Рiчард Девiс Бах. Iлюзi© Iлюзi© або пригоди Месi© мимоволi Перекладено за виданням: Richard Bach. Illusions. The Adventures of a Reluctant Messiah. -- Delacorte Press / Eleanor Friede. New York, 1977. ╘ 1977 Richard Bach & Leslie Parish Bach. By arrangement with Delacorte Press / Eleanor Friede Books, a division of the Bantam Doubleday Dell. З англiйсько© переклав Валерiй ГРУЗИН OCR: Volodymyr Mykhayletskyy 1 1. I прийшов на землю Учитель, що народився на святих просторах Iндiани й зростав на та╨мничих пагорбах на схiд вiд Форт-Уейна. 2. Учитель пiзнавав цей свiт у громадськiй школi Iндiани, а коли пiдрiс, опанував професiю автомобiльного механiка. 3. А втiм, Учитель мав знання i з iнших рук, i з iнших шкiл, i також iз попереднiх сво©х життiв. Вiн пам'ятав про це, i та пам'ять робила його мудрим i сильним, i люди вiдчували його силу й приходили до нього за порадою. 4. Учитель вiрив у свiй хист допомагати й собi i всьому людству, а що вiн вiрив сам, то й iншi бачили його силу i приходили до нього з надi╨ю заго©ти сво© недуги та позбутись житт╨вих злигоднiв. 5. Вiрив Учитель, що кожна людина ма╨ право думати про себе як про сина божого, щиро вiрив, що саме так i ╨, отож у майстернях та гаражах, де вiн працював, завжди товпилися тi, хто прагнув його науки та дотику його руки, а на вулицях чекали юрби тих, хто сподiвався, що, коли вiн ©х минатиме, на них впаде його тiнь i життя ©хн╨ одразу змiниться. 6. День крiзь день майстри та власники майстерень плекали надiю, що Учитель покине свiй iнструмент i подасться геть, бо юрмились навколо нього такi гурти людей, якi не залишали нi йому, нi iншим механiкам мiсця для лагодження автомобiлiв. 7. Врештi, так i сталося: подавсь вiн поза мiсто, i почали називати його Месi╨ю i чудотворцем; а що всi у це вiрили, то так воно й було. 8. Коли пiд час його розмови з людьми налiтала буря, на голови слухачiв не падало жодно© краплини; i останнiй у натовпi чув його слова так же ясно, як i перший, незважаючи на блискавки чи грiм у небесах. I вiн завжди повiдав людям притчi. 9. I сказав вiн ©м: "У кожному з нас закладено силу нашо© згоди бути здоровими чи хворими, багатими чи бiдними, вiльними чи рабами. Ми самi господарю╨мо цим, а не хто iнший". 10. I озвавсь один фабричний робiтник: "Легко вам говорити, Учителю, бо ви ма╨те дороговказ, а ми -- нi, i ви не мусите так тяжко працювати, як мусимо ми. Людинi конче треба працювати, аби здобувати у цьому свiтi хлiб свiй насущний". 11. I правив Учитель у вiдповiдь: "Колись давно на днi кришталево чисто© рiчки iснувало поселення живих iстот. 12. Мовчки сунула могутня течiя над усiма ними -- молодими й старими, праведними й грiшними, линула течiя призначеним ©й шляхом, знаючи лише сво╨ кришталево прозоре "я". 13. Кожна з iстот у свiй власний спосiб мiцно чiплялася за якусь галузку чи камiнь на рiчковому днi, опираючись течi©, як навчилися вiд самого народження. 14. Та ось урвався терпець в однi╨© з iстот: "Втомилась я чiплятися, i хоча не маю змоги побачити це на власнi очi, проте вiрю, що течiя зна╨, куди вона пряму╨. Треба рушати, i хай вона несе мене, куди захоче, бо отак чiпляючись, загину я вiд нудьги". 15. Хихотiли обережнi, глузували з не©: "Дурна ти! Тiльки-но спробуй одчепитись, як ця, така люба тобi течiя, закрутить тебе колесом i жбурне на камiння, i загинеш ти вiд не© швидше, нiж вiд нудьги!" 16. Не зважила iстота на пересторогу i, глибоко надихнувши, зринула нагору; одразу ж закрутило ©© колесом, пожбурило на камiння. 17. Одначе згодом, коли та смiлива iстота знов перестала чiплятись, пiдняла ©© течiя iз самого дна i не товкла бiльше, i шкоди не завдавала. 18. А iстоти на днi, що мали ©© за чужу, заволали: "Погляньте на чудо! Iстота, така ж, як i ми, а лiта╨! Ось Месiя, що прийшов нас усiх врятувати!" 19. I мовила пiдхоплена течi╨ю iстота: "Не бiльший за вас я месiя. Рiка залюбки зробить вас вiльними, тiльки насмiльтеся вiдчепитись, тiльки насмiльтеся рушити з нею. Наше справжн╨ покликання -- вирушати в цю подорож, зважитись на цю пригоду!" 20. Та ще гучнiше волали вони: "Спаситель!" -- i водночас ще мiцнiше чiплялися за камiння, а коли поглянули вгору, то за тi╨ю iстотою i слiд пропав, i, лишившись на днi самi, складали вони легенди про Спасителя". 21. I сталося так: коли Вчитель побачив, що гурти людей навколо нього день у день стають дедалi бiльшi числом i несамовитiшi, вимагаючи, щоб вiн безперервно зцiляв ©х, повсякчас частував чудесами i навiть пiзнавав ©х та жив ©хнiм життям, вiн того ж таки дня подавсь на вершину гори i там заходився молитись. 22. I мовив вiн у серцi сво╨му: "Боже осяйний, коли воля твоя, хай ця чаша обмина╨ мене, звiльни мене вiд цього нездiйсненного завдання. Не в змозi я жити життям бодай однi╨© душi, а ©х десять тисяч вола╨, щоб чинив я так. Я винен, що сам допустив таке. Коли воля твоя, дозволь повернутися до мо©х двигунiв та мо©х iнструментiв i дай менi змогу жити так, як живуть iншi люди". 23. I прорiк йому голос на вершинi гори, голос не чоловiчий i не жiночий, не гучний i не тихий, але безмежно лагiдний: "Не моя воля, а твоя хай здiйсниться. Яка твоя воля, така й моя для тебе буде. Iди сво╨ю дорогою, як iншi люди, i хай щастить тобi на землi". 24. Почувши це, зрадiв Учитель i красно подякував. Спустився вiн з гори, мугикаючи собi пiд нiс веселу пiсеньку механiкiв. А коли натовп накинувся на нього iз сво©м лихом i нещастям, благаючи зцiлення, розради й чудес, вiн тiльки всмiхнувся i лагiдно мовив: "Я йду од вас". 25. На мить занiмiв увесь той натовп з подиву. 26. I провадив Учитель: "Якщо людина повiдала Богу, як хоче вона над усе помагати стражденному свiту, хоч би чого ©й це коштувало, i коли Бог прорiк ©й у вiдповiдь, що вона ма╨ робити, то чи повинна людина чинити так, як ©й було сказано?" 27. "Звiсно, що так, Учителю! -- заволали люди. -- Втiхою буде для не© страждання вiд усiх тортур пекла, коли так сказав сам Бог!" 28. "Навiть байдуже, якi це тортури чи яке неймовiрно важке таке завдання?" 29. "Бути повiшеним -- це честь, бути прибитим цвяхами до дерева або спаленим живцем -- це слава, коли так сказав Бог", -- вiдповiли вони. 30. "А як ви вчинили б, -- кинув Учитель у натовп, -- коли б вам просто в обличчя прорiк Бог: "Воля моя -- бути тобi в цьому свiтi щасливим, хоч як довго ти житимеш". Що тодi?" 31. I мовчав натовп, анi голосу, анi звуку не чути було на схилах гори i в долинах, де вiн зiбрався. 32. I мовив Учитель у цю тишу: "На стежинi нашого щастя вiднайдемо знання, заради якого обрали саме цей час для свого життя. Ось чого я навчився сьогоднi, тож i вирiшив нинi покинути вас, аби йшли ви сво╨ю стежиною, як вам заманеться". 33. I попрямував вiн сво╨ю дорогою крiзь натовп, i покинув ©х, i повернувся до буденного свiту людей i машин. 2 Дональда Шiмоду я зустрiв десь серед лiта. За чотири роки повiтряних мандрiв менi ще не випадало здибати iншого пiлота, який би промишляв тим, що i я, -- перелiтав би за вiтром вiд мiстечка до мiстечка i продавав прогулянковi польоти на старенькому бiпланi -- по три долари за десять хвилин у повiтрi. Та одного дня, перебуваючи трохи на пiвнiч вiд Феррiса, що в штатi Iллiнойс, позирнув я вниз iз кабiни свого "Флiта" i побачив старенький "Тревел-ейр-4000". Бiлий iз золотистим лiтачок гарненько примостився собi на жовтаво-смарагдовiй сiножатi. Я живу вiльним життям та, попри його принади, часом почува╨ш себе самотнiм. Я поглянув на бiплан, якусь мить подумав i розважив -- не буде нiяко© шкоди, якщо я пiдсяду до нього. Скинувши оберти майже до холостих, я виконав повну глiсаду i ввiйшов у крен на посадку. Вiтер заспiвав у зовнiшнiх дротах, а старий двигун вiдгукнувся добрим, лагiдним "пок-пок-пок" -- звуком, який народжу╨ться лише тодi, коли пропелер оберта╨ться вже за iнерцi╨ю. Аби краще роздивитися мiсце посадки, я виписав коло. Зовсiм близько пiдi мною зеленолистими джунглями шурхотiла кукурудза, зблиснула дротяна огорожа, а далi, ген-ген, скiльки сягало око, розпросторилась щойно викошена сiножать. Зiткнення з повiтряним потоком i вихiд з нього, довершене невелике коло над землею, шурхiт колiс об траву, i ось вiн -- заспокiйливо дрiботливий стукiт шасi вiд зiткнення з твердим грунтом, усе повiльнiше, повiльнiше, i врештi -- завжди раптовий поштовх. Сiв! Пiдрулюю до лiтака i зупиняюсь, зменшую оберти, вимикаю двигун. Чути затишне "клак-клак" -- це пропелер ще поволi оберта╨ться перед тим, як завмерти в цiлковитому споко© липня. Прихилившись спиною до лiвого колеса, пiлот "Тревел-ейра" сидiв на покосi й дивився на мене. Десь iз пiвхвилини я й собi дивився на нього, дивуючись з його незворушностi. Навряд чи я сам отак спокiйно сидiв би й спостерiгав, як iнший лiтак приземлю╨ться в полi i зупиня╨ться за десяток крокiв од мене. Я привiтно кивнув: не знаю чому, але той чоловiк менi подобався. -- У вас самотнiй вигляд, -- сказав я, сидячи в кабiнi. -- Як i у вас. -- Не хочу вам заважати. Коли ще один пiлот тут зайвий, полечу далi. -- Нi, я чекав на вас. Цi слова викликали в мене посмiшку, i я не приховав ©©. -- Даруйте, що запiзнився. -- Усе гаразд. Я зняв шолом та захиснi окуляри, вилiз iз кабiни i зiйшов на землю -- прекрасне вiдчуття пiсля кiлькох годин у лiтаку. -- Сподiваюсь, не матимете нiчого проти сандвiча з шинкою та сиром? -- запитав вiн. -- 3 шинкою, сиром i, можливо, з мурашкою. Нiякого рукостискання, жодних представлень. На зрiст вiн був невисокий. З довгим, до плечей волоссям, чорнiшим за гуму на колесi, до якого вiн притулився. Очi -- темнi, як у яструба. Добре, коли такi очi у друзiв, та коли вони належать незнайомцям, то ста╨ не по собi. Вiн скидався на майстра карате, що зосередився перед розважливо-несамовитим показовим виступом. Я взяв у нього сандвiч i воду в ковпачку з термоса. -- Хто ви, зрештою? -- запитав я. -- Вже кiлька рокiв торгую повiтряними прогулянками, та ще нiколи не зустрiчав iншого гастролера. -- На свiтi не так багато iншого дiла, до якого я здатен, -- вiдгукнувся вiн. -- Трохи тямлю в автомеханiцi, трохи в електрозварюваннi, трохи ганяю на гусеничних тягачах, та досить менi затриматись на одному мiсцi -- i вже виникають проблеми. Тож зiбрав оце аероплан i вдався до повiтряних гастролей. -- Тягачi яко© марки? -- В менi з дитячих рокiв до них сидить невситима любов. -- "Де-вiсiм", "Де-дев'ять". Тривало це недовго. В Огайо. -- "Де-дев'ять"Завбiльшки з будинок! Чи й справдi цей дизель з подвiйним редуктором на першiй передачi може зрушити гору? -- Iснують кращi способи рухати гори, -- сказав вiн з усмiшкою, що тривала не бiльш як десяту частку секунди. Спостерiгаючи за спiврозмовником, я сперся на нижн╨ крило його лiтака. I тут менi в око впав дивний свiтловий ефект -- дивитися на цього чоловiка зблизька було важко. Здавалося, навкруг його голови промениться свiтло, застилаючи природне тло невиразним срiблястим серпанком. -- Щось не так? -- запитав вiн. -- А якi ж це проблеми у вас виникали? -- Е, нiчого особливого. Просто в цей час менi кортiло змiнювати обстановку, як оце й вам. Iз сандвiчем у руках я пiшов навколо його лiтака. То був апарат зразка 1928 чи 1929 року, але зовсiм новенький, без жодно© подряпини. Навiть iз заводських ангарiв аероплани не виходять такi новiсiнькi, як оця машина, що стояла тут на сiножатi. Щонайменше двадцять шарiв лискучого олiйного аеролаку. На дерев'яних деталях ся╨, мов дзеркало, свiжа фарба. Пiд бортиком пiлотсько© кабiни -- золотий листок у староанглiйському стилi i в ньому iм'я "Дон", а трохи нижче -- ре╨страцiйний напис: "Д. В. Шiмода". Все оснащення лiтака мало такий вигляд, нiби його щойно розпакували, справжнiй авiацiйний iнструмент 1928 року. Рукiв'я важеля керування та кермо -- з вiдполiрованого дуба. Лiворуч -- пiдсос, регулятор сумiшi, випереджувач запалювання, якого тепер не побачиш навiть на щонайретельнiше вiдновлених старовинних моделях. Нiде анi задирочки, анi латочки на перкалi, анi патьоку моторного масла з обтiчника, анi порошинки на пiдлозi кабiни -- так нiби цей лiтак нiколи не пiднiмався в повiтря, нiби вiн через пiвстолiття матерiалiзувався на цьому мiсцi внаслiдок якогось химерного зсуву часу. Я вiдчув, як по спинi в мене повзе незбагненний холод. -- I давно ви ката╨те пасажирiв? -- гукнув я до Шiмоди з того боку лiтака. -- Близько мiсяця. Атож, п'ять тижнiв. Вiн брехав. Менi байдуже, хто ви такий, але за п'ять тижнiв польотiв i посадок на землю ви, хоч би як там було, неодмiнно матимете смiття на пiдлозi кабiни й патьоки масла на фюзеляжi. Та цей лiтак... на вiтровому склi -- анi плямки масно©, на пропелерi -- нi слiду забитих комах, i навiть фарбу на переднiх носках крил i хвоста не облiпило сiнною потертю, яко© до бiса в цей час у повiтрi. Для лiтака, який щодня шуга╨ серед iллiнойського лiта, просто неймовiрно. Я розглядав "Тревел-ейр" ще хвилин з п'ять, потiм одiйшов вiд нього i вже пiд крилом свого лiтака сiв на валок сiна обличчям до Шiмоди. Страху я не вiдчував, i цей чоловiк менi все ще подобався, але щось було не так. -- Чому ви кажете менi неправду? -- Я сказав вам правду, Рiчарде, -- вiдповiв вiн. Мо╨ iм'я було також виписане на борту лiтака. -- Але ж не можна понад шiсть мiсяцiв катати пасажирiв i не назбирати на пiдлозi бодай трохи пороху чи не забризкати фюзеляж мастилом? Не здобути жодно© латки на перкалi? Зрештою, хай йому грець, не набрати сiнно© потертi! Вiн спокiйно посмiхнувся. -- ╙ речi, яких ви не зна╨те. На якусь мить вiн прибрав чудернацького вигляду iнопланетянина, i я повiрив у те, що вiн сказав, одначе так i не знайшов пояснення слiпучо© чистоти лiтака, що стояв посеред лiтньо© сiножатi. -- Можливо. Та одного дня я про них дiзнаюсь, i тодi, Дональде, ви можете забрати собi мiй лiтак, бо для польотiв вiн буде менi непотрiбний. Звiвши сво© чорнi брови, Шiмода запитально поглянув на мене. -- Он як? Ану розкажiть. Я зрадiв, що комусь цiкаво вислухати мою теорiю. -- Гадаю, люди так довго не могли злетiти лише тому, що просто не вiрили в цю можливiсть. Отож, звiсно, й не могли опанувати навiть найпершого маленького закону аеродинамiки. А я вiрю, що десь iсну╨ й iнший закон, за яким можна лiтати без аеропланiв, можна проходити крiзь стiни чи переноситись на iншi планети. Ми навчимося, як досягати цього й без машин. Якщо захочемо. Вiн ледь помiтно всмiхнувся й поважно кивнув головою. -- I ви гада╨те, що зможете осягнути те, чого хочете, отак промишляючи повiтряними прогулянками за три долари над полями й сiножатями? -- Коли я й маю чогось вартi знання, то здобув ©х самотужки, роблячи те, що хотiв робити. Та якби знайшлася в свiтi добра душа, котра навчила б мене ще бiльшого з того, що я прагну пiзнати, анiж може навчити мiй лiтак i небеса, то я хоч зараз подався б до того чоловiка. Або до тi╨© жiнки. Та, на жаль, нема╨ тако© душi. Темнi очi дивилися на мене спокiйно, неклiпно. -- Хiба ви не вiрите, що вас скеровують, якщо тiльки ви насправдi хочете цього навчитися? -- Скеровують? Так. Та хiба не кожного з нас скеровують? Я завжди мав таке вiдчуття, нiби за мною хтось нагляда╨, або щось подiбне. -- I ви гада╨те, хтось скеру╨ вас до вчителя, який зможе допомогти вам? -- Якщо тим учителем не стану я сам, то так. -- Можливо, саме так воно i бува╨, -- сказав вiн. Здiймаючи за собою руду куряву, до нас мчав новенький модерний пiкап. Вiн зупинився бiля нашо© стоянки, дверцята розчахнулись, i з кабiни вийшов лiтнiй чоловiк з дiвчинкою рокiв десяти. Курява немов зависла в тихому, нерухомому повiтрi. -- Ката╨те за грошi? -- запитав чоловiк. Це поле було знахiдкою Дональда Шiмоди, отож я промовчав. -- Так, сер, -- весело вiдповiв вiн. -- Хочете злiтати? Зараз? -- Та ви ж вироблятимете там усiлякi штуки, будете крутитись i перевертатись угорi? -- Його очi заблищали, вiн чiпко придивлявся до нас -- чи розкусимо ми його за отi╨ю простуватою селянською балаканиною. -- Будемо, як забажа╨те, i не будемо, як не забажа╨те. -- I, гадаю, заправите хтозна-скiльки? -- Три долари готiвкою, сер, за дев'ять-десять хвилин у повiтрi. Це виходить тридцять три i одна третина цента за хвилину. Бiльшiсть пасажирiв запевня╨, що втiха того варта. Дивне це вiдчуття -- бути стороннiм спостерiгачем, сидiти без дiла й слухати, як цей чоловiк робить свою справу. Менi подобалось, як вiн говорив -- тихо i стримано. Я настiльки звик до свого власного способу реклами польотiв ("Нагорi гаранту╨ться рiзниця температури в мiнус десять градусiвЛюди, полиньмо туди, де ширяють тiльки пташки та ангели! I все це лише за три долари, лише за дюжину двадцятип'ятицентовикiв з вашого гамана чи кишенi..."), що вже й забув, як це можна робити iнакше. Отак лiтаючи й принаджуючи пасажирiв, завжди почува╨ш напруження. Я звик до нього, та його не позбудешся: адже якщо я не катаю пасажирiв, я не ©м. Тепер, коли мiй обiд не залежав вiд наслiдкiв цих переговорiв, я мiг розслабитись i спокiйно спостерiгати. Те саме робила й дiвчинка. Ця мала бiлявка з карими очима й поважним виразом обличчя була тут тiльки тому, що тут був ©© дiдусь. Лiтати вона не бажала. Куди частiше трапля╨ться якраз навпаки: охочi до польотiв дiти i обережнi -- дорослi. Коли для тебе це ╨диний засiб iснування, чуття на подiбнi ситуацi© надзвичайно загострю╨ться, i я ладен був закластися, що дiвчинка не полетить з нами, навiть якщо ми умовлятимемо ©© до кiнця лiта. -- Котрий iз вас, панове?.. -- запитав чоловiк. Шiмода налив собi кухлик води. -- З вами полетить Рiчард. У мене ще обiдня перерва. Якщо, звiсно, ви не бажа╨те зачекати. -- Нi, сер, я готовий рушати. Чи не могли б ми полiтати над мо╨ю фермою? -- Авжеж, -- запевнив я. -- Лише покажiть, куди летiти, сер. Я викинув з передньо© кабiни "Флiта" свою похiдну постiль, сумку з iнструментом та куховарське причандалля i допомiг залiзти туди пасажировi, пристебнув його до крiсла i затягнув свiй ремiнь. -- Доне, крутонiть менi пропелер. -- Еге ж. Вiн пiдiйшов iз сво©м кухликом i став бiля пропелера. -- Як вам треба? -- Форсаж i гальма. Обертайте повiльно. Iскра вискочить прямо з ваших рук. Коли хтось крутить пропелер "Флiта", вiн завжди робить це надто швидко, i через усiлякi там складнi причини двигун не запуска╨ться. Та цей чоловiк крутонув його так вправно, неначе робив це все сво╨ життя. Запалювальна пружина клацнула, свiчки спрацювали в цилiндрах i старенький мотор загуркотiв -- усе напрочуд просто i легко. А Шiмода повернувся до свого лiтака й завiв розмову з дiвчинкою. У розгонi потужних кiнських сил, у хурделицi сiна "Флiт" знявся в повiтря i помалу видряпався на висоту у двi сотнi футiв (тепер, навiть якщо двигун i заглухне, ми спокiйно сядемо в кукурудзу). П'ятсот футiв (о, тепер у нас вистачить висоти, щоб повернути назад i сiсти на ту ж таки сiножать... ще трохи, а там i пасовисько). Вiсiмсот футiв. Можна вирiвнюватись i летiти туди, куди показу╨ пальцем цей чоловiк -- на пiвденний захiд, супроти вiтру. Ще три хвилини лету, i ми випису╨мо коло над повiткою для машин. Корiвник кольору розжареного вугiлля, будинок кольору слоново© кiстки серед моря м'яти. Город iз солодкою столовою кукурудзою, салатою, помiдорами. Коли ми робили розворот i фермерський будинок опинився немовби в рамцi помiж крилами й розчалками "Флiта", мiй пасажир нахилив голову вниз, нiби хотiв здолати зустрiчний потiк повiтря. На ╢анку з'явилася жiнка у бiлому фартусi поверх блакитного плаття, замахала руками. Чоловiк помахав ©й у вiдповiдь. Згодом вони захоплено говоритимуть промiж себе, як добре бачили одне одного крiзь небеса. Нарештi старий озирнувся i кивком голови дав зрозумiти, що з нього досить: мовляв, дякую, можна повертати назад. Я зробив широке коло над Феррiсом -- хай знають про нашi польоти -- i по спiралi пiшов на зниження до сiножатi, щоб показати мiсцевому люду, де саме вiдбува╨ться дiйство. А коли я, заклавши крутий вiраж над кукурудзяним полем, уже заходив на посадку, назустрiч менi шугонув угору "Тревел-ейр" i одразу ж узяв курс на ферму, над якою ми щойно пролетiли. Якось я лiтав з групою -- таким собi повiтряним цирком, що мав у сво╨му складi п'ять однотипних лiтакiв. I тепер мене на мить охоплю╨ пам'ятне вiдтодi вiдчуття спiльного дiла: один лiтак з пасажирами вiдрива╨ться вiд землi, а iнший приземля╨ться. Грунту ми торкнулися м'яко, з глухим поштовхом, тодi пiдрулили до вiддаленого краю поля, ближче до путiвця. Двигун замовк, чоловiк розстебнув ремiнь безпеки, i я допомiг йому вилiзти з кабiни. Вiн витягнув з кишенi комбiнезона гаман i, похитуючи головою, вiдлiчив доларовi банкноти. -- Оце таки прогулянка, синку! -- Атож. Ми торгу╨мо чесно. -- От хто торгу╨, то це твiй друг. -- Он як? -- Ще б пак. Цей твiй друг продасть попiл самому дияволу. Ладен закластися, що продасть. -- Чому ви так дума╨те? -- Через дiвчисько, звiсно. Щоб моя онука Сейра полетiла в аеропланi?! -- Говорячи, вiн спостерiгав, як "Тревел-ейр" далекою срiблястою цяткою в повiтрi кружляв понад фермою. А говорив таким тоном, яким розважливий господар вiдзначив би, що на сухiй галузцi на його подвiр'© раптом з'явився цвiт i водночас достигли яблука. -- Сейра вiд самого народження до смертi бо©ться висоти. Аж криком кричить. Просто нажахана. Та вона радше голими руками полiзе в осине гнiздо, анiж на дерево. I на горище драбиною не пiднiметься, хай навiть повiнь заливатиме подвiр'я. Ця дiвчинка чудово да╨ собi раду i з машинами, i з тваринами. Але висота -- то для не© мов кара господня! I ось ма╨те -- вона в небi. Потiм вiн пригадав давнi часи, коли до них навiдувались гастролери з Гейлс-берга i Монмауса, як лiтали вони на бiпланах, достоту таких, як нашi, i виробляли на них усiлякi карколомнi штуки в повiтрi. А я спостерiгав, як далекий "Тревел-ейр" збiльшу╨ться в розмiрах, як знижу╨ться над полем по спiралi, як заклада╨ вiраж тако© крутизни, на яку я б нiколи не наважився, маючи на борту дiвчинку, що бо©ться висоти, як лине над кукурудзяним ланом, над дротяною огорожею i торка╨ться сiножатi, приземлюючись на три точки, -- менi аж дух забило, коли я це побачив. Певно Дональд Шiмода не один рiк вiдлiтав, перш нiж навчився саджати свiй "Тревел-ейр" у такий спосiб. Лiтак пiдрулив до нашо© стоянки. Пропелер м'яко клацнув i завмер. Я пiдiйшов до нього впритул i пильно оглянув. Анi слiду жодно© комахи. Найменшо© мушки не знайшлося, щоб загинути вiд лопатi завдовжки вiсiм футiв. Я кинувся допомагати -- розстебнув ремiнь, вiдчинив дверцята передньо© кабiни i показав дiвчинцi, куди ставити ногу, щоб не продавити перкаль на крилi. -- Ну як, сподобалось? -- запитав я. Вона не звернула на мене нiяко© уваги. -- Дiдусю, я не боюся! Я не злякалася, правда? Наш будинок -- наче ляльковий, i мама менi помахала, а Дон сказав, що боялась я тому, що колись впала й померла, а тепер я бiльше не повинна боятися! Я теж стану пiлотом, дiдусю. У мене буде аероплан, i я сама доглядатиму мотор, i скрiзь лiтатиму, i кататиму людей! Я зможу? Правда ж? Шiмода всмiхнувся до старого фермера i знизав плечима. -- Це вiн сказав тобi, що ти станеш пiлотом, еге, Сейро? -- Нi, я сама. Ти ж зна╨ш, я вмiю дати собi раду з моторами! -- Гаразд, обговоримо це з матiр'ю. Нам уже час вертатися додому. Обо╨ подякували нам, i одне побiгло, а друге почвалало до пiкапа, i обо╨ були вже зовсiм iншi пiсля того, що сталося з ними в полi i у небi. Тим часом до сiножатi пiд'©хало два автомобiлi, потiм ще, i так весь полудень прибували охочi поглянути згори на Феррiс. Ми зробили дванадцять чи тринадцять польотiв у такому темпi, що пасажири ледь встигали вилазити з лiтакiв, як до них уже забиралися iншi. Пiсля цього я побiг на бензозаправну станцiю по автомобiльний бензин для свого "Флiта". I знову з'явилися пасажири, тож пополуднi ми лiтали без упину, i так тривало аж до заходу сонця. Десь на дорожньому покажчику я бачив напис: "Населення -- 200". Зда╨ться, до настання темряви ми перекатали ©х усiх, а на додачу ще й скiлькись там немiсцевого люду. У тiй метушнi я забув розпитати Дона про Сейру i про те, що вiн ©й казав. Чи вiн вигадав ©й якусь побрехеньку, а чи й справдi вiрив у те, що колись вона впала й померла? Щоразу, як у нього змiнювались пасажири, я пильно придивлявся до його лiтака. I щоразу бачив те саме: польоти не залишали на ньому жодного слiду, жодно© подряпини, нi патьокiв масла не з'являлося, нi масних плям, нi решток забитих комах. Може, Дон якимсь незбагненним чином уникав ©х у польотi? А от менi доводилося витирати тi рештки з вiтрового скла майже щогодини. Коли ми припинили польоти, на обрi© ще жеврiла вузенька смужечка свiтла. Та на той час, як я напхав до сво╨© похiдно© плитки сухого кукурудзяного листя, намостив зверху вугiльних брикетiв i запалив вогонь, нас огорнула суцiльна темрява. Полум'я вихоплювало з не© лише окремi деталi лiтакiв та освiтлювало золотавi клаптi покосу. Я зазирнув до сво╨© скриньки з припасами. -- Можу запропонувати суп, тушонку, спагетi, -- мовив до Дона. -- ╙ грушi, ╨ персики. Хочете персикiв? -- Менi все одно, -- м'яко мовив вiн. -- Хоч ╨ щось, хоч нiчого. -- Друже, хiба ви не зголоднiли? У нас був такий напружений день! -- Ви не запропонували менi нiчого такого, аби я вiдчув себе голодним. От хiба що гарячо© тушонки... Я вiдкрив бляшанку тушонки сво©м ножем -- такими озбро╨нi швейцарськi офiцери-десантники, -- а тодi бляшанку спагетi, i поставив обидвi на плитку. Мо© кишенi вiддималися вiд грошей. То була для мене найпри╨мнiша пора дня. Дiставши банкноти, я порахував ©х, не завдаючи собi клопоту розправляти зiбганi купюри. Набралося сто сорок сiм доларiв, i я почав обчислювати в головi, що для мене завжди чимала морока. -- Це... це... зараз, стривай... чотири i два в умi... сорок дев'ять польотiв за день! Перебрати далеко за сотню доларiв, Доне, i це ж тiльки я зi сво©м "Флiтом"! А у вас ма╨ бути за двi сотнi... ви ж здебiльшого брали по дво╨ пасажирiв? -- Здебiльшого так, -- пiдтвердив вiн, а тодi промовив: -- Що ж до того вчителя, якого ви хотiли... -- Я не хочу нiякого вчителя, -- сказав я. -- Я рахую грошi! На них я можу прожити тиждень, хай би навiть мене сiм днiв поспiль мочило дощем! Дон поглянув на мене i всмiхнувся. -- Коли закiнчите купатися в сво©х грошах, -- мовив вiн, -- то чи не передасте менi тушонку? 3 Гурти, юрби, маси людей. Людськi потоки вирували навколо одного-однiсiнького чоловiка, що був епiцентром цi╨© веремi©. Потiм та маса перетворилася на океан, який ось-ось мав поглинути бiдолаху. Та вiн не потонув, а пiшов собi понад тим океаном i, посвистуючи, зник. Океан води став океаном трави. Бiлий iз золотим "Тревел-ейр-4000" заходив на посадку. Вiн сiв на траву, i пiлот, вилiзши з кабiни, розгорнув матер'яний плакат з написом: "Лiтайте -- за три долари -- лiтайте!" Коли я прокинувся, була третя година ранку. Пам'ять цупко утримувала сон, i не знати чому це давало вiдчуття щастя. Я розплющив очi й побачив у тьмяному мiсячному свiтлi, що великий "Тревел-ейр" сто©ть поруч з мо©м "Флiтом", а Шiмода сидiв на розгорнутiй долi постелi, так само, як i тодi, коли я вперше його здибав, -- прихилившись спиною до лiвого колеса свого лiтака. Не те щоб я так уже виразно бачив його, а просто знав: вiн там. -- Привiт, Рiчарде, -- спокiйно мовив вiн у темряву. -- Ну як, це проясню╨ вам, що дi╨ться? -- Що саме проясню╨? -- хрипко запитав я. Я ще не прокинувся вiд сну, отож i не подумав здивуватися, що вiн не спить. -- Ваш сон. Отой чоловiк, i натовп, i аероплан, -- терпляче вiдповiв вiн. -- Ви цiкавилися мною? Отже, тепер ви зна╨те. Еге ж? Навiть у газетах писали: "Дональд Шiмода, якого нарекли механiком-месi╨ю, реальним втiленням божества в Америцi, зника╨ з-перед очей двадцяти п'яти тисяч свiдкiв!" Це я пам'ятав. Великий шрифт, перша сторiнка газети у вiтринi якогось кiоску в Огайо. Там i прочитав. -- Дональд Шiмода? -- До ваших послуг, -- вiдгукнувся вiн. -- Тепер ви зна╨те, i надалi вам не треба сушити голову над тим, хто я такий. Ну, гаразд, будемо спати. Перед тим, як заснути, я довго думав про все те... -- А вам дозволено... хто б мiг подумати... месiя!.. Коли вже випало таке дiло, треба рятувати свiт, чи не так? I гадки не мав, що ви можете отак кидатися ключами й тiкати. -- Я сидiв на обтiчнику "Флiта" й розглядав свого дивовижного товариша. -- Доне, ану киньте менi ключа на дев'ять шiстнадцятих. Вiн пошукав у мо©й сумцi i кинув менi ключа. Як було цього ранку й з iншими iнструментами, так i "дев'ять шiстнадцятих" уповiльнив свiй полiт i завис на вiдстанi фута вiд мого носа, плаваючи i обертаючись у повiтрi, наче вiн анiчогiсiнько не важив. А проте, тiльки-но я його торкнувся, як вiн знову набув ваги в мо©й лiвiй руцi. То був звичайнiсiнький собi хромо-ванадi╨вий накидний гайковий авiацiйний ключ. А втiм, не такий уже й звичайний. Вiдтодi, як у мене в руках зламався дешевенький ключ сiм восьмих, я придбав собi найкращий iнструмент, про який тiльки може мрiяти людина, -- так званий "Мертвий затиск", iз заскочкою, що, як вiдомо кожному механiковi, аж нiяк не ╨ звичайним ключем. Вiн цiлком мiг бути вiдлитим iз золота -- така його цiна, але яка ж то втiха тримати його в руцi й усвiдомлювати, що вiн нiколи не злама╨ться, хоч би там що. -- А чому не можна втекти? Звiсно, що можна. Все можна облишити, якщо ти цього бажа╨ш i якщо впевнений у цьому. -- Забавляючись, вiн пiдкидав i ловив викрутку "Фiллiпс". -- От i я облишив сво╨ месiанство, i коли говорю про це, нiби виправдовуючись, то, може, й справдi ╨ в чому. Але це краще, анiж робити далi те дiло й ненавидiти його. Справжнiй месiя не може ненавидiти нiчого. Вiн вiльний iти будь-якою дорогою, якою тiльки забажа╨. Та, власне, як i кожна людина. Всi ми -- сини божi, або дiти Сущого, або зримi образи Розуму, або... як хочеш нас назви. Я зосереджено затягував болти на кришцi цилiндрiв мотора Кiннера. Старенька "Б-5" -- прекрасна гвинтомоторна група, але цим болтам аж свербить розкручуватись пiсля кожно© сотнi полiтних годин, тож не вадить бодай на крок випереджати цi ©хнi пiдступи. От i тепер перший же болт, на який я накинув ключа, добровiльно затягнувся на чверть оберта, i я тiшився сво╨ю завбачливiстю: тим, що вирiшив зранку, поки ще не було пасажирiв, перевiрити всi болти. -- Може воно й так, Доне, та менi зда╨ться, що месiанство ма╨ рiзнитися вiд iншого дiла. Уявiть собi Христа, що взявся забивати цвяхи заради заробiтку. Чи це тiльки так дивно звучить? Вiн замислився, намагаючись збагнути, до чого я веду. -- Не бачу сенсу у ваших мiркуваннях. От що справдi дивно, то це чому вiн не накивав п'ятами одразу ж, як вони почали називати його Спасителем. Замiсть негайно податися геть, вiн спробував переконувати ©х логiкою: "Гаразд, нехай я -- син божий, але ж i всi ми -- божi дiти. Я -- Спаситель, але ж i ви такi самi спасителi! Те, що роблю я, здатнi робити й ви!" Кожна людина при здоровому глуздi це зрозумi╨. На обтiчнику було гаряче, та робота зовсiм не обтяжувала мене. Що бiльше я хочу доконати якусь роботу, то менше вона мене обтяжу╨. Мене тiшила свiдомiсть того, що тепер цилiндри не повiдриваються вiд двигуна. -- Скажiть, що вам потрiбен ще якийсь ключ, -- мовив вiн. -- Нi, не потрiбен. Що ж до вас, Шiмодо, то я досить розвинена духовно людина, щоб вважати оцi вашi трюки звичайнiсiнькими фокусами, якi показують на вечiрках люди з помiрно розвиненою душею. Або гiпнотизери-початкiвцi. -- Гiпнотизери? Друже, ви добира╨теся до сутi! Але ось що я вам скажу: краще бути гiпнотизером, анiж месi╨ю. Яке то нудне дiло! Чому я не знав ранiше, яким нудним воно буде? -- Ви знали, -- розважливо мовив я. Вiн тiльки розсмiявся. -- Хiба ви нiколи не замислювалися, Доне, що пiсля всього вам буде не зовсiм просто втекти? Що життя нормально© людсько© iстоти -- не для вас? З цього вiн не смiявся. -- Звiсно, ви ма╨те рацiю, -- сказав вiн, запустивши розчепiренi пальцi у свою чорну чуприну. -- Досить затриматися десь бiльш як день чи два, i люди одразу ж здогадуються, що в тобi кри╨ться щось дивовижне. Починають хапати за руки, аби ти вилiкував ©х вiд раку, i не мина╨ й тижня, як тебе знов оточу╨ цiлий натовп. Отож лiтак допомага╨ менi пересуватись, i це мене дуже влаштову╨, бо нiхто нiколи не зна╨, звiдки я прибув чи куди подамся. -- У вас попереду важчi часи, нiж ви собi уявля╨те, Доне. -- Он як? -- А так. Увесь плин сучасного життя спрямований вiд матерiального до духовного... це повiльний, дуже повiльний... але справдi величний рух. Особисто я не вiрю, що свiт дасть вам змогу залишатися на самотi. -- Але ж ©м потрiбен не я, а чудеса! Чудес я можу навчити будь-кого iншого, i хай собi буде месi╨ю. Я не застерiгатиму про те, яке нудне це дiло. Крiм того, нема тако© проблеми, вiд яко© не можна втекти. Я з'©хав з обтiчника на покiс i заходився закручувати болти знизу на третьому i четвертому цилiндрах. Не те, щоб усi вони порозкручувались, але декотрi з них зовсiм не вадило пiдтягти. -- Це ви циту╨те песика Снупi? [Популярний персонаж мультфiльмiв i комiксiв.] -- Красно дякую, але я цитую правду, де б ©© не здибав. -- Доне, ви не можете втекти вiд усього! А що, як i я почну вам поклонятись отут-таки? Що, як менi набридне морочитися з оцим двигуном, i я почну благати, щоб ви дали йому лад замiсть мене? Слухайте, вiднинi я вiддаватиму вам усе, що зможу заробити вiд рана до темна, аби тiльки ви навчили мене ширяти в повiтрi! А не захочете, то я знатиму, що, звертаючись до вас, слiд починати з молитви: Святий ти наш, що зiйшов сюди, аби полегшити менi мiй тягар... Вiн лише посмiхнувся. Менi й досi зда╨ться, що вiн так i не збагнув, що йому не судилося втекти. Одначе, як про це мiг знати я, коли не знав вiн? -- Чи уявили ви собi цiлком усю картину? Як ото у фiльмi про Iндiю? Виру╨ людське море, мiльярди рук тягнуться до вас, квiти i фiмiам, золотi постаменти iз тканими срiблом килимами, на якi ви ступа╨те, щоб проректи сво╨ слово? -- Нi, аж нiяк. Ще перед тим, як просити собi призначення, я вже знав, що менi такого не знести. Отож i обрав Сполученi Штати i ось що маю: тi ж таки юрби людей. Згадувати про це йому було боляче, i я вiдчув провину за те, що завiв таку розмову. Вiн сидiв на покосi й говорив, нiби дивлячись крiзь мене: -- Ось що я хотiв би сказати в iм'я Господа нашого: коли ти так сильно жада╨ш свободи i радостi, то хiба не можеш збагнути, що вони не десь там поза тобою? Скажи: я маю ©х. I ти матимеш ©х! Чини так, нiби вони тво©, -- i вони тво©! Рiчарде, скажiть менi -- що в цьому аж такого недосяжного? Та вони й слухати не хочуть! Чудеса ©м подавай. Подiбно до того, як вони йдуть на автомобiльнi перегони, аби побачити катастрофи, так i до мене сунуть по чудеса. Спочатку це розчарову╨, а згодом виклика╨ нудьгу. Не уявляю собi, як витримують це iншi месi©. -- Коли так дивитися, то дiло й справдi втрача╨ свою привабливiсть, -- зауважив я, затягуючи останнiй болт. -- Куди нам сьогоднi лежить дорога? Дон пiдiйшов до мо╨© кабiни i замiсть того, щоб очистити вiтрове скло вiд решток комашнi, провiв над ним рукою... i раптом цi розбитi вщент iстоти ожили й полетiли собi геть. Чiльне скло його лiтака не потребувало чищення, i я, звiсно, вже дотямив, що й двигун його мiг обiйтися без догляду. -- Не знаю, -- сказав вiн. -- Не знаю, куди нам лежить дорога. -- Як це розумiти? Вам же вiдоме минуле й майбутн╨ всього сущого. Ви достеменно зна╨те, куди ми ма╨мо вирушити. Вiн зiтхнув. -- Воно-то так. Але я намагаюсь про це не думати. Перед тим, морочачись iз цилiндрами, я мiркував собi: гей-гей, усе, що менi треба, то це не розлучатися з цим чоловiком -- i я не знатиму нiяких проблем, зi мною не ско©ться нiчого лихого, i все буде просто чудово. Одначе тон, яким вiн мовив: "Але я намагаюсь про це не думати", -- змусив мене пригадати, що сталося з iншими месiями, посланими в цей свiт. Здоровий глузд волав до мене: здiймайсь у повiтря, одразу ж повертай на пiвдень i лети геть вiд цi╨© людини, лети якнайдалi, так далеко, як тiльки подужа╨ш. Проте, як я вже згадував, у мо©й роботi часом почува╨ш себе надто самотнiм, аби нехтувати зустрiчним, з яким можна погомонiти i який до того ж здатен вiдрiзнити елерон вiд вертикального стабiлiзатора. Атож, краще було б менi повернути на пiвдень, але, злетiвши, ми взяли курс на пiвнiчний схiд -- назустрiч майбутньому, про яке вiн намагався не думати. 4 -- Де ви всього цього навчилися, Доне? Ви так багато зна╨те! Чи, може, менi це тiльки зда╨ться? Нi. Зна╨те ви багато. I все завдяки досвiду? Чи вас якось готували на роль Учителя? -- Тобi дають книгу, i ти чита╨ш. Я повiсив на розчалку щойно випрану шовкову хустину i витрiщився на нього: -- Книгу?! -- "Пiдручник Спасителя". Це -- сво╨рiдна бiблiя для Вчителiв. Десь у мене був примiрник, якщо вас цiкавить. -- Так, звiсно! Ви ма╨те на увазi звичайну книгу, що пiдказу╨ вам?.. Якусь хвилю вiн порпався в багажнику -- у "Тревел-ейра" вiн одразу ж за пiдголiвником -- i видобув звiдти невеличку книжку в оправi, що мала вигляд замшево©. Посiбник Месi© Нагадування для розвинено© душi -- Що ви мали на увазi, коли сказали: "Пiдручник Спасителя"? Це ж "Посiбник Месi©". -- Що так, що так -- хiба не однаково? Вiн почав збирати порозкиданi довкола лiтака речi, наче настав час збиратися в полiт. Я гортав сторiнки книжки. То була збiрка афоризмiв i стислих приписiв. Перспектива -- скористайся нею або облиш ©©. Якщо ти звернувся до цi╨© сторiнки, значить ти забува╨ш: усе, що дi╨ться навколо тебе, не ╨ реальнiстю. Подумай про це. Пам'ятай, звiдки ти прийшов, куди йдеш, а передовсiм -- чому ти створив халепу, в яку втрапив. Пам'ятай, що конатимеш жахливою смертю. Все це -- добра пiдготовка, i ти дiстанеш вiд не© бiльше втiхи, якщо зберiгатимеш цi факти у сво©й свiдомостi. А проте, сприймай свою смерть досить поважно. Якщо ти смiятимешся дорогою до мiсця тво╨© страти -- це, як на загал, буде незрозумiлим для менш розвинених створiнь, i вони називатимуть тебе божевiльним. -- Ви прочитали оте -- про втрату перспективи, Доне? -- Нi. -- Там говориться, що людина ма╨ сконати жахливою смертю. -- Це зовсiм не обов'язково. Залежить вiд обставин. I вiд того, чи вiдчува╨ людина бажання залагоджувати справи. -- А ви конатимете жахливою смертю? -- Не знаю. В цьому не так багато сенсу, особливо тепер, коли я покинув те дiло. Невеличке спокiйне вознесiння -- цього ма╨ бути досить. Вирiшу за кiлька тижнiв: коли завершу те, заради чого прийшов. Я сприйняв це за жарт -- адже Дон не раз уже так жартував. Не знав я тодi, що вiн говорив про тi кiлька тижнiв цiлком