ться - i на порiг вибiга╨ Труда в  жовтому  спальному  убраннi,  з
двома косами, переплетеними на грудях, i широкими темними очима. Побачивши
Макса, вона злякано кида╨ться до нього, iз страхом оглядаючи його  подерту
одежу, закаляну в порох,  iржу,  його  вимазане  кров'ю  лице,  розпатлане
волосся.
   - Максе! Що з вами?! Господи!
   - Нiчого, нiчого особливого, графiвно. Ви тiльки  скажiть  тiй  молодiй
особi, щоб вона... А проте я хочу з вами на самотi  сказати  кiлька  слiв.
Тiльки ця молода особа нехай нiкуди не йде й почека╨ тут.
   Графiвна рiшуче поверта╨ться до "молодо© особи".
   - Ердо, посидьте тут. Нiкуди не виходьте.
   Потiм Труда бере за рукав Макса й  веде  його  до  спальнi.  Там  поруч
стоять два лiжка - одне  застелене,  друге  з  розки  даною  бiлизною.  На
столику горить нiчна лампочка.
   Макс зачиня╨ за собою дверi й почина╨ пошепки швидко говорити,  близько
нахиливши лице до широких глибоких у пiтьмi очей Труди. Вона вiд перших же
слiв його хапа╨ його за руку й так увесь час сто©ть,  сильно  душачи  його
пальцi й не помiчаючи того.
   - Вони, напевно, прийдуть i сюди. Поко©вка - вiрна людина?
   - О, цiлком. Вона ж сонячний хлiб ©сть!
   - А, чудесно. Ви скажiть ©й, що полiцiя ловить мене за Сонячну  машину.
I щоб нiкому з прислуги нi слова. Але де ж ви мене схова╨те?  Вони  будуть
обшукувати скрiзь.
   Труда хмуро дума╨ якийсь мент,  блукаючи  очима  по  кiмнатi.  I  вмить
скиду╨ головою:
   - Зна╨те що?  Моментально  роздягайтесь  i  лягайте  в  те  лiжко.  Але
вимийтеся, ви в кровi. Там рана?
   - Нi, не думаю. Мабуть, роздряпав. I одежу мою треба сховати кудись.
   - Ерда схова╨. Швидше!
   - Iдея прекрасна. Я, значить, нiби... Тут обо╨ змiшуються.
   Але Труда зараз же сердито, рiшуче, з викликом закiнчу╨:
   -  Так,  ви  мiй  любовник.  От  i  все.  Душнер.  Ви  -  Душнер.   Ну,
роздягайтесь. Тут вiзьмете чисту бiлизну, в цiй шафi. Чекайте, хоч витерти
лице.
   Вона бiжить у кiмнату й  зараз  же  вбiга╨  з  мокрим  рушником.  Потiм
перебiга╨ до сусiдньо© кiмнати й пошепки  да╨  iнструкцi©  Ердi.  Ерда  за
кожним словом гаряче, злякано, рiшуче хита╨ головою. О, вона готова тепер,
коли це он яка людина, в горло вчепитися  полiцi©.  А  то  трохи-трохи  не
наробила крику.
   Коли Труда з Ердою входять до  спальнi,  Макс  умитий,  iз  приглаженим
волоссям, лежить у лiжку, натягнувши  до  пiдборiддя  вкривало.  Все  тiло
горить, щемить, але так блаженно почувати його не на даху, не в обiймах iз
ринвою, а в м'якiй, чистiй, спокiйнiй постелi. Напружена  легкiсть,  буйяе
завзяття носяться вихорами в головi, часто-часто дрижать,  як  накручений,
наготований до руху мотор, нерви на©женi, як шерсть у зацькованого в куток
вовка. Ану!
   Ерда забира╨ всю одежу Макса й виходить  навшпиньках,  а  Труда,  мила,
безмежно хороша, смiлива голубка, так  мужньо  ляга╨  поруч  iз  ним,  так
завзято хмурить брови, так чуйно слуха╨.
   - Треба лампу загасити. Правда, Максе? Я  сказала  Ердi,  щоб  нiде  нi
одного вогника не було. Правда?
   - Чудесно.
   Труда гасить лампу, наста╨ густа, тепла, затихла тьма.  Збоку  обережно
ворушиться Труда, потiм затиха╨, i чутно тiльки ©© дихання.  Як  простягти
руку, то можна торкнутися до не©.
   Тихо-тихо, але в вухах виразно чути  свист  вiтру,  гуркiт  автомобiля,
крикiв, хляпаючих сухих пострiлiв.
   Шарудить збоку Трудина подушка, i звiдти чу╨ться легкий шепiт.
   - Максе! Ви не спите?
   Максовi  хочеться  буйно,  радiсно  зареготати:  це  ж  так  зовсiм  по
Трудиному задати таке питання. Але ©й треба вiдповiсти так  само  точно  й
серйозно.
   - Нi, не сплю. А ви гада╨те, що можна заснути?
   - Але ж ви стомилися, мабуть, страшно. Максе, а коли вони не повiрять i
схочуть вас усе ж таки заарештувати, що тодi?
   Чути, як вона руха╨ться, мабуть, поверта╨ться в бiк  Макса,  щоб  лучче
чути. I Максовi зда╨ться,  що  звiдти  тонко  заносить  запахом  конвалi©,
запахом ©© тiла.
   - Хм! Що тодi?
   Вiн мовчить i дума╨.
   - Максе, тiльки ви не церемоньтеся, коли вам треба вiд-стрелюватись, ви
стрiляйте. В мене ╨ теж револьвер, тiльки я не вмiю стрiляти.
   Максовi знову хочеться голосно засмiятись, але вiн стриму╨ себе  i,  не
перестаючи всiм тiлом прислухатися, шепоче:
   - Ну, чого ж неодмiнно "треба"?
   - Але ж iнаракiсти не повиннi живими даватись у руки полiцi©. Правда ж?
Чи нi?
   - Хм! Не абсолютно. Коли вiн зна╨, що полiцiя ма╨  безсумнiвнi  докази,
що вiн iнаракiст, тодi звичайно. Але коли  тако©  певностi  нема╨,  то  не
обов'язково треба... доводити до смертi зараз же.
   - А у вас ╨ така... певнiсть, що вони знають?
   - Не знаю... Тш!
   За вiкном виразно чути гомiн голосiв. Хтось ходить по садку й бубонить.
Макс спира╨ться на лiктi й витягу╨ голову до  вiкна.  Мабуть,  перешукують
садок.
   - Вони, Максе?
   - Не знаю. Зда╨ться.
   Чути рип крокiв за вiкном, бубонiння. Дихання Труди переривчасте, важке
- хвилю╨ться.
   Раптом глухо,  але  виразно  чу╨ться  в  домi  дзвiнок.  Дихання  Труди
врива╨ться. Макс не диха╨. Серце лунко стука╨ться бiля самого горла.
   - Максе! Ви не повиннi вставати. Ми спимо й нiчого не чу╨мо, правда?  Я
Ердi все сказала.
   Макс не вiдповiда╨. Знову дзвiнок.
   Рука Труди хапа╨ його руку поверх лiктя й мiцно трима╨,  наче  боячись,
що вже самий цей дзвiнок може його забрати.
   - Нiчого, Трудо, нiчого. Тiльки  не  хвилюватись,  а  добре  сво©  ролi
виконати. Тодi все буде добре. Ви ж артистка. Тш!
   У iпомешканнi глухi далекi звуки голосiв. Ерда  гра╨  свою  роль.  Макс
другою  рукою  машинально  погладжу╨  руку  Труди  й  трима╨  голову   над
подушками, щоб шарудiння ©© об вухо ве перешкоджало ловити кожний звук.
   Так, це вони. Наближаються. Трудина рука пригорта╨ться олижче,  стиска╨
мiцнiше, до болю. Серце настiйно, сильно сту ка╨ться в горло.
   Голоси вже виразнi. Багато  крокiв.  Голос  Ерди.  Обурений,  сердитий,
смiливий!
   - Я вам кажу, вони сплять. Я не можу ©х будити!
   - Ми самi збудимо.
   Обережний стукiт у дверi.  Труда  швидко  ляга╨,  вся  притулившись  до
Макса, пересунувшись до нього в лiжко.
   Дужчий, частiший стукiт. Макс пiдводить голову й здивова- ! но, сердито
кричить.
   - Хто там?! Чого треба?!
   Дверi  злегка  вiдчиняються.  Iз  сусiдньо©  кiмнати  врива╨ться  пасмо
свiтла, в якому чорнi╨ контур людини з капелюшем у руцi.
   - Вибачайте, будь ласка. Тут - полiцiя.  Надзвичайно  важний  злочинець
сховався в цьому кварталi.
   - Злочинець?! Де? Який злочинець? Я нiчого не розумiю.
   - Тут, у цьому кварталi, сховався злочинець. Ми ма╨мо наказ  перешукати
всi будинки.
   - Чорт би побрав усiх злочинцiв! Наказ! Але до спальнi ви  ма╨те  наказ
удиратись? Яке менi дiло до ваших злочинцiв, чорт би ©х узяв! Ну, чого  ви
хочете? Шукати? Шукайте й дайте спокiй! Ердо, покажiть цим панам  усе,  що
вони хочуть, i запишiть прiзвища урядовцiв. Я завтра  буду  скаржитися  на
таку поведiнку. Прошу зачинити дверi!
   Агент щось бурмоче, пильно вдивля╨ться в темноту  спальнi,  позира╨  на
Труду, що злякано притулилась до Макса, напiвсидячи  з  ним  на  лiжку,  i
помалу зачиня╨ дверi - навряд, чи така парочка сховала в  себе  в  спальнi
злочинця, вона, напевно, була зайнята чимсь iншим.
   Труда,  як  тiльки   причиняються   дверi,   в   мовчазному,   бурному,
несамовитому захватi обiйма╨ обома руками за  шию  Макса  й  жагуче  цiлу╨
його, куди попало - в щоки, нiс, вуса, вухо.  Потiм  швидко  перелiза╨  до
себе в лiжко й затиха╨, часто, трудно, щасливо дихаючи, неначе вибiгши  на
третiй поверх.
   Тепер буботiння голосiв зда╨ться добродушним i навiть затишним. Правда,
ще можуть вернутись, щось ©х направить на слiд, але навряд. Гомiн  потроху
стиха╨. Зовсiм тихо. Пiшли геть чи ще десь унизу?
   Легкi поспiшнi кроки й обережний стукiт у дверi.
   Любий, тихий, трiумфальний голос Ерди.
   Труда з усього розгону в темнотi схоплю╨ться з лiжка й бiжить до дверей
Вдира╨ться ясна, весела, затишна смуга свiтла, ореолом  осяявши  розпущену
голiвку Труди й тепло поклавши ©й на плечi блискучi лапи.
   - Пiшли? Зовсiм? Усi?.. Урра! Максе, пiшли! Лежiть, лежiть,  не  смiйте
свiтити свiтла. Ердо, пановi треба приготувати найкращу, жовту кiмнату для
гостей. Швидше! Чекайте. В нас яке-небудь чоловiче убрання ╨? Нема? Завтра
рано-ранесенько ви пiдете й купите убрання на ту мiрку, що старе. Добре? А
тепер iдiть! Максе, ви лежiть, поки вам скажуть. I не смiйте  нi  свiтити,
нi роздивлятись нiчого. Я причиню дверi. В шафi праворуч ви  можете  взяти
чоловiчий шлафрок.
   Макс знаходить шлафрок i одяга╨. Дiйсно,  комiчно  вигляда╨  -  шлафрок
короткий, руки вилазять.
   - Трудо, хай Ерда принесе менi мо╨ вбрання, я не можу в  цьому  виглядi
вийти.
   - Добре, добре.
   У щiлину дверей йому  просовують  його  вбрання.  Тут  же  бiля  щiлини
свiтла, не маючи права  свiтити,  вiн  одяга╨ться,  i  на-пiводягнений,  у
шлафроцi зверху, виходить.
   Труди нема. Iз сусiдньо© кiмнати  крiзь  напiводчиненi  дверi  висунута
смуглява оголена рука.
   - Добранiч, Максе. До завтра!
   Макс швидко пiдходить, бере руку й мiцно цiлу╨  довгим  поцiлунком.  На
нього сильно, тепло пашить духом конвалi©. Рука  слабо  вирива╨ться,  i  з
темноти дверей виходить не то запитний, не то жалiбний шепiт.
   - Ну, годi. Га?
   Макс, обгорнувшися полами шлафрока, весело йде за Ердою, в  яко©  тепер
червоно палають щоки й очi лукаво, смiхотливо поблискують.
   - Вони казали, будуть шукати до ранку.
   - Боже ©м поможи. Правда, Ердо?
   -  Боже  ©м  поможи  хоробу  знайти!   Я   б   ©х,   отруйникiв,   усiх
поперевiшувала. Знають людей тру©ти сво©ми стеклами, а  хто  добра  бiдним
хоче, за тими ганяються, проклятi душi!
   Кiмната чудесна - неначе вся в сонцi, жовто золоте затишне гнiздечко.
   Але коли Макс ляга╨ в лiжко,  вiн  раптом  чу╨  страшенну  втому.  Тiло
опада╨. Нерви нависають, як одежа на втопленому, нема сили пiдвести руку й
загасити лампу.
   А  коли  вiн  розплющу╨  очi,  в  хатi  горить  сонце,  а  на   столику
мiзерненьке, крихiтне свiтлечко забуто©  лампи.  Плече,  бiк,  права  рука
болять так, що не можна рухнути. Болить щось i в лiвiй нозi, i на ши©, все
тiло як пожоване Але веселе, мiцне, обмите сном. Вiн згаду╨ вчорашню  нiч,
роздягання iпри Трудi, лежання з нею в лiжку, пригортання, буйнi обiйми  й
потiм ту таку загострену соромливiсть. I йому хочеться щасливо  засмiятися
це ж так по Трудиному все!
   Але тут же згаду╨ться Рiнкель,  арешти.  Завзятий,  Рудольф.  Як  крiзь
пiдняту загату, сонячну хатинку залива╨ потоками зупинено©  на  нiч  рiчки
життя. Макс iсхоплюеться з лiжка i здивовано бачить  на  стiльцi  акуратно
складене новеньке вбрання. Ну, що за козачина Ерда!
   Труда вже жде його в салонi.  Вона  вся  в  бiлому,  i  через  те  лице
зда╨ться броизово-смуглявим. I мила синя сережка-ро-динка  бiля  вуха,  та
сама!
   Труда червонi╨, вiтаючись,  i,  зараз  же,  смiливо  дивлячись  в  очi,
заявля╨:
   -  Максе!  Ви,  будь  ласка,  нiчого  такого  не  думайте   з   приводу
вчорашнього. Я вас поцiлувала зовсiм не так, а вiд радостi. По  дружньому.
Чу╨те?
   Макс смi╨ться, розгортаючи  двi  зрошенi  половинки  верхньо©  губи,  i
вiдкида╨ головою чуба назад. Ну, розумi╨ться, вона  це  неодмiнно  повинна
була йому сказати. Насамперед. Нi про що бiльше не думала,  а  вiд  самого
ранку тiльки про це.
   - Ну, чого ж ви смi╨тесь? Ви й тепер так само смi╨тесь, як... колись?
   - Так само, Трудо! Можна менi вас так називати?
   Труда сердито морщить брови.
   - Я ж вас називаю Максом!
   - Ну, спасибi. А з приводу вчорашнього я, ©й-богу, "нiчого  такого"  не
думав. Так i зрозумiв, як ви пояснили.
   Труда пильно дивиться в трохи зблiдле, з мокрими пасмами чорно  синього
чуба, з вiястими очима лице. I чи  не  вiрить,  чгi  невдоволена,  що  вiн
"нiчого такого" не подумав, тiльки зараз же вiдверта╨ться й дзвонить.
   На  порозi  в  той  самий  мент  з'явля╨ться  Ерда.  Вона   вся   тепер
причепурена,  бiленька,  рожева,  зачiска  зроблена   дбайливо,   чепурно.
Блиснувши очима на Макса, вона присiда╨ й лукаво потуплю╨ очi.
   - Прошу панство до снiданку.
   Труда хапа╨ Макса пiд руку i, теж лукаво  посмiхаючись,  веселим  бiгом
веде його до ©дальнi. За ними,  покушуючи  губи  й  одночасно  заклопотано
оглядаючи Максове вбрання, поспiша╨ Ерда.
   Труда врочисто пiдводить Макса до столу, пуска╨ руку й  поводить  рукою
на стiлець.
   - Будь ласка.
   ╞дальня мила, сонця багато, стiл великий, аж блищить  бiлизною,  але...
який же снiданок? Сто©ть карафка з  водою,  двi  тарiлки,  ложечки  й  двi
склянки для води I все.
   Раптом Труда й Ерда вибухають радiсним смiхом. Труда хапа╨  здивованого
Макса за руку й веде до вiкна. Там, на  стiльцi,  склом  до  сонця  сто©ть
Сонячна машина, та сама, що возив до Сузанни й подарував  Трудi.  Господи,
як же вiн мiг забути?
   - Ердо! Прошу менi принести мiй учорашнiй хлiб. А пан Макс  зараз  собi
зробить.
   Ерда веселенько вибiга╨ з ©дальнi.
   Тодi Макс раптом обнiма╨ Труду й сильно цiлу╨, ©©  в  щоки,  в  нiс,  в
губи. Труда крутить головою, пруча╨ться й вирива╨ться з його обiймiв.
   - Максе! Ви... Ви... Що ви?!
   - Трудо! Ви, ©й-богу, "нiчого  такого"  не  думайте  й  простiть!  Я  з
радостi й цiлком по-дружньому.  Ви  така  мила,  така  надзвичайна,  що  я
просто, ну, не мiг! ╞й-богу, не мiг!
   - А якби Ерда увiйшла й побачила? Що б  вона  подумала?  Я  ж  учора  в
темнотi, нiхто не мiг бачити.
   - Ну, вдруге я буду вже в темнотi.
   Труда регочеться й бiжить до шафи.
   - Нате вам за це! Тiльки но нарвана, свiженька.
   На тарiлцi соковитою, зеленою шапкою похиту╨ться в руках  Труди  трава.
Макс обережно бере ©© з рук Труди й несе до Сонячно© машини.
   Сонце бризками розбива╨ться об жовто-червоняве скло й гаряче,  привiтно
гладить Максовi руки.
   ***
   - Нi, не можу! Спочатку мушу зателефонувати Рудi. Я мушу  знати,  що  з
ним Де ваш телефон, Трудо?
   Труда зараз же бере  його  пiд  руку  й  швидко  веде  за  собою.  Макс
нахмурено надушу╨ цифри - напевно заарештований, напевно!  Нiжно  дзвонить
сполучення. Екран завiшений. Ну, це ще нiчого не  значить.  Рудольфовi  не
можна з одчиненим екраном пiдходити до телефону.
   - Рудi! Ти?! Ну, слава богу! Трудо, ╨, живий, здоровий!
   В телефонi чути любий зрадiлий голос.
   - Невже ти, Масi? Ми все вчора бачили й  чули!  Фрiц  трохи  не  зробив
дурницi, хотiв бiгти на помiч.
   Макс радiсно смi╨ться. Труда сто©ть побiч i жадно ловить iз виразу лиця
Макса слова Рудольфа, мимоволi повторюючи в себе на лицi всi вирази Макса.
   - Ну, звичайно, це була б страшенна дурниця. Значить, у нас  нiчого  не
було?
   - Нiчого, Масi. Стекла я вже маю. Вчора принiс Фрiц  Всю  нiч  пiсля...
тебе, як затихло, робив. Дурницi, Масi. Просто отруйнi стекла, ©х треба на
нiч покласти в сулему - i вони будуть невиннi, як усяке звичайне скло.
   - Та що ти кажеш?!
   Труда не може втриматись i пiдставля╨ вухо близько до вуха  Макса.  Вiн
iз посмiшкою дiлиться з нею руркою.
   - Абсолютна дурниця. Це треба тiльки  широко  оповiстити  -  i  кiнець.
Потiм неодмiнно треба оповiстити, що в справжньому... ти розумi╨ш,  ну,  в
хлiбi, у справжньому повиннi бути зелено червоно фiалковi  переливи.  Коли
таких переливiв нема, значить - фальшиве. Це неодмiнно треба якнайшвидше й
якнайширше оповiстити.
   - Урра, Рудi! Сьогоднi ж буде зроблено! Що б  там  не  було!  Ти  читав
газети? Що там? Я ще не встиг.
   - Повнi арештiв Iнараку. Заарештовано п'ятдесят три чоловiка.
   - Всього п'ятдесят три?! Ну, ну, що ще?
   - Викрито три майстернi Сонячно© машини,  забрано  багато  гелюнiтового
порошку. Ну, ще зброю.
   - А друкарнi?
   - Про друкарнi нiчого не пам'ятаю.
   - Урра! Рудi, сьогоднi все буде зроблено. Чу╨ш? Про побачення  сповiщу.
Тепер бувай. Мушу поспiшати.
   - Бувай. Телефонуй, щоб я знав, що з тобою.
   - Неодмiнно. О, зi мною прекрасно! Тепер я вже...
   Труда вирива╨ рурку з рук Макса й злегка вiдпиха╨ його.
   - Рудi, милий, дорогий, прекрасний Рудi, добридень!  Це  я,  я.  Труда!
Страшно, страшно вiд усього серця обнiмаю вас.  I  дякую  безмiрно,  Рудi.
Безмiрно! До побачення. Що?.. Ну, розумi╨ться, швидкого! Бувайте!
   Макс пiдхоплю╨ Труду пiд лiкоть i майже несе до ©дальнi.
   - Трудо! Негайно менi зараз же купити фарби  для  волосся.  Золотистого
блондина, чорт забирай! Га?
   - Ви хочете фарбуватись?
   - Ну, розумi╨ться. Мушу ж я вiльно рухатись. У мене маса справ.
   - I невже очi?.. Чи той, i брови, i вi©?
   - Хм! Хiба лишить  "очi".  Очi,  мабуть,  лишу,  а  вi©  й  брови  таки
пофарбую.
   - Ну, шкода! А блондини iз чорними очима, чи той, бровами й вiями, - це
зовсiм не така рiдкiсть.
   - Хм! Ви дума╨те? Шкода, кажете? Ну, в такому разi  нi  очей,  нi  брiв
чiпати не будемо. Згода? Але, Трудо, Ерда повинна  за  десять  хвилин  усе
купити. Через пiвгодини я  мушу  бути  готовий.  Трудо,  ви  чули?  Все  ж
дурниця, всi ©хнi провокацi©. На нiч у сулему - i цiлком невинне  скло.  I
щоб зелено-червоно-фiалковi переливи  були  в  хлiбi.  От  i  все.  О  нi,
чекайте, ми ще покажемо тепер!.. П'ятдесят три  чоловiка?  Ну,  ще  трошки
лишилось ©м на радiсть! Нехай не трублять так про  перемогу.  Трудо,  ради
бога, швидше Ерду посилайте. Через пiвгодини я мушу вийти з дому. А я  тим
часом зроблю тепер хлiба собi. Тепер можна!
   Не через пiв, а через пiвтори години  з  дому  Гертруди  фон  Елленберг
виходить гарний, поставний блондин iз темними  вiястими  очима  й  густими
чорними бровами. Вiн легенько покручу╨ цiпочком i  весело  вiдкида╨  всi╨ю
головою золотистого чуба назад.
   З вiкна вiлли крiзь завiсу з тривогою милуються ним двi дiвочi голiвки.
   ***
   Граф Адольф фон Елленберг почува╨ себе футбольною  опукою;  його  б'ють
ногами всi учасники страшного матчу.
   Пан президент  вимага╨  рiшучо©  лiквiдацi©  Сонячно©  машини.  Сонячна
машина повинна бути стерта, знищена  з  лиця  Нiмеччини.  За  всяку  цiну,
всякими засобами! Що? Га?
   Але це завдання  подiбне  до  завдання  знищити  пожежу,  поливаючи  ©©
маслом. Бо всякi засоби з цi╨ю проклятою химерою  ╨  тiльки  масло.  Дивом
якимсь усе, що робиться проти не©, через  якийсь  час  iде  ©й  тiльки  на
користь. Отруйнi стекла вiджахнули вiд не© юрбу. Але ця отара тепер тим iз
бiльшою силою кинулась до не©, як знайшла спосiб розрiзняти справжн╨  скло
вiд пiдробленого. Вона тепер хапа╨ все, вона готова  кинутись  у  безодню,
аби вхопити за хвiст жар-птицю.
   Розгром  Iнараку.  Трiумф  громадянства.   Знищення   банди   розбишак,
убiйникiв i отруйникiв. Зда╨ться, Машинi вiд цього тiльки шкода.  Навпаки,
тепер, коли банда отруйникiв сидить у тюрмi, коли  вона  знищена,  чого  ж
далi йде тру©ння? Хто, значить, тpy©ть?1 Хто тру©в увесь час? Значить,  не
Iнарак?
   А пан президент нiчого цього знати не хоче й  безмилосердно  в  гарячцi
боротьби б'╨ його  ногами,  вимагаючи  надприродного,  вимагаючи  подвигiв
Геркулеса чи казкового королевича, який побив  дракона  з  тисячею  голiв.
Сонячна машина дiйсно ╨ дра кон, що в нього замiсть одно© вiдтято©  голови
вироста╨ зараз же десять. Але вiн не ╨ королевич, а просто собi  футбольна
опука.
   Iнарак знищений. Але хто друку╨ далi вiдозви, ширить ©х,  хто  невпинно
розда╨ стекла, хто ©х робить, у яких майстернях?
   Значить, не в Iнарацi суть, а в цiй отруйностi само© химери. Берлiн  же
сказився, отру©вся, збожеволiв. Тепер, коли вiн не бо©ться виздихати,  вiн
тiльки про це й говорить. Республiка  Землi,  загрози  Азi©,  вiйна,  доля
Нiмеччини - все це на другому планi.
   Хто зна╨, чи нема╨ в кожному домi  по  майстернi?  Хто  зна╨,  чи  нема
майстернi  в  самому  палацi  Мертенса?  Перетрусити  мiльйони   будинкiв?
Висадити в повiтря весь Берлiн, Нiмеччину?
   А пан президент цього не хоче бачити, не хоче розумiти  й  б'╨  його  з
усi╨© сили ногами й вимага╨.
   А друга партiя також гатить ногами, теж вимага╨.
   Робiтничi органiзацi©, професiйнi  спiлки,  партi©,  клуби  службовцiв,
рiзнi лiги, об'╨днання, всяка шушваль -  усе  щодня,  щогодини  преться  з
делегацiями, петицiями, заявами, вимогами, ультиматумами: свобода Сонячнiй
машинi!
   Всi вони пруться до райхсканцлера,  до  мiнiстрiв,  до  депутатiв.  Але
райхсканцлер, мiнiстри й депутати кого б'ють? -  опуку,  його,  графа  фон
Елленберга, праву руку пана Мертенса. Бо самого Мертенса  вони  не  смiють
бити. I всi вимагають!
   Принцеса люту╨, як Мертенс, i вимага╨ за  всяку  цiну  знайти  Рудольфа
Штора. В ньому все лихо. Його  треба  схопити  й  лютими  муками  добитися
виступити проти його ж Машини. Тiльки так може бути злiквiдована ця зараза
божевiлля.
   Батько вимага╨ дати йому Сонячну машину. Вiн хоче мати Сонячну  машину,
вiн хоче знати правду про сво©х дiтей.
   Мати вимага╨ виселити з  Нiмеччини  Труду,  бо  те  Страховище  нахабно
демонстру╨ в театрi Сонячну машину (А в дiйсностi, чи не бо©ться вона,  що
те Страховище з'явиться до батька з Машиною?).
   Анна вимага╨ лiкувати Отто Сонячною машиною. Тiльки Сонячна машина може
помогти хлопцевi.
   Сонячна  машина,  Сонячна  машина.  Сонячна  машина!  Свобода  Сонячнiй
машинi! Смерть Сонячнiй машинi! Слава Сонячнiй машинi! Прокляття  Сонячнiй
машинi!
   А Азiя хижо, радiсно потира╨ руки.  А  Нью-Йорк  веде  якiсь  сеператнi
переговори з Калькуттою. А  в  Гамбурзi  юрба  рознесла  будинок  полiцi©,
вимагаючи видачi арештовано© майстернi Сонячно© машини.
   Пан  же  президент  щодня  гатить  кулаками  по  столу  й  присяга╨ться
сепаратно оповiстити вiйну Союзовi Схiдних Держав, коли Лондон  буде  далi
затягати вирiшення цього питання.
   Об'╨днаний Банк нерву╨ться. Щодня засiдання. Бiржа - як  у  пропасницi.
Штiфель на кожному засiданнi вимага╨  або  розiгнати  парламент,  або  вiн
повинен  ухвалити  оповiщення  вiйни  Це  вб'╨  Сонячну   машину.   Вулкан
патрiотизму залл╨ сво╨ю вогневою лавою цю смердючу болячку, випалить ©©.
   I всюди, i скрiзь вона  -  Сонячна  машина,  Сонячна  машина,  Сонячний
Дракон iз тисячею голiв!
   ***
   Третiй день тягнеться  велике  засiдання  рейхстагу.  Третiй  день  зал
парламенту трiщить од вибухiв накопичено© енергi© з одного й другого боку.
Вiйна й Сонячна машина.
   Третiй день Мертенс не вiдходить  од  апаратiв  i  слуха╨  всi  промови
депутатiв, роблячи замiтки в блокнотi. Iнодi в залi зчиня╨ться такий галас
i гуркiт, що пан президент морщить очi й люто витира╨  пiт  iз  чола,  але
рурки не кида╨.
   Третiй день Берлiн колотиться хвилями  людських  розбурханих  зловiсною
пiною хвиль. Вони часом збиваються одна  в  одну,  змiшуються  в  безладну
очманiлу купу, вгризаються одна в одну, i  тiльки  втручання  полiцi©  да╨
змогу витягти з-пiд не© поранених, повбиваних, затоптаних.
   На третiй  день  хвилi  з  одного  й  другого  боку  зливаються  в  двi
велетенськi грiзнi стихi©. Вiд ранку всi хвилi потоками стягуються в  один
i другий бiк.
   По казармах у напруженiй, понурiй,  непевнiй  готовностi  наказу  чека╨
вiйсько.
   Вiйна й Сонячна машина.
   Над хвилями людських тiл то буйно трiпочуться, то поважно  хилитаються,
то  з  гордою  непорушнiстю  просуваються  згра©  прапорiв  над  одними  -
зелено-золотi, над другими - чорно-червоно-бiлi.
   На зелено золотих  сто©ть  крик:  "Свобода  Сонячнiй  машинi!",  "Слава
Сонячнiй машинi!", "Хай живе Сонячна машина!"
   На чорно червоно бiлих "Слава Нiмеччинi!", "Хай  живе  ╙дина  Всесвiтня
Республiка Землi!", "Геть варварiв Сходу!", "Хай живе вiчний мир!"
   На столi Мертенса миготить Лондон. Нарештi!
   - Гальо! Хто? Тут Мертенс.
   - Тут Смiт. Що у вас?
   -  У  нас?  Зараз  Берлiн  потоне  в  кровi.  Комiтет  Сонячно©  машини
збира╨ться оповiстити сьогоднi генеральний страйк. Залiзницi  вже  стають.
Парламент переходить до револьверiв. Соцiалiсти перетягують  на  свiй  бiк
центр. Лондон нас губить.
   - Лондон вас не губить. Постанову про оповiщення вiйни сьогоднi  вранцi
прийнято.
   Мертенс увесь скиду╨ться, як  визволена  з  гаку  велетенська  риба,  i
рявка╨ так, що самому дзвенить у рурцi апарата.
   - Врятованi! Перемога наша! Прощайте!
   Вiн хапа╨ рурку парламенту й повним, рiшучим голосом гирка╨  в  не©.  I
через три хвилини пiсля голосу голови  райхстагу  в  рурцi  лопотить  буря
оплескiв. Але що то: в ту бурю врива╨ться  свист,  стукiт,  гуркiт.  Знову
однi крики змiшуються з другими, знову гасаючий, скажений хаос.
   - Свободу Сонячнiй машинi! Слава  Сонячнiй  машинi!  Хай  живе  Сонячна
машина!
   А з двох кiнцiв Берлiна до парламенту  вже  сунуть  каналами  вулиць  у
страшних гущах тiл двi грiзнi лави. Перед будинком парламенту  вся  площа,
всi вулицi, всi дерева, стовпи,  кiоски,  балкони,  вiкна  -  все  забите,
загачене, облiплене, обнизане людськими тiлами. Площа - величезна  тарiль,
повна живого гороху. Всi горошинки рухаються, гомонять,  вигукують.  Це  -
сонце©сти. Вони вiд самого ранку  зайняли  позицi©.  Над  головами  ©хнiми
мають прапори Сонячно© машини: зелено-золотi, зелено-жовтi, кольору  трави
й сонця.
   Сонце  палюче  посмiха╨ться  i  до  сво©х  прихильникiв,  i  до   сво©х
противникiв, старе, та╨мно-мудре, благiсно-байдуже й бла-гiсно-любовне.
   Раптом рiвна пiднятiсть юрби сколиху╨ться. Щось нове влiта╨ в крики.
   - Що там? Що там? Що сталось?
   - А-а! А-а? О-о!..
   - Що таке?! Що таке?!
   - Геть вiйну! Свобода Сонячнiй машинi!
   - Що? Що?
   - Лондон оповiстив  вiйну  Союзовi  Схiдних  Держав!  Лондон  оповiстив
вiйну!.. Лондон оповiстив вiйну!..
   - Свобода Сонячнiй машинi!
   - А-а!.. О-о!.. У-у!..
   - Що ж Комiтет? Де Комiтет? Страйк! Страйк!  Площа  кипить.  Оповiщення
Лондоном вiйни пiдiйма╨ шанси противникiв Сонячно©  машини.  Нiмеччина  не
сама, з нею весь цивiлiзований свiт, культура  проти  варварства,  прогрес
проти консерватизму, вiйна за вiчний мир, за ╙дину  Республiку  Землi,  за
мирне братство народiв.
   - Страйк! Страйк! Свобода Сонячнiй машинi!
   - Товаришi! Уряд на дахах будинкiв розставля╨ газовi скорострiли!
   - Провокацiя: нiяких скорострiлiв!
   - Спокiй, спокiй, товаришi!
   - Скорострiли на дахах! Де Комiтет?
   Нiхто не зна╨, де скорострiли, де Комiтет, але всiм ясно, що зараз  ма╨
бути щось жахне. Маса на днi озера кипить, бурлить на одному мiсцi, готова
кинутись i в несамовитiй лютi на парламент, i в слiпiй панiцi, душачи саму
себе, врозтiч.
   ***
   Рудольф уперто не зводить сiрих, сталевих, думаючих усе те саме очей iз
будинку райхстагу. Макс подивля╨ться на нього збоку й  сердито,  непокiйно
мружиться.  Фрiц  iз  другого  боку  погляда╨  на   доктора   Рудольфа   й
перезира╨ться з Максом - бiда. вiн таки хоче зробити сво╨ безумство.
   Макс у вiдповiдь iзнизу╨ плечима: розумi╨ться, зробить, це  вже  видно.
Вже це безумство, що вiн сюди прийшов, де його всякий шпиг може пiзнати  i
прослiдити до дому або просто, як не тут, то далi десь на вулицi, схопити.
Але що ти можеш зробити з упертiстю людини? Ну, чим вiн може помогти  тут,
у цiй велетенськiй сутичцi двох  соцiальних  стихiй?  У  лабораторi©  його
помiч, а не на цiй площi, де його може просто задушити дика хвиля панiки.
   Раптом Рудольф кива╨ головою -  так,  мовляв,  це  треба  зробити  -  i
поверта╨ться до Макса з винуватим усмiхом.
   - Я, Максе, все ж таки спробую пробратися в райхстаг. Я не  можу.  Макс
озира╨ться на сусiдiв i притишу╨ голос.
   - Рудi, не роби безпотрiбного безумства! Не треба!
   Рудольф теж понижу╨ голос.
   - Масi, я не можу. Ти ж зрозумiй: вони кажуть, що я бо жевiльний, що  я
ховаюсь...
   - Ах, Рудi! Ну, й нехай...
   - Нi, стривай... Це справдi виклика╨ недовiр'я до само© Машини. А цього
я не можу. Нехай вони зi мною що хочуть роблять, але Машину... Я  мушу  це
зробити. Масi. Ти розумi╨ш?
   - Та тебе не пустять туди!
   - Пустять. Я звернусь до них...
   Вiн хита╨ головою на масу.
   - ...i тi муситимуть пустити. Ти побачиш. I це буде добре, Масi, ти  не
сердься, ти побачиш.
   Макс безсило знизу╨ плечима.
   - Але ти. Масi, будь ласка, вiдiйди вiд мене. I ви, Фрiце...
   - Ну, це ти вже, будь ласка, вибачай! Цього не буде! Ми з тобою  пiдемо
скрiзь. Про це и мови не може бути. Так ти рiшуче хочеш туди йти?
   - Рiшуче.
   - В такому разi це треба зробити як слiд. Пiдожди десять хвилин.
   Макс озира╨ться й робить знак очима двом головам, що стоять позаду. Вiн
просува╨ться до них крiзь плечi сусiдiв i потиху щось говорить ©м.  Голови
уважно кивають, часом зиркаючи на потилицю доктора Рудольфа.
   Хвилин через десять круг групи  Рудольфа,  Макса  й  Фрiца  почина╨ться
помiтнiше хвилювання.
   Тодi Макс раптом пiдiйма╨ руку догори й кричить:
   - Товаришi! Дорогу Рудольфовi Шторовi! Дайте дорогу Рудольфовi Шторовi!
Рудольф Штор хоче пройти до парламенту дати  сво©  пояснення  про  Сонячну
машину. Дорогу, товаришi!
   - Дорогу Рудольфовi Шторовi! Дорогу Рудольфовi Шторовi!
   - Слава Рудольфовi Шторовi! Слава!
   Круг Рудольфа  здiйма╨ться  цiла  завiрюха  крикiв,  оплескiв,  вимахiв
руками, капелюшами. Раптом маса чи©хось рук  ззаду  й  з  бокiв  пiдносить
Рудольфа догори й несе так над головами натовпу. Оплески,  крики,  махання
розливаються далi,  охоплюють  усю  площу,  викликають  людей  iз  будинку
райхстагу на терасу. Юрба роздiля╨ться на двi  половини,  зробивши  живий,
плескаючий, блискаючий зубами й очима коридор.
   - Урра! Слава Рудольфовi Шторовi! Хай живе Сонячна машина! Слава!
   У президi© райхстагу замiшання: юрба вимага╨ вислухати Рудольфа  Штора.
Серед  депутатiв  крики,  вигуки,  гвалт.  Черговий  оратор,  нудьгуючи  i
нетерпляче, сто©ть i жде.
   - Допустити! Допустити!
   Розумi╨ться, президiя не може допустити. Де ж це чувано, щоб iз  вулицi
являлись до райхстагу якiсь приватнi особи й робили якiсь  сво©  доповiдi.
Та ще кримiнальнi злочинцi й напiвбожевiльнi люди!
   Але допустити кiнець кiнцем доводиться. Або  ж  пустити  в  хiд  зброю,
викликати те, чого всi бояться й що невiдомо чим  може  кiнчитися.  Та  ще
перед самим голосуванням над справою вiйни.
   Коли нарештi на естрадi президi©  з'явля╨ться  шкандибаюча  постать  iз
гривастим каштановим волоссям i хлопчачими, од-вертими, чистими очима, вся
лiва  сторона  й  частина  центру  пiдводяться  й  зустрiчають  ©©  громом
оплескiв.
   - Слава Рудольфовi Шторовi! Слава!
   Рудольф  Штор  соромливо,  замiшано  вклоня╨ться,  загрiба╨   !пальцями
волосся й хоче говорити. Наста╨ тиша.
   - Панове! Я не оратор. I не полiтик. Я - просто людина, що  хоче  добра
людям. З цi╨ю метою я винайшов так звану Сонячну машину. Я не  буду  довго
забирати вашу увагу. Менi роблять закид i тут, у парламентi, i в пресi, що
я - злочинець, що я вкрав брильянти, що я трую людей, а сам ховаюсь.  Я  б
не посмiв турбувати це високе зiбрання  сво╨ю  особою.  Але,  як  ви  самi
зна╨те, може статися велике нещастя, кровопролиття,  братовбивство.  Через
те я прийшов зробити таку заяву: мiй винахiд не  ╨  отруйний.  Я  пропоную
покарати мене смертю, коли вiд мого скла в кого-небудь станеться хоч  який
бiль. Я пропоную зробити експертизу над мо©м винаходом. Я  готовий  сам  у
запечатанiй  кiмнатi  годуватись  скiльки  хочете  тiльки  самим  сонячним
хлiбом. Коли вiн отруйний, я перший помру вiд нього. От це все, що я хотiв
сказати.
   Доктор Рудольф невмiло  вклоня╨ться  й  вiдступа╨  назад.  Знову  вихор
оплескiв i крикiв здiйма╨ться серед лiвого сектора. До нього  прилуча╨ться
майже весь центр. Серед  право©  сторо  ни  виразне  замiшання:  що  можна
сказати на слова людини, яка прийшла сама себе вiддати на смерть?
   Але права сторона почува╨, що цей виступ ╨ великий удар у справi вiйни,
що тепер компромiс конечний. За прийняття  вiйни  треба  прийняти  свободу
Сонячнiй машинi.
   Рудольфа  Штора   вже   забуто.   Вiн   сидить   тихенько   десь   коло
стенографiстiв, що цiкаво часом позирають на нього, i  не  зна╨,  що  йому
робити: iти чи чогось чекати. Голова зборiв i вся президiя  шепочуться,  в
залi неймовiрний галас, крики, сварки, вимахи рук. Щохвилини  до  президi©
пiдбiгають якiсь люди й щось доносять.  Дзвiнок  голови  безрезультатно  й
безупинно дзвонить, закликаючи до спокою.
   Але спокiй приходить тiльки тодi, як звiдкись iзбоку з'явля╨ться  група
делегатiв. Це нарада лiдерiв правого сектора.
   Рудольф погано чу╨  промову,  але  розумi╨,  що  пропону╨ться  мирно  й
позитивно вирiшити обидвi справи: i вiйну прийняти, i  оповiстити  свободу
Сонячно© машини. Тiльки цим шляхом не буде допущено до пролиття кровi.
   Лiвий сектор бурно вiта╨ цю пропозицiю: перемога! Вiн  згоден  прийняти
вiйну. Будь ласка! Нi одного голосу не буде проти Вони не будуть i за, але
зате з правого боку не буде нi одного голосу проти Сонячно© машини, хоч не
буде й за не©.
   Коли Рудольф у супроводi Макса й Фрiца виходить на  ганок,  юрба  знову
пiдхоплю╨ його на плечi й несе серед трiумфуючого шаленого хаосу  радiсних
переможних крикiв. Про компромiс уже тут вiдомо.
   Рудольфа несуть до авто його просто звалюють туди, бо нема сил одiрвати
вiд десяткiв рук, що хочуть  торкнутися  хоч  кiнчикiв  його  пальцiв,  до
одежi. Юрба вже побачила iдола, вона  вже  готова  молитися  перед  ним  i
складати йому жертви.
   Рудольф ста╨ в автомобiлi й пiдносить руку.
   - Рудольф Штор хоче говорити! Рудольф Штор хоче говорити! Тихо там!
   I Рудольф Штор говорить. Незграбно, невмiло,  нечутно,  але  найближчим
слухачам можна розiбрати, що  вiн  тепер,  коли  свобода  Сонячно©  машини
прийнята, заклика╨ всiх до помочi в працi над його винаходом. Вiн заклика╨
всiх без рiзницi партiй, переконань, вiку, полу, бо  Сонячна  машина  несе
всiм людям щастя й визволення. Комiтет Сонячно© машини хоче  зорганiзувати
фабрику Сонячно© машини. Всi професiйнi й партiйнi  робiтничi  органiзацi©
вiддають на цю мету половину сво©х засобiв.  Але  того  мало.  Треба,  щоб
кожний громадянин Нiмеччини вiддав усе, що вiн  ма╨,  на  цю  справу.  Всi
жертви треба принести на визволення самих себе.
   Юрба iпобожно,  радiсно,  з  ентузiазмом  слуха╨  свого  новоутвореного
кумира.
   - Урра! Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Сонячнiй машинi! Все на  жертву
Сонячнiй машинi! Все!
   I до авто  летять  з  усiх  бокiв  грошi,  гаманцi.  Юрба  розпалю╨ться
власними  криками,  скида╨  з  себе  перснi,  сережки,  всякi  дорогоцiннi
прикраси й кида╨ в авто. Одна хвиля вiдсува╨  другу,  квапиться  вилити  з
себе свою жертву, свiй захват, побожнiсть.
   На приступку з юрби тиснеться товстенький, рудий, у буйному  ластовиннi
чоловiк. Вiн маха╨ капелюшем, шалено вертить великими очима в бiлих вiях i
кричить:
   -Панове! Товаришi! Панове! Два слова! Товаришi! Я  жертвую  на  Сонячну
машину всю свою  фабрику  скляних  виробiв  у  Рiзенгебiрге.  Всю  фабрику
Рудольфе Шторе, я жертвую свою фабрику!  Берiть.  Заявiть  Комiтетовi.  Я,
Фрiдрiх Iмберг, жертвую. Я - капiталiст, але я розумiю. Мiй батько був сам
робiтником!
   Вiн iще щось кричить у  нестямi  екстазу,  але  слова  його  покривають
оплески, крики, вигуки.
   - Браво! Слава! Як iм'я?
   - Iмберг! Фрiдрiх Iмберг мо╨ iм'я! Комiтет Сонячно© машини...
   - Браво Гiмберг! Слава!
   - Браво Гiмберг! Слава!
   - Не Гiмберг, а Iмберг! Iмберг Фрiдрiх!
   - Браво! Iмберг Фрiдрiх!
   Iмберг  Фрiдрiх  лиша╨ться  на  авто,  вiн  повинен  зробити   офiцiйне
передання  Комiтетовi  Сонячно©  машини  сво╨©  фабрики.  Вiн  тисне  руку
Рудольфовi, Максовi, радiсно, в захватi дивиться на купу золота й грошей в
коробцi авто й не зна╨, чим би йому ще  висловити,  виявити  ту  силу,  що
розпира╨ його груди.
   А юрба  вже  пiдхоплю╨  автомобiль,  веде  його  крiзь  гущу  кричущих,
махаючих, п'яних од перемоги, полегшення, щастя тiл. I в коробку  авто  на
ноги, у груди Рудольфа й Макса летять грошi, годинники, перснi - все, що ╨
найцiннiше на кожному.
   ***
   А  в  кабiнетi  Мертенса   вiдбува╨ться   екстрене   засiдання   Управи
Об'╨днаного  Банку.  Вiкна  позачинюванi,  штори   позапинанi,   холодники
провiвають i холодять повiтря,  але  обличчя  червонi,  пiтнi,  гарячi  не
сонячним палом. Нема╨ нi поважно стi, нi врочистостi, навiть порядку нема╨
в цьому зiбраннi пiднятих,  стурбованих,  пригнiчених,  розлючених  людей.
Мертенс, набiгаючи сiдластим чолом на райхсканцлера, гнiвно трясе  великим
червоним кулаком.
   - Йолопи! Дурнi! Як смiли допустити цього божевiльного Штора?!  З  яко©
речi? Що? Ситуацiя? Загроза вибуху? Кого? Як? Хiба в уряду сил нема?  Хто,
маючи в руках силу, робить такi  ycтyпки?  Хто?  Iдiоти  тiльки!  Прийняти
компромiс! Сво боду Сонячно© машини! Це значить дати  розбити  себе  вщент
Ущент, чорт його забирай! Та послухайте донесення. Ну? По лiцiя на вулицях
обнiма╨ться з юрбою. Полiца©в  засувають  головами  в  апарати  -  i  вони
крутять сонячний хлiб, а юрба круг них танцю╨ танець дикунiв.  Що?  Нi!  А
армiя? Вiйсько? По казармах у мент поз'являлись  Сонячнi  мащини,  В  один
мент! Значить, вони були вже там i ранiше? Га? Це така армiя? Що?
   Рейхсканцлер пригнiчено, безпорадно знизу╨ плечима.  Що  ж  можна  було
зробити? Комiтет Сонячно© машини змобiлiзував усi сили Вiн вiв свою  акцiю
дуже обережно. Вiн не виставляв нiяких вимог, не був проти вiйни. Симпатi©
мас були на його боцi.
   - Симпатi©, симпатi©! Чорт бери всякi симпатi© ваших  мас.  А  сила  на
чийому боцi? А армiя?
   Райхсканцлер знову знизу╨ плечима й витира╨ просто рукою пiт iз носа. В
тому то  й  рiч,  що  певностi  щодо  армi©  нема╨.  В  армi©  було  глухе
невдоволення забороною Сонячно© машини. Мозок маси не може  збагнути  всiх
можливих консеквенцiй од дозволу й бачить тiльки найближче; чому, справдi,
не дозволя╨ться Сонячну  машину,  через  що  за  не©  стрiляють  людей.  I
невiдомо, що могло б бути, коли б дiйшло до сутички з сонце©стами.
   Мертенс засову╨ руки в  кишенi  й  вражено  пiднiма╨  голову.  Що?  Пан
райхсканцлер не зна╨, що могло б бути?  Могло  б  бути  те,  що  на  площi
лишилось би з пару тисяч трупiв, а вся пiдла маса тепер не танцювала б  iз
полiцаями на вулицях "танок сонячного хлiба", а тихенько сидiла б по сво©х
норах. Кров? Трупи? Та що ж це значить в очах  дiйсного  державного  мужа,
тверезого й дiйсно гуманного полiтика? Що це в порiвняннi з тим  нещастям,
яке загрожу╨ вiд слабостi, вiд легалiзацi© сонячного божевiлля?!
   До пана президента раптом тихо пiдкочу╨ться Вiнтер i щось шепче йому на
вухо. Пан президент  уражено  скида╨  на  нього  очима,  зразу  мiня╨ться,
пригладжу╨ жабо на грудях, хапливо витира╨ набухле чоло й гирка╨:
   - Розумi╨ться, прийняти! Моментально.  Панове,  наше  дiлове  засiдання
вшанувала сво©м прибуттям висока гостя.
   Вiн поспiшно йде до дверей, твердо й важко переставляючи короткi ноги й
витираючи пiт iз лиця й рук.
   На порозi розчинених Вiнтером дверей з'явля╨ться чорна постать принцеси
Елiзи з двома яскравими кольоровими крилами червоного волосся пiд  крилами
темного капелюша. Лице ©© рiвно-блiде, очi  блищать  пiднято,  хижо.  Вона
входить швидко, рiшуче,  пiдвiвши  голову,  не  зважаючи  на  повитягуванi
постатi багатьох людей у  кабiнетi.  Вона,  зда╨ться,  i  на  самого  пана
президента не зверта╨ велико©  уваги,  й  на  привiтання  його  вiдповiда╨
похапцем, недбало, не слухаючи. На устах у не© якийсь чудний усмiх - не то
трiумфу, не то сарказму, не то лютi.
   - Пане президенте! Я до вас за©хала на хвилинку по  дорозi.  Подiлитися
сво©ми враженнями вiд знаменитого вчинку нашого райхстагу. Ви зна╨те, пане
президенте, хто ╨ тепер, сьогоднi  и  на  будуче  королем  Нiмеччини?  Нi?
Навiть не догаду╨тесь?
   Вона чогось озира╨ться по кабiнету,  бачить  позапинанi  штори,  швидко
пiдходить до них, одпина╨ й дивиться у вiкно. I зараз же,  озирнувшись  до
Мертенса, кива╨ йому головою.
   - Прошу! Прошу подивитись!
   Мертенс i все засiдання пiдходять до  вiкон  i  дивляться.  За  гратами
парку вулицею суне натовп iз зелено-золотими  прапорами.  Посерединi  його
ледве  руха╨ться  автомобiль,  уквiтчаний  квiтками,  гiрляндами   зеленi,
обмаяний прапорами.
   -  Трiумфальний  похiд  короля  Нiмеччини,  Рудольфа  Штора,   сьогоднi
коронованого парламентом на царство. Народ вiта╨ його.  Полюбуйтеся,  пане
президенте, i ви, панове. Порозчиняйте вiкна й послухайте ©хнiх вигукiв.
   Мертенс  понуро-уважно  зирка╨  на   незвично   пiдняте,   рiвно-блiде,
блискаюче чудною металiчною зеленню очей лице принцеси.
   - Царство недовге, ваша свiтлосте. Недовге.
   - Ви так дума╨те? А я думаю, що довге.
   -  Помиля╨тесь,  ваша  свiтлосте.  Помиля╨тесь.  ©©  свiтлiсть  рвучко,
нестримано поверта╨ться до присадкувато© постатi, яка  вже  знову  запiзно
спокiйна й велична.
   - Що ж ви можете  зробити  тепер?  Що?  Ви  ж  уже  зна╨те,  що  обидвi
манiфестацi© злилися в одну? Тож вони возять Рудольфа Штора на тронi. I не
вiйнi вони кричать славу, а Сонячнiй машинi! I не вам, пане президенте,  а
Рудольфовi Шторовi!  I  вiйсько  ваше  йде  за  ними.  Подивiться,  бачите
вiйськову форму мiж юрбою?  Я  сама  бачила,  як  цiлi  вiддiли,  що  мали
стрiляти цю банду, пiсля постанови  парламенту,  не  слухаючись  офiцерiв,
змiшувалися з юрбою й вигукували сла ву Сонячнiй машинi. Що  ж  ви  можете
тепер зробити?!
   Мертенс спокiйно хита╨ головою, уважно зиркаючи на при нцесу (Яка тепер
надзвичайна  схожiсть  з  Мартою  Пожежою!  Зовсiм  та  сама  п'яна,  дика
жагучiсть, якою тiльки Марта вмi ла вибухати!)
   - I все ж таки, ваша свiтлосте, юрба ╨ юрбою, а державна органiзацiя  ╨
органiзацi╨ю. А крiм  того,  ваша  свiтлосте,  ми  ма╨мо  ще  iншi  засоби
боротьби з цим стихiйним нещастям, що вибухло над нами. Але про цi засоби,
коли