вся i повернув голову в той бiк, звiдки наростаючою хвилею котився гомiн. Вiн стояв з хвилину, намагаючись хоч щось збагнути. Мимоволi згадалося недавн╨: Осман Другий на муловi, вбивство Делавера. Нi, той гомiн був iнший - торжествуючий, зловтiшний... Поглянув униз, а потiм огледiвся навколо. Всi стояли, як i вiн, намагаючись вловити в тисячовустому гомонi бодай одну ноту, яка дала б зрозумiти, що ж там вiдбува╨ться. З-за рогу вибiг хлоп'як. Вiн бiг наввипередки iз собакою. - Що там таке? - гукнув поляк Владислав. Хлоп'як на мить зупинився i щось викрикнув - радiсно, аж захлинаючись. - Когось ведуть! На страту! - передав знизу поляк. Промчало ще кiлька хлоп'якiв, теж галасуючи й показуючи назад пальцями. - Ведуть! Ведуть! I раптом мiмаровi Мусi защемiло в серцi, наче хтось загнав туди скабку. Перечiпаючись, плутаючись у полах свого довжелезного халата, Муса побiг униз. Бiг по хистких дошках, якi витиналися пiд його важким опасистим тiлом. Кра╨м ока побачив, що майстри та робiтники кинули свою роботу й теж поспiшають за ним. Хотiв спинитися (чому ти, Мусо, бiжиш, вперше бачиш, як людей ведуть на страту?), але щось гнало його вперед, до багатотисячного натовпу, який ось-ось вилл╨ться з-за повороту... Так, це були вони - Спиридон i Софiя. Вiн упiзнав Софiю одразу, хоч i не бачив нiколи. Вона була точнiсiнько така, як про не© розповiдав Спиридон. Софiя ©хала на мулi, ©© руки заклякли на гривi. Вона була у червоному-червоному, як яничарське знамено, платтi, ©© чорне, з каштановим вiдтiнком волосся було розпущене й текло по плечах, спадало на груди й спину. Покривала на ©© обличчi не було, його зiдрали - i тепер десятки тисяч туркiв дивилися на ©© обличчя. А вона дивилася вперед i, мабуть, нiчого не бачила. Очi нерухомi, обличчя блiде. Мов кригою взялося. А позаду кульгав Спиридон. Зв'язаний мотузами, з розтрiпаним чубом. Вiн озирався навколо i плакав, плакав уголос, витираючи закривавлену щоку об плече. Муса вiдчув, як натовп пiдхопив його i понiс услiд за приреченими до страти. Вiн ледве встигав перебирати ногами. А натовп нiс його i нiс, а гомiн не вщухав, а ще дужче здiймався. - До Пiщаних ворiт... - Там уже й гак новий почеплено - для нього... - ╞й легше... - Що - л-легше? - обернувся на останнiй голос Муса. - Його за ребро на гак чiплятимуть... А ©© утоплять... Кат зв'яже ©© рушниками, покладе у човен, вiдпливе вiд берега на кiлька сажнiв... Муса заплющив очi i зцiпив зуби. - ...а потiм зачепить довгою палицею та й у воду... Потрима╨ пiд водою... - А вона - хоч би що... Сидить собi на муловi - й нiчого... - А що ж робити? - Та хоч би плакала... - ...Потрима╨ пiд водою, - спокiйно-весело вiв той самий голос, поки дригатися перестане, та й витягне назад. Повезуть та й поховають... А оцей грек довго мучитиметься. Днiв зо три висiтиме живий на гаку. Хiба що хто пожалi╨ та пристрелить. Так варта не дозволить... Натовп нiс i нiс Мусу вперед. Вiн вiдчув, що бреде по колiна в якомусь багнi - це натовп переходив калюжу. Мула iз Софi╨ю та Спиридона провели по камiнчиках, а натовп пiшов упрост по смердючiй водi та баговинню. - Надир-бею! Надир-бею! - почав хтось гукати попереду, i от уся юрба закричала хором: - Надир-бею! Надир-бею! "О аллах! - жахнувся мiмар Муса. - Навiщо це все? Невже Надир-бею буде цiкаво дивитись, як його недавню дружину ведуть на страту? Невже в нього серця нема╨?.. А нема╨ - вiддав же Софiю до суду..." I от коли вже горлання юрби перейшло в рев, на балкон будинку вийшов сам Надир-бей. Усi враз замовкли. Надир-бей подивився вниз, пожував губами i не сказав нiчого. Юрба мовчала. Вона чекала. А Надир-бей мовчав теж. - Змилуйся, Надир-бею! Вони молодi! - вигукнув поряд з Мусою той, який щойно з таким смаком розповiдав, як будуть карати Софiю та Спиридона. Юрба, наче лавина, загуркотiла: - Змилуйся, Надир-бею! I знову покотився багатотисячний гук, який, мабуть, долинав до самого неба: - Змилуйся! Надир-бей мовчав. Юрба волала, тягнучи руки до неба, до балкона, а Надир-бей мовчав. Зненацька попереду натовп перестав гукати про помилування. - Що таке? - Упала з мула Софiя. Зомлiла... Натовп знов заворушився, люди стали лiзти один на одного, аби зиркнути наперед. Муса вже задихався, але все ще намагався встояти. - Дали водички... Ожила. Знову посадили!.. На якусь мить мiж головами побачив мiмар Муса обличчя Софi©. Тепер на ньому був жах i вiдчай. - Ст-т-ань м-мусульманином, С-спиридоне! - немов пiдштовхнутий кимось, закричав Муса i здивувався, що вiн так умi╨ гучно кричати. - Тодi т-тебе п-помилують. I натовп заходився скандувати, забувши про Надир-бея. - Стань му-суль-ма-нином! Стань му-сульма-ни-ном! I тут Надир-бей пiдняв руку вгору. Натовп, що розкипiв-ся, знову поволi вщух. - Що вiн говорить? - Цс-с! Нiчого не говорить! Надир-бей нарештi сказав: - Не я судив. Було так тихо, що якби Надир-бей говорив пошепки, й тодi б уся величезна вулиця чула, що вiн каже. - Не я ©© i його судив. Судив суд. ╞х присуджено правдиво. Гяур не може кохати дружини мусульманина. За це - обом смерть. - Вiн - не гяур! Вiн буде мусульманином! - гукнув попереду знайомий голос. - Якщо вiн погодиться стати мусульманином, тодi я проситиму суд помилувати ©х, - у моторошнiй, але враз потеплiлiй тишi залунали слова Надир-бея. Тиша. Тиша. Тиша. - Ну?! - мов вибухнув натовп. I знов - тиша. I в тiй тишi почулося крiзь ридання: - Нi! Нiколи! I знов загуло, завирувало, зашумiло, заколобродило натовписько народу. Мiмар Муса щосили вiдбивався вiд тiл, що валились на нього, вже давно тремтiли колiна й кололо в животi. Нарештi його притисли до стiни. Тепер було трохи легше стояти. Вiн трохи постояв бiля стiни, а потiм щось вiдiрвало його - i вiн, уже нiчого не бачачи й не чуючи, а тiльки обливаючись потом, сунув разом з усiма. Юрбу наче хтось перемiшував величезними кулаками - вона шумiла, булькала, лилася, повзла, мчала... Муса вiдчув, що його ноги вiдiрвалися вiд землi, що його несуть, самi того не помiчаючи, люди ззаду й спереду, i вiн уже не мiг розiбрати, скiльки часу перебува╨ в цьому ревищi, куди й навiщо несе його якась сила... Вiн очутився аж бiля Пiщаних ворiт, коли натовп його раптом викинув iз себе бiля пiднiжжя шибеницi. I знову натовп став кричати: - Стань мусульманином! Стань мусульманином! - I - тиша. Ну? Ну? Говори ж! - Нi! - закрутив Спиридон головою. I юрба знову почала кричати-благати: - Стань мусульманином! Живи! Стань мусульманином! Живи! Повернули мула мордою до Спиридона. I знов замовкла юрба. I почув Муса, як Софiя сказала тихо, по-грецькому: - Заради мене. Я хочу жити. Та Спиридон страшно закричав, мовби вже почалася страта: - Нi! Нi! Нi!!! Тодi кат пiдiйшов до нього, став розв'язувати руки. Спиридон дивився перелякано, вiн увесь тремтiв i знову плакав, а кат, розв'язавши руки, став здирати сорочку. - Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий! Софiя не кричала, а шепотiла, приклавши кулачки до скронь. I чорне волосся закрило ©й обличчя, мов саван. - Будь проклятий! Будь проклятий! Кат узяв Спиридона за руку й за ногу i, мов дитину, понiс на ешафот. Юрба мовчала. Тодi Муса гукнув, сам тремтячи всiм тiлом: - С-спиридоне! В-врятуй ©© й с-себе! С-стань м-мусульманином! Кат пiдняв Спиридона вгору. - Iс-с-скарiот! - прошипiв Спиридон. I тут же: - А-а-а! Кат уже опустив руки, Спиридон висiв на гаку, i червона кров, немов хто сипонув коралiв, закапала на дощаний настил ешафоту. Муса заплющив очi. Спиридон кричав, не замовкаючи. Муса не мiг розплющити очей. Зараз кат почне в'язати Софiю... - А-а-а-а! "Iскарiот... Iскарiот... Iскарiот... Нi, нi, я нiкого не продав..." - А-а-а-а! О, хоч би не чути цього крику... Хоч би не чути... хоч би не чути... I мiмар Муса упав перед ешафотом, обхопивши голову руками. РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ _ про те, як несподiвано здiйснюються деякi мрi© _ Коли пан Адамек з паном Сулятицьким був у Кафi, йому не раз доводилося милуватись турецькими галерами. Особливо запам'яталася йому одна. Вона нiби випливла з казки, з дитячого сну чи з книжки про дивовижнi заморськi кра©ни. Якраз тодi сонце ховалося за береговi горби. Воно кидало потужнi пасма стигло-рожевих променiв на море, на небо, на мiсто. Шпилястi башти Кафи, банi мечетей з серпами, мiнарети, мов жерла гармат, нацiлених у замт [152], - усе це видовженими аж до обрiю тiнями лягало на зарожевiле од призахiдного сонця лагiдне море. I пановi Адамковi здавалося, що вiн у казцi. А по морю пливла - о нi, не пливла! - летiла, ледь торкаючись бiлопiнних хвиль, велика струнка галера. Усе на нiй було рожеве - i мережаний вiзерунками корпус, i щогли, i обвислi без вiтру вiтрила, i тонюнi, мов соломинки, весельця, якi пiнили iскристу воду... О, цi весельця - вони так злагоджено, мов керованi божою силою, опускалися у воду й пiдiймалися з не©, на мить виблискуючи червоно-слiпуче, - що пановi Адамковi аж хотiлося щось проспiвати в такт цим легеньким, просто-таки ефiрним рухам... Йому закортiло якимось дивом опинитися на галерi, захоплено вiдчути пiд ногами ©© хитливу палубу i пливти-пливти по цьому живо-рожевому морю до незнаних свiтiв, якi вiдкрив колись Христофор Колумб... ╙зус Марiя, чи ж думав пан Адамек, що його мрiя незабаром здiйсниться! Якби знав, що так буде, затулив би собi очi руками, щоб не дивитися на море, а пановi Станiславу Сулятицькому загнав би кулю в самiсiньке серце, i того було б ще замало для цього мерзотника й фаризеуша, бо вiн за всi сво© пiдлостi заслужив смерть на палi або ж на гаку... Страшний бiль пронизав усе тiло, i думки розлетiлися, мов наполоханi птахи. Забрязкало залiзо... I пан Адамек знову повернувся до гiрко©, безнадiйно© реальностi... Як жорстоко посмiялася з нього доля! Вiн потрапив на галеру, яку бачив у той день, коли стояв з мерзотником Станiславом Сулятицьким над зарожевiлим морем. Але як i ким потрапив?.. Тодi, в ту нiч, як пан Сулятицький утiк вiд нього iз бей-лер-бе╨вими грiшми, вiн довго блукав по Кара-Дагу й гукав Амета Киримли. В нього болiло колiно, вiн немилосердно кульгав, уже не раз йому здавалося, що ось iще крок - i вiн полетить у прiрву, де й кiсток сво©х не збере... "Але нi, - виринала думка. - Я мушу дiстатися до Амета. Бо iнакше пановi Влодзiмежевi та пановi ╙вгенiушу буде дуже кепсько. Якщо довiда╨ться Амет про смерть свого товариша-товмача й помiчника, - вiн од лютi зробить що хоч..." I пан Адамек дерся по скелях, гукав, кричав, плакав, забувши, що сльози, то ╨ невмiння тримати себе в руках. Вiн у всьому звинувачував себе - так, так, це вiн винен у всьому. Треба було ще отам, бiля корчми, не повiрити сеньйоровi Гасперонi. Треба було не погоджуватися на роль шпигунiв - вiн вiдчував, що е щось вельми нечисте в задумах сеньйора Гасперонi... Але нi, послухавсь пана Сулятицького, не виявив рiшучостi... А потiм? Слiд було при бейлер-бе╨вi заткнути пельку Сулятицькому, коли вiн розпатякував про провiдника вiд Амета Киримли, який заховався не за першою, а за другою горою! Невже вiн, пан Адамек, такий дурний, що не мiг здогадатися, що зараз бовкне той бовдур, той фаризеуш?! Вiн iшов над прiрвою, ногою ледве намацуючи вузьку стежину, як попереду почувся чийсь голос. Наче по-татарськи... Пан Адамек нiчого не зрозумiв, але радiсно загукав: - Я до Амета Киримли! До Амета Киримли! До нього пiдбiгло кiлька чоловiк. У передранковiй сiрiй iмлi вiн пiзнав, що це Аметовi товаришi з розбiйницько© ватаги. Його повели до Амета. Коли пан Адамек заходив у печеру, то при входi побачив двi гладенько обструганi палi. Мурашки поповзли йому по спинi. У печерi, як i ранiше, палало вогнище. Горiли смолоскипи. Розбiйники сидiли i стояли по кутках. Амет блиснув очима на пана Адамка i щось запитав. Пан Адамек розiбрав тiльки два слова - "Асан Касапчi". Певно, пита╨ про його долю. Що ж, треба пояснити. Обов'язково треба пояснити. Напружуючи пам'ять, шукаючи слова, якi були б хоч трохи зрозумiлi Аметовi, пан Адамек заговорив: - Бейлер-бей... Акинджi... Асану Касапчi, - тут пан Адамек рубонув себе по ши© ребром долонi, - секiм-башка. Амет та його товаришi зрозумiли. Це вiдчув пан Адамек з того гнiвного "в-в-вах-х-х", яке пролунало в печерi. I - тиша, тиша, тиша... Лише трiщав хмиз у вогнищi. Та тiнi од смолоскипiв металися по печерi... Амет несподiвано захриплим голосом запитав про пана Сулятицького. Власне, запитання пан Адамек не второпав, але почув знайоме прiзвище. - Пан Сулятицький, - гаряче мовив пан Адамек, - падлюка. Татари здвигнули плечима. Тодi пан Адамек пiдвiв перед сво╨ обличчя двi руки. На одну руку показав: "пан Сулятицький", на другу - "бейлер-бей". Пiсля цього права рука - "пан Сулятицький" - наблизилася до лiво© - "бейлер-бея", i пан Адамек, iмiтуючи нашiптування на вухо, промовив: - Асан Касапчi - там, - i повiв правою рукою в повiтрi, показуючи, що Асан Касапчi був за горбом. Потiм обома руками показав, як акинджi (пан Адамек кiлька разiв повторив це слово) побiгли за той горб, показав, звiвши докупи руки з розчепiреними пальцями, як вони вхопили Асана Касапчi, пiсля цього рубонув ребром долонi себе по ши© i, мовби знявши лiвою рукою свою голову, рiзким коротким рухом настромив ©© на вказiвний палець право© руки... - Пан Сулятицький, - пан Адамек, опустивши пальцi право© руки донизу, став швидко перебирати ними, - побiг до бейлер-бея...Пан Сулятицький - здрайця, яничар, падлюка, лайно... З усiх цих слiв татари второпали, напевне, тiльки одне: "яничар", - але ©м було досить i цього. Пан Адамек за допомогою жестiв розповiв i про те, що вони передали листа вiд Амета Киримли кафському бейлер-бе╨вi i що той бейлер-бей дуже розгнiвався... Знов настала тиша. I тут розбiйницький ватажок пiдвiвся зi свого каменя й попростував до пана Адамека. Обличчя Амета Киримли було перекошене, очi стали лютi, аж безтямнi. У руцi вiн тримав ножа... "Це - смерть", - похолов пан Адамек i беззвучно зашепотiв "Те деум..." [153] Амет вхопив пана Адамка за барки, i довготелесий поляк, на двi голови вищий вiд татарина, з мимовiльним подивом вiдчув, як багато сили в м'язах розбiйницького отамана. Але пан Адамек не схитнувся. Амет щось вигукнув, смикнув пана Адамка вниз, i поляк зрозумiв, що вiд нього вимага╨ться, аби вiн став на колiна. Пан Адамек заперечливо крутнув головою. Вiн волiв прийняти смерть стоячи. Амет вигукнув знову, рвонув пана Адамка за жупан - полетiли гудзики... I тут з кутка почувся дружний плач... Це ридали пан Влодзiмеж та пан ╙вгенiуш. I пановi Адамку враз пригадалися побаченi ним при входi до печери двi обструганi палi. Ось для кого вони... Несподiвано для себе пан Адамек вiдштовхнув Амета Киримли й крикнув до тих, що ридали: - Гей ви, поляки! Якого дябла розкисли? Хоч умрiть по-шляхетськи, шляк би вас трафив! Поляки, мовби нiчого не чули, продовжували скиглити. Татари мовчали. Амет Киримли знову пiдскочив до пана Адамка. Пан Адамек схопив себе за сорочку, розпанахав ©© i проревiв: - Рiж, розбiйнику! Але Амет зупинився, уважно поглянув на пана Адамка й поволi заховав за пояс свiй нiж. I тодi заговорили, загелготiли татари. Вони щось гаряче доводили Аметовi, а вiн тiльки слухав, нiчого не вiдповiдаючи. Пан Адамек втямив - табiр розбiйникiв розколовся на двi частини: однi вимагали смертi для полякiв, iншi, очевидно, просили про помилування, принаймнi для пана Адамка. Амет, наче забувши про пана Адамка, що стояв перед ним з розпанаханою сорочкою, поволi пiшов у куток, сiв на свiй камiнь. Вогонь стрибав, кидав блищики на всi боки, грав в очах та на зубах Амета Киримли, дим лiз пановi Адамку в очi, i йому вiд того хотiлося плакати, але пан Адамек щосили стримував сльози... Розбiйники гучно галасували, за цим галасом уже не чути було ридань пана Влодзiмежа та пана ╙вгенiуша. Амет Киримли пiдвiв праву руку. Галас поволi стих, i тодi пан Адамек почув схлипування сво©х землякiв. Вони схлипували i прохали про помилування, забувши, що ©хнiх слiв нiхто не перекладе ватажковi розбiйникiв... Амет промовив у тишi кiлька слiв. Бiльшiсть татар схвально закивала галовами. Потiм Амет повернувся до пана Адамка й махнув рукою: йди, мовляв, звiдси на всi чотири сторони. Показав на пана Влодзiмежа й на пана ╙вгенiуша, пiдвiв угору вказiвний палець право© руки i настромився на цей палець мiсцем мiж двома розставленими пальцями лiво© руки. - На палю? - жахнувся пан Адамек. I закричав: - Амете! Амете! I рубонув себе ребром долонi по ши©. Далi показав на Боднарського й Рубанчика - i теж двiчi рубонув себе по ши©. Амет Киримли мусить зрозумiти, що для пана Адамка лiпше вмерти, нiж зрадити сво©х товаришiв, якi б вони не були... А, крiм того, смерть вiд сокири легша, нiж смерть на палi... Амет заперечно крутнув головою. Тодi пан Адамек, перестрибнувши через вогонь, кинувся до нiг татарина. Пановi Адамку було страшенно соромно за те, що вiн робить, йому пекло в серцi, що вiн ганьбить iм'я польського дворянина, але його земляки були в небезпецi - i вiн мусив зробити все, щоби бодай вирятувати ©х од мученицько© смертi, якщо не вдасться виблагати для них помилування... Амет штовхнув пана Адамка носком чобота у зуби - i поляк вiдчув, як йому в ротi миттю засолонiло. Тодi вiн пiдвiвся й плюнув кров'ю у вогонь. Рвонувся до Амета, але тут на нього стрибонуло з десяток татар i повалило на землю. Почувся крик Амета - i пана Адамка вiдпустили... Амет став говорити. Вiн говорив довго й гаряче. Потiм витяг i показав пану Адамку папiрець. То був шматок листа сеньйора Гасперонi до кафського бейлер-бея... Пан Адамек почув кiлька слiв: "галера, галера", "каторга" - i все зрозумiв урештi: Амет мiг би ©х усiх стратити як мимовiльних винуватцiв загибелi Асана Касапчi, але, здаючись на уклiнне прохання пана Адамка, який не побоявся прийти сюди, - вирiшив подарувати полякам життя. Та вони мусять спокутувати сво© грiхи працею на галерах... Спочатку все це було сприйнято радiсно - все ж таки життя, а не смерть. I лиш потiм усе виразнiше й виразнiше поставала перед трьома польськими шляхтичами перспектива ©хнього подальшого жахливого iснування... Того ж таки дня ©х було доправлено до Кафи й та╨мно передано перепродувачевi живого товару, татариновi Зi©. Зiя був високий, кощавий татарин, з-пiд його горбатого носа ©жачилися колючi вуса, а очi дивилися в рiзнi боки. Татари про щось говорили мiж собою, смiялися, хитали головами, потiм Зiя видобув з кишенi кiлька монет i вiддав розбiйникам. Пiсля цього вони, точнiсiнько як християни на базарах, ударили по руках i розiйшлися. Пан Влодзiмеж та пан ╙вгенiуш байдуже сидiли на землi. Вони вже були мовби на тому свiтi. Тiльки пан Адамек тримався на ногах, хоч у нього й болiли колiна - i не лише вiд того, що забився, падаючи з коня, а ще бiльш вiд того, що вiн польський дворянин, мусив стояти на колiнах перед розбiйницьким отаманом i благати про життя... Власне, коли б iшлося про його, Адамкове, життя, вiн би нiколи не став на колiна. А про кого йшлося? Про оцих нiкчем, не здатних навiть достойно померти, як велить неписаний кодекс честi польських дворян? Бездарно жили - тiльки ©ли, пили, горлали соромiцьких пiсень та ходили в нужник - i вiн, пан Адамек, мусив досмертно принижувати себе, благаючи, щоби ©м, його землякам, продовжили ©хн╨ тваринне життя... А власне кажучи, хто такий вiн, пан Адамек? Чи не такий же нездара й нiкчема, як i оцi дво╨? Що вiн зробив достойне у сво©м життi? Анiчогiсiнько. Коли була Хотинська вiйна, пан Адамек туливсь в обозi гетьмана Ходкевича i тiльки чув про те, як хоробро воювали простi польськi вояки та запорожцi, що ними керував спочатку Бородавка, а потiм славний Сагайдачний. Рiзнi справи тодi так i не пустили його на поле бою, честi i слави. I тепер вiн признався собi, що то не рiзнi справи, а просто його нерiшучiсть, його нелицарство. Сорок лiт прожив пан Адамек на бiлому свiтi, а й досi, крiм гонору, не ма╨ нiчого - нi дружини, нi дитини, нi славних справ за плечима... I це назива╨ться - польський шляхтич! Татари вирiшили правильно - i пан Адамек, i його земляки бiльш нiчого в життi не заслужили, крiм смертi на галерах... Може, хоч там спокутують частину сво©х грiхiв... Але, прошу пана, якi такi грiхи? А безцiльне iснування - то не ╨ грiх? В добу, коли у Польщi та iнших кра©нах вершаться справи славнi й великi, тiльки ©сти, пити i спати - чи не занадто мало для порядно© людини? А мимовiльне - та й чи таке вже мимовiльне? - слугування ворогам Польщi, а ще точнiше - шпигунство на користь Туреччини, лютого ворога всього християнського свiту - чи не ╨ то злочин i перед державою, i перед церквою, i перед совiстю? Та якими б здрайцями не називали запорiзьких козакiв i ©хнiх гетьманiв польськi шляхтичi, - все ж оцi здрайцi захищають ниньки i Польщу, i весь християнський свiт од туркiв i татар! Далi думки урвались, бо пiдiйшов Зiя i, щось бубонячи собi пiд нiс, став розштовхувати ногою пана Влодзiмежа й пана ╙вгенiуша, щоби вставали. Зiя трохи знав по-польськи, а тому з ним було легше. Хоч можна було спитати, за скiльки ©х продадуть. - Ти, - показав Зiя на пана Адамка, - то велике барило буза. А ти i ти, - носком чобота тицьнув на панiв Влодзiмежа та ╙вгенiуша, - то маленькi барила буза. - Продайте нас одному хазя©новi, - щоб ми були разом, - попросив пан Адамек. - Може, нам удасться ще якось визволитись... Може, викуплять нас... - Багато грошей за викуп треба, - меланхолiйно сказав Зiя. - У вас таких грошей - нема... - Ми напишемо листа до пана Сулятицького, - втрутився пан ╙вгенiуш. - Вiн не кине нас у бiдi... - Я ладен вiкувати на галерах, - рiзко промовив пан Адамек, анiж просити про щось цього падлюку Сулятицького... I вам не тiльки не раджу, а й забороняю згадувати прiзвище цього мерзотника й фаризеуша... - Нам не ма╨ про що з вами говорити, - прошипiв пан ╙вгенiуш. - Ми не принижували себе цiлуванням нечестивих чобiт... Пана Адамка мов обсипало жаром... О, примха долi! ╞х продали на ту галеру, що ©© бачив з гори пан Адамек! Уже коли вели по трапу, пан Адамек вiдчув тяжкий дух людського немитого тiла, солоного поту... Здавалося неймовiрним - така краса, величнiсть судна - i оцей нестерпний сморiд... ╞х привели у найнижчий веслярський ярус галери, посадили поряд, надягли кайдани i поприковували цi кайдани до спiльного для цiлого ряду ланцюга. Тут же пiдвели цирюльника, який повиголював тупою бритвою голови всiм трьом, залишивши по оселедцю... I почалися днi i ночi пекельних мук. Весло було величезне - зроблене з цiлого дуба. На ньому сидiло семеро - тро╨ полякiв-новачкiв, два козаки з Сiчi, грек i московит. До цi╨© справдешньо© колоди було прибито сiм залiзних скаб. За кожну з цих скаб держались невiльники i пiд команду-дрiб барабана щосили тягли весло на себе, далi штовхали його вниз i вiд себе, а потiм пiдiймали круто вгору... I так без кiнця-краю. Уже за першi сто гребкiв пан Адамек вiдчув, що його сорочка стала мокрою, як хлющ, ще за якийсь час у нього запаморочилося в головi - i вiн завис на веслi... Та через мить мусив отямитися, бо по його плечах загуляла камча пiдгiнчого Анвара. Щойно пан Адамек став знову згинатися та розгинатися при веслi, як поряд забряжчали кайдани: то пан ╙вгенiуш упав пiд ноги пiдгiнчому. Анвар за довгi роки сво╨© собачо© служби так призвича©вся лупити невiльникiв, що йому не заважали нi весло, нi рiзнi надбудови вгорi та збоку. Вiн лупив хвацьки - пан Адамек кра╨м ока спостерiг, як сорочка пана ╙вгенiуша почервонiла од кровi. На хвильку стало шкода свого недавнього приятеля, але затим подумалося: терпи, мерзото, заслужив!.. За кiлька днiв та ночей пана Адамка, пана ╙вгенiуша та пана Влодзiмежа вже було не впiзнати - худi, почорнiлi, оброслi щетиною, без сорочок, iз саднами та струпами на плечах i спинах, вони нагадували якiсь привиди. Як тiльки переставав бити барабан, вони повисали на веслах i тут же засинали, незважаючи на голод, на болi, на тяжкi безрадiснi думи. Сусiда злiворуч - козак Панас - такий же худющий, як i пан Адамек, такий же мовчазний i замкнутий, одного разу, пiд час стоянки галери бiля якогось прибережного кримського села, за кiлька акче купив цiлий мiшок варених баранячих голiв - пiдгiнчий Анвар iнодi дозволяв мiсцевим жителям пiд час стоянок заглядати й на нижнiй ярус галери. Тi голови були у вовнi, пан Адамек не уявляв, як це ©х можна ©сти. I тут козак Панас простягнув йому одну таку голову й мовив: - ╞ж, пане ляше! ╞ж, а то умреш! Пан Адамек, переборюючи огиду, одiрвав од варено© голови вухо i обережно надкусив. Вухо було напiвсире, несолоне, але пан Адамек проковтнув його, щоб хоч трохи угамувати вовчий голод. Незчувся, як обгриз пiвголови. I раптом подумав: а мо© товаришi? Зирнув убiк - побачив голоднi очi пана ╙вгенiуша. А далi - безтямний погляд пана Влодзiмежа. Якусь мить вагався - давати ©м чи не давати. I вiддав пановi ╙вгенiушевi, який ловив очима кожен його жест. Стало шкода, що вiддав, але пан Адамек уперше в життi бачив такi тваринно голоднi очi в людини... Поглянув на козака Панаса. Той обсмоктував кiстки з того, що буквально кiлька хвилин тому називалося баранячою головою. Зустрiлися поглядами. Пан Адамек тут же опустив очi - не посмiв просити для себе ще одну голову. Пан ╙вгенiуш дощенту обгриз баранячу голову, не залишивши нi крихти пановi Влодзiмежу. Тодi пан Адамек насмiлився попросити: - Козаче, i для того мого земляка дай! - Iншим разом, - одповiв Панас. "Iнший раз" настав аж через пiвдоби. Тепер пан ╙вгенiуш не одержав нiчого, зате ж пан Влодзiмеж хоч трохи втамував свiй голод. - Чого ти панька╨шся з ними? - запитав якось Панас. У Панаса були колючi чорнi очi, i коли вiн ними дивився на пана Адамка, той потуплювався, бо не мiг знести погляду. Навiть пiдгiнчий Анвар менше замахувався камчею на козака Панаса... "А ти часом не зна╨шся з нечистою силою?" - хотiв запитати в Панаса пан Адамек, але не насмiлився. - Так чого ото ти панька╨шся з ними? - перепитав козак Панас. - Земляки! - Ну то й що? Я по ©хнiх очах бачу, що вони тебе ненавидять. Бо ти, напевно, духом вищий за них... - Не будемо про це говорити, козаче, - похмуро вiдповiв пан Адамек. - Землякiв, як i родичiв, не обирають... А бог да╨... Козак нiчого не вiдповiв, а тiльки блиснув сво©ми темними, як нiч, очима, i пановi Адамку стало це по собi. Щось отой козак, певне, замишляв, але що - поки що пановi Адамку не казав... З панами Влодзiмежем та ╙вгенiушем пан Адамек уперто не розмовляв ось уже кiлька днiв. З паном ╙вгенiушем за те, що вiн посмiв образити його, шляхтича, а з паном Влодзiмежем - за те, що в того не вистачило розуму стати на оборону пана Адамка. "Доки не попросять пробачення обидва, доти з ними анi слова", - поклав сам собi пан Адамек. Так вони проплавали днiв iз десять, ©хня галера iшла уздовж схiдних берегiв Криму, кiлька разiв лунали з палуби гарматнi пострiли, але чого б то - невiльники не знали. Якось уночi барабан забив скорiше, пiдгiнчi забiгали моторнiше, гарапники та камчi засвистiли пронизливiше. З палуби залунали пострiли, потiм стали бухати гармати. Галера летiла, мов на крилах, а барабан бив усе дрiбнiше й дрiбнiше. Уже впав пiд весло пан ╙вгенiуш, i пiдгiнчий навiть не встиг вiдшмагати його як слiд, бо й на iнших лавах попадало кiлька невiльникiв. Весло поважчало ще бiльше - то пан Влодзiмеж завис на ньому. Пан Адамек, дво╨ козакiв та грек з московитом намагалися не вибитися з ритму, але через кiлька тактiв збилися - i тут по ©хнiх спинах загуляли гарапник та камча - Анвар лупив обома руками одразу... Цi╨© ночi на галерi померло одинадцять невiльникiв - не витримали шалено© гонки та нага©в пiдгiнчих. Десь аж за тиждень по тому козак Панас довiдався, за ким то гналася галера. - Донськi козаки пройшли повз Крим, - сказав вiн пановi Адамку i вперше за всi днi всмiхнувся. - I що з того? - запитав пан Адамек. - Та нiчого. Може, з другого боку козаки запорiзькi надiйдуть... - Надiйдуть, надiйдуть, - радiсно вигукнув пан Адамек. - Я точно знаю, що надiйдуть. Вже надiйшли! Козак Панас недовiрливо подивився на пана Адамка - звiдки йому вiдомi козацькi та╨мницi?! - Я добре знаю, що мусять надiйти, - прошепотiв пан Адамек. I став розповiдати козаковi Панасу iсторiю всiх сво©х останнiх пригод. - Падлюки ж ви! - поволi промовив Панас i вiдсунувся вiд пана Адамка. - Стрiлись би ви менi в чистiм полi, я б вам швиденько поодчiсував би голови... - Але ж зрозумiй... - почав було пан Адамек. Козак Панас вiдсунувся ще далi. Хлюпотiло море за бортом, сонячнi блищики стрибали по стiнах та стелi, болiли руки й ноги, болiли костi й душа... - Ти зна╨ш, скiльки козакiв буде цього року в походi? - не повертаючи обличчя до пана Адамка, запитав козак Панас. - Знаю. Тисяч з п'ятнадцять. Козак Панас помовчав, мовби зважував те, що почув. Потiм повернув обличчя до пана Адамка i, дивлячись йому в вiчi сво©ми до божевiлля чорними характерницькими очима, прошипiв : - Здрайцi чортовi... I тебе б - на палю, хоч ти здрайця! Я б вас - на палi, на палi... - i кращий серед них... А все одно Нi пан Адамек, нi козак Панас не знали про те, що в донесеннi сеньйора Гасперонi дату козацького походу подано неправильно - розбiйницький писар за наказом свого отамана Амета Киримли виправив цифри i слова так, що турки чекатимуть козакiв аж через мiсяць. А вони вже зараз гуляють у Чорному морi! Сидiв на лавi, вiдпочивав пiсля тяжко©, виснажливо© роботи пiдгiнчий Анвар. Зиркнув у його бiк козак Панас, пронизав сво©ми очима характерницькими. Аж прокинувся Анвар, глип сюди, глип туди - хто б то мав за ним слiдкувати?! - Ну, зачекай, - тихо-тихо прошепотiв козак Панас. - Сидiтимеш ти ще в мене на палi... Спав рудий московит, рудi вуса лiзли в його пощерблений рот, хропiв грек, ще один козак лежав як мертвий, схлипували й здригались увi снi пал ╙вгенiуш та пан Влодзiмеж. На палубi лунали чи©сь веселi крики, свiтило сонце, i хтось бамкав залiзом по залiзу. I нiхто не знав на галерi, що десь там, на пiвднi, вже вiдпалав Трапезонт, що горить Синоп, що тисячi бранцiв пливуть на вiдбитих у туркiв галерах - таких, як оця, - додому, на волю, з неволi агарянсько©... РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, _ у якому йдеться про долю та ©© химерi©, _ що знову зводять та розводять людськi дороги _ Десь пiд ранок Яремко прив'язався-таки до щогли i, вибившись iз сил, зомлiв... Очумався аж увечерi, кричав, гукав, але навколо була сама темрява. Страшенно хотiлося пити, ©сти. Вiн весь задубiв вiд холоду й вiдчував, що ось-ось помре. Щось хлюпнуло. Вiдкрив рота, прохрипiв: - Рятуйте! Вiдчув - чи©сь руки мацають його плечi, голову, вiдв'язують його вiд щогли й затягують у човен - на щось слизьке й м'яке. Iз зусиллям вiдкрив рота й прохрипiв: - Я - козак... козак... козак... У вiдповiдь пролунав зойк жаху... Потiм Яремковi снилося: вiн у лiсi з хлопцями сидить на деревi, а внизу те дерево рубають графськi робiтники, - i от трiщить-трiщить, пада╨ високий дуб, - i вiн, Яремко, пада╨, пада╨, пада╨... "Мамо! Мамо!" - кричав вiн щосили, i тодi чиясь рука клала йому на розпашiлого лоба щось холодно-мокре, i тодi трохи легшало. Вiн хотiв ту руку помацати, та не мiг i пальцем ворухнути, вiн хотiв вiдкрити очi, та повiки були такi важезнi, що його кидало у гарячий пiт при спробi ©х розплющити, а голова йшла обертом - i вiн провалювався в безвiсть... Iнодi, мов увi снi, долинали якiсь голоси. Нiби говорили чоловiк i дiвчина. Чув навiть дихання цi╨© дiвчини i дотик ©© пальчикiв, але нiяк не мiг зрозумiти, про що вона говорить з чоловiком. Вiдчував, як вузенька нiжна долонька пiдводила йому голову. Потiм вiдчував, що йому до вуст прикладають чашку з якимось гарячим напо╨м, вiн одкривав рота й пив, що йому давали, i йому легшало... I вiн спав, спав, спав... I от настав ранок, коли Яремковi вже не захотiлося спати. Вiн прокинувся й розплющив очi. Довго думав i не мiг додуматися, де це вiн. Бачив над собою грубообтесанi дошки, крiзь шпаровиння вигляда╨ якась трава, ганчiр'я якесь... "Де ж це я?" - вiн пильно-пильно вдивлявся в дошки над собою, наче там мало бути написане щось таке, вiд чого йому все стане ясне й зрозумiле... I раптом збоку пролунав смiх - той самий дiвчачий голосок, що снився йому, марився, чувся... Вiн повернув голову i, дивуючись сво╨му голосовi, запитав: - Хто тут ╨? Смiх тут же урвався. Потiм щось швиденько задрiботiло по землi - i над Яремком схилилося чорнобриве дiвчаче обличчячко. Звiсилось кiлька тонюнiх кiсок. - Мерхаба! - сказала вона. Яремко закрутив головою: не розумiю. Обличчя дiвчинки спохмурнiло. - Iллях? - раптом спитала вона. Знову закрутив головою. - Урус? "Урус, урус... Десь вiн уже чув це слово. Ах, так, Клюсик розповiдав, що турки й татари звуть укра©нцiв та московитiв урусами..." Яремко, ледь усмiхнувшись, вiдповiв: - Урус... Козак. Дiвчинка тут же закрила обличчя руками й скрикнула щось незрозумiле. ...Але де ж це вiн? Що з ним? Де Клюсик? Де Клюсик?! Таж нема Клюсика, ще при Трапезонтi загинув. А при Синопi загинув Джузеппе... Загинув, вiдштовхуючи Олександра вiд кулi мерзотника Гасперонi. Чи знають козаки, що Гасперонi хотiв убити Олександра? Треба сказати... Але де козаки? Дiвчина наполовину вiдкрила обличчячко й одним оком видивлялася Яремка. - Де я? - запитав вiн. Дiвчина знову закрила обличчя. Але де ж це вiн?.. Вiн напружено пригаду╨. Був бiй у морi, палали турецькi кораблi. Сеньйор Гасперонi стрiляв в Олександра. Потiм... Потiм вiн, Яремко, летить у море... Холодна вода... Солона... Потiм - обвуглена щогла... Пiдвiв руку - на нiй ще й досi чорнi слiди вiд вугля. Хтось пiдплив на човнi, вiдв'язав його... Що далi? Куди вони при©хали? Що це за дiвчина? Раптом його всього мовби жаром обсипало: турки! Вiн у туркiв! I ця дiвчина - туркеня. I отой чоловiк, що вiн чув його голос - турок теж. Дiвчинка знову дивилася на Яремка. - Ти - туркеня? Ви - турки? - прошепотiв. Дiвчинка дивилася запитливо, не клiпаючи очима. Показав на себе: - Урус. Козак. Урус. Козак. Потiм тицьнув пальцем на дiвчинку: - А ти? - Бiбiгуль, - блиснувши оком, вiдповiла дiвчинка. Бiбiгуль... Що ж це за люди такi - бiбiгулi? Повернув голову в той бiк, звiдки завжди чув голос чоловiка i, показавши туди рукою, запитав: - Бiбiгуль? Дiвчинка закрутила головою: нi. - Мен... мен... Бiбiгуль, - ткнула пальцем собi в груди. Потiм повела рукою в той бiк, що й Яремко: - Ота... ота... Абдулла... Ясно. Абдулла - то турецьке iм'я. А дiвчину звуть, мабуть, Бiбiгуль... Смiшне iм'я. Перепитав: - Бiбiгуль? Вона радiсно засмiялась i закивала головою: так, мовляв, так... Рипнули дверi. Дiвчинку мов вiтром здуло вiд його постелi... Яремко побачив - зайшов чоловiк. Невисокий, горбоносий, з втомленими очима... Дiвчинка про щось швидко-швидко почала з ним говорити. Чоловiк слухав ©©, кивав головою i всмiхався. Дiвчинка кiлька раз повторювала слова "урус", "гяур", а чоловiк кивав головою i всмiхався. I Яремко зрозумiв, що той чоловiк давно зна╨, кого вiн урятував. "Мабуть, по хрестику здогадався", - подумав Яремко. Вiн забув, що сам сказав у морi, що вiн козак. Мацнув себе за груди, але хрестика не знайшов. Вiн, мабуть, загубився в морi... "Де ж це козаки? - подумав з таким болем, що сльози бризнули з його очей. - Де ж козаки? Треба ©х швидше шукати... Може, вони ще в Синопi?" Вiн запитав: - Козаки в Синопi? Турок подивився на Яремка й заперечно похитав головою: - Йок![154] - А де ж вони? Турок нiчого не зрозумiв. Що робити? Для чого врятував його цей турок? Чи допоможе вiн? Мабуть, допоможе, раз урятував. Але треба якось порозумiтися з ним. Яремко пiдвiвся з постелi. Тiло було важким i неслухняним. Спробував пiти назустрiч турковi, та завертiлося все перед очима. Якби не туркова рука - упав би... Турок вивiв його надвiр. Яремко жадiбно вдихав морське повiтря. Було зовсiм тепло. Сонце пiдбилося пiд обiд. Турок притримував хлопця за плечi. - Де Синоп? - запитав Яремко. Турок показав на схiд. - А козаки? Чайки? Турок знизав плечима, показав рукою на пiвнiч, промовивши фразу, в якiй прозвучали слова: Кефе? Гезльов, Ячаков... - А Стамбул? Вони на Стамбул пiшли! - Йок! - заперечно закрутив головою турок. - Та нi, на Стамбул, я точно знаю, - мовив Яремко, показавши рукою на захiд. I знову турок закрутив головою. А далi: - Кефе! Ячаков! Гезльов! Козаки й справдi пiшли на пiвнiч, а не на захiд. Три днi побенкетувавши в Синопi, - Олександр на цей раз дозволив таку розкiш, - козацька армада рушила в напрямку до Кафи. Разом з козацьким флотом iшло з десяток галер та шарант. Дванадцять тисяч невiльникiв ©хали на батькiвщину. Радiсна пiсня лунала над Чорним морем... Вирiшено було так: пiсля взяття Кафи частина донцiв та запорожцiв проведе цi галери й шаранти майже до Азова, а iам, висадившись на пустельному березi, доведе невiльникiв до Новочеркаська. Звiдти легше буде добиратися i на Московщину, i на Укра©ну, i в Богданiю. А потiм запорожцi й донцi повертають назад, до Кафи, i всi разом iдуть на Стамбул... - От тепер, пане Недайборщ, ти можеш забрати i свою галеру, - сказав Олександр, коли нарештi було вирiшено, що робити з невiльниками та скiльки часу доведеться пробути бiля Кафи. - Та заберу вже, - пахнув люлькою Карпо. - Жаль - Клюсика немас... - Треба було за злотом не гнатися... - Не собi ж старався. Для братства. Для братських шкiл, для науки, для викупу невiльникiв злото потрiбне... Тобi, отамане, воно, мабуть, не пече... Ти вiзьмеш трон султанський - ото й уся твоя турбота... А не вiзьмеш - знову в ╙вропу подасися... А нам тут жити. I нашим нащадкам жити тут. Отак... - Ти зна╨ш - не дуже воно менi байдуже, - сказав Олександр, подумавши. - Як iшов сюди, думав про козакiв як про вiйськову силу, потрiбну для одного походу... А зараз думаю не так... Помовчали. - Як там Джузеппе, бiдолаха? - зiтхнув Карпо. - Ох же ж i шпурнув вiн тебе у море! - Славний чоловiк, - сказав Олександр. - Ходiмо до нього. Вони пiдiйшли до постелi, на якiй лежав Джузеппе. Вiн був ще дуже слабий, але говорити мiг. Бiля нього день i нiч сидiли Петро i Йован. Коли поранений побачив бiля себе Олександра i Недайборща, вiн аж заусмiхався. - Сеньйоре отамане! - прохрипiв Джузеппе. - Я прошу в товариства горiлки для загоювання ран, а вони не дають. Кажуть, що в морi пити - грiх... - Бо таки грiх, - сказав Карпо Недайборщ. - Хто п'╨ в морi, той не православний чоловiк, а гiрший за католика... - От-от, - зрадiв Джузеппе, - я ж якраз i ╨ католик... Дай горiлочки, а то ж уся душа зсохлася... Всi лiкарi ╙вропи радять. У нас у Трi╨стi так був випадок. Герцогу Вiтторiо дi Грацiанi якийсь йолоп проткнув живiт. Лiкар сказав: кличте падре, менi тут робити нiчого... А тут якраз я нагодився... Збрехав, що я лiкар. Почав лiкувати герцога горiлкою... - Ясно, - сказав Олександр, - герцог ожив i живе й досi. - От бачиш, сам отаман Чорногорець пiдтверджу╨ мо© слова... Дай горiлки, а то умру, а у вас тут i пастора нема╨. - Дам, дам, - пообiцяв Недайборщ... - Я ще з сеньйора отамана дертиму горiлку барилами... А як стане султаном, то... - Ну, досить, - спохмурнiв Олександр. - Не треба про це говорити... - I справдi, де ще те телятко, а вiн уже з довбнею... - Не з довбнею, а з пляшкою, - поправив Недайборща Джузеппе i втомлено заплющив очi. Саме в той час, коли Яремко стояв на березi моря й марно сподiвався побачити на обрi© вiтрило козацько© чайки, курним шляхом, що вiв на Стамбул, мчав вершник. Вiн був в одязi простого сипаха, його обличчя почорнiло вiд сонця й пил