о юрби люду силою пробували дiстатися до в'язницi Йонаша й скiнчити з ним самосудом. Ледве вдалося стримати розбуренi маси, але вiйськове командування публично дало запоруку, що злочинця не мине кара.Одначе до самого вечора не розходився народ. Того самого дня прибули сотнi свiжих i готових до бою добровольцiв. Якесь гiрське село, провiдавши про подi© в Ясiню, нашвидко утворило й вислало цiлий вiддiл, з писанням "желанiем", що закiнчувалося:.. "тото желание на Вiльсонових пунктах закона Самостоятельной Укра©ни i што война только за грошi ма╨т провадитися, которий жила╨ Во©нську службу удержувати. Ми войували 4 i пiв Годи то больше не желаеме войну больше продовжати. Ми жела╨ме приключитися iд Великiй Укра©нi, то покорно просиме тоту Укра©ну как най скоро хлiб посилати нам подписуеться предсiдатель Штефан Кочерган. _ по нашому децембрiя 25 на Рiздво". Що ж ви, ©дять вас мухи, пишете, що "не жила╨те" вiйну вести, а засила╨те нам отих легiнiв! - говорить голова мобiлiзацiйного уряду. - Дума╨те, що ми ©х тут заставимо танцювати й ще заплатимо за те? - То, прошу пана, - виступа╨ дебелий i зарослий бородиською гуцул з крiсом за плечима? - То ми, просиме пана, що ни жила╨ме войни. Ми жила╨ме iд Укра©нi, а мадяр, прошу пана, не каже: йдiт собi, людоньки, з Богом. Хапа©с╨ за крiс i борис╨. А ми прошу пана, що? Не маеме крiсiв, ци що? Вiдiб╨мисi, а тодi гет з войнов! - Ну, так гаразд, але ви все таки будете воювати? - Айно. Сесь, прошу пана, жадна война. Коли тебе дусит, ни будеш д╨кувати, гей би тобi грошi платив. - Але мусите знати, що i ми вам не заплатимо. - То, прошу пана, ми грошей i не хочеме. Нам аби шматок хлiба, а тото ув Укра©нi заробиме. - Ну так у чергу i записуйтеся, - сказав голова. Виряджено по-трет╨ пiсланцiв до уряду. Мали вiдбутися переговори в звязку з проектованим Хустським конгресом, що мав вiдбутися 21 сiчня. До того часу Хуст мало б обсадити укра©нське вiйсько. 20 Суд над Йонашем, що його одноголосно домагалися селяне, прийшлося приспiшити. Безлiч працi. На мойому столi стоси паперiв. Очi горять вiд безсоння, права рука заклякла, а праве вухо оглухло вiд телефонних крикiв. Такi милi обовязки, як ©жа, вiдпочинок i сон нераз приходиться вiдкладати, або виконувати на ходу, в потязi, над сво©м бюрком. День мiняв нiч, нiч день. Лямповий гнiт цiлими ночами жадiбно ссав нафту, перо до нудоти напивалося чорнилом. Судити злодi©в, бандитiв i тинiв на подобу Йонаша, легко, але я вперто вiдхилявся вiд участi в тому судi. Це, звичайно, не помогло, бо з мого боку не мiг довести поважних для уникнення обовязку причин. З куснем жару, замiсць чола, увiйшов до кiмнати, до тi╨© знано© здавна кiмнати, де ще пахло нотарем, його вiчно вагiтною жiнкою, неспокiйним, з розчухраним волоссям писарем. Кiлька дивовижно порядних чорнильних плям на помостi, проречисто свiдчили про тi стихi©, що ще недавно тут бушували. Засiда╨мо. Вечiр. Стiл, каламар, перо, паперовi архи. По серединi кiмнати коптить зiпсута лямпа. Хтось голосно тро╨кратно чха╨ й це рiзко порушу╨ напнуту тишу. Я неспокiйно ходжу по кiмнатi пiд вiкнами й з власного досвiду розумiю, якими сатанськими згуками видаються мо© кроки для тих, що сидять пiд нами. Нарештi й я сiв. Сiвши, заложив ногу на ногу й сильно похитнувся на стiльцi. Пальцi мо© вибубнювали по столi дику мелодiю, або ломали судове перо, iдо його делiкатно вiдняв вiд мене наш писар. Всi питання зводилися: розстрiляти, чи повiсити. Нас пять. По довгiй дебатi, що все зводилася до мадярсько© системи кари - шибеницi, промовляю я. Промова та не вiдзначалася якимись юридичними мудрацiями й була коротка. Я доказував, що шибениця церемонiя й гайнування часу. Найкраще - скромний розстрiл. I то найлiпше, тихо, без особливих крикiв, завтра раненько вивезти його за Репегiв i там на гряницi... коротко й ясно. Всi не погоджувалися. Шкода тратити дорогоцiнних набо©в. До того не буде задоволений народ, що хоче бачити, що ╨ ще якась сила на землi, що й за ©х кривди вмi╨ карати. Це питання поважне, виховне й цим не слiд легковажити. Мо© докази вичерпанi. Голосування: 4 - 1 - Голова комiсi© дикту╨, а перо писаря байдуже ноту╨ вислiди. Готу╨ться юридичний акт. Голова писаря смутно бовванi╨ над столом. Дужий i рiшучий голос дикту╨ присуд. Чоло мо╨ поволi вкрива╨ться краплинками поту, що його витираю рукавом. Пiвгодина минула й обличчя писаря пiднялося. Воно кругле, блiде й безвиразне. Прикликати засудженого. До цього часу його не потребували перед обличчям суду. Надто виразна його вина, надто згущене бажання помсти. Сiда╨мо знов за стiл. Але в лямпi догаря╨ нафта й вона загрожу╨ катастрофою. Питають, чи не мають свiчки, але ©© не мають. Хтось озвався, що в нього дома ╨ свiчка. Добре. Пiслали додому. За той час лямпа встигнула допити останню каплю сво╨© поживи й кволий огник ледь тримався озугленого гноту. Пiвтемно. Великi, кудлатi, подiбнi до куснiв хмар, люди ворушилися в мороцi. Прибiг сторож, свiтло пiднялося, на стiнах згусли тiнi й сказав голос: - Пiдписуйте, панове! Всi пiдступають i пiдписують. Останнiй я. Беру перо, вмочую, обертаю, знов вмочую. Велика точка зазначила кiнець мого прiзвища. Увели Йонаша. Зменшений, голова вiд тягару вгрузла мiж плечi. Руки здовшали й подiбнi на малпячi. На столi його присуд, а на присудi, ще горить свiжо "Дмитро Цо-кан". Голова суду зада╨ Йонашевi питання. Йонаш вiдповiда╨ так, або нi. Вiн свiдомий сво©х вчинкiв, але до вини не призна╨ться. Вiн зна╨, що його присуд закiнчений, але чу╨ себе щасливим, що гине за тi iдеали, що подиктованi йому найвищою волею - батькiвщиною. Кiнець. Проситься всiх встати. Чита╨ться присуд. "Надзвичайна во╨нна комiсiя для боротьби з протинароднiми й протидержавними елементами, iменем Укра©нсько© Народньо© Республiки, на свойому засiданнi 10 сiчня, 1919 року по спiльнiй нарадi в справi Миколи Йонаша, уро дженого (- -), лiт (- -), жонатого, вiроiсповiдання католицького, обвинуваченого народнiм судом у поповненнi черги злочинiв проти народу й Республiки, що виявилися в безустанному слiпому переслiдуваннi нашого населення за мову, народнiсть, перед вiйною, у масовому вiшаннi невинних селян при оголошеннi вiйни, у шкiдливiй чинностi проти народу вiд початку революцi© й у смертi вояка революцiйно© армi©, при виконуваннi ним службових обовязкiв. Пристосовуючи до обвинуваченого закон обовязуючий на територi© бувшо© Австро-угорсько© монархi© вiд року (-) кодекс во╨нний, параграф (-), уступ а, б, в; - надзвичайна во╨нна комiсiя абсолютною бiльшiстю голосiв постановля╨ лiсничого Миколу Йонаша покарати карою смертi через повiшення. Присуд ма╨ бути виконаний дня 11 сiчня, б. р. до години дванадцято©. Пiдписали:голова, писар i члени. Мо╨ прiзвище згучно пронеслося серед тишi. Йонаш байдужий. Пiсля голова пита╨, що хоче ще сказати засуджений... Нiчого. - Яке ма╨те останн╨ бажання? - Повiдомити родину й вiддати ©й мо© рештки. - Родину вже повiдомлено. Вiдвести! Покидаючи будинок нотарського уряду, менi доручено писаний наказ, що варта над засудженим Йонашем поклада╨ться на мою особисту вiдповiдальнiсть, яко коменданта Ясiня. Начальник варти пiдляга╨ мо©м наказам. Приймаю до вiдома, роблю вiдповiднi розпорядження й зовсiм знесилений вертаюся на сво╨ помешкання. 21 Здивувався, що в кiмнатi мо©й свiтиться. Входжу й застаю Кiтi! - Панно Йонашiвно! - викрикнув я. - Яким чином? Хто вас сюди впустив? Кiтi спокiйно, зiгнута, у чорному, сидить на канапi в кутi. ╞й холодно й невигiдно. Обличчя ©© не бачу. Чорна сiточка крепу заслонила його. У кiмнатi пiвтемно й холодно. Пiдходжу до лямпи, збiльшую свiтло й сiдаю за бюрком. Кiтi поволi зводиться та й iде до мене. ©© рiвна струнка постать зупинилася в вiддалi двох крокiв вiд бюрка. - Пане Цокан! - сказала вона й затялася. Деякий час тиша. У мене в головi гарячий туман. Не знаходжу слiв, хоч розумiю, що щось мушу сказати. - Хто мене сюди впустив, пита╨те? - почина╨ Кiтi. ©© голос зовсiм слабий, зневiрений. Говорить через силу. - Хм ... Хто мене сюди впустив? А я знаю... Нiхто. Хо-хо-хо! Боже мiй! У мене нема╨ сили й як дозволите, сяду. Я зiрвався й швидко пiдставив ©й стiлець. - Вибачте менi, дуже прошу. Я такий розтрачений i грубий. Кiтi одразу опустилася на стiлець. Подумавши, каже; - Ма╨те багато працi. Ви перетомлений. Потребу╨те вiдпочинку... Мама мо╨ лишилася сама дома. Вона тепер зовсiм вже не говорить. Бувало, ви ж зна╨те. Кiтi те, Кiтi це. Ти, Кiтi, не так робиш... Ти, Кiтi, не шану╨шся. А тепер уже мовчить. Боже мiй! Вона така бiдна, така бiдна... i гарна вона. Голова зовсiм, зовсiм посивiла. Це тому, що була чорна... Це тому... Вона була така ж чорна, як я, а ви ж зна╨те. Чорнi люди дуже скоро сивiють. - Ах, пане Цокан! - говорить Кiтi дальше. - Ви не дивуйтеся, що так говорю. А що ж я маю сказати? Йшла до вас - думаю: вижене. Не йди, Кiтi. Зна╨ш, як ти поводилася з ним. Але куди ж я пiду? До вас не йди, туди не йди... Ну, куди ж я пiду? Зайшла, сiла й сиджу. Там той ваш джура ввесь час голову зза дверей висува╨. Не бiйтеся, кажу. Нiчого в вашого пана не вкраду. Не бiйтеся. Сиджу, дивлюся на ваш стiл. Скiльки на ньому паперiв. I пригадала вашi оповiдання... Пригадала всi вашi слова. Ах, якi то були слова! Скiльки ©х було! Памятаю кожне, чiтко й виразно. I ще б не памятати. Що ж маю тодi памятати? Я недавно познайомилася з одною родиною. Зайду, а там старенький дiдок у хатi на лавi сидить, кашля╨ й курить люльку. Вiн дуже при╨мна людина. Сивий, маленький. Як говорить, сто©ть. Ноги пiд ним тремтять, але сiсти не хоче. Ми з ним заприятелювали. Пiсля сталося в нас нещастя. Ви ж зна╨те. Думаю, пiду до Дмитра. Вийшла та й iду. Маму саму покинула. Вона, мабуть, уже спить. Може й спить, бо вона кiлька ночей зовсiм не спала. Встане, ходить, дума╨. Я також не сплю, ходжу й думаю. Ходимо обидво╨ цiлу нiч, цiлу довгу зимову нiч. Мама часом почина╨ дивно спiвати й я страшно за не© боюся. Все ж може статися. Що, нi? Одного разу взяла ваше писання. Зна╨те? Те, що з iталiйського фронту. Мамусю. Послухай. Сiла й читаю ©й. Бiдненька слуха╨, слуха╨. - То ж ти, Кiтi, не чита╨ш, ти говориш сама. Ти не дивишся на папiр. Ти щось видуму╨ш. А сльози в не© бiжать. А я кажу: - "Нi, мамусю. Я читаю. Я дивлюся в простiр i там далеко, далеко горять лiтери. Ти ©х не бачиш?" - "Нi!-- каже мама. - Я ©х зовсiм не бачу". - "Хiба ти, кричу, не бачиш, що он написано - Далека Кiтi! Боже мiй, Боже мiй! Не бачиш ти того "далека". Дивися. Он воно горить. Кiтi, Кiтi, Кiтi! Скрiзь Кiтi. I нащо ви дали менi таке iмя? Завжди буду скаржитися на вас. Менi тепер зда╨ться, що цiлий свiт тiльки навколо мене крутиться. Це мабуть тому, що я себе дуже люблю. Зна╨те так часом страшно люблю... От, iнодi приходить думка: нащо ти живеш? Чи не лiпше було б покiнчити? Лiпше. Бо ж нащо живеш? Хiба я знаю нащо? Що з того, що ма╨ш голову, очi, дума╨ш i дивишся на бiлий снiг. Що дiйсно з того? Краще не жити. Вмру. Але як подумаю, як подумаю. А що ж тодi залишиться, як я загину? Нiчого ж тодi не залишиться. Боже, то ж тодi нiчого не залишиться, що нi? Менi стане шкода й знов живу. Живу й живу. Тяжко, серце болить, не люблять, ненавидять, гидують тобою! А я .... уявiть, живу. Вчора вийшла в гори. Не було в нас чого ©сти. Мама хоче ©сти. Вона мовчить, але ж я знаю, що коли людина два днi не ©сть, то напевне хоче ©сти. Пiшла в лiс, думала щось застрiлю. Нам, слава Богу, укра©нцi залишили одну стрiльбу. Взяла ©© i пiшла в гори. Йду й думаю. .Снiг такий бiлий, смереки такi зеленi. Вигнала зайчика й мала стрiляти. Нi, думаю. Хай вiн собi бiжить. Хай бiжить. Не стрiлила й так менi зробилося при╨мно, що почала бiгти й пiсля обняла смереку, довго горнулася до не© й довго з нею плакала. Боже мiй! А я й не знала, що смереки бувають такi нiжнi, такi чулi. I пiсля того, як його вмерти?! Хiба ж можна пiсля того вмерти? Ну, скажiть ви! Ах, ви! ви!... Дмит... Тут вона сильно захлипала й протягнула перед себе руки. Я сидiв, мов камiнь. Слухав ©© щебiт, що летiв до мене з яко©сь прiрви наповнено© болями й страданиями, залито© клекочучими й пекучими сльозами. Сидiв нерухомо й тупо дивився на протягнутi руки. Вони довго держалися в повiтрi, а пiсля почали тремтiти й поволi опустилися. Кiтi схилила голову й мовчала. Настала мертва тиша. По часi Кiтi пiдводиться й, байдуже говорить: - Ну, я пiду. Це дуже негарно, що я тут з вами одна, серед ночi. Це ж нiч. Дiйсно це нiч. Смiшно так. Чому нiч, а не день. Треба йти. Все ж таки треба кудись йти. Може вже й мама прокинулася. Хто його зна╨. Прокинулася, шука╨ мене. коло себе й гука╨. Ми тепер спимо на однiй постiльцi. Вона така маленька й зовсiм менi не заважа╨. Тепер вона прокинеться й гукатиме: - Кiтi! Кiтi! А Кiтi зовсiм нема. Вона Бог зна де вешта╨ться полночах. Вона пiйшла до вояка в кiмнату, сiла перед ним i плаче. А вояк сидить нiмий i твердий, як справжнiй Ганiбал, як Наполеон, як ... Що йому до плачучо© дiвчини. Вiн бо©ться ©©, бо©ться до не© доторкнутися, бо вiн думи злi носить про не©. Вiн дума╨, що хочу очарувати його й просити за осудженого батька. Ха-ха-ха! За засудженого батька. Нi, я не прийшла за нього просити. Я не прийшла чарувати. Очарованi й божевiльнi не чарують i не просять. Я прийшла поскиглити перед Ганiбалем, перед Наполеоном. Прийшла й принесла йому наболiлу душу. Ах, нащо йому моя наболiла душа? Нащо вона взагалi, та душа?! Хвилинку помовчавши, Кiтi говорить далi. Я слухаю. Слухаю й мовчу. Слухаю й знаю, що мушу. перервати ©© мову, мушу вивести ©©, одвести кудись i вiддати пiд охорону, але не можу. Вона весь час говорить. У вас тут так гаряче. Менi так стало гаряче. У мене на чолi пiт. Це так дивно. Ага. От я й пригадала. А вже хотiла йти. Ще трошки мушу присiсти. Пригадала ще одну думку, що нераз мучила мене. Може вам це й не цiкаво. Дуже можливо, але все одно. От я собi нераз думаю, що то таке? Тут я не можу вам якось виразно висловитися. В мене ╨ цiкава й важна думка, але я не можу ©© висловити. Ну, от хоч би я. Я колись вигнала вас вiд себе, а тепер сама до вас прийшла. I ви дума╨те, що прийшла отак собi, поскиглити перед вами, похвалитися сво©ми думами? О, як ви мене не зна╨те. У мене ╨ iншi намiри. От бува╨ так нераз, що вам засудять когось на смерть. Засудять вам батька, чи матiр. То бува╨ багато. Це було часто спочатку вiйни. Скiльки тодi було невинно засуджених на смерть. Скiльки було нещасних плачучих i страдаючих матерей i дiток. Боже, як глибоко чую ©х бiль, як страшно, як невимовне. Чую, як рветься ©х серце й груди заливаються пекучою кровю. I я думаю, що тi, що бiльше всього вбють, що тi якраз найскорiше загинуть. Що ви на те, пане Цокан? Чому ви мовчите? Ви не погоджу╨теся? Нi? Ну,добре. Не можна ж дiйсно тепер зо мною погодитися. Це зрозумiло. Ще не прийшов час сильних людей. Одного разу... - Але, пане Цокан. Встаньте краще й викиньте мене за дверi. Що це я справдi за виклади моралi читаю. I яке менi дiло до тих людей. Ну, я вже йду. Я вже направду йду. Ось вже встаю ... Не знаю навiть, що маю сказати вам на прощання. Можливо не побачимося. Хто його зна╨... Хто його може дiйсно знати. Може ви пiдете завтра в бiй i не вернетеся. Може й пiду й не вернуся. Кiтi пiдiйшла до мене. Я мимохiть дещо вiдхилився. Вона усмiхнулася надзвичайною усмiшкою. Це було благання, любов, острах i страждання. I в той же час Кiтi раптом клякнула й стала передомною на вколiшки, Я кинувся зводити ©©. Вона пiймала мою руку й почала цiлувати. Вирвав руку. Пiймала другу. - Кiтi! Що з вами? Кiтi! Встаньте! Не можна так Прошу й наказую вам устаньте! Але вона не встала, зовсiм зiвяла й впала на долiвку. Пiдняв, пiднiс на канапу й положив. Вона зовсiм зблiдла, очi заплющенi. - Кiтi! Що з вами, Кiтi? Вона розплющила очi й проговорила: - Дмитрику! Ти кажеш, - Кiтi? Ти ще не забув того iменi? Ти ще не забув? Не забув? Менi нiчого. Це так. Це щось сталося. От зараз мине. У мене кепське серце й я мало тепер ©м. У мене раптом мигнула страшна думка. Адже ж вона говорила щось про полювання. Вона голодна. Вона нiчого не ©ла. Нахилився над нею й помiтив страшну голодову блiдiсть. Кинувся мерщiй до кухнi, знайшов свою вечерю й принiс ©й до кiмнати. Кiтi подивилася на мене довгим поглядом. Пiсля мовчки взяла кусник хлiба з маслом й почала ©сти. ╞ла мовчки й байдуже. Принiс ©й гарячого чаю, принiс кiлька я╨ць. Випивши шклянку чаю, вона оживилася. - Ну, от бачите, що я вмiю ще боротися зо смертю. Нi, нi! Вмiрати ще час. Може й я потрiбна на цьому свiтi. Тепер ще мама... Вона також голодна. Так, i вона голодна, i вона хоче ©сти. Я сказав, що зараз пiшлю ©й харчiв. - Нi, нi, нi! - запротестувала Кiтi. - Вона не прийме харчiв. Вона дуже горда. То вже зна╨те ... Я що iнше. Менi навiть при╨мно було вижебрати в вас шматок хлiба. Менi хочеться бути вашим псом, вашою служницею, вашим попихачем. Хочеться, бо така вже моя жiноча натура. Я так довго не могла вас бачити, так довго змагалася з собою, але зломила себе. Уявiть, я навiть задоволена, що зломила себе. До чого тут моя гордiсть. А чому я, зрештою, заговорила про це? Це ж до дiла не вiдноситься. Я вам вдячна за велику ласку до мене, вдячна й не забуду цього. Як смiшно згучать цi слова. Тепер маю ще один запит. Так просто собi запит, Не робiть собi з нього нiяких турбот. Я так лиш запитаю й усе. Скажiть менi... Мого батька повiсять? Перерва. Тиша. - Ну скажiть. Прошу вас! ... - Це не вiд мене залежить, це присуд суду - сказав Я байдуже. - Ага. Це присуд суду. Так, так! ... А дума╨те, що нема╨ сили, що той присуд змiнила б? - Нащо ви пита╨те мене такими запитами? Це справа вищо© волi, не моя, не ваша. Ви про це самi недавно говорили. Це щось таке, чого не встанi ми перемогти. Так мусить бути. - Я розумiю... Так мусить бути. Ще не родився лицар, що мiг би виступити проти тi╨© вищо© волi. Але менi все таки сумно... Сумно, що повiсять його. Вiн не винен. Уявiть, вiн не винен. Не винен тому, що слабий. Ви перемогли його й це вже лишиться назавжди. Ви ╨ переможцями! Ви тi сильнiшi, що без збро© фiзично© вибили з його рук ту зброю! Це ви, гуцули... Розумi╨те? Може ви ще не доб╨теся цей раз остаточно© свободи, але стежка до не© закрiплена за вами. Ви переможете, а батько мiй - нiколи. Вiн тiльки та невинна жертва, той полонений, що його даремне знищать. Менi хотiлося б, щоб вiн жив. Вiн мiй батько й менi треба захищати його. I коли його повiсять, я не переживу. Це не можливо пережити. Я люблю його. При цих словах уста ©© знов затремтiли й вона замовкла. Не мiг далi дивитися на не©. Чув, що збожеволiю. - Чого ви вiд мене хочете, Кiтi? - викрикнув я. Вона гiрко й боляче усмiхнулася. - Нiчого не хочу. Ну, чого я можу вiд вас хотiти? Ви тепер мiй пан i бог. Я готова цiлувати вашi пiдошви. Чого можу хотiти? Але ж ви добре розумi╨те, що його нема╨ можливостi рятувати! - Нема╨ можливостi ... - зовсiм тихо шептала вона. -Нема╨ можливостi. Та ж я це розумiю... Я пiду! - i вона, глибоко зiтхнувши, встала. - Будьте здоровi. Дайтe менi вашу сильну руку. Вона менi тепер так потрiбна, так потрiбна. Навчiть мене бути такою сильною, як ви. Я дав ©й руку, обняв i вiдвiв до дверей. Була тиха й покiрна. За дверима нiч i мороз. Куди вона йде? Куди ж вона пiде тепер? ╞© зупинить i не пропустить варта. Все це розумiв, але випустив ©© з дверей, вернувся i сiв. 22 При вiдходi Кiтi не промовила нi одного слова. Вона пiшла в морозний туман, певно борха╨ться десь у глибокому снiгу, мерзне. Вона так тендитно одягнена. Зовсiм тихо, лише чути, як цокотить кишеньковий годинник. Чую ще запах Кiтi. Вчуваюся в той запах i в мо©й уявi виникають давнi образи. Сонце заходить. Грунi й лiси в його сяйвi стоять урочисто. Кiтi маленька, нiжна панночка з усмiшкою й чарiвним поглядом. Вона щебече й обмацу╨ мене, як екзотичне звiря з острахом, чи не вкусить воно. Пiсля вiдчулася музика. Довго вслухався в тi згуки. Уявлялося безлiч картин, безлiч образiв. Знов бачу Кiтi. Ось вона далеко, далеко борха╨ться в снiгу, мерзне, пада╨, знов уста╨. Я стою, дивлюся на не© й зовсiм спокiйний. Чому не побiжу, не поможу ©й? Нi, нi! Геть! Смерть мiж нами! Мiж нами гряниця смертi й переступити ©© не смiю. Не видержу самоти. Раптом зриваюсь i бiжу до Павла. Сну нема. Не можу тепер спати. В одному вiкнi Павлового мешкання свiтиться. Застукав. - Хто там? - чую хрипкий голос. - Вiдчини. Це, Павле, я. - Нiвроком собi, - вiдчиняючи дверi говорить Павло. - Але до речi. Допоможеш нам. Ми ще також не спимо. У сiнях темно. Павло пха╨ мене до кiмнати. - Сюди, брате. Тут важливе засiдання. Коло стола дво╨ незнайомих i Марiйка. Вона зрива╨ться й бiжить менi на зустрiч. Як був одягнутий, присiв до столу. На столi розложена мала Мармарощини. - Тут, Дмитре, така справа - говорить Павло. - Ага, вибач. Що з Йонашем? Капут? Ну й гаразд. Собацi й собача смерть... Тут така справа. Дивись сюди. Ось тут наш фронт. Звiдсiля нам треба робити наступ. Поперше мусимо заволодiти залiзницею. Це головне. Мусимо зробити сильний i рiшучий удар на них i розбити так, щоб вони вже не пiднялися бiльше. Коли розiб╨мо одразу те вiйсько, що ╨ тепер у Раховi, це значить остаточна перемога. Вони бiльше не встанi будуть додати новi сили, бо в них дома заварилася така каша, що ледве чи висьорбають. Ходить про сильний i рiшучий удар, що ним розiб╨мо ©х остаточно. Але для того мусимо знати конечно ©х сили. Мусимо пiслати туди розвiдку. Про це вже говорили й з головним командуванням, що воно тако© ж думки. Марiйка погоджу╨ться йти до Рахова, але за не© мусить бути якась певна порука на всякий випадок. Ми порiшили пiслати з нею ще одну мадярку. Батька чи там чоловiка мадярки засадимо як заложника й хай тодi чiпнуть. В цей час у мене миттю пролiта╨ один план. Я схопився й кажу: - Це генiяльно! Це необхiдно зробити! Мусимо докладно знати силу ворога й ма╨мо до того всi можливостi. В мене тепер виник план. Тепер у нас ╨ засуджений Йонаш. Його донька, що ©© добре знають скрiзь, може зробити нам чудесну послугу. Вишлемо ©© з Марiйкою, а я ручаюся, що вона викона╨ нашi завдання чесно й сумлiнно. Вона краще нiж хто може це зробити, тiльки мусимо пообiцяти, що не вб╨мо ©© батька. - Того гада мусимо повiсити! - вирвалося в Павла. - Я це розумiю. Тепер вiйна й усi засоби треба використати. Можемо ми пообiцяти, але не можемо ручати, коли його пристрiлить якийсь легiнь, як це сталося з Розенкранцом. - Е нi. Це неможливо. На це й Юра не пiде. Раз суд, так суд. Засудили, значить кiнець. До нашого змагання вмiшалися незнайомi старшини. - А по-мойому - каже один,- думка пана коменданта не кепська. Що з того, що буде пообiцяно нами, що не повiсять. Йонаш напевно не втихомириться навiть пiсля засуду й почне знова робити сво╨. А ми будемо тримати його на повiдку й одразу цапнемо, а тодi вже й свята вода не поможе. Все одно, засуду не потвердила ще вища влада. Треба вплинути, щоб на деякий час вiдложили справу, а дочку його використати як розвiдницю. Мусимо мати розвiдку! Це необхiдно. Ми нiчого не зна╨мо, що в них там робиться. Так наступати не можливо. Павло подумав i згодився. - Коли так, то раз-два! Негайно до працi! Дмитро шука╨ свою Йонашiвну i то зараз. Нe смi╨мо гайнувати часу. Ми вiдправля╨мося до головного штабу. Справа до ранку полагоджена, а на другий ранок мусимо мати всi вiдомостi. Не принесе нам ©х та твоя Йонашiвна, батька на сучок i кiнець. Так i скажи ©й! До побачення! Вийшов знов на двiр. Де ж Кiтi? Де ©© шукати? В мене прокинулась якась жагуча радiсть. Хотiлося самому бiгти, знайти ©© десь у снiгу, принести на руках i розiгрiти власним диханням. Прибiг до себе й одразу пiслав джуру, щоб ©© вiднайшов i привiз. Мусять взяти конi. Вона напевно десь у селi. I коли конi були запряженi, я не видержав. По©ду сам. Сiв з джурою й по©хали. Запитали у кiлькох мiсцях варту й довiдалися, що Кiтi затримано й знаходиться вона в арештовцi. По©хали туди, викликали, взяли на сани й вiдвезли. Все те видно для не© було такою несподiванкою, що вона не знала, що ма╨ робити. Цiлу дорогу мовчала. При©хавши, одразу почав з нею розмову. Почав з того, що ╨ надiя, чи краще ╨ малюсiнька можливiсть спасти "його" вiд смертi. Кiтi була змерзла й змучена, але почувши цi слова, одразу ожила. Вона кинулася до мене й почала швидко питати, чи я кажу правду. Пiдтвердив. Вона не вiрить. Це ж не можливо. Як то так? Хто це зробить Невже це станеться? Боже! Вона готова в огонь пiти, загинути найтяжчою смертю за того, хто це зробить. - Це, Кiтi, чистий випадок i тут не ╨ нiчи© заслуги. Я не хочу смертi вашого батька. Не можу ©© хотiти. Я лиш використовую останнi можливостi уникнути ©©. I не мо© це заслуги. Навпаки. Це не заслуги, а щось гiрше. Я порiшив використати навiть смерть вашого батька для добра сво╨© справи, Уявля╨те ви собi це? Порiшив використати смерть вашого батька й пiслати вас з однi╨ю нашою жiнкою на розвiдку до мадярiв. Ви падали передомною, ви цiлували мо© руки. Я знаю, чому ви падали й нащо цiлували. Можете ви пiти на це, щоб стати нашою розвiдчицею? Я вже наперед там сказав, що ви можете, що ви станете нею. Я опирався на вашi слова, що ╨ якась вища сила, що вона поставить "ваш винахiд" понад усе. I от тут тiльки одна маленька можливiсть доказати, що та вища сила встанi нам допомогти бути сильними по-вашому, так, як це вам уявлялося. Ну? Ви мовчите? Ви любите, докажiть, що ви можете любити з найбiльшою жертвою й я тодi повiрю в любов. - Почекайте... Дайте подумати... Тут щось розмина╨ться з мо╨ю любовю - Нема╨ часу. Нiч тiка╨, а нам необхiдно зараз висилати на розвiдку людей Ви мусите йти з ними й вiддати нам усi вашi сили. Розумi╨те? Бачите, якi ми жорстокi? Бачите, що й ми, гуцули, умi╨мо бути жорстокими, коли це необхiдно. Ну? - Трошки подумаю Чекайте... Дуже багато змiщалося. Смерть, смерть i смерть... Де ж життя? Дмитрику! Мiй любий, мiй великий. Ви сто©те пере домною й клевещете на себе. Правда? Ви хочете визволити мого батька. Хочете, щоб доказати вашу силу. Правда? Вам зовсiм зайвi мо© послуги... Ви й без них зробите сво╨ дiло. Ви лише не хочете показати себе мягкосердечним i видумали цю жорстоку запону перед нею. Ну, й що ж Ну, й пiду. От i пiду й докажу вам i поможу вам не бути мягкосердечним, а таким же твердосердечним, як я. Ми обидво╨ жорстокi. Наша гра не легка й не сентементальна. Я так це й розумiю. Я iду й стану вашою шпiонкою. - Помиля╨теся, коли дума╨те, що тут кермують мною якiсь людськi почування. Ми вас просто використову╨мо й усе. - Не виправдуйтеся Я ж нiчого не думаю. Дайте менi кусничок паперу, я напишу мамi Ви кажете, що вам потрiбно зараз висилати людей? До Рахова? А батька завтра не повiсять? I мамi зашлете харчi? Вона вiзьме. Напишу, що то я висилаю. Менi треба вiдпочити й набрати сили. Я вибилися... Треба зрiвноважитися. Я все пiдтвердив. Дав ©й папiр та й олiвця. Коли писала, сильно тремтiла рука. Я нервово ходив по кiмнатi: пiсля сказав приготувати харчi для ©© матерi й добрий снiданок для Кiтi. А тепер вона мусить прилягти й заснути. Вiдвiв ©© до сво╨© постелi, допомiг лягти, а сам пiшов до Павла. Там порожньо. Нiкого нема╨ дома, лише на канапi лежить одягнута Марiйка й спить. Спала так мiцно, що навiть мiй грюкiт у дверi не розбудив ©©. Але дверi не були замкненi й я ввiйшов сам до середини. Сiв напроти Марiйки й дивився на ©© блiдовате, гарне, змучене личко. Що дiйсно сталося з тi╨© полохливо©, кволо© гуцулочки. ╞© шкуряна куртка, кобур, високi чоботи. Хiба це та сама Марiйка? Та гуцулка? Русинка? Та соромлива, тиха й боязька? Нi, це вже не вона. Це жiнка ново© раси, сильно© й незнано©. Вона вiднайдена й виявлена свiтовi. Це Укра©нка. Увiгнався Павло. Засикав на нього, вказуючи на Марiйку. - Нiчого. Вона може спати й пiд гарматню стрiлянину. Призвича©лася. Все гаразд. Йонаш покищо живе. Йому це буде повiдомлено до раня. Ледь свiт, нашi розвiдчицi мають вийти Твоя готова? - Вiдпочива╨. - Хай вiдпочива╨. Не капризиться паненя? - Нiколи. Бiда навчить ворожить. - Ма╨ш рацiю. - Тепер вони пiзнають, що гуцул i укра©нець це одно й те саме. Ми ©м докажемо, що значить бути укра©нцем. Я, чорт бери, аж тепер пiзнав присмак того слова. Гордiсть, повага себе, мета! От коли гори заговорять нашою мовою, мовою дужих i свiдомих дiтей великого народу. Прекрасно це! Розкiшно, брате! Ну, але нема╨ часу. Пiдемо до тебе. Мушу зазнайомитися з панночкою. Менi хотiлося якнайбiльше протягнути час, щоб Кiтi вiдпочинула. Запропонував i собi годинку заснути. Павло не погоджувався, але врештi решт мусiв. Ми вже навiть не встанi говорити. Кiтi почувши, що ма╨ йти з Марiйкою, зрадiла. - Я вже так давно хотiла пiзнати цю геро©ню нашого роману. Це ж, Дмитре, роман. Колись менi так сказав тато. 23 На всiх двiрцях снували безконечнi черги вагонiв. Велетенськi паротяги, рухаючи стальовими лiктями, поважно, мов цирковi слонi, проходжувалися по рейках. Горять зiркатi очi, з нiздрiв прудко вилiта╨ сердите дихання. Коло вагонiв у нiчному морозному туманi безупинно снують сiрi постатi. Праця клекоче. Сотнi тяжких нiг гупонять по замерзлому помостi. У касарнях рух i напруженiсть. Ще не зiйшло сонце, а згуки сурми просiкли морозяне повiтря. Бiжать вояки, одягаються, чистяться, готуються до виступу. На площi каменем втоптано замерзлий снiг. Вiйсько стислими лавами виступило в напрямку Кевелева. У годинi вiсiмнадцятiй дижурний штабу висила╨ телефонограму:- Гальо! Тут Ясiня. Наше вiйсько розпочало во╨ннi операцi©. Бойова лiнiя Близниця-Менчiль. Мета - опанувати Рахiв. Сили ворога значно переважають нашi. Позицi© закрiпленi мiцно. "Гальо, гальо! Агенцiя "Ройтер". Укра©нцi розпочали наступ на сходi Мармарощини. Вони стремлять опанувати Раховом i Мармарошським Сиготом до гряниць етнографiчно© Мадярщини". "Алло! Слушайте! Всем редакцiям i сав╨там! Агентура преси сав╨тов "Оста". Петлюровскi╨ банди вазабнавляют нападенi╨ на прал╨тарят В╨нгрi©. Бедняцкое нас╨л╨нi╨ сьол i гарадской прал╨тарят аказивают упорния сапратiвл╨нiя хiщнiческiм планам бандiтов". -----------------------------_ Ще не вернулися нашi розвiдчицi, як мадяри рухнули проти наших застав сво© рахiвськi вiйськовi вiддiли. Прийшлося кинути на фронт усе, що могло носити й володiти вiйськовою збро╨ю. Я з коменданта зробився командуючим скорострiльною "бригадою". Мороз починав спадати й над вечiр випав нагальний, лапатий снiг. Пiд Тисою, в лiску, звичайна колиба заховала наш польовий штаб. Передова лiнiя за Кевелевом на грунi Буковинка, в тому мiсцi, де вiн сходиться з Тисою. Над самою прiрвою, що з не©. видно чудовий, убраний льодовими френдзлями водоспад Труфанець, розмiстилася моя бригада. Безупинно верга╨ густий снiг. Дерева обтяженi ним i гнуться до долу. Спочатку бавилися в перестрiлку, але коли стемнiло, пройшов наказ застановити вогонь. Втихло по обох сторонах. Снiг далi густо засипа╨ гори. По лiнi© фронту стоять вартовi, вперто змагаючись iз снiговою навалою. У пiвкiльометровому вiд передньо© лiнi© вiддаленнi, маневру╨ наш iмпровiзований броневий потяг. Тиша. Скорострiльна частина, вкопавшись у снiгових завалах пiд вiттям величезних смерек, напружено чека╨ наказу. Вiти смерек набiрають снiговi нарости, гнуться, стрясають, нiби попiл цигарки, i набiрають знов. Набряклi чеканням люди й ©х машини занiмiли. Мене покликали до штабу. Передаю команду заступниковi, зтрушую з себе купу снiгу й вiддаляюся в темноту. Йду вниз навмання без стежки, глибокою снiговою цiлиною. Навкруги нi одного вогнику, нi ╨диного згуку. Передомною сiра, непрозора порожнеча. Кожний ступ, ступ у невiдоме. Вида╨ться - протягнеш ногу, ступиш i полетиш у прiрву темноти. Але ступа╨ш i чу╨ш спертя, борха╨шся, груди хвилюються, нiздрi втягають вогке повiтря, на чолi зявляються теплi крапельки, що, змiшавшися з холодними на щоках, стiкають по обличчi вниз. Зда╨ться, йдеш по днi океану зо сплющеними очима й мiцно затиснутими устами. Холодна солоновата вода лиша╨ на устах свiй присмак, а ноги борхаються у зачiпних поплутаних водорослинах. Нарештi перед самим носом, вигулькнули з темноти смереки. Обтяженi снiгом, подiбнi на китайськi пагоди. Мiж вiтами мигнув огник. Наткнувся на варту. Хто там? - Вiдгукнувся гаслом i пiшов далi. Опинився коло дверей колиби. У штабi повiдомили, що маю йти в долину, до Кевелевсько© школи. Там на мене чекають. Хто чека╨, невiдомо. Знов борхаюся снiгом, знов бреду глибоким океаном i за деякий час опинився коло школи. В одному вiкнi, вiд вулицi свiтиться. Входжу на подвiря й стукаю. 24 У просторiй, неупорядкованiй кiмнатi застаю Павла й... Кiтi. Останню не сподiвався тут стрiнути. Обидво╨ зхвильованi. Кiтi смертельно втомлена. Павло гаса╨ по кiмнатi й розкидаючи здоровезними кулаками, верещить: - - Чорти! Дияволи проклятi! Грiм ©х розторощи на Мiсцi! - Що сталося? - Що сталося? Марiйку пiймали й затримали. Он хай панночка оповiсть. Знов та каналiя Янчеюк заплiвся. Хам, патинок! Пiймаю - задушу, як вошу. I якого чорта ти не зачавив його тодi на Григорiвнi? Грiх зробив. - Але я нiчого не второпаю. Ти не хвилюйся, а розкажи виразно. - Не хвилюйся! Там пiймали ©© й мордують. Напевно мордують. Попадеш у руки хамовi, не проси милосердя. Кiтi оповiла, як сталося. Вони обидвi були в Раховi, йшли мiстом i ©х затримала варта. Марiйка не назвала свого справжнього прiзвища. Завели ©© на вартiвню i почали перевiряти документи, в Марiйки не було нiяких, а сказала, що потрiбувала в Раховi дещо накупити. Лишили зачекати. Ма╨ прийти якась людина, що зна╨ ясiнських людей. Марiйка затурбувалася. По деякiм часi привели ту людину, Марiйка страшенно зблiдла, а людина глянула на не© страшним поглядом i заверещала: заберiть ©©. Це шпiонка. Це Цоканова любка. Ну, розумi╨ться Марiйку забрали, а Кiтi пiслали назад сказати, що як не випустять Йонаша, то Марiйку повiсять, а також мадяри хочуть вести переговори з укра©нцями. Запрошують пiсланцiв i хочуть обмiнятися домаганнями. Павло сказав: - Висила╨ться двох пiсланцiв. Мене й ще одного поручника. Я ©ду. Заложниками лиша╨ться пан Йонаш i його родина. Памятайте собi це, панночко. Боротьбу на фронтi тим часом застановлено. Павло вийшов i залишив нас з Кiтi. Вона була остаточно знесилена. Хотiла менi щось оповiдати й не могла. Поклав ©© на якийсь тапчан i по можливостi теплiше прикрив. Зараз заснула. Я ж деякий час сидiв над нею й дивився на ©© блiде, виснажене обличчя. Серед темно© ночi ви©хали з Кевелева два вершники й почвалали здовж Тиси в напрямку Рахова. Конi розбивають глибокi снiговi насипи та рвуть уперед. Це по©хали на переговори пiсланцi. -------------------------_ А Марiйку пiсля вiдходу Кiтi, зачинили в малюсiнькiй холоднiй кiмнатцi невiдомо якого будинку. Один стiлець, кiлька потрощених ослонiв, стiл, а на столi лойова свiчка. До вечора нiхто ©© не турбував. Настала нiч. Спочатку не могла втихомиритися, бiгала, диким звiрем, по клiтцi i душила розбурхане серце, що мало не вилетiло з грудей. Образ людини з перекривленими устами не давав ©й спокою. Кожно© хвилини вiн мiг знов зявитися перед нею й почати сво© смертельнi жарти, ©й пригадалася страшна нiч, коли наступали москалi й коли вона стратила свою дитину. Але вiд того часу змiнилося багато. Марiйка змiнилася, окрiпла й тепер вона буде змагатися за свою свободу. Пригадала Павла, цiлу справу, що за не© вони змагаються й ясно усвiдомила положення. Вона ж воячка. Вона перша з жiнок Гуцулi© надягнула на себе зброю й нарiвнi з чоловiками стала до лави борцiв за оборону краю й народу. Вiд свiдомостi цього ©й полегчало. Так! - дума╨. - Я ж знала куди йду. Тепер соромно бути боягузом. - I Марiйка вже спокiйнiше ходила по кiмнатi, обдумуючи, що ма╨ казати, як будуть допитувати. Обмежений простiр дозволяв ©й робити сюди й туди три кроки. Час тягнеться неймовiрно довго. На дворi така жахлива, темна нiч. Верга╨ снiг. Роздумуючи над сво©м горем, не зчулася, як вiдчинилися сiннi дверi й за пару хвилин вiдчула коло себе страшну, слизьку потвору, що вiд ©© одного вигляду по ©© тiлi заголосило морозом. Не помилилася в передчуваннi. До не© зайшов Янчеюк. Одягнутий в унiформу мадярського пiдстаршини, на пасi кобур револьвера. Правий його порожнiй рукав у кишенi. Зацiпивши зуби, Марiйка зблiдла й занiмiла. Подiбна на мармурову статую. Вiн увiйшов й мовчки зупинився коло дверей. Деякий хас вперто одно на одного дивилися й мовчали. Глибока тиша. Першим порушив тишу вiн. - Ну - процiдив крiзь зуби. - Що-ж? Попалася? Що будем тепер говорити? Марiйка мовчить. - Мовчиш? Що ж дiйсно казати На розвiдочку пiслав коханий, що? На шибеницю пiслав? Це гарно. Ну, нiчого. Попадеться ще й вiн. I вiн не мине наших рук. Попадеться. Так, так... Попадеться й вiн, i цiла та ваша банда. А там вам, голубята, вже давно шибенички готуються. Зачека╨мо, зачека╨мо. Ще потiшимося, як то ви будете бомбатися на мотузах, ха-ха-ха! Скоро, скоро це свято настане. - А ти все мовчиш? Не чу╨ш? А я хотiв би з тобою поговорити. Все таки ╨ про що, нi? Жили ж i ми колись. Батька забула, чоловiка забула й пiшла з коханком. I не соромилася? I могла молитися Боговi? Так, так. Любов... I я мав ©©... Мав i болiв нею, йшов на страту, виставляв себе пiд кулi ворожi - не взяли. А дiйсно, як то воно дивно сталося. Давно, давно не бачився з тобою й не забув. Уяви, не забув. Тебе бачив увi снi, в обiймах ворога, закипав люттю й серце мо╨ зпопелiло. Порожньо там... Так, порожньо. А тепер поклав туди камiнь тяжкий. Можеш смiятися. Я ходив також i до Ясiня й у Лопушанцi був. Твого любчика бачив i хотiв його пiдстрiлити. Пiсля роздумав. Все одно не втече, а для мене мало пiдстрiлити. Я витягну з нього жили й виссу всю кров, а тодi почуюся задоволений. Так, так, голубко зрадлива! Тепер от хоч трохи дочекався. I гарно менi. Це Бог мене послухав i пiслав тебе руками мого ворога до мене. I я дякую Боговi. Дякую сердечно. Хай хоч раз побуду з тобою та гарненько погуторю, та згадаю минуле й нашу любов згадаю. Але ти мовчиш мiцнiше камiня. Ти подiбна тепер на скелю. Що ти дума╨ш? Скажи! Перерва. Янчеюк тяжко сапа╨. Марiйка нiма й непорушна. - Хе-хе-хе! Вперта Манiвчукова дочка! Нiчого. До рання досить часу. Надума╨шся й заговориш. Часом i камiння й скелi говорять. Треба лишень за них взятися. Я ж нiкуди не спiшу. Думаю, що там ваших уже розiгнали батогами, а твiй коханчик чека╨ шибеницi. А я тим часом сяду, посиджу й полюбуюся тобою ... А де ж твiй байстрючок? Гегнув? - Цить, гаде! - вирвалося в Марiйки. - Не смiй про це! - ©© очi раптом загорiлися й, здавалося, сипнули блискавками. - Хе-хе-хе! Хе-хе-хе! От i заговорила. А що, а що! Правда заговорила, хай i з гадом, хай... Але що? Скажеш не заговорила? I ще заговориш... Ще напевно заговориш, це вже можу твердити, що так. А яка ти гарна зробилася. I горда така. Це вiн так навчив. Це пiсля... Марiйка кинулася раптом до нього, вiн вихопив з кишень руки й аж тепер вона помiтила, що з право© його кишенi виховзнув, замiсць руки, лишень рукав. Це на хвилину затримало ©©, зупинилася й гостро дивилась у його сiрi очi. Вiн швидко прийшов до себе й дрiбно захiхiкав. Вона повернулася й хотiла вiдiйти на сво╨ мiсце, але в ту мить, вiн швидко зрива╨ться й кида╨ться на не© з-заду. Марiйка вiдчула тiснi кiстянi обiйми й на правiй щоцi гострий бiль. Зуби його втялися в ©© тiло й при тому вiн дико, божевiльне заянчав. Марiйка метнулася, вирвала з зубiв щоку й намага╨ться визволитися з обiймiв. Почалося вперле борюкання, викрики. Нарештi Марiйка вирива╨ться й бiжить до дверей. Але дверi замкнутi. В той час Янчеюк знов напада╨ на не© й намага╨ться повалити ©© до землi. Марiйка робiть сильний рух, вирива╨ться з його руки й напада╨ caма. Обидвi руцi ©© впялися в його горло. В той час вона ошалiла. Скажена лють, а з