а та, тiшачись з переляку молодо© жiнки, захоплено сьорбнула повiтря й милостиво виголосила: - Але ми з найсвятiшим папою нiколи, нiколи... Що "нiколи", так i лишилося та╨мницею, бо ще не було запевнень з боку iмператрицi, отож не годилося занадто багато обiцяти, Матiльда урвала мову саме там i тодi, де й коли належало, i ╙впраксiя, пiдкоряючись злiй грi цих жорстоких людей, не маючи iншого виходу, тихо сказала: - Я вдячна вам, ваша святiсть, за пораду i хотiла б скористатися з не©, коли на те буде ваша висока згода i ласка. Папа мовчки поблагословив ╙впраксiю, дав ©й для поцiлунку свою зледащену руку, Матiльда, запобiгливо зазираючи iмператрицi в обличчя, провела ©© туди, де ждали двiрськi дами, так довго очiкувана розмова нарештi вiдбулася, не принесла нi надiй, нi полегкостi - саму лиш пустоту й щемiння в душi. Та все ж ╙впраксiя зiтхнула вiльнiше. Вiльна бодай думкою. Не тяжiтиме бiльше над нею непевнiсть i невiдомiсть. Ще одне зусилля, ще одне приниження в цiй землi суцiльних принижень,- i кiнець. Вiльна, вiльна! Вiд ©хнiх милостей, вiд ©хнiх розкошiв, вiд ©хньо© зажерливостi й мстивостi, вiд багатолiтньо© наруги. Заради цього готова на все. Хочуть почути вiд не©? Почують - аж у вухах дзвенiтиме! Накладуть на не© ╨пiтимiю? Хiба можна злякати людину щонайтяжчими карами перед лицем свободи? Хай вигадують для не©, хоч i безневинно©, кару - вона знесе залюбки, бо хоче бути вiльною. Примусять спати у водi, у кропивi, на розсипанiй шкаралупi вiд горiхiв, звелять розпростерти руки хрестом, виспiвувати псалми, бити долонями по пiдлозi, бичуватися дисциплiною - стерпить усе. Скажуть поститися сiм тижнiв або й сiм рокiв - пристане й на це, хоч могла б найняти заступника в ╨пiтимi© - юстуса, платячи по три солiди за тиждень. Навiть засуджена до семилiтнього каяття могла б очиститися за три днi, посадовивши на хлiб та воду спершу 12 чоловiк на три днi, а тодi сiм разiв по сто двадцять чоловiк теж на три днi, щоб отримати рiвно стiльки днiв посту, скiльки мiститься ©х у семи роках. Але що днi й роки, порiвнюючи з визволенням! Поволi пустота в душi змiнилася на радiсне очiкування, ╙впраксiя нетерпляче ждала настання того дня, коли брами Каносси вiдчиняться i вона вирушить в свою останню подорож по цiй землi, ще iмператриця, але вже не рабиня! Вирватися з Каносси - здолати неволю! Доволi вона конала в цих мурах, пильнована сторожовими псами Матiльди. Може, й папа - теж вiрний пес графинi Тоскансько©, хоч i грiх таке мовити. Але ж недарма в самiй назвi замку е щось собаче. Люди тут не живуть - гризуться, мов скаженi собаки, ненависть скупчу╨ться в цих кам'яних палацах i церквах, нагнiчу╨ться за потрiйними мурами та бездонними ровами, а тодi розприску╨ться по всьому свiту гнилими бризками, розповза╨ться моровою пошестю, розлiта╨ться вiтрами пiдступiв. I вона попала в руки цим людям. Визволена! З неволi iмператорсько© в неволю папську. Два мечi божi - свiтський i духовний. Вже понад сто рокiв змагаються мiж собою папи й германськi iмператори за цi "мечi", Оттон I перейшов через гори (бо ж королi завжди йдуть туди, де менший опiр i де бiльша здобич), проголосив, що Iталiя з Германi╨ю повиннi назавжди по╨днатися, вiнчався залiзною короною Лангобардiв у Римi; була при╨днана Бургундiя, мав би злитися в цiй державi весь захiд, творячи Abendland розчулених од пива й од легких перемог над безборонними iталiйцями та слов'янами маркграфiв. Оттону III межi Середземноморського земного кругу видалися тiсними й обмеженими. Вiн перенiс столицю в Рим i проголосив про сво© домагання створити свiтову християнську державу, очолювану iмператором, "рабом апостолiв", "рабом Iсуса Христа й римським iмператором Августом". Це сполошило пап, i пiсля смертi Оттона мiж римськими первосвящениками й iмператорами вже не було миру. Папа Григорiй почав вiйну, яка розколола весь захiдний свiт, Урбан хотiв довести вiйну до кiнця, знищити iмператора, виконати заповiдання Григорiя-Гiльдебранда про те, що iмперiя повинна бути свiтським мечем у руках церкви господньо© i ©© глави - римського папи. Горе тим, хто потрапляв мiж цi два млиновi каменi - папу й iмператора,- а хто ж мiг не потрапити, опинивсь у цiй землi! Коли навiть ©©, iмператрицю, безжально й безсоромно принесено в жертву, то де святiсть, де правда, гiднiсть i честь? Обiцяють ©й благочестивiсть, як синовi Карла Великого Людовiку. А ©й хочеться лиш одного: визволитися вiд усього, втекти вiд цього свiту, як утiкають селяни вiд сво©х сеньйорiв, шукаючи сховища в городах. Щоправда, знаходять часто собi там i могилу, та вже лiпше могила, нiж лишатися тут далi, бути iмператрицею, бути поганьбленою серед цих найвищих творцiв ганьби людсько©. Самi далекi вiд благочестя, охоче обiцяли його всiм, хто згоджувався кинути себе пiд ноги ©хнiй злiй волi. Та однаково за тим останнiм приниженням, якого ще мала зазнати в П'яченцi, бачила ╙впраксiя визволення, бачила кiнець стражданням, вiтер волi доторкнувся ©й до щiк, весняний голубий вiтер свободи голубив ©й обличчя, пустотливо бавився пасмом ©© золотистого розкiшного волосся того ранку, коли ви©здила з Каносси, не озираючись, не дивлячись пiд ноги коневi в глибину ровiв, не помiчаючи супроводу, не чуючи звукiв труб i дзвонiв у церквах замку, байдужа до папи, супроводжуваного сотнями прелатiв, до пишно© графинi Матiльди, до нещасного в сво©й жадiбнiй невситимостi Вельфа - вiльна, вiльна! Безмежний простiр, безкiнечнi небеса, виспiв птаства, дзюркiт струмкiв, пречиста весняна зелень, першi квiти, мов золотi очi забутих чеберяйчикiв, конi ступають весело, бадьоро, тонконого й струнконоге, мов молодi жiнки; не видно колiс з ©хнiм безжальним невпинним обертанням, сам папа ©де верхи, обперезавшись мечем, як атлет божий, маленька графиня також ©де верхи, нiби новiтня амазонка господня, конi несуть ©х швидко, вони несуть ╙впраксiю до ганьби, але й до свободи, i ради свободи вона готова простити цьому свiтовi все, забути все, лиш нагадати людям, щоб вони мудро ставилися до землi, рослин, птахiв, до безмежного простору й голубого весняного повiтря, що пахне волею. П'яченца, втулена в закут мiж впадiнням Требi© в По, наставляла на ╙впраксiю сво© безмежнi високi вали й кострубатi вежi. По не текла, як звичайнi рiки, а мовби невпинно сунулася мiж берегами, сунулася жовтою глиною, каламуттю, смiттям, брудом; вона рвала береги, захоплювала в свiй страхiтливий потiк вигрiте сонцем камiння, молоду траву, першi квiти, пташинi гнiзда, вмить усе змiшувала в розклекотанiй каламутi, гнала бруд i гидь далi й далi. Втiкаючи з Верони, ╙впраксiя вже пере©здила По, але тодi рiчка не видалася такою лиховiсною. Тепер сповнила душу молодiй жiнцi здриганням i тяжким передчуттям. На зеленому полi перед П'яченцою розкинулося величезне наметове мiстечко, викликаючи спогад про бiлi, прикрашенi барвистими стягами шатра пiд Кельном того лiта, коли короновано ╙впраксiю-Адельгейду iмператрицею. Тодi небо так само високе було й голубе, i рiка, зда╨ться, текла так само, широка й могутня, i город стояв за вежами, валами й мурами, й верхи церков вид-нiлися, мов заповiдання спокою, та тiльки намети там були бiлi, рiка чистiшою, надi© непотьмаренi, настрiй пiднесений, а тут: брудна каламуть у рiчцi, бруднi пошарпанi намети i якiсь жалюгiднi прихистки, так нiби зiбралися" сюди жебраки з усi╨© ╙вропи, чорнi вежi города, мов щербатi роти, i невiдомiсть, приниження, ганьба за ровом, валами й мурами. Не розвеселив ╙впраксi© дурний Вельф, який влучив хвилину, щоб похвалитися, що баварцi пропхалися в П'яченцу вже сто лiт тому i запанували тут, нiби в сво©х власних горах, i ось ма╨те: граф П'яченци Вiберт, вiце-граф Франзит, ╨пископ Зiгульф, а всi вони хто? Всi колись баварцi, а вiн хто? Вiн герцог баварський! Го-го! Намовив Матiльду скликати собор у П'яченцi, а вона вже пiдмовила свого папу, вона й самого диявола намовить! А ©© величнiсть хай запам'ятав, що рука Вельфа - то ©© рука. Аби лиш забажала. Така краса, як у не©,- ╨диний примiрник на всiм божiм свiтi. Пробилися до не© й Кирпа з Заубушем, якi дивним чином трималися разом, так нiби мали подружити, а може, об'╨днанi ненавистю один до одного? - А що,- сказав Кирпа на побоювання ╙впраксi© щодо виступу на соборi.Хочуть чути, то хай. Кожен чуха╨, де свербить. Хай почухають отцi святi. Заубуш висловився за сво©м звича╨м: - Що глузду гризти зубом зуб? Коли хочеш насититися, кидайся на м'ясо! Гидкий чоловiк зоставався гидким, попри каяття i прощення, яке вона йому дала. Вiльтруд, забуваючи навiть про сво© обов'язки двiрсько© дами, закохано супроводила свого барона повсюди, досi ще не розвiялося в нiй почуття вдячностi до ╙впраксi© за доброту й великодушнiсть до ©© мужа, може, була щирою, коли прошепотiла, помiтивши, як здригнулася iмператриця вiд погляду на жахливу каламуть рiки: - Все буде якнайлiпше, ваша величнiсть, бо ви як свята! Ця маленька баронеса, може, мрiяла стати колись такою графинею, як Матiльда? ╙впраксiя не вiрила запобiгливим людям. Нещирiсть завжди запобiглива. Пiдступнiсть теж. ╙ в нiй щось брудне, лиснюче й смердюче, мов нечистоти. Тi, хто залюбки прийма╨ лестощi й запобiгливiсть, самi неминуче перестають бути щирими, назавжди втрачають справжнiсть, гiднiсть i чистоту. Вона ж хотiла бути чистою. Будь-якою цiною! У П'яченцi було просторiше, нiж у Каноссi. Будинки стояли нещiльно, зеленiли городи, сади, щоправда, все загачене було священиками, абатами, ╨пископами, тисячi мирян роззявляли рота на папу й iмператрицю, але все ж тут можна було сховатися й вiд натовпiв, i вiд невiдчепно© графинi Матiльди, бо папа з графинею стали гостями ╨пископа П'яченци, а iмператрицю з ©© двором прийняв граф города. Менше розкошi - бiльше свободи. Це сприймалося як заповiдання на краще, як обiцянка змiн, змiни ж для не© могли стати ╨динi: або звiльнення вiд усього, або кiнець усьому. Чотири тисячi прелатiв з усi╨© ╙вропи зiбралися в церквi Сан-Антонiо, забили ©© тiсний простiр, виповнили настороженою цiкавiстю, осудливою пiдозрiлiстю, нетерплячим розблиском поглядiв, не прямих, вiдвертих, а спiдлоба, недовiрливих, хижо-суворих: коли ж, i як, i що? Чорне, бузкове, криваво-червоне, а над усiм папа, весь у бiлому, на рiзьбленому бiлому тронi (не такому, щоправда, пишному, як у Каноссi), i вона-коло пiднiжжя, уся в чорному, висока, тонка, ось-ось злама╨ться, мов тростина пiд вiтром. Перед прелатами папа увiльнив ╙впраксiю вiд шлюбних обов'язкiв iз iмператором Генрiхом. Це пройшло майже непомiчене, бо ждали iншого, найголовнiшого, ждали, насилу гамуючи нетерплячку й хтивiсть: коли ж нарештi i що скаже, i чи справдi все було, i як було, i коли, i з ким? А вона хотiла розповiсти ©м правду, розповiсти щиро, не щадячи себе,усе без затаювання. I сподiвалася на ©хню помiч, на ©хн╨ розумiння, на ©хнi святощi. Бруднi тiла, бруднi погляди, бруднi помисли. Здерев'янiло, чужим холодним голосом, уривчасто, бридливо викладала вона подi© в ©хньому тяжкому перебiгу вiд Квед-лiпбурга з його чистiстю починаючи - до зборища в криптi собору, до насильникiв у iмператорськiй ложни-цi, до смертi сина, до вежi у Веронi. Вмовкла, i все в церквi мовчало, лиш тяжко сопiди товстi прелати i липкий чад оповивав усе довкола. Мовчали, бо пiдвищувався над усiма бiлий папа, стримував ©хню невситимiсть, гамував неминучий вибух обурення й невдоволення. - Так, так,пробурмотiв папа, вловивши мовчазне обурення прелатiв.Негiдна поведiнка iмператора. Malta bestialitade - буйне скотство. Чоловiк сей проклят вiд бога i вiд людей. Ви обрана, щоб повiдомити всiм. Хай знають усi, хай почують. Дочко моя, ми благословля╨мо вас розповiсти перед усiм собором. Зберiться з силами, звершiть свiй найвищий подвиг. Прелати вдоволено випустили з себе дух. Матiльда, що сидiла спереду пiд колоною, закивала до ╙впраксi©: так, так, ми з найсвятiпгим папою зичимо вам добра, ваша величнiсть, ваша розповiдь перед усiм собором прислужиться для найбiльшого добра. Кому? Яке добро? I чого вони ще вiд не© хочуть? ©м ще мало наруги. Вони нiколи не наситяться. Кинула себе ©м пiд ноги, тепер треба, щоб потоптався по нiй увесь ©хнiй свiт? Обрана, щоб повiдомити. Яке знущання! ╙впраксiя здерев'янiло стояла коло пiднiжжя папського трону, не бачила, як Урбан, поклавши на не© хрест, пiдставляв руку для цiлування, не чула жирного гудiння прелатiв, заклякло ждала ще чогось, але не дочекалася, хтось пiдiйшов, хтось поштиво пiдтримував ©© за лiкоть, хтось виводив з собору. Весняне голубе небо лилося на вежi П'яченци, потопало с бруднiй каламутi свавiльно© По, гинуло в нiй назавжди, мовчки, покiрливо, безнадiйно. Що краса, коли вона безсила! На кiлька днiв ╙впраксiя замкнулася в сво©х покоях нiкого не пускала до себе, не захотiла говорити навiть з графинею Матiльдою, яка двiчi при©здила до графського двору, звелiла прогнати нахабного абата Бодо, який проривався до не© хiба що для того, аби, потираючи руки, вузькогубо допитуватися, вiдкидаючи ©© в тваринний свiт бруду й зогидження. Але все ж поволi трохи заспоко©лася, i тодi, мовби вичувши добру амiну, прийшов до не© ╨пископ Федiр, що не квапився повернутися зi сво©м посольством до Ки╨ва, нiби вичiкуючи, коли може забрати з собою i ╙впраксiю, за що вона була вдячна йому, хоч мови про це мiж ними нiколи й не заходило. ╙пископ довго зiтхав, хрестився, вiдгмикувався, згадував кiлька разiв милостивого князя Миха©ла, себто Святополка, багатого добрими дiлами (а ще скупiстю, додала в думцi ╙впраксiя), тодi став розповiдати про якусь рабу з Дорогобужа, з того самого Дорогобужа, де простий люд колись убив конюха князя Iзяслава, i про те довго з жахом згадувано на князiвських дворах Ки╨ва, Чернiгова й Переяслава. Нiби примусила бояриня дорогобузька свою рабу працювати в день святого Миколи, та пiдкорилася, пiшла до роботи, i тут ©й явився сам Микола й спитав: "Що ж ти робиш, рабо?" I так це ©© перестрашило, що всохла ©й рука. Бояриня ж не хотiла втрачати рабу, тому, прогнавши сухоруку, навзамiн забрала в рабство ©© доньку. А вiдомо, що народженi вiд рабiв вважаються вiльними, тому донька попросила ╨пископського суду, i суд ствердив, що вона ╨ вiльною i такою ма╨ зостатися, мати ж ©©, скалiчена, так само вже не раба, бо скалiчений ста╨ вiльним, згiдно з божими й людськими настановленнями. ╙пископ ще позiтхав i пiшов, поблагословивши ╙впраксiю хрестом з ки©вського золота, незграбний, великий, тяжкий. Не знав легких слiв, не вмiв говорити витончено и учено. Був простим попом Софiйсько© церкви. Святополк за слухнянiсть пiднiс його до ╨пископа, ще й довiрив посольство, бо посли теж повиннi вiдзначатися слухнянiстю. I чи то нечисте сумлiння, чи природна доброта примусили цього чоловiка прийти до не© i спробувати втiшити в ©© розгубленостi й зневiрi. Скалiченi стають вiльними. Раба сухорука. Мала втiха. Воля лиш тодi й там, де нема╨ нi бажань, нi надiй, нi страхiв, воля з покалiченою, з понiвеченою душею? А навiщо така воля? Однак розповiдь ╨пископа трохи мовби розвеселила ╙впраксiю, у думцi називала себе рабою сухорукою, прийняла запрошення графинi Матiльди на урочистiсте освячення папою мурiв П`яченци, навiть радилася з Вiльтруд, як ©й одягтися, i вибрала все бiле, мовби кидаючи виклик усiм тим, хто хотiв би потопити ©© навiки в чорноту жалоби. Оздоби взяла ки©вськi, золотi, з самоцвiтами, таких тут не бачено нiколи серед цих пiсних священикiв i нещирих слуг божих. Хаii дивляться i знають! Вона не раба сухорука, вона ще жива, у нiй повно сил, молодостi, жадоби щастя й краси! Вiд усього вiдмовилася, всього зреклася, та тiльки не краси й життя! П'яченца переживала небачене. Сам папа римський, iмператриця германська, всемогутня графиня Матiльда, герцог Баварський, князi свiтськi й церковнi, чотири тисячi прелатiв, тридцять тисяч мирян, що прибули на собор з усi╨© ╙вропи, жителi само© П'яченци, цiкавi з Пар-ми, з Реджо-Емiлi©, з Болонь©, з Феррари, уся Ломбардiя, уся Тоскана, уся Iталiя прийшли на велику урочистiсть. Папа Урбан святив мури й вали, вiд яких вiднинi мають пiти його во©ни на захист гробу господнього i на пiдбиття свiту, святив води По i Требi©, вiд яких попливуть рiки й моря християнського во©нства, що над ним ╨диний i неподiльний глава - первосвященик римський. Але все те знав, бачив лиш папа та його наближенi. Мовляв, велике бачать тiльки великi. Люд же цiкавий був подивитися на пишноту, на таке небувале зiбрання високих особистостей, на дорогi шати князiв церкви, на папу i, ясна рiч, на германську iмператрицю, про молодiсть, вроду i нещаснiсть яко© вже народжувалися легенди. Урочиста процесiя вийшла на мури П'яченци. Попереду хор хлопчикiв, у бiлому, як спiвали vexilla regis prodeunt - ось наближаються знамена царя. Тодi йшло дванадцять ╨пископiв, за ними сам папа в понтифiкаль-них шатах, з високою золотою тiарою на лисiй головi, папу супроводжував ╨пископ П'яченци, за ними йшли архi╨пископи, тодi iмператриця, яку виокремлено, зважаючи на ©© сан, графиня Тосканська з герцогом Вельфом становили мовби почесний супровiд iмператрицi, iншi свiтськi князi супроводжували вже ©х; людей тут не було: кожен нiс свiй сан, свiй титул, кожен мав триматися мiсця, визначеного для його титулу, процесiя розтягнулася безмiрно. Вже голова ©© пройшла половину обводу мурiв, а хвiст ще губився десь у вуличках П'яченци, тисячi простого люду, що зiбрався довкола мурiв, на берегах По i Требi©, нестримною хвилею перекочувалися за головою процесi©, цiкавiсть роздирала душi, крики, лайка, зойки, прокляття, штовханина, короткi сутички, нiхто не хотiв поступатися, усiм кортiло побачити, почути, запримiтити щонайменшi подробицi. За натовпами вiдкривалося просте поле, зелена, тепла вiд сонця трава, якiсь слiпучо-бiлi кам'янi лави в розкриллi довкола високого знесення а вогненно-скарлатного порфiру. Зелене поле розгороджене було бiлим па-кiллям на якiсь довгастi загони, нiби для худоби. Пакiлля бiлiло мертво, мов кiстки, воно починалося вiдразу за вируванням люду, притиснутого цiкавiстю до городських валiв, бiгло через поле, губилося вдалинi, аж страшно було дивитися туди, але ╙впраксiя не могла вiдвести очей, бо вже збагнула: то було мiсце, куди завтра мала виносити свою ганьбу i сво╨ нещастя. Бiломармуровi лави для прелатiв, скарлатний порфiр для Урбана i розгороджене за давньоримським звича╨м зелене поле для тисяч людей, аби уникнути небажаного надмiрного стиску i зберегти хоч будь-який лад. Мiсце ©© останньо© ганьби, найбiльшого пониження й сорому. Сьогоднi ставлять ©© поряд з папою, щоб завтра вiддати на глумлiння жирним прелатам i тисячам байдужих людей, зiбраних сюди не для милосердя, а для ново© вiйни, зiбраних, щоб отримати з рук самого папи хрест i меч, а перед тим, мовби для розпалювання ©хнього темного шалу, кинуто буде в жертву молоду жiнку. Хлопчики спiвали сумно й болiсно, тодi щось проказав ╨пископ П'яченци, за ним - сам папа, але ╙впраксiя, хоч iшла вiдразу за ними, нiчого не чула, заглиблена в сво© жахи, не могла вслухатися, та й не мала в що, бо ж повторювано мертвi молитовнi формули, заяложенi, безвиразнi, пустi, як тiло без серця й без душi. Людини за такою мовою не видно. Всi цi ╨пископи, королi, iмператори, папи гнiтючо-зоднаковiлi думками й мовою, вони ховаються за готовими словами, вiдгороджуються вiд життя щоденного, наставляють ©х на тебе, мов давно зробленi кимось щити, зношенi, обчовганi, обдертi вiд довгого вжитку,- нiчого нового не почу╨ш, безособо-вiсть, цiлковита втрата людського лику, якiсь опудала, що були б смiшнi й безглуздi, коли б не мали в руках жорстоко© влади. А люд унизу клекотiв, бився об мури, стогнав, проклинав i захоплювався, люд прагнув урочистостi, пишноти, вельможностi, позбавлений вiд народження найпростiшого щастя, далекий вiд розкошiв, хотiв бодай бачити все те, наблизитися на вiдстань погляду, уявити себе спiвучасником. Чи не божевiлля збирати докупи стiльки люду? А чи, може, ╨ в тому зата╨на думка зробити простих людей спiвучасниками не лише отаких пустих, але пишних урочистостей, а й злочинiв? Ось завтра ©© честь, ©© нiжнiсть, ©© сором кинуто буде мiж отi загороди, на потоптання й на поганьблення, i нiхто не збагне, якого болю завдано буде ©й, сприйматиметься все нiби продовження нинiшнього розкiшного походу, високих молитов, розлунювання дзвонiв П'яченци, радiсних (а може, болiсних?) гукiв люду. Стогiн вирвався з грудей ╙впраксi© i, мовби прокотившись по високих мурах, пролетiвши над процесi╨ю, вiдгукнувся десь далеко позаду диким зойком, розпачливим жiночим криком, в якому було найстрашнiше: була смерть. Але крик той вдарив в серце саму лиш ╙впраксiю. Нiхто не здригнувся, нiщо не змiнилося, процесiя посувалася далi, виспiвувано гiмни, проказувано молитви, освячувано, ощасливлювано. ╙впраксiя озирнулася на графиню Матiльду. Задерши голiвку, нiби принюхуючись, графиня урочисто йшла попереду важкого й незграбного Вельфа. Iмператриця зупинилася, пiдождала, поки Матiльда наблизилася, прошепотiла до не©: - Ваша свiтлiсть... - Ваша величнiсть, так не можна, так не можна... - Але там сталося щось жахливе. - Нiчого не може статися, де ми з найсвятiшим папою, ваша величнiсть. Прошу вас, iдiть. Люди вже дивляться. ╙впраксiя пiшла далi, отупiло, байдуже, майже приречено, а сама була там, позаду, де - вже знала - сталося справдi жахливе. Не могла бачити, не могла там бути, не здогадувалася, але вiдчувала непомильно. Так воно й було насправдi. Коли процесiя майже на всю свою довжину витягнулася на мури П'яченци i i, обтiкаючи щербатi почорнiлi вежi, повiльно посунулася вперед, з-помiж iнших опинилися вгорi також во╨вода Кирпа та барон Заубуш. По╨днанi служiнням iмператрицi, калiцтвом сво©м, яке нiби вiдгороджувало ©х вiд iнших людей i по-сво╨му здружувало, вони i в Каноссi, i по дорозi сюди, тут, у П'яченцi, видавалися майже друзями, мало хто знав, яка пекуча ненависть роздiля╨ цих двох уже немолодих, але жадiбних до життя чоловiкiв, кожен з яких був по-сво╨му жорстокий, хоч один виказував жорстокiсть у чесних битвах, а другий - пiдступно й злочинне. Та все те, сказано вже, до часу дбайливо приховувалося, гамувалося - чи й вибухне коли-небудь. I цей день не заповiдався днем продовженого нещастя, обiцяв урочистiсть i радiсть, хоч для во╨води й потьмарену очiкуванням дня наступного, в який, вже знано було всiм, iмператриця ма╨ скласти каяття перед усiма, хто прибув на собор. Заубуш, за сво©м паскудним звича╨м, i в цьому не бачив нiчого лихого, на зiтхання ж Кирпи й побивання злегка посмiювався: - Боятися треба не слiв, а меча. - Слова вбивають тяжче. Аби мiг, затулив би собою iмператрицю. Та хiба затулиш вiд свiту? - Хотiв би злагiднити вiтер для стрижено© вiвцi? - засмiявся барон. - Овечок я завжди жалiв, а баранам обламував роги! - з спокiйною погрозою вiдповiв Кирпа. - Коли хочеш сказати, нiби моя Вiльтруд уже нагородила мене рогами, то помиля╨шся. Не встигла. - Ти рогатий вiд народження, бароне. - Чом же не спробував збити менi роги? - Не знаходив мiсця до смаку. Де не ©здив по цих землях, скрiзь нi пес, нi видра. Камiнь, тiснява, мечем махнути нiде. А тут бачу - гарне поле. Вже на такому як ужариш мечем, так i заклекотить! Як у вас зветься ╨диноборство та по╨динок? Ото вважай, бароне, що ми вже й вибрали собi поле. Матимеш за все: i за ╙впраксiю, i за Журину, i за... Договорити йому Заубуш не дав. Кирпа трохи випередив його, захопившись сво╨ю добродушно-зловiсною мовою, вiн вiльно помахував лiвою рукою, щоразу доторкуючись наголiв'я меча, почепленого в нього при правому боцi (бо ж право© руки не мав, доводилося призвичаюватися), але барон знав, що на просторому полi однорукий пересилить одноногого, тож не став ждати того, що неминуче буде колись, а мовчки, вмiло, хижо вдарив во╨воду сво╨ю дерев'янкою попiд колiна i, коли той, втрачаючи рiвновагу, почав завалюватися назад, з усi╨ю жорстокою силою пожбурив його сво©ми залiзними руками вниз з височезних мурiв. Та мав справу не з безсилою жертвою, а з досвiдченим во©ном, який твердо зна╨, що, навiть помираючи, ма╨ш поконати свого ворога. Вже падаючи вниз, уже маючи перед очима свiт загрозливо перевернутий, гинучий для нього навiки, во╨вода вмiлим захватом зачепив сво╨ю ╨диною лiвою рукою барона за шию, стиснув мертво, потягнув за собою, не дав увiльнитися, випручатися, i так у тому нерозривному по╨днаннi ненавистi впали вони каменем згори, вдарилися об каменi внизу, нiхто нiчого не встиг навiть збагнути, Вiльтруд побачила ©х уже тодi, коли лежали внизу мертвi, впiзнала обох, упiзнала свого барона й закричала страшно й безнадiйно. Нiхто й не зворухнувся. Процесiя посувалася далi повiльно й ма╨статично. Що там чиясь смерть? Щохвилини вмирають i народжуються люди. А це й не смерть, а просто нещасний випадок. ╙впраксi© про смерть Кирпи й Заубуша не сказано. Матiльда одразу пiсля урочистостей влаштувала обiд на честь iмператрицi, обiд затягнувся до пiзньо© ночi, маленька графиня була така добра, що навiть сво╨му Вельфу дозволила позалицятися до ╙впраксi©, i незграбний баварець шепнув, що Матiльда прожене його вiд себе, бо вiн не згоджу╨ться вести баварцiв до ╙русалима, отож обо╨ вони стають вiльнi i вiн би з радiстю... Шепочучи, Вельф не забував запихатися й запивати все вином, постогнував од вдоволення, навiть у гадцi не мав, яким гидким повинен видаватися будь-якiй жiнцi зi сво╨ю зажерливiстю, брудом i знiкчемнiнням. ╙впраксiя i не чула нiчого i не бачила. Тiльки завтрашнiй день. Зелене поле, маслакувато-бiле пакiлля загонiв для юрмищ, мармуровi лави для ситих прелатiв, криваве сiдало жорстокого Урбана. Вхопили ©© в лещата сво©х забобонiв i мертвих догматiв, вхопили мiцно, стиснули, як смерть. Досi вона хотiла жити. Скрiзь i завжди билася в нiй непогамовна сила життя, цим трималася посеред найтяжчих випробувань i нещасть. Вiрила, що все для не© попереду, ще одне зусилля, ще трохи - i зася╨ непотьмарене сонце, заярiють квiти в теплiй травi, защебечуть' птахи, заку╨ зозуля. Зозуле, зозуле, скiльки менi лiт зосталося? Малою, ще дев'ятилiтньою, допитувалася колись у Звiринцi, взята на веснянi княжi лови, дивилася на сiру велику пташку, що сидiла високо мiж гiллям, лунко кувала радiснi роки всiм охочим. Тодi зозуля накувала ©й лише вiсiм лiт. I за першим, i за другим, i за третiм разом - тiльки вiсiм. Вмовкала, нiби давилася нещедрим кукуванням. Мала ╙впраксiя вдарилася в плач на скупiсть зозулину i на свiй короткий вiк. Журина потiшала: "То вiсiм лiт поверх десяткiв, дитино. Проживеш сiм десяткiв i вiсiм. Бо сiм десяткiв накувати-то для зозулi затяжко".- "Чому ж, коли не питаю, вона ку╨ так довго й багато?" - "То для тих, дитино, кому не хочеться жити на свiтi".- "А хiба ╨ такi люди?" - "╙, дитино, багатьом людям жити тяжко й нестерпно, але малi дiти не повиннi того знати". Давно перестала бути малою, а жити хотiлося. Навiть тодi, коли все довкола вiщувало кiнець i загибель, вiрила: нiколи не пiзно починати життя заново. Лише тут, серед цих жорстоких людей, вперше впала у цiлковитий вiдчай i подумала про смерть. Вичерпана, спустошена, безпорадна. Колись, здригаючись вiд гидких дотикiв саксонського маркграфа, зболено думала, що не завжди вда╨ться безкарно бути донькою великого князя. Тепер збагнула: взагалi нiкому не вда╨ться прожити безкарно, коли вже вiд народження не ста╨ на змагання зi свiтом. Вночi до не© прийшли чеберяйчики. Стояли оддаля, сумно свiтили золотими сво©ми очима, мовчали. Вона спитала: - Що хочете менi порадити? Вони мовчали. - Може, хочете менi помогти? Не казали нiчого. - Щось покажете менi? - Подивися на свого сина,- сказали вони. - Але ж я нiколи його не бачила, як упiзнаю? - Дивись,- була вiдповiдь. I справдi: вона побачила й упiзнала його, хоч не вiрила, що таке може бути. Iшов у самiй сорочечцi, бiлявий, гарний, очi мав, як у не©, мов сiрi довгастi птахи, iшов упевнено, вимахував одною рукою, нiби дорослий, мужнiй во©п, а другу притискував до боку, бо пiд пахвою щось мав. - Що там у тебе? - спитала вона, i вiн, не зупиняючись, пiдсмикнув плече догори й з-пiд пахви йому блиснуло золотом, аж ╙впраксiя вжахнулася й розпачливо закричала: - Що то? Хрест? Кинь його! Покинь! Але маленький син схитнув головою через друге плече, показуючи ©й назад, i вона побачила, що вiн iде попереду тисяч дiтей, веде ©х за собою, вони збираються з Германi©, Бургундi©, Францi©, малi, нерозумнi, беззахиснi, i всi йдуть мовчки, вперто, заслiплено. Куди? У хрестовий похiд. Нiхто цього не каже, але всi знають. Жахливе видовище. Дiти перебираються через гори, спускаються в долини, ©х цькують собаками. Закидають камiнням. Не дають навiть води, i вони п'ють iз струмкiв i рiчок, по-звiрячому хлепчуть брудну теплу воду, стаючи рачки. ╙впраксiя женеться за сином, за дiтьми - не може наздогнати, гука╨ - нiхто ©© не чу╨, просить помочi - нiхто не вiдгуку╨ться. Дiти доходять до моря, де сто©ть великий чорний корабель, а перед кораблем - папа Урбан у золотiй тiарi, вiн стука╨ золотим хрестом по кораблю, кричить: "Сюди, во©ни Христовi, сюди!" "Вони ж не вмiстяться!" - каже ╙впраксiя. "Все у волi божiй",- вiдповiда╨ Урбан, а ©© син ста╨ коло папи й помага╨ йому заганяти дiтей на корабель. Вона пiдбiгав ближче, бачить, що корабель не ма╨ дна, самi борти - i морська безодня внизу. Дiти тонуть, а на ©х мiсце приходять новi, i папа жене туди всiх, i всi тонуть, i коли тоне останнiй, Урбан штовха╨ в корабель ©© маленького сина, i море змика╨ над ним сво© води, все кiнча╨ться, на свiтi навiки поселя╨ться жах, запанову╨ темрява, навiки згасають золотi очi чеберяйчикiв... Не сон i не ява - що ж то? Так i зодягалася вранцi в непевностi, не зауважила вiдсутностi Вiльтруд, надягла все чорне, але на груди - золотий ланцюг. Не iмператорський - ки©вський. Хай помага╨ вiд зубожiлих душ цього свiту. До мiсця засiдань собору, згiдно зi звича╨м, всi мали добиратися пiшки - навiть сам папа. Йшли поважно, пиховите, навмисне уповiльнено, збиралися довго, ще довше всiдалися на сво©х мiсцях перед тисячами простого люду, збитого на полi в тiсному стиску, втомленого вiд нетерплячки, очiкування й екстатичностi. В ╙впраксi© того ранку з особливою силою зродилося все жiноче. Вiдганяла вiд себе вiдчай, зате радо й охоче допускала примхливiсть, смак до вишуканостi, погорду й певнiсть. Зодягалася без поквапу, збиралася загайливо, довго не велiла приймати само© графинi Тоскансько©, яка мала товаришувати iмператрицi в ©© покаянному походi на поле за П'яченцою. Двiрськi дами лякливо зiтхали, осудливо пiдбирали губи, дивуючись з поведiнки iмператрицi, хоч глибоко в душi, мабуть, кожна з них заздрила такiй незалежностi й твердостi молодо© жiнки, що вже не знати й звiдки могла зачерпнути собi сил: адже ж лишилася самотня в цiлому свiтi, вiдвернувся вiд не© люд, вiдвернулися можнi свiту сього, сам бог позбавив ©© сво©х милостей, погубивши вчора одного з найнаближенiших Адельгейдиних людей, вiдштовхнувши вiд не© найдовiренiшу баронесу Заубуш. Нарештi все було готово, допущено графиню Матiльду, дозволено ©й поцiлувати руку iмператрицi, але тiльки по тому, як - нечувана рiч! - графиня Тосканська бодай удала (але ж сталося!), що ста╨ перед iмператрицею на колiна. Вже пiсля цього очiкувано чогось незвичайного. Як поведеться ця загадкова руська княжна там, на полi, перед папою, перед прелатами, перед цiлою ╙вропою з ©© найвищим богом! Графиня Матiльда супроводжувала iмператрицю на поле, сокорiла заливисто: "Ми з найсвятiшим папою, ми, ми, ми..." ╙впраксiя нiчого не чула. Була вже на полi, знов вивищувався над нею папа, знов прича╨но й зло-вiсно стримували в собi тяжкий дух жирнi прелати, а перед очима в нещасно© жiнки вирували тисячi тих, хто, як дiти з кошмару, ма╨ загачувати сво©ми тiлами бездоннi кораблi папсько© невситимостi й жадоби влади. Папа - намiсник апостола Петра на землi. Петро був рибалкою. Плавав на човнi чи просто бродив у Генiсаретському або Тиверiадському озерi? Тепер нiякого човна не досить. I корабля не досить. Весь свiт ладен потопити цей лисий безжальний чоловiк. Заради тупо© жорстокостi папи розкололи церкву, розкололи держави, розiрвали, розiдрали, розшматували душi людськi, i тепер у них вiльно вливаються отрута, бруд, гидь. Чого вони ждуть вiд не©? Вже все знають, уже роздзвонили папськi клеврети повсюди про найбiльшi та╨мницi ©© нещасливого шлюбного життя, тепер хочуть, щоб сказала про все це вона перед тисячами й тисячами. Скарги ╙впраксi©, жови iмператора Генрiха, вiд шлюбу звiльнено©, на свого мужа. Недарма ж слово "тисяча" вiддавна викликало в не© жах. I ось вона стала перед тими, кому мала скаржитися. Тридцять тисяч на полi, розгородженому, аби уникнути стиску. Тридцять тисяч на величезному полi, а перед ними-нiжна жiнка зi слабим голосом. Хто тут почу╨ i чи почу╨? Товпилися, купчилися, дерлися до не©, вiд-турювали один одного, хекали, лаялися, проклинали, топтали слабих, пропихалися, проривалися, ближче, ще ближче, щоб почути, щоб не пропустити жодного слова, бо ж обiцяно було прелатами таке, що соромно й признатися самому собi. Невже скаже, невже було, невже справдi, невже вiдважиться? Всi про таке вiдають, а нiхто ж не говорить. Простi доми замкнено для чужоложства i розпусти, а палаци можних вiдкритi навстiж. Весь бруд вилива╨ться на упослiджених, на зубожiлих, а ось тепер вони можуть порiвнятися з самим iмператором бодай у брудi, залюбки вiддати йому й подiбним вищiсть i перевагу в розпустi, у гидотах, у збоченнях i пониженнях. Живуть i не в палацах, а в домах розпусти. I землi перетворили на доми розпусти i всю ╙вропу теж. Перед такою ганьбою мали б схилити сво© посивiлi голови ╨пископи, папа, а вони смакують, вишукують ганьбу на iнших, самi ж вимагають поваги й подиву для сво╨© ганьби, ще бiльшо© й тяжчо©. - Ви, всi, слухайте мене! Хто це казав? Невже та молода жiнка зi слабим голосом? Як могла пересилити клекiт натовпiв, гамiрняву юрмищ, зойки, прокльони, лайку? А може, й не казала нiчого - стояла, дивилася на них, i втихомирювалися перед цi╨ю беззахисно-чистою красою найзухвалiшi, найбуйнiшi, найрозкричанiшi. Не стала роздирати сво╨ серце перед ними. Досить! Душа ©© конала, билася нiби в корчах, у дикому сплетiннi хижого корiння, колючого непробивного гiлля, а тiло було вiдокремлене, розiп'яте на холодних вiтрах, на гострих скелях, на тернищах. Жiнка роздира╨ться болем, народжу╨ нiжнiсть. Чому ж ваш свiт позбавлений нiжностi? Чому вашi душi загрубiли вiд ворожнечi, порокiв, тяжко© темноти? Чи тому, що вiра походить вiд простого Христа й розповсюджена невiгласами-апостолами i ви бо©теся розуму, людсько© думки, людсько© душi? Власнi провини спиха╨те на когось, недосконалiсть свою переклада╨те на iнших. Погляньте на себе! Ви обмеженi, тупi, хтивi, зажерливi, бруднi й дурнi! Ненавидите все, чого не зна╨те, а не зна╨те нiчого. З руками в нечистотах, хочете очистити чужу душу вiд дрiбненьких порошинок. Галасу╨те, нiби благочестя ваше буду╨ться на любовi, а самi й не любите i не розумi╨те. Любов потребу╨ знань. Слiпа - буде покарана вами ж самими. Мерзота й злочиннi пристрастi смакуються вами, а велич людсько© гiдностi вам незнана. Хто, мов безсловесна скотина, слугу╨ сво©м гидким пристрастям, той вам зрозумiлий. Хто ж перемiг це-для вас незбагненний. Радiсть чистого сумлiння вам невiдома, ви не вiрите нi в iстину, нi в скромнiсть i тверезiсть, нi в простоту й гiдне поводження, нi в обдарованiсть i почуття. Чи вам болять мо© страждання? Чи обходить те, що твориться в мо©й душi? Лiпше зазирнiть у сво© душi - побачите там гпiв, заздрощi, жадобу насолод, марнослав'я, лицемiрство, тупiсть диких звiрiв, зганьблення... Натовпи вмовкли, дивилися на молоду жiнку, як на святу, враженi ©© мужнiстю, захопленi красою й чистiстю, яка потужними струменями била з ©© лиця, з усi╨© постатi. Слiв майже й не чули. Та ╙впраксiя й не пробувала кричати - повернулася до прелатiв, кидала в ©хнi пещенi обличчя сво© звинувачення, нiхто не ждав од не© такого, хтось з ╨пископiв, мабуть, на знак самого Урбана, спробував перекрити грубим гуком нiжний голос жiнки, викричав кiлька брудних подробиць про iмператора, тодi крикнув про ╨пiтимiю, бо навiть очi слiд очистити, коли вони бачили грiховнiсть i блуд. ╙впраксiя в безсиллi заломила руки. Гнiвливо обернулася до папи. Чому мовчить? Де ж його обiцянки? ╙пiтимiя? ╙пiтимiю б накласти на них усiх, на ©хнi душi, на ©хнiй свiт! Вона стояла, сповнена вiдчаю, несла вiдчай з собою, а простий люд побачив чистiсть, од яко© всi здригнулися й заплющили очi, а тодi заревли натовпи тисячоголосе: - Без ╨пiтимi©! Без ╨пiтимi©! Сталося нечуване: зiрвано, не докiнчено собор, не прийнято найважливiших ухвал, розгнiваний папа покинув П'яченцу. Вимушений буде скликати ще один собор у Клермонтi, щоб проголосити хрестовий похiд, в аннали ж звелить записати про поганьблення iмператора Генрiха його жоною. Менi повiдомщення, i аз воздам... ╙впраксiю покинуть у П'яченцi саму. Нiкому не потрiбна, всiм чужа в чужому свiтi. Запросить ©© Конрад у Мiлан, де прийме зi сво╨ю бiлявою, схожою на ╙впраксiю, Констанцi╨ю. Iмператор домагатиметься видачi iмператрицi.Пере©де вона до Угорщини, до короля Коломана, до старо© тiтки сво╨© Анастасi©, колишньо© королеви угорсько©,- i там наздожене погрозлива вимога Генрiхова видачi жони сво╨©. Цей чоловiк мовби заповзявся чинити нещастя не лише державам i народам, але й найближчим людям. Що мав з того? Ворожнечу рiдно© матерi й рiдно© сестри, ненависть першо© жони й друго©, неповагу власних синiв. Конрада намовлено виступати проти батька. Молодший син Генрiх так само виступав проти iмператора, взяв його в полон, примушував вiдректися вiд корони. Художник, який зобразив сутичку Генрiха-батька i Генрiха-сина на рiчцi Реген, оздобив свою мiнiатюру латинським вiршем: "Кривдi людськiй i жадобi влади не бува╨ кiнця..." ╙впраксiя вiддалялася вiд цього свiту нещасть, чвар i злоби. Нiщо так не знищу╨ часу, як нещастя. Лiта, цi покiрливi дiти часу, втiкатимуть вiд ╙впраксi©, вiдлiтатимуть вiд не© невтримно й незворотньо, але не зможе вона поспiшати, поволi, боязко наближатиметься до рiдно© землi, бо неслава про не© вже давно буде донесена священиками до Ки╨ва, i вiдвернуться лицемiрно вiд молодо© жiнки всi можнi, вiдвернеться сестра Янка, навiть рiдна мати, княгиня Анна, лякатиметься повернення збезчещено© доньки, на княжих учтах лакизи складатимуть про не© брудних пiсень, називатимуть сукою - волочайкою, Опраксою любострасною. Людський поговiр вiдлякував найбiльше, може, тому так довго вагалася ╙впраксiя, перш нiж вiдважитися на повернення до Ки╨ва. I хоч не надiялась уже вернутися, усе ж поверталася додому, до рiдно© землi, вагаючися мiж втратами й вiднайденнями, мовби вiдразу народжуючись i знову вмираючи, знов ступала на роздорiжжя сво©х дитячих снiв i болючо-солодких спогадiв, i небеса, п'янi вiд вiтрiв, знов зустрiчали ©©, але не впiзнавали ╙впраксi©. Була пiд ними й не пiд ними, поверталася з дорiг блудних, злудно-нiмих i не поверталася, не могла повернутися нiколи, бо ще нiкому не вдалося повернути втраченого часу, ступити двiчi в ту саму воду, принести живу квiтку з давно вiдшумiлих лiт, зачерпнути вiтру, що прогримiв над утраченим дитинством, i тiльки п'янi небеса, застеленi гiрким серпанком слiз, нагадували ©й щось болiсно-знайоме i невловиме, як щастя, любов i вiчнiсть... _ЛIТОПИС БЕЗ ПОЯСНЕННЯ_ З Iпатi©вського лiтопису: "У лiто 6617 (1109) преставися ╙вьпраксi Всеволожа дщi мiс