льфем суворо й недовiрливо. - Ти не дуриш? Справдi вiд його величностi? Для кого ж? Для мене? - Не все й для тебе! Це вже для мене! Стала розгортати з парчево© хустки щось маленьке, вугласте. Показала черепахову коробочку. Розкрила, подала Хуррем. - Поглянь, якi перли. Це дарунок султана. Вiн прислав менi з Родосу. - Тобi? - Хуррем не могла стямитися. В очах ©й потемнiло. Прокляття, прокляття! - Чому ж саме тобi? - Бо я написала його величностi листа про те, як кохаю i рвуся душею i тiлом до його царствених слiдiв. - Ти написала? Хiба ти вмi╨ш писати або читати? Ти ж не вмi╨ш нiчого! - Я попросила уста-хатун, i вона написала. I тепер маю дарунок. Поглянь, якi перли. Вони рожевi, як мо© перса. Хуррем вдарила ©© знизу по руцi, перли розсипалися по килиму. Гульфем нажахано дивилася на порожню шкатулку. - Що ти наробила. Як ти смiла! Дарунок падишаха! Хуррем сплеснула в долонi, служебкам, якi виникли в дверях, показала на килим: - Вiзьмiть вiнички i пiдметiть. Повимiтайте все, що тут знайдете. - Тебе покарають! - верещала Гульфем, падаючи навколiшки й похапцем збираючи перли. - Тебе покарають тяжко й жорстоко! - Вже покарана, - заспоко©ла ©© Хуррем, - покарана, i давно. Хiба ти можеш зрозумiти? Того ж дня, проклинаючи сво╨ невмiння писати i поклавши навчитися якнайскорiше, попросила добру стару жiнку вiдiслати для султана кiлька ©© слiв. Каралася i каялася. Щиро чи нi, то вже ©© справа. Хай дума╨, як хоче. До валiде пiшла й попросила замiнити килими в поко©. Може, на бiлi, як у само© валiде. Султанська мати не могла поминути нагоди, щоб не нагадати Хуррем про всемогутнього аллаха. Сiмдесят двi тисячi разiв на день дивиться аллах в осереддя людина, в душу i в серце, чим вони переповненi, чи не оскверненi. - Будьте певнi,- заспокоювала ©© Хуррем,- в мене душа чиста. Якби ви тiльки знали, яка вона чиста! Тепер ©© доглядали та берегли вiд усього злого й навiть незбагненного. Вiд кара-кура, злого духа, який навалю╨ться вночi увi снi й душить людину. Помага╨ тiльки залiзо пiд подушкою, i сама валiде подарувала Хуррем маленький ятаган, так обсипаний самоцвiтами, що вже й не був збро╨ю, а тiльки коштовнiстю. Стару бабу-Ал, яка пiдстерiга╨ породiль, вирива╨ у них з грудей легенi й кидав в море, можна було вiдiгнати, тримаючи коло постелi голку i повторюючи сто тринадцяту суру корану про захист вiд зла тих, що дмуть на вузли, вiд зла заздрiсника, коли вiн заздрить, i навiть вiд зла того, що сто©ть твердо. Хуррем смiялася з тих страхiв, бо й що вони пiсля того, як ти спiзнала рабство! Вслухалася в себе i чула, як народжу╨ться в нiй нова iстотi". Те, що було сумiшшю кровi й пiтьми, що було пристрастю i зойком, тепер ставало душею, билося у нiй, рвалося на волю, так нiби хотiло ©© темних стогонiв, несло обiцянку муки та болю, але вона з радiстю чекала ©х, бо знала, що тiльки найбiльшi болi вивiльнять ©© дух i дадуть вiдчуття цiлковито© незалежностi вiд усього. В тi митi залежатиме вона вiд природи, вiд найпростiшого, майже тваринного буття, а не вiд людей, - i в цьому знайде найвище блаженство й щастя, яких годi сподiватися в тому свiтi, де жiнка народжу╨ться для клiтки, як упiйманий дикий звiр. Тому Хуррем не лякалася наближення пологiв i в нiч, коли все почалося i довкола не© заквоктали темнi постатi баб-повитух, була спокiйною i радiсною, дикi спазми болю, якi нiби переривали ©© тiло, приносили злу втiху. Навiть у тi безконечнi години мук нiяк не могла пов'язати нестерпний бiль з усвiдомленням велико© неминучостi нового життя, яке мала дати свiтовi. Мов щось сторонн╨, чуже сприйняла кволий крик дитяти i шанобливий шепiт повитух: "Еркечоджук" - хлопчик. У нiй все вмерло, зникло ©© тiло, натомiсть запанувала бездонна порожнеча. Життя почало повертатися лиш згодом, несмiливим дзюркотом перших талих вод повеснi. Десь зродилася маленька, полохлива, як тiло мало© Настасi, крапелька, упала, лякливо прислухалася, довго чекала, чи не станеться чого-небудь, тодi прикликала до себе ще одну, трохи бiльшу, та стрибнула вниз уже вiдважнiше, посмiялася з першо© i негайно покликала до себе третю. Краплинки застрибали наввипередки, задзюркотiли тонюсiнькою цiвочкою, тодi струмочком, потiчком. Життя! А що потiчок? Чи не пов'язанi мiж собою невидиме й невловиме, не злитi в ╨диний потiк краплини так само, як злита вона тепер iз сво©м дитям, з первородком, з сином! Десь за Брамою блаженства вдарив барабан на честь народження спадко╨мця тропу, вдарив гучно, радiсно, пiднесено, i прийшло знання ще одне - пов'язана тепер, злита навiки iз Сулейманом. Дитя мiж ними, син - мов краплинка життя, i вже не розiрвати, не вiдiрвати, не розлити злитого. Барабан за Брамою блаженства бив гучно й радiсно, мов ©© серце, вiн бив переможно, бо це була ©© перемога. Вона не просто вижила - вона перемогла! Ти поневолив, османський орле, лелечку з Укра©ни, але будеш переможений нею, вже нереможенни! I не тупою силою грубо© переваги, а безсмертною потужнiстю життя, i незламнiстю душi, й певпокоренiстю серця. Дитя народилося кволе, кричало невгавно вдень i вночi, задихалося, жалiбно кривило поморщене личко. Так нiби вiдчувало на собi залiзний нашийник. Зачате в пониженнi, у рабствi, в безнадi©, народжене без весiлля, без радощiв, у стривоженостi й очiкуваннi лиха зусiбiч. "Чи ти мене, моя мати, в церкву не носила, що_ ти менi, моя мати, долi не впросила?" Хуррем не дала дитяти мамкам. Мала досить молока в грудях, молоде ©© сiмнадцятилiтн╨ тiло повне було життя, хотiла те життя перелити й у сина, сама сповивала його, не пiдпускаючи близько служебок, виспiвувала над ним рiдних пiсень - хай чу╨ цi слова, ╨дино, що зосталося невiдiбране в його матерi. Дивно лунали цi колисковi, яких тут нiхто не мiг зрозумiти: "Закувала зозуленька на хатi, на розi, заплакала дiвчинонька в сiнях на порозi. Ой кувала зозуленька, тепер не чувати. Ой де я ся не родила, мушу привикати". Дитя кричало, нiби в ньому зiбралися усi болi свiту, а вона, крадькома ковтаючи сльози, вiдспiвувала над ним сво╨ весiлля, якого не було й школи не буде. Спiвала за батька й за матiр, за молодого й молоду, за бояр i дружок, за викуп i вiнчання, за розплiтання коси й за дiвочий вiночок. I, так спiваючи, знов вiдчула свою силу, сво╨ могуття, сво╨ безсмертя. Безсмертя ©© кричало в не© на руках, i вона цiлувала його й смiялася над ним радiсно й з викликом. А тим часом над Стамбулом висiла густа, мовби липуча, iмла, вже наставала зима, а в небi зловiсне вигримлювали громи, на землi розплодилася незвична многiсть гадiв, комах i хробацтва, у водах плавала здохла риба, птахи вмирали на льоту, мiж людьми по вулицях мiста понуро вешталася безмовна смерть, косила тисячi щодня. Похмурi чаушi в просякнутих дьогтем хирках носили й носили в чорних табутах нещасних мерцiв на кладовища, тисячi псiв металися по спорожнiлих вулицях столицi, мов лихi вiсники загибелi, дармо©ди iз султанських палацiв зача©лися в тривозi, гарем, _хоч i вiдокремлений вiд усього свiту, здавалося б, найнадiйнiше, теж жив очiкуванням лякливим i настороженим: чи проникне за його брами i мури невидима й нечутна смерть, чи вхопить i тут сво© жертви, i хто стане ©© жертвами, i чи забере вона це немiчне дитя, вiднявши водночас i могутнiсть у мало© султаншi, бо ненависною була сама думка про те, що одна з них - i не найперша, не найпомiтнiша - зненацька стала вищою за всiх. Хуррем не думала про смерть i не боялася ©©. Смерть не для не© i не для ©© дитяти. То для iнших, найперше для чоловiкiв. Вони живуть з думкою про смерть, постiйною i невичерпною, для них вона бува╨ пишна, або нiяка, а то й ганебна. Жiнки не вмирають. Вони просто зникають, як птахи, квiти або хмаринки пiд сонцем. По собi полишають дiтей, життя, цiлий свiт. Завжди носять той свiт у собi, наповненi ним i переповненi, тому й всемогутнi. Але вiдкрива╨ться це тiльки небагатьом, i вiдкрива╨ться не само по собi, а в муках, обмеженнях i нелюдському напруженнi. Хiба вона за сво© муки не заслужила щастя? Вiд султана прийшов урочистий фiрман, писаний на пурпуровому самаркандському паперi золотим чорнилом з пiдвiшеною золотою печаттю. У фiрманi проголошувалася висока воля повелителя про те, щоб сина вiд кохано© дружини Хуррем було названо iменем великого Фатiха Мехмедом, Хуррем вiднинi мала йменуватися султаншею Хасекi, себто найближчою i найдорожчого для _падишаха, милою його серцю. Прислано було також дарунки для _султаншi - коштовнi тканини й "озера любовi" з величезних рожевих i пурпурових перлiв i золотi монети для новонародженого. Три тижнi несли для малого Мехмеда золотi й бiрюзовi тацi з купами золотих монет. "Йашi узун олса!" - "Ах, якби його життя було довге!" Хасекi Хуррем згоджувалася: ах, якби ж, якби ж! Жила тепер мов богородиця, до яко© йдуть добрi волхви з дарами. А що дари передавали ©й чорношкiрi ╨внухи, то це ще побiльшувало подiбнiсть до тi╨© стародавньо© священно© iсторi©, вiд яко© колись у мало© Настасi перехоплювало горло. Вельможi, купцi, посли й мандрiвники вклонялися молодiй султаншi, сподiваючись на увагу, прихильнiсть i, коли треба, захист. _Привезенi з-за широких гiр, широких рiк i безмежних пустель тонкi шалi й ще тоншi шовки, що зберiгали дикий дух незбагненних просторiв у кожнiй бганцi. Нiжнi соболi й небачене хутро морсько© видри, пiднесенi руським послом Iваном Морозовим, дихнули на не© снiгами й морозами рiднизни. Сипалися на не© дорогi прикраси Сходу, найдорожчi тканини, посуд, оздоби мало не з усiх мiст ╙вропи, пахощi, мазi, все потрiбне для пiдтримання краси, для ©© викохування, золотi клiтки з райськими птахами, ручнi гепарди й опудала з велетенських крокодилiв, килими й арфи iз золотими струнами - тепер у Хуррем мала бути своя скарбниця для зберiгання усiх цих багатств, i кизляр-ага повинен був визначити для не© хазнедар-уста, чесну стару жiнку, яка б вела велике й непросте господарство першо© жони султана, першо© жiнки держави, коли не лiчити валiде. Коли мовчазний султан брав тiло мало© рабинi, вона щосили захищала й оберiгала свою душу, яку прикривала золотим хрестиком. Тепер мала поступитися i душею, принаймнi для очей стороннiх. "Де мо© дiти, там i душа",- сказала Хуррем султанськiй матерi, попросивши поставити ©© перед кадi╨м Стамбула в Айя-Софi©. Пiдняла вказiвний палець право© руки, палець визнання, i прийняла iслам. Бив надворi великий султанський барабан, радiсно звiщаючи про прилучення до iсламу ще одно© душi, Хасекi вклонилася кадi╨вi, i кадiй приклав стуленi човником долонi до грудей па знак високо© шани до /©© величностi султаншi - так зустрiчала вона свого повелителя, який уже повертався з затяжливого кривавого походу, квапився до столицi, знов без пишного почту, без трiумфу, ледве не потай, супроводжуваний грiзним ремствуванням невдоволеного вiйська i зеленкуватими трупами, якими встеляли йому шлях враженi страшною чумою його во©ни вiд Родосу аж до Брами блаженства стамбульського сералю. А поперед султана летiло його велiння приготувати найбiльший дарунок улюбленiй Хасекi за сина - небачене плаття з золото© парчi, торочене по комiру, рукавах, подолу й переду стiбками дiамантовими й рубiновими, оздоблене на мiсцi шийно© застiжки величезним смарагдом, привезеним з Александрi©. Той смарагд на тридцять чотири дiргеми мав цiну сорок два кесе - себто дев'ятсот вiсiмдесят селiмiв золотом, або вiсiмдесят тисяч дукатiв. А все плаття для Хасекi коштувало сто тисяч дукатiв, сума, яку в той час не знати, чи й знайшла б у сво©й скарбницi навiть велика ╨вропейська держава, але для султана, який облiчував свiй прибуток у чотири з половиною мiльйони дукатiв, вона не видавалася аж такою вже неймовiрною. Коли ж згадати, що пiд стiнами Родосу полягло саме сто тисяч во©нiв Сулейманових, то цiна плаття, якого ще не бачив свiт, знаходила сво╨, хай i криваве, як годиться для такого великого володаря, виправдання. Для себе Сулейман склав невеличкий вiрш: "Повторював я безлiч разiв: "Пошийте мо©й коханiй плаття. Зробiть iз сонця верх, пiдкладкою поставте мiсяць, iз бiлих хмар наскубiть пуху, нитки зсукайте з морсько© синяви, пришийте гудзики з зiрок, а з мене петельки зробiте!" Хасекi в платтi, яке стерегли всi капiджi© й бостанджi© великого палацу, мала ждати султана в Тронному залi, стоячи бiля золотого широкого трону падишахiв за прозорою, тканою золотом запоною, вперше за всю iсторiю Османiв султанська жона була допущена до трону (бодай постояти поряд!), ще вчора незнана рабиня, сьогоднi всевладна повелителька, наближена й вознесена небувало, серед осудливих шепотiв, нарiкань i зата╨но© хули, стояла, гордо пiднявши голiвку з пишним золотим волоссям, що нiяк не хотiло ховатися пiд коштовним запиналом, з обличчям, закритим тонким бiлим яшмаком, тiльки з двома прорiзами для очей, але й крiзь тi прорiзи горiли очi таким блиском, що затьмарювали велетенський смарагд на ©© казковiм платтi. Султан з'явився в урочистих шатах, у золотому кафтанi чотирирукавному (два рукави для рук, два для цiлування придворним, коли йшов до трону), у ще вищому, нiж звичайно, тюрбанi, iз золотою шаблею при боцi, обсипаною величезними дiамантами й рубiнами. Хасекi вклонилася йому до землi, поцiлувала його золотi сандалi©, але вiн дав ©й поцiлувати обидвi сво© руки, тодi, зоставивши ©© на колiнах, сам сiв на трон предкiв i в недовгому часi зiйшов з нього i повiв султаншу до внутрiшнiх поко©в. Знов порушуючи звичай, пiшов до покою Хуррем i там дивився на сина i па те, як молода мати году╨ його, i припав устами до ©© нiжних грудей, налитих молоком, життям i щастям. А вночi лежали вони мiцно притуленi одне до одного й смiялися вiд щастя i страху, що могли бiльше не зустрiтися, i Хуррем дорiкала султановi за розлуку i скаржилася на нестерпнiсть самотностi. - Ви знов пiдете на свою вiйну? - допитувалася вона.- Невже навiть султани такi, як i всi чоловiки, що кидаються вiд вiйни до любовi i знов од любовi до вiйни? - Султани, може, найнещаснiшi,- казав вiн,- але я бiльше не залишу тебе. Хочу бути з тобою i в раю, щоб завжди дивитися на_ тебе. - А що буде, коли я постарiю? Коли перестану бути жаданою. Коли довкола мене запану╨ тиша. В Баб-ус-сааде така нестерпна тиша, що ©© не спроможний розбити сво©м криком навiть шах-заде Мехмед. Тiльки ви можете порятувати мене вiд не©. Султан не мiг упiзнати свою маленьку роксоланку. Застав зовсiм не ту жiнку, яку покинув тут пiвроку тому. - Чого ти хочеш? Кажи, для тебе нема╨ нiчого неможливого. - Ваша величнiсть, я задихаюся в клiтцi. - У клiтцi? - Я звикла до просторiв, вони гудуть у мо©й кровi, як брами сералю у бурю. - До тво©х послуг найбiльшi простори на свiтi. Ти Хасекi. Держава, яко© не бачив свiт, коло тво©х нiг. - Що менi держава? Хiба людинi потрiбна держава? - А що ж ©й потрiбно? - Звичайне щастя. - Звичайне. Що це? - Дихати, смiятися, йти куди хочеш, робити, що спаде па думку. Вiн стривожився, зазирнув ©й у очi. - Що б ти хотiла робити? Куди йти? Вона смiялася. - Вiд вас - нiкуди, мiй повелителю. - Але кажеш такi речi, - Я так довго вас ждала. - Дiждалася. - Тепер хотiла б бути разом з вами весь час. - Ти зi мною. - Iнодi й там, де нiхто не сподiва╨ться. - Ти зустрiчала мене в Троннiм залi. - Це надто врочисто. Жiнцi хочеться iнодi радощiв простих. - Сама году╨ш сина. Яка радiсть може бути простiша? - Справдi. Але це теж радiсть висока. Вiн дивувався дужче й дужче. Вiд урочистого до простого, вiд високого... куди ж вiд високого? До низького? - Я прийняла iслам, але ще зберегла в собi спогади про сво© свята. Щойно настав Новий рiк. - Для невiрних. - У вашiй столицi шануються всi вiри. Я знаю, що флорентiйський посол влаштовував урочисту зустрiч Нового року в сво╨му палацi. Там були й наближенi вашо© величностi. В недiлю святкуватимуть венецiанцi. - Хай святкують. - Я б хотiла бути там з вашою величнiстю. Ця жiнка, яка щойно надягла найдорожче в iсторi© людства плаття, замахувалася на ще бiльше! - Але те, що ти просиш, неможливе,- суворо сказав султан.- Моя любов до тебе безмежна, але тiльки в мо╨му свiтi, а не в чужому. - Хiба ваша столиця - чужий свiт? . - ╙ вимоги влади, перед якими безсилi й султани. - Ви п'╨ будете там султаном. - А ким же я буду? - Ну,- вона замислилась лише на мить,- ну... морським корсаром, розбiйником, може, молодим зурначi - це вже як ви захочете. Лу©джi Грiтi влаштову╨ у сво╨му домi новорiчний маскарад, там усi будуть перебранi, з обличчями, закритими масками, нiхто не знатиме, хто ви i хто я. - I ти б хотiла туди? - Хiба ви не хочете зробити маленьку радiсть для сво╨© Хуррем? Адже сказано: "I аллах дав зустрiти ©м блиск i радiсть". Сулейман поблажливо хмикнув. Ця жiнка ма╨ необережнiсть посилатися на святу книгу. - Там сказано,- терпляче нагадав вiн: - "Терпи ж терпiнням хорошим". I ще сказано: "Воiстину вiн твердий в любовi до благ". Хуррем тiльки труснула волоссям, не маючи намiру пiддаватися в змаганнi, в якому не мала нiяких надiй на перемогу з таким знавцем корану, як султан. Але й султан ще не до кiнця знав, з ким ма╨ справу. - "А що дасть тобi знати, що таке вона?" - скоромовкою поспитала Хуррем.- "I що дасть тобi знати, що таке пiч могутностi? Нiч могутностi лiпша тисячi мiсяцiв". - "Це не слова поета. Мало ви вiру╨те!" - суворо сказав Сулейман. - "I не слова вiщуна. Мало ви пригаду╨те!" - негайно вiдповiла йому Хуррем. Ця жiнка могла б викликати захват навiть у вмерлого! Султан довго мовчав. - Менi треба подумати. Хуррем лащилася до свого повелителя, обiймала його шию тонкими сво©ми руками, лоскотала вухо поцiлунками. - Я проникла до книгозбiрнi вашо© величностi, розгорнула всi двадцять хусток i парчевих платтiв iз "Мухаммедi╨" Язиджи-оглу, прочитала цю скарбницю iсламу i бачила на однiй iз сторiнок слiди диму, що виходив iз серця Язиджи-оглу вiд гарячо© любовi до бога. Так я думала про вас, ваша величнiсть, шукаючи витокiв вашо© безмежностi в iсторi©. Коли ж ми з вами пiдемо на маскарад, я обiцяю прочитати там усю "Iллях-наме" великого суфiя Аттара, бо чомусь хочеться вiрити менi, iдо ви любите мене так само, як Хоррем-шах любив свого маленького раба Джавiда. - Але я не хочу, щоб ти згорiла так, як Джавiд,- пробурмотiв злякано Сулейман, вiдчуваючи, що ця незбагненна жiнка веде його так само впевнено, як маленький ефiоп веде величезного султанського слона. Так здiйснилася дивна забаганка Хуррем, i в недiлю вночi серед трьохсот гостей блискучою Лу©джi Грiтi, перебранi в найди-вовижнiшi костюми, з'явилися, пильнованi кiлькома десятками перевдягнених дiльсiзiв, високий широкогрудий корсар у широчезних бiлих шароварах, в синiй сорочцi, у вузькiй безрукавцi, шитiй золотими крученими шнурами, у червонiй чалмi з цiлим снопом пiр'я над нею, закритий страхiтливою маскою канiбала, а бiля нього маленька гнучка циганочка, вся в червоному, з вузенькою маскою на обличчi, що лишала не затуленими ©© виразистi уста, якi щедро дарували усмiшки навсiбiч. Величезний зал у розкiшному домi Грiтi був витриманий у строго античному стилi. Нiчого зайвого, мармур, бiлi стату©, низькi рiзьбленi бiлi столи й ложа бiля них для гостей. Напо© i на©дки подавано в срiбному посудi дивного карбування. Навiть султан не мав такого посуду. З-за моря прибули на виклик Грiтi венецiанськi актори на чолi з Анджело Мадуном лиш для того, щоб показати в особах iсторiю любовi Амура i Псiхе©. Грiтi, зодягнений товстим нашою, закритий червоною маскою, випустив з-над маски сво© товстелезнi вуса, присипанi золотими блискiтками, переходив од гостя до гостя, припрошував, частував, розважав. У корсара спитав, чи не змiг би той вiдступити йому свою циганочку, але вiдповiла сама циганочка, заявивши, що свого корсара вона не промiня╨ навiть на райськi брами. Любов Амура й Псiхе© змiнилася танцями молоденьких туркень, зодягнених так прозоро, що чоловiки забули навiть про мiцно вино, яке Грiтi лив iз суто купецькою щедрiстю. Та все я? i за цим не забували гостi навiдуватися до корсара в червонiй чалмi, щоб бодай натяком виказати йому свою повагу, так нiби нi для кого не було та╨мницею, хто саме хова╨ться в цьому вбраннi i хто його супутниця, перебрана циганочкою. Кiлька разiв пiдходив i улюбленець султанiв Iбрагiм, виряджений молоденьким хафiзом, у скромному зеленому вбраннi, iз зеленою вузькою маскою на очах, бiлозубий i червоногубий. Вiн обачливо тримався вiддаля вiд циганочки, не зачiпав ©© нi словом, нi поглядом, обминав сторожко, аж Сулейман помiтив це не без вдоволення i жартома прочитав газель Хамдi Челебi про красуню i ходжу: "Впiймала вона ходжу-заде в капкан, сказала: "О ти, що запалю╨ вогонь на току душ, о друже, ти захопив мене й скрутив, як джгут, о друже, ти збожеволiв од нiчно© чорноти мого волосся, навiть без крил серце летить, мов птах, ти схитрував i любов випустив, i попала вона в пастку". Тодi циганочка вискочила на стiл мiж рiдкiсний срiбний посуд i дзвiнким голосом стала читати "Iллях-наме" перського суфiя Аттара. Про те, як на грандiозному банкетi при дворi шаха гурганського Хоррем-шаха славетний поет Фахр, автор поеми "Вiс i Рамiн", прочитав сво© прекраснi вiршi i сп'янiлий шах подарував йому улюбленого раба-хлопчика на ймення Джавiд. Але Фахр знав, що вранцi, протверезившись, шах пошкоду╨ про такий дарунок. Тому вiн, бажаючи зберегти раба для шаха, замика╨ хлопчика в погрiб, куди ╨ тiльки ╨диний вхiд крiзь дверi в пiдлозi, бiля трону. Ключ при двох свiдках вiдда╨ придворному вельможi. Вранцi Хоррем-шах, довiдавшись про вчинок поета, хвалить його за великодушнiсть. Вiн бере ключ, iде в погрiб i знаходить там тiльки купку попелу. Вночi впала свiчка, спалахнув матрацик, на якому спав Джавiд, i все згорiло. Хоррем-шах у вiдча© замика╨ться у погребi й проводить весь час у молитвах, а поет Фахр, вжахнувшись того, що сталося, йде в пустелю, де, блукаючи, склада╨ ще прекраснiшi вiршi. Перська мова циганочки була занадто спiвуча, не вчувалося в нiй сухого шереху пустельних вiтрiв, що нада╨ неповторно© жаги солодкомовним поетам, але ця спiвучiсть обернулася несподiваною чарiвнiстю, яка ще побiльшувалася вiд чарiвностi само© циганочки. ©© грiзний корсар вдоволено муркотiв, коли вона стрибнула зi столу знов до нього, та тут, осмiлiвши, з'явився бiля них бiлозубий хафiз у зеленому i спитав у корсара дозволу потанцювати з його циганочкою. - А хто танцюватиме, ти чи вона? - поспитав корсар, втiшаючись наперед розгубленiстю хафiза. - Хай вiн ста╨ з барабаном, як ╨внух, а я танцюватиму довкола,нахилилася до вуха корсаровi циганочка. - Ти так хочеш? - не повiрив вiн, бо й чому б мала Хуррем ще й тут повертатися пам'яттю до гаремних танцiв? - Коли так, то хай вiн вiзьме барабан. - Але ж я не знаю, що вибивати! - злякався хафiз. - Те, що я танцюватиму! - гукнула циганочка. Величезний барабан притягнув для хафiза сам Грiтi, вдарив для проби калатушкою, надув щоки, вдарив ще, зареготав. Хафiз Iбрагiм став на одне колiно, замахнувся, циганочка пiшла довкола нього, вигинисте й легко, закружляла швидше й швидше, ближче й ближче до невдалого дюмбекчi, звiдкись взявся у не© в руках шматок прозорого муслiну, вона грайливо вимахувала цi╨ю хусточкою, ледве не зачiпаючи спiтнiлого хафiза, навiть Iбрагiм при всiй сво©й зухвалостi й нахабностi збагнув, що дi╨ться щось надто загрозливе для нього, i коли султан ще й досi не зна╨ про те, як потрапила до його гарему Хуррем, то ще сьогоднi може дiзнатися - надто лиховiсне поводилася султанша, тiснiше й тiснiше затягувала довкола нього зашморг, починаючи вiд то© поеми-натяку, кiнчаючи оцим танком, на який вiн здуру сам напросився. - Ваша величнiсть,- шепотiв, намагаючись бути непомiченим, Iбрагiм,ваша величнiсть, ви впiзнали мене? Я Iбрагiм. Ви впiзнали мене, ваша величнiсть? Вона ще захопленiше вимахувала сво╨ю хустинкою, вiдкинулася в екстазi, вигнулася спиною, мов змiя, зронила крiзь розтуленi уста чи то до Iбрагiма, чи й до кого: - Я не знаю вас! - Це я подарував вас султановi, ваша величнiсть! - вiдча╨но шепотiв Iбрагiм.Простiть мене, ваша величнiсть... - Не знаю я вас... Не знаю... - Я Iбрагiм... Задля вiдданостi падишаху... - Нiколи не знала... - Тiльки заради вiдданостi... - Не хочу знати... Барабан замовк. Циганочка легко пурхнула до корсара, подала йому шанобливо прозору хустинку, той обв'язав нею свою довгу шию. Не приховував ^вдоволення. Та чи й прихова╨ш велич влади, хоч би в якi шати вона вирядилася? ВЛАДА Що лiпше для володаря - вселяти страх чи любов? Що кориснiше для нього - щоб його любили чи боялися? Досягнути водночас того й другого незмога, тому доводиться вибирати друге - вигiднiше тримати пiдданих у страховi. Коли йдеться про вiрнiсть i ╨днiсть пiдданих, володар не повинен боятися прославитися жорстоким. Вдаючись у поодиноких випадках до жорстокостi, володар чинить милосерднiше, нiж тодi, коли вiд надмiру поблажливостi допуска╨ безлад, який охоплю╨ цiлу державу, коли кара пада╨ тiльки па окремих осiб. Володар не повинен бути великодушним i щедрим аж так, щоб ця щедрiсть йому зашкодила. Вiн не повинен боятися осуду за тi пороки, без яких неможливо зберегти свою владу, бо ╨ пороки, завдяки яким володарi можуть досягнути безпеки i благополуччя. Примушуючи всiх, щоб його боялися, володар не повинен проти себе викликати ненавистi. Вселяти страх, не викликаючи ненавистi, досить легко, якщо не зазiхати на манiю пiдданих. Люди прощають i забувають навiть смерть сво©х найближчих рiдних, але не втрату майна. Зневажають лише тих володарiв, якi виявляються нерiшучими, непослiдовними, малодушними i легковажними. Люди мстяться лиш за незначнi образи, жорстоке пригнiчення позбавля╨ ©х можливостi помсти. Тому всi необхiднi жорстокостi повиннi бути рiшучими й швидкими, а благодiйнiсть повинна робитися повiльно, щоб пiдданi мали можливiсть i час вдячно ©© оцiнити. Iсну╨ два способи дiй для досягнення вищо© мети: шлях закону й шлях насильства. Перший спосiб - людський, другий - диких звiрiв. Володарi повиннi вмiти користуватися обома способами, на що вказують нам ще древнi. Ахiллес та iншi геро© древностi навчалися i виховувалися кентавром Хiроном, наполовину чоловiком, наполовину конем, себто вже в процесi виховання у них закладалися два начала: людське й тваринне, без яких володаря уявити несила так само, як добродушного розбiйника. Так писав флорентiйський секретар Пiкколо Макiавеллi, сучасник Леонарде да Вiнчi, Мiкеланджело, Рафаеля, Тiцiана, Лютера, Томаса Мора, Дюрера i Томаса Мюнцера, чоловiк, який бачив пiдступнiсть i жорстокiсть пап Александра Борджiа i Юлiя Другого, християнських володарiв Карла П'ятого й Францiска Першого, султанiв Селiма й Сулеймана, чув дим вiд вогнищ страшного Торквемади i сумне дзвенiння ланцюгiв, в якi заковувано рабiв у тих землях, де розквiтали мистецтва, споруджувалися розкiшнi будiвлi, писалися великi закони. Чотириста рокiв згодом звинувачуватимуть Макiавеллi в цинiзмi, забуваючи про те, що вiн був тiльки спостережливим секретарем свого часу i чесно розповiв про його цинiзм нащадкам. ВIЗИР Роксолани. Слово, яке для ╙вропи ще вчора нiчого не значило. Якийсь народ, народець, плем'я? Десь на Сходi? Загубленi в безмежних степах. Колись там були скiфи, сармати, кiммерiйцi, алани. Вiзантiйцi писали про тавроскiфiв. Тодi прогримiли над свiтом слова "Ки©в" i "Русь". Але роксолани, укра©нцi? Кинуте знiчев'я два роки тому на Бедестанi Лу©джi Грiтi слово "Роксолана" майже забулося, зникло разом iз маленькою золотокосою дiвчинкою. Та ось вона явилася свiтовi новою султаншею, явилася зненацька, у владi чи й чуванiй будь-коли, i свiт захотiв знати, хто вола i звiдки. Венецiанський ба©ло в Стамбулi П'╨тро Дзено належав до людей, яких важко будь-чим здивувати. Ще вiд свого батька начувся про чудеса Персi©, сам багато рокiв був провiдуром Венецi© то в Дамаску, то в Александрi©, то в городах Пелопоннесу, то в Которi, цьому чудi Адрiатики, яке сво╨ю незвичайнiстю могло змагатися з самою Венецi╨ю. За довге епос життя П'╨тро Дзено, здавалося, надивився уже всього, та навiть йому не доводилося бодай чути, щоб жона схiдного володаря стояла бiля його трону в час урочистостi або (що вже переходить усi межi ймовiрного) бавилася цiлу нiч на карнавалi серед "невiрних". - Хто ця султанша? Звiдки вона? Чому ма╨ таку владу над султаном? - засипав посол запитаннями Лу©джi Грiтi. Грiтi вдоволено прискалив око. - Можете доповiсти Радi десятьох, дорогий Дзено, що це саме я купив ╞╞ для султана. - Ви? Неймовiрно! Як це могло бути? - Точнiше кажучи, я купував ©© не для Сулеймана. I не ╞╞, не цю дiвчину, а просто гарну роксолану. Тодi поступився дiвчиськом сво╨му друговi Iбрагiму. Пiсля султана це другий чоловiк в iмперi©. - Коли не лiчити султаншi. - Це ще побачимо. Я продав цю дiвчину Iбрагiмовi, а вiн, не впоравшись з нею, не вигадав нiчого лiпшого, як подарувати ╞╞ в гарем султановi. - I той зна╨ про це? - Зда╨ться, нi. - А коли довiда╨ться? - Пiзно! Окрiм того: навiщо йому довiдуватися? - Ви розповiда╨те про неймовiрнi речi. - Хiба може бути щось неймовiрне в цiй неймовiрнiй кра©нi? Пишiть мерщiй дожевi, що ви перший довiдалися про походження загадково© султаншi, яка може в майбутньому мати досить загадковий вплив па Сулеймана, i що ©© справжн╨ iм'я - Роксолана. - Роксолана? Чому Роксолана? Вона ж Хасекi! - В гаремi ©© що звуть Хуррем, тобто розвеселена. Iнодi - Рушен, або сяйлива. А Хасекi - це титул. Навiть яничарським агам дають таке звання. Щоб показати, що чоловiк сто©ть найближче до султана, належить султановi, як його власна душа. Для ╙вропи хай буде Роксолана. Одне ваше донесення у Венецiю - i свiт довiда╨ться ще про одну могутню жiнку. - А як же з вашим правом хрещеного батька? - Поступаюся ним на користь Пресвiтло© Республiки,- засмiявся Грiтi.- Я великодушний, як усi купцi там, де не йдеться про зиск. - Неможливо ще передбачити всi зиски, якi можна отримати , завдяки цiй жiнцi,пробурмотiв Дзено. - Додайте: i всю ймовiрну шкоду! - вигукнув Грiтi.- Ми а вами присутнi при народженнi величi, запам'ятайте мо© слова? Вiзьмiть навiть легенди - що вони вам дають? Жiнка народжу╨ться з ребра чоловiкового, одна богиня з голови Зевсово©, друга - з пiни морсько©. А яка народжувалася з рабства, долаючи рабство i досягаючи найвищих висот влади? Радив би вам подбати про увагу до цi╨© жiнки. Щоправда, ще нiхто не зна╨, що вона любить, яким дарункам нада╨ перевагу, окрiм того, тяжко змагатися з щедрiстю Сулеймана. Ви чули про плаття за сто тисяч дукатiв? - Не тiльки чув, а навiть бачив це плаття пiд час урочистого прийому в Топкапи. - Тодi менi вже нема що вам бiльше казати, Не знати як, але чутки про незбагненний вплив Хасекi Хур-рем, або Роксолани, на султана майже вмить поширилися у столицi. Руський посол Iван Морозов, який привiз вiд великого московського князя слова про мир i дружбу, був прийнятий Пiрi Мехмедом-пашою хоч i з належною урочистiстю, але без обiцянок. - Усе залежить вiд милостi й волi його величностi падишаха,- сказав великий вiзир. Але хтось натякнув, що годилося б пiднести дарунки не тiльки султановi, а й султаншi, i Морозов одiбрав для Хасекi найкоштовнiших червоно-чорних соболiв. Пiсля Родосу погiршали вза╨мини мiж Портою i купецькою республiкою Дубровником. Султан не мiг простити дубровчанам, що бiйськовi кораблi не допомагали йому перевозити вiйська на острiв. Окрiм того, серед захоплених у полон оборонцiв твердинi виявилося кiлька людей, якi назвалися купцями з Дубровнику. Цього вже було задосить, щоб па дубровницькi товари було негайно збiльшено мито, кораблi Дубровнику в турецьких водах безжально переслiдувалися, грабовано товари, брано людей у рабство. З Дубровнику прибуло до Стамбула посольство, але його нiхто не хотiв приймати. I знову хтось пiдказав: скласти дарунки з коштовних тканин для молодо© султаншi, може, це злагiднить суворого султана. Хуррем знов була в надi©. Син Мехмед такий кволий, що всi ждали: коли й не вмре через свою кволiсть, то вже чума прибере його неодмiнно. Та холоднi вiтри поволi вiдганяли гнилий дух вiд Стамбула, чума вiдступала, малий Мехмед, хоч i кричав од незнаних болiв, уперто тримався за життя, а маленька Хуррем, мовби для того, щоб остаточно змiцнитися i подолати всiх сво©х заздрiсникiв i недругiв, зготовлялася подарувати султановi ще одного сина. Знов султан не хотiв бачити нiкого, крiм сво╨© Хуррем, ночi проводив з нею, а днi вiддавав турботам про справедливiсть, радився з мудрецями про полiпшення й утвердження законiв, про вiйну й не згадував бiльше, так нiби забув, що його величезне вiйсько, яке нада╨ться лише для нових i нових загарбницьких походiв, негайно розпадеться, щойно зупиниться у сво©х грабунках. Коли на диванi широкопузий Ахмед-паша, який, потоптуючи всiх, рвався до звання великого вiзира, кричав, що час вирушати в новий похiд, султан спокiйно вiдповiдав: - Хай спаде пил. - Який пил? - поблимкував Ахмед-паша на членiв дивану. - Вiд великих походiв Повелителя Вiку,- спокiйно всмiхався старий Пiрi Мехмед-паша. - Хiба новий караван ма╨ ждати, поки засохне верблюдяче лайно пiсля каравану старого? - не вгамовувався войовничий Ахмед-паша. Султан похмуро осмикнув нетерплячого вiзира: - Трава, яка занадто швидко росте, никне вiд власно© ваги. Коли безлад запанував навiть у диванi, про який же лад могла бути мова в державi? Схiднi провiнцi©, де звiролютий Ферхад-паша, винищуючи бунтiвникiв, повирубував навiть немовлят, бунтували безупинно, горнучись до кизилбашiв. З ╙гипту довелося повернути до Стамбула Мустафу-пашу, за якого набридала сво©ми проханнями Сулейманова сестра Хафiза, i тепер там знову зродилася мамелюцька загроза. Великий вiзир Пiрi Мехмед усi сподiвання покладав тiльки на закон, а потрiбна була ще ©© сила. Державну печать ма╨ тримати рука, що так само вмiло трима╨ меч. Але де та руда? Пiрi Мехмед, прибравши собi тахаллус[47] Ремзi, тобто Загадковий, складав мiстичнi поезi©, знаходячи в них рятунок для сво╨© стомлено© душi. На диванi поряд iз молодим султаном i повними сил сорокалiтнiми вiзирами виглядав вичерпаним, збайдужiлим, старим. Щоразу Сулейман ставав свiдком запеклих сутичок мiж Ахмедом-пашою i великим вiзиром. Два султанських зятi Мустафа-паша i Ферхад-паша вичiкували, чим усе те скiнчиться, хоч кожен в них готовий був, влучивши мить, стрибнути i вирвати державну печать iз старечих рук Пiрi Мехмеда. Сорок рокiв - рубiж для мужчини. Коли нiчого не досягнув, уже й не досягне, бо здобува╨ться усе в життi шаблею, яку рука трима╨, лише поки мiцна. - Хто зрiвню╨ гниле високе дерево з деревом, укритим густим гiллям? - гукав Ахмед-паша, запихаючи собi за широченну спину ледь не десяток парчевих султанських подушок.- Коли в чоловiка меч уже не може бути мокрий нi вiд кровi, нi навiть вiд поту, як може такий чоловiк тримати в руцi державну печать? - Я повiд, якого слуха╨ться верблюд i скакун,- спокiйно вiдповiдав великий вiзир.А хто ти? - А я той, хто розрубу╨ повiддя i позбавля╨ тебе сну! - Де ти лишив свиней сво╨© матерi? - натякаючи на християнське походження цього чужака, в'©дливо питав Пiрi Мехмед. - Вони пасуться з ослами тво╨© матерi, i коли ми пiдемо на пасовисько, то побачимо тебе серед них. Iбрагiм, який супроводжував султана повсюди, на диванi не втручався у суперечки, був стриманий i уважливий з усiма, сидiв тихо, тiльки слухав, чемно всмiхався, щосили виказував незацкавленiсть. А сам тривожився бiльше й бiльше, вiдчуваючи, що незабаром ма╨ щось статися важливе, але де й що - не знав навiть вiн, бо Сулейман не дiлився сво©ми намiрами нi з ким. Може, з Хуррем? Але вона вiдтрутила Iбрагiма брутально i безжально. З валiде? Чутки суперечили цьому припущенню. Пiсля Родосу Сулейман зробив для валiде ╨дину поступку: повернув до Стамбула Чобана Мустафу-пашу. Та однаково слiд було заручитися пiдтримкою султаново© матерi, бо ж тiльки вона знала та╨мницю Хуррем i так само, як i молода султанша, тримала долю султанового улюбленця в сво©х руках. Iбрагiм попросився через кизляр-агу на розмову до валiде, i султанова мати прийняла його вже наступного дня, та, коли вiн почав про те, як подарував колись для Баб-ус-сааде рабиню-укра©нку, глянула на нього подивовано, ворухнула темними устами майже презирливо: - Я не пам'ятаю цього. Iбрагiма зрадила його витримка. Вiн мало не крикнув: - Ваша величнiсть! Як ви могли забути? Я запропонував вам. Порадився з вами. I ви... - Не пам'ятаю я цього,- холодно повторила валiде, закриваючи обличчя бiлим яшмаком i мовби вiдгороджуючись вiд грека. Iбрагiм розумiв, що не може так пiти вiд цi╨© загадково© жiнки. Вхопився, як за порятунок, за слова з корану. - Сказано: "Коли в них нема╨ свiдкiв, крiм самих себе, то свiдчення кожного з них - чотири свiдчення аллахом, що вiн правдивий". - "А п'яте,- словами з корану вiдповiла валiде,- що прокляття аллаха на нiм, коли вiн брехун". - Ваша величнiсть, мною керувала любов i вiдданiсть до падишаха. - Цього я не пам'ятаю,- уперто повторила темногуба жiнка, не даючи Iбрагiму наблизитися до не© у сво©й щиростi пi на п'ядь. - Тiльки любов i вiдданiсть, ваша величнiсть тiльки любов... Пi обiцянки, нi запоруки, як i вiд Хуррем. Обидвi виявилися хитрiшими, нiж передбачав грек. Мали його в руках i не хотiли випускати без слушно© нагоди. Але й не видавали султановi. Тим часом не видавали, i треба було користатися цим. Бесiди, вечерi, прогулянки iз султаном-тут Iбрагiм мав, ясна рiч, перевагу над усiма наближеними. Та однаково бачив: душа Сулейманова лиша╨ться для нього та╨мничою i закритою так само, як i для всiх iнших. Нiхто не знав, що скаже султан сьогоднi, що звелить завтра, кого возвисить, кого покара╨. Вiн смiявся, коли Iбрагiм знайшов трьох череватих карликiв, пiдстриг ©м бороди, як в Ахмеда-пашi, зодягнув ©х у блазенськi "вiзирськi" халати, дав дерев'янi шаблi й примусив битися ними перед Сулейманом, супроводжуючи султана до приморських садiв. А що з того? Ахмед-паша й далi ображав усiх на диванi, а Iбрагiм мав сидiти мовчки, бо був тiльки головним сокольником, та й годi. До того ж ще й належав до еджи╨мi-чужакiв, як зневажливо називав ©х Пiрi Мехмед-паша, який одного дня несподiвано виявив, що в диванi лишилося тiльки два чистокровнi османцi: сам султан та вiн, його великий вiзир. Досi ще не було випадку, щоб у султанiв великими вiзирами були люди чужо© кровi. Тенор така загроза нависла невiдворотно, i значною мiрою спровинений був у цьому сам Пiрi Мехмед. Бо хiба ж не вiн колись добився у султана Селiма, щоб Мустафа-паша став вiзиром? I хiба не вiй першим помiтив хоробрiсть Ферхада-пашi i не за його порядок" Ахмеда-пашу поставлено було румелiйським беглербегом? Сулейман успадкував цих чужакiв од свого батька разом iз Пiрi Мехмедом. Османець Касим-паша запав у глибокi старощi й вимушений був полишити диван, тепер пiде на спочинок i вiн, Мехмед-паша, i запанують тут цi босняки чи болгари, потурченi християни, вiроломнi й пiдозрiлi в сво©й ненажерливостi. Не жди вiрностi вiд того, хто вже раз зрадив. Цi люди тiльки метушаться бiля пiднiжжя могутньо© кам'яно© стiни, зведено© Османами. Пiднятися не дано нiкому з них. Б'ються за те, хто стане найближче,- ото й усього. Султан теж це зна╨, тому з такого нудьгою на обличчi вслуха╨ться у гризню па диванi. I нiхто по знав, що Сулейман мав сповiрницю у сво©х державних справах, якiй щоразу переповiдав про сутички на диванi i про невдоволення серед яничарiв, котрi не можуть вгамуватися пiсля Родосу, бо для них перемога без здобичi гiрша за поразку, i про сво© клопоти з владою, яка що безмежнiша, то безмежнiша залежнiсть вiд не© того, хто нею користу╨ться. Механiзм влади ускла