- Хто ви, тiточко? - нарештi виходить  зi  сну  i  пильно  дивиться  на
сумовите, обведцне зажурою, лiтами i жiночим уболiванням обличчя.
   - Я - тiтка Марiя, а скоро буду бабою Марi╨ю,  бо  донька  вже  останнi
тижнi доходжу╨. Вiйна - вiйною, а дiти мають родитися, - говорить так, щоб
заспоко©ти його. - Тут над рiчкою я доглядаю за качками, ©х у  нас  ранiше
море було. От удосвiта й побачила людину, що кружля╨ бiля скирт.
   - Це мене?
   - Який ти догадливий, - посмiхнулася,  знову  ж  таки,  щоб  заспоко©ти
його. - То я й подумала: може, це добрий чоловiк шука╨  собi  пристановища
вiд лихого  ока,  а  й  не  зна╨,  що  сьогоднi  при©дуть  з  громадського
господарства молотити стоги. Правда, ти не знав цього?
   - Звiсно, не знав.
   - Тодi тобi треба звiдси йти. Нащо зустрiчатися з бiдою?
   - Куди ж тепер iти?
   - Нiмецько© довiдочки в тебе нема╨?
   - Звiдки ©й узятися?
   Тiтка Марiя пiдперла рукою  обличчя,  подивилася  на  верби,  за  якими
виднiлася продовгувата будова.
   - Не знаю, як ти, а можна було б перепочити день у пташарнi. Там у мене
╨ хижка. Я ©© замкну, пiду на рiчку до качок, а ти спочивай.
   - Нiхто ж не загляне до вашо© хижки?
   - Недобра людина  не  загляне.  А  як  прийде  мiй  старий,  то  тiльки
зажуриться, бо нема╨ чутки про синiв. Отож i привертай помаленьку, бо  вже
бiльша╨ ранок.
   Виярком вони попрямували  в  долину  до  тихих  верб,  що  по-старечому
гнулись над самою водою. Потiм тiтка Марiя трохи взяла праворуч, бо  перед
ними, упершись головою в землю, лежала мертва сухорога корова.
   - Позавчора на мiнi пiдiрвалась. Упала бiдолашна,  а  з  не©  течуть  i
кров, i молоко.
   Дапило глянув на корову  i  здригнувся:  ©©  роги  вже  було  засновано
павутинням, а на ньому, розпластавшись, ча©вся вгодований  павучисько.  На
темному горбi його викраплювався схожий на свастику хрест... Ось  це  i  ╨
вiйна.
   Вони дiйшли до пташарнi, вiд яко© в'юнилася стежка до нешироко©  рiчки,
до  вже  бiлими  i  сiрими  острiвцями  плавали  качки.  Синя  безмовнiсть
коливалася над лугом i рiчкою, i синiй смуток коливався  пiд  вiями  тiтки
Марi©, що думала i про доньку, i про синiв, i про нього, i про увесь свiт,
який не з.нати чого став таким страшним i жорстоким. Пташарня мала  кiлька
вiддiлiв. Тiтка Марiя ввела його в  найменший,  посеред  якого  довгатився
лежак.
   - Тут я тримаю маленьких качаток, - i  посмiхнулася.  -  Ти  бачив,  як
сплять каченята?
   - Нi.
   - Кумедно так. Очi заплющить, одну нiжку вiдкине убiк,  що  й  крильцем
прикри╨, щоб було теплiше. Ось ми й дома, -  вiдчинила  дверi,  побризканi
сумом живицi.
   На  стiнах  невеличко©  охайно©  кiмнати  висiли  звичайнi  плакати   з
усмiхненими жiнками  i  дорiдним  птаством.  I  навiть  ця  проста  наочна
агiтацiя, ще не здерта рукою чужинця, тепер зворушила його.
   Тiтка Марiя кинулась до маленько©,  якi  бувають  у  комiрчинах,  печi,
витягла звiдти пательню зi смаженою рибою, поставила на крихiтний столик.
   - Оце перекуси трохи та й лягай вiдпочивати. А прийде старий, вiн  тобi
на березi юшки зварить.
   Постеливши немудру постiль, жiнка вийшла з хижi, замкнула ©© на колодку
та й подалася до води, на якiй вигойдувався  свiжий  необсмолений  човник.
Як, ще з дитинства,  хвилювали  Данила  цi  вербовi  човники,  що  сновiшю
пропливали в погожi i туманнi ранки i гудiли бубнами в негоду.  З-за  верб
до човна пiдiйшов немолодий похилий чоловiк, що тримав  у  зубах  уважисту
люльку. До нього щось заговорила тiтка Марiя. Чоловiк мовчки вислухав  ©©,
поглянув на пташарню i, не виймаючи люльки з рота, вiдiмкнув од  вербового
пня човен, сiв у нього i незабаром зник за тихими вербами i верболозами.
   Данило прокинувся вiд легенького стуку в дворi.
   - До тебе можна? - озвався голос тiтки Марi©.
   - Заходьте, заходьте.
   - Я не сама - з чоловiком.
   Вiдчинилися дверi, в кiмнату першим з паруючим казанком у руках увiйшов
Марi©н чоловiк. I тепер у його зубах погойдувалась i дпмiла люлька.
   - Оце ж Григорiй вам юшки наварив. У нас ©© нiхто так не зготу╨, хоч  i
не рибалка, а мельник вiн. ©жте, що бог i рiчка послали.
   Дядько Григорiй вибачливо посмiхнувся на мову жiнки,  поставив  казанок
на припiчок, сiв на лаву i мовчки почав смоктатп  люльку,  а  тiтка  Марiя
вкинула в полумиски риби, влила юшi.п i запросила  Данила  й  чоловiка  до
столу. За обiдом говорили тiльки Данило й тiтка Марiя, а дядько Григорiй -
хоч би тобi слово.
   - Може б, ти що-небудь поспитав гостя? - нарештi не витримала жiнка.
   - Не все треба питати, - спокiйно озвався дядько  Григорiй  i  окутався
хмариною диму. - Як ма╨ людина щось сказати, надiйсь, скаже, а не ма╨,  то
краще й помовчати, - та й знову припав до люльки, але  враз  чуйно  пiдвiв
голову. - Марiйко, вiд стогiв хтось iде до тебе. Вийди навстрiч.
   Жiнка метнулася з кiмнати, але незабаром i повернулась.
   - То Христина й Ольга захотiли свiженько© води.
   - Що ж тепер робиться у свiтi? - запитав Данило дядька Григорiя.
   - А хто його зна╨. Живемо зараз, наче в дуплi. Хвалиться фашист, що вже
Москву обложив, та мало хто, окрiм прихвоснiв, вiрить  такому.  Як  ти  на
це╨?
   - Москва що покаже себе, дядьку Григорiю. Зарання ^адiв ворог  i  деякi
хитливi.
   Уже прощаючись, дядько Григорiй сказав Даниловi:
   - Побудь, хлопче, хоча б з пару днiв бiля нашо©  рiчки,  бо,  видиться,
ма╨ш у тiлi болiсть. Тут поки що спокiйно: качцi випала краща  доля,  анiж
курцi. Ще можу тебе на млин узяти - там па  мельника  вода  робить,  то  й
будемо обо╨ багатi шумом.
   - Не той тепер шум, щоб менi  муку  молоти.  Це  б  у  спокiйну  годину
залюбки оселився у млинi, - сумовито поглянув на старого.
   - Тодi дивись, - схвально кивпув головою дядько Григорiй. - Видать, мiй
старий розум вiдстав вiд молодого.  Коли  тобi  по  дорозi  на  Лисогiрку,
пiдвезу човном.
   - А Лисогiрка йде до шляху чи вiд шляху?
   - - Вiд шляху.
   - Виходить, не по дорозi.
   - Тобi виднiше, - сивою мудрiстю  глянув  на  Данила,  подав  вироблену
руку, на якiй за жилами нiчого не було видно. - То хай  доля  боронить  од
недолi.
   I пiшов, смокчучи люльку. Отак вiн,  певне,  i  до  самого  бога  пiде,
неквапний, мовчазний, мудрий. А потрапить у рай - i там наварить юшки  для
добрих людей, та й сяде десь збоку, мовчки прислухаючись до чи╨©сь мови  i
жалкуючи, що тут не можна запалити люльки...
   Друго© ночi Дапило пройшов бiльше, а коли  зазорiло,  перебрався  через
заспану рiчечку, береги яко© ╨днала вивернута верба, й опинився на мочарi,
де стояли невеликi стогн осоки. До таких стогiв тiльки  взимку,  коли  все
промерзне, при©жджають люди. Знайшовши тичину,  вiн  сяк-так  вибрався  на
стiг, i тут йому вiд заходу блиснуло дзеркало сивого плеса,  а  за  ним  у
долинi досвiтня синява приспала невеличке село. На  плесi  уже  темнiли  i
зникали у водi норцi, яких  невiдомо  чого  називали  попелюхами.  Далi  з
очеретiв виткнувся човен,  i  Данило  затурбувався,  чи  не  помiтив  його
рибалка.  Та  чоловiковi,  напевне,  було  не  до  нього,  бо   ось   вiн,
придивляючись до води,  зупинився,  а  потiм  щось  почав  витягати  обома
руками. Незабаром на поверхнi з'явився плетений жак. Старий кинув  його  в
човен i почав з горловини дiставати рибу. Отак вiн витягнув що три жаки  i
не повернув човна до села, а повеслував до зарога, ближче до  стогiв.  Тут
вiн вибрався на низькодiл, пильно оглянувся навкруги i пiшов до стогу,  до
лежав Данило.
   "Хто ж ти, рибалко? I чи тiльки рибу ловиш?"
   Старий, поволi чалапаючи мочаром, пiдiйшов до  стогу,  задер  голову  i
насмiшкувато запитав:
   - Чоловiче, ти, може, тут домiвку знайшов?
   - Абощо?  -  пiдвiвшись,  Данило  пильно  придивля╨ться  до  брунатного
видовженого обличчя з вислим носом.
   - Та нiчого. Тiльки дуже безпечно ти йшов до стогiв. Мабуть,  документи
ма╨ш справнi.
   - Де там.
   Рибалка несхвальне покрутив головою, подивився на ставок, а далi мовив:
   - Може, ти голодний, то в мене  ╨  шматок  хлiба  з  салом.  Пiдкрiпись
трохи.
   - Спасибi, дядьку, не знаю, як звати вас.
   - Панасом, - зiтхнув рибалка. - Взяв би тебе в село до  себе,  так  уже
погань повилазила з шпарин - полiцiя, значить. Ось я тобi хлiбець  залишаю
бiля стогу, а сам пантруватиму на плесi - береженого i бог береже.
   Данило по тичипi спустився на землю, обняв, поцiлував  старого,  а  той
тiльки очима заклiпав.
   - Отак, може, i мiй гибн╨ десь. В артилерi© служив. У першi  днi  вiйни
його батарея про©жджала прямо через наше село. То побув з нами синок рiвно
пiвгодини i далi по©хав. А назад  уже  його  батарея  не  поверталась:  чи
розбили ©©, чи пiшла другою стороною. Вiдпочивай, - i дядько  Панас  знову
зачалапав мочаром до човна.
   Данило ще довго дивився, як рибалка кружляв i кружляв на плесi, виходив
на берег та й знову сiдав у свiй утлий, старенький човен.  Угорi  озвалися
журавлi, що взяли лiто на крила i летiли з ним у далекий вирiй.  Пiд  ©хн╨
"кру-кру" Данило мiцно заснув iз думкою: поки будуть на землi  такi  люди,
як Ганнуся, тiтка Марiя, дядько Григорiй, Павас, то не згинемо ми.
   Прокинувшись, довго не мiг зрозумiти, куди  вiн  потрапив.  Та  побачив
плесо i самотнiй човник на ньому, одразу ж пригадав усе.  Вже  смеркалось.
Од води в поля потягнулась на жировисько  дика  птиця.  Вiн  спустився  на
мочар, пiдiйшов ближче до плеса i мовчки  вклонився  рибалцi.  Той  кивнув
йому головою i аж тепер повернув човника до села.
   Данило пiшов до шляху, затиснутого чотирма рядами лип. Та не шляхом,  а
то полями, то узбiччям iде вiн, прислухаючись  до  кожного  шереху  землi,
дерев i дороги. На нiй iнодi зблиснуть фари, простугонять машини,  та  все
чужi, та все чужi.
   Iнколи за думками чи втомою  Данило  впадав  у  забуття.  Тодi  й  чужi
машини, i його мандрiвка здавалися лише поганим сном:
   прокинешся - i вiдiйде вiн  у  безвiсть.  Та  це  були  тiльки  хвилини
забуття...
   I знову туманний свiтанок  у  пола,  де  ще  лишились  озерця  проса  i
зеленiло рiдкосiйне жито. Але що  то  бовванi╨  на  сiрому  передранковому
полотнi поруч з деревами, якi запливли верховiттям у небо?
   Скрадаючись, Данило йде вперед  до  якихось  чудернацьких  зачаклованих
велетнiв, що застигли у чадному свiтанку. Та це ж  комини  i  печi!  Голi,
розтрiсканi, обгорiлi печi. Села не було,  пе  було  жодно©  хати-бiлянки,
стояли тiльки печi, як прокляття  фашистським  нелюдам.  Наче  по  мертвiй
планетi, йде Данило пожарищем, де все стало чорним - i вулицi, i  дворища,
i садки, i криницi. I враз несподiваний жiночий голос:
   - Данилку, ти прийшов?
   Вiн злякано озирнувся. Хто ж тут зна╨ його?  З  вузького  завулка,  над
яким потрiскували i кришилися обгорiлi  верби,  бiгла  до  нього  смаглява
дiвчина. На ©© головi недоречно лежав понiвечений вiнок наречено©.
   - Данилку, ти прийшов? - ще раз запитала, зупинилася i зiтхнула: -  Нi,
це не Данило. - В дiвочих очах стояли вологiсть та безтямство.
   Жалi й болi  стиснули  серце  Данила.  Похнюпившись,  вiн  стояв  перед
знiвеченою красою i нiчим не мiг допомогти, зарадити ©й. З того  ж  самого
завулка вийшов, спираючись на палицю, високий, надломлений у плечах,  дiд.
Сизими вiд старостi очима вiн пильно оглянув Данила i покликав дiвчину:
   - Ларисо, дитинко, йди сюди. Це не твiй Данило.
   - Еге ж, дiдусю, - погодилася безщасниця, стоячи на мiсцi.  Тепер  вона
вже не дивилася на Данила, а кудись у далечiнь, когось виглядаючи з не©.
   Старий пiдiйшов до них, привiтався з Данилом, узяв за  руку  дiвчину  i
тихо сказав:
   - Одна бiда, чоловiче.
   - Що ж у Bac, дiдусю, ско©лось?
   Старий оглянувся i, не пiдвищуючи голосу, почав розповiдати:
   - Розстрiляли  фашисти  село,  бо  що  ©м  розливання  невинно©  кровi?
Розстрiляли людей, а потiм спалили хати. Тодi в мо╨© внучки, -  кивнув  на
дiвчину, - саме весiлля грали, бо iнакше ©й не можна було. Зайшли  фашисти
на подвiр'я, а моя донька - матiр Лариси - з переляку запросила  ©х  чарку
випити. Випили ж вони горiлку, а потiм ударили з автоматiв.  Першою  впала
моя донька, попадали й гостi, i музики, i молодий, прикривши собою молоду.
Тiльки й залишилась вона з усього накоренка нашого I з усього весiлля, та,
бач, розуму не стало. I все жде свого Данила.
   Данило глянув на безталанну, зiтхнув.
   - За що ж вони так лютували?
   - За партизанiв. Ходiмо, дитинко.
   - Я, дiдусю, буду Данила чекати. Вiн завжди з цi╨© вулицi  приходив  до
мене.
   Змучений душею, iшов Данило од пожарища до пожарища, що колись  звалося
селом, де навiть вода почорнiла, а перед очима все стояв образ  знiвечено©
вроди, що чека╨ i нiколи не дочека╨ться свого нареченого.  За  болями,  за
запаморочливим духом випустошено© землi, за журбою вiн  забув  обережнiсть
i, коли вже минав останнi печi, негадано почув:
   - Стiй! Руки вгору! -  Збоку  бiля  обгорiло©  верби  стояв  клишоногий
полiцай з гвинтiвкою в руках; на його обличчi видiлялись роздутi нiздрi  i
втиснуте перенiсся.
   - Чого тобi  треба?  -  знiчено  знизав  плечима  Данило.  -  Я  додому
добираюсь. "Отак по-дурному попастись".
   - Не базiкати! Руки вгору! - витрiщився полiцай, приклав  гвинтiвку  до
живота, як прикладають нiмцi автомата, i клацнув затвором.
   Данило, темнiючи вiд гнiву, змушений був пiдняти руки.
   - Отак! - вдоволено сказав прихвостень i  пiдiйшов  ближче.  Обличчя  в
нього нерiвне, муруге, мов каша з маком. - Документи ма╨ш?
   - Маю.
   - Виймай, щоб дома не журились, - давiть у жарти ышуися  перевертень  i
трохи розпогодив колючi очi.
   Данило вийняв червоноармiйську книжку, простягнув полiца╨вi.
   - I знову руки вгору! -  наказав  той,  приставив  гвинтiвку  до  ноги,
розгорнув документ i зневажливо скривив тонку рисочку шершанiiх уст.
   - Що ти менi оце тичеш пiд нiс? Нiмецьким документиком не запасся?
   - Ще не встиг.
   - А жаль. Тодi почалапа╨ш зi мною в полiцiю.
   - Чого ж у полiцiю?
   - Там тобi скажуть чого, - i посмiхнувся. - Там  ╨  майстри  художнього
слова, що з усякого виб'ють i сльози, i, коли треба, душу.
   - Я ж, хлопче, додому йду.
   - Який я тобi "хлопче"?! - визвiрився полiцай.
   - Де ж ти так скоро совiстi позбувся?
   - Ану покинь менi глаголанi╨! Бери свiй папiрець  -  i  ходiмо.  Данило
потягнувся до книжечки i враз блискавичним рухом  обома  руками  перехопив
горло полiцая, шарпнув його до себе, пiдставив йому ногу, повалив на землю
i почув противний хрип.
   - Пу-у-стiть, - прохрипiв полiцай, а з-пiд вiй його покотились сльози.
   - Ось я тебе, гiтлерiвський пiдхвiсток, пущу на той свiт, - придавлюючи
полiцая колiном, Данило вихопив з кишенi браунiнга.
   - Не вбивайте, дядьку, - заскiмлив полiцай. - ╞й-богу,  мене  примусили
йти в полiцiю, ©й-богу.
   - Хто тебе, причмелений, примусив? - пiдвiвся Данило з землi.
   - Староста i начальник полiцi©, бо мiй  рiдний  брат  у  партизанах,  -
витер сльози перевертень. Вони сказали: як не  пiду  в  полiцiю,  то  менi
зразу ж у тюрмi видадуть банку консервiв i хлiбину.
   - Це що означа╨?
   - У тюрмi тому, кого  мали  розстрiлювати,  казали,  що  переводять  до
концентрацiйного табору i видавали  банку  консервiв  i  хлiбину.  В  лiсi
заарештованого вбивали, а хлiб i консерви привозили для iншого  смертника.
От з переляку я i став полiца╨м. Як вiдпустите - пiду в лiси шукати брата.
   - Не брешеш?
   - Ось побачите, що пiду.
   - Давай документи i пов'язку.
   На обличчi полiцая блиснули просвiтки надi©. Не встаючи, вiн  вийняв  з
кишенi пiджака  два  якихось  папiрцi,  вiдчепив  од  рукава  шуцманiвську
опаску, простягнув Даниловi. Той розгорнув перший прим'ятий  папiрець,  на
ньому великими лiтерами було надруковано:
   "ОСОБИСТА ВИКАЗКА.
   Громадянин Харитон За©ка ма╨ право мешкання у селi Жовнино...
   Шеф комендант Коро©д"._
   Внизу стояла печать. На першому ©© пiвколi тиснулися готичнi лiтери,  а
на другому стояло по-укра©нськи - "Самостiйна Укра©на".
   Данило заховав документи,  пiдняв  iз  землi  гвинтiвку  i,  морщачись,
почепив на рукав пов'язку.
   - Оце вiрно, -  повеселiшав  полiцай.  -  Тепер,  не  криючись,  можете
добиратися додому.
   - Вставай, тумануватий, та ходiмо понад шляхом до  лiсу.  Полiцая  враз
залихомадило:
   - Чого ж до лiсу?
   - Щоб тобi ближче було до брата.
   - А ви там не вб'╨те мене?
   - Побачимо. Йди.
   Пригнувшись, наче соромлячись свого зросту, полiцай лихоманно  дрiботiв
до лiсу, що принадно грав густою синявою. На узлiссi вони зупинилися.
   - Не вбивайте мене, - уже в безнадi© заскiмлив Харитон. "Що  ж  робити,
дурноверхий, з тобою? Чи хоч  трохи  порозумнiша╨ш  ти,  чи  знову  почнеш
перепиняти сво©х?"
   - Не вбивайте, дядьку...
   - Прощаю тобi, убо©ще, цього разу, хоча й не варто.  Проте  коли  знову
повернешся до полiцi© - незридними ридатимеш, не допоможе...
   - Спасибi вам, спасибi, дядечку, - не знав полiцай, як i  дякувати,  та
все згинався i розгинався перед ним.
   - Iди до брата i не ганьби бiльше свого роду!
   Обличчя полiцая пересмикнула посмiшка, вiрячи й не вiрячи, вiн  ступнув
назад, потiм скочив у кущi й, петляючи, побiг  свiт  за  очi.  Куди  ж  ти
повернеш свою покручену долю?
   Данило обернувся i пiшов лiсом, прислухаючись i до нього, i  до  шляху,
що гудiв рiзною  машинерi╨ю.  Пройшовши  кiлометрiв  iз  п'ять,  почув  на
лiсовiй дорозi перестук копит, колiс i порожнiх бiдонiв. Прича©вшись  бiля
купки дерев, незабаром побачив парокiнну з бiдонами вiд молока пiдводу, на
нiй незграбився сiровидий, помервлений вiзник, який мав два пом'ятi, що аж
пiдстрибували, капшуки пiд очима, черевиком виткнутий нiс i мiтлами вуса.
   Печатi задавнiлого невдоволення та  зла  гнiздились  на  його  широкому
чолi, на зморшкуватих повiках i скособочених варгах. Один кут ©х був грубо
закруглений, а другий -  такий  гострий,  нiби  весь  час  намагався  далi
розрiзати щоку.
   "Так i до вуха пiдповзе. Не дай боже зустрiтися з таким  молоковозом  у
нiчну пору".
   Данило вийшов на  погорблену  корiнням  дорогу,  владно  зупинив  конi.
Молоковоз лихом втупився в нього:
   - Якого тобi дiдька, хоча ти нiби й полiцай? -  заскрипiло  слово,  мов
пересохлi дверi.
   - Гарно стрiча╨те людей.
   - Як вони мене, так i я ©х. Бо що таке  люди?  Велике  збiговисько,  де
кожен дума╨ тiльки про свою шкуру.
   - Пiдвезiть, коли не жаль коней.
   - Аби вони були мо©, то жалiв би. Сiдай десь збоку. Звiдки ╨си?
   - З крайсу.
   Молоковоз кра╨м ока  зирнув  на  Данила,  скособоченими  варгами  вибив
насмiшку:
   - I там полiца© дрантюхами - без форми ходять?
   - Скоро i форма буде. А ви чого такий, наче на весь свiт у©лись?
   Молоковоз кинув на Данила притуманений злобою погляд, вйокнув на  конi,
потiм вийняв з пазухи  туго  набитий  кисет,  розшморгнув  його  i  поволi
прогугнiв:
   - Бери на дурничку. Бiсiвську мiць ма╨.
   - Спасибi, я не вживаю цього зiлля.
   - Тодi добре горiлку тягнеш?
   - Не без того.
   - До цього ви мастаки. А от допомогти бiдному  чоловiку  нема  кому,  -
зажурилося усе зло на капшучистому  виду,  i  навiть  плечi  зажурились  -
пригнулись.
   - Це хто - ви бiдний чоловiк? - не повiрив, посмiхнувся Данило.
   - Вiр чи не вiр, а таки я, бо в життi воно так: комусь перепада╨ просте
або й райське дерево, а комусь - однi трiски, - хрипло  зiтхнув  молоковоз
та й кинув погляд у лiси чи в минувшину. - От послухай.  Був  колись  Хома
Кошiль господарем на всю губу, на весь повiт.  Земельку  мав,  чорну,  мов
крило галки, а воли такi, що нi  один  наймит  до  рогiв  не  доставав,  i
медаль, як радiсть, пiд ши╨ю носив. Та бiльшовики пiдрiзали Хомi земельку,
постинали крила ще в двадцятому роцi, а та медаль пiд шивю мало  не  стала
петлею. А як почав надходити тридцятий рiк - скумекав я, куди  вода  тече,
роздiлив сво©  статки  помiж  дiтьми,  взяв  собi  тiльки  троян  коней  i
сiроманцем гайнув iз села працювати де на капiталiзм, де на соцiалiзм.  То
чорнi були мо© днi i чорною була туга.  Тiльки  одного  дня  розвеселився,
коли почув про розкуркудювання: таки перехитрив я,  обскакав  ою©х  дурнiв
дукачiв... Носило мене i по Днiпрогесах, i по Турксибах. Воно й  там,  хто
був з головою, без гроша не сидiв. Та грошi - полова, а земля -  свята.  I
ждав я сво╨© земельки з усiх до одного снiв. То як почув про вiйну - кинув
квартиру зi сво╨ю потiпахою i зразу ж сюди. Люди на схiд та на  схiд  -  в
евакуацiю, а я зi сходу, як той бродяга, що судьбу проклина╨.  Вважай,  iз
нiмцями в один день прибився до свого села: нiмцi iз заходу, а я зi сходу.
Обiйшов усю свою земельку,  позабивав  у  не©  свiжi  вербовi  кiлки,  щоб
межовими вербами стали, а сам збирався стати старостою. Та  щось  воно  не
туди повернуло - люди i власть наставили старостою мого колишнього наймита
Iвана Гнатюка, який був, ким би ти думав, - аж головою колгоспу!
   - Що ви, люди, робите? - гукнув я на сходцi.  -  Вiн  же  стопроцентний
бiльшовик!
   То мене тодi на сходцi, чу╨ш, мало не стовкли. I що найстрашнiше - сво©
дiти одкинулись вiд батька, назвали в вiчi стопроцентним iродом.  А  потiм
цей самий Гнатюк  у  насмiшку  наставив  мене  молоковозом.  От  i  знову,
хвоськаючи чужi конi, нелюдьком стаю. Та що ж це робиться в свiтi? I  чого
я так поспiшав до сво╨© земельки!
   - Не дали вам ©©?
   - Дали надiлок тiльки пiд огород. Я вже й до начальника полiцi© ©здив.
   - А вiн що?
   - За кожного партизана, каже, будемо надiляти по два гектари  землi.  I
тут нема правди, бо на Полтавщинi, чував, за спiйманого партизана дають аж
п'ять гектарiв. Мабуть, доведеться гайнути туди.
   - Так що ж вас трима╨ тут? - запитав Данило, ледве стримуючи лють.
   Кошiль стишив голос:
   - Хiба iще не здогадався?
   - Нi.
   - Трима╨ мене проклятий Iван Гнатюк.
   - Вiн не пуска╨ вас на Полтавщину?
   - Нi, це я хочу присочити його, на гарячому спiймати, бо чу╨ моя душа -
не новiй владi служить вiн, а знову ж бiльшовикам. Тож  хай  стратенець  i
йде на страту.
   Данило вирвав а руки молоковоза батога, скочив на землю i з усiей  сили
вперiщив ним по широких плечах.
   - За що?! - верескнув, вирячився Кошiль,  проворно  скочив  "на  землю,
стиснув волохатi, схожi па ©жакiв, кулачища.
   Данило вперiщив його i вдруге, i втрет╨.
   - За те, що перехитрив сам себе i вже сочиш за добрими дюдьми. Зараз же
повертай конi в крайс! Я тебе, волоцюго, здам сво╨му начальнику! - I знову
шмагонув батогом.
   Хома враз обм'як, опустив люшнюватi руки i забелькотав:
   - Помилуйте, пане полiцаю.  Напоумили  дурного.  Я  ж  думав  та  гадав
якнайкраще догодити вам.
   - Вже не догоджуй, коли здитинився розумом. Повертай  до  крайсу!  Бач,
вiн за ким пантру╨!
   - Пане полiцаю, богом прохаю, змилосердьтесь. Я вам навiть,  коли  ваша
ласка, вiдкупного дам.
   - Вiдкупного?.. - нiби задумався. - Давай! Бiс iз тобою!  Кошiль  полiз
до кишенi, вийняв капшука, схожого на тi, що коливались на його обличчi, i
простяг Данилу:
   - Отут на добрий могорич вистачить. Бери  мо©  сякi-такi  заробiтки  на
чужому молоцi.
   - Оце хай тобi буде наукою, щоб не падлючив i  не  верзякав  на  добрих
людей. - Данило недбало засунув гаванець до кишенi. - Коли ж ми хоч  слово
почу╨мо вiд тебе про Iвана Гнатюка, то  заздалегiдь  готуй  торбу  i  суши
сухарi.
   - Отак i повиннi ми вiдчувати твердiсть влади,  -  глибокодумно  прорiк
Кошiль, тiльки зараз збагнувши,  в  яку  халепу  вiн  ускочив  через  свою
дурiсть.
   Данило скинув вiжки i тлею з пiдручного воронця, вискочив  на  нього  i
насмiшкувато сказав молоковозу:
   - Передасте привiт Iвану Гнатюку. А що батожив вас, можете не говорити.
   Але Кошiль нiчого не вiдповiв на це,  тепер  усi  його  думки  кружляли
навколо одного: як йому замиритися зi старостою свого села, що он яких ма╨
захисникiв.  Вiн  тричi  широко  перехрестився  на  сонце,  що  грало  мiж
деревами, але й сонце ве змогло вибити з його погляду холодних сутiнкiв.
   То дiбровами, то полями, то шляхом Данило до вечора вiдмiряв, певне,  з
тридцять кiлометрiв i  смiливо  в'©хав  у  якесь  село,  роздiлене  надво╨
неширокою рiчечкою. Тут бiля левадок стояли ошатнi  хатки,  до  кожно©  од
рiчки тягнулося два рiвчаки. Це здивувало Данила, i,  зустрiвши  в  березi
жiнку з шматтям ва коромислi, вiн запитав, що воно й до чого.
   - У нас отак споконвiку заведено, -  погойдуючи  коромислом  i  станом,
вiдповiла жiнка. - Бiля кожно© хати ма╨мо копанку, в  нiй  трима╨мо  рибу;
карасi, лини, коропи i в'юни ╨. А щоб для них завжди була чиста вода -  то
впуска╨мо i випуска╨мо ©© цими рiвчаками.  А  ти  ж  звiдки  будеш,  такий
проворний?
   - Здалеку, тiточко.
   - Та бачу, що здалеку, - буркнула, неприязно оглядаючи його.
   - По чому ж ви бачите?
   - По тво©й ганчiрочцi, - тицьнула на полiцайську пов'язку.
   - Хiба у вас таких нема?
   - Таки нема. Кого позаписували  у  полiцiю,  усi  порозбiгалися,  опрiм
придуркуватого Вавила,  який  од  роду  ма╨  босу  голову.  Кажуть,  тепер
звiдкись чужого падлюччя наженуть. Ти не з цих сквапних?
   - lie з цих, тiточко.
   - А якщо з цих безчесникiв, - оглянулася жiнка, - то скорiше ховай свою
лахманину i вив'юнюйся звiдси. Тут дармового поживку не знайдеш.
   Данило засмiявся од цi╨© мови, що була йому, як музика.
   - Ти чого ж радi╨ш? -  здивувалася  жiнка  i  пiдозрiло  подивилась  на
нього: чи й цей заволока такий придурок, як ©хнiй Вавило?
   - Бо, видно, тут гарнi люди живуть.
   - Якi не живуть, а в сiрка очей не позичають, - гойднула коромислом  i,
вигинаючи тонкий стан та зблискуючи  литочками,  гарно  пiшла  стежкою  до
сво╨© хати.
   - Тiточко, а де ваш староста живе? Жiнка зупинилась, рукою показала  на
левадку, обсаджену червонолозом.
   - Ось бачиш вусаня в сiряку, що корову бiля садочка пасе? Оце i  ╨  наш
староста, Микола Андрi╨нко.
   - Староста - i корову пасе?
   - А вiн у нас не  супостат  i  не  грошолюб.  I  в  скрутну  годину  не
перешерстився, - сердито озвалася жiнка.
   Ведучи коня понад червонолозом, Данило пiдiйшов до  старости,  який  ще
здалеку подивлявся на нього. Був це чолов'яга рокiв п`ятдесяти з  обличчям
кольору  й  сухостi  волоського  горiха,  на  головi  в  нього  красувався
саморобний солом'яний бриль, i тому начальство було  схоже  на  звичайного
сiльського пасiчника.  Цю  схожiсть  ще  пiдкреслювали  старi  дуплянки  й
вулики, якi стояли у невеличкому садку.
   - Драстуйте, пане старосто, - вклонився не чину, а лiтам Давило.
   - _Драстуйте, пане полiцаю, - заскалив око  старий,  а  в  голосi  його
озвалася прихована насмiшка.
   - Як воно у вас, пане старосто?
   - Нiчого у нас, пане полiцаю, - i пустив пересмiх по зморшках вусах.
   Чого ж ви смi╨тесь?
   - А як нe смiятись? От один пан пасе корову, а другий  пан  прийшов  до
нього на дурнiчку чимсь поживитись. Чи не вгадав пан пана?
   - Так ви ясновидець, пане старосто© Старий нахмурився.
   - Може, ясновидець, але не можновладець. Ось такi пани, як ти i на©жджi
лобурi, об'©ли мене, наче гусiнь. То як дуже голодний, iди, поки не пiзно,
шукай пристановиська i з'©жу.
   - Куди ж менi накажете пiти?
   - Вiдпитай полiцая Вавила.
   - До цього придурка?! - обурився Данило. Староста щось прикинув на всiх
сво©х зморшках, цiкавiше глянув на непроханого гостя:
   - А ти звiдки зна╨ш, що вiн придурок?
   - Так хто ж цього не зна╨?
   - Он як, - ще щось прикинув чоловiк, моргнув бровами i вусами.  -  Ану,
давай сво© документи.
   Данило видобув обидва папiрцi, якi  забрав  у  полiцая,  простягнув  ©х
старостi, той дiстав з кишенi старенькi окуляри, натягнув ©х на нiс i став
схожим на дятла, що огляда╨ перед працею стовбур дерева.
   - "Особиста виказка", - по складах чита╨ староста, далi  зупиня╨ться  i
витрiщу╨ться на гостя: - Так оце ти будеш Харитоном За©кою?
   Данило завагався: а що, коли цей За©ка нако©в усякого  i  про  це  чули
тут?
   - Кажи, пане полiцаю, - вже наказу╨ староста. - Це ти Харитон За©ка?
   - Я.
   I враз староста розреготався, хапаючись руками за живiт. Пересмiявшись,
вiн знову витрiщився на Данила:
   - Ти, хлопче, не мороч менi голови i нижчеспиння заразом. Усiх За©кiв я
знаю як облуплених. Кажи по правдi: хто ти будеш, як тво╨ прiзвище i  чого
прителiпався на сво╨му вiдгульнi? Коли за душею старого, то можеш брати ©©
- не заплачу перед вами, песиголовцями.
   - Що ви, дiду! - по-синiвськи поклав  сво©  руки  на  руки  старого.  -
Живiть побiльше, бо ви, бачу, людина!
   - А хто ж будеш ти? Кажи справжн╨ прiзвище!
   - Зовуть мене Данилом Бондаренком...
   - Данилом Бондаренком?  -  не  повiрив  староста.  -  Знову  обморочити
збира╨шся?
   - Справдi, я - Бондаренко.
   - А як тебе величають по батьковi?
   - Максимовичем.
   - Стривай, стривай! Ти часом не той садiвник, про якого в газетi писали
перед самою вiйною?
   - Отой самий.
   - Чого ж ти зледащiв так? - глянув на полiцайську пов'язку.
   - Хiба ви не бачите, що горе заставило?
   - Напевне, так, - погодився старий. - То ось ти який, коли не брешеш! А
якi в тво╨му саду були зимовi сорти яблук?
   - Нащо це вам?
   - Кажи, коли питають старшi.
   - Кальвiль снiговий, золотий ренет, щетина, ренет Симирепка,  тиролька,
джонатан, пепiн лондонський. Досить вам?
   - А оце ж яке? - махнув рукою на розложисту яблуню.
   - Штрейфлiнг.
   - А яке яблуко може лежати два роки?
   - Ренет шампанський.
   - Що правда, то правда, - i староста вiддав  Даниловi  "виказку".  -  А
куди ж Харитона подiв?
   - Завiв до лiсу i вiдпустив. Казав, що пiде до брата в партизани.
   - Може й пiти, бо в полiцi© опинився не з власно© охоти, а з примусу  i
страху. Куди тебе доля чи недоля провадить?
   - Додому.
   - Одчайдух ти при чужих документах i конi, - i староста пустив посмiшку
по вусах. - Що ж, пане полiцаю, ходiмо до мено на вечерю.
   - Так вас же, пане старосто, об'©ли рiзнi, наче гусiнь? Пан для пана не
старався б, а пасiчник для садовода завжди постара╨ться. Ось ми  зараз  iз
копанки карася i в'юна витягнемо, на за©док меду внесемо,  нагоду╨мо  тебе
та й вкладемо спати, бо ти вже ледве на ногах сто©ш.  -  I  старий  пiдвiв
його до чимало© копанки, де росло й татарське зiлля, i очерет, i через два
рiвчаки , авречнщалася вода.



   XIX

   I ось довгожданий татарський брiд  з  осколком  мiсяця  всерединi,  i
мовчазний присiлок, що вткнувся в нерiвний берег, як немовля у материнськi
груди, i тривога пташиного граю у небi, i  тихе  схлипування  пригорблених
верб, i дрiмота вербових човнiв, припнутих до прикорнiв.
   Кiнь зупинився, час зупинився, тiльки в грудях так  гупа╨  серце,  наче
хоче розбудити приспанi оселi.
   Чого ти? Чого? Пора б уже огрубiти, корою взятися, та не береться  воно
корою, i навiть у таку годину його бентежить сон цього забутого  присiлка,
пiвсон рiки i дрiмота звичайних човнiв, що з берега  на  берег  перевозили
його дитинство, а потiм кохання. Де воно i що з ним тепер?
   Данило зiскаку╨ з коня на зарость червоно©  таволги,  прислуха╨ться  до
ночi, до  берегiв,  до  хат-бiлянок,  в  однiй  з  яких,  певне,  спочива╨
Мирослава. I знову нижче хмар суму╨ клекотливий пташиний грай,  а  йому  з
глибини присiлка пода╨ голос самотня сурма. То озива╨ться  туга  пiдбитого
журавля, який другий рiк живе в Ярослава Гримича. Серпень - пора перельоту
- найтяжчий для птаха мiсяць. А людинi тепер  стали  тяжкими  усi  мiсяцi.
Усi!
   Скинулась риба на течi©, тенькнула душа, хоч вiн так поспiшав  сюди:  i
до тi╨© вишнi, пiд якою спочива╨ матiр, i до  тi╨©  оселi,  де  дозрiвають
пшеничнi коси його Мирослави, i до тих людей, з  якими  ма╨ш  бути  завжди
разом...
   Найперше вiн добрався до цвинтаря, бо  чув  провину,  що  не  вклонився
пам'ятi матерi, йдучи на вiйну. Вiн  знайшов  те  дерево,  яке  виросло  в
узголов'©  рiдно©,  i  тiльки  торкнувся  рукою  до  нього,  як  на  землю
посипались перестиглi вишнi. I птиця  не  склювала  ©х  -  напевне,  i  ©©
поменшало у вiйну.
   З-за дерев, розгортаючи туман,  вийшов  пригорблений,  облитий  сивиною
прицвинтарний сторож, який пiввiку стрiчав домовини i жив помiж могилами i
хрестами у старiй, схожiй на печерицю, капличцi, вiд рокiв осiли ©© плечi,
а хрест  похилився.  Сторож  не  впiзнав  Данила,  бо  в  цiй  божевiльнiй
коловертi часу  осмерк  його  розум.  Придивляючись  побiлiлими  очима  до
подорожнього, скорботно запитав:
   - Ти, чоловiче, не з тутешнiх?
   - З тутешнiх, дiду.
   - А я щось не пiзнаю тебе. Старих усiх пiзнаю, а на молодих не вистача╨
пам'ятi. .
   - Чого ж ви, дiду, дома не дому╨те?
   - Як же менi домувати, коли стара ось тут  пiд  барвiнком  спочива╨,  а
всiх синiв i внукiв забрала вiйна. То й ма╨ш у хатi однi  плачi  невiсток.
Може, нарвеш собi яблук чи груш?  Зародило  ©х  у  цьому  роцi,  аж  гiлля
ломиться. Чу╨ш?
   I Данило справдi почув,  як  недалеко  вiдчахнулась,  загупала  плодами
гiлка. А старий i далi туманiв бiля нього:
   - Ти ж з вiйни вирвався?
   - З вiйни.
   - А про мо©х дiтей  i  внукiв  нема  нi  слуху,  нi  переслуху.  Такого
кровопролиття, як тепер, i за ординцiв  не  було,  -  на  очi  навернулись
старечi сльози, i вiн понiс ©х з крихтами мiсяця до каплицi, де  всi  ночi
стереже постарiлих богiв, якi б мали стерегти,  остерiгати  й  застерiгати
людей. Скрипнули перестоян! дверi  каплицi,  i  Данила  наскрiзь  прорiзав
тяжкий не то стогiн, не то схлип:
   - Дiточки мо©, дiти, де ж ви тепер?
   То не боги тужили, а людина, яка вiк звiкувала з мовчазними богами...
   Зазiленою цвинтарною дорогою, на яку вiд могил повiдбивалися  здрiбнiлi
пiвники i м'ята, Данило пiшов до  прицвинтарно©  левади,  на  яку  самопаш
пустив коня. Але що це? Недалеко вiд  його  воронця  стовбичив  у  високiй
шапцi якийсь огрядний чолов'яга. "Звiдки ти  взявся  такий  проворний!"  I
вихопив з кишенi пiстоль.
   Чоловiк обернувся до нього, пiдняв руку i тихо прогудiв;
   - Не бiйтесь, Даниле Максимовичу. Це я - Волошин.
   - Полiкарп Андрiйович? - здивувався Данило.
   - Еге ж, еге ж, - закивав головою дебеляк  i  якось  нерiвна  пiшов  до
Данила, нерiшуче зупинився перед ним, не знаючи, що робити: подавати  руку
чи тримати ©© при собi. I такою тугою були накупанi його  очi,  що  навiть
при мiсяцi тяжко було  дивитись  у  них.  Яке  ж  горе  так  мучить  тебе,
чоловiче?
   Данило добре знав Полiкарпа Волошина, який у тридцятому роцi попав  пiд
розкуркулення. Збираючись до Сибiру, вiн  по-хазяйськи  вiдiбрав  найкраще
зерно, умовив милогубу карооку дружину не ©хати з ним, та й подався  туди,
де теж ╨ люди i земля. Обробляти ж ©© вiн умiв з  дитинства.  От  чи  буде
тiльки в холодинi родити гречка?
   А в тридцять шостому роцi Волошин  повернувся  з  далеких  кра©в;_  там
також не дармували його руки, i вiн з гарними докуменами при©хав до  сво╨©
Ганi, на коси яко© вже лiг осiннiй ганець.
   Другого дня, ще вдосвiта, чоловiк прийшов до Данила,  вийняв  з  кишенi
пiджака чистеньку пiлочку, в яку були загорнутi його характеристики, i, не
сiдаючи, запитав:
   - Чи приймете до колгоспу, чи деiнде шукати роботу?
   - А що ви з тiткою Ганею надумались робити?
   Волошин невесело усмiхнувся в достиглi перехиленi вуса:
   - Не хочу сповзати з землi, не хочу на нiй i перекотиполем стати.  Якщо
не бажа╨те, щоб iз усiма в гуртi робив, то я можу  в  смолокурнi  чманiти,
можу й рибу в ставках доглядати - до не© в мене легка рука.
   - Що ж, коли легка, то ставайте старшим над рибою. I тодi засiпались  i
вi©, i повiки, i вуса в чоловiка. Вiн зiтхнув i вже розкуто запитав:
   - То вiрите менi?
   - Вiрю, Полiкарпе Андрiйовичу.
   - Спасибi ж за вiру! - розчулився чоловiк. - Колись  я  не  мав  ©©  до
людей, а  тiльки  до  зерна  i  до  худобини,  то  й  сам,  вважайте,  був
напiвхудобиною... От хоч якi тяжкi були мо© останнi роки, а  не  проклинаю
©х, бо помiж людьми почав знаходити вiру...
   Цi слова надовго запам'ятав Данило. А Волошин нiде не пiдвiв  нi  його,
нi людей...
   Це було "тодi". А що тепер тебе змучило?
   - До матерi ходили? - негадано запитав  Волоiгiин  i,  скинувши  шапку,
повiв посивiлою головою на цвинтар.
   - До матерi, - здригнувся Данило.
   - I досi пам'ятаю ©© голос, - вона ж  iз  мо╨ю  Ганею  дiвувала.  Разом
спiвали "Розлилися води на чотири броди". А тепер розлилася  кров  на  усi
броди.
   - Що з вами, Полiкарпе Андрiйовичу?
   - Зрадливiсть долi, - тоскно зiтхнув чоловiк. - Послуха╨те?
   - Говорiть.
   - Воно б краще на мо╨ подвiр'я повернути, щоб нiякий  дiдько,  з  отих,
кого язик брехнею году╨, не навинувся.
   I хоч як вони тихо добиралися до зашпоришеного  подвiр'я  Волошина,  ©х
таки почула тiтка Ганя, вийшла з хати, пiзнала Данила, кигикнула чайкою  i
кинулась до нього з розпростертими руками.
   - Данилку, дитино! Живий?!
   - Живий, тiтко Ганю.
   - То ходiмо до хати. Який же ти виморений... Та все одно  живий.  А  ми
живем i не живем... Розказував тобi? - сльозами глянула на чоловiка.
   - Цить, стара. Оце зараз усе, як на духу,  повiм.  Дай  тiльки  в  хату
зайти.
   В оселi тiтка Ганя одразу  кинулась  до  печi,  а  Полiкари  Андрiйович
нелегко почав свою розповiдь:
   - Не знаю, чи й будеш тепер ©сти у мене,  коли  скажу,  що  я  став  аж
головою громадського господарства.
   - Чого це вас туди занесло? - насторожився Данило.
   - Нова влада менi,  як  розкуркуленому,  довiрила  це  господарство.  Я
всiляко огинався та вiднiкувався, але люди почали вмовляти,  бо  ж  можуть
якогось iдола привезти. I таки вневолили мене. То й  жпву  тепер,  наче  з
мене колi© душу вибрали.
   - I як же вi© господарю╨те?
   - Що можна було заховати - пiшло в заховання, а хлiб  i  худобу  тихцем
роздаю, щоб якнайменше фашистам перепало поживи. Почав  з  свиноферми.  Нi
одного свинячого  хвоста  це  дiстапось  людожерам.  Захотiла  нова  влада
навернути мене до худобства, але нiчого з цього не вийде,  то,  певно,  на
шибеницю наверне. А якщо виживу, теж радостi мало: що скажуть  менi  нашi,
коли _повернуться? Ось це  у©дання  найбiльше  й  мучить._  Бачиш,  в  яку
марнiсть часу вскочила моя дурна голова, - i знову  зiтхнув.  -  Скажи  по
правдi: вже судиш мене?
   - Нi, Полiкарпе Андрiйовичу... Тiльки не забудьте вдiв i сирiт.
   - Вiн, Данплку, ©м найпершим хлiб завiз. У тебе  ж  науку  проходив,  -
озвалася тiтка Ганя, ставлячи на стiл тарiлки. Проти  мiсяця  на  ©©  вiях
бринiли сльози.
   Данило прихилився до не©, поцiлував у щоку._
   - Спасибi, дитино, - жiнка скорбно усмiхнулася i рукою витерла очi..._
   Кiнь по колiна зайшов у брiд, м'яко почав перебирати губами  пiдсвiчену
воду, потiм заiржав, i тодi з того берега на оболонi теж озвалося iржання;
його смуток нiби пiдхльоснув воронця, розбиваючи хвильки i  хмари  в  них,
вiн пiшов, пiшов, пiшов уперед, потiм, витягаючi©  пшю  та  зiтхаючи,  мов
людина, поплив на той берег. Данило аж руку приклав до  очей:  згадав  бiй
бiля рiчки i як ©© перепливали осiдланi конi, що пережили вершникiв. А тим
часом воронець вибрався на сухе, обтрусився, стрiпнув  гривою,  захопив  у
не© пасмо мiсяця i з iржанням помчав до свого товариства.
   Бiля старо©, з випаленою  душею  верби  Данило  побачив  неприв'язаного
човника, потягнув його  до  води,  тут  же  знайшов  кiлок,  яким  рибалки
припинають сiтi, вiдгрiбся i тихо-тихо, нiби у снi, поплив до того берега,
до свого кохання, до сво╨© Мирослави.
   А може,  й  справдi  вiн  впливав  у  сон?  Бо  велику  чародiйну  силу
перетворень мають нашi вечiрнi рiки i броди, коли в них  тоне  й  не  тоне
мiсяць, коли  в  та╨мничих  ямбах  очеретiв  затиха╨  птиця,  коли  шматки
туманiв, неначе  дiди,  не  знають,  де  знайти  пристановище,  коли  бiля
невигадливих прибережних осель, вiддiляючи
   412-413!!!
   - Ой, як це страшно, - зiтхнула Мирослава. - Ми будемо серед  сiю©х,  а
ти серед чужих. - I враз сполохано пiдвелась: - Нiби Хiчi-i приходив сюди.
   - Напевне, мiй дiдусi..
   - Так чого ж вiн поставив чоботята на призьбi?
   - Мирославе, не бiйся, це я, - Данило так тихо озвався,  що  й  сам  не
почув свого голосу.
   - Ой! - водночас зойкнули Мирослава i Ярина,  шарпнулись  до  дверей  i
зунидились. - Хто це?
   - Нe пiзнали? - хоче посмiхнутись Данило, та щось i посмiшку,  i  голос
зчавило йому.
   - Даниле! Данилку! - скрикнула Мирослава  i,  не  то  смiючись,  не  та
идачучи, кинулась до нього.
   -  Негадане,  проте  ефектно,  -  в'©ла  сво╨ю  театральнiстю   Яринка,
засмiялась, пiдiймла привiтатись до Данила, а потiм процитувала вiдповiдну
реплiку: - Мавр зробив свое дiло, - мавр може пiти, - та  й  вислизнула  з
хати, невiдомо чого витираючи рукою вi©.
   Данила обiйма╨ Мирославу, пiдводить ©© ближче до мiсяця.
   - Ти? - i сам розумi╨,, що важко задати дурнiше запитання.
   - Я, Данилку, - посмiха╨ться, i зiтха╨, i схлипу╨ заразом Мирослава.  -
Прийшов?
   - Прийшов. Скiльки думалося про цю хвилинку, -  вiдiймав  ©©  на  руки,
притуля╨ до себе.
   - А скiльки днiв i ночей я виглядала тебе i коло хати, i коло броду.
   - Але де ти ходиш течами? Так перелякала.
   - Справдi? - тихо, по-дитячи засмiялась Мирослава. - Тебе i перелякала?
   - Авжеж. То. де блука╨ш ночами та ще з карабiном?
   - Ми щойно э партизанського" загону Сагайдака. Пусти па  землю  -  тобi
важко.
   - Так ти партизанка?!
   - А чого здивувався?
   - Якось не думав вад ним.
   - То© саме життя подумало.
   - Що хтось, окрiм вас, ╨ з жiноцтва?
   - Поки; що  нема,  та  й  Яринка  йде  вiд  вас.  Нам  окрему  землянку
обладнали, пiч iз.залiзно© бочки поставили, а в  гiльзах  снарядiв  горить
вогонь i стоять квiти... Даниле, рiдний! Нiяк не  вiраться.  Схуд,  зблiд.
Певне, був поранений?
   - Та був.
   - I куди? - зойкн