сонних. Жоден з них не поворухнувся й тодi, коли в барак увiрвалися всi конво©ри на чолi з фельдфебелем i, вигукуючи прокльони й лайки, забiгали в проходах помiж нарами. - Бий! - скомандував фельдфебель, i солдати почали гамселити прикладами в дошки, намагаючись так пiддiти знизу, щоб викидати з нар полонених разом з дошками. Деякi з них обертали гвинтiвки й кололи людей штиками, фельдфебель стрiляв угору з пiстолета. ╞м зараз хотiлося лише одного: вигнати полонених з барака. Вони гадали, що цим самим ©м вдасться зламати опiр бранцiв, що мовчазна боротьба, яка почалася в кам'яному кар'╨рi два днi тому, на цьому закiнчиться. Але вона ще тiльки починалася. Одна маленька невдача нiколи не означа╨, що програна вiйна, як i один незначний успiх не робить ©© виграною. Через пiвгодини захеканим, запiненим солдатам все ж вдалося збити в купу сотню людей-тiней. Це була перемога без слави й честi, але вони були вдоволенi й нею. - Отак, - сказав фельдфебель. - Тепер вам зрозумiло, проклятi свинi, що з вами буде, якщо ви вiдмовлятиметеся виконувати накази? Хто там хоче заперечити? Держiть сво© морди! Йому нiхто не заперечував. Та й навiщо було це робити? Адже людина з пiстолетом в руках не стане слухати того, хто сто©ть перед нею без збро©. Андрiй Коваленко вийшов з барака одним з перших i зараз теж стояв у першому ряду. Ця обставина трохи заспоко©ла фельдфебеля: виходить, тi, що хоч трохи розумiють по-нiмецьки, слухнянiшi за iнших, з його слiв вони вже знають, яка то погана рiч не виконувати наказiв. Тому вiн ще деякий час вправлявся в красномовствi, викрикуючи короткi i досить енергiйнi фрази, найлагiднiша з яких звучала приблизно так: "Я вас перестрiляю, як собак!", а тодi наказав рушати до кар'╨ру. Вартовi оточили колону, два з них разом з фельдфебелем стали на чолi цi╨© довго© вервечки напiвмертвих людей, стукнули чобiтьми по кам'янистiй стежцi, махнули руками, як олов'янi солдатики, i пiшли вперед. Вони пiшли не дуже швидко, цiлком нормальним кроком, не озираючись, бундючнi i самовпевненi, знаючи, що ось зараз колона людей в темно-зелених шинелях, з зеленими безкровними лицями, хитнеться, заворушиться, зашарудить по камiннi i з глухим шумом посуне до кар'╨ру. Але ззаду лягла тиша, моторошна, незрозумiла тиша, ця передвiсниця несподiванок i непри╨мностей. Фельдфебель озирнувся - полоненi стояли на мiсцi. Нi, вони не стояли, вони рухалися, але як! Хтось невидимий подавав команду, подавав без голосу й без жестiв, не знати як, i сто два чоловiки водночас пересували сво© ноги вперед приблизно на один чи два сантиметри, знову команда - i знову сантиметр. Пiсля цього короткий вiдпочинок, а там ще й ще кiлька сантиметрiв. Фельдфебель на мить отетерiв вiд такого нахабства. Потiм вiн пiдлетiв до першого ряду i, нiчого не бачачи перед собою, вдарив когось, куди попало. - Марш! - ревнув вiн. Колона сунулася вперед, не пришвидшуючи й не збавляючи свого дивовижного темпу. Фельдфебель одскочив назад, ждучи, щоб першi чотири чоловiки наблизилися до нього, але не витримав i знову стрибнув уперед i знову вдарив когось в обличчя рукояткою пiстолета. ╡ лише червона кров па бiлому як крейда лицi примусила фельдфебеля пильнiше глянути на того, кого вiн бив. То був Андрiй Коваленко, "десять слiв", наймолодший i найслабiший з полонених. - До мене! Сюди! -- наказав фельдфебель солдатам i знову хряснув Андрiя по кiстках, бо знав, що передовсiм треба бити найслабших. Солдати накинулися на тих, що стояли поряд з Андрi╨м, але нiхто з полонених не пришвидшив ходи, i колона сунулася вперед так само повiльно й тихо, i так само в першому ряду йшов високий худий юнак, з заюшеним кров'ю, вродливим лицем. Колись, ще зовсiм малим, вiн бачив, як вода прибува╨ з Днiпра. Попервах вона вихлюпу╨ться з рiки в плавнi й залива╨ ©х швидко, за одну нiч. Тодi несмiливо, немов випробовуючи свою силу, заповза╨ в першу сiльську вулицю, пiдминаючи пiд себе сiру пилюку й зелений шпориш. Деякий час вода лежить у вузькiй вулицi непорушно, прича©вшись, як кiт бiля мишачо© нори, а тодi почина╨ котитися вперед. Вона котиться майже непомiтно й без нiякого звуку. Але якщо за кiлька сантиметрiв од ©© краю увiткнути в суху землю паличку, то незабаром паличка опиниться у водi. Коли ж притулитися до землi вухом, то можна почути ледь вловимий, але безугавний шерех: то голос води, яку нiщо не зупинить i нiщо не примусить рухатися швидше, нiж вона хоче. Колона полонених просувалася зараз уперед точнi╜сiнько так, як днiпрянська вода. Недарма ж у першому ряду був юнак з берегiв цi╨© рiки. "Усi в нас такi, нiхто не зляка╨ться, - сам собi говорив Андрiй, - нiкого не поставиш на колiна, брешеш, не поставиш!" ╡, не схиляючи голови, вiн iшов просто на удари, знаючи, що позаду - товаришi, якi пiдтримують задумане ним, якi не одступлять i не здадуться нiколи й нiзащо. Тi, що були в першому ряду, побитi й закривавленi, вiдступали назад, а на ©х мiсце виходили новi й новi, тiльки Андрiй лишався попереду, бо знав, що його впертiсть повинна перебороти впертiсть солдатiв, вiрив, що його сила злама╨ ©хню силу. Тодi фельдфебель нарештi зрозумiв, що прикладами нiчого не вдасться зробити. - Мулiк! -- крикнув вiн.-- Де Мулiк? Чому його нема спереду? Мулiк, сюди! Дво╨ солдатiв потягли Мулика в перший ряд. Мiцний штурхан поставив його поруч з Коваленком, фельдфебель помахав перед Муликовим носом пiстолетом i коротко скомандував: Вперед! Марш! ╡ знову пiшов уперед разом з двома солдатами чiтким i розмiреним кроком, немов на парадi, i Мулик, неначе загiпнотизований, рушив за ним, не озираючись по боках. Але коли вiн озирнувся й побачив, що йде сам, вiн злякався. Злякався ще бiльше, нiж учора в ©дальнi, коли перед очима в сотнi голодних людей пожадливо жвакав жовту брукву. Зупинитися Мулик не мiг. Часу для вагань у нього не було, © вiн, не збавляючи кроку, пiшов... назад. Вiн задкував, боячись пiдставити спину отим, що по-парадному вимахували ногами спереду, не наважуючись глянути в очi сво©м товаришам, яких вiн хотiв ще раз зрадити. Коли Мулик дiйшов до колони, Андрiй вiдступив убiк, щоб дати йому пройти далi. Другий ряд теж розступився, i третiй теж, Мулик задкував i задкував, проходячи мiж двома стiнами мовчазних, суворих людей, i тепер благав свою долю, щоб вона дала йому змогу зупинитися, щоб його спина, нарештi, наткнулась на плечi товаришiв, щоб вiн не вiдчував позад себе отi╨© страшно©, як безодня, порожнечi. Десь у самiй серединi колони Мулика затримали. Його не пустили далi, сховали. У нього знов були товаришi й друзi. Тепер вiн уже не вiдступник i нiколи не буде ним! Коли фельдфебель озирнувся, вiн навiть заточився вiд несподiванки. - Де Мулiк? -- запитав вiн тихо й тi╨© ж митi загорлав: - Мулiк! Куди подiвся цей проклятим Мулiк? Солдати кинулися мiж рядiв, щоб витягти полоненого знову наперед, але навколо Мулика тепер стояла цiла стiна мовчазних упертих людей, яку не пробивали нi приклади, нi штики, якi не боялися нi пострiлiв, нi крику, нi прокльонiв, нi самого чорта. Вiсiмсот метрiв од барака до каменоломнi полоненi йшли чотири години. Чотири години треба було витратити на зворотний шлях. Для роботи лишалося обмаль часу. ╡ у всьому винний був отой тонкоши©й молокосос, який розумiв нiмецьку мову й повинен був краще вiд iнших знати, що жде тих, хто виступа╨ проти великого порядку, встановленого фюрером мало чи не в усiй ╙вропi. Цiлий тиждень полоненi не працювали, по-слимачому, знущаючись з безсилля охоронцiв, ходили до кар'╨ру, так само слимачим походом поверталися назад, не доторкувались до камiння, i за цiлий тиждень ©х лише тричi погодували баландою, а Коваленка щодня били з жорстокою методичнiстю, ©х би й зовсiм заморили голодом або перестрiляли всiх, та вже був не сорок перший рiк, тепер фашисти пам'ятали про Сталiнград i лякалися, що рано чи пiзно настане вiдплата. Його життя було пряме, як натягнута струна. Короткi зустрiчi, короткi знайомства, короткi симпатi©, коротке кохання - i далi, далi, без зупинок i поворотiв. Люди, як роки, лишалися позаду, щоб нiколи бiльше не зустрiтися йому на шляху. Рiдна земля лежала за тисячi кiлометрiв од Андрiя, i тiльки його бiдне замучене серце було там, з нею, i любов до не© тримала його на свiтi, не давала безглуздо кинутися на штики, на колючий дрiт. Бо померти легше, нiж боротися. ╡ як же зрадiв Андрiй, коли вередлива доля все ж послала йому бодай одного знайомого! Це був сто третiй член ©хньо© команди. Його привели надвечiр, команда стояла вишикувана перед бараком i понуро слухала чергову порцiю фельдфебельського красномовства. Сто третiй полонений ступив у двiр барака, пiдштовхуваний конво©ром, якось аж надто тихо й несмiливо. Вiн був невисокий, душе худий, але все ж широкоплечий i ще, мабуть, мiцний. Перефарбована нiмецька пiлотка ледь трималася на його круглiй стриженiй головi, великiй i якiйсь маслакуватiй, як у мудреця. Обличчя сто третiй мав бiле, як борошно, зате очi в нього були чорнi-чорнi, великi, сумнi i такi прекраснi, що можна було забути все на свiтi, глянувши в них. Андрiй одразу ж упiзнав сто третього. То був Семен Баренбойм, командир взводу протитанкових рушниць з ©хнього полку, той самий Семен Баренбойм, який стояв з сво©ми петеерiвцями перед Андрi╨вими "сорокап'ятками". З Семеном вони на фронтi дружили. Та й усi в полку дружили з Баренбоймом, любили його за дотепнiсть, за щирiсть, за мужнiсть. До нього часто приставали: "Сьома, розкажи анекдот!" - "Ну що? - смiявся Баренбойм. - Ну от я, Семен Баренбойм, командир взводу петеер. От тобi вже й анекдот!" Вiн сподiвався закiнчити вiйну Геро╨м Радянського Союзу, в листах до рiдних, якi евакуювалися в Ташкент, жартома пiдписувався: "Ваш майбутнiй герой" - i от, бач, потрапив у полон. - Сьомка! - крикнув Андрiй i побiг назустрiч Баренбойму, зовсiм забувши на мить, де вони. - Юде! -- ревнув фельдфебель i теж пiшов назустрiч сто третьому полоненому. Андрiй i фельдфебель крикнули водночас i тому не почули один одного. Фельдфебель був ближче до Семена, але вiн ходив по землi, як матрос по палубi,-- поволi переставляючи сво© карячкуватi ноги,-- а Коваленко бiг щосили i тому першим опинився бiля фронтового товариша. - Сьомка! - крикнув вiн ще раз i, обiймаючи Баренбойма, заплакав. Баренбойм зовсiм розгубився. Його теж схвилювала ця несподiвана зустрiч, але вiн бачив i те, чого не чув i не бачив Андрiй, - фельдфебеля. - Юде,- майже ласкаво промовив фельдфебель, пiдходячи впритул до Семена i раптом ударив його чоботом. Баренбойм вiдскочив убiк. Андрiй заступив його сво©м тiлом i повернув до фельдфебеля блiде схвильоване обличчя. - Не бий його - це мiй брат! - сказав вiн тихо. - Брат? - зареготав фельдфебель. - Це ж юде! Хiба я не бачу? Го-го! - Це мiй двоюрiдний брат, - вперто повторив Коваленко, - Кузен, зрозумiло? Ми з ним з одного села. - Ах, кузен. Як же прiзвище твого кузена? - ╨хидно примружився фельдфебель, розкриваючи пакет, який дав йому Семенiв конво©р. - Кармелюк! - без запинки вiдповiв Андрiй. - Що-о? - здивувався фельдфебель, - Та ти ще смi╨ш менi брехати, проклята собако! Його прiзвище Бар... Бар... Барбенюк чи Барбелюк. Ось -- документ. Кузен! Хо! - То вiн навмисне змiнив сво╨ прiзвище, - стояв на сво╨му Андрiй, не даючи змоги фельдфебелевi почати прискiпуватися до самого Баренбойма i побоюючись, що той вiд несподiванки може розгубитися й скаже правду. - Для чого ж вiн його змiнив? -- допитувався фельдфебель, наперед смакуючи, як вiн зараз зажене на слизьке цього хлопчиська i вже тодi покаже i йому, i його "кузеновi", почiм кiвш лиха. - Бо Кармелюк - це прiзвище вiдомого народного героя... революцiонера, - не здавався Андрiй. - Це правда? Вiн твiй брат? - звернувся фельдфебель тепер уже до Семена. - Брат! - несподiвано дзвiнким i дужим голосом вiдповiв Баренбойм. - В карцер обох, - махнув солдатам фельдфебель. - Нi, - раптом передумав вiн, - оцього тiльки, i не в карцер, а в старий пороховий погрiб. Може, вiн там згада╨ ще якого-небудь свого брата. ╡ фельдфебель показав на Андрiя. Два конво©ри пiдступили до Коваленка з двох бокiв, Андрiй востанн╨ подивився на Баренбойма. Короткою виявилася ©хня зустрiч, дуже короткою. - Не вiдступайся, Сьома, - сказав Коваленко товаришевi. - Кажи, що ти мiй брат, що з нашого села. А то вб'ють i тебе, й мене. А ми ж повиннi вижити. Чу╨ш? - Чую, - вiдповiв Баренбойм, проводжаючи Андрiя поглядом сво©х казково прекрасних очей, очей, у яких залiг тисячолiтнiй сум древнього народу. Коваленка одвели до погреба. Вiн був видовбаний у кам'янiй горi, в самих ©© глибинах, i вiдокремлювався вiд зовнiшнього свiту двома товстелезними дубовими дверима, обкутими грубими залiзними штибами. Погрiб був темний, сухий i тихий, як нiчне небо. В ньому можна було вiдпочити й спокiйно обдумати сво╨ становище. Але щойно грюкнули за вартовими дверi - однi й другi - Андрiй зрозумiв, що його кинули сюди зовсiм не для того, щоб вiн вiдпочивав. Попервах темрява рiзонула його по очах, наче бритвою, i дитячий, незбагнений страх заволодiв його душею, здавалося, що темрява дедалi ста╨ щiльнiшою, що гора зсува╨ться докупи, щоб знищити цей погрiб i розчавити сво©м кам'яним громаддям тендiтну слабу людину. Ця божевiльна думка була такою невiдворотною, що Андрiй примусив себе навпомацки добратися до стiни погреба, переконатися в ©© непорушностi. Вiн обiперся об шорстку кам'яну стiну спиною, намагаючись хоч трохи призвича©тися до цi╨© неймовiрно© темряви, i раптом дочув якийсь шелест. У погребi був ще хтосьАндрiй завмер. Вiн дихав самими верхiвками легенiв. Шелест став трохи тихшим, але не вгавав. Тодi Андрiй зовсiм перестав дихати. Шелест затих. Вiн зник, немов провалився крiзь камiнь. "Здалося", - подумав Андрiй, полегшено зiтхнувши, i мало не закричав од жаху, знову почувши той самий шерех. Крiм шурхотiння, вiн розрiзнив ще й гупання, так нiби хтось стрибав навколо нього на однiй нозi, стрибав, як крiль, як за╨ць, як оте австралiйське кенгуру, якого вiн нiколи не бачив i тiльки читав про нього в книжках. Тримаючись за стiну, Андрiй пiшов по погребу. Вiн навмисне стукав дерев'яними колодками й голосно покашлював, щоб злякати оте невiдоме, яке лякало його. Вiн заповнив мертву тiснину погреба сво©ми звуками i вiдчув якесь полегшення на душi. Але слiд йому було зупинятися, як гупання й шурхiт вiдновилися. Тепер вiн уже не мiг утекти од них нiкуди. Коли стримував дихання, шерех зникав, але гупання лунало ще гучнiше, починав дихати - примарнi звуки охоплювали його з усiх бокiв i бились об його змучене тiло, хапали мертвими руками жаху. Коваленко почав бiгати по погребу. Вiн свистiв, кричав, спробував навiть спiвати, але щойно зупинявся перепочити, знову потрапляв у владу отих божевiльних звукiв. "Стривай, Андрiю, - сказав вiн сам собi. - Сядь, заспокойся i спробуй зрозумiти, що це таке. ╡накше ти тут до ранку збожеволi╨ш. А цього, мабуть, фельдфебелевi якраз i хотiлося". Вiн сiв i став слухати шелест i гупання. Вони напливали на нього з пiтьми, нiби хвилi, i що довше вiн сидiв, що бiльше намагався заспоко©ти себе пiсля того збудження, то повiльнiше й спокiйнiше напливали хвилi незрозумiлих звукiв. Андрiй знову стримав вiддих i приклав руку до грудей, напроти серця. Серце било в руку невпинно, як дятел у кору. Андрiй дихнув - i шум огорнув його звiдусiль, нiби шумовиння лiсу пiд вiтром. ╡ лише тодi вiн усмiхнувся. Тепер цей кам'яний мiшок уже не страшний йому. Бо вiн розгадав його та╨мницю. Вiн зна╨, що то були за звуки: то шелестiв вiд дихання його одяг i стукотiло в грудях його власне серце! Ну, фельдфебелю, давай тепер змагатися - хто кого! В погрiб не проникали не тiльки навколишнi звуки - не проникало сюди й повiтря. Андрiй незабаром вiдчув це. Вiн лiг, намагаючись заснути, але раптом вiдзначив, що не ма╨ чим дихати. Сiв - стало трохи легше, але ненадовго. Довелося стати на ноги, бо вгорi повiтря було нiби свiжiше. Тодi Андрiй почав сходити по погребу: коли рухався, здавалося, нiби навколо вiтер i в легенi потрапля╨ бiльше кисню. Ще за годину вiн уже бiгав, попервах тримаючись побiля стiн, а тодi як попало, витягнувши вперед руки, мов слiпий, хрипко дихаючи i вiдчуваючи, що ось-ось вмре. Вiн упав на пiдлогу напiвмертвий. Та життя звело його востанн╨ цi╨© ночi й погнало кудись у темну безвiсть не знати для чого й навiщо. Вiн повзав побiля стiни, шкрябаючи по гострому каменю, щось шукаючи, повз довго й повiльно, але все ж таки знайшов. То були дверi. Старi дубовi дверi, набубнявiлi вiд вологи, запорохнявiлi, мiцно притиснутi до порога й одвiркiв, не пропускали крiзь себе нiчого. Якби в погрiб хтось налив води, вона б не вилилась звiдси. Якби сюди накачали повiтря, воно трималося б тут, як у цилiндрi насоса. ╡ все ж Андрiй припав до холодних дверей, сподiваючись, що крiзь них пробива╨ться бодай цi-вочка, тонка, як волосина, цiвочка повiтря. Так i застав його фельдфебель бiля дверей, коли прийшов ранком подивитися на полоненого. - Ну, - сказав вiн, - подумав добре? Не вiдмовля╨шся вiд брата? Андрiй мовчав, лише дихав часто-часто i пожадливо, так нiби пив холодну воду з криницi. Фельдфебель штовхнув його носком чобота. - Вiдповiдай, бiльшовицька сволото! Чи, може, тобi ще хочеться посидiти в цiй пацючiй норi? Брат тобi отой полонений чи юда? - Брат! - прохрипiв Андрiй. ...Його тримали в пiдземеллi три днi й три ночi. Шiсть разiв за цi три днi й три ночi вiн помирав i шiсть разiв воскресав. Коли вже був зовсiм синiй i прозорий, як скло, фельдфебель наказав привести його в барак. Баренбойм заплакав, побачивши Коваленка. - Я скажу ©м правду, - прошепотiв вiн. - Краще померти вже менi. - Мовчи, - наказав Андрiй, - Мовчи, бо вб'ють. ╞х погнали на роботу, i Андрiй пiшов тепер поряд з Семеном, спираючись на руку товариша. - Як же ти потрапив у полон? - питав Баренбойм. - Потiм про це, потiм, - вiдмахувався Коваленко. - Ми ще з тобою наговоримося про все. Зараз треба думати про те, як тебе врятувати од фельдфебеля. Вiн тепер не вiдступиться. Влашту╨ комiсiю, щоб довести, що ти ╨врей. - Однаково вмирати, - байдуже махнув Сьома. - Пам'ята╨ш, як ви мене просили розповiсти анекдот. От мене вб'ють - от тобi й анекдот. - Не говори дурниць! Як завжди, полоненi "прогулювалися" до кар'╨ру й назад, посьорбали рiдко© брукви i вже готувалися спати, як раптом фельдфебель викликав Андрiя й Семена надвiр. Вiн наказав ©м одягтися, пiдвiв до них конво©ра й тицьнув пальцем у бiк кар'╨ру: - На роботу! Швидко! - Ми працювати не будемо, - заявив Андрiй. - Однаково. Марш! - крикнув фельдфебель.-- - В кар'╨р! ╡ не давати ©м сидiти! -- наказав вiн солдатовi, - Хай стоять усю нiч. Та нагору ©х, на белебень, отуди до станцi©, щоб пе ховалися в затишку в кар'╨рi. Хай постоять там цi "брати"! Марш! Вони пiшли тим самим кроком, який "винайшов" тут Коваленко. Поспiшати не було чого. Попереду чекала нiч, довга, виснажлива, а далi теж не краще. Холодна мжичка висiла в повiтрi. У Семена вицокували зуби - чи то вiд пронизливо© вологи, чи то вiд нервового збудження. - ╡ де я взявся на твою голову? - зiтхнув вiн. - Дурний ти, - ласкаво всмiхнувся Андрiй.-- Невже, ти не радий нашiй зустрiчi? Тiльки уяви собi: в полонi, в самого чорта в зубах - i раптом зустрiти товариша! - Та воно так. - А чого ж тобi ще треба? - Але ж через мене ти он як мучишся. - Е, не турбуйся. Живий буду - не помру. Ми ще з тобою фашистськi танки битимемо. Вартовий вивiв ©х за кар'╨р, коли вже смеркало. В сотнi метрiв од полонених чмихав на рейках паровоз, до якого залiзничники чiпляли состав порожняка. Навколо було голо й сумно, мжичка поволi перейшла в дощ, зривався на нiч вiтер. - Тут стояти, - буркнув солдат. - Стояти й не ворушитись. Порожняк нарештi причепили до паровоза, паровоз чмихнув ще кiлька разiв, тодi смикнув состав, спробував його потягти вперед, штовхнув назад - мабуть, випробував свою силу. З того боку вагонiв хтось невидимий засюрчав у свисток. Стало ясно, що по©зд зараз буде рушати. - Ну, Сьомо, - несподiвано сказав Андрiй, - утiкай! - Ти що? - здивувався той. - Швидше! По©зд он почина╨ рушати. Бiжи й чiпляйся. - А ти? - Не тво╨ дiло. Бiжи! - Та як же так? - Ну, кому кажу! Семен глянув на вартового, який навiть у гадцi не мав, про що говорили зараз полоненi, тодi якось безпорадно махнув рукою i побiг до по©зда, прямуючи до вагона з гальмiвною площадкою. Вартовий миттю прокинувся вiд сво╨© задуми. - Куди? Стiй! - заволав вiн, зриваючи з плеча гвинтiвку. Семен злякався. Вiн, мабуть, злякався не так за себе, як за Андрiя, i тому зупинився. - Бiжи! - крикнув Андрiй i вхопився за ствол гвинтiвки. Солдат од несподiванки ледве не випустив збро©, але одразу ж потяг гвинтiвку до себе. Андрiй був значно слабiший за вiдгодованого солдата. Вiн зрозумiв це, щойно конво©р смикнув гвинтiвку. Але вiн зрозумiв також, що поки буде триматися за гвинтiвку, солдат не зможе нi стрiляти, нi наздоганяти Семена i, отже, той утече. Вiн учепився в мокрий слизький ствол обома руками, налiг на нього животом, гнув гвинтiвку до землi. Солдат гучно сопiв, задкуючи й намагаючись скинути з гвинтiвки полоненого. Вiн був упертий як бик. До того ж вiн був упевнений у сво©й силi, в сво©й перевазi. Семен, який уже майже добiг до вагонiв, озирнувся, побачив, як вовтузяться позаду двi темнi постатi, i кинувся назад. Андрiй весь час дивився на нього, бо вiн обов'язково мусив переконатися, що Сьома встиг утекти, встиг почепитися на по©зд, i коли побачив, що той поверта╨ться, закричав страшним голосом, у якому бринiли сльози: - Та тiкай же ти, сволото! Якби Семен був ближче, вiн почув би, як Андрiй заскреготiв зубами. В цю мить вiн ненавидiв i себе за сво╨ безсилля, i товстошийого конво©ра, що мовчки тяг до себе зброю, i Семена за його нерозсудливiсть. Адже по©зд iде! Треба чiплятися на площадку i тiкати, тiкати свiт за очi, подалi вiд кар'╨ру, вiд карячкуватого фельдфебеля, вiд неволi! Баренбойм пiсля вигуку Андрiя повернув назад. Та було вже пiзно. Солдат приловчився й ударив Андрiя чоботом у груди. Вiн ударив якраз у стару рану, i в Коваленка од нелюдського болю потемнiло в очах. Руки його розiмкнулися, й солдат вихопив з них гвинтiвку. Останн╨, що чув Андрiй, - це пострiл, глухий i разом з тим неймовiрно сильний, немов з гармати, пострiл. Семене, Сьомо, що ж ти наробив, дурний та нерозумний! Тиждень Андрiя били. Били всi: солдати й фельдфебель i якiсь гестапiвцi, що мало не щодня при©здили в барак, а ще через тиждень його забрали з команди. При©хав звiдкись товстоши©й ╨фрейтор з перебитим носом i повiв Коваленка до станцi©. Це сталося вранцi, коли всi йшли на роботу, ╡ через те Андрiй не змiг навiть попрощатись з товаришами як слiд. Його висмикнули з першого ряду, де вiн завжди стояв, i звелiли йти збирати сво© речi. - Бувай здоров, Андрiю, - сказали йому товаришi, - до зустрiчi на Батькiвщинi. - До зустрiчi, - вiдповiв Андрiй. Колона рушила в один бiк, Андрiй попрямував до барака. Бiля дверей вiн раптом почув, що його хтось наздоганя╨. То був полонений, бо солдати вже зчинили лемент. Андрiй озирнувся - перед ним стояв Мулик. Вiн часто клiпав очима, його маленький ротик скривився, пiдборiддя якось дивно тремтiло. - Андрiю, - тихо сказав Мулик. - дорогий Андрiю! Я не забуду тебе, поки живий. Спасибi тобi за все. Прощай. ╡ вiн обняв Коваленка, хоч вартовий уже наздогнав його й бив прикладом. - До побачення, - сказав Андрiй. - До побачення на Батькiвщинi, Мулику. - Я буду твердим, Андрiю. Клянуся! - шепнув йому на вухо Мулик i пiшов назад, похнюплений i непоказний. Може, колись i вiн стане борцем. Бо не всi ж ними народжуються. Нещастя легше переносити спiльно. Андрiй тепер був самотнiй. Вiн не знав, куди його везе цей ╨фрейтор, з перебитим носом, i нiхто з товаришiв не мiг довiдатись про долю Андрiя Коваленка. Вiн зник з команди назавжди - i цьому нiхто не мiг зарадити. Можливо, вiн зник i з життя? Андрiй ©хав у вагонi й мовчав. ╙фрейтор теж довго мовчав. Вiн читав газету, потихеньку спостерiгаючи за Андрi╨м, читав останню сторiнку, де друкувалися повiдомлення про шлюби й про похорон, "Невже вiн ще не одружений"? -- чомусь подумав Коваленко i сам здивувався цiй сво©й думцi. Справдi, яке йому дiло до того, чи одружений цей рудий чолов'яга чи нi, чи ╨ в нього батько й мати чи нема. Адже вони зараз вороги. Можливо, ╨фрейтор везе його просто до концтабору, де на Андрiя вже чига╨ пащека крематорiю. Можливо, йому дали iнструкцiю застрелити Коваленка "при спробi втекти". У всiх випадках рука ╨фрейтора, мiцна, жилава рука не схибне. Вiн клацне закаблуками перед начальством, доповiсть про зроблене, гаркне: "Хайль Гiтлер!" - i знову буде жити, як жив: спатиме по вiсiм годин на добу, питиме кофе, ©стиме картоплю з маргарином, читатиме газети на останнiй сторiнцi. - Чого мовчиш? -- раптом запитав ╨фрейтор.-- Зна╨ш, куди ©деш? Андрiй запитливо глянув на свого вартового. - В команду, - пояснив той. - Прiма команда! Душе добра! ╡ вiн пiдморгнув Коваленковi. Але Андрiй не вiрив у це пiдморгування. Вiн надто добре знав, що хоч який злий собака, вiн завжди крутить хвостом. ╡ знову мовчки гуцикали вони на вичовганих до блиску вагонних лавах, знов перечитував ╨фрейтор об'яви в газетi, жував бутерброди, перекидався двома-трьома словами з випадковими супутниками, якi заходили в купе, щоб вийти на першiй же станцi©, а Коваленко намагався уявити собi, що то за команда, яку ╨фрейтор назвав "прiма". По©зд бiг уздовж рiчки. Вузенька, ясновода, вона то збиралася у бурхливий, пульсуючий струмочок, то рвалася на волю з мiцних лабет крем'янистих похмурих гiр, то раптом розливалася широкими лагiдними плесами на зелених луках, на якi не насмiлювалися ступити гори, i залежно вiд того, де вона текла, рiчка то була рiвна, як струна, то робила звивини, колiна й петлi. Не вiрилося, щоб над такою рiчкою жили поганi, злi люди. Не могло бути й такого, щоб бiля цi╨© свiтло©, прекрасно© води хтось надумав розташувати команду вiйськовополонених. Бо це було б однаково, що по╨днати волю й неволю, найбiльшу радiсть © найбiльший смуток у свiтi. Андрiй ждав: ось-ось по©зд одiрветься од рiчки й помчить кудись убiк, через гори й лiси. Хай би отак iшов © йшов, вистукуючи колесами, погойдуючись, нiде не зупиняючись, хай би вiз i вiз його далi й далi, аж до краю вiйни. Але вiйна не мала нi кiнця, нi краю. Вона була скрiзь, вiд вiйни не втiкали - з нею боролись. Андрiй не вiдмовлявся вiд боротьби: вiн став на цей шлях без примусу, добровiльно. Однак вiдпочити вiд цього запеклого, смертельного по╨динку вiн би не вiдмовився. Дев'ятнадцять рокiв це ж так небагато. В дев'ятнадцять рокiв люди мають милуватися сонцем, а не битися за право глянути на нього бодай одним оком. В дев'ятнадцять рокiв люди повиннi мати право на життя, а не вмирати, як мухи, як квiти, збитi безжальними ударами слiпо© палицi перехожого. - При©хали, - сказав ╨фрейтор i штовхнув Андрiя прикладом. По©зд стояв на маленькiй станцi©, що притулилася бiля кругло© похмуро© гори з чорним тунелем унизу. Правобiч поблискувала та сама рiчка, уздовж яко© вони ©хали. За рiчкою червонiли черепичнi покрiвлi невеличкого мiстечка, вiрнiше, села, а бiля самого берега, на тiм боцi, стояв довгий похмурий барак, обплутаний колючим дротом. Андрiй побачив барак, щойно ступив на землю. "Хоч у гарному мiсцi", - спробував утiшити себе, вiдчувши раптом, що тривога за сво╨ майбутн╨, яка всю дорогу не насмiлювалася пiдступати до нього близько, тепер стала поряд i нiяка сила, не могла прогнати ©©, примусити замовкнути. "Тут i хлопцi, мабуть, дружнi, як там у нас на кар'╨рi", - знову подумав Андрiй, а тривога нашiптувала йому щось нерозбiрливе, сполохане, неспокiйне. Вони пiшли берегом рiчки до мосту, який був позад станцi©. Барак стояв на тому боцi, непорушний, нiмий, i, здавалося, супроводив ©х скляним поглядом сво©х невеличких вiконечок. Кожен перед тим, як потрапити на мiст, що вiв до села, мав пройти на виду у цього барака, як проходить перед генералом солдат на оглядi. Скiльки рокiв, скiльки разiв на день уже трива╨ оцей безмовний парад? Скiлькох людей зустрiчав скляний полиск отих вiконечок i чи хоч одному вдалося вирватися звiдти? ╡ чи покине вiн, Андрiй Коваленко, той невеселий барак, у якому вiн ще не був, чи покине вiн його, щоб бiльше не повертатися туди? - Швидше! - гукнув ╨фрейтор. - Чого повзеш, як каракатиця! Перейшли мiст, мiцний старовинний мiст з двома низькими арками, якi лежали на опецькуватих опорах-биках з рудо© цегли. Такi мости завжди зображалися на середньовiкових нiмецьких гравюрах. ╡ таким споко╨м, такою тишею повiяло вiд цього мосту, вiд повiльно© води пiд ним, вiд ласкаво©, шовково© трави, що врунилася внизу бiля опор, що Андрiй на якусь мить навiть забув, де вiн. Вiн забув про вiйну, про нещастя, яке сталося з ним i з тисячами таких, як вiн, забув про смерть i страждання, якi стояли в нього за плечима i чигали на кожний його необачний порух. Думки Андрi╨вi були десь далеко-далеко звiдси, а ноги несли його ближче й ближче до барака. Тепер уже Коваленко мiг добре роздивитися на сво╨ майбутн╨ пристанище. Барак стояв на кам'яному фундаментi, одним кiнцем спускаючись до само© рiчки, так що здавалося, нiби будинок хоче забрести у воду по колiна. Та частина, яка дерлася на узгiр'я, не була обнесена колючим дротом, i Андрiй зрозумiв, що в нiй, мабуть, живуть солдати. Справдi, щойно вони дiйшли до ворiт, на високому дерев'яному ╢анку з цього боку загорожi з'явився молоденький солдат, з чорною пов'язкою на оцi, i, подзвонюючи ключами, спитав ╨фрейтора: - Що, Зеп, привiз? - Як бачиш, - буркнув ╨фрейтор, - Втомився, як сто чортiв. Одчиняй браму, чого вирячився! - Ну ти ж i тварюка, Зеп, - добродушно сказав одноокий. - Зна╨ш же добре, що менi вже нiчим вирячуватися, а все-таки говориш. Вiн зiйшов з ╢анку, вiдiмкнув браму й розчинив ©© перед Андрi╨м. - Прошу. Андрiй не встиг ступити за ворота, як страшний удар ╨фрейтора жбурнув його в двiр. Вiн упав обличчям у пiсок i чув, як позаду загиготiли вартовi. - Ох ти ж i здоровий, - захоплено присвиснув одноокий, - i як тобi могли перебити носа? - Не такi ж шмаркачi, як ти, його перебили! - огризнувся ╨фрейтор. Загримiв засув, затупотiли кованi чоботи по лунких дерев'яних схiдцях, i настала тиша. Тодi Андрiй поволi пiдвiвся, витер обличчя i пiшов униз уздовж барака. Там вiн присiв, просунув руку мiж дротом, зачерпнув долонею води. Вода була холодна, рiзка i якась нiби гiрка, але вiн пив ©© ще й ще, немов хотiв залити нею i голод, i образу, завдану ╨фрейтором, i тривогу, яка ще росла в його серцi. Що то з ним буде в цiй командi? Дверi в барак були вiдхиленi. Андрiй переступив порiг, зiйшов угору по схiдцях i опинився у довгому вузькому коридорi. Правобiч i лiвобiч були якiсь дверi, але куди вони вели, Коваленко не знав. Вiн прочовгав сво©ми колодками добру половину коридора, як раптом однi з дверей у правiй стiнi прочинилися, звiдти виглянула лахмата бiлява голова й спитала Андрiя: - Новачок? - Ага. - Ну, тодi здоров, не земляк часом? Звiдки? - З Укра©ни. - А я з Ленiнграда. Все одно земляки. Закурити ╨? - Некурящий. - Тодi ти бог! - Це ж чому саме бог? - А "бички"? Знайдеш на вулицi "бички" - з хлопцями на хлiб помiня╨шся. У нас за п'ять "бичкiв" од сигарет дають пiвпайки хлiба, а за два сигарних - цiлу пайку. - Я "бичкiв" не збираю. - Еге. Та ти гордий! - А коли й гордий - то що? - Та нiчого. Менi гордi хлопцi подобаються. Давай знайомитись. Антропов. Старший лейтенант. Звуть Сашком. Ти теж мене так зви. Домовились? - Домовились, - сказав Андрiй i назвав сво╨ iм'я. - Житимеш у нашiй кiмнатi, - казав Антропов, - у нас одне мiсце вiльне. Пилипа Смоленського на минулому тижнi застрелили - тепер мiсце ╨. - Застрелили? - перепитав Андрiй, намагаючись вдавати з себе спокiйного. - Атож, - кивнув Антропов. - Пилип був гарячий хлопець, ну й шпортнув тут одного ╨фрейтора вилами. Падло був ╨фрейтор страшнеНу, в ╨фрейтора кишки надвiр, а Пилипа - бах! бах! - i нема. - ╡ вас тут часто? - Стрiляють? Та нi. Бiльше роботою жмуть. У нас же штрафна команда, зна╨ш. - Б'ють? - Для профiлактики. Чистять зуби, ребра i взагалi всi суглоби. Дуже веселе життя. У нас тут нiхто довго й не затриму╨ться. Або ж умирають, або ж у концтабiр. А то, як Пилип... - А ти давно тут? - поцiкавився Андрiй. - Та я вже з пiвроку. На менi не покатаються. Я кранк. Зна╨ш, що таке кранк? - Хворий? - Хворий - це по-нашому. А кранк - це коли в тебе нiчого не болить, а на роботу погнати не можуть. Ось дивись. Сашко закотив лiву холошу штанiв, i Андрiй побачив у нього на нозi, трохи нижче колiна, велику, в долоню завбiльшки, виразку. Виразка була червона, страшна, i можна було подумати, що з ноги в тому мiсцi здерли шкiру, - Що це в тебе? - злякано одступав назад Коваленко. - Метикувать треба! - усмiхнувся Аптропов. - Хочеш, через тиждень у тебе те саме буде? Трiшки ножичком - чик, чик, тодi компресик з хлорованого вапна й лiзолу. Га? Через мiсяць зажива╨, тебе женуть на роботу, ти трудишся кiлька днiв, як воляка в плузi, i знову з ноги пре м'ясо. Нiжна натура, важка робота протипоказана - i так далi. - А не нудно лежати тут одному? - поцiкавився Андрiй. - Менi нудьгувати нiколи, я, брат, хлiб заробляю, - похвалився Сашко, порпаючись пiд подушкою. - Бачив оце? Вiн показав кiлька невеличких хрестикiв, акуратно випиляних з бiло© кiстки, до блиску одшлiфованих, з якимсь немудрим рiзьбленням на них. - З пiдручних матерiалiв, - гордо пояснив Антропов. - Кiстки з нашого котла, випилювання й шлiфовка - мо© руки. Результат пiвбуханки хлiба за хрестик. От тобi й сальдо-бульдо. - Виходить, мiсiонером став? - осудливо сказав Андрiй. - Забезпечу╨ш тубiльцiв символами християнсько© вiри? - А що ж, накажеш ©м, може, п'ятикутнi зiрки продавати? - насмiшкувато глянув на нього Антропов. - Чи серпочки й молоточки випилювати? - ╙ команди, де й це роблять. - Команди такi ╨, та нас там нема, - похитав головою Сашко. - А в нас, брат, начальник команди, гаупт-фельдфебель - колишнiй бухгалтер. - То й що, як бухгалтер? - А те, що вiн тебе купить i продасть. Сальдо-бульдо. Йому не звикати. Для нього це легше, нiж висякатися. Виклика╨ для iндивiдуальних бесiд, обiця╨ хлiб, маргарин, сигарети за те, щоб виказувати всiх, хто збира╨ться утiкати. - ╡ тебе спокушав? - Було таке. Та тiльки на менi не посковзнеться. Взагалi хлопцi в нас нiчого, одна бiда - неорганiзованi. Всi з рiзних мiсць, з рiзних команд. Трапляються й непевнi люди. Сьогоднi вiн тут, а завтра вже й нема. Чорт його зна╨, може, й провокаторiв присилають. - Це ти не на мене натяка╨ш? - А хоч би й на тебе! У тебе ж на лобi не написано. При©хав у офiцерську команду, а сам, мабуть, i не офiцер, а так, самозванець. Думав, що в полонi офiцерам пайок будуть давати особливий, i полiз у нашу шкiру. - Дурень ти, - спокiйно вiдповiв йому Коваленко. - Ну, не сердься, не сердься, то я пожартував, - заспоко©в його Антропов. - А щодо мо©х хрестикiв, то що ж вдi╨ш? Я теж жити хочу. - Жити всi хочуть, - зауважив Андрiй. - Це вiрно, але що ж ти вдi╨ш, раз воно так склалося, хай йому чорт. Ти ©сти хочеш? - Дивне запитання. - На, ось у мене тут хлiбця трохи ╨. Та бери, бери, не гордись. Я тут ще одного сибiрячка пiдгодовую, Павлуню Банникова. Познайомитесь увечерi. Вiн буде по лiву руку вiд тебе спати. А я по праву. Щоб тобi не було в нас скучно. - Я скучати не вмiю. - Е, то ти не бачив ще нашого народу. В нас, брат, як прибiжать з роботи, посьорбають баланди - й одразу ж спати. Двома словами не перемовляться. Бо втомлюються ж, як на каторзi. Та що там - це каторга i ╨. Гiрше каторги. Антропов балакав i балакав. Вiн пропонував Андрi╨вi то сiль, до хлiба, то воду, яка зберiгалася в нього в котелку, запросив його полюбуватися кра╨видом, який одкривався з вiконечка, допомiг влаштуватися на тiснiй, колючiй постелi. Очi в Антропова були синi-снi, якiсь дитячi, i Андрi╨вi чомусь ставало легше на серцi, коли цi очi хлюпали на нього сво©м синiм теплом, коли розвихрений, дужий, турботливий Сашко крутився навколо, наповнюючи невеселу кiмнату гомоном, рухом i якимсь особливим, людським затишком. Так гарно вiдчував Андрiй себе лише в товариствi Микола Петровича Мартиненка. Щоправда, той був розважливiший i, вдаючи з себе кустаря, не торгував хрестиками, але хто зна╨ - можливо, Антропов викону╨ в командi таку саму роль, як ©© викону╨ Микола Петрович у концтаборi. Скiльки знадобилося Мартиненковi часу, щоб упевнитися в Андрi╨вi? Кiлька мiсяцiв? Тож треба не поспiшати i йому самому з висновками щодо цього плечистого розхристаного Сашка, який, може видатися на перший погляд, усе на свiтi змiняв би на пайку хлiба. Вiн ухиля╨ться вiд роботи - i це вже добре. Звичайно, це ще не унiверсальний засiб боротьби, бо коли б усi вирiшили симулювати, то тодi б фашисти гнали на роботу навiть справдi помiчних i вмираючих людей. Однак тут вибирати не доводиться. Всi засоби добрi. - Пiзно вашi приходять з роботи? - поцiкавився Андрiй. - Перед заходом сонця. Оце вже мають незабаром бути. Давай вийдемо надвiр, подивимось. Вони вийшли з барака якраз у ту хвилину, коли на другому березi рiчки з тунелю вискочив увесь чорний, задимлений по©зд i мов укопаний зупинився на станцi©. Жоден пасажир не зiйшов на вузенький пустинний перон, лише з заднього вагона вивалилася вниз якась темна рухлива маса, вiд не© вiдокремилось кiлька солдатiв з вiвчарками, солдати забiгали туди й сюди, тягаючи за собою собак, - i поволi безформна купа перетворилася на колону вiйськовополонених, одягнутих у перефарбованi нiмецькi шинелi, у блакитнi французькi i навiть сiрi, вiтчизнянi, такi рiднi серцю шинельки. Колона посунула берегом рiчки, i Андрiй насилу стримався, щоб не крикнути од болю i розпачу за сво©х майбутнiх товаришiв. Люди не йшли, а бiгли. У них уже, мабуть, не лишалося сил, щоб iти поволi, не поспiшаючи, не звертаючи уваги на крики вартових i гавкання вiвчарок. Не переводячи вiддиху, зцiпивши зуби, в якомусь всезагальному зацiпенiннi вони мчали од вагона до свого барака, де можна було впасти на нари й проспати до ранку, не прокидаючись, не бачачи снiв, не вiдчуваючи свого тiла. Люди бiгли, низько нахилившись до землi, викинувши руки вперед, як виставляють пораненi птицi сво© перебитi крила, видовживши ши©. ╞хнi ноги, взутi в грубi важкi дерев'янi колодки, не встигали за цим льотом всього тiла i пленталися позаду, хоч як волали до них i оцi викинутi вперед, загорнутi в подранi шинелi тулуби, i оцi видовженi ши©, i оцi перебитi руки-крила. Люди летiли над землею, немов якийсь мiстичний скiсний дощ. На високому протилежному березi, вирiзьблюючись на тлi неба, осяяного останнiми променями сонця, вони здавалися велетнями, замученими, безпорадними велетнями, якi забули про свою колишню силу i падають на землю i нiяк не можуть упасти. А коли хтось нагада╨ велетням про ©х силу!.. Павлуня Банников виявився невисоким сiрооким юнаком, зi змученим, без ╨дино© кровинки, худим обличчям. Андрiй нiколи не думав, що сибiряк може бути таким кволим, тендiтним. В його уявленнi всi сибiряки були особ