веселих людей. Згори з п'ятилампового свiтильника лл╨ться злива яскравого, м'якого свiтла. Якiв був здивований, побачивши ту саму Вiру Ясну, що нею був збентежений минулими днями. Вона, в сво©й бронзового вiдблиску атласнiй сукнi, дуже моднiй i дуже визивнiй, з великим ззаду вирiзом, горiла сво╨рiдною силою жiночого чару i весело та легко вела розмову з тим же сво©м кавалiром, полковником-лiкарем, що назвав себе фон Лянге i що був до того графом i мав навiть монокль у лiвому оцi, як це графовi й належиться. Бiля не©, з лiвого боку, сидiв той самий лейтенант ес-есiв, що назвав себе, якщо Якiв дочув як слiд, Шульце. I було тут багато iнших вiйськових кавалiрiв i невiйськових дам, що гамiрно сидiли, досить тiсно, довкруги стола, ©ли, запивали, брязкали посудом, гомонiли, перемовлялися через стiл, залицялися i смiялися. Смiялися багато, часто, весело. "По-руски", як казав Вайз. Без стриму i церемонiй, щиро i сердечно, аж брали завидки. Якiв, як приятель господаря, зайняв крайн╨, властиво задн╨ мiсце, бiля дверей до друго© кiмнати, i помагав господаревi та його служницi Ясi: вiдкорковував пляшки, наливав тим, що вагалися самi наливати. Опiсля, коли це все скiнчилося, гостi встали i зайняли, кожний по вподобi i можливостi, мiсця у трьох невеликих кiмнатах. Якiв весь час слiдкував за Вiрою Ясною. Робив це дискретно, обережно, мiж iншим. А вона, коли встала з-за стола, пiшла до передньо© кiмнати i зайняла затишне мiсце мiж великою шафою з книжками i гарячою грубкою в стiнi. Над нею висiла невеличка, вузька, довга картинка з якоюсь банальною нiмфою над банальним ставком з кучерявою пiнi╨ю чи чимсь подiбним. Бiля не© вмостились, розумi╨ться, фон Лянге i Шульц, а до того ще дво╨, мiж ними й капiтаном Пшор. Вони щось там далi барвисте гомонiли, час вiд часу вибухаючи смiхом. Гостi ходили, гули, смiялися, крутилися. А одного разу Вайз взяв Якова пiд руку i пiдвiв просто до Ясно©. - Ма╨те вашого Балабу, мадам, - промовив вiн до Ясно© тоном, нiби вони вже на цю тему розмовляли. - А! То ви? - сказала вона по-нiмецьки. - Я зараз! - i продовжувала свою мову, щось про Росiю. - То, панове, - казала вона, - можна на цi речi рiзно, як хочете, як можете, дивитися, але скажу вам, що тако© Росi©, як ви читали у Толстого чи Тургенева, давно нема. Нi такого товариства, нi таких порядкiв, нi того навiть духу. ╙, панове, так званий народ - це люди, багато людей, маси, руки, голови, освiченi, неосвiченi... А щодо культури, естетики, то як хто на це дивиться. Тi╨© культури, що ви зна╨те в Берлiнi, Вiднi, Парижi, Римi, - тi╨© там, навiть у Москвi, очевидно, ледве чи знайдете. Революцiя, п'ятирiчки, ударнi бригади i труднощi - це ©х культура, але чи ця тема, панове, може вас сьогоднi дiйсно так цiкавити? Не думаю, мене, наприклад, признаюсь, бiльше цiкавить... Пам'ятаю! Iталiя! Бароне, - звернулась вона до фон Лянге, - пригаду╨те нашу зустрiч з контесою Сiмпсон? В "Екслянадi"! На Рiв'╨рi! I дiйсно, що за жiнка - не красуня, але тон, шарм, - блискуча! За таку корона iмперi© недорога цiна, чи не так, бароне? - Для мене - задорога, - озвався барон. - Ну, ви ж вiдомий, - засмiялась Вiра i звернулась до Пшора: - Пита╨те причину мо╨© зустрiчi з Сiмпсон? Цiкавiсть. Звичайна цiкавiсть. Як тисяча iнших зустрiчей, наприклад, у Парижi, з паном Ко... Ко... Ко... Як його? Той вiдомий маляр, футурист... - Може, Пiкассо? - запитав швидко Пшор. - Капiтане! Не смiйтесь! I з Пiкассо... знайома. Були там разом з цим ось бароном, що сидить бiля вас справа... - I вiн вам, розумi╨ться, сподобався... - Менi подоба╨ться все неестетичне... - Причому тут естетика... Модерне малярство... - Чого тiльки модерне? Зрештою, не все одно? Кожна рiч набрида╨, а естетика, коли вона завжди та сама, - в першу чергу, i все це, розумi╨ться, вiдносне, чи не так, пане Балаба? - звернулась вона вперше до Якова, зовсiм несподiвано i визивно, аж той був заскочений. - Не мого мозку дiло, - вiдповiв вiн швидко. - А от капiтан Пшор усе зна╨, - провадила Ясна тим самим тоном, - чи не так, капiтане? - В голосi ©© звучала жартiвлива iронiя. - Ви, очевидно, панна... - почав був злегка подразнений Пшор, але Ясна його перебила: - Пшор! Ви скоро зажада╨те пiддати мене лiкарськiй експертизi! Присутнi зареготали. - Ви вже вдруге не дали менi скiнчити думки. - Недокiнченi думки, як i недокiнчена любов, завжди загадковiшi, - вiдповiла Ясна. - I взагалi лишiмо думки i займiмось цiкавiшими справами, - озвався Вайз. - Прошу! - У сусiднiй, бiльшiй, де перед тим вечеряли, кiмнатi зазвучало танго, i Вайз попросив Ясну на танець. Якiв зустрiвся iз сво╨ю землячкою з Дерманя, що вчилася десь у Вiденському унiверситетi, а тепер була перекладачкою в новозаснованiй нiмецькiй фiрмi "Кнор i Шенке" чи щось подiбне. Землячку звали Орою, хоча з дому вона була Одаркою. Була добре одягнена, мала бурхливе волосся i яскраво мальованi уста. - О! Одарка! - зрадiв Якiв. - Я вас спочатку не пiзнав. Добре вигляда╨те... - А я вас пiзнала одразу... - вiдповiла Ора. - Дякую за комплiмент. - Чого ж комплiмент? Направду ви чудово вигляда╨те, вас, зда╨ться, не було вдома останнiм часом? - Я ж була в Холмi. Так би мовити, на емiграцi©... - А де ваш брат? - Котрий? У мене ж ©х - зна╨те... - Максим. - На Холмщинi... - Вiн, зда╨ться, був... - Так, священик... Вiн там i тепер на парафi©... - А той, другий?.. - Василь? - Так. - Також був священиком... I також на Холмщинi... Але його вбили. - Хто? - Армiя крайова... - А ви, значить, тут? - Тут, зна╨те... Ет... Жити можна... Головне - картки на... Зрештою, ви зна╨те. Чи не краще пiти i нам? - Вона показала на кiмнату, де танцювали. Танцювали всi, було тiсно, свiтло притемнили, мелодiя звучала м'яко i лоскiтливе. Якiв часто поглядав на Вайза i Ясну, два рази наштовхнувся на них, смiявся з Пшора, що танцював з секретаркою канцелярi© цивiльно© полiцi©, на голову вищою вiд себе. Не танцював, зда╨ться, один доктор фон Лянге, що сидiв у глибокому фотелi передньо© кiмнати i курив довгу, дуже мiцну вiрджинську сигару. Якiв не мав шансiв запросити на танець Ясну, забагато було бiля не© претендентiв, але десь бiля третього танцю вона запросила його сама на фокстрот. "Кетхен", що було для нього другою несподiванкою, яко© вiн не мiг навiть заховати. Якось так дивно, незвично почав перепрошувати, що вiн, о либонь, мужик з Дерманя... ╙ тут таке село, а там, мовляв, мало танцюють фокстротiв... - Але ж ви були, зда╨ться, як не помиляюсь... Щось менi таке казали... В армi© Жечi Посполито©, а там, як вiдомо... - Зовсiм не те, - боронився Якiв... - Я трохи затяжкий, хоча танцювати дiйсно любив i люблю. - Нiчого. Ви прекрасно танцю╨те, не кокетуйте зi мною даремно, це небезпечно, я дiва гарячого темпераменту i мене легко збити з пантелику... прекрасно говорите по-нiмецьки, звiдки? - Можна сказати, нiзвiдки... Просто. "Ми все учiлiсь понемногу, ч╨му-нiбудь i как-нiбудь" - казав, зда╨ться, Пушкiн. - Бачу, ви не такий уже мужик, - вiдповiла на це Ясна i глянула йому у вiчi. Це було бiльш-менш пiд свiтлом, i Якiв затямив цей погляд з якоюсь винятковою, майже фотографiчною виразнiстю. Карi, великi, яснi, глибокi, напруженi i разом свавiльно-агресивнi очi, залитi, як йому видалось, трагiчним смутком. Таких жiночих очей Якiв ще не бачив, вони видались йому дуже свiдомими й дуже розумними. Пiсля цього йому забракло мови, його думка почала швидко мiшатися, мов дим, заколочений рвучким вiтром, i до кiнця танцю вони промовчали. А потiм ©© кудись покликали, вона швидко одягнулась, швидко зникла, i на цьому сцена урвалась. До кiнця вечора, тобто до третьо© ночi, лише пили й кричали, гадаючи, що спiвають. Вiйськовi унiформи вперемiш iз жiночими сукнями. Невеликий дерев'яний будинок iз сво©ми великими затемненими вiкнами нагадував корабель божевiльних, що несеться на хвилях якогось дикого, рвучкого водоспаду. VI Розумi╨ться, Якiв довгий час одного не мiг збагнути: навiщо вiн "©й" здався. Все вказувало, що "вона" ним настирливо, нiби з намiром, цiкавиться i, де тiльки ма╨ нагоду, використову╨ ©© з неприхованою виразнiстю. Але цим питанням вiн не мучив себе часто, а головне глибоко. Йому було добре, i це вiн вичував усiм сво©м здоровим тiлом i духом. Навiть на службi стало приязнiше, i навiть вдома, на помешканнi, у тому дивовижному середовищi, ру©н, людей i речей з тi╨ю якоюсь астральною Шприндзею, що сливе кожного вечора входила до нього i вносила з собою почуття, що його годi окреслити словом, i що сповнювала простiр мiстичною, майже позасторонньою, атмосферою. - Чому ви не прийняли того золота? - запитала вона якось пiзнього вечора, стоячи, як звичайно, у напiввiдкритих дверях, тримаючись за тяжку завiсу, нiби висячи на нiй мiж двома кiмнатами. - Якого золота? - не зрозумiв Якiв, що звик при цьому роздягатися, нiби в кiмнатi вiн був сам. - Ах! Святий-Божий! Вiн не зна╨, - погойдуючись на завiсi, з гiркiстю в тонi казала Шприндзя. - Якого золота? Хм! А я б на вашому мiсцi зна╨те що зробила? Якiв мовчав, не вiдповiдав, робив сво╨, не зважав, був навiть зайнятий iншими думками, хотiв, щоб вона скорше скiнчила свою мову i скорше вiдiйшла... Не хотiв ©© заохочувати... Але Шприндзя стала дивно настирливою, якоюсь нахабною, виразно зневажливою. Вiн для не© перестав бути майором, вона його не боялась i, здавалось, не поважала. - Ну? Ви мене чу╨те? - продовжувала. - Я на вашому мiсцi, коли дають, - брала б. I ще бiльше: я брала б навiть, коли не дають. Чи ви зна╨те, що таке золото? Бачили його коли? Де ви його могли бачити? Колись, кажуть, були бодай у декого зуби, а тепер усе золото зникло, сховалося, але воно через те стало ще бiльше золотом. I за нього можна мати все! Весь свiт! Весь свiт, який вiн ╨. Ви менi не вiрите? Ви, напевно, дума╨те: чому ж ти не поможеш собi сво©м золотом? Напевно так дума╨те, нi? А признайтесь! А я вам вiдповiм: ще поможемо! Ще не прийшов час! А вiн прийде! О, вiн ще прийде, побачите! А на вашому мiсцi я от що зробила б: узяла б те золото i ви©хала. Взагалi ви©хала... З цього краю... Десь отуди... За Нiмеччину, за Швейцарiю... Десь до Америки... до Нью-Йорка... Або ще далi... Сан-Францiска... або Буенос-Айреса. - Бачу - зна╨те географiю, - буркнув на це Якiв. Шприндзя схилила вправо свою гарну голову, приплющила лiве око i глумливо вiдповiла: - Чого географiю? Нью-Йорк нiяка географiя. Це таке мiсто... Трохи бiльше за ваш Дермань. Там ╨ хати на сто тридцять поверхiв. Бiля них нема анi соняшникiв, анi плотiв, анi глечикiв на кiлках. Не вiрите менi? О, ви скептик, я знаю... Скептик - це такий жук, який у нiщо не вiрить, лише у сво© кiзяки. Но, но, но! Я вже йду, я вже йду! - I пiсля того вона сховалася в темрявi сусiдньо© кiмнати, а дверi, зда╨ться, самi собою зачинились. Iншого разу, також увечерi, Шприндзя знов порушила цю тему, але значно конкретнiше i значно настирливiше, i цього разу вона не висiла на завiсi у дверях, а, одягнувши одну iз сво©х шовкових пiжам якогось багряного з чорними, широкими тасьмами кольору, загналася до Якова, стрибнула на канапу, пiдiбгала ноги i з мiсця почала: - Зна╨те що, Якове? Я прийшла говорити з вами одверто. Я довго про це думала. Про те золото i ту подорож. Я б по©хала сама, але я... жiнка. До того менi не дадуть пашпорта - ви зна╨те. Менi треба чоловiка. Зна╨те що: берiть мене за жiнку - i по©демо разом! Хiба я не гарна? О! Ви жонатi... Ну i що ж? Можна розвестися, а то й так, тепер же вiйна, мруть кожного дня тисячi й мiльйони, i що тут якась одна маленька формальнiсть... Я маю грошi, багато грошей - фунти, доляри, золото, самоцвiти, ви дiстанете пашпорт, по©демо до Швейцарi©, там ╨ нашi люди... Нам поможуть. Якiв такою пропозицi╨ю приголомшений, нiчого такого не сподiвався, йому дивно, i смiшно, i незрозумiле. Щось як з фантастичного роману, а разом цiкаве, iнтригуюче, дарма що це може бути звичайна примха схимерiло© дитини, що попала у тяжке, трагiчно-небезпечне становище i шука╨ з нього виходу. А може це бути й iнше: пiдступ, зрада, запродання. Якiв швидко намага╨ться зорi╨нтуватися, шука╨ потрiбних слiв, вiн справдi збентежений i вирiшу╨ обернути все у жарт. - I ви б зо мною по©хали? - пита╨ насмiшкуватим тоном. - Як треба, - вiдповiда╨ вона. - А вашi батьки? - Ви мене не зрозумiли. Мо╨му батьковi сiмдесят два, мамi шiстдесят дев'ять. Менi ось буде сiмнадцять. Я прийшла на свiт зна╨те коли? Учора. Десять рокiв, коли я стала сама ходити. Два роки я почала розумiти. Вони казали менi, що я дурна, що я дитина, що я нiчого не розумiю, що я нахабна, що я фантазерка. Тiльки смiялись з мене... I Рiвка, i Песя, i ©© чоловiк! А я ©м зна╨те що казала? Я ©м ще за Польщi казала - все кинути i ©хати до Америки. Геть з цього мiсця! Геть, геть, геть! Це - прокляте мiсце! Воно горить! Огонь! I я не хочу тут згорiти лише тому, що вони всi... розумнi! I ви дума╨те, що я фантазую. Чому? Що тут дивного? Яка це фантазiя? Я маю купу грошей, дайте пашпорт, доброго спiвтовариша, i за пару мiсяцiв ми в Нью-Йорку. Це нiяка фантазiя, це реальна, як уся ця вiйна, дiйснiсть. Менi кажуть: бiжи в село, бiжи в лiс! Що я - бiлка чи ворона, i що значить лiс? I що я робитиму в тому селi, де кожна баба захоче продати мене, як курку, за пару пачок сiрникiв... - Шприндзя при тому зривалася, хотiла кудись бiгти, очi ©© горiли, уста сохли, щоки пашiли, нiби вiд огню чи морозу. Якiв був вражений, не мав вiдповiдi, його уява заговорила, перед ним вiдкрився якийсь новий, йому чужий i дивний, але екзотично привабливий i, зда╨ться, реально осяжний простiр, куди скерувати рiшення? I чи можливе рiшення взагалi? Це щось з iншого поля, щось зовсiм незвичне... Запала мовчанка, вiн думав, вона знов усiлась на сво╨ мiсце, а коли глянув на не© - помiтив, що ©© великi, чорнi очi дивились на нього з благальною, напруженою увагою, i були вони, здавалось, переповненi слiзьми, мов дво╨ джерел водою. - Iдiть спати, Шприндзю, - проговорив вiн добрим, нiжним, ласкавим голосом i приязно посмiхнувся. - Ну? А!? - Скажу iншим разом... - Але ж дивiться! - i вона зiрвалася з свого мiсця, вихопила з шафи глобус i, тикаючи на нього пальцем: - Бачите, Ось сюди? Нью-Йорк! Це земля! Вона крутиться! А зна╨те ще що? Вам тут не можна бути, вас тут так само заб'ють, як i мене, за вами вже стежать якiсь люди, я це бачу не раз крiзь щiлину у вiкнi! Вас заб'ють! Я вам кажу! - Ну, ну, ну! Заспокойтесь, Шприндзю! Я подумаю, я побачу Це не так просто, як ви дума╨те! - Ми ©демо! Ми ©демо! - - вiдкинула вона глобус i застрибала, нiби виблагала щось найкраще. - А тепер iдiть! Iдiть! Це забере чимало часу. - Нема "чимало часу"! Нема! Треба хапати! Зараз! Скоро! Нема часу! - мимрила вона заспоко╨но, крок за кроком задкуючи до дверей, аж поки не сховалася за ними. Другого ранку Якiв, як звичайно, поспiшав до свого батальйону, хiдники ро©лися вiд жовтих i сiро-сталевих унiформ, величезнi масивнi машини з скреготом продиралися засипаною снiгом вулицею, гурти полонених земляно© барви, облiпивши двоколiснi возики, тяглися розбирати ру©ни, перекупки з довколишнiх присiлкiв квапилися iз сво©ми кошами на базар. Проходячи вулицею, що вела до двiрця, Якiв побачив тяжко озбро╨ну заставу ес-есiв, чого перед тим нiколи не бувало, i звернув увагу на якусь незвичну тишу i на вiдсутнiсть руху. Вiконницi малих будиночкiв були закритi, лише за високим дощаним парканом, що вiддiляв станцiю, снували навантаженi вагони i час вiд часу з грюкотом пролiтав довжелезний потяг, наповнений вiйськом. Було волого i туманно, учора випав новий снiг, небо закрилось грубою, брудною поволокою i обiцяло не то снiг, не то дощ. Якiв був невиспаний, мав сво© клопоти, обдумував чергову програму муштри, пригадав нову заборону Рейхскомiсарiату уживати тризубчикiв i прапорiв, пригадав нове звернення головного комiсара до укра©нського населення, в якому вимагалося лише працi i послуху, пригадав розмову з минуло© ночi, що все верталася до нього, вiдкриваючи перед його неспокiйною душею привабливi можливостi й перспективи. I щойно в казармi довiдався, що цього ранку з гетто забрали половину його населення. Якiв нiчого на це не сказав, робив, як звичайно, сво╨ дiло, переглядав рапорти, давав розпорядження пiдстаршим, лише його обличчя якось витягнулось i набрало поваги i суворостi. I разом з тим, мiж дiлом, визрiвало його рiшення прийняти пропозицiю Шприндзi. Пiд час обiдньо© перерви з кiмнати чергового пiдстаршини Якова покликали до телефону. Дзвонила Ясна, просила зайти до не© ввечерi о восьмiй або ранiше до готелю "Дойчес Гоф", кiмната дванадцята. Сливе автоматично Якiв погодився, зрештою, був вiн заклопотаний i не мав часу на роздумування. Увечерi Якiв зайшов до того готелю, що був "нур фюр дойче" i донедавна належав iншому власниковi, а тепер став власнiстю якогось Ганса Альта, що при©хав недавно з Баварi©. Ясна займала, як на цi часи, найкращу кiмнату на другому поверсi, навiть з ванною, з килимами й картинами, що недавно належали мiському музе╨вi. Вона була сама, зустрiла Якова пiдкреслено радiсно, майже бурхливо, була винятково чепурно й кокетливо одягнена у якесь японське кiмоно, в елегантних, бiлих з червоними китичками, пантофельках. - Добре, що ви зайшли, майоре, - сказала вона химерним голосом, подаючи йому обидвi, у перснях, руки. - Сiдайте! Тут, тут! Де хочете... Найкраще хiба отут! - i вказала фотель бiля столика навпроти кругло© кушетки, на якiй сiла сама. У кiмнатi було рожево, тепло, тихо, та╨мничо, пахло дорогими сигарами. На круглому столику стояли й лежали сигари, цигарки, попiльницi, запальнички. Кiлькiсть попелу в попiльничках вказувала на товариство, що викурило тут чимало того добра. - I курiть! - додала Ясна. - Що п'╨те? Вино? Коньяк? - Лише з вами, - вiдповiв, усiвшись, Якiв. - Розумi╨ться... Хоч належу до так званих непитущих, але при такiй винятковiй нагодi... Бачте, як себе рекомендую? Мало не з монастиря якого... Но, но, но! Не подумайте, що я якась дiйсно святiсть - належу до жiнок, якi все можуть... i молитися, i грiшити... Тобто вважаю, що все на мiсцi, коли воно на мiсцi. А як ви? - Я? - знизав вiн плечима. - Я не маю блискучих думок. - Ви, очевидно, во©н з крови й кости, щось iз запорожцiв - дисциплiна, порядок... Ну й, розумi╨ться, як справжньому слузi суворого Маркса, келих доброго вина нiколи не зашкодить... Чи не так? - Дуже можливо, - сказав вiн, наливаючи чарку звичайно© горiлки, що ©© подала Ясна. - Ви, зда╨ться... Менi хтось казав... Служили у польському вiйську? - В уланах! - коротко вiдрубав вiн, пригадавши, що вона вже вдруге ставить йому це питання. - Вам удалося по╨днати нацiональнi амбiцi© з польськими уланами? Знаю, що укра©нцi не дуже квапились до того вiйська. - Я - дуже! Я iншого кшталту. Коли вже вiйсько - вiйсько справжн╨! I взагалi, люблю все справжн╨, не зношу iмпровiзацi©. - Ви билися проти нiмцiв? - Траплялося, - вiдповiв вiн загально. - А як же сталося, що ви не попали до Червоно© армi©? - Дуже просто. Ескадрилья нiмецьких бомбовикiв розтрощила наш мобiлiзацiйний обоз - i це все. - А ви б служили й там? - питала далi Ясна, з грайливою елеганцi╨ю пропонуючи другу чарку. - У сов╨тiв? Розумi╨ться. - А скажiть... Можете, зрештою, й не казати, я нiякий слiдчий, це просто розмова... Ви мене цiкавите з багатьох бокiв. Ви не належите до так званих укра©нських нацiоналiстiв? Якiв пiдняв голову: - Вам це потрiбно знати? - Менi? О, нi! О, нi! Кажу лише до слова. Розумi╨те? Багато у нас тут сплелося прерiзних, дивовижних течiй, i мене це з певних причин цiкавить. Я, зна╨те, письменниця... - О! - здивувався Якiв. - Романи? - Щось таке... - Цiкаво, цiкаво! Щось а ля Агата Крiстi? Це, очевидно, до салонiв не належить, але якщо ви пита╨те? Мушу щось казати! Нi! Я лише... як вам сказати? Патрiоти б сказали: син цi╨© землi! З дiда-прадiда! I може, з запорожцiв... Але "рухи", "течi©", "iдеологi©"... Це, вам тiльки скажу, - не мо╨ хазяйство. Дуже просто: не доходить! - Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! - А проте колись перекона╨тесь, що я не такий безнадiйний, як гада╨, наприклад, ваш фон Лянге. - Я йому це казала. - Але вiн не вiрить. ╙ така сила, дуже вперта, абстрактна, часто невхопна, але хто конче хоче ©© зрозумiти - може нею користатися. Я не можу цього сво╨ю косноязичною мовою висловити, але iнколи я ризикую, з сучасними кодексами моралi, бути неморальним, навiть "невiруючим", щоб мати чисте сумлiння для сприйняття чисто© правди. - Це для мене дуже висока нота. - Чиста правда? - А хоч би. - Треба лише запитати сумлiння. - Дуже дивне слово. - У чому його диво? - Сумлiння можна так само згубити, як i невиннiсть. - I можна знову знайти... Наприклад, у материнствi. - Не всiм судилася роль Мадонни. - Iнодi й Магдалина дiста╨ розгрiшення. - Нiколи не сподiвалася знайти у вас такого фiлософа. - Вибачте, - промимрив вiн збентежено. - Це не грiх. - Iнодi грiх. У мо╨му становищi. Я все-таки вояк. Маю просту, вояцьку, одверту душу... - Але... я б не сказала. - Ви менi не вiрите? - Я не те хотiла сказати. - Ви не те хотiли знайти. - Власне. - I дуже розчарованi? - Але... Скорше здивована. Збентежена. Розгублена. Я думала - ви... ви... простий... Нацiоналiст, фашист, комунiст, щось таке. Укра©нцi ще мають свiй окремий подiл. I враз бачу несподiвану течiю, щось, може, навiть вище... Не можу окреслити словами. Може б, ви помогли? - Тут скорше допоможе час. Вiн пояснить нам багато незрозумiлого. Доба, в якiй живемо, - обдару╨ нас ще не одною несподiванкою. Iнстинкт мiй каже, що в просторi зарисовуються новi епохи... i... не хочу сказати, "новi люди" - банальнiсть, яко© не зношу, але новi уклади сил. Вiрю, що люди будуть бiльшi, що iде© заступлять iдеали... Я вас образив? Даруйте! Це лише мо© особистi медитацi©. - О, нi! Я вас слухаю з великою цiкавiстю. - Тодi пояснiть i менi одну загадку. Чому, наприклад, ви - дама свiту, якась мiфiчна Мата Гаррi, щось з Гавайських островiв - i враз це, можна сказати, лицедiйство? Я простий син простих батькiв... Вибачте, вибачте! Я ще не скiнчив! Ви ж винятково рафiнована, зда╨ться, окремо плекана для цих подiй iстота. Чому? Звiдки? У чому рiч? Чи ви жiнка? Дама? Що ви? - Ах, як це враз стало нецiкаво! - швидко i нетерпеливо вiдповiла Ясна i навiть встала зi сво╨© канапи. - Яке вам дiло? - Як яке дiло? А вам яке? Ви ж мене пита╨те! Може, нi? - А! Лишiть! Знайшли тему! Зрештою, що з того, що я вам скажу? А може, ви мене чимось цiкавите, чи це неможливо? Я бiльше жiнка, нiж ви собi допуска╨те. Ось краще випийте! - налила собi й йому, i вони випили. На хвилинку настала тиша. Потiм вiн також устав. Стояли одне проти одного, очi в очi. I раптом щось йому видалось, i саме в тих очах. Якась згадка. Вiн рiзко повернувся i вiдступив. Кути ©© уст здригнулись, i вона сказала: - Так коли знов побачимось? - О! Так! - отямився вiн. - Побачимось, розумi╨ться. Планета тепер мала. Добранiч, мадам! - потиснув ©© малу, вузьку, холодну руку i непевними кроками вийшов. Було йому добре у цьому п'яному туманi, здавалось, що живе, i то соковито, що бiля себе i в собi ма╨ багато свiту, а ще бiльше людей. А приблукавши до свого помешкання i засвiтивши свiтло, що видалось йому пiсля темно© вулицi дуже яскравим, вiдчув бажання лягти горiлиць, закласти руки за потилицю, дивитись у стелю i нiчого не думати. Чув виразно, що на нього щось дихало, якесь тепло, щось хвилююче, мовби на пляжi, на березi пiвденного моря, пiд гострим сонцем. Хотiлось читати вiршi. Слухати музику. Мав навiть томик якогось французького декадента у польському перекладi, що його виловив у "сво©й" бiблiотецi i поклав одного разу на нiчному столику. I тiльки сягнув по нього, щоб, не роздягаючись i нiчого не розбираючи, поблукати по погано римованих рядках, коли дверi вiдчинились i в ©х рамi, мов образ, появилась знайома, на цей раз переяскравлено делiкатна, мов метелик, постать Шприндзi. - Ви чули, що сьогоднi сталося? - було ©© першим питанням до Якова, що напiвлежав, червоний, з книжечкою в руцi. Якiв не вiдповiв. По хвилинi сильно©, яскраво©, як огонь, гарячо© мовчанки Шприндзя ще раз запитала: - Чули, що сьогоднi сталося? - Та чув, чув, будь воно все разом прокляте! Чого мене пита╨те, бiдна ви дитино? Дiвчина кинулась на канапу, i Якову здалося, що вона плаче. Цього нiколи не бувало. Вона не вмiла плакати. Якiв мовчав, задубiло, кам'яно. У ньому не було жалю, лише холод i лiд. Мов замерзла калюжа... Що вiн мiг ©й сказати? Що мiг ©й сказати? Що мiг? Нiчого! Абсолютне, безконечне й безкра╨ нiчого! Потiм вона зiрвалась i мелодраматичним, з викриками, нiби вона вичитувала закляття, голосом, з надривами почала благати Якова не лишати, врятувати ©©. - Поможiть менi, Якове! Поможiть! Ви можете! - звучав ©© розпачливий голос. - Що хочете, щоб я зробила? Кажiть! Кажiть! Лише поможiть менi! Тiкаймо! Вона кинулась до Якова зi швидкiстю вивiрки, схопила його за шию, пригорнулась до нього, уся перелякана, трiпотлива, ©© уста, щоки, очi були залитi сльозами. Не мiг ©© вiдiрвати. - Не вiдпихай мене! Врятуй мене! Якiв звiвся на ноги разом зi Шприндзею, тримав ©© за руки i казав: - Та чекай! Та чекай же! Заспокойся! Вислухай ! - А потiм почав кричати i силою вiдiрвав ©© вiд себе. Дiвчина перестала змагатися, уста ©© були бридко скривленi, вона видавала якiсь худоб'ячi звуки, з очей лилися сльози. - Бо ти... бо ти... бо ти не хочеш, - хлипала вона зовсiм по-дитячи... - Бо ти... бо ти... - ©© уста тремтiли, вона намагалась здушити плач, але не могла цього зробити. I враз за вiкном, зда╨ться, зовсiм близько, впало пiдряд два пострiли i пролунав хрипливий, рiзкий, майже розпачливий голос: - Гальт! Гальт! Хтось бiг, за кимсь бiгли, падали новi пострiли. Шприндзя замовкла, зiрвалась на ноги, насторожено вслухаючись. I коли крики i пострiли затихли, десь там, у напрямку Шкiльно© вулицi, з того боку почувся сильний вибух. - Ой! Що це? - викрикнула Шприндзя i кинулась знов до Якова. - Вибух! - вiдповiв Якiв стишеним голосом; його увага була там, за вiкном. Це зовсiм змiнило настрiй. Шприндзя опанувала себе, почала говорити логiчно i, хоч очi ©© все ще вибухали, намагалась бути нормальною. Говорила знову про ви©зд, про те, що ма╨ готовий план: до Нiмеччини, на роботу... А там буде видно. До Швейцарi©. Засоби готовi. Якiв мовчав, не перечив, не погоджувався, вагався, можливо, вперше в життi справдi вагався, i не мав сили знайти рiшення. А Шприндзя вела сво╨: ви©дуть до ╙вропи, далi Америка, якесь спокiйне, нормальне, здорове мiсто. Вона зна╨ ремесло, вмi╨ шити рукавички, вiдкри╨ фабричку... Тут нема майбутнього - нiмцi зле, росiяни зле, довгi роки, десятки рокiв неспокою, хаосу, для Якова нема тут мiсця, його переслiдуватимуть тi i тi, вiн ©м зайвий, зрештою, вони й самi собi зайвi, на них найшла така планiда... Чого вiн вага╨ться? - Багато рiзного, - пробурмотiв Якiв. - Чого? - Хоч би формальностей. - То треба дiяти. Зараз! Завтра! - Шприндзя пiдбадьорилась, очi ©© блискали. - Уяви, як гарно! Ми ©демо! Геть, геть з цього проклятого мiсця. Я i... ти! Ти мiй... чоловiк. Ми самi в широкому, прекрасному свiтi... - При тому вона наближалась до нього, дивилась сяючими, вогкими, благальними очима. - Ви йдiть до себе... Вже пiзно. Завтра буде виднiше... - сказав вiн ©й з внутрiшнiм збентеженням, якимсь непевним, вагальним тоном, що ©© пiдбадьорював. - Але чому до себе? Ми тут лише... я i ти... - А там? - Якiв вказав на пiдлогу. - ╞х там нема, - хитнула головою вона. - Як нема?! - викрикнув вiн. - Пiшли... До гетто... Минуло© ночi... - сказала вона тоном заспоко╨ння. - Але ж чому? - ще голоснiше викрикнув вiн. - Вони так хотiли. I пiшли. - I ти... дозволила? - Мене нiхто не питав про дозвiл. Вони лише сказали: "Ти молода. Тобi треба жити. А нам не треба..." I пiшли... - А по короткiй, рiзкiй перервi додала: - Хочеш? Ходи зi мною! Щось покажу! - I, не чекаючи згоди, зняла з шафи срiбний свiчник, засвiтила недогарок свiчки... - Ходiм! Побачиш! Вiн не перечив. У заднiй, що бiля кухнi, кiмнатi пiдняли ляду, з-пiд яко© дихнуло вогкiстю, кам'яними сходами зiйшли у невеликий, низький простiр, завалений розкиданими постелями, тапчаном, столиком, рештками харчiв, брудним посудом. Шприндзя пiднесла свiчник, все те разом, освiтлене згори, з тiнями, свiтлом, нагадувало розкриту труну. - Чи могли вони тут жити? - спитала Шпринздя, i голос ©© звучав також нiби з труни. Якiв не вiдповiдав, вiн лише дивився. Шприндзя поставила свiчник на столику, вiдсунула тапчан, натиснула в стiнi на заляпане вапном мiсце, i там вiдкрилась чорна дiра. Якiв мовчки спостерiгав. Шприндзя витягла довгу, вузьку, темного кольору, на подобу якогось футляра, скриньку, поставила ©© пiд свiчкою на столi i вiдкрила. Якiв намагався бути нейтральним, байдужим, але те, що побачив, по-сво╨му вплинуло на нього. Нiде, хiба в кiно, не мiг вiн бачити тако© кiлькостi дорогоцiнностей у золотi, срiблi i камiннi, як побачив сво©ми власними очима у цьому могильному просторi. - Батьки мали ювелiрну крамницю... - сказала Шприндзя. - Вони разом iз шваграми мали щось iз пiвмiльйона майна в долярах. I все це тут. Нiчого не вивезли... Лише в швейцарському банку пара сотень тисяч... I це все... - Потiм Шприндзя зачинила скриньку, вставила ©© назад у чорну дiру стiни i засунула цеглину. Якiв весь час не промовив нi одного слова. Мовчки лишили вони льох. Нагорi видалось все затишним, зда╨ться, цього вечора було навiть теплiше, нiж звичайно. Сяйво свiчки освiтлювало лише загальнi контури предметiв, дверi всiх кiмнат були вiдчиненi. У кiмнатi, що за ©дальнею, було розставлене лiжко, друге - широке, двоспальне лiжко - стояло у спальнi. На всьому лежала мiстерiйна мовчанка... - Зна╨ш що, дiвчино, - промирливим голосом промовив Якiв. - Поки що йди спати. А завтра побачимо... - Добранiч, - промовила Шприндзя слухняно, взяла свiчку i вийшла. Лежачи у сво╨му м'якому, теплому лiжку, щоб забутися, щоб перейти на iншi думки, Якiв сягнув по томик поезiй, що лежав на купi книжок на нiчному столику. I перше, на що натрапив у книжцi, було: У темнiй гущинi ©© я наздогнав. Вона, вже лежачи серед пахучих трав, Руками пружними од мене одбивалась. Нарештi стишилась - i дивне диво сталось: Уста, що i мене, i весь мiй рiд кляли, Мов квiтка багряна, до мене простягли Свiй келих, сповнений солодко© знемоги... VII Цi╨© ночi рiшення запало. Багато передумалось - за i проти. Рiшив пуститись у той iнший, далекий, вiдмiнний свiт, куди його манила доля. Усе сприяло його намiровi. Мiсто заливала чужа повiнь, вулицi заповнялись чужими фiрмами, будинки - чужими людьми. Мiсцевих витискали, виганяли, забивали. "Усi згинуть", - казав пошепки урядовець Рейхскомiсарiату, що служив там за перекладача. "Тут нема не нiмцiв", - казав керiвник полiтичного вiддiлу того уряду Неслер. Нiмцi на першому мiсцi, нiмцi на другому i нiмцi на останньому. "Hyp фюр дойче" стояло на кожному предметi. За оголошеним Райхскомiсарiатом цiнником, заробiтна платня для не нiмцiв зводилась до пачки сiрникiв денно, для селянина - чотирьохсот грамiв зерна. З батальйоном також мiстерi©. Думалось одно, виходило iнше. Найдрiбнiшi ознаки нацiонального заборонено. Навiть команду, навiть пiснi. Лише полiцiя, лише охорона, i то пануючих. Нi. Ця роль не для Якова. Рано чи пiзно i його знищать. А що з Марусею? Сином? Думав над цим, думав уперто й багато, ©© ще не зiрвали з мiсця, вона ще вдома, мiж сво©ми, для не© свiт ще замкнена книга. Чи можна ©© зривати? Чи не краще лишити на мiсцi? На рiдному грунтi. Додавши засобiв на життя? До всього Якiв нагло позбувся Ясно©. Одного вечора, коли хотiв ©© вiдвiдати, йому казали, що "панi Ясна вiд'©хала". А куди - невiдомо. I нiяко© вiстки про себе. I добре, i гаразд, i так найкраще, хоч було йому дивно, що той ©© останнiй погляд усе ще горiв у його уявi. Так, Якiв рiшився. Вiн уже говорив з начальником округи про двi перепустки до рейху. На роботу, на фабрику. Начальник, що зна╨ Якова, здивований, але саме провадиться кампанiя набору робiтникiв, i це добрий приклад для iнших. Начальник вдоволений. I Шприндзя також. Ця маленька, слаба жiнка повна кипучо© енергi© й завзяття, ©© валiзи готовi, ©© мета виразна. Але саме в розпалi приготувань Якiв ви©хав на схiд. Що сталося? Маленька несподiванка. Перепустка до рейху мала бути готова у середу сiмнадцятого грудня, але, коли Якiв прибув по не©, зустрiв його сам начальник уряду - гебiтскомiсар, регiрунгсрат доктор Бе╨р, який чемно перепросив й сказав, що перепустка ще не готова, що прийдеться ще пару днiв почекати, що вiн сам скаже, коли все буде в повному порядку. Того ж самого вечора Якiв знов був на приватнiй вечiрцi у Вайза, що тепер вiдбувались сливе щотижня, i там зустрiв шефа уряду безпеки, також регiрунгсрата доктора Пюца, який сказав Якову, що справа перепустки знаходиться у нього, Пюца, що вiн не бачить особливо© потреби, чому б Якiв мав ©хати до рейху на роботу, що та робота, по сутi, нiяка особлива при╨мнiсть i що для нього, тобто для Якова, може знайтися i тут корисна робота, от хоч би шефа того самого батальйону, у якому вiн тепер працю╨, бо влада задуму╨ перевести поважнi змiни, а старий полковник зовсiм до того не нада╨ться. Якiв не мав можливостi вiдразу сказати "нi", вiн лише почав говорити, що вже давно мрi╨ вiдвiдати Нiмеччину, Захiдну ╙вропу взагалi, що вiн тут не бачить для себе особливо© майбутностi, що вiн ще нiколи не мав кращо© нагоди здiйснити свою мрiю, що тепер для того найкращий час, а до всього вiн, Якiв, через капiтана Пшора нав'язав дуже вартiснi зв'язки з Берлiном i це може помогти йому добре влаштуватися в однiй iз фабрик збро© для себе i для рейху на користь. На це Пюц сказав, що вiн розумi╨ Якова, але все-таки настою╨ на сво©й пропозицi© щодо батальйону i що вiн може хiба дати йому i його жiнцi тимчасову перепустку до рейху, скажемо на мiсяць, але з однi╨ю умовою: Якiв мусить наперед по©хати до Ки╨ва i зустрiтись там з панi Ясною, яку вiн уже зна╨. - Це почина╨ бути загадковим... i романтичним, - сказав Якiв. - Ясна дуже, можна сказати, ефектна дама. - Саме ця ефектна дама i хоче вас бачити, i я гадаю, що ви не погорду╨те ©© запрошенням до Ки╨ва. У суботу наш славний доктор Вайз i вiдвезе нас на те рандеву сво©м блискучим "сiтроеном". - Вважатиму це за свiй при╨мний обов'язок i честь, одначе чому саме менi випав цей жереб? - запитав Якiв. - Для цього iснують певнi резони, - сказав Пюц. - Довiда╨тесь про них на мiсцi. Того ж вечора сам господар Вайз передав Якову конвертик i сказав, що у суботу, о восьмiй ранку, ви©жджа╨ до Ки╨ва i ма╨ для Якова у сво╨му автi вигiдне мiсце. У конвертi ж значилось: "Шановний Майоре! Хочу Вас чортячо бачити! Чекаю у Ки╨вi. З комунiкацi╨ю поможе Вам наш добрячий доктор Вайз. Ваша В.". Вибору не було, сильно пахло iнтригою. Якiв ©хати мусить, коли хоче зберегти свободу рухiв. Це вiн пiзнiше заявив Шприндзi, яка з цього приводу зчинила бучу, заявивши категорично, що йому нiяк не потрiбно саме тепер ©хати до Ки╨ва i що це все може скiнчитися для нього негаразд. - Тодi який вихiд? - спитав Якiв. - Не ©хати, i все! - ствердила Шприндзя. - Тодi не буде перепустки. Навiть тимчасово©. Шприндзя думала. ╞© вигляд казав, як глибоко це ©© бентежить. Уста ©© здригалися, очi бiгали. - Ну, добре! ╞дьте! ╞дьте! - сказала вона, i останн╨ "©дьте" вирвалось майже крiзь сльози. - Но, но! Така геро©ня - i сльози, - пробував був пожартувати Якiв. - Це вам нiякий жарт! - вiдрубала Шприндзя. - Не кажу - жарт. Конечнiсть! Дика конечнiсть. Заспокойся, сiдай i спробуй зрозумiти, - говорив вiн злагiдненим тоном. - Справа така: все те, що ми тут затiяли, за теперiшнiми законами ╨ смертельно небезпечним, як для тебе, так i для мене. Зрозумiй, дитино, що це - гра з огнем, i дуже гарячим огнем. Я маю небезпiдставне враження, що випустити мене звiдсiль вони нiяк не бажають, що мiй ви©зд, та ще й з жiнкою, виклика╨ у них зрозумiле пiдозрiння. Менi Пюц так i заявив: мене ваше рiшення дуже диву╨. Я сказав, що хочу бачити Захiд, i вiн погодився на ви©зд лише на вiдпустку. Що нам лиша╨ться? Лиша╨ться не зiрвати цi╨© останньо© можливостi. Чи не так? Шприндзя невдоволено мовчала. Вона сидiла в кутi канапи, згорнувшись, мов ©жак, самотня, приречена, маленька. - Зна╨ш, - сказала вона нервовим, напруженим тоном, - ми можемо тепер або виграти, або програти. Все. I на все життя. Але я тобi кажу: я хочу жити! Я маю на це право, бо я для того народилась. I свого життя я не вiддам дешево. - Ну, а дивись, тво© одновiрцi... - почав був Якiв, але Шприндзя вiдразу його перебила: - Для мене вони не приклад. Але я чула, що перед ©х смертю рабин ©м сказав: "Не бiйтеся смерти сво╨©. Бiйтеся смерти тих, що вас умертвляють". Якiв дуже був зворушений. Шприндзя сидiла у кутi канапи згорнувшись у клубок... У морi життя, що кишить акулами, молюска без захисту, тiнь вiкiв, пiна вiчностi. Але вона - вiчна i недосяжна. Якову хотiлось ©й помогти, дарма що в тому була небезпека, що вiн не був ©© раси, ©© долi, ©© призначення, i, може, саме тому. В душi вiн вiдчув до не© нiжнiсть i сво╨рiдну любов. Йому хотiлось захищати ©© саме тому, що всi проти не©. Вона для нього не жiнка, не ласощi, не нагода. Вона для нього - символ. Шприндзя, зда╨ться, вiдчула його думки, звернула на нього сво© горiючi, стривоженi, мудрi, прикритi довгими вiями очi, не сказала нiчого, але Якiв ©© зрозумiв. Вона йому вiрила. I вiрила ось чому: вони ось тут разом стiльки ночей. Вона бiля нього, з ним, але вiн не торкнув ©© як жiнки. Iншим разом це образило б ©©, але тепер вона розумiла. Тому й показала йому сво© скарби. Вiн тодi дивився, але очi його були спокiйнi. Коли вiн роздягався, вона виходила. Коли ж був у лiжку - приходила часто. Iнколи разом читали поезi©. Коли вiдходила, казала йому лише "добранiч", i лише в голосi його чулась нiжнiсть. Але це нiяк не значило, що вiн - не мужчина, що вiн слабодух чи цнотливець. Це лише так було, само вiд себе, з огляду на час, на мiсце, на обставини. У всьому цьому напiвзруйнованому будиночку жило дво╨ сердець. Серце чоловiче i серце жiноче. Серця двох рiзних рас. Вони були по╨днанi лише тим, що дихали тим самим повiтрям, що ©х грiло те саме тепло. Земля i сонце були ©х елементами, вони розчинялися в ©х Божiй силi i жили життям з такою силою, що робилось вiд того гарно. Була третя година ночi. Якiв вiдчував велику втому, очi його злипалися, а Шприндзя все сидiла у кутi канапи, як звичайно, прикрившись легкою турецькою хусткою. Вiн боявся сказати "йди", нi, вiн не хотiв, щоб вона йшла, вiн лише боявся сказати "ходи". Вона дивилася на нього, i в ©© поглядi вiн читав: "Хочеш мене? Я прийду". У повiтрi вiбрувала ©© й його туга, простiр повнився ©х флю©дами, вони злились ув одну стихiю, вони вiбрували однi╨ю силою, мов тепло сонця на днi повiтряного океану. Росла трава, сочились соки, видiлялись пахощi, барвiли пелюстки. На пiдлозi лежала газета "Волинь" з великим написом "1.300.000 полонених". Вiн i вона дивилися на той напис i хтозна-що там бачили. Було дуже тихо, цокав годинник, рiвно горiла мала, з червоним абажуром, лампка на нiчному столi, лежали книжки довiльно i байдуже, стояли незучаснено речi, на переднiй стiнi, бiля шафи з книжками, на всю ©© довжину, нiби застигла блискавка, просiкаючи зеленкавi, з прозолоченими вiзерунками шпалери, якось погрозливо лежала глибока риса. I враз, нiби сполохана пташка, Шприндзя зiрвалася з мiсця i з невиразним ок