чорнi, зм'якшенi очi. - Тяжко тобi, Дмитре? - Тяжко, Югино. I найважче - за людей вiдповiдати. Багато легше б бути тим, "куди пошлють". А треба людьми керувати. Колись би не взявся за таке дiло. Тепер хватило смiливостi. - Так ти командиром? - Командир. - I оце так уриватися в хату... - усмiха╨ться, ще тiснiше прихиляючись до Дмитра. - Здаюсь! - жартiвливо пiдводить руки вгору. - Погарячився. Подумав, що Григорiй обмiлiв... Хороший вiн, твердий чоловiк. - Твердий, не зiгнеться лозиною. В хату входить мати з Андрi╨м, що весь горить i ся╨ вiд радостi. Проте пiдходить до батька поволi, з повагою, i щасливо мружиться, коли кучерява борода покрива╨ все його обличчя. - Ну, сину, як живеш? - Погано, тату. - Чому? - Самi зна╨те чому. Горе кругом ходить... Вiзьмiть мене, тату, з собою. - Не мудруй, Андрiю. Не на тво© роки i сили наше дiло... Бач, якого викохала - в партизани до батька хоче, - зверта╨ться до Югини. - А ти ще не дума╨ш партизанити? - ловить Ольгу за ручку. - Чому не думаю? - вiдповiла дiвчинка. - Аби тiльки взяли. - Ну, думай. Тiльки гляди, ще скажи де-небудь, що батько приходив додому. Тодi всiх фашисти повiсять. - Нiби я маленька, не знаю, - так само тихо промовля╨ Ольга. - Мовчатиму, як камiнь, поки нашi не прийдуть. - Вечеряй, сину, - приносить Докiя я╨шню, а сама спира╨ться лiктем на скриню i не спуска╨ погляду з сина. - Сiдайте ви, мамо, Югино, дiти. - Ми недавно повечеряли, - слiдку╨ за незвичним бородатим обличчям i зiтха╨. - Чого ви, мамо? - Скучила, сину, за тобою. Дуже скучила. Де не йду, де не сиджу, - тiльки тебе бачу. I от прийшов ти, а менi не вiриться. - А може то не я? Якийсь дядько бородатий... - i течуть слова про все, все, такi дорогi, несподiванi, як тiльки бува╨ при нежданих зустрiчах. Знову хмурнi╨ Дмитро, коли Югина розповiла, як ударив ©© гарапником Сафрон Варчук, i вже не проясню╨ться до останньо© хвилини прощання. Прощання... От воно пiдводить чоловiка i вiн, наближаючись до дружини, уже вiддаля╨ться вiд не©. - Дмитре, рiдний, - задиха╨ться Югина i приклада╨ руку до сво©х грудей. "Що, маленька?" - одними очима пита╨, вчуваючи незвичне хвилювання. - Дмитре, коли можна, бери i нас iз собою... - швидко шепче вона, боячись, що вiн зразу ж обiрве ©©. - Хоч хлiб пектиму у вас - i то полегша╨ на душi... Вам все одно без жiночих рук, певно, не обiйтись. Правда? Вiн мовчки вислуху╨ дружину. - То як, Дмитре? - тремтить ©© голос i тремтять сльози на вiях. - Не будемо, Югино, зараз говорити про це. Не час... - А коли ж?.. - Дай з силами зберемося... Пиху з фашиста зiб'╨мо, так зiб'╨мо, щоб вiн, тхiр двоногий, навiть курку боявся зачепити. - Коли це буде?.. - Незабаром! - пригаду╨ гарячi слова Тура. - Скоро Червона Армiя сво╨ слово скаже, а ми допоможемо. Уже гомонять нашi лiси, уже ломиться розгубленiсть i страх перед ворогом, першими партизанськими пострiлами ломиться. А як пiдведеться народна рука, як розмахнеться вона з одного боку, а фронт з другого - буде без пам'ятi летiти фашист. До сво©х кордонiв i далi мазатиме п'яти... - Коли б то скорiше цi╨© години дiждати, - проводить його до дверей. - Не забувай же, сину, нас. Частiше навiдуйсь, - сумовито шелестять слова матерi; ще шелестить сказане пошепки на вухо прохання Андрiя, а вже нiч огорта╨ Дмитра. I притишенi зiтхання ще довго йдуть iз ним, а рука тугiше стиска╨ потеплiлу шершаву ручку пiстоля. Вiн довго не може перебороти спокуси: пiти у кривавi гостi до Варчука. Навiть пряму╨ з дво╨ гiн, обмiрковуючи план, як йому найкраще вскочити в будинок старости. Одначе нова сила, сила не почуття, а розуму, туго, неначе в'яза, поверта╨ його на другу дорогу... Вiн тепер командир загону, що зна╨ всi ходи i виходи в рiдних мiсцях. Тому не ма╨ права рискувати життям сво©х людей. I вiн рiшуче повернув до хати Бондаря. Марiйка, хвилюючись, довго не могла вiдчинити дверi. - Дмитре, синку, - зашепотiла, припадаючи до зятя. - Живий, здоровий? А мiй старий так тебе хотiв бачити. Про себе вже й не говорю. На зиму тобi рукавицi виплела... Нiчого, синку, доброго не чути? - Ви про що? - Про нашу армiю. Дороги ж ©й тiльки до нас лежать. Правда? - Правда, мамо. - Ну, ходiм до старого. Почув твiй стук - i вже мiсця не знайде. Нема тако© днини, щоб не згадував тебе кiлька разiв... Ех, дiти, нашi дiти! От уже вiджива╨ш сво╨, а до вас так все тягнеться, наче знову пiд серцем носиш. - Вона тобi ще й не те скаже, - обiзвався з темряви тихий голос Iвана Тимофiйовича. - I сказала б, коли б вам не треба було так шептатися, щоб жiнка нiчого не почула. Вишептуйтеся вже, тiльки добре плануйте, - вийшла на кухню, закриваючи за собою дверi. Iван Тимофiйович обома руками потягнувся до зятя. - Яка радiсть у нас, Дмитре, - зашепотiв бiля самого вуха командира. - Невже?.. - одним словом вирвалося те, про що стiльки думалося. - Так, сину. Зв'язок з райкомом налагоджено. Мене назначили уповноваженим по органiзацi© пiдпiльно© патрiотично© групи. - Тепер нам ширша дорога вiдкрива╨ться, - захвилювався Дмитро, пройшовся по хатi. - Що й казати. Негайно треба зв'язати Тура з райкомом. - Це зробимо. Спасибi, тату, за добру звiстку... Аж наче зорi яснiше засвiтили, - глянув у вiкно. XXXV Хоч та болюча радiсть просочувалась, як вода крiзь нiздрюватий лiд, коли вiтер сколихнеться над рiкою, хоч потiм ще важче стискалося серце, все ж в ©© життi блиснули просвiтки надi©. I вже у словах батька вона вбачала той мiсток, що ╨дна╨ ©хн╨ село з партизанським лiсом, з Дмитром... Дмитро був живий! I при однiй думцi, що вiн може прийти до не©, високий i дужий, ласкавий i грiзний, пригорнути, як дитину, до широких грудей, вона затаювала подих i заплющувала очi. Тому ©й тепер, коли залишалася дома, бiльше хотiлося бути на самотi, щоб можна хоч у думцi наговоритися з Дмитром. I як дивно бува╨ в життi. Ненависним i страшним вiн здався, коли довiдалась, що ма╨ ©© сватати. А зараз все частiше бачила його парубком, неначе колишн╨ почуття хотiла розтопити новою хвилею любовi, щоб нiде, нiде, навiть у найдальших спогадах, не залишалося слiду давнiшньо© вiдчуженостi. I найчастiше згадувалась зустрiч лiтньо© ночi на Великому шляху. Крiзь iмлу далеких рокiв згадки пробивалися так владно i повно, що вона навiть вiдчувала на сво╨му обличчi мерехтiння i гру тiней лип, хрускiт пiску пiд ногами Дмитра i сумовитий скрип воза. "Дмитре, порадо моя", - як музика, дзвенiли пошепки промовленi слова, i туман застилав очi молодицi. Кожного вечора тривожилась: а може заскочить? I мимохiть поправляла iнодi хустку, як поправляла колись, чекаючи Дмитра з роботи. - До кого ти, дочко, причепурю╨шся? - раз iз докором похитала головою Докiя. - Мамо, хiба ж ви не бачите? - захлинаючись од раптового натиску жiночо© жалостi, стала посеред хати. - Все його, Дмитра, сподiваюсь. А може прийде. У вiкно постука╨, - i здригнулась, мовби справдi хто стукнув у шибку. - I я його так жду, так жду, як... - не договорила, пiдiйшла до невiстки. I якось, само по собi, обнялися, поцiлувались i тихо заплакали, охопленi одними думками, однi╨ю жалiстю i надiями. Уклала спати дiтей; не в силi стримати нервового холодного перестуку, Югина лягла бiля Докi©, торкаючись головою ©© грудей. I довго Докiя розповiдала про свого сина, яким вiн у дитинствi був, як почав сам, без батька, господарювати, як в чотирнадцять рокiв пiшов косити. I всi тi спогади, простi i незначнi, були незмiрно дорогi i рiднi обом жiнкам, що по-рiзному, та однаково сильно любили ту ж саму людину. Вiдчуваючи, як влiгся нервовий перестук у Югини, Докiя подумала, що невiстка вже спить, тому й замовкла, знову-таки пiрнаючи в згадки про свого Дмитра. Про нього ж до перших пiвнiв мрiяла i Югина, гадаючи, що свекруха давно вже заснула. Очевидно, якiсь чутки про Дмитра дiйшли до Варчука. Одного разу, коли Югина везла додому картоплю, перестрiв ©© на греблi, високий, нахмурено-зосереджений, у синiй старосвiтськiй бекешi i смушковiй шапцi. Пiд очима недобре синiли посiченi зморшками довгастi пiдтьоки. Пожмакованi щоки з двома павуками синiх жил великими зморшками нависали над чорними, в бруднiй сивинi вусами. Клинцювате, старанно виголене обличчя неначе набубнявiло i було нiздрювате, як почорнiлий весiннiй снiг. Та й сам Варчук теж, здавалось, неначе набубнявiв. - Здорова, молодице, - владно рукою зупинив коня. - ╞деш, наче не бачиш нiчого поперед себе. - Добридень, - стала бiля воза. Хоча недобре передчуття i острах, i огида сколихнули нею, одначе зовнi була спокiйна i господаровито-неквапна в руках. - Картоплю возиш? - Наче не бачите. - А Дмитро де? - гостро, випитуючи, подивився i пiдiйшов до молодицi, не спускаючи з не© важких, округлих як у птицi, очей. - I я вас, пане старосто, попитаю: де Дмитро? - витримала погляд. - Не зна╨ш? - Не знаю. - Брешеш, суча дочко! Зна╨ш! - Може суча дочка i зна╨. А я - нi. - Що ти менi очки втира╨ш! В партизанах! От де вiн! I до тебе, надiйсь, приходив! - скаженiючи, затопав ногами, чорне обличчя нерiвне заколивалося всiма складками. Полегшено зiтхнула: виходить, дуже мало знав Сафрон про Дмитра. - Самi зна╨те, пане старосто, що не був у мене чоловiк. За що ж така напасть на мою голову? - сказала з перебiльшеною покорою. - А ти чому так дума╨ш? - трохи охолов, опускаючи вниз брови. - Що ж тут думати? Коли б Дмитро був десь в партизанах та ще й до мене заходив, то й вашу б хату не минув. Здригнувся Варчук i зразу ж тiснiше зiбрав зморшки на перенiссi. - Дуже ти хитра, як подивлюся на тебе. Гляди, щоб на однiй гiлляцi не закрутилась iз сво©м дорогим. Одне одного, певне, не переважите, - уже кинув з-за плеча, виходячи на розхитаний мiст. В душi вона радiла, що перемогла старосту, одначе зразу ж острах охопив ©©: а що як почнуть полiца© вартувати недалеко вiд ©© хати? Тому й по ночах виходила на подвiр'я, прислухалась до темряви, прямувала до Великого шляху. Стане на кореневищi старого-престарого дерева, притулиться вухом до вогко© кори, непомiтна i сторожка, як птиця. Затремтить, коли почу╨ якийсь шерех, ще тiснiше до дерева притулиться. Вона б рiдну ходу серед тисячi почула, по одному духовi пiзнала б, що то Дмитро йде. Через кiлька днiв пiсля розмови з Варчуком до хати увiйшов дезертир Калiстрат Данько, що вже встиг примоститися за полiцая. - Тiтко Югино, завтра ж уранцi вам треба бути в начальника районно© допомiчно© полiцi©. - Чого? - одхилилась од печi. - Там скажуть, чого. Ми народ темний - нам аби грошi та горiлка, - дiловито i весело сiв коло столу, нiби впевнений, що його прихiд повинен i iнших веселити. Однак чим довше сидiв, тим бiльше хмурнiло його прив'яле обличчя, а вже iз-за столу вставав, неначе у тiнь ступив: навiть чаркою не почастували. - Глядiть же, щоб ранком були, як часи, - брязнув дверима, аж глина посипалась з одвiркiв. - Доведеться, дочко, iти. Тiльки не з пустими руками, що зробиш - таке життя настало. А на хабарi вони ласi. З двома кошиками, зв'язаними бiлим полотняним рушником, прийшла Югина другого ранку у мiсто. Перед будинком полiцi© трiпотiв облiзлий прапор iз свастикою в бiлому колi. В передпоко© повно чоловiкiв, жiнок. На дверях бiля кабiнету начальника сто©ть з карабiном високий полiцай з жовто-блакитною пов'язкою на руцi. По списку виклика╨ людей, i зникають за важкими дубовими дверима натомленi, припалi пилом, i жалем, i горем постатi старих сумовитих хлiборобiв, жiнок i дiвчат. - Забрали ж мого синочка, забрали, - пiдперла рукою голову стара жiнка. - А за що забрали - i сама не знаю, зв'язок з партизанами приписали. Безпорадна моя голова. Два тижнi прошу начальника, щоб вiдпустили синочка. А вiн те саме вiдповiда╨: вiдiшлемо у мiсто, коли не призна╨ться. Звiсно, в гестапо вiддадуть. I вже не бачити менi бiльше свого найменшенького, не бачити. I найбiльше ляка╨ Югину окаменiлий вираз землистого, в зморшках обличчя жiнки i одноманiтний, схожий на голосiння шепiт. Видно, немало попоплакала i поголосила вона, поки горе не скаменило усе ©© тiло. Нарештi полiцай, зосереджено збираючи зморшки на чолi, чогось пирснув i весело вигукнув: - Гори-цвiт! Югина! Горiти прийшла, молодичко? Погориш, погориш! Га-га-га! Увiйшла i стала на порозi кабiнету, поклала бiля стiни важкi кошелi. За великим присадкуватим столом у чорному френчi з золотими, застiбнутими до само© ши© гудзиками сидiв Крупяк; над ним на стiнi чорнiв намальований тризубець, стиснутий двома перехрещеними жовтоблакитними прапорами. - Прошу до столу, - наче з того свiту почула голос, що пробивався до не© iз сизо© хмари тютюнового диму. Пiдiйшла ближче до Крупяка, мружачись вiд диму, що зразу зайшов у вiчi. - Панi Горицвiт. У нас ╨ точнi вiдомостi, що ваш чоловiк перебува╨ в партизанах, бува╨ у вас. Прошу, не запирайтесь, скажiть щиру правду. Iнакше всю сiм'ю вашу заарешту╨мо, а добро пiде у власнiсть держави. - Пане начальнику, - вириваються першi слова. ╞й треба одвести страшну хмару вiд свого дому, дiтей - про себе зараз навiть не дума╨ться. I Югина почува╨, що в ©© очах гра╨ такий правдивий свiт, неначе бiля не© виринула постать Дмитра... Так, це ради нього, ради його дiтей вона кожним рухом хоче довести цьому байдужому вбивцi, що нiчого не зна╨ про чоловiка. Звiдки у не© беруться слова? Вона розповiда╨ довго i мальовничо, як переслiду╨ ©хню сiм'ю Варчук, про давню ненависть його до Дмитра. I ©© очi, осяянi i чистi, блищать од згадок i слiз. Хмурячись, мовчки слуха╨ ©© Крупяк. Але ось його очi зустрiчаються з очима молодицi, на якусь хвилину застигають; хтива зацiкавленiсть майнула у вузьких чоловiчках. Вiн кладе ручку на стiл, i Югина, вiдчуваючи приплив кровi до голови, кiлька разiв ловить на собi його бруднi погляди, але разом з тим почина╨ догадуватися, що вiн слуха╨ ©© вже не так, як слухають, коли завчасно винесено рiшення. Очевидно, вiн мало зна╨ про Дмитра. "Хороша молодичка. Тiльки з характером, видно. Може й справдi Варчук наговорю╨ по давнiй злобi. Заяву за заявою пише... Дiзнаюсь при нагодi". - Вiн, милостиво посмiхаючись одними очима, прийма╨ подарунок i поволi говорить: - Вiдпускаю вас, панi, додому. Але не гнiвiть бога: коли що-небудь - не солодко вам буде на свiтi. Я до вас за©ду коли-небудь, - допитливо осмiха╨ться. Ще не розумiючи справжнього змiсту останнiх слiв, вона прожогом вибiга╨ з передпокою i схiдцями спуска╨ться на холодний брук, мiж щiлинами якого засиха╨ пожовклий, одцвiлий спориш. I аж тiльки на осiнньому полi полегшено зiтхнула, коли над нею двома великими крилами нахилився рiдний Великий шлях. Попереду фiалково в'юнилась смуга дубового лiсу. ...Обминувши греблю, Югина спочатку iде до Iвана Тимофiйовича; той, лежачи в лiжку, довго розпиту╨ ©©, що вона бачила в мiстi, чи багато там фашистiв, як охороня╨ться будинок полiцi©, а потiм переда╨ ©й невеличку листiвку. - Прочита╨ш, кому треба, i передаси Василинi... - Яке щастя, яке щастя, що вернулася, донечко, - зустрiла ©© бiля ворiт Докiя. - Пожурилися ми без тебе. Зна╨ш, як тепер. Кажуть, усi камери понапакували людьми. Втомилася?.. А в нас корову забрали. - Корову? За що? - зупинилась на порозi. - Наложили знову на село сорок голiв рогато© худоби. До кого ж полiцi© шатнуться? До нас та до таких, як ми. Варчук ще й втiшив: - Моли бога, що теля зоставля╨мо. Попанували за батька Сталiна, а тепер почадiть, як без олi© каганець. Через кiлька днiв дiйшла чутка, що в район при©хав приймати скарги вiд селян гебiтскомiсар доктор Едельман. - Двадцять тисяч болячок у печiнку Варчука! Чи поможе, чи не поможе, а пiду до того гебiтскомiсара зi скаргою! Останнiй хвiст витягнули з обiйстя! Може й ти пiдеш? - вскочила в хату Килина Прокопчук. - Одним вони миром мазанi, - обiзвалась за Югину Докiя. - Ходи не ходи, а корови вже не бачити нi тобi, нi менi. Так що краще не мозолити ©м очi. - Пiду, все 'дно пiду! Побачу, якi у них порядки! - рiшуче вийшла з хати Килина... Увечерi на вулицi перестрiла ©© Югина. - Була в комiсара? - Нехай йому чорт! - зло огризнулась молодиця. - Не допустили? - Допустили, - i несподiвано засмiялась невеселим смiхом. - Пiдходжу я до нього, сухого, як тараня, нiмця, ну, наче живi мощi тобi, аж дивитись незручно. Глянув на мене крiзь окуляри та як вихопить кинджал, як зажеркоче щось, i до мене. Думала - горло перерiже. Навiть забула з остраху, що треба робити. Звiв нiмець кинджал, блиснув ним перед мо©ми очима, зрiзав з пiджака гудзик iз зiркою i пучку вгору пiдвiв - показу╨ всiм. Полiца© прямо тобi iржуть, як лошаки. А я стою i ворухнутись не можу - наче пiдмiнили мене. А "доктор по гудзиках" уже до друго© баби пряму╨. Вiдiйшла у мене душа трохи, пiдходжу до нього... А вiн як визвiриться: - За корову вам заплатили! Ми даремно нiчого не беремо. Скiльки отримала? - Сто вiсiмдесят карбованцiв. А що ж я за них куплю? Кiло солi! Пачка сiрникiв - двадцять карбованцiв... А у мене ж дiти. - Випхали мене ще й зi схiдцiв турнули. Ледве носом землю не зорала. Отакi-то порядки. Новi! XXXVI На свiтанку Дмитра розбудили брязкiт збро© i радiснi голоси. Спочатку думав, що повернувся Тур, але, прислухавшись, голосу комiсара не почув. Швидко одягнувся, на ходу поправив пiстолет ТТ i вийшов з землянки. - Ну, хлопцi, i притаскали ж ми сулiю! - потираючи руки, чогось вовтузився бiля порога Кирило Дуденко. - З самогоном? - здивовано i весело вiдгукнувся голос iз кутка. - Ще краще! - Невже iз спиртом? - аж пiдвiвся на лiктi Олекса Слюсар. - За це тебе, брате, розцiлувати мало. - Ще краще. - Що ж воно може бути луччим менi? Бабського, солодкого, вина дiстали? - Нi, амоналу добули. - Амоналу! Не знаю, для чого вiн, - розчаровано протягнув Слюсар i знову лiг на пiл. - Невже, братцi, амонал! - радiсно гукнув колишнiй уральський бурильник Iван Стражнiков. - По©зди будемо пiд откос пускати. Амонал - важная штука! - значимо протягнув. - А ти зна╨ш, як бiля нього ходити? - зiскаку╨ на долiвку Олекса Слюсар, i вже його вилицювате рухливе обличчя, що хвилину тому було щиро незадоволене, тепер, наче в дитини, освiтлю╨ться жадiбною надi╨ю. - Хлiб мiй! - коротко поясню╨ Стражнiков. - Невже i по©зди цi╨ю крупою можна рвати? - Можна i треба! - повчально гримить Стражнiков, молодцювато звичним рухом збиваючи набiк безкозирку. На мить довгою синюватою смужкою проглянув шрам i майже зовсiм погас пiд буйним чубом. - Браток, а мене навчиш? Увесь вiк дякуватиму. Рука в мене легка. Що побачу сво©ми очима, те i зроблю. Я такий! Тепер хитрувате обличчя Слюсара ста╨ таким благальним, що навiть спокiйний Лазорко не витримав - чмихнув, i в кривiй усмiшцi заворушились уста, погойдуючи велику люльку. - Навчу. - От спасибi, браток! На, вiзьми на спомин про нове дiло! - i Слюсар театральним рухом простягнув Стражнiкову невеличку фiлiгранну запальничку, щоб, на всякий випадок, вiдрiзати всi ходи до вiдступу, коли матрос захоче передумати. I зразу ж Олекса з цiкавiстю i побоюванням, косуючи оком, закружляв поволi навколо величезно© сулi© з амоналом. - Iване, ти i мене навчи, - кладе на плечi матросовi важку руку Лазорко Iванець. - Приймiть i мене до вашого колгоспу! - Невеличкий завзятий Кирило Дуденко охоплю╨ двома руками Лазорка i Олексу. В цей час з його кишенi вилiтають списанi олiвцем листки паперу. - Поезiя полетiла! Багато ж понаписував. I не хвалиться. Я теж колись вiршi писав, - помага╨ збирати листки Олекеа Слюсар. - I потерпiв повну поразку на цьому фронтi. У дев'ятому класi всi сво© витвори я на уроцi лiтератури обережно поклав на парту Оксанi. А вона, певно, не зрозумiла, що з мене мiг би вийти класик, i передала зошит учителевi. Викликали мене в учительську, сказали кiлька теплих слiв, i пообiцяв директоровi, що не буду бiльше нi вiршiв писати, нi дiвчат любити. Вiршi, правда, покинув складати, а друго© половини обiцянки не виконав: на цiй самiй Оксанi через п'ять рокiв оженився. Як тiльки що до чого, то й нагадую ©й про минуле. В тебе ж, Кирило, напевне, життя навпаки пiшло... Бiля виходу метушня i тиск. На травi бiлiють широко простеленi полотна паморозi, i блiдий свiтанок зеленить просвiти мiж деревами, обличчя партизанiв. - Iкра першого сорту! - Iван Стражнiков розгляда╨ на долонi бурий, схожий на пiсок амонал. До нього пiдiйшов Дмитро. - Товаришу командире, тепер ми попсу╨мо фашистам трохи кровi, - осмiхаючись, висипав амонал в сулiю. Веселий на вдачу, легкий на руку, рiвно став перед командиром, поблискуючи розумними сiрими очима. На невисокiй, мiцно збудованiй постатi добре лiг чорний матроський бушлат; з-пiд безкозирки, молодцювате збито© набакир, вибився русявий чуб, прикриваючи шрам на лобi. - Треба хлопцiв навчити пiдривно© справи. - Аякже, - погодився. - Цю науку швидко засвоять. Знайшовся невеликий шматок злежаного бiкфордового шнура. I розглядаючи тонкий шматок плетива, Стражнiков задумавсь. Колупнув нiгтем пiд тканиною шнура рурочку пороху, подививсь у далечiнь, похитуючи головою i щось розмiрковуючи. Далеко за голими деревами сходило осiнн╨ сонце. Переганяючи одна одну, побiгли зубцюватими хвилями тiнi. I легка паморозь перетоплювалась в роси, а тi, оживаючи, скидались, неначе мальки на водi. У верховiттях шумiв вiтер, бiля прогалини роздвоювався, неначе рiка, - одним рукавом пiдводився вгору, лунко переколихуючи лiсовi шуми, а другим з шелестом покручено вився по землi. Ще цвiло жилаве ведмеже вушко, хоч кiлька жовтих округлих квiток, прибитих нiчними приморозками, лежало бiля кореня, ще синiла одинока квiтка розпарованих братiв, ще зеленiли, оповитi мшистим синiм оксамитом молодi пагiнцi, одначе осiнь уже владно господарювала в лiсах, i оголенi кущi шипшини червонiли продовгуватими коралами. Сумовито, овечими шапками, чорнiли кротячi нори, а безлиста, пiдмита струмком лiщина щось тихо наспiвувала i сво©м гнучким тонкосто╨м i вибiленим корiнням. Тiльки дуб-нелень гордовито красувався лисячими шапками, i рясно подзвонювала чорними дзвониками крапчаста вiльшина. I згадалася бурильниковi уральська осiнь, посiченi гори, покритi свiчами-соснами, порiзанi слiпучими блискавицями-березами, пригадався той рiдний свiт, що тiльки у снах йому снився тепер. - Дай, подивлюсь на шнур, - простягнув руку непосидючий Кирило Дуденко. - Нема чого на чуже заритись. Добудь сам, тодi й дивись. Хтось усмiхнувся, а Стражнiков поволi заховав бiкфордiв шнур у кишеню i пiшов до землянки майструвати дерев'яну скриньку. Вiн знав, що шнур пiдозрiло© якостi, проте сподiвався: може, на його щастя, все обiйдеться гаразд. "Треба ж фашистiв бити". Тiсним колом обступили матроса майбутнi пiдривники, i вiн ©м терпляче, по кiлька разiв, пояснював, як треба змайструвати саморобну мiну, як ©© найкраще закласти на шосе чи залiзницi. Надвечiр зiбрались партизани бiля вiковiчного дуба. На березовому пеньку стояла невелика, акуратно зроблена скринька. Бiля не© навпочiпки сидiв Стражнiков i ще пояснював: - Всипав я сюди з пiвтора кiлограма амоналу. В отвiр заклав запал вiд гранати РГД-33 i iзоляцiйною стьожкою з'╨днав iз бiкфордовим шнуром. - Пiсля роздуму додав: - Бiкфордiв шнур повинен бути добрим, не пожмаканим, - i знову замислився. - А коли пожмака╨ться, то що? - Тодi вiн враз спалахне, i лежати тобi в дерев'янiм бушлатi. Та й пiшли, друзi, на... практику. Дмитро, вирядивши партизанiв, цiлу нiч тривоживсь, нило серце, нiби вiщувало горе. Десь аж по обiдi прийшли товаришi, але Iван Стражнiков не прийшов, його принесли пiдривники на руках сво©х мертвого. Смертю героя полiг вiн пiд час вибуху. Похмура тиша стояла в лiсi... Мовчки скинули партизани шапки, колом стиснулись над сво©м товаришем. Тяжко задумавсь Дмитро. Ще не вiрилось, що ненаситна смерть вiдiбрала бойового друга, якому б жити i жити, дивитись на свiт смiливими очима, мiцною i легкою ходою ступати по зеленiй землi. Неясно, в уявi випливав далекий сивий Урал, що породив партизана, а у вухах бились слова голосiння, що колись вiн чув на похоронах. I от тепер цi голосiння з новою силою тривожили йому серце, ╨днаючи примерклий далекий день з сьогоднiшнiм, важким та болючим. Судороги перехопили йому горло, зволожились затуманенi очi. - Прощай, товаришу, - Лазорко Iванець витягнув з кишенi Стражнiкова запальничку, кисет i шматок бiкфордового шнура. - Шнур пiдвiв. Пожмаканий. Не терпiлося хлопцевi фашиста бити, - промовив пiсля довго© мовчанки Кирило Дуденко... Колись Дмитро любив спочити на Городищi, там, де високий вал пiдходив до спокiйного лiсового озера i пiдiймав угору два дуби, що виросли з одного кореня. Могутнi дерева пiдводились високо над лiсом, першi грудьми стрiчали бурi i негоди, даючи у сво╨му листi притулок соколу. В цiй мiсцинi i вирiшив Дмитро поховати партизана. З новим почуттям i думками оглядав i побратимiв-дубiв, що обсiяли землю жолудями, i просвiтлене променем до самого дна спокiйне озеро, i старовинний вал, що лукою входив у глибiнь яру. "Всi ми помремо. Стане землею нетривке наше тiло. Байдуже буде до людсько© печалi i радостi. I тiльки у згадках, коли досто©н будеш, вертатимешся до живих, рiвнею говоритимеш, гостюватимеш iз ними. I добрий усмiх цвiстиме для тебе на дiвочому обличчi, i материнi очi жалкуватимуть за тобою, як за сво©м сином. У чорну безвiсть, без вороття, iдуть перевертнi; умира╨ болюче тiло, а сини не вмирають. От i проживи, чоловiче, свiй вiк, щоб твоя дитина, щоб чиясь сирота, щоб радянськi люди тебе людиною назвали..." Надвечiр мовчки опустили партизани свого товариша в яму. Тричi ударили дробовики i гвинтiвочнi пострiли (з автоматiв не били, бо дуже мало було набо©в), i земля посипалась на вiко домовини. На високому дубовому стовпi, що пiдвiвся над могилою, красувався видовбаний долотом напис: "Сину Росi© Iвану Стражнiкову, що загинув за вiльну радянську Укра©ну". - Товаришi партизани, брати дорогi, - переборюючи тремтiння в голосi, звернувся бiля могили до сво©х друзiв Дмитро, - вiчна пам'ять славному бiйцевi. До помсти нас кличе ця свiжа могила, тисячi могил наших рiдних i кревних, що покрили поля нашо© землi. В честь свiтло© пам'ятi Iвана Стражнiкова загiн органiзову╨ групу пiдривникiв, що нi вдень, нi вночi не дадуть спокою нашим ворогам. Хай вони будуть такими ж смiливими, як наш побратим. Група носитиме iм'я Стражнiкова. Хто зна╨ пiдривну справу? Спочатку навiть не ворухнулись партизани. Потiм хтось швидко почав пробиратись наперед. - Я знаю, товаришу командире, як пiдривати по©зди, - рiшуче вийшов Олекса Слюсар. У Лазорко Iванця аж люлька випала з руки вiд здивовання, але, спiймавши на собi упертий i злий погляд Слюсаря, вiн тiльки знизав плечима. I ще бiльше здивувався, коли наперед виступив Кирило Дуденко. Раптом догадка, може вперше в життi так швидко, сколихнула повiльного, мовчазного лiсовика. - I я це дiло знаю, Дмитре Тимофiйовичу, - неквапно ступив до командира, примикаючи могучим плечем до невеликого напруженого плеча Слюсаря. I вiдчув Лазорко, як все його обличчя почало червонiти й палати: нiколи в життi не доводилось на людях казати неправду. Найбiльше боявся, щоб хтось iз партизанiв не кинув зайвого слова. Але нiхто не видав ©х. Полегшено перевiвши дух, Лазорко вдячним i добрим поглядом оглянув усiх во©нiв, якi навiть .словом не обмовились i тодi, коли командир вiдiйшов у гущавiнь лiсу. "Якi хлопцi! Якi хлопцi!.. Нi, фашисте, нiколи тобi не здолати нас!" - пiд шелест осiнньо© землi схвильовано думав. Дмитро. Вiн знав, що нi Слюсар, нi Iванець, нi Дуденко не знають пiдривно© справи, i вiрив, що вони знатимуть ©©... Життя саме пiдказало Дмитровi, як увiковiчити пам'ять бойового друга. А над деталями органiзацi© групи ще помiрку╨ iз Туром. Надiв шапку i поволi пiшов до землянки повз величнi дуби-побратими, що навiки по╨днались одним коренем. * * * Другого дня до Дмитра пiдiйшли Слюсар i Iванець. - Дмитре Тимофiйовичу, - звернувся лiсовик. Вiн i досi називав командира, комiсара, як i вдома сво©х знайомих, тiльки на ймення, а партизанський загiн став у нього - нашим лiсництвом. Коли ж хтось поправляв Iванця перед командуванням загону, той зовсiм заплутувавсь i говорив: - Дмитре Тимофiйовичу, товаришу командире, у нашому лiсництвi... партизанському загонi. - Товаришу командире, - зразу ж поправив Слюсар Iванця. - Пустiть нас на люди. Хочемо пошукати бiкфордiв шнур. - Скажи, Олексо, а тяжко пiдривати по©зди? - запитав Дмитро так, що неяснi здогадки тривогою обдали рухливе обличчя партизана. - Зовсiм нетяжко, товаришу командире, - захвилювався i, щоб вiдвести вiд себе пiдозру, почав з перебiльшеною стараннiстю детально розповiдати, як треба пiд рейку пiдкласти скриньку з амоналом, як з'╨днати запал вiд гранати з бiкфордовим шнуром. Вiн повторив усю лекцiю Стражнiкова, умiло додавши сво© мiркування й деталi. I це було так розказано, що, напевне, i фахiвець пiдривно© справи мало до чого мiг би причепитися. - Саме головне - розрахувати, щоб по©зд вчасно наскочив на свою смерть, щоб бiкфордiв шнур був не пожмаканим i порох - сухим, - закiнчив Слюсар. - Амонал! - поправив Iванець, - Амонал i порох! - уже багатозначно промовив Слюсар i усмiхнувся, стираючи з обличчя важкий пiт. - Тепер я вiрю: природнi ви пiдривники, хоч i хотiли мене обманути, - мiцно потис руки обом партизанам. Тi з несподiванки переглянулись мiж собою, подивились на командира. Iванець почервонiв, обм'як, а Слюсар зразу ж знайшовся: - Коли, товаришу командире, чоловiк любить Батькiвщину над усе, то вiн усе i зробить. Тiльки не розкажiть товаришу командире, що. ми вас... - не мiг пiдiбрати делiкатного слова. - Словом, на збори не виносьте. А ми на транспортi по-кривоносiвському попрацю╨мо, - i питальне усмiхнувся. XXXVII Осiннi дрiбнi дощi падали на сумовито принишклу землю, зелено потемнiли води в озерах, коли одного вечора Михайло i Соломiя попрощались iз лiсником i лiсничихою. - Нехай вам, дiти, всюди буде щастя i добре здоров'я, - витираючи загрубiлою рукою очi, пригнулась Олена Михайлiвна. - Коли зможете ощасливити нашу хату, - не цурайтесь. Як нема сво©х дiтей, хоч на чужих, добрих, надивлюся. - Поцiлувала тричi i Михайла i Соломiю i почала вiддалятись. Созiнов iще кiлька разiв побачив ©© з-за дерев зi складеними руками на грудях, з нахиленою головою, а потiм темрява заховала од нього жiнку, яка не раз тихим материнським словом огрiвала захололi од негоди серця. Лiсник довго вiв ©х вузькими покрученими стежками, що пахли вологою червоною папороттю, решiтчастими маслюками i пiдопрiлою корою напiвживого дерева. Ноги то м'яко втискались в податливий мох, то шелестiли по нескошенiй травi, то лунко хрустiли по сухому рясному жолуддi. Мiнлива радiсть, вiдчуття, що наближаються рiднi мiсця, зробили Соломiю рiзкiшою в рухах i якось, без слiв, непомiтним повiвом наблизили ©© до Михайла. I вiн це збагнув з хвилюючим трепетом i сподiванками. - Прощай, Михаиле, - обняв його лiсник, i бородате обличчя на хвилинку закрило притьмарений вечiрнiй свiт. - Прощавай, Соломi╨. Закiнчиться вiйна - при©жджайте до мене весiлля справляти! - i розтанув у темрявi, залишаючи на вустах терпкий тютюновий дух. Поволi визорювало. Па сходi, вище лiсу, то розгорялись, то гасли Стожари i дружно, мов вiрнi товаришi, зупинились над деревами Косарi. Легко мiж деревами iшла Соломiя, по рiдних прикметах пiзнаючи мiсцевiсть. Свiтанком вийшли до Бугу. Над водою, сяючи бiлим пiдбо╨м круто вигнутих крил, неквапно пролетiв зимовий кобець. Його веселий, тонкий свист довго тремтiв над водою, що охоче посилювали всi звуки. - Водянi щури вже перебрались на сушу. Скоро будуть холода, - вказала пальцем Соломiя на крутий, пiдмитий водою берег. I знову в голосi майнуло стримане хвилювання, хвилювання зустрiчi з близьким i рiдним свiтом. - Чому так дума╨ш? - А що ж тут про цих шкiдникiв думати? Ми з ними нещадну боротьбу вели, щоб не розточували берегiв i не шкодили городинi. Бачите, який берег став, наче осиний щiльник! Влiтку тут гнiздилися пташки щурики. Вони першi в iрiй вiдлiтають. Водянi ж щури розмололи, збiльшили ©хнi гнiзда i оселилися в них. - Засинають на зиму вони? - Нi. Пiд снiгом господарюють. Такi ходи попроводять до скирт сiна, хлiба... У лiсi, недалеко вiд Бугу, знайшли присадкувату скирту сiна, вилiзли на не©, зручно вмостились i лягли невдалiк одне вiд одного. - Як пахне сiно, нiби чай, - пожувала суху билинку. - Еге ж, - вiн поправив зелений вiхоть, що звис над головою дiвчини, i тихо поклав на ©© плече руку. Вiдчув, як зiщулилось ©© тiло. - Не треба, Михаиле Васильовичу, - тихо промовила, i вiн. зiтхаючи, одвiв руку. Тоскно i незручно було. Сердився на самого себе, а кров iз гулом розпирала череп. - Чого ви запечалились, Михаиле Васильовичу? Не треба, - човником сво╨© невеличко© долонi торкнулась його плеча i подивилася сумовито-усмiхненим поглядом в його очi. I щось наче надiрвалось всерединi вiд того погляду. Мовчки, закриваючи очi рукою, уткнувся головою в сiно, вологе й пахуче. I не промовив жодного слова... Вона ж i розвiяла його печаль другого дня. Туманним досвiтом вийшли на узлiсся настороженого лiсу. Соломiя нагнулась, щоб пiдняти з землi жовту, як вiск, кислицю; пiдводячись, раптом радiсно стримала вигук притишеним: - Ох! - i притулилась мiцно до плеча командира. - Михаиле Васильовичу! Вiн! Наш Великий шлях! За полем iз пелени туману тьмяно вирiзьблялись округлi верховiття дерев. Здавалось, що то лiс хвилястою смугою врiзався в поле i, вклоняючись другому лiсовi, прямував у далекi-далекi свiти. Сама того не помiчаючи, вона потягла хлопця за руку, i так обо╨ пiдiйшли до самого поля, вдивляючись в налитi сизою вогкiстю мовчазнi дерева. I якось на очах почав розвiватися туман, неначе його пiдмивала невидима хвиля. Прояснились мiж стовбурами просвiтки, проглянув шматок поля по той бiк шляху. - Правда ж, ви па мене не сердитесь? - допитливо, з нiжнiстю i тривогою поглянула йому в вiчi i обома руками взяла його руку. - Хiба ж ти не бачиш? - привiтно всмiхнувся ©й. - Бачу, - тихо вiдповiла i вже жартiвливо додала: - Грiх тепер сердитись. Батько на мене не сердився i ви не повиннi... I, як птиця, подалася всiм тiлом вперед. XXXVIII Дмитро тяжко переживав першi невдачi. Вони тягарем лягали на його душу, одначе не розслабляли волi, робили ©© твердiшою, гартували, як вогонь крицю. Тiльки почував, що тiло важчало та бiльше темнiли очi; все рiдше i рiдше прояснювався в усмiшцi; турботи залягали важко i щiльно. Проте нiкому, крiм Тура, не звiряв сво©х почуттiв, знав - не до них тепер: у кожного лихо. Сво©х же партизанiв вислухував уважно, слiдкуючи не тiльки за словами, а й за глибинним ходом думки, i тому входив у людську душу непомiтно i мiцно. Його скупе, продумане слово виконувалось точно, як наказ. Нелегко було покласти па плечi i серце нове коло обов'язкiв, ширших i складнiших. Одначе здоровий глузд, чиста совiсть, напориста впертiсть переорювали, як плуг землю. I тiльки тепер, зiткнувшись вiч-на-вiч з найсуворiшими випробуваннями, з життям неприкрашеним, жорстоким, невблаганним, зрозумiв вiн, як тяжко бути керiвником, вiдповiдати за долю людей, що довiрили йому сво╨ ╨дине i неповi орне життя. Вiдрiзаний вiд великого свiту, вiн жив ╨диним подихом з ним, а тi осiннi вiтри, шо йшли з пiвночi, були не просто вiтрами, а вiтрами з Велико© землi, вiсниками з Москви. Входячи в село, вiн був не просто Дмитром Горицвiтом, звичайною людиною, що ма╨ сво╨ горе, печалi, а живим ланцюгом, що з'╨днував Великий свiт iз затьмареним фашистською неволею кра╨м. Так, Дмитро твердiше почав ступати по землi. Бо вона, рiдна земля, змочилась не тiльки потом, а й кров'ю його. Тепер дедалi частiше зустрiчався з людьми, вслухався в ©хню мову, вчився, дiлився з партизанами словом, як дiляться останнiм шматком хлiба, знав, що сказати селу, затиснутому в неволю, злиднi, бiду. I в його скупих, упертих словах була та сила, яка пiдводила людей, як промiнь пониклу траву. Розгромивши в одному селi полiцiю i мадьярську варту, вiн довiдався, що фашисти пустили чутки, нiби вони захопили Москву i йдуть на Урал. Дмитро наказав зiбрати людей бiля велико©, з баштами, школи, яка бiлим пароплавом випливала з осiннього свiтання. Сходились чоловiки i жiнки, мовчазнi, задуманi, бо в кожного горе днювало i ночувало, бо кожному думалось про сво©х дiтей, вiд яких - скiльки вже часу - нi одвiту, нi привiту; ближче пiдходили шiстнадцятирiчнi юнаки, щоб першими попроситися до загону. Вiн ждав, поки не пiдiйдуть люди з найдальших куткiв, поки не вляжеться тиша, а потiм тихо, болюче i мiцно, iз самого серця вирвалось: - Товаришi! Дорогi брати i сестри! I натовп зiтхнув, заколивався, знову зiтхнув i прояснiв. Це вперше до нього пiсля кiлькох мiсяцiв окупацi© пролунало рiдне слово Батькiвщини, обiзвалося замiсть липкого ненависного "панове". I, неначе по нечутнiй командi, ближче пiдiйшли люди до Дмитра, злилися з партизанами. Хвилювання колгоспникiв передалося йому; ледве переводячи дух, вдивлявся подобрiлими очима в тiсне пiвколо змучених людей. - Сердечний партизанський привiт вам, люди добрi. I привiт од во©нiв Червоно© Армi©. Разом, як двi руки одного чоловiка, ми б'╨мо фашиста. I розiб'╨мо його, бо так хоче наш народ, бо так хоче наш батько Сталiн. Усiма вiйськами тепер команду╨ рiдний Сталiн. Наш вождь говорить до народу, щоб не втрачали надi©, не слухали рiзних брехень. Нiколи нiяким ворогам не бачити Москви. Скорiше рак свисне i суха довбня зацвiте, анiж будь-хто переможе нас. На обличчях заколивалися усмiшки. - Наше головне завдання - крiпко бити фашиста, нi одно© зернини, нi одного стебла, нiчого не давати йому, хiба - одну смерть. Бо ж сказано: фашиста сокирою в ребро - людям добро! Коли ж з'явиться мiж вами яка продажна шкуpa - з димом усе його кодло пустiть, як пустили ми вашого старосту - показав на стовп вогню, що самотньо пiдводився в свiтаннi. Пiсля промови кинулись люди до Дмитра, партизанiв; запрошували до хат на снiданок. Але треба було поспiшати до лiсу. Навантаживши кiлька возiв зерном i свиньми, яких забрали з "громадського господарства", партизани вирушили i села. - Хороше говорили, Дмитре Тимофiйовичу! - усмiхаючись, пiдiйшов Тур. - Тiльки звiдки ви взнали такi новини? Може листiвка попала? - Нi, на жаль, не попала. - Звiдки ж вiстi, що Иосиф Вiссарiонович... - Звiдки?.. А як ти гада╨ш: хто в такий час може всiм вiйськом керувати?.. Отож бо i ╨. А коли трохи щось не вгадав - спишуть з мене пiсля вiйни, скажуть, що на пользу дiлу йшло воно. Чи як ти дума╨ш, комiсар? - Та повиннi списати! - засмiявся Тур. - Списати i дипломатом послати. - Ну, цей хлiб менi не подоба╨ться. Орати - сiяти буду, Туре... Ех, не зна╨ш ти, як мо© руки дiла просять. - Головувати пiдеш? - лукаво примружився Тур, бо Дмитро йому розказав про сво╨ життя. - Головувати? - задумавсь i, ловлячи на собi вузько примруженi очi Тура, додав: - Це дiло народу. Дай-но дожити до тако© години. Ти краще скажи, де збро© дiстати? Дробовиками вою╨мо. XXXIX В тривожному настро© повертався Карл Фiшер з аеродрому. Знову смерть, безглузда i страшна. Покалiченi тiла пiлотiв, кiстяк лiтака i, особливо, розтрушенi навколо нього чорнi забрудненi хрести - згусток державно© пошани - справили гнiтюче враження. О, цей нерозгаданий, здиблений схiд! Не таким вiн ввижався обергрупенфюреру. Iнстинктивно вiдчувши змiст, дух i стиль третього райху, безмежно повiривши в непогрiшнiсть гiтлерiвського вiйськового механiзму, а надто в силу технiки, Карл Фiшер не сумнiвався в перемозi третього райху, як не сумнiвався в зверхностi сво╨© нацi© над iншими. Задля цi╨© перемоги вiн не жалкував сил, часу i навiть житiя. За ним уже нерозлучною тiнню ходила ре