кусь
розмову, не в'язалася. Нi, нi - та й  виривались  iскри  ще  не  погашено©
сварки.
   Рипнула хвiртка.
   Мати:
   - А годi, дiти, либонь, хтось iде.
   Дослуха╨ться.
   Загавкав собака.
   - I хто ж це воно так пiзно! А пiди, Насте, проведи.
   Настя пiшла.
   Верта╨ться Настя, а за нею якась жiнка з дитиною на  руках.  Вийшла  на
промiння на мiсячне, вiта╨ться:
   - Добривечiр, хлiб-сiль!
   - Хто це? Не вгадаю поночi, - пригляда╨ться Оксана. - Це ти, Марино? Чи
не свариться прийшла, що мо© женцi похазяйнували в тебе на полi?
   - Так цьому таки правда? - зацiкавлено промовила молодиця,  пiдступаючи
ближче.
   - Удова! Марина! - кинулись. Похмурi, сердитi, скучнi лиця прояснились,
оджили вiдразу.
   - Та зв'язали ж. Як там вони зв'язали, може, не до ладу, того не  знаю,
ну, а таки зв'язали.
   - Чому не до ладу? - образилась Настя. - В'язали, як i люди в'яжуть.
   - Чотири копи й вiсiм снопiв вийшло, тiтко! - весело додав Вiтя.
   - Ну, то як же це? - допитувалась молодиця. - Хтось вас послав  чи  хто
звелiв?
   - Та хто ©х посилав - самi пiшли, - казала Оксана. - Що ©м, молодим  та
здоровим: пiшли, заiграшки,  зв'язали,  наговорились,  наспiвались,  ще  й
додому завидна прийшли.
   - Ну, кажiть же ви! - диву╨ться молодиця. - А я почула, то  й  вiри  не
пойняла. - Одкашлялась: -Вертаюсь оце з дитиною з левади, бачу,  у  Гордiя
вечеряють коло хати. "Гордiю, - кажу, - чи не  зв'язав  би  ти  мого  жита
завтра, а я тобi колись заплачу або одроблю".  -  "Нi,  каже,  завтра  iду
косити сво╨". Бiдкаюсь, хто б же це послухав.  Коли  Погорiлко  старий  за
плечима: "Та чого ти, Марино, турбу╨шся, жито тво╨ сто©ть вже в копах!"  -
"Так, - кажу, - той саме тепер час, щоб хтось пiшов в'язати вдовине жито".
- "Так я ж тобi кажу, що тво╨ жито зв'язане". - "Хто?" - питаю. "Школярi",
- каже. А я ото ж таки чула, що до вас прибули з Ки╨ва товаришi, й вiрю, i
не вiрю. Та оце й думаю, дай зайду, спитаю.
   Почала призиратись у темрявi до товариства, привiтно осмiха╨ться.
   - Так оце вони й ╨. Чим же менi дякувати, товаришi, за вашу послугу?
   Замахали ложками, руками:
   - О, о, яка там дяка!
   - Нiчого не треба.
   - Воно не стiльки того жита, сама б  зв'язала,  коли  ж  одно  що  руку
опарила, а друге - оцей, оцей, оцей... - почала гойдати на  руках  дитину,
гаряче пригортати до грудей, зазираючи ©й у вiчi, - оцей менi кателик руки
зв'язав! Оце мо╨ горе!
   Призираються  до  не©:  лице  марне,  очi  заклопотанi,  запалi,   рука
зв'язана, як прач.
   Почала знову:
   - Посадила оце я його в дворi в коробцi та, хай бог простить, i забула.
Голова забита, ну зовсiм вiн у мене з думки  вийшов.  Пiшла  аж  до  могил
накопати картоплi. Як забула, то й забула,  згадала  оце  аж  увечерi,  як
прийшла додому. Сюди, туди, - нема╨ мого Уласа. До сусiдiв - нiхто не  чув
i не бачив. Бiдна головко! Як не своя бiгаю по кутку, вже й не знаю, що  й
думати. Старi жiнки радять: "Слухай, молодице, вухом до землi, воно так не
сидiтиме, десь плаче". Почала я слухати. Побiжу на майдан, припаду ухом до
землi - не чути. Побiжу на город - не  чути.  Аж  у  Мартиненковiй  левадi
слухаю - десь гуде. Я ухом припаду до землi - i далi, послухаю -  i  далi.
Ну й що ж ви собi дума╨те? - В очах молодицi затремтiв  острах.  -  Сидить
мо╨ золото коло самiсiнько© криницi, а криниця та ще без цябрини. Квiточки
плавають по водi, видно, понакидало. I як воно туди само не впало, - я вже
й сама не знаю.
   Пригнула голову до дитини з острахом, з жагучою любов'ю.
   - Ну, що б ти собi думав, коли б упав у криницю? Га? Кажи!
   "Золото" поважно, як  учений  у  крiслi,  сидiло  на  руках  у  матерi,
позираючи чорними очицями на мiсяць.
   Зiтхнула. Кинулась.
   - Ну, це ж я забалакалась. Спасибi ж вам, товаришi,  за  вашу  послугу.
Прощавайте! Та ви хоч коли зайдiть до мене в хату, може,  я  розживусь  на
пляшку того проклятого самогону, то хоч по чарцi вип'╨те!
   В запалих очах блиснула весела iскра. Всi зразу засмiялись.
   -  Чого?  -  дивувалась  молодиця.  -  Не  п'╨те!  Ну,  так   посидите.
Заспiва╨те.
   Iде, приказу╨:
   - Зайдiть же, зайдiть, - глядiть. Не погордуйте.
   А наостанку:
   - Воно аж на душi полегша╨, як почу╨ш, що ╨ ще на свiтi добрi люди.
   Пiшла повеселiвши.
   Оксана провела ©© очима.
   - Весело© була вдачi молодиця: дiвкою, було,  всi  вулицi  гудуть  нею:
лихо приборкало.


   XII

   Нiби щось наворожила молодиця: пiшла, зразу  стало  радiсно  й  весело.
Почалося так: Настя пiдсипала галушок. Валя глянув  на  Костя,  пiдморгнув
бровою...
   - Пам'ята╨ш: "Насте, го-ов!"
   Кость пирскнув, похлинувся, кашля╨. Вiтя ложку од  себе,  хапа╨ться  за
груди: пирск! пирск!
   - Що таке?
   Розказують. Настрiй мiня╨ться. Про  суперечки  не  хотiлось  згадувати.
Повечеряли  -  не  хотiлось  розходитись.  Була  субота.  Соня   згодилась
ночувати. Нiби магнiтом стягнуло тепер Настю з Сонею. Обнялись, як улипли;
довго, обнявшись, ходили по двору, гаряче про  щось  шепотiли,  в  закутку
гаряче цiлувались, смiялись. Збирались до гурту, чогось пригадували школу:
учителiв, шкiльнi екскурсi©, вечiрки... З'явилась  думка  -  влаштувати  в
селi  вечiрку.  Визначили  день:  то©  недiлi.  Зразу  ж  почали  складати
програму, далi - скувалось щось подiбне до летючо© репетицi©:  декламацi©,
далi перейшли на пiснi.
   Настрiй розгорався, як на вiтрi жар. Кiнчали однi╨©,  починали  друго©,
мiнялись тони, пiснi журнi мiнялися на веселi,  революцiйнi  на  побутовi,
шкiльнi на вуличнi, i  всi  разом  сплiталися  в  одну  довгу,  що  в  нiй
перемiшалося все: журба, смiх, тихий смуток i молодий запал.
   То пiдкида╨ться смiхом, як крем'яхами:

   Ой пряла чи не пряла,
   Прости, боже, що збрехала.
   I клоччя курить...

   То знову, як продовження цi╨©, - глибокий, чистий молодий смуток:

   Кру... кру... В чужинi умру.
   Поки море перелечу,
   Крилонька зiтру.

   На тину, коло ворiт, як iз землi, виростають мовчазнi,  темнi  силуети,
як тiнi смутку за лiтами молодими. Жiнки, чоловiки. Вийшла  мати  загонити
спати, заслухалась.
   - Так, гарненька пiсня, - скупо похвалила вона. Проте, глянувши  на  це
енергiйне, задумане  обличчя,  на  той  прекрасний  маленький  вогник,  що
засвiтився в ©© суворих та розумних очах,  можна  було  зрозумiти,  що  та
похвала високо© цiни. Не погнала спати. Зiтхнула:
   - Та ви ж довго не загулюйтесь, дiти.
   ...Згадали шкiльнi гри. Нiч, ясно, морiжок. Пiшли  по  двору  парами  в
ходячого сусiда, як, бувало, на вечiрках по шкiльнiй залi:
   - Жито чи пшениця? Серп чи молот?
   Вiтi несподiвано в пару припада╨ Кость. Увесь вечiр  Вiтi  здавалося  у
темрявi, що Кость тисне руку Настi, раз навiть почулося, що коло тину вони
поцiлувались. Вiтi чогось забажалось узяти Костя пiд свою опiку.
   - Слухай, це ти справдi у любов  надумав  гратися  з  Настею?  -  тоном
щирого "друга" запитав вiн Костя, а далi почав:
   - Ти ось послухай, Костю, мене, старого друга твого: ти  не  жартуй  iз
цим! Любов, брат, це тобi не шуточка... Любов, брат, до  всього  доводить.
Ти парень молодий, ще нiчого  в  цьому  не  розумi╨ш,  ти  послухай  краще
бувалого...
   I Вiтя почав розпатякувати про  те,  що  таке  любов  i  до  чого  вона
доводить.
   ...Дiвчата полягали в коморi, хлопцi, як i  завжди,  -  в  клунi.  Було
пiзно, проте не спали нi тi, нi другi. Мов пружинами зводило з постелi.  В
клунi пригадали оказiю з ступою, розгомонiлись.  -  Та  й  нащо  вона,  ця
бандура? - питав Валя.
   - Це наша сiльська крупорушка. Сiм раз потом обiлл╨шся, згорiла б  вона
йому, поки стовчеш на одну кашу. Я ©©, чортову  марюку,  колись  хотiв  на
дрова порубати, як на ©й ногу  приморозив,  -  мати  не  дали,  -  пояснив
Василь.
   Вiтя був насуплений - прояснiв.
   - Я вперше побачив ©© - думаю, думаю, - нiяк не  прирозумiю,  для  чого
вона. З крилами, з головою. Аероплан - не аероплан, морока його  зна╨,  що
вона за мачада.
   - Смiються.
   - Василю, зна╨ш що? - надумав Валя. - Подаруй  ти  ©©  у  наш  шкiльний
музей. От було б цiкаво! Такого дива, мабуть, у Ки╨вi нiхто й не бачив.
   - Берiть, спасибi скажу, - махнув рукою Василь, - бо вона  менi  колись
таки одiб'╨ печiнки.
   Позбивались коло  ступи.  Розглядають.  Василь  злiз  на  ступу,  почав
демонструвати. Заскрипiла... гуп-гуп.
   Регiт.
   Оце так машина!
   ...Дiвчата попiдводили голови: почувся в клунi вибух реготу, ляскотня в
долонi.
   - О, це вже щось вигадали, - промовила  Настя.  Дiвчата  заздро  почали
прислухатися. Аж ось щось застукотiло в дверi. Тихий голос Костя:
   - Дiвчата, ви ще не спите?
   Кинулись. Обидвi разом:
   - Нi, а що хiба?
   - Iдiть, будемо ступу судити.
   - Що?
   - Суд над ступою вчинимо.
   Соня схопилась, пiшла по сiнях.
   - Суд! Суд!
   Далi швидко те-се на себе - вискоком iз сiней.
   Ступу вже витягли iз клунi. В синьому променi мiсяця стояло це  химерне
приладдя, як якесь середньовiчне диво.
   Коло нього дiжка догори дном, а коло  дiжки,  як  коло  столу,  поважно
сидiв на старих вуликах та пеньках нiчний трибунал.
   Босий, без шапок, у бiлих сорочках.
   Голова:
   - Прикладний суд  над  ступою  гражданина  села  Липового  Кута  Василя
Бондаря оповiщаю розпочатим...


   XIII

   Не пройшла марна праця молодого товариства на  вдовинiй  нивi.  В  селi
швидко розiйшлася чутка,  що  iз  Ки╨ва  надiслано  на  жнива  школярiв  у
допомогу незаможним людям. Однi казали, що  ©х  душ  iз  десять,  другi  -
п'ятнадцять, а на другому кiнцi села запевняли, що сво©ми очима бачили, як
виходила в поле артiль чоловiк iз тридцяти.
   I ось другого дня у недiлю по обiдi прийшов до Бондарiв  пристаркуватий
чоловiк, чепурненько вдягнений, почина╨ прохати,  щоб  дали  йому  хоч  на
кiлька день хлопця.
   - Я чоловiк бездiтний, стара все нездужа╨ - невправка. Я такий, - додав
вiн, - що дурно й не схочу, що слiд - заплачу.
   - Хто пiде? - переводить очi з одного на  другого.  Кожний  огина╨ться.
Зiтхнув чогось Кость:
   - Це, мабуть, виходить менi iти. Хай так  i  буде  -  я  пiду  до  вас,
дiдусю.
   Звечора й пiшов.
   Другого дня пiщов до дiда Маркiяна Валя. Дiд давно його кликав до себе.
Таки переманив.
   А ще через день зник десь i Вiтя.
   Двiр Бондаришин затих.
   У полi скрiзь виблискували стернi. Однi iз селян ще не покосили, а iншi
вже почали возовицю. Цiлий день  з  ранку  до  пiзньо©  ночi  вози  хмарою
збивали куряву, рипiли колеса, як у релi грали. Золотi гори плавом  пливли
по вузеньких дорогах iз поля в селянськi двори й клунi.
   Кость швидко оговтався у бездiтних людей. Днiв через два, через  три  i
старий, i стара кожному, кого не стрiвали, хвалили  свого  робiтника.  "Та
така вже люба та мила дитина: i привiтна, i слухняна, i роботяща, де  воно
й зародилось таке, - краще, нiж яке рiдне".
   Про Валю та дiда Маркiяна люди казали: "Злигався старий iз малим, що ©х
i водою не розiлл╨ш: скрiзь удвох". Казали, правда, також, що в ©х  бiльше
розмов, нiж працi: "Покинуть оце  складати  снопи  та  цiлими  годинами  й
сперечаються, вимахуючи руками, той на стiжку,  а  другий  з  вилами  коло
стiжка".
   Вiтю незабаром знало вже все село: i старi, й малi. В одних  людей  вiн
довго не сидiв - лiтав по селу, як вiтер:  учора  бачили  його  на  одному
кутку, сьогоднi вже кашкет його майорить десь аж  у  протилежному;  ранком
сидить на возi, по  шию  зарившись  у  горосi,  увечерi  гарцю╨  верхи  на
чийомусь конi. Де Вiтька, там смiх, гомiн, часом сварка: там вхопив косу -
насилу одняли, там наварив кашi, що викинули ©© собацi, а  там  завiвся  з
жiнками за попiв та вiру. Та так гаряче завiвся, що обуренi баби не в жарт
хотiли йому зняти штани та нажалити його кропивою. Утiк.


   XIV

   А в суботу ввечерi, як була про те ранiш  умова,  почали  сходитись  до
Бондарихи. Прийшов Кость, сидить на перелазi з  Настею,  хвалиться:  "Такi
гарнi люди, такi гарнi,  як  рiднi.  Чого  не  вмiю,  учать,  як  сина.  -
Хвалиться: - Сам умiю на воза накладати, наривати волiв (у  них  воли),  а
сьогоднi вже косив".
   Коло перелазу з'явля╨ться Валя:
   - Добривечiр! От дiд - так дiд! - I зразу почина╨  про  свого  дiда.  З
жаром, iз захватом. - Зна╨ зiлля,  лiки.  Про  все  зна╨,  що  не  спитай.
Iсторiю Укра©ни зна╨, Кобзаря мало не всього декламу╨ напам'ять...
   I про Дарвiна,  i  про  Маркса...  Зна╨те,  коли  б  такому  дiдовi  та
освiту...
   До гурту пiдходить Василь:
   - Ну, так пам'ятайте: завтра по обiдi - вистава!
   - I п'╨ска буде? - швидко запитала Настя.
   - Аякже! Першою пiде.
   - Що ж це менi робити, що в мене нема╨ червоно© хустки? - затурбувалася
зразу Настя.
   Всi засмiялись.
   - Кому що, а ©й аби червона хустка: буде якась, хоч не червона.
   Настя знiяковiла, розсердилась:
   - Написано в п'╨сi - "червона хустка", то й треба, щоб така була.
   - Ну, гаразд, десь  позичимо,  -  миролюбно  згоджувався  Василь,  -  а
головне - треба зранку встигнути зробити репетицiю,  поставить  декорацiю,
знайти решту акторiв: хоч ©хнi ролi - по кiлька слiв, а все ж не можна без
них. Потiм треба зробити для суфлера будку. Шкода, що нема оце Вiтi.
   - А то ж хто на призьбi сидить, чи не вiн?
   Один по одному пiдходять:
   - Це ти, Вiтю?
   Мовчить.
   - Нiби не Вiтя.
   Василь пiдiйшов до його ближче, нагнувся.
   Сидить, насунувши козирок на ушi, голову схилив.
   - Нi, таки Вiтя! - i далi стурбовано:
   - Е, та вiн чогось плаче!
   Всi гуртом  до  Вiтi.  Вiтя  сидить  нерухомо,  як  i  ранiш,  схлипу╨.
Затурбувалися:
   - Чого це вiн?
   - Дивiться, чи десь не набили, - вiн задерикуватий!
   - Чого це ти, Вiтю?
   Вiтя крiзь плач почав щось бурчати:
   - Як нiхто мене не любить, усякий смi╨ться, як я сирота...
   Дивуються, серйозно:
   - Як сирота, Вiтю, адже ж у тебе тато ╨?
   - ╙! - крiзь сльози вимовив Вiтя.
   - I мама ╨?
   - ╙.
   - Ну, так який же ти сирота?
   Вiтя перестав плакати, носом чмиха╨. Далi знову: затулився рукавом,  як
не зарида╨, гiрко-гiрко. Всi перезирнулись.
   - То що ж таке трапилось, Вiтю? Може, набив хто?  За  гiркими  сльозами
насилу вимовив Вiтя:
   - Як менi на осiнь... у солдати...
   - Ану заждiть. - Кость швидко нахилився: - Ану дихни?
   - Еге-ге! Та од нього, голубчика, самогоном несе, як iз бочки.
   Всi зареготались.
   Вiтя був справдi п'яний i  п'яний  люто:  козирок  зiм'ятий,  у  глинi,
сорочка розiрвана, чуб скуйовджений, очi мутнi, обличчя блiде.
   Кость суворо:
   - Та й де це ти так налигався, Вiтю?
   Вiтя перестав  плакати,  почав  щось  сердито  бурчати,  далi  лаятись.
Товаришi хотiли одвести спати - вирвався, на  морiжок  упав.  Хлопцi  -  в
смiх.
   - Годi! Годi! - обурено спинила ©х Настя. Стала пiдiймати п'яного.
   - Вставай, Вiтю, та пiдеш спати.
   - Я сам, я сам, Настуню! - Справдi встав-таки сам, патяка╨:
   - Настуню, ти одна мене розумi╨ш, в тебе прекрасне серце, iз тебе вийде
знаменита людина, тiльки не люби ти отого... отого... -  Вiтя  люто  тикав
пучкою на Костя, - отого носатого, отого вирячкуватого... вухатого.
   Не знаходив слiв i сердито  махав  кулаками.  Зрештою,  витягнув  губи,
почав передражнювати:
   - "Чого явля╨шся менi у снi, чого зверта╨ш ти до мене..." Поет... Знаю,
куди ти хилиш! Женишок! Зятьок!..
   Далi блиснула якась рiшуча думка:
   - Насте, ти любиш мене?
   Смi╨ться Настя:
   - Ну, а як же? Люблю!
   - I я тебе! - Вiтя нахилився i побожно, як  iкону,  поцiлував  Настю  в
щоку, що та тiльки ахнула.
   - О! - на обличчi у Вiтi, заплаканому й  завороженому,  просяяло  повне
задоволення. Однi╨ю рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костевi дулю:
   - Бачив?
   Здiйнявся шалений регiт. Вийшла Оксана:
   - Що таке? - I далi злякано: - Лихо! Де це вiн так набрався? Це чи не в
Петренкiв на обжинках? Еге, Вiтю?
   Вiтя повернувся до не©.
   - Я босяк, я жулик, я... та я вас  люблю,  як  рiдну  матiр.  Дозвольте
поцiлувати вашу чесну, трудящу руку.
   Оксана заклопотано:
   - Ну, добре, добре, сину, треба тiльки йти сьогоднi спати.
   - Пiду, вас зразу послухаю, пiду, а вести мене, як жулика, не  дозволю.
Вiтя помарширував, похитуючись, до клунi.
   - Ну й люди! - хита╨ головою  Бондариха.  -  Треба  було  отак  напо©ти
хлопця.
   ...Вiтi було погано.
   Настя  давала  йому  води,  клала  на  голову   компреси,   ходила   як
сестра-жалiбниця. Гладила чуб.
   Кость довго ворочався, не спав, раз по раз пiдiймав голову, дивився, що
робить Настя.
   Далi вкрився  з  головою,  замовк.  Аж  ось  знову  схопився,  розкидав
постiль, почав одягатись. Ревнощi ©ли його, як iржа.
   - Куди це ти, Костю? - спитала Настя.
   - Пiду до хазя©на - тут менi нема╨ чого робити, - гостро одказав Кость.
   - В чiм рiч? - затурбувалась Настя. Кость хотiв iще щось сказати,  далi
махнув рукою i, не озираючись, подався iз клунi.


   XV

   Прокинувся Вiтя пiзно, як уже всi повставали.
   Згадав: бруд, рвоти... фе... Гидко стало.
   Зразу пригадав учорашнiй вечiр, i од сорому  стало  йому  жарко:  "I-i!
Наробив же я шелесту!"
   Рiшуче:
   "Втечу в Ки©в. Тихенько, щоб нiхто не бачив".
   Аж ось чогось стала перед очима Настя.
   Тiльки пригадав ©©, зразу тихий, нiжний холодок закурився на його щоцi.
Здавалось, iще й тепер чиясь лагiдна  рука  легесенько-легесенько  гладить
його кучерi на головi. Мов скропило живою водою. Щось  пригадав,  кинувся,
сiв: "Чи я  ©©  цiлував,  чи  вона  мене?"  Крiзь  сором,  крiзь  похмiлля
вiдживало  в  грудях  тепле,  радiсне.  Пригадав:   казала,   що   любить!
Признавалась перед усiм чесним миром. Це тобi, Вiтько, не жарт! Так от же:
вона тебе пожалiла, то ти ©© мусиш полюбити. Та не як-небудь - до гробово©
дошки! Нi, Вiтя вмi╨ кохати не гiрше вiд Костя. I вiршi зумi╨ написать  не
згiрше Костя.
   Вiтя ранiше смiявся  з  Костевих  вiршiв,  проте  потай  заздрив  йому,
гадаючи, що в коханнi - вiршi перше дiло. I йому,  звичайно,  не  обiйтися
без ©х. Колись вiн пробував написать вiрш - не вийшло, тепер здавалось, що
напише. Та ще який вiрш! Костевi й не снився такий!
   Нашвидку вдягнувся. Знайшов у сiнi Валин зшиток, олiвець, рiшуче  пiшов
шукати зручного мiсця.
   Спинився в садку, де  маленьке  вiкно  проти  зелення  одсвiчувало,  як
дзеркало. Почав визиратись: зiб'╨ кучерi на головi, напустить ©х хмарою на
чоло, тряхне головою - одiрватись не може: не  кучерi,  буйна  грива  коня
вороного. Чистий тобi Пушкiн, Олександр Сергiйович. Усерединi  аж  горiло,
туман бив у голову; уже сам собою й вiрш  складався.  "Ух,  i  напишу  ж!"
Пiшов у поруб, що за ставком. Спотика╨ться на пеньки, плута╨ться в  квiтах
- у жовтих, червоних, синiх... Пече сонце.  Душно.  Нiби  сам  пропахтiвся
квiтками. Зда╨ться, не пiт - пахучi краплi  дрiбною  росою  виступають  на
лицi й на чолi. Сiв на пеньку, вмить написав продуманi ранiш рядки:

   Поки тебе я не бачив,
   я щасливий був...
   Тепер мо╨ серце плаче...

   Далi - як одрiзано.
   Вертяться на думцi якiсь чулi, прекраснi слова, що вивершують  вiрш,  а
вхопити ©х - нiяк не вхопить. До того й рима не да╨ться.
   Очi в небо, олiвець в небо, дума╨; лiзе таке на язик, що  нiкуди  воно:
гув, дув, чув...  Гризе  олiвець,  куса╨,  мучить  його,  нi,  не  напише.
Повторю╨ по кiлька разiв, розганя╨ться:

   Поки тебе я не бачив,
   я щасливий був...
   Тепер мо╨ серце плаче..

   А кiнець: мгу-гу-гу... А тут муха; то на шию, то на губу, то на щоку...
Луснув себе по чолi, по губах! Поскрiб голову.
   "Нi, тут дiла не буде". Перейшов у густi ромашки, лiг у  гущавинi.  Щоб
вернути розвiяний настрiй, почав знову декламувати з притиском:

   Поки тебе я не бачив,
   я щасливий був...

   Зашелестiло поблизу: жiнка... Боса, в руках дубець: стурбованими  очима
розгляда╨ по порубi. До Вiтi:
   - Часом ти не бачив тут рудо© корови?
   I далi:
   - От лихо!
   Швидко побiгла далi. Настрiй у Вiтi чогось пiдупав. А тут сонце смалить
без жалю.
   - Пiду кудись в iнше мiсце, в тiнь.
   Рiв. На ровi груша, густа-густа, дика,  мов  дротами  переплутана.  Пiд
нею, як пiд наметом. Отут, мабуть, пiде робота.  Сiв  -  незручно;  лiг  -
муля╨; перевернувся на живiт - коле щось; сяк-так умостився. Аж ось курним
шляхом знайомий чоловiк снопи везе,  плечем  пiдбичову╨.  Чуб  у  остюках,
обличчя, як мара, пiт, мов дьоготь, стiка╨ з чола. Порiвнявся з Вiтею:
   - А що, Вiтю, в холодку, мабуть, так краще, нiж косити в полi?
   Сказав бадьоро. На закуреному обличчi блиснули  смiхом  зуби,  а  слова
одгукнулись у Вiтi докором.
   "Чи не пiти краще до хати - там нiхто не буде заважати".
   Вернувся до двору, походив, поникав; зайшов у пасiку, лiг  горiлиць  на
травi. Небо син╨-син╨, по ньому бiлi хмари, нiби хтось порозвiшував сушити
тонку, дорогу бiлизну, а попiд нею - пливе вiн сам разом  iз  пасiкою,  iз
садком,  мов  на  якомусь  заквiтчаному  поронi.  Думки  розблукались,  не
впiйма╨ш нi однi╨©. В голову лiзе уперто, настирливо щось iнше.
   "А що, якби покуштувати медку?" Або задивиться на бджiл: "Яке маленьке,
а, дивись, яке розумне i трудяще!" ...  Спохватився:  "Нi,  не  закiнчу  я
свого  вiрша".  Смуток  щипа╨  Вiтю,  i  вiн  декламу╨   вiрш,   який   ╨,
незакiнчений, вкладаючи в його всю силу почуття:

   Поки тебе я не бачив,
   я щасливий був...
   Тепер мо╨ серце плаче:
   умгу-гу-гу, гу-гу.

   I цей останнiй, невияснений рядок звучить йому та╨мно, нiжно i  смутно.
Здавалось: коли б найти йому вiдповiднi слова, вони  б  пронизали  Настине
серце наскрiзь...
   - Вiтю! Снiдати iди! - гукав Василь у дворi.  Вiтя  пригадав  учорашн╨,
зiгнувся, попiд лiсою, городом, межею - вискочив у поле  на  шлях.  Шляхом
©дуть люди возами i йдуть пiшi. Вiтя побачив знайомих:
   - Куди?
   - На ярмарок.
   Вiтя охоче пристав до гурту.


   XVI

   Дiд Маркiян викоху╨ сад "по книжках", i нема╨ нi в кого на селi  кращих
сортiв груш та яблук... А вродило цього року -  листу  не  видно.  Посеред
саду  старезна  яблуня,  всипана  райськими  яблуками,  аж  гiлля   кiллям
пiдваженi; пiд яблунею - солом'яний курiнь. Коло куреня -  яблука,  грушi,
сливи  -  в  коробках,  у  вiдрах,  купами.  На  низенькому  ослiнчику,  в
величезному  солом'яному  брилi  сидить  Валя,  коло  нього  дiд  Маркiян.
Кiнчають партiю в шашки. Грають вони завжди на "iнтерес": проспiвати тричi
пiвнем, оббiгти кругом саду або пройтись "гусячим кроком".
   Це таке пiшло в селi в моду. Гра скiнчилась без виграшу.  Дiд  зiтхнув,
почухав голову, постояв - хотiлось iще, все ж вирiшили - iншим часом.
   - Так ти дивись тут, Петровичу, поки надiйде  стара  (по  батьковi  дiд
почав величати Валю з того часу, коли довiдався, що Валя - редактор), а  я
на часину на село пiду.
   Побачив дiтей коло тину:
   - А чого вам тут треба? Га? Яблук? Гони ©х Петровичу, лозиною вiд лiси,
бо цьому краю не буде. Бач якi? Яблук?
   Далi вернувся до дiтей:
   - Ану, скажiть: хто ви такi, яких батькiв дiти, - тодi дам:
   Вимуштруванi дiтлахи стали в  шнур  i  в  один  лад  проказали,  як  на
лекцiях, iз "Кобзаря":

   Славних пладiдiв великих
   плавнуки поганi...

   - Отак! - промовив  задоволений  дiд  Маркiян.  -  Дай  ©м,  Петровичу,
сукиним синам, по яблуку.
   Пiшов, осмiхаючись у бороду. Валя почува╨ себе, як у  сво╨му  власному.
Взяв граблi, сiнце з-пiд яблунь вигрiба╨; покушту╨ малини, надкусить кислу
сливу i лусне нею об дерево; струсне  грушу.  Лiг  горiлиць  коло  куреня,
дивиться на небо,  мрi╨:  "Умовля╨  вiн  дiда  Маркiяна  ©хати  в  Ки©в  i
поступати на робфак. Там звертають увагу на великi здiбностi дiдовi. Мина╨
кiлька рокiв, й увiходить у славу по всiй Укра©нi славетний  лiкар,  якого
вся Укра©на так i зве: дiд Маркiян. "Повезiть до дiда  Маркiяна"...  I  от
раз Валя сидить у сво╨му кабiнетi (вiн редактор велико©, популярно© газети
на всю Укра©ну), аж ось увiходить сивий, шановний  дiд,  пригляда╨ться  до
Валi: "Невже ж це ти, мiй славний, юний друже?" Обiйми, стискання:
   "Так, так, це я, мiй сивий, славетний друже,  пам'ята╨те..."  Голос  за
спиною:
   - Сторож спить i не бачить, що в саду злодi©.
   Валя кинувся: Настя осмiха╨ться, гризе яблуко. Завжди,  коли  надходили
близько до Валi дiвчата, вiн почував неспокiй.  Так  i  тепер:  миттю,  за
звичкою, махную рукавом пiд носом, чи нема╨ там  чогось  зайвого,  озирнув
свiй костюм i, тiльки звiрившись, що все в нього  в  порядковi,  принаймнi
спереду, заспоко©вся.
   - Заходь, Насте, до куреня. Настя пiдходить:
   - Я на одну хвилинку.
   Озира╨ться:
   - Як же у вас тут гарно-гарно...
   Ходить по саду. Валя, як гостинний  хазя©н,  все  показу╨,  розповiда╨,
пригоща╨ то тим, то iншим. Пильну╨ тiльки того, щоб  не  стати  спиною  до
Настi. Пригадав - там на штанях  дiрка.  Настя  пiдтаку╨,  кива╨  головою,
пробу╨ сливи, грушi, а дума╨ щось сво╨. Далi переходить до дiла, перебивши
Валю:
   - У мене до тебе, Валю, прохання. Оце  я  збираюсь  на  ярмарок.  Треба
неодмiнно купити червону хустку i разом треба  прорепетирувати  хоч  би  з
одним Костем п'╨су. Щоб не гаяти дурно часу,  я  вирiшила  взяти  з  ссбою
Костя i дорогою зробити з ним репетицiю. Так оце я прийшла  за  рукописом.
Ти вже переглянув його?
   - Уже... чи то пак, нi... Та  я  раз  уже  його  суфлiрував,  то  я  не
боюся...
   - А може, й ти пiдеш з нами?.. -  Настя  прищурила  око.  -  Будеш  нам
суфлiрувать дорогою. Побудеш на ярмарку - цiкаво! Добре?
   - Я... - Валя пошкрiб пiд брилем, почервонiв.
   - Ходiмо, а то ти все чогось тiка╨ш од нас. О, бач, уже й почервонiв.
   Худеньке обличчя Валине справдi почервонiло  нiжно-нiжно,  аж  синенькi
жилки виступили на чолi. А вона дивилась на  нього  синiми,  як  квiточки,
очима, що з них от-от пирсне смiхом.
   - Та не червонiй, - протягла вона i сама почервонiла, а  рукою  скинула
бриля й разом погладила його по довгому професорському волоссi. Валя стояв
нерухомо, як скований. Настя набрала серйозного вигляду.
   - Ну, я вже не буду... Так збирайся, Валю, швиденько. До обiду ж  треба
вернутись, бо пiсля обiду вистава. Соня вже й квитки попродала.
   Коли Валя знов зостався сам, перш за все побiг у курiнь, де  в  старому
дiдовому козирку бачив з ниткою голку. Скинув штани, почав латати...


   XVII

   Валя надiв бiлу сорочку, полатанi  штани,  розчесав  сво©  русi  патли,
знайшов рукопис, пiшов  до  Бондаря.  На  майданi  мусив  спинитися:  коло
кооперативно©  крамницi  -  гурт  селян.  Сидiли  на  морiжку  й  грали  в
"пiдкидного". Спокiйно, методично. Пiсля кожно© партi© розправляли  плечi,
закурювали i потiм цокали пальцем по лобi тих, що позоставалися в  дурнях.
Валя не втримався од спокуси, щоб не постояти. Далi  присiв,  зазираючи  в
чужi карти. Потiм упрохався разом згуляти. А пiсля цього про все  забув  i
сидiв коло гурту з блискучими вiд азарту очима й  з  червоною  гулькою  на
лобi, дожидаючись, коли йому знову дадуть змогу одiгратись. Зазирав  через
спину в карти, нервово совався, нетерпляче  пiдказував.  Улицею  йшли  вже
Кость i Настя.
   - Ось де вiн! Валя, чого ж ти сидиш тут, - ходiмо ж з нами!
   Валя скривився, чуха╨ голову:
   - Я зараз.
   Постояли, пiдождали:
   - Валя, ми ж тебе чека╨мо!
   З досадою:
   -Та зараз же. Iдiть, я вас наздожену.  I  полегшено  зiтхнув,  коли  тi
сховались у вуличцi.  А  на  рундуцi,  коло  крамницi,  як  уродився,  дiд
Маркiян; розмаху╨ руками, щось  доводить  людям,  задирливо  позираючи  на
Валю.
   Валя прислухався, i його почало непоко©ти.  Дiд  знову,  мов  навмисне,
плiв те, що вчора звечора:
   "Днi тепер стали меншi, чим колись були, стираються".
   Не витерпiв Валя, схопився:
   - Маркiяне Васильовичу, - стримано почав вiн, - ви людина розумна, i  я
вас поважаю, проте менi  дивно,  навiщо  ви  морочите  людям  голову  тими
дурницями, що самi в них не вiрите: "днi стираються", та хiба день - то це
така монета, що може стертись? То вигадали "птицi  з  залiзним  носом",  а
тепер "днi стираються". Та нехай би хто говорив, а то ви, людина грамотна,
можна сказати, вчена.
   Дiдовi нiби цього тiльки й треба:
   - Ну, гаразд. Нехай ми говоримо дурницi, хай ми дурнi, а от ти  учений,
редактор, а чи зна╨ш ти, що таке "кл╨точка"?
   Розпочинався звичайний на майданi диспут.  Люди  заворушились:  про  цю
"кл╨точку" знали вже всi. Попiдiймали од карт голови:
   - Ану, ану, Валю?
   - Знаю! - певно промовив Валя.
   - А я тобi скажу, що ти цього не зна╨ш! - задирливо промовив дiд.
   - Парi! - запалився Валя, аж схопився. Забили заклад.
   Валя одкашлявся i почав:
   - Кл╨точка, клiтинка - це значить так... кожна рослинка,  кожний  живий
органiзм склада╨ться з маленьких частинок, ©х звуть клiт...
   Одностайний регiт не дав йому закiнчити:
   - Не туди, Валю, попав!
   - Не в тi ворота за©хав!
   Валя оторопiв: регiт був добродушний, певний, щирий.  Наперед  вискочив
руденький, босий, у бiлих штанях чоловiчок i одрапортував:
   - Кл╨точка - це значить от що: так, як треба, щоб люди були  безроднi©,
без отця-матерi, от ©х будуть виводити  у  такiй  кл╨точцi,  як,  скажемо,
курчат.
   - Хто це вам наказав такого?
   Виявилось, якась лiкарка читала в селi лекцiю.
   - То вона, певне, не так казала?
   - Ну, скажи, коли ти вчений, як саме.
   . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
   А дiд однi╨ю рукою взявся за бiк, другою велично показував уже на  верх
шовковицi, що росла за тином:
   - Отож лiзь, вражий сину, на цю шовковицю та  прокукай  менi  разiв  iз
десять зозулею, щоб не задавався, що все зна╨ш.
   - Та пiдождiть, та як же... -  почав  було  сперечатись  Валя.  Загули.
Зареготали:
   - Не хочеться?
   - Ну, добре, ну, добре, - мимрить збитий з пантелику Валя, -  хай  буде
так... тiльки...
   Швидко, швидко покарабкався на дерево. Незабаром у гiллях кувала хрипко
зозуля.
   А  дiд  Маркiян  гладив  довгу  свою  бороду;   походжав   коло   тину,
насмiшкувато око щурив:
   - I де вона видралась така зозуля, що в спасiвку почала кувати?
   - Ки©вська бачте, вчена, - реготали люди. Злiз Валя  червоний-червоний,
куса╨ губи, напружу╨ всi сили, щоб  утриматись:  от-от  бризнуть  iз  очей
сльози. Замовк, затих, тiльки чмиха╨ носом. А дiд  Маркiян  моргнув  через
плече сусiдам, задира╨ знову:
   - От вiн усе про те, що нема╨ вiдьом та домовикiв, а взять  би  хоч  те
саме радiо... Носяться з тим радiом, як дурень iз  ступою,  а  воно  таке,
нiхто тобi не пояснить, не докаже до пуття.
   - Може, таке радiо, - дода╨ другий, - як завелося ото в Богданах. Чули?
   Почав розповiдати. Завелось щось  на  горищi,  дмуха╨  сажею  по  хатi,
дмуха╨ по сiнях, ©сти вимага╨, та щоб чогось доброго, бо на головi й миску
розiб'╨.  Та  щоб  i  самогонки  пiвпляшки.  От  якi  тепер  позаводились.
Прикликали священика одслужити молебень у хатi. То що ж  ви  дума╨те?  Той
править, а воно пiдспiву╨  на  горищi:  "Господи  помилуй"...  От  тобi  й
радiо...
   Регiт пiк Валю огнем. Найбiльше допiкало Валi те, що  не  знав  вiн,  з
чого, власне, смiються.
   - То це, по-вашому, i радiо - домовик, чи як?
   - Домовик не домовик, ну, то й не людина,  -  допiкав  дiд  Маркiян,  -
домовик, то той, хто сидiв тихенько на горищi, що хто  там  його  почу╨  й
побачить. А тепер таке понаставало,  що  все  на  люди  випира╨ться:  ось,
розповiдають, у Харковi: тут базар, тут мира - не протовпишся,  а  воно  з
пiддашшя привселюдно реве без сорому на ввесь ярмарок. Та як реве: в  ушах
заклада╨, конi лякаються. Он як тепер повелося. А поспитай: що воно, - дiд
скоса зирнув на Валю, - так вiн що  тобi  скаже:  "радiо",  мовляв,  та  й
годi...
   Валя, що сидiв, сумно  схилившись  на  руку,  раптом  обурився,  пiдвiв
голову:
   - Та що ви кажете, Маркiяне Васильовичу? Про це  ж  якраз  пояснюють  в
журналi, що надсилають вам у хату-читальню. Там ╨ й про це  саме  радiо  в
Харковi.
   Дiд шанував книжку i нiколи не казав, що в  книжцi  брешуть.  Тому  вiн
пiшов на iншi викрутнi.
   - А я от кожну книжку перечитую всю, а такого, як ти кажеш,  не  бачив.
Це ти, хлопче, щось вигаду╨ш.
   Нахабство дiдове перевертало Валi все в грудях. При людях вiн  вiв,  на
думку Валi, нечесну гру.
   - А як докажу? - промовив вiн стримано.
   - Не докажеш, Петровичу!
   У Валi спалахнув у очах захоплений невтриманий азарт.
   Вирiшив дати останнiй дiдовi бiй, генеральний, жорстокий:
   - А як докажу? - схопився вiн iз мiсця, аж зблiд.
   - Ну, та й запальний же хлопець! - смiються люди. - Не ка╨ться.
   Дiд Маркiян скоса пильно зирнув на Валю:
   - Буде вже того, що раз доказав. Валя в'©дливо впився очима в дiда:
   - А що, злякались? Злякались?
   - Чого там  "злякались",  ну,  доказуй,  -  побачимо!  Нi  хвилинки  не
гаючись, Валя вихором помчав од гурту, кинувши:
   - Я зараз вернуся!
   Тiльки зник Валя з очей, дiд одмiнився, засмiявся ясно й щиро.
   - Я вам скажу, такого хлопця, де його i знайдеш:  буде  колись,  вражий
син, справжнiй редактор i добрий редактор.
   - Та й азартний же хлопець, як та iскра.
   Говорили, смiялись, хвалили.
   А Валя тим часом злiтав уже до хати-читальнi, вхопив пiд  столом  якесь
число "Знання", общипане кругом на цигарки, i вже мчав назад.
   Задиханий, сiв на ганку, витер рясний пiт, радий.  Далi  почав  мовчки,
нервово перегортати книжку, шукаючи в нiй потрiбне мiсце.  Знайшов  вiддiл
"Наука й технiка" - спинився. Всi обсiли, обступили  його  навкруги.  Дiд,
стоячи, через плече спокiйно позирав у книжку.  Тикаючи  в  слова  пучкою,
Валя почав читати популярну статейку про радiо. Складена вона була  просто
й цiкаво, iлюстрована малюнками.  Люди  заслухались  з  такою  увагою,  що
швидко забули й про парi. Найбiльш уважно слухав сам дiд. Пiсля того як ©©
дочитали, повернулися очi на дiда:
   - Ну, що ви, дiду, скажете тепер? Га?
   - Тепер, виходить, черга за дiдом лiзти на шовковицю, - зареготав хтось
iз гурту.
   - Нi, воно, може, й не личить дiдовi лiзти на шовковицю, а нехай  краще
провезе на собi редактора кругом майдану та й буде на тому.
   Смiялись.
   Дiд винувато скривився, комiчно лупа╨ очима.
   - Коли так, то й так: сiдай, Петровичу, - дружньо промовив вiн, -  тво╨
зверху.
   Треба сказати, що присуд вiн лаштувався виконати щиро, - хвицав  ногою,
як справжнiй жеребець, iржав... Смiявся сам, смiялись люди. Ух! У Валi  аж
у грудях забилось, аж ноги затрусились, так  хотiлось  скочити  дiдовi  на
плечi i погарцювати на ньому, як на конi, в одплату за ту "зозулю". Аж ось
вiдразу  пригадались  йому  недавнi  мрi©:  "Це  ти,  мiй  славний  старий
друже..." - i сльози здавили йому  горло.  Сором  залляв  обличчя,  i  вiн
швидко замахав руками, подався назад.
   - Бо з ним! Не хочу! - Перша образа слiзьми сплила йому на очi.
   - Та чого дарувати? Дiд тобi не подарував, не даруй i ти йому.  Викупай
себе iз сорому, - пiдбивали люди.
   - Нi! Нi! Нi за що не сяду! -  рiшуче  заявив  Валя,  -  нi  за  що  на
свiтi!..
   I крадькома витер сльозу. Пересмiялись, поговорили.  А  незабаром  Валя
сидiв посеред гурту, як професор мiж студентами. Аж вуха йому горiли.  Дiд
сидiв задоволений, аж сяяв.
   Прибiг Василь: спiтнiлий, томлений, нещасний:
   - Валю, та iди ж хоч ти допоможи! Люди вже сходяться на  виставу,  а  в
нас нiчого не готове. Тi ще  тiльки  на  ярмарок  пiшли,  Вiтя  зник  десь
зовсiм...
   - Зараз, зараз! - винувато промовив Валя, згортаючи книжку.
   - Так воно щось таке буде сьогоднi? - зверталися до Василя люди.
   - Буде! Неодмiнно буде! Приходьте! - рiшуче запевняв Василь.


   XVIII

   Ярмарок, як марево в степу. Перше, що  впада╨  в  очi,  -  проти  сонця
сто©ть на прогалинi посеред ярмарку спiтнiлий дядько, бриль на потилицi, в
руках - батiг, а на виду, як на рахiвницi, грають веселi рахунки. Все,  як
на екранi: руха╨ться, жестикулю╨, смi╨ться, а згуку ще не чуть.  I  тiльки
тодi, як Вiтя в гуртi сiльських хлопцiв стежкою зiйшов з гори  i  попав  у
ярмаркову гущу, йому вiдразу мов одтулив хтось ушi: ярмарок шумiв  i  гув,
як буйна зелена дiброва. Море смiху, море гомону-гумору, а в цьому морi то
в одному, то в другому мiсцi лунають нотки  смутку.  Ось  сто©ть  жiнка  з
курчам пiд пахвою. У очах сльози. Коло не© смутний  дiд.  Жiнка  жалi╨ться
дiдовi на лиху свекруху, а за спиною у не© закоханими  очима  дивиться  на
курча бадьорий, спiтнiлий еврейчик без шапки, щупа╨  курча  помiж  пiр'ям,
сiпа╨ молодицю за рукав:
   - Тiтко, тiтко! Чу╨те, тiтко! Що за це курча?
   Молодиця озира╨ться на його, потiм на курча, нашвидку  витира╨  рукавом
сльози:
   - Шiсть гривень.
   - Му-у! - реве на весь ярмарок зголоднiла корова.
   - Гей, Вiтю, не одставай! - I Вiтя помiча╨,  що  його  далеко  вже,  як
водою, однесло од знайомого гурту. I знову  спиня╨ться:  що  це  таке?  По
ярмарку, мов розщебетались якiсь невiдомi птахи,  що  печуть  щебетом,  як
огнем. Розслуха╨ться: скрiзь по ярмарку лунають пристрасно-жагучi пiснi  -
жебранки  старцiв.  Ось  поблизу  вирива╨ться   натхненний   спiв   яко©сь
старчихи-поетеси, що разом спiва╨ й iмiту╨ лiру:
   А дайте, що я не бачу, як темна нiч наступа╨, - гм-у...
   А дайте, що я не бачу, як чорна хмара надяга╨, - гм-у...
   Та коли б же я свiт сонця  видала,  то  я  б  ваших  стежок-дорiжок  не
засiдала... гм-у...
   Раптом за плечима:
   - З дороги! З дороги! Розступiться! - 3 повним возом мiшкiв, сам стоячи
на возi, спiтнiлий, без шапки, навпростець жене  волiв  очмарiлий  дядько,
високо в повiтрi помахуючи батогом.
   Натовп розсипа╨ться, як гора пiску, i знову все злива╨ться в один шум.
   - Гу-у! Гу!..
   А десь коло вiтрякiв, де  крутиться  карусель,  усе  глушить  безжурний
бубон:
   - Ярмарок! Ярмарок! Ярмарок!
   Вiтя востанн╨ почув здаля голос:
   - Вiтю, де ти? -I вже бiльше не бачив ©х на ярмарку.
   Коло  млина  на  завiднi  сидять  парубки,  i   вiдтiля   ду╨   якимось
вiтром-стихi╨ю, що несе тебе вгору, в блакить, гойдаючи, як у колисцi:

   Та й не дала тому коза-ко-вi
   Нi ща-стя, нi долi...

   I вже зда╨ться, що ввесь ярмарок пливе десь високо вгорi, гойда╨ться  в
запашних небесних просторах.
   А зразу за ярмарком почина╨ться степова тиша. Гонiв дво╨ - i ярмарковий
гук затиха╨, як писк комариного рою. Ще  кiлька  крокiв  -  i  вже  тiльки
лопотить в ушi степовий вiтер та верба край шляху кволо маха╨ вiтами,  мов
бореться з дрiмотами... далi, як свiчi, куряться живим iще смутком степовi
могили... iз-за могил встають примари татарсько© орди...  Вiтя  блукав  по
ярмарку, як у снi. Все  забулося:  вчорашнiй  вечiр,  Настя,  сьогоднiшнiй
спектакль. Правда, десь у йому глибоко гуло, як струни од вiтру:

   Поки тебе я не бачив,
   я щасливий був...

   Проте це було поза; свiдомiстю, а  його  думки  були  всi  на  ярмарку.
Крутився на каруселi, пив квас, купив довгий, в червоному паперi, цукерок.
Iдучи додому, думав про те, як вiн усiх  здиву╨,  розказавши,  що  був  на
ярмарку. Настi нiс подарунок - цукерок.  Переходив  через  греблю.  Ветха,
старенька гребелька заросла з обох бокiв темною сумовитою вiльшиною.  Вiтя
почув якусь тиху розмову. Далi над водою, на  прикорнi  сухо©  вiльхи  вiн
побачив: сидiла якась пара - парубок i дiвчина, що,  видимо,  верталися  з
ярмарку. Вiтю щось торкнуло: пiдслухаю. Пройшов  пiд  пересохлою  греблею,
став за товстим стовбуром, глянув - i щось бухнуло Вiтi в грудях: не  може
бути! Поруч сидiли Кость i Настя.
   У Настi виблискував  на  руцi  олив'яний  перстень,  очевидно,  недавно
куплений на ярмарку, Кость хватав ©© за руку,  намагався  зняти  перстень.
Настя боронилась тiльки для блiзиру, i перстень незабаром був  на  руцi  в
Костя. Далi Кость почав казати, що дiд iз  бабою,  що  в  ©х  вiн  працю╨,
умовляли його зостатись у них за сина, що  вони  обiцяють  спорядити  йому
господарство, оженити його тут у селi...
   "Еге-ге-ге... Ось яке дiло!" - ударило Вiтi в голову. Справа видавалась
цiлком серйозною. Аж ноги затремтiли у Вiтi - не встояв на пеньку, плюснув
у калюжу, помчав з-пiд мосту лепешником у лози. У грудях шумiли струни, як
буря.
   Брала  на  Настю  лють  i  жаль:  "Не  далi,  як  учора,  перед  людьми
присягалася, що мене любить, а сьогоднi вже з другим!  Нi,  зраднице,  так
воно не буде! Отой твiй перстень не сьогоднi, так завтра буде  у  Вiтi  на
руцi, а як нi..."
   Повний гнiвних слiв i всяких нахвалок, Вiтя грузнув по колiна в болотi,
спотикався i механiчно шепотiв:

   Тепер мо╨ серце плаче...
   Угу-гу-гу-гу...


   XIX

   Спектакль зi спiвами, з декламацiями i, як водиться, на "користь".  Про
це подбала Соня. Помешкання - недобудований "гамазей" за  селом,  п'╨са  -
твiр Василя на одну дiю, що ставили в школi: "На  баштанi".  Дiйових  осiб
багато, на ролi без слiв заохотили школярiв мiсцево© чотирирiчки.  Головна
розпорядниця - Соня. Бiгала, забувала ©сти,  вночi  не  спала,  ©й,  було,
запропонували ролю - засоромилась,  почервонiла,  замахала  руками:  "Куди
менi, грiшнiй", - i смутненько зiтхнула. Грати вона дуже хотiла - боялась.
Уже сонце схилялось на захiд, як прибули з ярмарку Кость та Настя з  новою
червоною хусткою. В театрi - аж гудуть. За сценою вдягаються,  гримуються.
Усi хвилюються. Василь -  спокiйний,  як  завжди.  Кругом  його  безладдя,
суперечки - вiн гриму╨ Настю з кам'яним виразом. Його пiдганяють, сiпають,
закидають питаннями - вiн ще байдужнiший, ще  спокiйнiший.  Тiльки  пильно
придивившись  до  його  очей,  можна  було  вгадати  в   ньому   приховану
напруженiсть, як у того вола, що з осторогою  вивозить  снопи  з  грузько©
нерiвно© дороги. За сценою вже стукотять ногами. Соня стражденно:
   - Починайте! Та починайте ж бо!
   Настя не всто©ть на мiсцi, тупа╨ ногами:
   - Швидше! Швидше! Бо як стемнi╨, що будемо робити? Грати при каганцi?
   Василь приплющу╨ на не©