- Бо там живуть однi святi. - То й що? - пильно дивлюся, чи не пiдсмiюються з мене. - Хiба святi не ©здять один до одного в гостi? - Нi, не ©здять - вони пiшки ходять. - Пiшки? Це насправдi? - Насправдi. Менi шкода ста╨ святих, якi не знають тако© радостi, як ©здити в гостi. Це ж колеса поскрипують, а конi пофоркують, а дорога петля╨, петля╨ то полями, то луками, то дiбровами, а далi, десь понад ставом, i сiльце вигулькне. А в ньому далека рiдня чи свояцтво прожива╨, а в них i хлiб смачнiший, i вишнi не такi оскомистi, i люди уважнiшi до тебе, i очi ©хнi так добре зорiють, i всi тебе рiднею величають i навiть пiдшукують молоду... - Дiду, а святi багато ходять? - Багато. - А в них ноги не болять? - У святих нiчого не болить, ©м добре живеться. - А чого ©м добре живеться? - Бо вони мають у що взутися, у них ╨ хлiб i до хлiба. - А хто ©м поле оре? - Нiхто ©м не оре, - вони мають хлiб не з поля. - А-а-а, в них ╨ крамниця з булками! - враз вшолопую я, пригадуючи лавку Митрофаненка, а дiд обома руками хапа╨ться за ворiтницю, присiда╨ i так почина╨ реготати, що на вишнi-лутовцi прокида╨ться пiвень i ранiше, нiж звичайно, кличе ранок. На сiнешньому порозi з'явля╨ться бабуся. Вона ще не зна╨ що й до чого, але теж почина╨ - смiятися, бо ж чогось смi╨ться ©© чоловiк. Я нiколи не бачив дружнiших людей, як мо© дiди. В селянствi, та ще в нестатках, усього доводилось менi надивитись i начутись. Але жодна крихiтка житейського бруду не виповзла з двору мо©х дiдiв, недобре слово з ©хнiх уст не торкнулося жодно© людини. З незвичайно© делiкатностi дiдуся дивувались i потроху пiдсмiювалися нашi вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянствi жiнку, як жалував вiн? Коли дiдусь пiзно повертався з роботи чи заробiткiв, то шкодував будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло ©© вiкна i отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дiд обiцяв, що бiльше цього не буде, i знову робив по-сво╨му. Народились мо© дiд та баба ще крiпаками, побралися уже вiльними i стали жити на пiшаку *(* Пiший надiл пiсля 1861 року селянину, який не ма╨ тягла.). А коли селянський поземельний банк почав продавати землю князя Кочубея по сто двадцять п'ять карбованцiв готiвкою, а в розстрочку на сорок дев'ять рокiв - по триста карбованцiв за десятину, мiй дiд скрiпив купчу на три шнури* (* 1,1 десятини.) та й продав за них свою силу й роки. А що ж було робити, коли в хатi як не через рiк, то через два скрипiла колиска i народжене життя мало йти в свiт не старцем, а сiвачем. I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж поки не взялися ©х косити вiйни i смерть. Косила вона, не жалуючи, i залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки дво╨ чоловiкiв... Бабуся, пересмiявшись iз того, що я зморозив, заганя╨ нас до хати, а сама ще йде поглянути на свою втiху - садок. Кожне деревце тут посаджене ©© руками, й до кожного з них вона мала сво╨ тихе слово. Було так цiкаво слухати, коли бабуся, наче з рiднею, розмовля╨ з деревами, тому я й ув'язуюсь за нею. Але бабуся не полюбля╨, щоб хтось прислухався до ©© розмови з садком. Тому вона зараз тiльки пiдiйшла до кiлькох дерев, поторгала ©х руками, щось прошепотiла й незабаром повела мене в хату. Роздягнувшись, я падаю на тапчанчик i спочатку чую слова бабусi, зверненi до царицi преблаго©, усердно© заступницi скорбних, а далi, крiзь молитву, вловлюю скрип наших ворiт. "А може, це тато при©хав?" - схоплююсь iз тапчанчика i припадаю до вiкна. Нi, то на воротах пiд зорями вмостилися парубок iз дiвчиною i нiчутiнку не журяться, що ворота скриплять i скриплять. Я припадаю до подушки, i незабаром пiд слова молитви i воркування закоханих щось почина╨ злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрiмота пiдiйшла до не© i робить сво╨ дiлечко... Ось вона трохи розгорнула темiнь, i надi мною зашелестiла росою пiсня-черешня, з вечiрнього куреня вийшла усмiхнена Люба, а побiля нори, прислухаючись до лiсу, насторожився борсук. А далi в мiй сон залiтають лебедi, ©х стiльки, скiльки може бути лише у снi. Вони пiдхоплюють мене на крила i летять сво©м лебединим шляхом на широку долину, де вже з саком сто©ть мiй дiдусь. Приклавши руку до очей, вiн придивля╨ться до неба й смi╨ться: - Ага, припiзнився. А я вже сам трохи щук i в'юнiв наловив. I справдi, на прибережнiм сухопуттi звиваються посiрiлi в'юни i, поблискуючи, вигинаються носатi щупаки... Дiдусь збудив мене, коли в небi ледь-ледь почала вибiлюватися зоряна iмла. Я пiдiйшов до сака, одволожений росою, вiн вибивав з себе пахощi риби й водяного зiлля. I раптом у нашому садку почувся шелест. Я озирнувся. Мiж деревами, що кутались у туман, сполохано майнула жiноча постать i зникла за ворiтцями в городах. "Невже це лiто зупинилось було бiля нашого саду та й пiшло собi до iнших людей? - завмер я на мiсцi. - Але чого воно було таким схожим на Мар'яну?.. Навiть хустку так розправило, як Мар'яна". Та яких тiльки див не зробить лiто? Про це найбiльше зна╨ моя мама... РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрiдка опускало пiд кра© неба iмлавi просвiтки, i тодi земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринiв золотий пiвсон передосiннього степу. Здалеку, наче по блакитнiй водi, поволi пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, бiля самого неба, вiтряки намотували на сво© крила бабине лiто i час... Я i досi завжди з хвилюванням входжу в передосiнню золотисту втому полiв, я i досi не можу спокiйно дивитися на останнi, сизi вiд негоди, вiтряки, на цi добрi душi укра©нського степу, що вiками вписували в сторiнки хмар i неба нелегкий лiтопис хлiборобсько© долi. Менi iнодi зда╨ться, що я теж схожий на вiтряка, який основою, хрестовиною трима╨ться чорно©, репано© землi, а крилами жада╨ неба... З курно© дороги, нарештi, видибцьову╨, сповнена гiдностi, постать Петра. Пообiдавши, малий бурмотiй байдужувато б'╨ палюгою по цупких стеблах "Петрового батога", i вони закипають сполоханим синьоцвiттям. Зараз на темному обличчi пастушка тримаються лише пiвсонна добрiсть i ситiсть. Розiмлiлим оком вiн перелiчу╨ корiв, що пасуться на стернях, зупиня╨ погляд на скопищi i задоволене, але з прихованою насмiшечкою хмика╨: - Ну, як, читальнику? - Погано, обiднику! - Ти ще гнiва╨шся? - вдовиченко примирливо поклiпу╨ вiями, на яких осiв пилок дороги. - Та нi, перегнiвався. - То чому ж погано? - пiдiйма╨ одне плече вгору, далi його обличчя розповза╨ться в широкiй посмiшцi, при цьому вiн показу╨ все сво╨ пiдсинене дрiбнозуб'я. - А-а-а, панська журба: нема чого читати? Вгадав? - Вгадав, - необачно зiтхнув, бо знаю, що це викличе тiльки нову насмiшку. - Читай не читай, грамотяко, все одно попом не станеш, - неквапливо виважу╨ скотарчук насмиканi з чужих мудрувань слова, а далi задоволене б'╨ долонею по дерев'янiй цурцi, на якiй тримаються штаненята: - От погобiдав, так погобiдав, що й самому не думалось, не гадалось. Я глузливо чмихаю: - Чого тiльки не було на тому столi: i хлiба, i води, а цибулi яко©, а хрiну, i навiть само© редьки!.. Петро зневажливо, як тiльки вiн умi╨, рукою, очима i губами вiдкида╨ вищесказане i зверта╨ться наче не до мене, а до когось стороннього : - Не дивуйтесь, бо що воно, бiдне, тямить у панському ©длi? - Що, що? Ти аж до панського ©дла допався?! - Атож! - зверхньо напiвоберта╨ться до мене Петро i лiньки цiдить : - Чу╨ш, i борщ з товчениками, i качатину, i аж солодкi пундики ©в. - У снi? - Та нi, у самого попа! - Тороч та балакай! - Тепер я зневажливо махаю рукою, бо добре знаю скареднiсть нашо© блiдавовидо© попадi, в очах яко© зеленкувато застоявся мед, а на язицi трималася жовч; присадкувата i широка, мов дзвiн, матушка цiлоденне товчеться на сво╨му попiвствi i все буботить що тепер настало не життя, а один розор - усi i всякi ру©нники об'©дають та обносять ©© статки. Правда, коли на попiвському подвiр'© стоять червонi козаки, матушка до ©хнього вiд'©зду ста╨ тихою, нiби зiтхання, i навiть наймичку Мар'яну назива╨ не богопротивим плевелом, а - серце мо╨... - I ти нiяк не вiриш, що я в попа обiдав? - пастушок удавано байдуже ляга╨ горiлиць на стерню, кладе в узголiв'я сплетенi руки i ловить очима бiлi хмари, що з сво©х кра╨чкiв обтрушують та й обтрушують на поле нитки бабиного лiта. - А хто й повiрить брехуненку? Ще, може, скажеш, що сама попадя аж на покуття посадила тебе? - Дурний, та й годi! - задоволене пiдсмiю╨ться Петро. - Матушки саме дома не було: вона аж у Лiтин по©хала храмувати. А наймичка Мар'яна чого тiльки, чу╨ш, не поставила на стiл i... - вдовиченко напiвпiдводиться з землi, а голос його стиха╨, нiяковi╨... - i чорнобривцем назвала мене, i казала, що я, кхи... вигарнiв. - О! - От тобi й о! - Петро збира╨ в оборку потрiсканi вуста, напевне, передуму╨, чи варто було говорити оте, що про нього сказала дiвчина, бо вже й ми перехопили од старших поведенцiю зверхньо ставитись до того, що говорять жiнки. - Дума╨ш, вихваляюсь перед тобою? Дуже потрiбно менi! Нi, я не думаю, що вiн вихваля╨ться. Слова Мар'яни вражають мене. Тепер я зовсiм iншими очима оглядаю пастушка, його старий зало╨ний картузик, ганчiр'ясту одежинку i чи не вперше бачу, що вiн справдi славний: i брови в нього чорнi, сосонкою, i очi красивi. Як iнодi важливо бува╨, щоб хтось видiлив у людини щось гарне та й iншим, менш видющим, пiдказав. Я дивлюсь через поле вдалину, де лише купинами яворiв i тополь окреслю╨ться село, i тепло згадую заповзяту попiвську наймичку Мар'яну, оту босоногу з двома рухливими косами вiхолу, що все робить навбiжки, пританцьовуючи i смiючись або спiваючи. Навiть коли матушка сварить ©©, наймичка насочу╨ться смiхом, продаючи бiлi пiдкiвки зубiв i аж три ямки: двi на щоках, а третю на пiдборiддi. - Нема на тебе, шибайголово в спiдницi, нi грому, нi блискавки, нi трясцi, нi трiсця, нi лихо© години, анi синього смутку. - То й добре, що нема! Хай i повiк не буде - не зажурюсь! - дивиться кудись поверх матушки Мар'яна, пританцьову╨ на мiсцi i пiдсмiю╨ться. Попадя озира╨ться довкола, зiтха╨: - Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная... Запам'ятай, маловiре, мо╨ слово: будуть тебе невдовзi тягнути куцохвостi у саме пекло i тiльки одним свiжим мотуззям, бо старе не витрима╨. - Гi! Поки вони собi натiпають конопель та насучать мотуззя, то я ще наживуся. - От хай мене уб'╨ золотий хрест, - била себе роздутою рукою в пiдпаристi груди попадя, - коли не кинуть тебе хвостатi аж на саме днище ге╨ни огненно©. - I там, кажуть, матушко, ╨ люди! - Свят, свят, свят. I що ти, богопротивна, мелеш i вже наперед шука╨ш кумпанiю в пеклi? Зникни i щезни з мо©х очей, вiдлюдку! - Куди ж, матушко, щезнути: до худоби, сапання чи на леваду? - смиренно пита╨ Мар'яна, а з кiнчикiв ©© вiй аж капотить молодече житт╨любство. - Революцiонерка! - нарештi волала матушка, сама лякалася цього слова, одразу ж руками стримувала серце, а очi пiдводила до неба: - Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная, прости i остави... А наймичка, метляючи спiдницею i косами, вже проворно бiгла до обори чи на город i скрiзь ронила на стежки i дорiжки безжурний смiх чи пiсню. В селi, хто знав Мар'яну, жалували ©©, зичили добра i гарного жениха, який мав би земельку i славно хлiборобив. "Так от хто менi зможе пособити - знайти в попа якусь книгу, i чого ранiше не додумався до такого?" - веселiю я, вже не дослухаючись, як розкошував пастушок за панотцiвським столом. - Ну, бiжи на обiд, бо перепадешся на смик, - нарештi каже Петро i вийма╨ з кишенi свою ╨дину цяцьку - кресало з напильника i кремiнь аж з Карпатських гiр, де воював з австрiяками його дядько. Стернями та картоплищами я скочуюсь до микитiвського ставочка, де були отакеннi коропи, аж поки ©х не повиглушували бомбами. Тут срiбно жебонить синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до не©, п'ю ©© спiв i прислухаюсь до шелесту отави. Я дуже люблю, як спiва╨ вода, - весною вона з ревiнням нурту╨ по всiй долинцi i, аж запiнившись од лютi, рве греблi, влiтку - ледь-ледь награ╨ у сопiлку, а взимку тiльки iнодi спросоння писне, як в'юн, i знову спить. А ви чули, де i як вона прокида╨ться? От пiдiть напровеснi до яружанських трьох ставкiв, де Куценький Михайло проживав, i ви побачите сонячно розтрушений на снiгу лiщиновий цвiт, а пiд снiгом почу╨те зненацька якийсь схлип i голос жайворонка, i знову схлип, i знову голос жайворонка. Ото вже й знайте - прокинулась вода i дмуха╨ в торiшню розколену очеретину, а та, дурненька, ще не второпала, що наста╨ весна, i чогось схлипу╨ собi. Обминувши в долинцi пiзн╨ волотисте просо, я вихоплююсь на шлях i одразу наздоганяю драбинчастий вiз горшковоза Терентiя. Зсутулившись, старий колива╨ться на передку, а позад нього на помiсницi вмостились чорнi, як шпаки, дрiбнята з глиняними кониками в руках. Очi в коникiв великi, гриви пишнi, у вiнки позаплiтались, а хвости до самих копит дiстають; глянеш на таку худобину - зрадi╨ш i пожалку╨ш, що не ма╨ш ©© в себе. А дiд Терентiй щоразу над новою худобинкою мудру╨, щоб звеселити нею i людей, i сво©х онукiв, хоча сам уже й розлучився з радiстю: гетьманцi повiсили Терентi╨вого сина. Тепер хоч i незахисно стало старому гончаревi на свiтi, проте вiн не розлуча╨ться зi сво©ми дрiбнятами, навiть ©де з ними в далекi села ярмаркувати. Ну, а дiтям дорога завжди радiсна дивовижа. На возi злегенька поторохкують червонобокi, в поливi миски, на днищах яких спочивають соняшники, квiти i сонце; перехоплюють вiтрець зеленкуватi i сизi, наче в них i досi не розтопилась наморозь, глечики; розкапустились макiтри i ринки, запишались горшки-двiйнята, що в них аж цiлий обiд понесуть добрим людям; дебелiють горловi горщики, в яких би вмiстився i я, i гончаревi скощавленi дрiбнята; цвiтуть бокастi куманцi, зачепленi кумедними п'яноокими голiвками баранцiв, мовляв, кумуватись, чоловiче, можна, та баранячо© голови не напивай. Окинувши оком усе це добро, я радiсно гукаю старому: - Дiду Терентiю, дайте коника! - А батога не хочеш? - оберта╨ться до мене пропечений вогнем i сонцем гончар. - А батога не хочу, - смiюсь я, посмiха╨ться у пiваршиннi вусища гончар, i дружно пiдсмiюються гончаренята, смiх у них тоненький i сходиться водно, як двi ниточки. - Дасте, дiду? - Пiдрости трохи. - Еге, пiдрости! Це саме ви казали менi й торiк. - Справдi казав торiк? - хитру╨ старий. - Певно, доведеться дати, коли пособиш крутити круг. - Пособлю, ще й як! - Тодi приходь завтра. - А коника - сьогоднi? - Теж завтра. - I де ви будете стояти? - На Королевщинi. Може, пiдвезти? - запрошу╨ на вiз гудзукуватою рукою, в яку пов'©далась глина. - Та нi, боюсь, щоб вашi миски не потовкти. - Хазяйська дитина. - А ви дума╨те! Гончар знову посмiха╨ться, а я, задоволений розмовою, попiд вiковими липами бiжу та й бiжу до села. М'яка тепла курява кущами вироста╨ з-пiд нiг, а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене холодними свiтанками i ядерними росами листя. З шляху повертаю не до сво╨© хати, а на перетин вулиць, за якими в завулку дрiма╨ в бузку попiвський будинок. Назустрiч менi з дворища двома клубками кидаються гончаки, а найстарiший лемехуватий пес, нiби впаяний, незрушно сто©ть на камiнних схiдцях i так вигавкуе, наче по командi вибива╨ у барабан. З городу не бiжить - вихором вилiта╨ Мар'яна. Спiдниця з червоно© ба© кружля╨ навколо ©© легких босих нiг, у косах колива╨ться патлатенька гвоздичка. Ось дiвчина махнула рукою, i на подвiр'© спочатку стиха╨ гарчання, а далi втихомирю╨ться й барабан. - Оу Михайлик до нас прийшов! - з такою радiстю говорить Мар'яна, нiби я ©© найближчий родич. I очi ©©, голубi, з сизим туманцем, лагiдно осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку i картузик. Потiм вона зирка╨ на будинок i тихо пита╨: - Ти, може, Михайлику, ©сти хочеш? - Нi, не хочу, - я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар'яни. - Не соромся, дурненький, - наближаються до мене чорнi вiночки вiй, а пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть, яку повiк не забудеш. - Я не соромлюсь, Мар'яно... Ти не подумай. Я вже обiдав, i так начасничився.. . - Начасничився?-смi╨ться дiвчина. - Ой горе мо╨: знайшов чим похвалитись. Тепер я веселiю: - Таки ╨ чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки. - Аби ще сало було до нього. - I сало в нас е борщ затовкти. - Чом не багачi, - жалiснi╨ Мар'янине обличчя. - Тебе мати до мене прислали? - НI... Я сам прийшов. - До кого? - До тебе, Мар'яно. -Справдi? - знову щирою радiстю береться дiвоче обличчя. - От молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i перед святом провiда╨? Рiдня ж моя далеко-далеко живе, -посмурнiла i зiтхнула дiвчина, i куточки вуст ©© стали журнi. I чого тiльки веi кажуть, що вона нiколи не печалиться? - Мар'яно, я щось маю до тебе, - не знаю, як i почати про сво╨. - То кажи! - Ти це можеш знайти менi якусь книжку? - Комусь на куриво чи собi читати? - Собi. - Ой, не можу тобi, Михайлику, запомогти: пiп усi книжки, як невiльникiв, замика╨, - смутнi╨ дiвчина, i смутнi╨ в ©© косах червона патлатенька гвоздичка. - Як невiльникiв? - повторюю я. - Якби не замикав, то я крадькома iз самого вогню винесла б тобi... От горенько, та й годi! I чим тiльки пособити мо╨му Михайлику?.. Правда ж, ти мiй? - Уже веселiють очi, уста i всi три ямки Мар'яни. Я нiяковiю, не знаю, що сказати, i перестуцаю з ноги на ногу. - Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на радiсть попу чи попадi. Мар'яна, смiючись, хапа╨ мене за руку, i ми вже навзаводи бiжимо до просторо© попiвсько© кухнi. Тут чисто, як на Великдень. В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лавi пописку╨ тiстом забучавлена дiжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у мене одразу йде обертом голова, а всерединi прокида╨ться голод. Мар'яна метнулась до мисника, вихопила з яко©сь блакитно©, у лiлеях, посуди пундики, посиланi справжнiм цукром, i почала запихати в мою торбину. - Потiм з'©сиш собi. Смачнi - сама пекла, сама й хвалю! I почекай мене одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала вухом до дверей, що вели до поко©в, i одразу зникла в них. Незабаром повернулася, та╨мнича й радiсна, крутнулась на мiсцi, - цього тiльки й треба було котятам - вони одразу ж повисли на ©© спiдницi. - Вас тiльки й бракувало менi! - Мар'яна обережно вигойднула причеп у запiчок i тодi стала передi мною. - Михайлику - вкрала! - Що? - холону вiд радiсного здогаду. - Ось! - дiвчина напiвоберта╨ться, дiста╨ з пазухи книгу в крамних палiтурках, урочисто пода╨ менi, а очима пантру╨ на дверi. - Хай попошукають тепер ©©! - Спасибi, Мар'янко, велике спасибi, - беру книгу, не знаючи, як i де ©© заховати. - Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький, може, хоч ти не будеш таким темним, як ми. А вивчишся, не понехтуй нами, - зiтха╨ наймичка, маха╨ рукою перед очима, наче вiдганя╨ од них печаль, i переводить погляд на книгу. - I за скiльки ти можеш ©© вчитати? - Та за два днi й прочитаю. - За два днi? - диву╨ться Мар'яна. - А я, певне, за все життя не вчитала б. I що там тiльки пишуть мудрi голови? Прочитай менi, Михайлику, хоч тронiчки, - Вона, прислухаючись, бере сiнешнi й покойовi дверi на клямки, а я розглядаю книгу, i менi мерхне в очах. - Що таке, Михайлику? - перелякалась Мар'яна. - Ой, це, може, з неподобством? - Дiвчина, щось згадавши, шарi╨ i вишарпу╨ книгу з мо©х рук. - Ти чого, Мар'яно? - потискую в подивi плечима. - А чого ж ти таким став, коли заглянув у не©? - обережно погортала кiлька сторiнок. - Бо вона не по-нашому написана, - беру книгу i дивлюсь на чуже, незрозумiле письмо. - Не по-нашому? Оце удружила тобi! - похитала головою Мар'яна. - Хто ж його з мужицькою грамотою добере, як цi книги пишуться? - Вона замислю╨ться, а далi рiшучiе: - Ну, ти не смутнiй! Догнав не догнав, а побiгти можна. Пiдемо зараз до панича i попросимо в нього наську книгу. I от ми обо╨ сто©мо в просторому поко© перед великим (на ньому й спати можна) столом поповича; його нещодавно революцiя витурила з якогось ки©вського iнституту. Головешкуватий, вислоносий панич уважно вислухав Мар'яну, пiдвiвся i довго примiря╨ться до мене темним з насмiшкуватою вологiстю оком, зупиня╨ його на мо©х ногах, i я починаю соромитись ©х, брудних, порепаних i подряпаних стернею, починаю соромитись свого незугарного полотняного одягу i торби, що пропiка╨ мою спину попiвськими пундиками iз справжнiм цукром. - Так-так, хочеш дуже розумним стати? - нарештi, пита╨ться попович. Я чую пiдступнiсть, насмiшку в його запитаннi i тихо вiдповiдаю: - Хочу щось почитати. - Тепер усi чогось хочуть, навiть ось така дрiбнота, - вцюкнув мене словом i пропiк очима панич, а далi пiдняв голос на Мар'яну: - Можеш, дiвко, йти до сво╨© роботи! Чи ти ©© всю переробила? - А хто ©© усю переробить?.. Прощавай, Михайлику, - пiдбадьорю╨ мене очима i високими здивованими бровами. - Панич неодмiнно дасть тобi гарну книжку. Мар'яна, красиво погойдуючи станом, вивива╨ться з кiмнати i вже з-за напiвпрочинених дверей перекривлю╨ поповича. Я мало не пирснув од смiху, але в цей час рiвно входить в старому пiдряснику сивогривий батюшка. З-пiд його пiдрясника видно штани, i це мене дуже диву╨ - чогось досi я й подумати не мiг, що попи ходять у штанях. - Ось, тату, нi сiло нi пало, ма╨мо собi нового читальника, прошу любити i жалувати, - каже батьковi син, i вони обо╨ починають смiятися. Я печу раки i мовчки стою на одному мiсцi, каючись, що прийшов сюди. Сором, затятiсть i гордiсть змагаються в менi, а до очей зрадливо пiдкочуються сльози. Я нiколи не був скиглi╨м, терпляче зносив i батiг, i хлудину, i запотиличники, а це так заболiло i допекло. Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули мене, наче малого грiшника, потiм панич розчинив широченну шафу, i я побачив перед собою цiле багатство в потемнiлому золотi, срiблi, ремiннi й звичайних палiтурках. Аж не вiрилосй, що в однi╨© людини може бути стiльки книжок; бери з них розум i радiсть i не печи когось, що й одно© книги не ма╨. Попович, щось мугикаючи, довго перебирав ©х, нарештi, дiстав одну з тонших, здмухнув з не© пилюку, показав поповi. Той знизав плечима, здивувався, але нiчого не сказав. - Ось ма╨ш дуже вчену книгу - набирайся розуму. Прочита╨ш - принесеш! Тiльки не зашмаруй ©© - перед читанням руки вимивай! - ткнув менi книгу попович. Якось вичавивши кiлька слiв, я вибираюся з попiвських поко©в. На камiнних схiдцях мо© ноги вiдразу оживають, а вiд серця й очей вiдляга╨ гiркота. Я пiдстрибую i м'ячем вилiтаю iз двору. Навздогiн луна╨ смiх поповича, запiзнiле валування гончакiв i старого пса... - Свят, свят! Чи за тобою, сину, сто вовкiв гналось, чи щось димiлось пiд ногами? - занепоко╨но стрiча╨ мене, захеканого, на порозi мати. Я гордо пiдiймаю вгору книжку i кажу тiльки: - Бачили? - Доп'яв-таки десь? Напевне, через тво© походеньки нiде собаки не мали спочинку? - мати заспокою╨ться, поблажливо з'╨дну╨ на грудях руки i, прислухаючись до сво©х думок, похиту╨ головою. Що ©й думалось тодi, мо©й сiльськiй босоногiй Ярославнi, перед людянiстю, скромнiстю i мудрiстю яко© я й досi схиляю свою, вже посивiлу голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б бiля не© не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досi чую на сво╨му чолi, бiля свого серця спокiй i тепло ©© позазiлюваних, потрiсканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхнi, а в глибоких шпаринах материнських рук... В першi роки пiсля революцi© страшнi нестатки впакували нас у стару дiдiвську клуню. Тут ми якось обладнали голодрабську хижку на дво╨ пiдслiпуватих вiконець. Щоб вони здавались кращими, перед ними мати посадила малину, а взимку в мiжвiконня клала кетяги горобу. Чого в цiй хижцi було багато, то це диму i цвiркунiв. Оця бiсова худоба, здавалось, позлазилася з усього села на наше убозтво i кiлька рокiв без угаву пиляла на сво©х цвiркалках, а ночами ордою нишпорила по всiх усюдах. Вiд не© ми ховали хлiб на горищi, а люди нам раяли пiти до одного ворожбита, що умiв виводити всяку нечисть. Нескоро батько отягнувся на стару корiвчину, яку поставив у засторонку бiля хижки. Прокидаючись уночi, я часто чув за стiною глибоке i сумне зiтхання, спочатку лякався, а потiм знову спокiйно засинав. Та недовго побула у нас корiвчина. Коли я закiнчив сiльську чотирирiчку, батько вирiшив вiддати мене в науку до глухого i скаженого шевця, який умiв не тiльки переводити ремiнь, але й знав, як переводити красу i здоров'я сво╨© великооко© i покiрно©, як богоматiр, дружини. Швець був упевнений, що коли чоловiк жiнку не б'╨, у не© утроба гни╨. Моя мати муром стала мiж мною i шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала i батьковi не давала спати, наполягаючи, щоб вiн оддав мене вчитися далi - у школу селянсько© молодi, що була за двадцять верст од нашого села. - Коли б ти була трохи розумнiшою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! - гнiвався батько. - 3 яких статкiв я його вчитиму, коли таке убожество обсiло нас? Якби можна було руки вiддати пiд заставу, вiддав би до останнього пальця, а сам би пiшов по ярмарках за жебрацьким хлiбом. - Ти ж сам бачиш, Панасе, як вiн аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе. У батька од безсилля i злостi повивались намороззю очi, а в жилах на скронях бiльшало кровi. - Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злиднi наступаю. - Тодi продай, Панасе, корову. - Корову!? Ти що?.. - У хижцi одразу стало тихо, бо хто не зна╨, що таке корова у бiднiй селянськiй сiм'©? Навiть мати примовкла... Згодом батько змирився, що йому й далi доведеться вбожiти - продав корiвчину, а я пiшов учитися... Та це було потiм. А поки що в мо©х руках попова книга. Щоб не схопити "басурмена", я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником i вже тiльки тодi, смакуючи, розгортаю палiтурки. - "Космографiя", - читаю вголос незрозумiлий заголовок, перегортаю сторiнку i на другiй, помiж нашими лiтерами, бачу багато чужих i якихось незрозумiлих значкiв. Радостi як не бувало. Але я пригадую слова, що це дуже розумна книга, i, шкутильгаючи, затинаючись, починаю з усiх бокiв пiдбиратися до ©© трудного розуму. Iдучи на поле, я вже з гiркотою поклав у торбу "Космографiю". Мати помiтила, що зi мною щось не те, i занепоко©лась: - Може, тобi в попа бiблiю дали? То зараз же занеси ©© назад... - Моя мама десь чула, що найрозумнiшою i найтяжчою книгою в свiтi ╨ бiблiя: дочита╨ш ©© i, гляди, повилiтають клепки з голови. - Не бiблiю, а космографiю. - Космографiю? - перепитала i заспоко©лась мати. - Ну, тодi читай. Добре ©й було сказати "читай", а от як менi вчитати ту космографiю? До вечора мо╨ чоло морщилось над цi╨ю книгою, наче дядькiвський постiл, та щось второпати нiяк не вдавалося. Одначе все-таки збагнув, скiльки i яких ╨ планет i яка вiдстань од землi до мiсяця i сонця, але незрозумiлi значки, лiтери i такi слова, як синуси, тангенси, астрономiя, метеорологiя, космологiя та й безлiч iнших, доводять мене до гiркого розпачу. Надi мною кружляли далекi планети, про iснування яких я не знав до сьогоднiшнього дня, а перед очима розпливались туманнi слова, що ховали од мене великi та╨мницi. Приголомшений велемудрою наукою, я пiдводжуся з охололо© стернi. На полi так само гнеться над плугом орач, так само вiтряки намотують на крила бабине лiто i час, але вже небо за ними не ма╨ нi кiнця нi краю, i скiльки не йтимеш до нього, воно буде вiдходити од тебе... А де ж та дорога, що ╨дна╨ небо й землю та й бiжить собi помiж зорями? Про не© я знав, як тiльки зiп'явся на ноги... - Ну то що? Так нiчого й не втямив? - шпигонув насмiшечкою Петро. - Це, чу╨ш, того, що наука не йде без дрюка. Ге! Я вперто хитнув головою: - Ще втямлю! То спочатку трудно. Але хто пособить менi розiбратись у книжцi? Я перебираю в пам'ятi грамотi©в сво╨© вулицi, та всi вони щонайбiльше знають написати листа i ждати отв╨та, як соловей л╨та. Мiг би допомогти пiп, але я не пiду бiльше до нього пекти ракiв, i досi сором, як згадаю. До дяка теж не випада╨ потикатися, бо нещодавно з Петром лазив у його сад. Недарма кажуть: бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi... О, а може, добитись до голови комнезаму дядька Себастiяна, який усю вiйну пройшов, не раз був поранений, а потiм партизанив у Летичiвських лiсах? Вiн же всякi папери прийма╨ аж з само© Вiнницi! Окрiм,того, дядько Себастiян добре зна╨ мого батька та й мене пiзна╨ на вулицi, навiть добридень каже. Увечерi, при©хавши додому, я поставив конягу в ста╨нку, перескочив через ворота i, про всяк випадок, з вулицi, заговорив до матерi: - Чу╨те, менi треба пiти в бiдком. - Куди, куди? - вiд подиву мати поверта╨ до мене так голову, щоб слухати одним вухом. - У бiдком! - кажу з гiднiстю, але трохи вiдступаю од ворiт. - Що, може, ма╨ш виступати перед громадою? -раптом веселi╨ мати. Я це зрозумiв як дозвiл i одразу ж здимiв з материних очей. Вона говорить, що це робити я умiю, як нiхто. А Петрова мати те саме каже про Петра. Отож городами, на яких ще на радiсть горобцям стояла матiрка, я подався до бiдкому, де вечорами завжди було гамiрно i людно. Тут бiднота зустрiчалася iз сво©ми надiями, тут вона слухала ленiнську правду i не раз за не© брала до рук i росiйську трьохлiнiйку, i англiйськi, французькi, нiмецькi та австрiйськi рушницi. Очевидно, ще було рано. В примiщеннi комбiду порався лише сторож (вiн курiв деркачем i люлькою-макiтрiвкою, в яку можна всипати жменю тютюну), а край товстоногого дворянського столу не то висипався, не то куняв низькорослий колишнiй пiдписар, колишнiй сiльський староста i колишнiй голова волвиконкому Гаврило Шевко. Все в нього було вже колишнiм, навiть во╨нкомiвськi штани i облинялий, напнутий пружиною, картуз. I тiльки з пiвфунта розсипаних всюди веснянок тримали фасон - анiчутiнку нiчим не журились. Не було ©х лише на приступцi носа - на не© хтось накинув сiтку прожилок, якi мiняли колiр залежно вiд того, скiльки i чого випивав чоловiк. Почувши бiля порога шамотiння, Шевко ледь-ледь розплющив вузькуватi навскiснi очi i одразу ж прикрив ©х зморшкуватими повiками, матерiалу яких вистачило б на значно бiльшого чоловiка. Я й досi не можу забути химерного обличчя дядька Шевка, який, як говорили люди, донедавна вельми слабував на падучу до влади. Коли Шевко був тверезим i не сонним, з його очей проглядали i настороженiсть, i обережнiсть, i лукавство, а з-помiж них прокльовувався i знову десь причаювався розум. Та досить було чоловiковi прикрити очицi капицями повiк, як з безлiчi ©хнiх зморщок непереможно бризкала нiчим не прихована хитрiсть. Але ©й мало було мiсця на повiках, i вона струшувалась на нiздрi носа, на уста, пiдборiддя i владно глузувала над усiм i всiма. Напевне, для кiно дядько Шевко був би неабиякою знахiдкою. Химерною була i Шевкова слава. Коли в ки©вському цирку об'явився новий правитель Укра©ни гетьман Скоропадський, коли по церквах за ясновельможного задзвонили дзвони, а на майданах i зборнях по мужицьких шкурах засвистiли нiмецькi й австрiйськi шомполи, у нашому селi нiхто не захотiв стати старостою. Скоропадчики цiлий день тримали на сходi людей, але вiд староства вiдмовились i багатi i бiднi - мало було честi вибивати чужинцям зерно, худобу й грошi. Нарештi розлюченi гетьманцi сказали, що викличуть з повiту державну варту, а та зна╨, для яко© частини мужицького тiла викручуються шомполи. I тодi Шевко статечно вийшов з притихлого гурту i, прикривши очi повiками, запитав хлiборобiв: - Чули, чим воно пахне? - Смалятиною, - понуро вiдповiли йому. - Коли так, обирайте мене старостою. Послужу як умiю. Сход одразу гукнув: "Хочемо Шевка!" I незабаром незавидна, в свитинi й постолах, постать дядька Щевка з'явилася на рундуцi управи, де йому вручили печатку, подушечку для не©, каламар, пляшку з чорнилом, папiр'я та iншi ознаки влади. Поклавши все це на столi, староста скинув набундюченого спереду картуза, махнув рукою - i сход притих з того дива, що до нього вперше заговорив незвичний господар села. А в нього й голос виявився не з тих, що на межилюддi втiка╨ в халяви, i слова захитрились, що спроста не розчовпеш ©х. Люди добрi, кхи, спасибi вам, казав же ж той, за голоси i любов, без яко© теж не кожен обiйдеться. Правда, любов бува╨ всяка: любив i вовк кобилу, та залишив хвiст i гриву. Ну, та коли, казав же ж той, нова влада не дуже буде накладати, то я не буду обдирати, бо обдирати й дурбило вмi╨. Я думаю: свiтлий гетьман зна, що мужик тепер нiчого не ма╨. То хай батюшка зараз вiдправлять молебень за мужика i нового старосту, а пiсля молебня крамники менi виставлять чоботи, а нам дванадцять вiдер самогону, рiвно стiльки, скiльки в бога було апостолiв, i ми побачимо, чи ╨ в цих вiдрах дно. Правильно я, люди добрi, розумiю владу i полiтику? - Правильно! - закричав, заколоворотився сход, якому найбiльше сподобалось, що Шевко ма╨ понятi╨ до мужика, i бучно пiдняв старосту на "ура". Але староство Шевка мало не такий веселий кiнець, як початок. Коли гетьманцi ви©хали з села, Шевко ще раз виявив розумiння часу i влади. Це йому не забулося i пiсля смертi. Вiн одразу сказав людям, що не буде з них вибивати нi зерна, нi худоби, нi податi. Таке здивувало навiть тих одчайдухiв, якi на кожну владу дивились, як на напасть: - За це, чоловiче, тепер можуть записати твою душу на вiчнi поминки. Але Шевко не послухався перестороги: - Над шкурою дрижати - людиною не жити. - А як ти дума╨ш викрутитися? -Почекаю, там буде видно. Широко, як менi зда╨ться, розпухирилась ця влада, чи не лопне, мов булька. Ну, а поки що хай менi з кожно© хати принесуть по десять фунтiв зерна на частування рiзних-усяких i на свiй пропiй. Така програма припала всiм до душi. Незабаром хата Шевка була засипана пашнею, i вiн загуляв, не шкодуючи нi чужо© скаженiвки, нi свого здоров'я. Закiнчилось старостування Шевка тим, що з державно© варти на©хали в нiмецьких залiзних черепахах гайдамаки, всипали чоловiку двадцять п'ять шомполiв у шкуру, забрали останню корову й свиню, щоб не було на подвiр'© нi писку, нi виску. Шевко терпляче витримав катування. Вiн знав, що над ним висiла бiльша хмара. Пiсля розправи чоловiк сповз iз покривавленого ослона, сам надiв на себе штани i цього ж вечора, лежачи на печi, пояснював дядькам: - Не дивуйтесь, люди добрi: коли влада не ма╨ сво╨© голови, то показу╨ чуже гузно. На це нiколи багато розуму не вимагалось... Недовго протрималось на чужiй збро© оте сузiр'я дрiбних карликiв, яке, дорвавшись до влади, забуло, що надворi сто©ть двадцятий вiк. Напхане злобою, затавроване братовбивством i торгом землi батькiв, це сузiр'я дрiбних карликiв подалось на смiтники чужих богiв не свiтити, а гавкати й гарчати на землю батькiв, по якiй уже в яснiй задумi iшов новий ранок... Коли на Подiллi почала встановлюватися Радянська влада, Шевко, як постраждалий, об'явився аж на полiтичному обрi© волостi. Спочатку вiн став секретарем, а потiм i заступником голови ревкому. Через якийсь час бандити жорстоко розправилися з головою, i на його мiсце якимсь дивом вигулькнув Шевко. Отодi у чоловiка й прорiзалась падуча до влади. Одне головування вже не могло вдовольнити його, i Шевко почав прибирати до сво©х рук iншi посади. Коли треба було вибрати во╨нкома, вiн сам висунув свою кандидатуру. Тодi ревком складався з трьох чоловiк. При голосуваннi новий секретар пiдняв руку за Шевка, а заступник - проти. Така ситуацiя не приголомшила голову, i вiн персонально проголосував за себе. Того ж вечора Шевко химерував з кравцями, як йому одягтися, щоб усiм було видно, що вiн i вiйськова i цивiльна влада. Тi пошили йому таке галiфе, що в ньому легко вмiщались два ока горiлки i закуска. Згодом Шевковi здалося, що в нього ще мало влади. Розвинувши письмову i усну дiяльнiсть, вiн охопив i третю посаду - став головою бiдкому i тодi запишався на всю волость, а загуляв на цiлий повiт. I найбiльше в часи запою чоловiк переховувався у дебело©, тарiлощоко© бублейницi Стефи. Випивши зайвину, вiн завжди допитувався у вдовицi, чи вона калачниця, чи бублейниця. - Добереться до тебе сов╨цька власть, тодi усе взна╨ш, навiть, де раки зимують, - беззлобно вiдповiдала жiнка, снуючи мiж пiччю i дiжею. - А я тобi не Радянська влада? - ворушив на чолi веснянки Шевко. - О, вигадав яке! Чи ж на тебе, коловладний! Та в тебе на обличчi не влада, а всi гуляння та походеньки пропечатанi! - анiчутiнку не жалувала голову сизоока бублейниця i так вимiшувала тiсто, що воно аж пищало в ©© руках. Через якийсь час Шевко розледащiв до краю, i писаревi часто доводилось iз матерiалами на пiдпис бiгати до хати бублейницi. Недбало поглянувши на папiр'я, Шевко незмiнно питався: - А нема тут помилок? - ╙, тiльки маленькi-маленькi, - знав, що сказати, писар. - Гляди, щоб надалi й маленьких не було, - повчально казав голова й викарлючував пiдпис... Незабаром Шевко аж загуркотiв з усiх трьох посад. Правда, знiмали його весело, пiд регiт людей i ново© влади, дай боже, щоб кожного з нас, коли доведеться, не гiрше знiмали... З часом чоловiк примирився, що полiтична дiяльнiсть заважка для його занадто житт╨любного характеру, i знайшов задоволення в складаннi заяв чи прохань за чарку бiсiвсько© кровi. Щодо рiзних писань i питва, вiн i надалi залишався неперевершеним в усьому повiтi... Вiдчуваючи, що я не сходжу з порога, дядько Шевко знову розплющу╨ повiки, i в його поглядi прокида╨ться цiкавiсть: - Ти чий будеш? - Панасiв син. - Ага, Панасiв, - розмiркову╨ вголос. - Чи не з столярського кутка? - Вгадали. - Тодi здоров. - Здоровi були, дядьку. - Ти чого сюди притарабанився? Може, заяву якусь треба написати? - i очi в дядька стають такими, наче ©х помастили смальцем. - Нi. - А чого? - у Шевка одразу ж зменшу╨ться цiкавiсть до мо╨© персони. - Тут таке дiло, що менi краще б не говорити, а вам не слухати. Дядько Шевко одразу випросту╨ться: - Послуха╨м, послуха╨м, що ти проглаголиш. - Хочу, щоб менi книжку пояснили. - Книжку? - чоловiк зневажливо знизу╨ утлими плечима i вже кисло пита╨: - Щось не розкумекав? - Еге. - Виходить, не вистачило тями? - Не вистачило, - покiрно погоджуюсь я. - Ану покажи цю книженцiю, то ми зараз i побачимо, чим напхана i чого варта твоя голова. - Куцими пальцями, в якi врiзались прокуренi, круглi, наче мiднi копiйки, пазурi, Шевко розгорта╨ книгу, нишкне, довго вчиту╨ться, здивовано ворушить бровами, в якi теж понабивались веснянки, а потiм спокiйно, без жодного слова поверта╨ книгу i прикрива╨ очi повiками. Я зовсiм не сподiвався на таке i оторопiло дивлюся на чоловiка, далi кахикаю, але Шевко i вусом не веде. - Так що ви менi, дядьку, скажете? - нарештi наважуюсь запитати його. - Що? А ти ще не пiшов звiдси? - дивуються повiки, щоки i вуста Шевка. - Нi, ще не пiшов. - То можеш iти. А скажу я тобi одне, якщо вже так хочеш: цю книжку будеш читати, коли бiльше з'©сиш кашi. Тут усе дiло в кашi. Зрозумiв? - Зрозумiв. - То й будь здоров, - вiн знову заплющу╨ очi, а в кутку почина╨ реготати сторож. Я спочатку ошелешено дивлюся на нього, а потiм теж смiюся, бо що ж менi залиша╨ться робити? I головне - я помiчаю, що й Шевковi повiки починають насочуватися смiхом, але очей не розплющують. Пересмiявшись, я пiдходжу ближче до сторожа i з спiвчуттям питаю: - Чули кумедiю? - Вiд нього й не таке почу╨ш, - добродушно смi╨ться старий. - Нiхто не вгада╨, якi джмелi гудуть у головi чоловiка. -