кою? - Ну що ти, що ти! Вона шляхтянка, вiльна. Та й розпечатана не мною грiшним... - Жаль? - Все, все в руках господнiх, братику!.. - зiтхнув грайливо, вгледiвши в дверях Терезiю, що спритно несла тацю з карафою i тарiлками. - Терезi╨, це пан Тарас, художник iз Петербурга. Вона осяяла таким зеленим поглядом, що проникав до дна душi, ледь-ледь присiла, як роблять панночки, що вчилися в iнститутi, й промовила нарозспiв, нiби i не по-нашому: - Тер-резiя. - Тарас Григорович тебе змалю╨. - Справдi? - зрадiла жiнка. - Мене нiхто нiколи не малював! - Не дивно. В цiй Тмутороканi... По©хали б у Петербург... - Ну що ти, що ти, братику! - сполошився Платон Якимович. - Хiба ©й тут погано? Терезi╨, запрошуй гостя! Iч, налякався! Де вiн таку доп'яв? Щастить, щастить Платонам! Самi уже пiдтоптанi, а бач, яких красунечок собi взяли... Закревська - просто диво!.. - Прошу, Тарасе, спробуй мо╨© власно©, - пiдсунув повну чарку Платон Якимович. Тарас узяв i випив мовчки. - Оце таки по-нашому! - потер господар руки. - Бери, що ╨, закушуй. - Спасибi. Я вечеряв в Яготинi з Капнiстом. У вас був дощ сьогоднi? А там такий вперiщив!.. То де ж тво©, Якимовичу, книжки, пiснi, лiтописи? - На все свiй час, - пригладив господар вуса. - Завтра настане ©хня черга... Такi дiла робити треба, братику, при яснiм сонцi... - Тодi дозволь менi пiти спочити. На©здився за цiлий день... - Це можна. Федоре! Влетiв слуга й завмер, мов камiнь, бiля порога. - Федоре, - звелiв уже ласкавiше, - влаштуй ось пана на нiч. Гукни Параску, треба ж постiль послати гостевi... Терезiя грайливо пирхнула. Цей ритуал, напевно, тут вiдбувавсь не вперше. - Не клич нiкого, Федоре, - сказав Тарас, як вийшли в сiни чи коридор. - Сам постелю. А хто така Параска? - Поко©вка, - озвався тихо Федiр. - Була торiк при пановi, тепер же... Федiр не доказав. Завiв його в кiмнату з мiцним широким лiжком, добув вогню i запалив воскову свiчку. - Мо', щось бажа╨те? - Нi. Тiльки сну. - Добранiч вам. - Спасибi. Пан довго спить? - Вилежу╨ться... Слуга пiшов. Роздягшись, Тарас пiрнув пiд прохолодну ковдру, дмухнув на свiчку. В темрявi переглядав минулий день. Вже ледь не мiсяць кружля╨ вiн Лiвобережжям, знайомиться з тутешнiм панством (здебiльшого з старшин колишнiх!) i не збагне його ╨ства. Там, за Днiпром, це - шляхта, недобитки козацьких шабель, панство, що вiдродилось i розрослося пiд скiпетром царiв росiйських. Там - вороги, одвертi, навiть чеснi в сво©й ворожостi його народовi. А тут - i вiра, i кров одна... Колись же ©хнi дiди i прадiди, напевно, десь плiч-о-плiч iшли на смерть за волю, за рiдний край, а нинi однi - пани, а другi - в них у рабствi. Дiди лежать, можливо, в однiй могилi, вбитi одним i тим же недругом, а внуки - за стiл не сядуть разом, не знайдуть мови спiльно©, бо - вороги... Щоправда, вже щось бродить, багато хто iз цих панiв соромиться свого становища, яке ©х змушу╨ визискувати братiв по роду-племенi, шукають навiть виходу - хто в "мочемордi©", хто у збираннi та виданнi народних старих пiсень (як Лукашевич!), хто у журбi за тим, що вже минуло i поросло травою... Може, коли б ©м дати поштовх, пiдняти ©х i вивести на спiльний шлях до волi, заговорила б козацька кров?.. Яка ж вона: та, що лилася в битвах, чи та, що в наших жилах?.. А може, то не мак червоно горить, куди не глянеш, по всiм степу, а наша кров, пролита впродовж столiть!.. Розвихрено летять полями конi, гарячим сяйвом зблискують козацькi шаблi... Вiктор, Платон Закревськi... Поряд Платон Якимович на вороному, з шаблею... Тарновський мчить, i кiнь пiд ним аж свiтиться вiд дорого© збру©... А далi, ген по той бiк поля, суне, як хмара, лава вершникiв... I вся чомусь назустрiч першiй лавi!.. Вiн мчить мiж них, - теж з шаблею i на конi, - гукаючи, щоб повернули, що тут сво©... Не слухають. Земля двигтить, здiйма╨ться до неба чорна курява... У нiй, мов тiнi, лиця його братiв Микити, Йосипа, Варфоломiя... З ними слуга Платонiв Федiр, Гнат Бондаренко, ще хтось з кирилiвчан, iз яготинцiв!.. Прокинувшись, не мiг прийти до тями. Лежав, облитий липким, холодним потом, i важко дихав. Правиця й досi ще вiдчувала рукiв'я шаблi, в горлi стояв луною крик-Дверi тихенько рипнули, i в щiлинi з'явились зляканi й цiкавi очi Лукашевича. - Ти вже не спиш? - Заходь, заходь. - Менi сказали, що ти кричиш. - Приснилася якась химерiя. - Бо слався сам... Параска так прослала б, що спав би, мов убитий. - Параска - моя сестра. - Того не може бути! - гукнув Платон Якимович. - Я не купляв нiкого у Енгельгардта... Вона тутешня iз дiда-прадiда. - I все ж - сестра, - сказав Тарас уперто. Платон задумався, пошкрiб мiцну потилицю. - А-а! - посмiхнувся. - Втямив. Це фiгурально мовлячи... Прекрасно! Може, навiть i благородно. Та, вибачай, безглуздо... Бог сотворив Парасок на радiсть нам, мужчинам. - Бог сотворив - людину. - В двох iпостасях. - Рiвних. Бо внеможливив життя одно©, котро©сь, без iпостасi друго©. В письмi святому сказано, що жiнку створено було пiзнiше, отже, як майстер вже мав досвiд i мiг творити краще i досконалiше. Ти тiльки глянь на себе i на Терезiю... - Тьху! - спалахнув Платон Якимович. - Не вболiвай. Чоловiки також потрiбнi, кориснi... - не пощадив його Тарас. - Терезiя ж - то материнське лоно. А що ╨ в свiтi вищого, як мати? Мати!.. - Виходить, я повинен ©й мити ноги? - Мудрий ти чоловiк, Якимовичу. Як в око встрелив! Мити i юшку пити. - Ти жартiвник, - всмiхнувся. - Вставай мерщiй, вмивайся, бо снiдання уже готове. - А кажуть, ти довго спиш. - Хто каже? Федiр, може? - нахмурився Платон Якимович. - Нi. Чув у Мойсiвцi, - уникнув правди, щоб не послати нею слугу на стайню. - У Мойсiвцi всього почу╨ш... Тiльки не всьому треба вiрити... Приходь мерщiй. Поснiда╨мо - й за харч духовний. Духовний харч i справдi був неабиякий! Найперше Тарас припав до Львiвського лiтопису, i повстання Трясила, яке його давно цiкавило i хвилювало, заграло зовсiм iншими, новими гранями. Тут недалеко, пiд Переяславом, велась вiйна за визволення всього народу з ярма духовного i полiтичного, тут пролунав, можливо, перший дзвiн того походу, в який повiв Богдан Хмельницький сво© полки супроти Речi Посполито©. Кров пролилась немарне, вона вiдлупилася за два десятки лiт у переможних битвах, у визволеннi землi вкра©нсько© вiд зло© волi шляхти i короля!.. У визволеннi... Де ж дiлася ота здобута такою кров'ю воля?.. Коли б не цi рукописи, не жалюгiдна кiлькiсть книжок, що чудом вирвалися iз забуття, ми вже поснули б ходячи. Щоправда, ╨ ще думи, пiснi, казки, легенди... Проте вони пiдтримують i живлять душу; розум жада╨ правди чисто©, iмен та фактiв, прагне знайти причини явищ, добути з них суспiльний досвiд, визначити сво╨ духовне ставлення до днiв давно минулих i все ж близьких. Iсторiя - корiння древа нацi©, його зв'язок живлющий iз джерелом, що б'╨ з землi... - Ну як? - ввiйшов Платон Якимович до кабiнету. - Це сущий скарб! - Як будеш ©хати до Петербурга, вiзьмеш, даси в цензуру. Десь видруку╨мо - нехай читають люди... - Вiн був уже друкований в Москвi, чотири роки тому. - У мене ще ╨ дещо, прилучимо й так подамо в цензуру, - сказав Платон Якимович багатозначно. - Такi книжки, Тарасе, в нас мають бути у кожнiй хатi. - Це золотi слова, Платоне! Коли б пани розщедрилися на те велике дiло... - Не всi пани такi, як я, твiй скромний друг, - зiтхнув Платон Якимович. - Я вчився, брате, з Гоголем у Нiжинськiй гiмназi© вищих наук, навчався потiм у Рiшель╨вському лiце© аж у Одесi, збирав пiснi та думи... - Хочеш, я поцiлую тебе за це? - Ну що ти!.. Труждаюся задля свого народу, для Укра©ни. - Ти, кажуть, був на Запорожжi, на Хортицi? Там ╨ хоч щось? Я хочу теж по©хати, хоч кра╨м ока глянути. - По©дь. Далека, правда, й тяжка дорога... - На Сiч ми всi повиннi ©здити, як мусульмани в Мекку! Там серце наше, одвiчний дух народу й волi!.. - Налiзло всiляких зайд! - обурився нараз Платон Якимович. - Зло у самому рабствi, - махнув Тарас рукою, неначе шаблею. - Чужi, сво©!.. - Е-е, не кажи! З сво©ми легше. - Правда... - всмiхнувся на те Тарас. Сво©х давно б упорали! Коли б не братство панське, не спiльна ©хня сила, народ хiба носив би сво╨ ярмо!.. 0! Може, в тому iстина, що й люд увесь поневолений повинен, мусить дружно, плече в плече, повстати й гуртом зламати панство?.. В книжках, якi вiн читав про Сiч та Запорожжя, ╨ свiдчення того, що Сiч приймала всiх голякiв i приглядалась пильно до тих, хто прагнув зверхностi над сiчовими братчиками та хуторiв, хоча отi "добродi©" були й сво©ми... - Ось намалюю портрет Терезi©, - сказав Тарас рiшуче, - й гайну на Сiч! Коли-то ще я матиму таку можливiсть... - Оженишся або пiдеш на службу - i поминай як звали! Вже, певно, ╨ на оцi якась чорнявка? - Козак спочатку ©де на Запорожжя, а вже потому жениться. Отак i я... Платоне, завтра ж... нi, краще зараз же почну портрет Терезi©! ...Вiтер, низовий, дужий, пружний, котив за ним цупкий курай, що схожий був на голови у малахаях. Хмари повзли вгорi похмурi та щедросльозi, нiби були то плакальницi по запорозькiй вольницi, що тут колись гуляла... Тепер гуляв канчук по спинах онукiв славних лицарiв!.. На Хортицi статечнi нiмцi-колонiсти копали бульбу й гергали межи собою, нiби зальотнi сiрi гуси. Коли сказав ©м з докором, що тут колись жили та билися iз ворогами козаки, вони лише посмiювалися... I Чигирин, гетьманська резиденцiя в часи Хмельниччини та пiсля не©, зустрiв його ру©ною та запустiнням. Нiщо тут, власне, i не нагадувало тi╨© слави... Тясьмин дрiмав, зарослий кугою та осокою, i понад ним лiтали не шестикрильцi соколи та чайки - душi тих, що полягли за волю, а вороння. Чогось воно, зiбравшись у чорнi згра©, то кружеляло над Чигирином, то враз, немов сполохавшись хтозна-чого, вкривало степ чи гору, де був Богданiв замок, сво©м сумним покровом... Може, i досi сняться воронам козацькi очi, видовбанi тут сто шiстдесят п'ять рокiв тому, як турки в лютiй битвi взяли фортецю, вирiзали усе живе довкола... Хатки, хатки... Густа осiння курява на споришi, на лопухастих пустищах та пiд тинами, де бабраються лiниво кури, свинi та дiтлашня... ╙врейський говiр... Сонний, спiдлоба погляд стрiчного... Важка, помiрна хода волiв, порипування старого воза... Iшов i ледве втримував себе вiд того, аби не звести руки й не крикнути крiзь сльози й гнiв до бога, свiту цiлого про цю страшну трагедiю його землi, його народу-мученика!.. За вiщо ж ти впродовж столiть кара╨ш люд свiй, господи? Чи ми не ставили тобi церков, чи не приносили тобi офiр, вертаючись iз битви з половцями в далекiм Полi? Може, ти так на нас розгнiвався за те, що ми не стримали нещадних орд Батия, впустивши ©х у храми, де ти витав? Тодi дозволь лиш нагадати, господи, що ми стояли мужньо i падали вже тiльки мертвi, що вороги ввiйшли по наших трупах i по мечах... Ми добрi були й довiрливi. Занадто, може... I пiднялась рука у тебе, господи, за це карати, коли ти сам велiв нам бути такими в сво©х священних заповiдях!.. Спинився бiля ╨дино© в Чигиринi, та й то обдерто©, кам'яницi, де мали бути "присутственные места" Богданово© столицi. Почув би його думки тутешнiй справник! Ще ©дучи до Чигирина, вiн знав, що той гребе ногами землю i скрiзь, де тiльки може, вишуку╨ ворожий дух, крамолу. Вiн десь, напевно, вичитав, що тут колись потужно билось велике серце Укра©ни, i прагне вислужитися, пiдслухавши (чи уявивши!) хоча б слабке вiдлуння того биття. Як там не ╨, а мусив зайти i взяти дозвiл у пана справника на огляд "города" та ви©зд з нього. Стрiвся з чiпким, суворим поглядом. - Слухаю вас, пан... - Шевченко. - То чим служити можу? - Ось тут, на подорожнiй, поставте свiй автограф. - Не зрозумiв. - Ну, дайте дозвiл на прожиття i ви©зд. - Чого при©хав? - Глянути на Чигирин, дихнуть його повiтрям i змалювати дещо. - Щось ви, панове, внадилися!.. - Тепер вже я "не зрозумiв". - Тут був Кулiш... - А-а, пан Панько! I що ж вiн? - Ходив, бродив, розпитував i малював. Не можете нiяк забути! Та зрозумiйте, що назавжди докiнчено i з Укра©ною, i з вiльнодумством! - Спасибi вам, що пояснили, - приклав Тарас до серця руку. - Тепер ми твердо знатимемо. А то були вагання... - То-то ж! - закозирився. - Давай бумагу. Шмякну тобi що треба. Вийшов, ще посмiхаючись, на сонну вулицю. I смiх, i грiх! I сльози... Ось хто тепер пану╨, де панував ти, Хмелю... Ясновельможний посол його величностi у чинi справника!.. Вiн може, ма╨ право та повноваження будь-що зробити з кожним, хто потрапля╨ йому на очi, бо вiн - всевладна рука царя. Цей туполобий страж спокiйно може собi дозволити читати проповiдi й напоумляти професорiв, поетiв, художникiв, бо вiн себе вважа╨ вищим, бо вiн отут, у Чигиринi, i цар, i бог... До Суботова вела вузька дорога попiд горою. Заросла густо споришем, так нiби тут не ©здив нiхто возами. Певно, в селi лишилось мало дворiв, що мають коней або волiв. Ще трохи - й пiде весь край з торбами. Тiльки куди ж iти? Де ╨ земля жирнiша, i лiто лагiднiше, й дощi ряснiшi, й народ охочiший до працi в полi?.. Неквапно, сонно в'╨ться в долинi тихий Тясмин. За ним махають крилами два вiтряки й поблискують хрести дiвочого монастиря. А на горi, праворуч, темнiють убогi залишки гнiзда орлiв Богданових i бiля них чорнi╨ трагiчно й моторошно високий хрест. Богданiв хутiр зустрiв пришельця храмом, що схожий був на саркофаг. Запущенiсть, похилий хрест на геть облiзлiй банi навiювали гiрку печаль. Нi огорожi, нi деревця, нi будь-якого знаку турбот людських... Воiстину гробниця волi й долi!.. Ще й, мов на смiх, цей хутiр тепер належав не пановi чи крiпаковi, а козаку, що чудом якимсь уник крiпаччини, Можливо, аби душа Богданова, що й досi тут вита╨, не знала, що пороблено з його орлами, як гнуть вони мiцнi козацькi спини на панськiм полi?.. - Добридень вам, - почув нараз несмiливе. Ось вiн, козак Антiн Яременко, прямий нащадок гетьмана! Нi, не по кровi (яко© вже, напевно, не залишилося нiде i слiду!), а по ру©нах хутора. Сто©ть худий, спрацьований, у полотняних штанях i латанiй старiй сорочцi... - Козаче, я тобi не пан, - сказав Тарас, подаючи правицю. - Мене Тарасом кличуть. Тарас Шевченко. - Невже отой, що "Гайдамаки"? - спитав господар вражено. - Не хто ж, а вiн! - Нi, правда? - Ось хрест святий! - перехрестився. Яременко заметушився внутрiшньо, зиркнув сюди, туди й нарештi гукнув кудись за поруйноване склепiння льоху: - Гафi╨! Текле! Синку! До нас прийшов кобзар Тарас Шевченко! Несiть хлiб-сiль, стрiчайте гостя! Батьку, - вклонився вже Тарасовi, - прошу до хати! Антiн ураз перемiнився: з пониклого зробивсь стрункий, з байдужого став енергiйним, гострим на слово й погляд. Козак, справжнiсiнький тобi козак! - Я вашу книжку, батьку, позичив i переписав. Пишу i люто плачу. Вмиюся i знов пишу... Тарасовi клубок застряв у горлi. Нiколи вiн не думав, що тi рядки, якi самi мережилися вiдгомоном його думок, так привiтають люди, вiзьмуть у душу, нiби сво© думки... I справдi, його зустрiли хлiбом на рушнику, ввели в свiтлицю, як дорогого гостя, i посадили пiд образами. Господар сiв навпроти, поклав на стiл важкi брунатнi руки й захоплено дививсь .на гостя. Потiм примружив гарнi-гарнi прекарi очi i прочитав по пам'ятi: _Сини мо©, гайдамаки,!_ _Свiт широкий, воля, -_ _Iдiть, сини, погуляйте,_ _Пошукайте долi..._ Зiтхнув, утер щоку долонею i осмiхнувся: - Пишу i плачу... Думав: невже людина може отак сказать? Питаю у Кулiша, а вiн смi╨ться й мовить: "Та ми з цим паном "богом" пили по чарцi-другiй пiд Межигiр'ям!" - Правда. Таки пили... - всмiхнувся на те Тарас. - Гафi╨, а ке сюди карафу! - зрадiв Антiн, - Мо', й з нами, батьку, вип'╨те? - Якщо дасте, то вип'ю, - сказав Тарас. - Бо я ще, правду мовлячи, i не обiдав... - Гафi╨, Текле, швидше несiть усе, що ма╨те! - зрадiв Антiн такiй "людськiй" розмовi. - I правда, що ви крiпак з Кирилiвки? - Був крiпаком, та визволився, - озвався хмуро. - Вибачте, - збагнув Антiн, що зiпсував веселий настрiй гостевi. - Я думав, що ви з панiв. Не вiрилось, що з голякiв, таких, як ми... - Налив по чарцi. - Будьмо! Тарас кивнув i випив. Лише тодi побачив, що чарка в його руцi старого срiбла... - Викопав ©© в городi, - сказав Антiн, помiтивши його увагу. - Мабуть, iще часiв хмельниччини... - Дарую вам. Прошу вас, не вiдмовляйтеся! - пiднiс благально руку. - Менi при╨мно думатиметься, що ви п'╨те з мо╨© чарки. - Дякую. За борщиком та за варениками Тарас ловив якiсь аж надто пильнi погляди, якими його вивчав господар, неначе був художником, i врештi-решт не витримав: - Чого ви так придивля╨тесь? Я вам когось нагадую? - Нi, батьку, нi, - знiяковiв. - Я думаю, я прикидаю... Коли б нам вас за отамана... - То що було б? - спитав Тарас, вiдчувши пiд серцем холод. - Не вiдаю... Та щось було б! За батьком таким, як ви, пiшли б усi. Ми вигребли б царя i панство начисто! - Козаче, то не жарти. - Я не жартую, - мовив Антiн спокiйнiше, але так само вперто. - Ми почали б, а там - поляки, далi - простий народ московський. Хiба холопство ©хн╨ солодше, батьку, нашого? - Неволя скрiзь однакова. Проте ще треба спершу збудить людей, розбурхати... - А ви пишiть! Правдиве ваше слово гучнiше дзвонiв, дужче од ста гармат! Я знаю це по собi. Я нiби став стосилим. Читаю, гнiваюся i наливаюсь мiццю, скидаю пута з серця, пiдношусь духом!.. - Антоне, де ви вчилися? - спитав Тарас, здивований його словами. - В дячка. А що? - Говорите, немов поет. - До "Гайдамакiв" ваших я знай мовчав, душа моя дрiмала, як вiл у спеку. - Будемо будить людей, знiмать з очей полуду, з душi - байдужiсть, вiдчай. А там саме покаже... - Будити i запасатись збро╨ю! - Тихiше... - Ех, злетiти б на вороного та вихопити iз пiхов шаблю! - блиснув козак очима. - Хоч перед смертю глянути б... - пригас, пригас. I заспiвав, на подив, словами iз "Гайдамакiв": _Лiта орел, лiта сивий_ _Попiд небесами;_ _Гуля Максим, гуля батько_ _Степами-лiсами._ _Ой лiта╨ орел сизий,_ _А за ним, орлята;_ _Гуля Максим, гуля батько,_ _А за ним хлоп'ята..._ - Хто склав до слiв цих музику? - здивовано спитав Тарас. - Не знаю, - знизав Антiн плечима. - ╞© спiвав пiд кобзу старий кобзар, коли ножi святили. - Ти ж там не був. - Хто зна╨... Дiд, може, був... Чи прадiд... _Запорожцi тi хлоп'ята,_ _Сини його, дiти._ _Помiрку╨, загада╨,_ _Чи бити, чи пити..._ На другий день вiн ви©хав з Чигирина, i всю дорогу, аж до Кирилiвки, де мав хрестить дитину у брата Йосипа, в його душi лунала та дивна пiсня, створена хто зна╨ ким. _Нема в його нi оселi,_ _Нi саду, нi ставу..._ _Степ i море; скрiзь битий шлях,_ _Скрiзь золото, слава..._ ...Тривожнi й щемнi слова Антоновi про кошового спливли на думку знову, як вiн побачив княжну Варвару Р╨пнiну. Власне це вже була не перша зустрiч, коли вважати за першу ту, пiд час грози. Княжна i правнучка, хоча й не обраного народом, гетьмана! Нехай i з волi царсько©, та все ж носив таке звання ©© химерний прадiд. Козацький син, граф, президент Академi© наук i гетьман. Бiдняк i власник тисяч крiпацьких душ. Брат фаворита iмператрицi... Його привiв до не© Варварин брат Василь, який зустрiв художника i влаштував у флiгелi. У вiтальнi були також княгиня, князь, двi дiвчини, одна з яких одразу впала в око. Спочатку його представили княгинi й князевi, а потiм уже княжнi Варварi. - Моя сестра, - сказав Василь. - Шевченко. - А ми знайомi з .вами, - всмiхнулася княжна Варвара, й лице ©© враз засвiтилось нiжнiстю. - Ви пам'ята╨те оту раптову зливу? - Ще б пак! - всмiхнувся Тарас також. - Я вимок геть. А через мене й Капнiст!.. Цей спiльний спогад прибрав одразу всi перепони, що роздiляють людей, якi допiру лиш познайомилися. А може, в тому зрушеннi було й щось iнше, дужче. Нова людина часто несе в собi дух перемiн, прийдешню нашу долю. - А це Глафiра й Таня, - знайомив далi Василь Миколайович. - Глафiра теж малю╨... Ось чим вона сподобалася одразу! А може, й тим, що молода i гарна... Поруч з княжною Варварою вона здавалась пiдлiтком. _-_ Ви малюватимете портрет папа? - спитала княжна Варвара. - Нi. Тiльки копi© з портрета Горнунга. - Ви бачили його? - У вереснi, як ви були у Седневi, я за©здив навмисне, щоб, подивитися. - Жаль... Де були ви потiм? Мабуть, у тих Закревських?.. - ╞здив на Запорожжя, у Чигирин, додому, в сво╨ село Кирилiвку... - Як вашi рiднi? Усi живi, здоровi? Тарас нахмурився, i те княжна помiтила. - Пробачте. Певно, я завдала вам болю? - Батьки давно померли... Брати i сестри тягнуть сво╨ ярмо крiпацьке... В очах княжни з'явились сльози. - Треба ©х якось викупити, - сказала згодом твердо. - Для цього я i беруся за всi замовлення. За рiк чи два добуду таким ось робом грошi i визволю. - Тарасе, ви свята людина! - запальне вигукнула княжна. I спохватилася: - Дозвольте вас так називати... - Дякую. - За що? - За ваше добре слово. Вона помовчала якусь часину, видно, на щось одважуючись, i запитала: - Взялися б ви намалювати портрет папа i двох маленьких дiток Базiля? - Я ж вам сказав. - Домовилися! Хоча довкiл снували iншi гостi та домочадцi, в них утворився якийсь осiбний, лише для двох призначений духовний свiт. Слова, якi тут вимовлялися, були простi, звичайнi, проте вони лунали для них обох по-iншому, бо в них була якась своя тональнiсть, свiй колорит. Лице княжни Варвари взялось легким рум'янцем, великi карi очi осяяло душевне чисте свiтло, змiнились жести, рухи... Спiвзвучнiсть душ! Княжни й сiльського хлопця, ще й крiпака?.. Ти ж вiльний, поет, художник!.. Душу не переробиш. Вона така ж, та сама, що i колись. П'ять вiльних рокiв - то тiльки шоста частка мого життя... Зате яка!.. Це правда. За них прожито бiльше, нiж за усi крiпацькi... Тепер тебе приймають як рiвного в такiй сiм'©!.. Приймають, бо я артист... Не тiльки. Ти став борцем за волю, за свiй народ, тво© пiснi доходять до найглухiших сердець по всiй Вкра©нi!.. Вiн помiча╨ раптом у найвiддаленiшому кутку вiтальнi Глафiринi уважнi, гарнi очi, й душа його вже опуска╨ться на грiшну землю. - Кого чи що ви там побачили? - спитала нараз княжна стурбовано. - Прекрасний твiр, - всмiхнувся. - У нас картин чимало, - зрадiла чомусь княжна. - Ви ж оглядали деякi, як за©здили... - ╙ твори, в якi вдивлятись можна усе життя. - Це правда. В Женевi я... - Григоровичу, вам не набридло це тет-а-тет? - пiдплив Базiль. - Моя сестра - фiлософ. I взагалi, як для слабко© статi, вона розумна надто. - Розум не може бути вадою, - сказав Тарас. - От бачиш, злий Базiлю! - торжествувала княжна Варвара. - Ти кажеш так, бо любиш жiнок вродливих, але дурненьких... - Краса - це розум жiнки! - Краса вiд бога, братику, а розум можна i вдосконалювати, - не залишилася в боргу княжна Варвара. - Навiщо, Варю? - спитав Базiль i взяв пiд руку гостя. - Ходiмо лiпше вип'╨мо чогось мiцного!.. - Нiкуди вiн не пiде, Базiлю! - сказала владно, хоча i зовсiм тихо княжна Варвара, й Базiль одразу знiтився. - Йди сам, коли бажа╨ш. А вiн - поет, володар душ!.. Ви ж не п'╨те, Тарасе? - Т-а... як коли... - зам'явся. - Вливати вино в уста, якими говорить бог, - блюзнiрство. Ви згоднi з цим? - Звичайно. От тiльки... де ви бачили такi вуста? - Кажу про вас, Тарасе. - Ну, я пiду, - озвався Базiль, задкуючи. - Мо© вуста ще, слава богу, лише мо©! - Пробачте, що я так грубо... - мовила княжна Варвара. - У нас пiшла тут мода на вiльнодумцiв, що п'ють на знак протесту, чи мочеморд. (Бридке яке придумали собi наймення!) Закревський Вiктор у них тепер отаманом... Не пiддавайтеся хоч ви на цю оману! - Я постараюся, - вклонився чемно. Очi з кутка молили, кликали. Княжна також помiтила те притягання. - Глафiру ми взяли в сiм'ю маленькою, - сказала раптом сухо. - Я ©й була за матiр, бо рiдна вмерла ще при пологах. А за три мiсяцi помер i ©хнiй батько. - Тяжка сирiтська доля... Сам сиротою вирiс. Згадаю - страшно робиться... Хто йде, скубне, як той бур'ян, що при дорозi... - Бiдний... - В селi в нас мало хто дожива до старостi. Тяжка робота, злиднi... - Яка ганьба - це рабство! - промовила княжна Варвара палко. - Коли б я мала владу, я знаю, що зробила б!.. Вона була цi╨© митi така прекрасно-гнiвна, така пiднесена в сво©м поривi творить добро, що у Тараса пробiг мороз по спинi. Ось жiнка - друг, натхненниця, чийсь добрий ангел! Досi вiн не стрiчав тако© i, правду кажучи, не сподiвався колись зустрiти. - Менi Капнiст розповiдав, що ви та гетьман Розумовський... - тихо почав Тарас. - У прадiда мого у шафi лежав батiг, з яким вiн пас худобу в Лемешах, - сказала княжна Варвара просто. - I я пишаюсь тим батогом не менше, анiж гербами князiв Волконських та Р╨пнiних. - Ви дивна жiнка! - Дивна... Бо ви не зна╨те, що декабрист Волконський - мiй рiдний дядько, що батько мiй давно в опалi, ще й пiд ганебним слiдством, що ми усi тут, власне, як на засланнi... Ваш друг Капнiст, мiж iншим, сидiв також у Петропавловськiй... - Як декабрист? - Принаймнi у тiй же справi. Й звiльнений був у вiдставку... - Все фiлософству╨те? - прийшов з буфетно© Варварин брат, причмокуючи губами.- А дами там ображенi, що ти, сестрице, заволодiла гостем i не да╨ш можливостi нiкому з ним погомонiти. - Про що? - примружила княжна Варвара очi. - Цiкавлять вас, Тарасе, новi паризькi моди й плiтки мiсцевих панiй? - спитала рiзко, з викликом. I схаменулася: - Пробачте ще раз... - Варет, сьогоднi ти помилилася. Вони бажають, аби Тарас Григорович ©м прочитав поему про Катерину. - Дива, та й годi, - мовила на те княжна Варвара. - Тарасе, ви розворушили й таку застиглу силу, як ма╨ткове панство! Iдiть, iдiть читайте. Я теж послухаю. Тарас пройшов на iнший край вiтальнi й, коли Базiль оголосив, хто й що читатиме, почав гранично просто, мов ведучи розмову на добрiй, дружнiй бесiдi: _Катерино, серце мо╨!_ _Лишенько_ з _тобою!_ _Де ти в свiтi подiнешся_ _З малим сиротою?_ _Хто спита╨, привiта╨_ _Без милого в свiтi?_ _Батько, мати_ - _чужi люде,_ _Тяжко а ними жити!.._ Передихнув, понизив трохи голос, бо й сам чомусь розхвилювався: _Вичуняла Катерина,_ _Одсуне кватирку,_ _Погляда╨ на вулицю,_ _Колише дитинку..._ Читав, i серце бралось мукою, тi╨ю, що п'ять рокiв тому примусила його полишити чарiвнi пензлi, фарби i взяти до рук перо. Вже не було вiтальнi, укоханих в добрi жiнок, а тiльки лiс, та поле, та в ньому бiдна покритка iз немовлям... _Реве, стогне хуртовина,_ _Котить, верне полем..._ За що вони страждають, ошуканi в сво©й довiрi чи просто взятi силою? Святе, найвище в жiнцi осквернено лукавим панством, кинуто на глум пiд ноги людям! Щастя ста╨ трагедi╨ю, любов бiдою... Мало ©м поневолити труди i днi людини, ще треба вбити душу, не полишити у нiй нiчого божого, того, що нас трима╨ на висотi людського духу i не да╨ нам стати бидлом, яке лиш зна╨ плуга та жмут трави!.. Як дочитав i повернувся душею в затишок вiтальнi князя Р╨пнiна, побачив - жiноцтво плакало. Невже i в них ще ╨ в серцях щось схоже на спiвчуття до скривджених сво©х сестер з народу, невже й вони ще здатнi пройнятись горем ближнього, коли той ближнiй тiльки простий крiпак!.. Перший озвався князь Миколай Григорович: - Прекрасно, дивно!.. Тiльки, на жаль, втрача╨ться художня сила... Я, що прожив так довго на Укра©нi, i то не все уловлюю... Коли б ця рiч була написана доступною для всiх нас мовою, воiстину ©й не було б цiни! - Так, так, - пiдтримала його княгиня, онука графа-гетьмана, що зберiгав у шафi батiг свого дитинства. - Все зрозумiло начебто, а глибина поезi© лиша╨ться поза душею... - Можливо, ця поезiя для iнших душ... - пiдкинув слiвце I Базiль. Пiдвiвся i поспiшив туди, де звик шукати найвищий смисл свого буття, - в буфетну. - Iншi - всi неписьменнi, - не поступилася стара княгиня. - Поезiя без читача - це той же голос, що вопi╨ в пустелi, - промовив князь. - "Кобзар", папа, читають всюди, - втрутилася княжна Варвара. - I переписують, щоб мати власний, - пiдтримала ©© Глафiра. - Де? Тут, - пiдвiвся князь. - А вся Росiя-матiнка що-небудь вiда╨ про цi чудовi вiршi? Тож-то й воно! Що толку з того, що ми поплачемо з бiди людсько©? Треба будить Росiю, всiй розкривати очi на те, що рабство - анахронiзм!.. Пробачте, я вже пiду... Спасибi за гарний вечiр! Княгиня теж устала. - Варваро, донечко, ти проведеш мене до спальнi? - мовила, коли княжна збиралася заволодiти гостем. Варвара згасла, нiби згадала враз, що ©й уже за тридцять i що давно одквiтла ©© дiвоча днина. - Я мушу йти, - озвалась журно. - Подумайте над тим, що мовив тут князь Р╨пнiн. Вiн не завжди був таким анахоретом... Зна╨ людей i свiт. - Спасибi. Я подумаю. - Ми мало так знайомi, проте я вже упевнена, що бог вам дав не тiльки значний талант, а й розум тако© ж сили. - Дякую за добре слово. Розум - це рiдний брат таланту... Уже в сво╨му флiгелi (вiн ще не жив нiколи в таких розкiшних апартаментах!) Тарас зiтхнув полегшено. Лiг на м'яке широке лiжко, заслане тонким, з мережкою по всьому краю, простирадлом, i стомлено заплющив очi... Чудна княжна Варвара!.. Мудра i через те нещасна, мабуть... Кого вона в цiм вавiлонi мойсiвському (бо ж там збираються усi достойнiшi пани-сусiди) могла зустрiти собi до пари? Однi собачники та мочеморди!.. ╙, правда, дво╨-тро╨ iз офiцерiв, скажiмо, Якiв де Бальмен, та й тi весь час у вiйську та у походах... Якiв йому сподобався чи не найбiльше. Граф, офiцер, а щира душа!.. Не сподiвався зустрiти тут таких панiв, такий прийом. Скажи комусь, що в домi князя його приймають, мов брата рiдного, то не повiрять... Яка дочка!.. Яка Глафiра!.. А Ганна, Ганна, що чарувала всiх на балу у Мойсiвцi!.. У не© диво-очi, якiсь аж чорно-синi! I вся вона... Вiн намалю╨ ©© портрет, вiн скаже ©й... Хай подумки... Заснути б швидше, може, вона присниться... Бiдна княжна Варвара... Щось ╨ у нiй... Розумнi й до болю чеснi очi... Тихо поплив у них, як в озеро... ...Вперше вiн зрозумiв, що не байдужий княжнi Варварi, коли вона приревнувала його прилюдно до вихованки. I це злякало. Не тим, що так боявся дiвочих чар, а тим, що знову щемно згадав Суботiв i козака Яременка, який хотiв хоч перед смертю гульнути з шаблею на вороному. Здавалося, сама всесильна доля (а може, бiль Укра©ни!) ведуть його до того, щоб вiн з'╨днав людей в однiм палкiм поривi до визволення з-пiд чорних сил крiпаччини й самодержавства!.. Дивно, що навiть князь з презирством мовить про поневолення селян панами... А Лукашевич, Капнiст, Закревський... Вiктор. Платон помовчу╨ i, кажуть, сам на стайнi б'╨ крiпакiв. Платон навряд чи стане за долю краю рiдного... А втiм, натхнений Ганною... Далась тобi та Ганна!.. Жiнки в дiлах iсторi© вiдiграють активну роль... Гада╨ш, правнучка Кирила-гетьмана пiднiме панство?.. Мабуть, вона сама собою i не спроможеться, а той, хто з нею, нiби духовне вiно, вiзьме права... Ой, не смiши! Яке було гетьманство, такi й права!.. I все-таки для тих, хто звик дивитися царевi в рот i визнав права й закони лише з його благословення, Кирило - справжнiй гетьман... Жбурнув сердито пензель. I лiзе ж до голови таке дурне!.. Чому - дурне? Коли ти ©й до серця, вона - тобi... Менi до серця Ганна, чужа дружина. Стрiв би ©© п'ять рокiв тому, коли була ще дiвчиною!.. Вона пiшла б, гада╨ш, за крiпака?.. Проклятий свiт, проклятi люди! А ця пiде за вiльного, але простого, бiдного?.. Ну... твiй талант... Що мiй талант?.. Багатство... Вiн мiй лише наполовину!.. А чий же ще?.. Народу, краю рiдного! Я ©й такий до серця, а як пiднiметься зi дна душi мо╨© усе, що там зiбралося, як потече сторiками по Укра©нi, вона мене жахнеться, мов юродивого! Я ©м читав. написане уже давно, а те, що вирвалося у Березанi, як повернувся з мандрiв на Запорожжя та Чигиринщину, не прочитаю, навiть не покажу. Це не для них. Для iнших душ, як мовив княжич. Платону навiть не прочитав... То буде потiм... Потiм? А зараз ослiп кинутися, мов у жертовне вогнище?.. Коли для краю рiдного, усяка жертва виправдана й свята по сутi! Може, це ще й при╨мна жертва... Стати - хай тимчасово - власником крiпацьких душ?.. Ти можеш ©х не взяти... Вона вiзьме! Для не© це хоча й огидний, та все ж природний суспiльний стан... А як же ©© слова?.. Слова й дiла не завжди одне i те ж. Поговорити можна. А щоб звiльнити, знищити несправедливiсть - замало слiв, потрiбне чесне дiло!.. Узяв тоненький пензель, змiшав двi фарби й легко торкнувся копi©, яку, вважай, закiнчував. Князь мов дививсь на нього i водночас - крiзь нього, неначе вiн був духом, а не людиною iз плотi й кровi. Це нервувало, муляло. Коли б не знав живого або хоча б не вiрив його словам, сказав би зараз без етикету цьому вельможi... Брат декабриста, нинi опальний князь... У них сво© рахунки з самодержавством... I це вже щось. Для доброго, святого дiла нема дрiбниць, все ма╨ пiти на користь справi!.. - Пане, пани вас кличуть на вечоровий чай, - несмiливо сказала дiвчина, яку недавно взяли з села в поко©вки. - Я вже казав тобi, кирпата, що я не пан! - обурився Тарас укотре. - Художник я, але не пан. Такий, як ти. Збагнула? - Так не бува╨, щоб пан та був людиною. Чи те, чи те...- всмiхнулася лукаво дiвчина Ця фiлософська думка, що визрiла десь у глибинах його народу, попала прямо в серце. Або ти пан, або людина. Третього не може бути... - То ви прийдете чи вам сюди принести? - Прийду, прийду. Лише помию руки. Дiвчина нечутно зникла, а вiн стояв i вдумувався в страшнi слова, промовленi йому дитинними ©© устами. Можливо, вона вкладала у них простiший, звичайний змiст i йшлося в них про пана та крiпака; для нього ж вони лунали мов одкровення. Як же йому, сердезi, жити мiж двох свiтiв, як по╨днати, злити цi два свiти для себе i для борнi!.. Варварi нетерпеливилося, й вона прислала знову покликача. Вже за столом, за ча╨м, Базiль йому й собi знай пiдливав мiцного рому, й тому невдовзi вони удвох iз княжичем дiйшли такого стану, коли ©х, зрiлих уже людей, враз потягло на витiвки, як хлопчакiв. Княжна хотiла угамувати, проте Базiль вiдтрутив ©© з рiшучiстю, достойною якогось лiпшого застосування: - Варет, будь ласка, не заважай! У нас з Тарасом чудовий настрiй, i ти не псуй його сво©ми проповiдями! Княжна як стiй насумрилася. Дивилася у чашку з ча╨м, i це чомусь Тарасовi здалось смiшним, ба навiть вартим кари. Вiн пiдморгнув до молодого князя i помiнявся iз ним мiсцями, аби сидiти бiля Глафiри. Дiвчина йому всмiхнулась мило й сказала зовсiм тихо, щоб не почув нiхто, крiм нього: - Варвара буде гнiватися... - Заради вас я згоден на будь-якi тортури! - Я - третiй зайвий, - сказала сумно дiвчина. - Вас це гнiтить? - Можливо... Гляньте, гляньте, Варвара зблiдла... - прошепотiла Глафiра злякано. - А може, я тут зайвий? - спитав Тарас. - Ще нi, - зробилась ураз серйозною. - А втiм... - Гада╨те, княжна Варвара... - Схоже. I це вже крутить у носi князевi й старiй княгинi... - Ви так висловлю╨тесь, неначе пишете байки чи ще якусь сатиру. - Я ж родичка, хоча й далека, Миколи Гоголя. - Та ну?! - Тихiше! На нас i так вже дивляться... Опiсля чаю Тарас iз княжичем затiяли гру в слiпу бабу, i в салонi знявся такий гармидер, якого тут, напевно, ще не було з часiв Кирила Розумовського, що збудував палац i все довкола нього. Княгиня й князь уже пiшли в сво© поко©, i не було кому спинити чи втихомирити пiдвипилих санкт-петербурзьких жартiвникiв. Варвари вони обо╨ дружно не помiчали, й та навiть мусила сама ходити салоном з зав'язаними очима й ловити спритну молодь. Глафiра ©й пiддалась навмисне, i це княжну обурило. Вона зняла шовкову хустку, тицьнула ©© Глафiрi, пiшла в куток i сiла в глибоке крiсло. Можливо, iншим разом це вплинуло б на запальних гравцiв, а зараз нiхто на те i не звернув уваги. Глафiра так старанно виконувала свою комiчну роль, що весь салон перетворився скоро в якесь погромище... Першою прийшла до тями мадемуазель Рекордон, гувернантка малих княжат. Вона нараз спинилася, оглянулася_ _iз_ _явним жахом i запитала: - А нас за етот шалость не будут трошки вис╨ч? Гра припинилася. Базiль зiбрався був засмiятися, та передумав i став знiмати пояс i заголяти свою гладку широку спину. - Я першим iду на стайню, - мовив, удаючи i страх, i виклик долi. Жарт не пiдтримали. Глафiра знайшла очима княжну Варвару й теж заховалася в глибоке крiсло. Учитель Штрандман метнувся наводити в салонi лад, так нiби й справдi всiм ©м загрожувало шмагання на княжiй стайнi. I тут Тарас, щоб розiгнати гнiтючий настрiй, озвався знову весело: - Сiдайте всi, панове, я покажу сiльське весiлля в лицях! Пiдбадьорiла публiка сяк-так вмостилася, i, напустивши на себе виду старого батюшки, Тарас почав "виставу": - А пiдiйдiть-но ближче, новопре... тьху!.. суть новобрачнi й станьте по праву руч, бо я по божiй милостi кривий на лiве око й не ощущаю оним живую плоть... Чому одразу четверо? - Нас дво╨, батюшко,- защебетав Тарас жiночим голосом. I знову басом: - Зрю, зрю, но токмо не ворушiться i не вмножайтесь!.. - Господи, то як же ©м без дiток!.. - заголосив Тарас бабусею. Всi засмiялись... Раптом княжна звелась на ноги i гнiвно мовила: - Тарасе, як ви можете! Поет-пророк, якому доля випала благовiстити сво©м братам по вiрi й по народовi, ви тут блазню╨те, жбурнувши свiй святий вiнець пiд ноги! Молюсь за вас, а ви, Тарасе... У повнiй тишi, вражений ©© словами, Тарас пiдбiг до не©, схопив блiду, тремтячу руку й поцiлував. Княжна спахнула. Очi ©© взялись туманом. - Ну як... Ну як ви можете!.. - прошепотiла й ледь-ледь погладила його пониклу голову... У дивному сум'яттi духу прийшов Тарас до флiгеля, сiв у пiтьмi на круглий м'який диван, який бiлiв при мiсяцi, що заглядав в одне вiкно й ледь-ледь присвiчував йому замiсто свiчки... Яка людина, жiнка! Яка духовна сила й готовнiсть жертвувати заради iнших, бути для них зорею ясною в тяжкi хвилини!.. Така не дасть нi збочити, нi занепасти духом. Бiблiйна жiнка!.. Гетьман був iграшковий, а правнучка, на подив, справжня, пишна сво©м духовним свiтом... Як же вона сказала? "Жбурнувши свiй святий вiнець пiд ноги!" У нього, правду кажучи, мороз поповз по спинi при цих словах... Нiколи вiн не замислювався, яким повинен бути, вiн просто був таким, яким удався... Може, вона i ма╨ рацiю, можливо, й справдi вiн мусить бути речником високих iстин, прапором, завжди й у всьому цiльним i непогрiшним? Витiвками чи недотепним жартом руйну╨ться його пресвiтлий образ, лице спiвця-пророка, що вимальову╨ться з його поезiй. Коли читав недавно свою "Слепую", вони усi розчуленi були до слiз, хвалили його росiйську мову й росiйський вiрш, i раптом вiн - лицедiй, зображу╨ сiльську комiчну сценку!.. Княжнi було вiд чого забути такт i вичитати йому, немов хлопчиськовi!.. Звичайно, ма╨ рацiю. Проте чи зможе вiн утриматися в ©© прекрасних рамцях, весь час недремно стежити за тим, щоб бути в образi, який вона вважа╨ для нього справжнiм, iстинним? Нудна це, мабуть, штука поет-пророк! Нi випити, нi закусити, нi мовити людське, звичайне слово, поупадати за молодицею, яка тебе хвилю╨ i збуджу╨ в тобi земну, - i зовсiм не поетичну, - пристрасть... ╞й що! Намислила його таким i хоче, щоб вiн з живого й грiшного перетворився на свiтлий символ вiри, на пам'ятник собi самому. Невже його поезi© окреслюють його таким? Нi! Мабуть, нi... А втiм, хто прагне зрушити зневiрений народ до волi, той ма╨ стати свiточем, який горить, не гаснучи, i по якому звiряють шлях до iстини!.. Устав, пройшовся по кабiнету, вже вирiзняючи усi предмети. А чи пiдуть за ним таким, Варвариним, козак Антiн Яременко, Гнат Бондаренко, отi чудовi хлопцi, що пригощали його вночi пiд Межигiр'ям? Хтозна, хтозна