабуть, на Сiчi... Скажiть, хай вiдпустять мою доньку! Я вам золото дам... Я маю трiшки, з кров'ю збирав, ясний лицарю, але дам, дам, дам! Тiльки пустiть мою Ривку, мою донечку кохану! Селiм пiдвiвся. - Ну, ходiм, я скажу сво©м хлопцям... Та йди ти зi сво©ми грiшми! - Спасибi, ясний лицарю, спасибi! - заспiшив Лейба. Вони вийшли надвiр. Дво╨ яничарiв тримали за руки Ривку. Вона щосили виривалася й плакала, ©й було рокiв шiстнадцять. Густе чорне волосся обрамлювало ©© вродливе личко. Брови були, мов два галчинi крила, тонкий нiс, маленький рот, а над усе - переляканi, чорно-матовi, як згасле вугiлля, очi. Селiм гарикнув: - Пустiть негайно! Один з яничарiв - це був Урхан Сирик - вигукнув: - Це наша здобич! - Пусти! - знову гукнув Селiм. I, обернувшись до Лей-би: - Он йому дай грошi! Урхан почув про грошi. Його худе, схоже на конячу морду обличчя ще подовшало. - Ось нате вам, лицарю, грошi, - пiдбiг до нього Лейба i тицьнув гаманець iз золотом. Сирик вiдпустив руку Ривки, i дiвчина, плачучи, впала на батькове плече. - Бiжи звiдси скорiше! - сказав вiн Ривцi. - Бiжи в свою кiмнату та замкнися! Лейба ще раз поглянув на критi вози, звiдки виглядали дiвчата-полонянки. Вiн повiв доньку за корчму, i тут почувся пронизливий, схожий на ослячий крик. Це кричав Абдуррахман Ешек. - Зiнджир! [98] - вигукував Ешек. Вiн бiг вiд хлiва й нiс у руках ланцюг. Лейба похолов. Цим ланцюгом було закуто Йона Кодряну... Селiм стрибнув до Ешека, вихопив з його рук ланцюг, кинув тiльки один погляд на нього i пiдскочив до Лейби. Щосили вдарив його по обличчю залiзним ланцюгом. Лейба вужем вився по землi, а Селiм бив його i бив, аж поки вiн не зомлiв... ...Шинкар отямився через кiлька хвилин пiсля того, як турки переправилися через Днiстер. Стояли порожнi вози - яничари позабирали дiвчат на коней. У розгромленiй корчмi з повибиваними вiкнами та повiдриваними дверима лiтало пiр'я з подушок та перин. Валялися розбитi пляшки. Гостро смердiло порозливаною горiлкою. Калюжа вина темнiла бiля розбитого барила. Шинкар намагався пiдвестися, але в головi страшенно гуло, болiло все тiло, наче з нього зiдрали всю шкiру. - Лемеле, Мотеле, Ха©ме, - простогнав вiн. - Ми осьде, тату, - озвалися дiти. - Де Ривка? - простогнав Лейба. У вiдповiдь залунало дружне ревiння. - Де Ривка? - несамовито зарепетував Лейба. - 3-за-а-забрали турки! Лейба тут же схопився на ноги I, хитаючись, кульгаючи, спотикаючись, побiг до Днiстра - за турками. Дiти, ревучи, побiгли за ним. - Лемеле, Мотеле, Ха©ме! - обернувся Лейба. - Сидiть удома. Чу╨те? Дiти зупинились, а Лейбу нiщо не могло зупинити... РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, _ з якого читач довiду╨ться про вельми та╨мну i вельми важливу бесiду _ - _Прошу зайти, - вклонившись, мовив лаврський служка i прохилив невеликi залiзнi дверi. Олександр кивнув головою i пiшов за ченцем. За ним - Петро. У невеликiй темнiй келi© стояв бiля столу сивий чоловiк i дивився на тих, що зайшли. - Добрий день! - низько схиливши голову й приклавши руку до серця, мовив Олександр. Потiм став на колiно i поцiлував простягнуту руку. Петро зробив те ж саме. - З чим, сину мiй, прийшов ти сюди? - мовив сивий чоловiк Олександровi. - Скажи менi... Олександр не вiдчув у мовi Йова Борецького тi╨© теплоти, на яку чекав... Вiн пiдвiвся з колiна. - Сiдайте на лаву... Ось сюди, - так само рiвно сказав Йов Борецький. Сiдаючи, Петро обдивився келiю. Стiни темнi, похмурi, як i в Цетинському монастирi, темна iкона в кутку, лампадочка, що ледь-ледь освiтлю╨ святий лик. Та ще - книги. Цiла стiна зайнята книгами, що стоять на грубих полицях, тесаних сокирою. Олександр уважно вдивлявся в обличчя знаменитого ки©вського митрополита, що прославився далеко за межами сво╨© землi мудрiстю, проникливiстю й людянiстю. Це ж вiн, знаменитий Йов, самовiддано бореться проти унi© [99], сi╨ освiту на Укра©нi. Силами й стараннями преподобного Йова на Вкра©нi вiдкриваються братськi школи, а Ки©вська - то е справдi академiя мудростi... А от його, графа Олександра, прийняв байдуже... Митрополит був невисокого зросту, чорняве волосся його густо помережане сивизною, сiрi очi пильно дивилися на прибульця. Великi жилавi руки спокiйно лежали на столi - цими руками можна добре кувати в кузнi й рубатися в бою. - Знаю, сину мiй, з чим ти прибув здалеку до Ки╨ва, - сказав Йов Борецький, - та хочеться менi послухати з тво©х вуст твою розповiдь. I тебе послуха╨мо, - перевiвши погляд на Петра, додав митрополит. - Можете говорити зi мною грецькою мовою чи латиною, по-турецьки чи по-польськи, по-французьки чи по-сербськи, арабською чи й нiмецькою мовою. Я вас зрозумiю. - Дозвольте мо©м недостойним вустам узбро©ти себе мовою вашого народу, - сказав Олександр трохи закручено, i Петро навiть у пiвтемрявi постерiг, як граф почервонiв. - Я радий слухати тебе, сину, - всмiхнувся Йов. - Звуть мене, преподобний отче, Олександром, графом Чорногорським. А при народженнi звали мене Ях'╨ю. Я - син турецького султана Амурата Третього, онука великого Сулей-мана Канунi та Роксолани-хуррем. До само© смертi батька я жив i виховувався в Трапезонтi. Коли ж стало вiдомо, що батько вмер, а на престол став мiй брат Мухаммед Третiй, ми втекли з Трапезонту. Бачте, новий султан повинен був знищити всiх сво©х можливих суперникiв. На мене чекала смерть. Але моя хоробра мати - гречанка ╙лена - разом з ╨внухом Махмудом та нянькою-рабинею Устею вирiшили мене врятувати. Темно© ночi ми втекли з палацу на корабель - i через кiлька дiб плавання по бурхливому морю прибули до Болгарi©. Олександр витер пiт з чола - йому згадалися тi страшнi днi й ночi, свист вiтру, трiск дощок та бабахкання вiтрил... - Продовжуй, сину мiй, - тихо мовив Йов. - I от, дiставшись до Болгарi©, ми всi пiшли пiшки через гори, минаючи турецькi пости. То була дальня, тяжка дорога, в якiй, захищаючи нас, загинув болгарин Махмуд. Голоднi й змученi, ми прибилися до Чорногорi©. Хоробрi чорногорськi во©ни пiдiбрали нас, коли ми чекали на холодну й голодну смерть... Я був тодi малий, i все це пам'ятаю погано... Пам'ятаю ще - ми в Цетинському монастирi. Там я виховувався серед ченцiв i во©нiв. Це були суворi й сердечнi люди, якi боронили свiй край вiд яничарiв. Олександр зробив невелику паузу. Вiн шукав слiв, якi були б найвиразнiшими. - Ну, там мене й охрестили - назвали Олександром; з огляду на мо╨ високе, - тут Олександр криво всмiхнувся, - походження, надали менi титул графа Чорногорського. Я зненавидiв туркiв, отче! Тяжко було менi думати, що й я - турок. Коли я охрестився, менi здавалося, що все минуле - то поганий сон. Та нi! Нiякi перехрещення й вiдхрещення, преподобний отче, не виривають кореня людини... Пам'ятаю, як прийшла вiстка про те, що яничари загатили вбитими дiтьми цiлу рiчку. Як закричали тодi ченцi й во©ни! I як хтось гукнув: "Нашi дiти гинуть, а оце турченя - навiщо воно живе?!" Тодi архi╨пiскоп Душан ухопив мене на руки й заплакав. I сказав усiм, що я - християнин Олександр Чорногорець... Я вивчив сербську й болгарську мови, навчився розмовляти по-iталiйськи, по-грецьки, по-укра©нськи. Я навчився латини. Мо© чорногорськi друзi, якi всиновили мене, добре подбали про мою освiту. Я вчився в Iталi©, в Болонь©. Якщо пригаду╨те, понад сто лiт тому там учився й був професором, а далi й ректором славний земляк ваш - укра©нець Юрiй Дрогобич... - Чимало чув про Дрогобича... Славний муж землi нашо©, - озвався Йов. - Шкода, що не сво©й землi свiтильник мудростi вiн нiс... - Та й як же? Тодi Ки©в димiв ру©нами... - Продовжуй, сину мiй... Те, що ти говориш, дуже цiкаво... - Я ненавидiв туркiв, отче. Коли був молодий, молив Всевишнього, аби послав вiн на них мор страшний - щоби вимерли вони до одного й слiду не лишили на землi. А ввi снi бачив Трапезонт, i снилась менi турецька мова, i з криком "ана!" я прокидався - кликав свою матiр по-турецьки... Я вивчився, я був при дворах багатьох ╨вропейських королiв. Я мав - i маю - багато друзiв, я розумiвся - й розумiюся - на придворних iнтригах i на всесвiтнiй полiтицi. Я маю й ворогiв, якi називають мене самозванцем-авантурником. Але я - чесна людина. Не раз доводилося менi брати участь у боях за того чи iншого короля. Я нажив ма╨тностей, я набув досвiду. В мене - славний титул. Та хоч як старався забути свою батькiвщину i проклинати ©© - не мiг ©© забути. Не мiг ©© проклинати. Бо я - османли, панотче, я син сво╨© землi, свого народу... Але що зробити, щоби мiй народ перестав бути бичем i прокляттям iнших народiв? Я довго думав про це... Олександр важко передихнув. - Я прийшов до вас, як бачите, не сам. Разом зi мною прийшов сюди мiй укра©нський побратим Петро Скрипник. Саме йому належить iдея, яку я хочу здiйснити з божою i вашою, отче, помiччю. Петро сидiв, роздивляючись сво© здоровеннi долонi, наче мовилось не про нього, а про когось третього. - Я скажу цю iдею в кiлькох словах... Зараз у ╙вропi нема╨ тако© сили, яка могла б протистояти османськiй навалi. Якби ╙вропа - маю на увазi Iспанiю, Францiю, нiмецькi держави, Англiю, Португалiю та iншi кра©ни - об'╨дналася, вона б щось могла вдiяти... Щоправда, турки били й об'╨днанi сили... Олександр замовк, мов збирався з думками, хоч вiн говорив давно вже обдумане, вивiрене, зважене. - Але ╨ сила, яко© туркам не поталанило розбити ще жодного разу. Це - хоробре запорiзьке во©нство. Вся ╙вропа ось уже яке десятирiччя не спуска╨ сво©х захоплених очей з цих лицарiв, якi уособлюють у собi все краще, на що здатний ваш мудрий i мужнiй народ. Саме вони, цi лицарi, - якщо, звiсно, вони погодяться, - можуть зробити свiй вирiшальний внесок у справу миру й спокою... Зрозумiла рiч, ╨вропейськi держави допоможуть, але головна сила - запорожцi... Тим бiльше, що зараз обстановка вельми сприятлива. - Для чого? - спитав Йов. - Для того, щоби я, Олександр Чорногорський, став султаном Ях'╨ю. - Знаю про це тво╨ бажання й вiтаю його, - мовив Йов. - Як вам добре вiдомо, зараз у Туреччинi сталися великi змiни. Пiсля поразки в Хотинськiй вiйнi Османська iмперiя зазнала великого внутрiшнього потрясiння. Перед тим, за яких десять лiт, Туреччина кипiла в повстаннi Каландара-огли, Петро Скрипник, до речi, був з Каландаром... То було повстання, як у Московi© повстання Болотникова чи й страшнiше... - Ти добре зна╨ш сьогочаснi подi©... - Навеснi цього року повсталi яничари скинули з трону молодого султана Османа Другого. На престолi нинi мiй племiнник - дурноверхий Мустафа, який веде Туреччину до катастрофи. Вiн i ранiше - до Османа - правив Туреччиною, i ви зна╨те, що то було за правлiння. Знаю я, що там знову готуються розпочати вiйну з Персi╨ю. Наче мало тих втрат, яких зазнали в Хотинськiй вiйнi... Турецький трон, по сутi, порожнiй, його треба просто вiдiбрати в Мустафи... I мусить це зробити справжнiй спадко╨мець... Ви чудово розумi╨те, що в разi здiйснення нашого плану всi сусiднi народи - i передусiм народ укра©нський - матимуть те, про що вони стiльки десятирiч марно мрiють, - мир... Олександр замовк. - Так, для нас це питання чи не першорядно© ваги, - погодився Йов Борецький. - Я багато думав про це, як тiльки довiдався, що ╨ на свiтi султанський син Ях'я. Ми не можемо не цiкавитися, кому належатиме узавтра султанський трон. Ми кревно зацiкавленi, щоб правили Туреччиною люди розумнi й доброзичливi. Але, - Йов Борецький розвiв руками, - не все в силах наших... Хоча, ти ж, певне, добре зна╨ш, сину мiй, як укра©нка Роксолана надоумила великого Сулеймана Законодавця не воювати проти Укра©ни. Сорок лiт турки не йшли проти нашого народу. I, певне, саме тому так розквiтла ваша держава, ремеслами сво©ми, а не збро╨ю дивуючи свiт... - Саме так я й думаю, - мовив Олександр. - Саме тому я при©хав на Укра©ну - просити допомоги в козакiв. Рiч не тiльки в тому, що козаки - найдужча, наймогутнiша сила, а в тому, що саме укра©нцi мусять бути зацiкавленi в торжествi нашого задуму. Бо, - тут Олександр зробив невеличку паузу, - укра©нськiй людностi ╨ за що боротися i всерединi сво╨© держави. Якби не потреба щороку вiдбивати турецькi й татарськi напади, козаки давно б уже визволили Укра©ну з-пiд влади польських королiв... Якщо менi вдасться посiсти належний менi трон, така можливiсть буде забезпечена... - Так, сину мiй, - задумливо, взявши в долоню бороду, сказав Йов. - I про це ми думали. I бачу - тво© думки збiгаються з нашими... Ти не живеш на Укра©нi, але ти зна╨ш, що робиться тут. Над нашим народом нависла загроза окатоличення, спольщення, морального знищення. З одного боку, весь час пильнуй, щоб на тебе турки й татари не наскочили, а з другого боку - щоб поляки не задушили. Мiж двома страшними силами вже не одне сторiччя сто©мо. I поки що трима╨ нас господь на свiтi. Спасибi йому, що дав нам мужнiсть i мудрiсть! Скiльки свiтлих умiв наших погинуло в боях... Скiльки свiтлих умiв наших не нашими стали... Зодчi й ремiсники в Туреччинi - звiдки вони? З Укра©ни. Медики, фiлософи, географи в ╙вропi - хто вони? Укра©нцi. Запитай на будь-якому галеонi, що возять з Нового Свiту злото iспанцям та португальцям, чи ╨ там укра©нцi - i почу╨ш: ╨! Запитай У будь-якого короля ╙вропи, яких во©нiв вiн би хотiв мати. I почу╨ш: козакiв... Чому ж на рiднiй землi слово укра©нець лайкою стало? Чому на рiднiй землi все, що ма╨ талант, мусить або загинути, або сполыцитися? Що таке нинi Укра©на? Польське подвiр'я. Ми не ма╨мо права зватися людьми. Ми мусимо перекидатися в католицтво, спольщуватися - i лише тодi нами будуть задоволенi. Нашi думи i мрi© топчуть, нашу люднiсть гнiтять, а на нашi святинi плюють, мов на поганськi капища та iдолища... - Знаю й це... - Мало знати, - аж скрикнув Йов. - Ми мусимо всi боротися проти найпiдлiших кайданiв - унi©. Це - як павутиння душi. Пiд машкарою вiчно© унi©, себто спiлки, ╨днання, навiть любовi, нашим людям прищеплюють ненависть до сво╨© вiри, мови, слави. Це робиться нахабно й пiдло. Це здiйсню╨ться силою й хитрiстю. Католицтво впроваджу╨ться всiма засобами. Польськi королi та ксьондзи мрiють про той час, коли всi укра©нцi забудуть, хто вони такi. А коли який сарака за©кнеться про волю й незалежнiсть, тут же його затюкають фiлозопи з Варшави, та ╨ доморощенi, продажнi, якi, бач, звiдкись узяли, що без Польщi ми будемо негайно завойованi чи Туреччиною, чи Кримом, чи ще кимось... Якби ми мали таку зажерливiсть, то, напевне, зараз, користуючись слабкiстю сусiдiв, ми б завоювали багато кого... Нi ж, не дума╨мо про це - собi на лихо! Йов Борецький поклав руку на стос книг, пильно придивлявся до них, нiби вперше ©х побачив, i його обличчя посвiтлiшало, сiрi очi пiд крутим лобом налилися свiтлом. - Бачиш, сину мiй, оцi книги?.. Оце - наймогутнiша зброя наша. Цього ще нiхто не зна╨. Всi думають про хлiб насущний та гостру шаблю. Але то - минуще. А оце - вiчне. - Шаблi не буде - нiяка книга не поряту╨, отче, - глухо озвався Олександр. - Влада шаблi - вона тимчасова. I шаблi iржавiють. - А книги горять, преподобний отче. - Ще й як горять! Ще й на яких вогнищах! I народ сто©ть, смi╨ться: хай горить в iм'я Христа. I народ сто©ть, смi╨ться: хай горить ╨ретик Гус чи ╨ретик Бруно. Бо ж Земля не оберта╨ться, як казав богопротивний Коперник i як на те йому натякав ще Юрiй Дрогобич. А Земля сто©ть... - Йон Борецький узяв у руки книжку, погладив ©©, розгорнув. - I все ж горить не книга, а тiльки пергамент. А думки не горять... Скiльки мала фортець, кам'яниць наша Земля, а чи тiльки вiд них ©© слава? А от у простих темних келiях свiточ науки на Землi нашiй ми знов запалили, свiточ, пригашений навалою Чiнгiса та Батия... Братськi школи нашi - слава наша, майбутн╨ наше. Ось книжки, вже випущенi нами... Це - наша зброя. Настала тиша. Йов, всмiхаючись сам до себе, знову погладив рукою стос книг. I тут же, без будь-якого переходу: - Ми спробу╨мо тобi допомогти, Олександре Чорногорцю. Ми обдумали все це в деталях ще до твого прибуття. Багато чули про тебе доброго. Й радi, що не помилилися... - Спасибi, отче, - сказав Олександр, пiдвiвшись. - Ваша прихильнiсть надасть менi сили... - Я не во©н, ти це зна╨ш, - промовив Йов Борецький, та хотiв би почути вiд тебе, як ти практично плану╨ш свiй похiд... Може б, i якась моя порада тобi пригодилася. - Думаю, що найлiпше про це розповiсть Петро. Петро вийняв з кишенi складену увосьмеро велику географiчну карту iталiйсько© роботи, розгорнув ©©, вiдкашлявся й почав: - Якщо ми матимемо п'ятнадцять тисяч во©нiв, яких розмiстимо на трьохстах чайках, та якщо захiднi держави навеснi наступного року одночасно з нами почнуть тривожити Османську iмперiю з пiвдня, то ми можемо зробити от що, - Петро дiстав гусяче перо i став показувати ним по картi: - Козацький флот iде вiд Очакова до Трапезонта. Беремо Трапезонт, визволя╨мо бранцiв... Йов Борецький кивнув головою схвально. Це додало Петровi впевненостi. - Далi йдемо на Синоп. Беремо. Визволя╨мо бранцiв. Якщо вдасться захопити хоч кiлька галер, - вiзьмемо. Вони нам згодяться для штурму Стамбула. А що ж у Стамбулi?.. Ми з тиждень дрейфу╨мо в морi, щоб турки подумали, що на цьому наш похiд закiнчився. I от саме в цей час ми шлемо до Стамбула невелику частину козацького флоту - чайок п'ятдесят. Турецький флот кида╨ться в догоню... Ну, i в морi ми його оточу╨мо з усiх бокiв, знищу╨мо... По тому - шлях на Стамбул вiльний... Петро закiнчив сво╨ коротке пояснення i дивився на митрополита, чекаючи на його слово. Митрополит мовчав. Нарештi пiдвiв голову, пильно подивився на Петра. - Тобi вiдомо, що кiлька лiт тому такий похiд здiйснив Сагайдачний? Але ж Туреччина сто©ть! - Султан Осман мав тодi величезну силу. А, крiм того, то був Осман, полководець розумний i дiйовий. А Мустафа - то не Осман. - Добре. Припустiмо, ми беремо Царгород. Що далi? Царгород - то ще не вся Туреччина, - Йов Борецький пiдвiвся, взяв з полицi сувiй, розгорнув його. - Пiдiйдiть ближче, ця карта точнiша. Нашi ки©вськi майстри креслили... Так от. Подивiться уважнiше. Величезна держава. I вона не потерпить султана-християнина... - Отче, дозвольте ще кiлька слiв, - втрутився Олександр. - Я довго думав над цим. I дiйшов ╨диного можливого висновку. Тiльки-но ми беремо Стамбул, як я тут же повертаюся в лоно iсламу. Тодi мене визна╨ i вiйсько, i мусульманське духовенство, i зрештою весь народ. А я даю пiльги i християнам, обмежую владу шейхуль-iсламу та дервiшських орденiв, знищую яничарство, знищую отой iсламський фанатизм, при якому проповiду╨ться, що зелений прапор пророка мусить майорiти над усiм свiтом. I от тодi Туреччина стане державою миролюбною i справедливою.... - Так-так-так, - мовив мовби сам до себе Йов. - Десь так само думали й ми... А тепер трет╨ запитання - до Петра. Що робитиме ваш флот пiсля Синопу? Буде в морi цiлий тиждень? - Так, - кивнув головою Петро. - А чи не подумали б ви ось про яку можливiсть - пiсля Синопу та пiти на Кафу. Якщо вдасться розбити турецький гарнiзон у Кафi, визволити бранцiв, зруйнувати порт, - це дуже послабить турецький вплив у Криму й допоможе Мухаммеду-Гераю та Шагiну-Гераю скинути Джанибека. А ми якраз допомага╨мо Мухаммеду й Шагiну. - Це добре, але чи вистачить у нас на все це сили? - сказав Петро. - А ви не думали про донцiв? Адже вони могли б вам добре допомогти. - Ми думали, але не зна╨мо, чи погодяться донськi козаки взяти участь у спiльному походi. Ви вважа╨те, що вони можуть погодитись? - Думаю, що так. - Як нам з ними стрiтися? - Я допоможу... А що обiцяють ╨вропейськi держави? - Багато слiв, але конкретного поки що нiчого, - похмуро сказав Олександр. - Я, на жаль, ще не така значна сила, щоб... - Це гiрше. Треба менi послати сво©х людей до правителiв християнських держав, ©хня допомога конче необхiдна. Але навiть без ©хньо© допомоги ми мусимо здiйснити цей похiд. Така можливiсть випада╨ нечасто. Туреччина й справдi нинi на гранi катастрофи. Вiйсько розбите, султана, по сутi, нема╨, народ ремству╨. Треба поспiшати... Митрополит пiдвiвся, пройшов по келi©. Подивився на Олександра, з жалем промовив: - Шкода, шкода, Сагайдачного не стало. Тодi було б бiльше впевненостi, що вдасться наш похiд... Ну, та будемо сподiватись на милiсть божу. Зупинився. Запитав. - Ви не помiчали - за вами нiхто не слiдку╨? - Зда╨ться, нi, - невпевнено сказав Петро. - Якщо хтось iз турецьких чи польських вивiдувачiв узна╨, хто ви такi, буде дуже погано. Вони здатнi на все... - Це ми зна╨мо, - вiдповiв Олександр. - Але хай нам допоможе господь бог. - Дай боже! А я даю тобi, Олександре, благословення сво╨. Граф Олександр опустився на колiна. Приклався губами до сильно© жилаво© руки митрополита. Вiдчув запах чебрецю й землi... РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, _ який сплуту╨ та розплуту╨ людськi шляхи... _ Яремко Цiпурина, Джузеппе i Йон блукали осiннiм Ки╨вом. Опадало жовте листя з кленiв, сторiчнi дуби коло Софi© сяяли темно-червоними кронами. - Екуте, Джеремi╨, - казав Джузеппе на сво©й сумiшi з кiлькох мов. - Подивись, яка бардзо бона церква. Тiльки чому бiля не© корови пасуться? - А що таке бона? - перепитав Яремко i тут же здогадався: - Гарна, так? - Так, так, гарна, - закивав головою Джузеппе. i, моди-товно склавши руки, майже заспiвав: - Ай, яка ж вона гар-на!.. Слухай, Джеремi╨, хто то ©© таку високу й красиву поставив? Яремко нiяково здвигнув плечима. Вiн не знав того. Вiн сам уперше побачив Софiю й Лавру лиш кiлька днiв тому, як потрапив у товариство графа Олександра. Подорожнi зупинилися в Лаврi - сюди не любили заходити католики, а отже, польськi солдати та чиновники. Таким чином, Олександр та його супутники почувалися тут хоча б у вiдноснiй безпецi... Ченцi не радили Олександровi та його людям виходити за лаврськi мури; "Ки©в - хоч мати городiв руських, та нинi цяя мати ╨ рабою. Поляки тут хазяями, ©хня влада свiтська, ©хня влада й духовною став... Ходять ляхи святими ки©вськими вулицями, поганять нашi святинi, намагаються нас у католицтво перевести. На нашi iкони тичуть пальцями i регочуть: примiтив, простота, ось ми вам культуру несемо, а ви, темнота непросвiщенна, ще й одбрику╨теся. Нi, на вас, крiм католицького хреста, треба й меча ще польського! Не ходiть за лаврськi мури, бо там повно доглядачiв i дослухачiв польських. Отой граф Болеслав Лозовицький, безперечно ж, ма╨ сво©х людцiв, якi нишпорять по Ки╨ву, видивляючись тих, хто завдав стiльки ганьби зацному пановi. I вони, будьте певнi, знайдуть спосiб "вiддячити"... Нi Олександр, нi Петро, нi Йован старалися без потреби не ходити по Ки╨ву. Надiщо даремно ризикувати? Та й нiколи було. Треба було зробити дуже багато. Майже у всi столицi ╙вропи пiшли листи Олександра, ©х повезли вiрнi люди самого Йова Борецького. На Сiч теж подався гонець, там уже чекали на Чорногорця, який мав прибути туди з самим митрополитом. Потроху готувалися до походу. - ...То що, Джеремi╨, так i не скажеш, хто таку красу воздвиг? Який маестро? Не знав Яремко, мовчки дивився на Софiю, яка могутнiми велетенськими свiчами пiдняла пiд небеса сво╨ викуване з металу полум'я. Аж тепер згадалося Яремковi, як про це говорив йому старший брат Мусiй. Де то вiн зараз? Як подався в далекi нiмецькi кра© - так i досi нi чутки, нi звiстки. Хтось казав, буцiм турки його в неволю забрали. "Нiчого, ось я пiдросту i порятую свого брата", - заприсягнувся Яремко сам собi. Пiдрiс - хотiв утекти до козакiв. Та попався, ледь не загинув... Але ж е таки щастя на свiтi. Виручив граф Олександр, i тепер хлопець знову мрi╨ про Запорiжжя, про морський похiд, про напад на туркiв i про зустрiч з братом. О, вiн обiйде всю Туреччину, а брата знайде - з найтемнiшо© в'язницi визволить!.. - То що, Джеремi╨, не зна╨ш? - перепиту╨ Джузеппе. - Ходiмо заглянемо всередину. Йон, що досi мовчав, озвався: - Не треба... Хiба не бачиш, що ця дзвiниця давно вже не дзвонить? - Чому так? - обурився Джузеппе. - Не розумiю. Я ладен лементувати... плакати перед оцi╨ю красою... А чому ж люди так ©© занедбали? - Не знаю, - зiтхнув Йон. - Але слава боговi, що в них ╨ Сiч. - Сiч? - обернувся Джузеппе. - Якщо не вберегти сво╨© мови, сво╨© вiри, духу свого - пардон, я мовлю надто пишно - то на якого Люципера тодi потрiбна ота Сiч? - Не знаю, - сказав Йон. - На це може Петро вiдповiсти. - Сакраменто! - гарикнув Джузеппе. - Я говорив з Петром про це. Петро мало не заплакав, коли я це запитав, i сказав, що й досi почува╨ себе етранже[100], як кажуть французи, на сво©й землi. Вiн каже, що був меншим етранже в Туреччинi та Чорногорi©... Яремко не брав участi у цiй розмовi. Знову згадався йому його старший брат Мусiй - здоровий, з кучмою на головi, з вiспинками на обличчi. При©здив з Ки╨ва i дражнив Яремка, джеркотючи з ним по-латинi. Яремко нiчого не розумiв, а Мусiй реготав i пiдкидав його до стелi. Та не тiльки хвацько джеркотiв. Якось став жартома з п'ятьма чоловiками з охорони графа Лозовицького "рубатися" на шаблюки. Так вiн ©м усiм шаблюки з рук повибивав... Як же це вiн од туркiв не вберiгся? Йон з Джузеппе про щось сво╨ говорили, а Яремко обдивлявся доокола. Заходило сонце десь за мiстом та за лiсами, його вже давно не було видно, але про те, що воно ╨, засвiдчувало червоногаряче промiння, яке обливало баню дзвiницi, - вона жарiла, мовби розпечена в ковальському горнi. - Агей, гей! - почувся голос. Молода дiвчина лозиною гнала корiв, i вони лiниво брели, вiдмахуючись вiд лозини хвостами. Яремко перевiв погляд управоруч i побачив пiд кленом кiлька чоловiк, що пильно дивилися на Йона та Джузеппе. Видно було по всьому, що ©м особливо хочеться розгледiти Джузеппе, але вiн стояв за Йоном, i його гаразд не було видно. Яремко придивився до групи. Нiкого знайомого вiн там не уздрiв. - Йоне, - сказав Яремко тихенько. - Подивися пiд третiй од краю клен: там хтось у нас дуже вшнипився. Йон повiльно повернув голову. Яремко помiтив: чоловiки одвернулися. - Йоне, - сказав Яремко, - вони хочуть роздивитися Джузеппе. Може, Джузеппе ©х зна╨? - Зна╨. I я знаю. - Що ви там шепочетесь? - поцiкавився трi╨стинець. - Та ось, - озвався Йон, - стрiлися з тими поляками, якi ще в Лейби сварку хотiли затiяти. Чого це вони тут? - А-а-а! - зиркнув Джузеппе. - Знайома пика. Пан Станiслав Сулятицький. Сакраменто! Присягаюсь на тисячу дукатiв, якщо ця кумпанiя не захоче зараз почати бiйку. Але хто то з ними? - Уперше бачу, - сказав Йон. - Вони тебе не пiзнали. Ну, бо ти ж зараз - парубок, а тодi був барбудо - дiд з бородою. - Але хто ще? - Якийсь ©хнiй приятель. - Ходiмте потихеньку звiдси, - сказав Джузеппе. - ©х п'ятеро, нас усього дво╨... - А я? - образився Яремко. - Ну - тро╨... Я не люблю, коли на мене отак дивляться. Колись в Iспанi© на мене отак дивився один тип, а потiм ножа в спину загнав... Вони перетнули зарослу бур'яном площу, швидко пiшли вниз. - Джеремiе, - звернувся Джузеппе до Яремка. - Джеремi╨, ми будемо йти, а ти озирайся, чи не бiжать вони за нами. - Добре. - Тiльки так - як я скажу, тодi й озирайся. Ну, от зараз. Яремко озирнувся. Нiкого не було. - А ти уважнiше. Може, мiж деревами... Справдi, мiж деревами перебiгали якiсь тiнi. Джузеппе сказав: - Повернiмо в завулочок, а там дворами якось перебiжимо. Я так колись у Францi© втiкав вiд одного ревнивого чоловiка. О, л'амур [101], - мрiйливо пробурмотiв iталi╨ць. - Ну, й що? - поцiкавився Йон. - А, нiчого. Вони повернули в завулок i чимдуж помчали до великого будинку, обгородженого кам'яним муром. За огорожею росли кущi й дерева. Побiгли вздовж огорожi. Потiм повернули праворуч. Зразу ж за парканом росло кiлька густенних бузинових кущiв. Джузеппе кинувся туди й потяг сво©х товаришiв. Вийняв два пiстолi. - I ти вийми, Джованнi, - кивнув Йоновi. Йон мовчки помахав пiд самим носом Джузеппе сво©ми пiстолями. - Стрiлятимеш за мо╨ю командою, - сказав Джузеппе. Почувся тупiт нiг - i п'ятеро задиханих переслiдувачiв зупинилися бiля кам'яного муру. - Я вважаю, що вони побiгли лiворуч, - сказав один голос. - Пан Сулятицький, - прошепотiв Джузеппе. - А менi дума╨ться, що прямо, - заперечив довготелесий. - Ну, що ви, пане Адамку, таке кажете? Якби прямо - ми б побачили. А то вони раптом зникли. - Тихо, - озвався незнайомий. - А може, вони десь тут прича©лися? - Що ви, сеньйоре! - реготнув пан Сулятицький. - Вони нас помiтили й кинулися тiкати, аби чимдуж попередити свого Олександра про... - Та замовкнiть ви, базiко! - визвiрився той, кого назвали сеньйором. - То я ╨ базiка? - верескнув пан Сулятицький. - Прошу в найяснiшого пана пробачення. - Гаразд, - похмуро озвався пан Сулятицький. - Не будемо про це говорити. - Так от. Треба нам обдивитися все, що тут е... А там - побачимо... Джузеппе i Йон перезирнулися й пiдняли сво© пiстолi. РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, _ у якому врятований називав свого рятiвника Iсмарiотом _ Коли мiмаровi Мусi ставало тяжко на душi, вiн сiдав читати вiршi одного хоросанського емiра. Той емiр, дарма що посiдав високий державний пост i мав, певно, до дiдька турбот, умiв ще й гарнi вiршi складати. Недаремно ж вiн сам себе називав Спiвучим[102]. Його книжка назива╨ться "Пташина мова". I тут Муса знайшов притчу про шейха Санаана. Той шейх покохав християнку. Але християнка сказала: "Я прийму тво╨ кохання, якщо ти вип'╨ш вина i з'©си свинини, тобто зробиш те, що кораном заборонено i що роблять християни". I Санаан випив вина, з'©в свинини i перехрестився... Поет не засуджу╨ шейха. Вiн говорить, що Санаан зробив те, що звелiло йому кохання. I в цьому - найвища правда. - Так, у ц-цьому ╨ в-висока п-правда, зодчий Мусо, - прошепотiв колишнiй Мусiй Цiпурина. Вiн задумливо гортав книгу, помережану пунктиром арабсько© в'язi. А сам думав про те, що великий поет, мабуть, зрозумiв би його, Мусiя Цiпурину, коли вiн став мiмаром Мусою. Любов до зодчества привела його на цей шлях. Вiн мусить перевiрити сво© та Атанасi╨вi математичнi пiдрахунки, збудувавши небачену мечеть у Стамбулi. Якщо розрахунки правильнi, то тодi всi люди, весь свiт, i не тiльки турки, а й зрештою рiднi земляки одержать з його рук новий спосiб проектування, розрахунку й побудови великих споруд. Перед тим вiн, Мусiй, ще не перейменований на Мусу, врятував для Туреччини одну велику фортецю, що будувалася на вiдвойованiй у Персi© територi©. Зодчий-iталi╨ць помилився в розрахунках. I от фортечнi мури та бiйницi, виведенi майже наполовину, стали