воджали в поле плугатарiв iз раннiм плугом. Коли ж вони повертались увечерi додому, ©х стрiчали старi й малi. А яка то була радiсть, коли орач виймав тобi з торби шматок причерствiлого хлiба i казав, що вiн од зайця. Це був найкращий хлiб мого дитинства! А хiба не святом ставав той день, коли ти сам торкався до чепiг i проводив свою першу борозну? I досi з глибини рокiв озива╨ться голос мого батька, який одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радiсного i схвильованого, до плуга, а сам став бiля коней. Дома вiн про нашу працю говорив як про щось геро©чне: "Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами i за нами, а ми собi оремо та й оремо поле". З щедрiвок, якi взимку виспiвувались пiд вiкнами добрих людей, я знав, що за плугом навiть сам бог ходив, а богоматiр носила ©сти орачам. Тому й досi, коли я в полi бачу обрис жiнки, що несе обiд уже не орачевi, а трактористу чи комбайнеру, в мо©й душi трепетно сходяться ранковi легенди минулого з сьогоднiшнiм днем... А ота книжна погорда до селянина i його кревно© працi породила в менi першу вiдразу до пихи, де б не вищирювала вона сво© iкла: чи з житейського щодення, чи з книги, бо в книжцi злелiяне слово мае бути справжнiм святом душi й мислi. Я мало тодi стрiчався з скарбами людського духу, та грiх було б гудити тi часи - вони були по-сво╨му прекраснi... Мати, коли я, забувши все на свiтi, припадав до роздобуто© книги, не раз гримала на мене: -Святий дух з нами! I що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче замовлений. Та спом'янись i спам'ятайся нарештi, бо осьдечки зараз усе полетить у пiч! Правда, у пiч вона так i не кинула жодно© книжки, але повсякчас пасла мене очима, побоюючись, щоб читання не пiдвередило ©© дитину. - Мамо, i що там тiльки може пiдвередити? - Що?.. А звiдки я знаю? - То чого ж таке говорите? - Бо люди кажуть... Он прочитав один розумник геть усю бiблiю i позбувся того, що мав у черепку, - показуючи пальцем на лоба, страха╨ мене святим письмом. - Я ж бiблi© не читаю. - В тебе, вiтрогоне, гляди, хватить розуму i до не© допастись. Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати... Вдень, навiть взимку, я ще мiг сяк-так хитрувати, але ввечерi дiло мо╨ було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника, задмухувала слiпака, i я вже в теменi мусив додумувати про якогось князя або графа: чи його уразить "рокова куля", чи "стрiла Купiдона". Через отой поганий, бензином заправлений слiпак, що весь час фахкотiв i погрожував вибухнути, я найбiльше ремствував на матiр, а далi додумався перехитрити ©©. Коли в хатi всi, окрiм цвiркуна, засинали, я навшпиньках пiдходив до печi, витягав з ©© челюстей жарину, роздмухував вогник, засвiчував каганець i забирався з ним на пiч. Тут я його так вмощував у закапелок, щоб свiтло не падало на хату. I ось тепер до мене починали стiкатися царi й князi, запорожцi й стрiльцi, чорти й вiдьми. Тодi ще по селах i навколо них жила всяка нечиста сила, вона, як могла, збиткувалась над хлiборобом, його худiбкою та посiвами. I коли хтось ловив чорта чи вiдьму - теж не милував ©х. Вiдьмi, як правило, вiдрубували руку, щоб вона не здоювала корiв, а чорта найчастiше запрягали в плуга, i вiн орав доти, поки не вiдкидав копита. Найбiльше ж у нашому селi доводилось воювати з нечистою силою дядьку Миколi. Де вiн тiльки не ловив ©©. I в коминi, де чорт стрiчався зi сво╨ю, сажею пiдмальованою, коханкою-вiдьмою, i в комiрчинi, де безсовiсний бiс ласував салом, i у вершах, куди забирався дiдько на дурничку жерти рибу, i пiд мiстком, i в дуплавих вербах, i в копанках, i в тих мiрках-солом'яниках, якими безп'ятий намiря╨ горобцiв на вечерю. I хоча нечиста сила по-всякому мудрувала, як перехитрити свого ворога, з цього нiде нiчого не виходило. Дядько Микола завжди ставав переможцем. За сво╨ життя вiн стiльки повiдрубував у нечистi хвостiв, ратиць i рогiв, що все це не вмiстилось би й на вiз. - Коли б на цей товар знайшовся покупець, то мав би я грошей бiльше, нiж смiття, - хвалився дядько Микола. А його дружина вiд такого неподобства тьху-тьхукалась i пiдiймала руки до образiв, а далi цiпила на мужа кулаки... Я не був таким хоробрим, як дядько Микола, i не мав його сокири, тому вночi тремтiв i завмирав над тими казками, з яких, наче з лантуха, аж сипалася рiзна страховина. Та коли серце вже зупинялося од переляку, приходила полегкiсть: десь зовсiм недалеко глупу нiч прокльовували голоси пiвнiв. Тому я й досi люблю ту пору, коли пiвнi сво©ми крилами проганяють темiнь i нечисту силу, а спiвом починають новий день. Через якийсь час мати дiзналася про мо© хитрування з каганцем. I винен у цьому був тiльки я. З яко©сь страшнецько© казки на мою бiдну голову витрусилося стiльки чортiв, болотяникiв i водяних, що вони, знахабнiвши, почали визирати з усiх шпарин, висолоплювати язики i навiть лiтати по хатi. Я необережно зиркнув на жердку над лiжком, побачив на нiй чорта i скрикнув. Правда, одразу ж виявилося, що то був не чорт, а чорнi дiдовi штани. Та ця помилка дорого коштувала менi: мати почала на нiч замикати каганчика у прискринку. До нього вже я нiяк не мiг добратися. Отак вперше нечиста сила хотiла розлучити мене з друкованим словом. Та це було не найгiрше. Страшне почалось значно пiзнiше, коли нечиста сила розбирала та не прощала мо© книги i в кожному рядку вишукувала ворожi прояви, рiзну апологетику, збочення, селянську обмеженiсть, селянськi дрiбновласницькi тенденцi© i ще якусь погань... Дядьку Миколо, як iнодi бракувало вашо© сокири, щоб вiдтинати хоча б хвости отiй нечистi, що залазила в слово, як плодожерка в яблуко... Та повернуся знову до злощасного каганчика. Я кiлька днiв i сяк i так добирався до скринi, пiдшукував у залiзяччi рiзнi ключi, але з цього нiчого не вийшло. Та зневiра не дуже довго крутилася бiля мене. Через кiлька днiв менi спало на думку вихимерувати свого слiпака. Робив я його весело, швидко i просто: дiдовою ножiвкою вiдчикрижив денце французького патрона, знизу в шийку втягнув гнiт, все це пропустив через серцевину кукурудзяного качана i ним наглухо зачопив невелику бляшанку з бензином. Не знаю, чи була задоволена мати сво╨ю вигадкою, а моя менi аж смiялася. Мати помiтила, що зi мною щось ко©ться, недовiрливо поторгала ляду скринi, а я, щоб не пирхнути, вискочив з хати. Та зробити каганчика було значно легше, нiж дiстати книгу. В пошуках ©© я обходив мало не все село, позбувся сво©х мiзерних дитячих скарбiв, а iнколи й забирався на засторонок чи вишки, де неслися кури. Отак я й познайомився з мiновим господарством ще в двадцять першому роцi. На ярмарку за тоненьку книжечку "Три торби реготу" я вiдда" безсовiсному крамаревi аж п'ять крашанок, знайдених на вишках в кубельцi ото© зозулясто©, що завжди норовить пота╨мно вивести курчат, бо дуже хотiлося посмiятись. Та недарма кажуть: дасть бог купця, а дiдько розгудця. Хтось про мiй торг переказав матерi, й дома за цi три торби реготу мав я аж сiм смуткiв... Отак i дiзна╨шся, що смiх i грiх живуть по сусiдству. Найбiльше ж з цих торб реготу смiявся мiй далекий родич Гива. Вiн, довiдавшись про мою кумерцiю, аж затанцював у себе на току, i затанцювали всi його кучерi, яким завжди було тiсно пiд шапкою. Я добре знав, як дражнити Гиву: пiд баранячою шапкою - баранячi кучерi. Але на цей раз нiщо не могло розсердити розвеселiлого хлопця. Його видовженi, з веселою недовiрою, очi, що вже в чотирнадцять рокiв найбiльше трималися пiдлоб'я, аж сльозились од смiху. -Оце кумерцiя, так кумерцiя: що куп, то й луп!-тримаючи в руцi шапку, витанцьовував Гива по клунi й нiяк не мiг взятися за цiпа. А за це малому молотнику он як могло перепасти. Гивинi батьки дуже хотiли бути багатими, але так, щоб усiм людям здавалося, що вони бiднi, як мак начетверо. Клята гонитва за багатством навчила ©х не берегти нi себе, нi дiтей сво©х, нi худобу, нi слова, яке, де треба й не треба, хитрувало, криводушничало i прибiднювалось. - Хiба ж це воли? - махав рукою на свою таки добрячу круторогу худобу дядько Володимир. - Це не тягло, а кiстки й хвороби, зашитi у шкуру, дурно тiльки харч переводить. Люди раз у раз чули, що в дядька Володимира найменше родить кiп у полi, копиць у лузi, а картоплi в городi, спiвчували йому в очi i смiялися поза очi. Щоб до нього менше заглядали сусiди й непроханi гостi, обережний дядечко хитро приладнав на сiнешнiх дверях клямку: зачиняй за собою дверi, а клямка зовнi сама заходить на прибо╨ць, i хто не пiдiйде до порога, бачить, що нiкого нема дома. Коли до дядька Володимира хто звертався з позичкою, вiн спочатку ставав глухим, а далi або мовчав, або таке молов, що хоч святих винось iз хати. Навiть у 1921 роцi, коли в нас люди орудували мiльйонами, в дядька Володимира, як вiн казав, не було за душею i щербато© копiйки. - Куди ж ви ©х, Володимире, дiва╨те: чи солите, чи квасите, чи свiжими по©да╨те - iнодi, пiд чаркою, допитувався дядько Микола. Тодi дядько Володимир тетерiв, корячкуватився, задихався вiд обурення або довгий час видобував iз себе "е-е-е" i захищавсь од напасника пiднятою карлючкою вказiвного пальця. Але дядько Микола знав, як можна обiрвати й це "е-е-е". Вiн безневинними очима дивився на дядька Володимира, похитував головою, а далi прихилявся до його. вуха: - А по селi, чу╨те, пiшов розголос, що ви грошi мiрками мiря╨те. Вiд такого дядько Володимир одразу червонiв, наче квiтка, хапався за шапку i тiкав додому. Найцiкавiше було послухати десь у бесiдi розмову дядька Володимира з дядьком Миколою. Дядько Володимир, випивши чарку, ще бiльше прибiднювався, а справжнiсiнький злидар дядько Микола ставав багатим, як цар. Вiн i схожий був на останнього нашого iмператора, тiльки мав бiльшi вуса i душу. - Хiба в цьому роцi жито? - пiдпираючи рукою голову, так печалився дядько Володимир, що здавалося, сльоза от-от капне у миску з варениками. - Однi одвiйки та житець, а не жито. - А в мене ж вродило як! Зерно хоч на оберемок, наче дрова, клади, - не моргнувши оком, говорив дядько Микола. - Давно в мо©й клунi не було такого раю. - Везе ж декому, - на широкий вид дядька Володимира виходила заздрiсть. - А тут аж в очах тьмi╨: одна бiда йде з подвiр'я, а свiжа входить у ворота. Нiчого нема тобi нi вiд мiсяця, нi вiд сонця, нi вiд корови набiлу, нi вiд свинi ратицi. Навiть моя чорна льоха пiдвела: опоросилась i почавила приплiд. - Невже увесь почавила? - щиросерде диву╨ться дядько Микола, наче й не зна╨, що Володимирова льоха притовкла тiльки одне порося. - Вважайте, що весь, до останньо© шерстинки, - ще бiльше печалиться дядько Володимир i накрива╨ очi повiками. - Та й скiльки тих поросят було? У мене й свинi норовлять перейти на коров'ячий приплiд. В дядька ж Миколи брови хитрувато пiдстрибують угору i аж тремтять од приховано© радостi: - А моя ж ряба, чу╨те, наче кролиха, стара╨ться: як не чотирнадцять, то шiстнадцятеро приведе, i всi мов линки. - Шiстнадцятеро!? - вражено вигукував дядько Володимир. - Та що ви, Миколо!? Та не може бути! - Хiба вам далеко ходити - попитайте мо©х вуличан. Вони теж усi завидують менi, як i ви. Та що вуличани - дiдич з Лiтина приходив, калиткою пiвдня трусив над мо©м вухом - усю грошву вiддавав за льоху, а я ©© i за торбу червонцiв не продам. - Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить - саме щастя над вами торбою трусить. - От цього я вже не бачив. А чого не бачив, казати не буду, - пускав дядько Микола шельмувату посмiшку на пiдборiддя. - I куди ж ви дiва╨те сво©х поросят?-нетерпеливився дядько Володимир. - I на торг вивозимо, i самi ©мо, бо в мене всi якось позвикала до поросятини. Яким би я був господарем, аби вставав чи лягав без не©? I всi, крiм дядька Володимира, починали смiятися, бо знали, що на снiдання i вечерю в дядька Миколи парувала сама картопля... Володимировi ж дiти мали зовсiм iншу вдачу i, де можна, пiдсмiювались над хитруваннями сво©х батькiв. Ось i зараз Гива припав до щiлини брами, а далi тихенько засмiявся: - Пiшов мiй батечко з горохом на торг, оце повернеться тiльки ввечерi. - А чого аж увечерi? - Та вiн ранiше нiяк не складе цiни на той горох, правитиме за нього, як за чорний перець, - i малий молотник почав заганяти кучерi в шапку. - А тобi не кортить на торг? - Перекортiло. Наторгувався, - похмуро кажу я, згадуючи сво© злощаснi "Три торби реготу". Гива пильно подивився на мене й розсудливо сказав: - А тво╨му, хлопче, лиху, коли крепко подумать, можна зарадити. - Зарадиш, коли в кишенi й вiтер не хоче свистiти, - безнадiйно зiтхнув я. - Знову був поткнувся на вишки, знайшов нове гнiздо зозулясто©, а пiд нею, хитрюгою, вже курчата прокльовувались. - I ти не понiс ©х крамаревi? - засмiявся Гива. - Нi, побiг до хати. Ото була радiсть! Мати вже думала, що тхiр або собака з'©в зозулясту. - А ти дуже хочеш мати книжки? - I не питай, - посмутнiшав я. - То ми розживемося на них, - заскакали бiсики в насмiшкуватих очах Гиви. - Ось я тобi на самий Великдень справжню кумерцiю зроблю. - На великдень? - Еге. Оцей рудий дiдько, що продав тобi "Три торби реготу", на великдень бере не тiльки цiлi крашанки, але й битки: вiн дуже ласий до я╨ць - накришу╨ ©х у миску, солить i ©сть ложкою, наче кашу. Сам бачив! - Ну i що з того? - нiяк не можу второпати, куди тягне Гива мотузочок. - Що? От за великоднi битки й накупу╨ш собi книг. - Де ж я цих биток наберу? - Натовчемо на цвинтарi! - впевнено каже Гива. - Я тобi до великодйя зроблю вощанку, i ти нею роздобудеш цiлу торбу крашанок, що торбу - цiлiсiнький мiшок! - Не треба менi мiшка. - Ну, це вже сам дивись, скiльки тобi треба. Головне - я тобi зроблю справжню кумерцiю, а не те що куп, то й луп! - засмiявся i махнув цiпом Гива. У великоднiй четвер ми в нашiй клунi потайки взялись за роботу. Гива обережно циганською голкою висвердлив у крашанцi дiрочку, застромив у не© стеблинку метлички та й висмоктав бiлок i жовток. Далi ми, вже в Гивинiй хатi, розiгрiли грудку воску i, щипаючи його, почали розкатувати тоненькi-тоненькi ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку i поставили ©© нiском донизу бiля вогню. Коли вiск розтопився, крашанку охолодили, покрасили i запишались: вощанка вийшла на славу! Начувайтесь тепер крамаренковi книги - не минете мо©х рук!.. Ось i великдень зверху задзвонив у всi дзвони, а низом розстелив веснянки. У церквi вистоювала старiсть, бiля церкви стрiчалися молодiсть i любов, а пiд ними бавилося наше дитинство. Бiля могутнiх прицерковних ясенiв я зустрiвся з Гивою. Вiн кинув угору вi© i брови, покосував на мою вощанку й пошепки запитав: - Торбу захопив? - Для чого? - А куди будеш класти битки? - В кишеню. - Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенiя розуму. Скiльки ©х у кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотiв тобi справжню кумерцiю зробити, а ти... - i вiн невдоволено оберта╨ться до сво©х товаришiв. Першим до мене пiдскочив Миколин Iван. Вiн мiцно затис у руцi крашанку, пофарбовану вiдваром вiльхово© кори, i жваво запитав: - Потовка╨мось? - Та нi, почекаю, - неохоче кажу, бо хiба ж можна зобидити свого сусiда? Як-не-як, а в мене ж вощанка. - Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? - смi╨ться Iван. Вiн уже встиг набити повну кишеню биток. - Може, тремтиш над сво╨ю? - показу╨ одним оком на мою вощанку. - Чого менi тремтiти? - А може, вона тебе родила? - хихикаючи, допiка╨ оцупкуватий Iван, а навколо його весело© кирпочки вибиваються i зникають двi ямки. Я починаю сурмонитись: - Коли так, тримай свою! - Тримаю i тремчу! - смiливо пiдставля╨ кулак зi сво╨ю крашанкою. Я злегка б'ю по Iвановiй крашанцi, але нi його, нi моя не пiддаються. Тодi я б'ю сильнiше, - i павучки трiщин розповзаються i по мо©й, i по Iвановiй вощанцi. Ми спочатку з жалем дивимося на ру©ни сво©х хитрувань, а далi почина╨мо смiятися - Iван веселiша╨, а я сумнiшаю, бо вiдразу пропала надiя на книжки, що лежать собi помiж залiзяччям, синькою i манiйкою, не знаючи, як за ними кра╨ться чиясь душа. Навiть справжня Гивина кумерцiя не допомогла. Як не везе, то не везе! Тому й довелося менi сьогоднi звернутися до колишнього пiдписаря Юхрима Бабенка, якого люди поза очi звали пройдошним, шалапутним, слизькооким i розпронесучим сином. Та це не заважало Юхримовi думати про себе, що вiн розумнiший за всiх у селi, i чекати свого часу. Вiн усе хотiв вирватись у будь-яке, аби тiльки начальство i, де мiг, спiдтишка кусав i оббрiхував отих керiвникiв у свитах i шинелях, що, ледве вмiючи розписатися, у революцiю розписувалися за нову владу сво╨ю кров'ю. ╙дине, що мав гарного Бабенко, - то це почерк. Дивно було, як артистично красивi лiтери вмiщували рiзну погань, що вимiзковувала Юхримова голова. Зараз Юхрим, хизуючись пiдписарською вченiстю, пиша╨ться серед парубкiв, луска╨ насiння i пiдсмiю╨ться над дiвчатами, що, спiваючи, "садять василя" - зiлля юностi. Це тiльки в пiснi таке може бути, що першим часом дiвчина садить квiтку кохання, другим часом полива╨, а третiм - уже бере цвiт у свiй вiнок молодостi i з ним iде до судженого. - Дядьку Юхриме, - з опаскою торкаю парубка за не простецьке, а з мудруватим вирiзом галiфе, в кишенях якого вмiстилося б по доброму поросятi. Тодi саме у нас пiшла - мода на галiфе - чим бiльше, тим краще. - Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у тебе земляничним милом не пахнуть. - Юхрим застережливо пiднiма╨ палець право© руки, а лiвою поправля╨ сво╨ зобиджене галiфе. - Чого тобi, нечестивцю? Може, по параграфу похристосуватися хочеш? - Нi, - розгублено дивлюся на округленi щоки й пiдбiрчастi уста парубка. - Так чого ж притирився? Яке соображенiе розуму мав? - сам з задоволенням прислуха╨ться до сво╨© мови. - У вас книжки е? --Прочотнi чи з розмишленiями? - Нi, може, ╨ без розмишленiй. - Усе в мене ╨, але що тобi до того, иуцьверiнку? Сватами ж ми, розкидаю мiзками, не можемо бути. - А чого? - смiливiшаю я. - Може, на чомусь i зiйдемось? - Хiба що на ремiнцевi, - веселiша╨ парубок. - Соскучився, натурально, за ним? - Не дуже. I якi у вас ╨ книжки? - Возможнi i навiть невозможнi, - щось згаду╨ Юхрим i гигика╨. - Але я знаю, що тобi найбiльше пiдiйдуть "Пригоди Тома Сой╨ра". I вони ╨ в дядька Юхрима. У мене аж у грудях тенькнуло, бо скiльки я чув про тi незвичайнi пригоди, аж ось i напав на ©хнiй слiд. У мо©х очах почина╨ жалiснiти прохання, i я пiдробляю сво© слова пiд Юхримовi: - Дядьку, а ви менi, натурально, не можете дати "Пригоди Тома Сой╨ра"? Возможна чи невозможна така возможнiсть? Але цим старанням я тiльки пошкодив собi: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипiв, мов хвiртка: - Насмiшечки, заводiяко, почина╨ш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобi! - Якi насмiшечки? Що ви, дядьку! Хiба можна насмiхатися над старшими, та ще у великоднi свята? Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспоко©вся, - ╙ ж такi недоколиханi, що не мають анi поняття, анi елеганцi©, а тiльки й соображають насмiшечки собi, - на когось гнiваються очi й уста, окантованi грубими пружками. - Еге ж, - погоджуюсь я. - То дасте менi "Пригоди Тома Сой╨ра"? - А нащо вони тобi? - Читати. - Читати? - знизу╨ вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвiтне сказав, i вибира╨ з жменi .соняшникового насiння одну гарбузову. Вона наводить його на якусь думку, i вiн нахиля╨ться до мене : - Добре, дам тобi, пуцьверiнку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насiння. Мiряй точно, бо я перемiрятиму. У мене так, на шармака, не вискочиш. Надiя моя розповза╨ться по цвинтарi, але я хапаюсь за ©© клаптi: - Дядьку Юхриме, то я вам це насiння, може, восени принесу, бо де його тепер дiстанеш? - До осенi й книжка полежить, не бiйся, мишi ©© не струблять. Пам'ятай: дядько Юхрим, натурально, полюбля╨ смажене гарбузове насiння. - Вiн одверта╨ться од мене, дженджуристе поправля╨ галiфе, картуз i почина╨ скалити зуби до дiвчат. А ти стiй на цвинтарi i ламай собi голову, де дiстати насiння Юхриму, бодай вiн однi гарбузи мав од дiвчат. Нi, таки невезучим народився я, та й годi. Недарма ж каже мати, що хто вродиться в ма©, то все життя буде маятися. I на якусь часину померх мiй великдень, аж поки я не забрався з такими ж, як сам, збитошниками на дзвiницю. Отут ми вже порозкошували бiля дзвонiв, i вуха залишились цiлi: на великдень навiть дзвонар шану╨ нашi вуха й чуби... Одразу ж пiсля свят я помiтив, що мати, перед тим як надiти блузку, пiдперiзу╨ться чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину. - Мамо, що то ви носите? - здивувався я. - Це такий жiночий пояс? - Дурненький, - посмiхнулася мати, одвернулась i швидко зав'язала свiй химерний пояс. - Скажiть, мамо. - Що ж тобi казати? Це отак я вигрiваю на собi гарбузове насiння. - Гарбузове? - про всякий випадок недовiрливо поглянув на матiр, - чи не дiзналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер i пiдсмiю╨ться надi мною? Бо в нас i дома, i в селi нiколи не переводилась насмiшка i перець на язицi. - Тож сказала, що гарбузове. - Воно захворiло чи як, що треба вигрiвати? - обережно випитую, щоб не попастись у сильце. - Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому ранiше прокидалося життя i щоб гарбузи були бiльшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як пiдсвинки, лежать? - Бачив. - Тож-бо й воно: вигрiвання дуже пособля╨. Але мене не так зацiкавило вигрiвання, як саме насiння. От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. I закружляли мо© думки навколо пояса, мов нетля бiля вогню. Я знав, що це крутиться ота сама безтолоч, яка не виходить "он звiдти", але вже не мiг нiчого зробити з собою. I, може, довго б я мудрував бiля того пояса, аби раптом не пофортунило менi: сьогоднi мати почала дiставати з комори, з скринi, з сипанки, з-пiд сволока i навiть з-за божницi сво© вузлики. В них лежало все те, що далi зiйде, зацвiте, закрасу╨ться й перев'╨ться по всьому городi: огiрки, квасоля бiла, ряба й фiалкова, безлуский горох, турецький бiб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, крученi паничi, нагiдки, чорнобривцi, гвоздика i ще всяка всячина. Мати радiсно перебирала сво╨ добро, хвалилася його силою i вже бачила себе в городi посеред лiта, коли ноги веселить роса, а очi й руки - рiзне зiлля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе спiвучi макiвки, та це не заважало менi найбiльше придивлятися до вузликiв iз гарбузовим насiнням. Вони були чималi, i дещицю можна було з них надiбрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його у матерi, але вона, поскупившись, дала менi лише одну пучку: - Бiльше не можна, Михайлику, бо це насiння! В ©© устах i душi "насiння" було святим словом. I хоч не раз вона нарiкала на свою мужицьку долю з ©© вiчними супутниками - нестатками й злиднями, проте нiчого так не любила, як землю. Мати вiрила: земля усе зна╨, що говорить чи дума╨ чоловiк, вона може гнiватись i бути доброю, i на самотi тихенько розмовляла з нею, довiряючи сво© радощi, болi й просячи, щоб вона родила на долю всякого: i роботящого, i ледащого. Коли на городi з'являвся перший пуп'янок огiрка чи зацвiтав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку i вела подивитися на це диво, i тодi в блакитнавих очах ©© назбирувалось стiльки радостi, наче вона була скарбничим усi╨© землi. Вона перша в свiтi навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвiт, осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi дерево, коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночу╨ оп'янiлий джмiль. Вiд не© першо© я почув про калиновий мiст, до якого й досi тягнуся думкою i серцем... Забувши за мене, мати почина╨ тихцем розмовляти з насiнням, одне вихваляючи, а друге жалiючи або навiть гудячи. - Ой гороше, гороше, чого ти минулого лiта допустив до себе черву? - докоря╨ вона добiрним горошинам. - Гляди в цьому роцi не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнiв, яка журба тебе по©дом ©сть?.. З двору входить дiдусь, вiн дивиться, що робиться на столi, й посмiха╨тся: - Почалось бабське чаклування. - Тату, хiба можна таке казати? - аж нiби страха╨ться мати. ╞й i досi вдивовижу, що дiдусь не так трима╨ться землi, як свого ремесла. - Не можна, не можна, - одразу ж погоджу╨ться свекор. В цей час на вулицi гуркоче пiдвода i коло наших ворiт зупиняються вимиршавленi конi. Дiдусь придивля╨ться до селянина, що злазить з воза, i добродушно глузу╨: - I ми, коли подумати, люди не простi: до нас теж мiнiстри за©жджають! - Якi мiнiстри? - одразу стрепенувся я, надiючись почути щось цiкаве. Дiдусь тиця╨ пальцем у вiкно: - Бачиш он дядька в постолах, що вiдчиня╨ ворота? - Бачу. - Це i ╨ мiнiстр. - Таке скажете! - смiюся я. - Ти не смiйся - справжнiсiнького мiнiстра бачиш, - запевня╨ дiдусь. - Кажiть! Хiба я не читав i не бачив у журналi "Нива", якими були мiнiстри? - А про таких не читав, i в журналах ©х не друкували. - Дiд виходить з хати, а за ним вибiгаю й я, бо ж не кожний день до нас при©жджають мiнiстри, якщо не вигаду╨ дiдусь. Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровка╨ться з дiдом, пита╨ться про його здоров'я, а далi мова йде про погоду й озимину, про невiдомих менi людей, про розруху, голод на Пiвднi, полiтику, бандитiв i загряницю, яка все неситим оком погляда╨ на нас. Нi, з якого боку не придивись, не схожий дядько Стратон на мiнiстра. Нарештi вiн пита╨ дiда, чи той не доведе йому до пуття дерев'яного плуга. - Дерев'яного? - перепитав дiдусь. - А де ж на залiзного розживешся? - нахмурився дядько Стратон. - Пiшло тепер усе залiзо на смерть людську, а на життя нiчого не залишилось. - Це правда, - зiтха╨ дiдусь. - Де тiльки не лежать нашi дiти з залiзом у грудях... - Трьох братiв мав i нi одного не дочекався з вiйни. Найстарший аж у Францi© загинув. Та журба журбою, а орати-сiяти треба. Ми пiдходимо до воза, на якому лежить саморобний плуг. I корпус його, i градiль, i колiшня - усе зроблено з дерева. Я уперше бачив такого химерного плуга. - Рiдке жито, - по-сво╨му говорить дiдусь. Усе, що не подоба╨ться йому, вiн зве рiдким чи безкорiнним. - Хiба у вашому селi нема доброго майстра? - Такого, як ви, нема╨. Дай комусь, то вiн з дерева наробить трiсок, того й при©хав до вас. -Доведеться пособити чоловiку, - трохи зневажливо маха╨ рукою на плуга дiдусь. - Лемiш i чересло знайдуться в тебе? - Лемеша не маю, а чересло, може, з австрiйського багнета зробити? Вiн з добро© сталi варився. - Бодай нечистi ©х на тому свiтi в смолi варили, - когось кляне дiдусь. А я знаю, що це стосу╨ться iмперiалiстiв i мiлiтаристiв, тiльки не знаю, яка мiж ними рiзниця. Коли дiд пiшов у майстерню розшукувати щось на лемiш, я тихенько сказав дядьку Стратону: - А дiдусь, як ви при©хали, хотiв посмiятися з мене... - i замовкаю. - Як же вiн хотiв посмiятись? - здогадався запитати мене дядько Стратон. - А ви не будете сердитись, коли скажу? - Та, мабуть, не буду. - Вiн казав, що ви були аж мiнiстром. - Таки був аж мiнiстром, - посмiхнувся чоловiк i поглянув на сво© постоли. Я пильно дивлюсь на нього, але не схоже, щоб надi мною глузували. - I де ж ви тодi були мiнiстром? В Санкт-Петербурзi? - Та нi, трохи ближче, - мружиться дядько Стратон. - Тодi у Ки╨вi? - Нi, ще ближче, - грають очi i всi дванадцять золотистих цяток, що весело розмiстились на чоловiчках. - Тодi у Вiнницi? - зовсiм розчаровано дивлюсь на дядька Стратона. - Iще ближче: у сво╨му селi! - I що це за мода пiшла в дорослих - обманювати малих, - кажу я ображено й, махнувши рукою, повертаю до хати. Але на мо╨ плече ляга╨ цупка рука дядька Стратона. - Почекай, неймовiрнику, нiхто й не думав тебе обманювати. Я сущу правду кажу тобi, хлопче. То по столицях жили панськi мiнiстри, а ми були мужицькими. - I ви були з ними заодно? - Нi, ми були проти них. - А в що ж ви зодягались? - В те, що мали: однi в кожухи, другi - в кире©, третi - в свитки, четвертi - в чумарки. Хто мав чоботи - носив чоботи, а хто й у постолах ходив. "Скiльки свiта, стiльки й дива!" - сказала б на це моя мати. - I за кого ви були? - питаюсь я далi. - За свою селянсько-бiдняцьку республiку. - Вона великою була? . .. - Тро╨ сiл i два хутiрцi. Та нiмцi, австрiяки й гетьманцi мали з нами клопiт: ми нiкого не пускали до себе, поки нас не розбили. А як розбили, то лiси стали нашою республiкою. - А тепер ви, дядьку Стратоне, вже не мiнiстр? - Нi, тепер я комбiдчик, - весело смi╨ться дядько Стратон. Таки, видать, вiн анiтрохи не журиться, що позбувся свого мiнiстерського звання, не так, як дехто тепер. З дядьком Стратоном ми проща╨мося вже друзями, вiн запрошу╨ мене при©хати з дiдом у ©хн╨ село. Там i досi сто©ть хата, де збирались усi мужицькi мiнiстри, а ©хнiй прем'╨р-мiнiстр тепер голову╨ - аж у повiтовiй споживспiлцi. Тiльки дядько Стратон по©хав додому, до нас надiйшов титар. Дiдусь говорить, що вiн тлустий, мов гуска восени, а ходу ма╨ качину. Згадавши це, я одразу веселiю, а титяр, ворушачи капшучистими губами, пiдозрiло зирка╨ на мене. Далi, смиренно зiтхаючи, вiн одразу почина╨ нарiкати на тонке дiло - полiтику. Церковний староста вважа╨ себе неабияким полiтиком, бо заглядав у газету, яку випису╨ пiп, i навiть вихопив з не© десяток не зрозумiлих нi йому, нi людям слiв та й лiпить ©х, де треба й де не треба. Вiд мiжнародностей вiн переходить на гас i сiль, яких не докупишся тепер. - Чи то за бiльшовикiв парадоксально море пересохло, чи ту сiль Антанта по тезисах до буржуазi© вивезла? - цюка╨ i цюка╨ сво╨. Але й дiдусь теж делiкато вцюкнув його: - А ви так зробiть по тезисах: воли - у вiз та й парадоксально до моря. Там усе взна╨те, ще й солi додому привезете. Титаревi не подоба╨ться, що дiдусь перехоплю╨ його вченiсть, i почина╨ говорити без не©: - По©деш по шерсть, а вернешся стриженим, бо таке врем'я: нiде нема нiякiсiнького порядку. Та як вiн може бути, коли тепер не те що солi - навiть народу не стало. - Та схаменiться, чоловiче! Чого ви такi смутки висипа╨те серед бiлого дня? - почав дiд совiстити старосту. - Де ж це, по-вашому, подiвся народ? - Попитайте про це в бiльшовикiв. То колись усi були люди, а тепер стали - куркулi, середняки i злиднi. - А за помазаника божого ви не бачили злиднiв? Чи тодi навiть кози в золотi ходили? -Кози тодi не ходили в золотi, - вiдводить насмiшку титар, - але що було мо©м, то було мо©м, а тепер нiхто не добере, де мо╨, де тво╨, а де наше. Он уже Себастiян комбiдчикам нарiзав Iльцовщину, то чи не буде йому, як змiниться власть, нарiзки на одному мiсцi? - Все може бути, - погоджу╨ться дiдусь. - Iнодi навiть за довгий язик бува╨ сяка-така нарiзка на iншому мiсцi. - Та я не проти, щоб нарiзали Iльцовщину - то помiщицька земля, - хитру╨ титар. - А от як предкiвську почнуть рiзати... - Далеко наперед ви пустили кури... з якимсь дiлом чи з полiтикою прийшли до мене? Титар насуплю╨ться, крутить головою i зiтха╨: - Та треба зробити круг колiс, тiльки така у мене бiднiсть... - То чом ви в комбiд не запишитесь? Там потроху допомагають незаможникам, - глузу╨ дiдусь, а обличчя титаря береться сизуватим рум'янцем. В цей час на порозi стала мати. Вона окинула поглядом подвiр'я i пiшла до сусiдiв. А менi цього тiльки й треба: я одразу дзиг до хати розшукувати гарбузове насiння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на коминi. Видивившись у вiкна, я розгорнув обидва вузлики й у тривозi подивився на добiрнi, обведенi обiдками зерна, що дихали прозорою i легкою лускою. I чому тепер не осiння пора, коли гарбузи б'ють прямо об землю, а потiм з ©хнiх золотистих пазух вибирають слизьке насiння? Хто б тодi помiтив отi чотири склянки, якi треба занести Юхриму? А от як зараз?.. Вузлики ж чималенькi. Може, якось усе й обiйдеться? Я знаю, що мене варто за такi думки вiдбатожити, але не можу перебороти спокуси. Скочивши на долiвку, взяв iз мисника гранчасту склянку i, холонучи, почав на печi намiряти насiння - двi склянки в одну кишеню, двi - в другу. Воно менi здалося напочатку пекучим i важким, наче камiння. Далi залишилось навхрест зав'язати вузлики i покласти точнiсiнько так, як вони лежали. Коли я знов опускаюсь на долiвку, з божницi на мене строго дивиться i свариться пучкою сивий бог-отець - ╨диний свiдок мого грiхопадiння. З острахом i невеселою радiстю, що пробивалася крiзь усi тривоги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собi клапоть сонця. Воно зараз на всi боки мiрками розсипало тепло, розтрушувало промiння, i в ньому так веселiли блакитнавi хатки, наче хтось запрошував ©х до танцю. Пiд тинами вже вилазила кропива й дурман, а над тинами набухала й прозорилась гле╨м вишнева брость. Думаючи про сво╨, я виходжу на другу вулицю i в цей час збоку чую неласкавий чоловiчий голос: - Бог дасть, жiнко добра. Бог! Вiн багатший за нас. Цi слова приглушу╨ гарчання собаки i важкий брязкiт ланцюга. Я оглядаюсь на подвiр'я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловiка, щоб його продовжував собачий гавкiт. Крiзь нього я чую ще iз сiней: - Звiдки ж вони? - Та нiби з Херсонщини, - байдуже вiдповiв перший голос. - Швендяють усякi, а ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку. - Коли вже цей розор закiнчиться? З двору наполохано виходить у рам'©, у розтоптаному взуттi глибокоока, ще молода жiнка, ©© погляд шука╨ землi, а розгонистi брови летять угору. Збоку до не© тулиться босоногий без картузика хлопчак, ©хнi страднi, виснаженi обличчя припали темiнню далеких дорiг i голоду. Жiнка зупиня╨ться навпроти мене, потрiсканими пальцями поправля╨ хустку, а в ©© чорних очах закипають темнi сльози... Я й досi пам'ятаю того, хто пожалiв ©© материнству, ©© дитинi скибку насущного хлiба. Це був багатий i богомiльний чоловiк, через руки якого проходили голодом пригнанi катеринки, петрики, золотi iмперiали i срiбнi карбованцi з великими головами дрiбного царя. Я й досi пам'ятаю опасисту постать цього дукача. Вiн мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лiсовi загороди - i тiльки пiд перелогом лежала одна душа. Лише тому, що вiн уже помер, не називаю його iменi... Жiнка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на не© собарнею, а дитя недовiрливо, спiдлоба дивилось на мене. На його тонкiй ши© похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. I тут я згадав про сво╨ насiння. Вийняв жменю i подав малому. Вiн обома ручатами схопив зернята, а потiм поглянув на матiр. Та кивнула головою i зiтхнула точнiсiнько так, як iнодi в недобру годину зiтхала моя мати. Потiм я висипав у подiл сорочечки хлопчака насiння з однi╨© кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене. - Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, - прихилила до мене скорбнi очi, розгонистi брови, i я на сво©й щоцi почув дотик ©© уст i слiз. - Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми. Мене так вразили ©© сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю... А може, то не жiнка, а моя глибокоока селянська доля тодi прихилилася до мене!?. Вона, ще раз обвела мене сво©м скорбним поглядом i пiшла з дитям прямо на мою вулицю. Мiж вишняками раз i вдруге майнула ©© хустка - i вже нема нi жiнки, нi ©© глибоких очей, нi дитяти з хмелинами кучерiв. А я, наче з сну, виходжу з людського страждання i довго дивлюся йому вслiд. З подвiр'я дукача виходить довжелезна чорна свиня, на ©© ши© погойду╨ться дерев'яна колодка. I на нiй, i на мордi, i на ратицях свинi гусне картопляна товч. "А ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку", - знову заскрипiв голос дукача, i я з огидою пiшов од височенного частоколу i глухих ворiт... А от куди менi далi подiтися? Чи повернути додому, чи йти до Юхрима Бабенка. Може, й розщедриться вiн i за двi склянки насiння дасть почитати книгу? Догнав чи не догнав, а побiгти можна. I я вже бiжу з вулички у вуличку, а назустрiч менi вiтрець кида╨ зеленi вербовi галузки i сонячне снування, що ворушиться в гiллi. Юхрима я застаю на другiй половинi хати. Зараз вiн уже не в галiфе, а в буденних потертих штанях сидить на лавi i вказiвним пальцем право© руки вибива╨ не то стогiн, не то гарчання iз балалайки, ще й допомага╨ ©й ногами i спiвом: Отчего ты карапет, Оттого, что денег нет. Отчего же денег нет? Потому, что карапет. Бiля Юхрима на столi сто©ть велика, як горнятко, чорнильниця, з не© стирчить товста з обгризеним кiнцем ручка, а осторонь од них лежить кiлька списаних аркушiв паперу. Напевне, Юхрим i зараз "строчить" якийсь матерiал, а щоб краще строчилося, вiн ще й музикою бавиться. Побачивши мене, старий парубок вiдкинув чуприну набiк, оголив набухлу жилу на чолi й засмiявся: - От i гарбузове насiння, соббражаю, само по всiх параграфах прийшло до хати! Вгадав, пуцьверiнку? "Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверiнком?" Юхрим бачить, що я мовчу, перепиту╨: - Вгадав? - Трохи вгадали - пробурмотiв я. - Чого ж трохи? - диву╨ться парубок. - Бо так вийшло. - Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище скааато було? - округлились Юхримовi очi. - Тiльки двi. - Тодi ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально, дива! - насупився Юхрим, мотнув головою i знову почав мордувати балалайку. - А може, ви решту до осенi почека╨те? - слово в слово повторюю маминi слова, коли вона згина╨ться перед крамарем з мiстечка. - Iч, який вiн кебетний! Восени я сам понятiя знайду, де брати насiння, - безжалiсно вiдрiза╨ старий парубок, не дивлячись на мене. То що менi залиша╨ться робити? Чи слухати бiль i вищання струн, чи "бувайте здоровi" й через порiг? Я надiваю картузик, обертаюсь i клацаю клямкою. - Почекай, пуцьверiнку! Дай подивлюся, що в тебе за насiння! - раптом так репету╨ Юхрим, наче я оглух вiд його музики. Вiн пiдходить до мене, запуска╨ руку в кишеню, кида╨ насiнину до рота. Вона тiльки хруснула, i вже одна шкаралупа поповзла з окантовано© губи на Юхримове пiдборiддя. - Нiчого, лускати, натурально, можна. То я, де вже мо╨ не пропадало, дам тобi за нього почитати казки. А "Пригоди Тома Сой╨ра" вiзьмеш, коли розбагатi╨ш. По руках? - То давайте свою! - одразу веселiшаю я. Юхрим пода╨ видовжену долоню, я б'ю сво╨ю по нiй i примовляю: - За "Пригоди Тома Сой╨ра" - двi склянки тепер i чотири восени. - Не будь циганською дитиною, - припиня╨ торг Юхрим. - Кожна книга ма╨ в свiй час свою цiну. - А може, ви менi дасте "Пригоди" хоч на один день? - I не проси, i не моли! - вперся Юхрим, наче кiлок в огорожу. - Береш, натурально, казки? - Беру, натурально, - ще раз ляпаю по руцi парубка. А вiн витрушу╨ з мо╨© кишенi насiння, потiм з уковано© залiзом скриньки дiста╨ книжку ще й великодушно примовля╨: - Бери та знай по всiх параграфах мою добрiсть. За скiльки ти прочита╨ш казки? - Днiв за чотири. - Тодi в недiлю i принось. Не забудеш, що в недiлю? - А хiба ви в недiлю не пiдете на гульню? - Зранку до обiднi, натурально, буду вдома. Пам'ятай: не принесеш впору, буде бiдним тво╨ офiцiальне мiсце, - злiша╨ його вид, наче я вже встиг ута©ти книгу... Побоюючись навернутись на материнi очi (а що, як вона кинулася до насiння i тепер тiльки й чека╨ мене?), я подався в долинку до Штукового ставочка, де вода розгойдано гралась у пiжмурки з сонцем, хмарами, тiнями i вiтерцем. На нiй iнколи скидалася риба i розкручувала кола аж до само© кладки, що одним кiнцем трималась на з'©ждженому колесi, а другим - на березi. Зараз нiхто не прав шмаття, тому я витягнув кладку, зручнiше вмостив ©© на пiсочк