Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   РОЗДIЛ I

   Климко прокинувся вiд холодно© роси, що впала йому на босi ноги (видно,
кидався увi снi), i побачив над собою скам'янiло-бузкове небо,  яким  воно
бува╨ лише восени на сходi сонця, - без жайворiння, без легких з позолотою
хмарок по обрiю, без усмiхнено© радостi пробудження. Климко пiдiбгав  ноги
пiд поли дiжурчини, щоб зогрiлися, й онiмiлою тремтячою  рукою  дужче  роз
горнув солому напроти очей. Вiн спав пiд скиртою.
   Сонце, мабуть, тiльки що зiйшло, бо вiд скирти через тiк i ще  далi  на
стернях лежала довга тiнь у сизiй росi, солодко пахло  втоптаним  у  землю
набубнявiлим житом, що вже вкинулося  у  ключечки,  та  сухими  мишачи  ми
гнiздами. Звечора мишi лоскотали Климка, гасаючи йому по  руках  i  ногах,
пищали раденько, що ╨ ©м розвага, i Климко проганяв ©х усяк: сукав ногами,
кишкав на них сердито - аж доки й заснув.
   Уночi йому снилася велика зграя жовтих  воронiв  iз  жовтими  горобцями
вперемiш. А то була не зграя i не  химера  опiвнiчна  -  то  був  вихор  з
великого кленового та дрiбного вишневого листя, що  знявся  над  висiлком,
коли Климко вийшов у степ  за  станцiю  i  востанн╨  оглянувся  назад.  Та
листяна зграя стовпом стала у пiд небесся, вище й вище, а  там  здрiбнiла,
розсипалася i зникла геть з очей.
   Де те листя потiм сiло? Чи, може, воно ще й досi кружля╨?..
   Климко звiвся на лiкоть, щоб краще була видно шлях, яким йому йти далi,
i його затрусило так, що аж  зуби  за  цокотiли  вiд  терпкого  застояного
холоду в усьому тiлi.
   "Нiчого, - подумав. - Пробiжуся з гори - зогрiюся".
   У степу було тихо: Блищали од  сонця  стернi  i  ковила  понад  шляхом,
срiблилася  важка,  обвiшана  разочками  роси   павутина.   Вдалинi,   мiж
телеграфними стовпами й некрутими пагорбами,  мрiли  рожевi,  мов  спалахи
багать, крейдянi гори. Десь там, бiля тих гiр, чув од людей  Климко,  було
велике мiсто Слов'янськ, а помiж горами, просто на землi,  лежала  брилами
сiль, - бери скiльки здужа╨ш. Iще чув Климко, що  за  склянку  солi  можна
вимiняти всякого добра: мисочку чи й двi кукурудзи, вiдерце картоплi чи  й
хлiба справжнього.
   Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старiй матросцi, що  була  колись
голубою, а тепер стала сiра, та ще  в  дядьковiй  Кириловiй  дiжурцi.  Тiй
дiжурцi, як казав дядько, було "сто лiт", i не рвалася вона лише тому,  що
зашкарубла вiд давньо© мазути. Не брали ©© нi дощi, нi  снiг,  анi  сонце.
Пахла дiжурка паровозом. Уночi вона нахолоняла, а  вдень  аж  димувала  на
сонцi, пахла ще дужче i пекла плечi та спину.
   Климко жив удвох з дядьком  Кирилом,  вiдколи  осиротiв.  Жили  вони  в
залiзничному барацi при самiсiньких колiях. I коли  мимо  гуркотiв  важкий
ешелон, барак теж нiби зривався з мiсця: двигтiли стiни, дрижала  пiдлога,
бряжчали шиби у вiкнах, а барак мчав i мчав. Потiм, коли  ешелон  даленiв,
гуркочучи тихiше й тихiше, барак знову зупинявся i стояв, як  i  ранiш,  i
пiд вiкнами в нього знову цвiрiнчали горобцi.
   Дядько Кирило був машинiстом великого паровоза ФД  i  ходив  на  роботу
коли як: то вранцi, то вдень, то  посеред  ночi,  коли  Климко  вже  спав.
Повертався вiн завжди несподiвано - з залiзною скринькою в руцi,  зморений
очима i усмiхнений до Климка.
   - Як тут мiй помошничок?  Не  боявся  сам  уночi?  -  питався,  бувало,
знiмаючи шкiряного картуза з бiлими молоточками, вiд якого на лобi лишався
червоний тугий пружок, що нiколи не встигав зiйти до чергово© змiни.
   Потiм дядько вмивався над великою мiдною мискою, довго  з  хрускотом  у
пальцях тручи руку об руку, хоч i сам вiн, i Климко  знали,  що  руки  все
одно не одмиються.
   - Ось побiльша╨ш, Климе, i гайда до нас на паровоз, - казав  дядько.  -
Вивчимо тебе на помiчника машинiста i заживемо: разом на роботу,  разом  з
роботи... А так не бачу, коли ти в мене й ростеш.
   Умившись, дядько надiвав чисту сорочку i сiдав до столу.
   - А давай лишень сво© граматки, подивимося, що там у тебе з науками. Це
була найбiльша радiсть Климкова - покласти перед дядьком  чепурно  списанi
зошити, а самому заходитись поратися: винести  миску  з  дьогтяною  водою,
витерти  пiдлогу,  де  набризкано,  i  тихо,  покрадьки,  щоб  дядько   не
обернувся, насипати йому юшки, яко© сам i наварив, - гарячо© та  запашно©.
Про  зошити  вiн  нiколи  не  боявся,  бо  тiльки  з  письма  iнколи   мав
"посередньо".
   - О! - дивувався дядько, розгинаючись над столом. - А це що? Треба було
написати "холодно", а в тебе "хохолодно"...
   Климко на те знiчено одказував:
   - То в мене, дя, пiсля велико© перерви руки дуже померзли,  от  воно  й
хохокнуло.
   Дядько, вдоволений, що знайшов помилку, вiдкладав зошити  i  брався  до
юшки.
   - Ай добра ж, - хвалив, ледь вiдсьорбнувши з ложки. - У-у-у,  тако©  не
всяка й кухарка зварить. Вiзьми ж отам у скриньцi гостинець.
   Климко  знав,  що  дядько  неодмiнно  скаже  цi  слова,  проте   завжди
хвилювався: а що як нi? Що як забуде?
   У скриньцi, що пахла так само, як i дядькова дiжурка i  картуз,  i  сам
дядько, лежали блискучi ключi й ключики. Климко нiколи ©х не чiпав, бо  то
були дядьковi ключики од паровоза, а лише роздивлявся на  них.  Ще  був  у
скриньцi молоток, жмутик  пухко©  бiло©  нитковини,  великий  кухоль,  щоб
набирати на станцiях окропу i чаювати  з  грудочкою  цукру,  та  складанйй
ножик -  рiзати  хлiб.  У  кухлi  Климко  й  знаходив  гостинець:  пригiрщ
пряникiв-срiбноголовцiв,  або  гроно  прозорих   пiвникiв   на   паличках,
зв'язаних докупи бiлою ниткою, або ще щось таке.
   Увечерi дядько Кирило, чистий, виголений i ясний, знову йшов на станцiю
зi сво╨ю скринькою в руцi, i Климко проводжав  його  аж  до  паровоза.  ФД
стояв на  запаснiй  колi©,  ще  гарячий  вiд  недавнього  рейсу.  З  труби
ледь-ледь курiв дим, тихо сапала  пара  з  патрубкiв  i  огортала  зморенi
колеса - ФД спочивав, сяючи масними чорними боками й начищеною мiддю. Бiля
нього i взимку було тепло.
   - Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночi спи i не бiйся, - казав  дядько.  -
Вночi воно все так, як i вдень, тiльки й того, що поночi.
   I коли Климко бiг потiм назад до барака, дядько всмiхався  йому  вже  з
паровозно© будки i махав рукою - отако, самими пальцями.
   Климко й не боявся ночей, тому що барак майже нiколи не спав  увесь.  У
ньому жило багато людей, всi вони працювали на станцi©, ходили на роботу i
поверталися з не© хто коли, отож у барацi хтось та  не  спав.  До  того  ж
стояв барак у такому веселому мiсцi, що його з усiх бокiв осяювали вогнi -
зi станцi©, з вагоноремонтних майстерень та вiд шахти, - i вiн плив щоночi
в тих вогнях, наче корабель у срiблястому морi.
   А скiльки звукiв жило на станцi©  вночi!  Брязкали  сталевими  тарелями
вагоннi буфери, перегукувалися дударi-стрiлочники, сюрчали у сво© сюрчки й
вимахували  лiхтарями  зчiплювачi  вагонiв,  видзвонювали  молоточками  по
колесах обходчики по©здiв, i мовби десь угорi над станцi╨ю постiйно, одним
голосом дзуремiв шахтний вентилятор.  У  барацi  завжди  стояв  дух  шпал,
штибу, котельно© пари i полину, що рiс попiд вiкнами. А  свiтло  звiдусiль
малювало на стiнi  супроти  Климкового  лiжкц  великi  рiзнобарвнi  квiти:
червоне - маки, син╨ - волошки, жовте - соняхи, вони мiнилися i  тремтiли,
як од вiтру в степу... То були казковi, найщасливiшi  в  Климковому  життi
ночi.
   Вiн отак би й вирiс серед уквiтчаних тих ночей, якби  не  настали  ночi
iншi, ночi без вогнiв. Зостались лише звуки, тi, що завжди, але  в  пiтьмi
вони спохмурнiли, поглухiшали i долинали наче з глибокого провалля.  У  цi
чорнi ночi по©зди йшли частiше й швидше, нiж ранiш, але  вiд  них  уже  не
вiяло сосновими дошками чи теплою  пшеницею,  мокрим,  щойно  вийнятим  iз
шахти вугiллям чи цегляною курявичкою з вiдкритих вагонiв.  Од  них  вiяло
лiками, димом польових солдатських  кухонь,  гарячими  на  сонцi  уламками
лiтакiв i гармат...
   I одно© з таких ночей не повернувся на станцiю дядькiв Кирилiв ФД,  хоч
на нього давно вже чекала нова змiна машинiстiв. Климко цiлу нiч проблукав
тодi на станцi©, вслухаючись у далекi зляканi гудки паровозiв, але  так  i
не почув серед них знайомого. Вiн був один на весь свiт - гудок дядькового
ФД, - i Климко впiзнав би його серед тисячi...
   Удосвiта на станцiю при©хала дрезина-рейковоз i привезла дядька Кирила,
його помiчникiв, старого Кiндратовича, що ©здив iще на царських паровозах,
i кочегара  Славка-гармонiста.  Дрезину  оточили  з  усiх  бокiв-  черговi
обходчики, змажчики, стрiлочники, i Климко нiяк не мiг пробитися крiзь той
натовп. Вiн побачйв тiльки, що всi познiмали картузи й похилили голови,  i
закричав, i застукав кулачками в погорбленi спини:
   - Пустiть мене!
   Його впiзнали i  розступилися...  Климко  побачив  лише  сиву  дядькову
чуприну з-пiд брезенту, вчепився за борт кузова, щоб  злiзти  нагору,  але
хтось придержав його за плечi й сказав:
   - Зараз, синок, зараз подивишся зблизька. Знiмемо - i подивишся.
   - Пряме влучення...  -  квапливо  розказував  хтось.  -  У  тендер,  ©х
вугiллям побило...
   Дядька ховали надвечiр при вiдчинених навстiж  дверях  барака.  Надворi
було вiтряно. По коридору шарудiло перше  осiнн╨  листя  з  пристанцiйного
скверу i забивалося в тихi кутки. Увiходили мовчазнi зморенi  залiзничники
в промащених мазутою робах, знiмали картузи, прощалися пошепки з дядьком i
знову йшли на роботу; зiтхали i потихеньку схлипували жiнки, якi  зiйшлися
з усього барака, i тiльки одна серед них, тiтка Мотя  з  висiлка,  плакала
вголос i припадала щокою до чорних - ©х так i не вiдмили - дядькових  рук,
складених на грудях. Вона частенько приносила дядьковi чистi,  випрасуванi
сорочки, що пахли простим чорним милом.
   У головах у дядька лежали пучечки живих i сухих квiтiв:  чорнобривцi  з
деповсько© клумби i гайстри з чи╨©сь грядки, сухий деревiй i ковила. Квiти
дихали м'яко i ладанно, а дядькiв  костюм  новий  пах  Климковi  вихiдними
днями.
   - На кладовищi Климко вже не плакав, а  лише  здригався  вiд  холоду  в
грудях i хрипко зiтхав. Червоно, пiдпливаючи рожевим надвечiрнiм  мороком,
заходило сонце. А вiтер обтiпував з молодих  топольок  прижовкле  листя  i
розкидав  помiж  могилами.  Воно  застрявало  в  оградках,  прилипало   до
пам'ятникiв або летiло  в  степ,  рвучи  на  сво╨му  шляху  тонку,  ще  не
стужавiлу по-осiнньому павутину.
   На могилу дядьковi поклали його шкiряний картуз iз бiлими молоточками.
   Пiсля похорону тiтка Мотя  довела  Климка  до  барака,  заплакала  бiля
порога й сказала:
   - Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобi тепер  дiватися?  Хто  тепер
тебе догляне?
   Климко похитав головою i пiшов у барак. Доглядати за  собою  -  зварити
©сти, прибрати в хатi, випрати одежину - вiн умiв i сам. Давно вже вмiв...
   Климко витер холодними брудними пальцями очi й сiв у сво╨му солом'яному
кублi. На шляху в обидва боки не видно було й душi. Тiльки десь далеко  за
перелотом, звiдки вiн учора прийшов до цi╨© скирти, чулося  по-вранiшньому
лунке гуркотiння пiдвiд.  Воно  то  стихало,  коли  пiдводи  спускалися  у
вибалок, то знову гучнiшало, коли вони вихоплювалися на пагорб. А невдовзi
понад  телеграфними  стовпами  замаячив  довгий  нiмецький  обоз.   Гладкi
куцохвостi конi-ломовики хекали парою. Кованi хури з гальмами  в  передках
стугонiли важкими колесами по вкоченiй дорозi.  На  останнiй  пiдводi,  що
трохи вiдстала вiд обозу, скулившись, сидiв у  передку  солдат  i,  видно,
куняв - пiлотка зсунулася йому на вухо, плечi обвисли, обличчя вткнулося в
розстебнуту вгорi, з пiднятим комiром шинелю. Напроти  скирти  вiн  пiдвiв
голову, сказав щось до коней, i вони зупинилися. Климко  на  всяк  випадок
глибше врився в сво╨ кубло, а солдат незграбно сплигнув з хури,  озирнувся
на сонце, червоно блиснувши окулярами, i рушив до  скирти.  Але,  ступивши
кiлька крокiв, вернувся назад i прихопив карабiн.
   Вiн iшов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крiзь солому  неголене
зморшкувате обличчя, товсту об вислу нижню губу i високо пiдняте  плече  з
карабiном на ремiняцi. Вiн був уже пiдтоптаний, цей солдат, i, певне, йшов
до скирти, щоб набрати соломи пiд сво╨ утле тiло. Климко зрозумiв це, коли
дядько приставив до  скирти  карабiн  i  спробував  смикати  солому,  щось
бурмочучи. Потiм побачив купку вже насмикано© - Климкове кубло -  i  пiшов
до не©. Климко завмер, не знаючи, що  йому  робити:  схопитися,  крикнути,
ворухнутися?.. I коли солдат занiс твердий  чорний  черевик,  щоб  скинути
зрошений верхняк з Климкового схову, вiн, уже нiчого не думаючи  й  нiчого
не бачачи перед собою, крiм блискучо©  пiдкови  на  пiдборi,  схопився  на
колiна, - брудний,  нестрижений,  в  остюках.  Солдат  на  мить  закляк  з
пiднятою ногою, потiм  тоненько  вискнув  i  одплигнув  убiк.  Вiн  ухопив
карабiн i наставив його далеко перед себе на Климка. Климко нiмо дивився в
маленьку чорну дучку карабiнного дула - воно  тремтiло,  нацiлене  йому  в
перенiсся, - потiм розцiпив кулачки й показав солдатовi худi синi долонi.
   - Не бiйтеся, дядьку, - сказав, затинаючись вiд холоду. - Бачте, в мене
ж нiчого в руках нема╨.
   Той по-волячому сапнув носом i голосно  зiтхнув,  про  те  карабiна  не
опустив.
   - Нема╨, - кажу, - Климко ще раз показав долонi i навiть розчепiрив.
   - О-у, - сказав солдат, звiвши над окулярами  рiдкi  миршавi  брови,  i
засмiявся. Спершу дрiбненько, по-баб'ячому, потiм зареготав так лунко,  що
синi птицi ракшi знялися зi стовпiв над шляхом i перелетiли далi. А Климко
дивився з навколiшок у роззявлений його рот з  пiдковою  прокурених  зубiв
угорi i теж пробував засмiятися, але виходила гикавка.
   Заспоко©вшись  остаточно,  солдат  протер  пальцем  очi  пiд  скельцями
окулярiв i спитав:
   - Кто ти ╨сть?
   Климко мовчав, здивувавшись не нiмецькiй вимовi  солдата.  Тодi  солдат
затис карабiн мiж колiньми i, загинаючи пальцi на  звiльненiй  руцi,  став
перелiчувати:
   - Iван, Александр, Петер...
   - Нi, - сказав Климко. - Мене звати Клим.
   - О-у, Клiм Ворошiлоф! - реготнув солдат. - Клiм! Розумем...  Тут  ╨сть
твой дом?
   - Нi, - похитав головою Климко. - Я тут тiльки но чував.  Дому  в  мене
нiде нема.
   - Так, - сказав солдат i заджеркотiв щось  швидко-швидко.  Вiн  говорив
довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: "Пуф! Пуфi" - i кiлька  разiв
повторив слово "партизан". Аж тодi Климко зрозумiв, що цей  солдат,  який,
очевидно, був чехом, бо©ться якихось партизанiв i мало не застрелив  його,
Климка, зненацька,
   - Я йду по сiль, отуди, - Климко показав на бiлi  гори.  -  Менi  треба
солi, i потрусив собi з пучки на долоню. - Солi.
   - А-а, соль! Розумем... Хлеб-соль©..
   Вiн оглянув Климковi ноги, обсипанi курятами, бруднi й побуряковiлi  од
холоду, велiв зачекати i пiшов на шлях до хури.
   Сонце  пiдбилося  по  той  бiк  скирти,  тiнь  вiд  не©  покоротшала  i
потеплiшала.
   Гори над степом удалинi стояли бiлi, мов пухнастi на погоду хмари.
   Чех повернувся вже без карабiна, тримаючи в рукахi пакунок  з  вицвiло©
плащ-палатки в рудих та зелених плямах, i подав його Климковi.
   Затим набрав оберемок соломи,  ще  раз  оглянувся  на  Климка,  похитав
головою: "Война, война... Плохо..." - i  пiшов  до  коней,  згорблений,  у
важких, не про старечу ногу, ботинках.
   Пiдвода рушила шляхом  навздогiн  за  обозом,  що  був  уже  далеко,  i
незабаром скотилася у виярок.
   Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала пачка сухих - вони торохтiли -
зеленкуватих галет у прозорому лопотючому паперi i кругла чорна  коробочка
солi - може, зо жменю. Климко розiрвав папiр, дiстав одну галету, надкусив
i почав швидко жувати. В ротi зробилося терпко  i  холодно.  Пiд  ложечкою
млосно зассав голод. Климко понюхав галету i враз  перестав  жувати:  вона
пахла м'ятно i ладанно, як сухi квiти в головах  у  дядька  Кирила.  Голод
враз улiгся, зник, вiд нього лишилася тiльки тула рiзь у животi.
   Климко пiдвiвся, прикидав галети соломою i швидко, з  плащ-палаткою  та
сiллю пiд пахвою, пiшов до шляху, сколюючи ноги холодною од роси  стернею.
Вiн одiйшов був уже далеченько, потiм пiдбiгцем вернувся до скирти,  одрив
у соломi галети i загорнув у плащ-палатку. "Мо', за них солi дадуть або ще
чогось", - подумав.
   Вiн перетнув шлях,  що  ледь  вiдлунював  даленiючим  обозом,  i  пiшов
путiвцем просто на бiлi гори.



   РОЗДIЛ II

   Климко йшов уже восьму добу.
   Першого дня йому йшлося легко, навiть весело. Пух ка пилюга  на  дорозi
грiла босi ноги, в кишенях дядьково© дiжурки лежало шiсть великих  сухарiв
з бiлого хлiба i чимала торба на сiль.  А  тут  iще  степу,  сонця  кругом
повнiсiнько. Вiтерець лоскоче ковил-траву, колошка╨ полини, щоб войи дужче
пахли. I нiде анi лялечки. Тiльки ящiрки шастають помiж травою  та  теплим
камiнням на голих пагорбках.
   Сухарiв дав Климковi  на  дорогу  дiд  Бочонок,  станцiйний  аптекар  i
дядькiв Кирилiв товариш. Дiд Бочонок - так звала аптекаря  вся  дiтвора  у
висiлку й на станцi© -  цiлими  днями,  навiть  у  недiлю,  просиджував  у
висiлковiй аптецi коло базару i (це було видно через вiкно) розважував  на
манюнiх вагах якiсь лiки або стояв за прилавком, упершись у нього  великим
животом.  Вiн  знав  усiх,  i  його  теж  знали  всi.  Сивий,  вусатий   i
кругло-товстий,  як  справжнiсiнький  бочонок,  аптекар  любив   походжати
ранками по базару - в широких смугастих  штанях,  у  довгiй,  ледь  не  до
колiн, синiй косоворотцi, пiдперезанiй крученим шовковим поясом  з  бiлими
китицями. На ногах у нього були величезнi жовтi черевики.  Бочонок  нiколи
не купував, а лише весело перемовлявся з базаровими i реготав басом  з-пiд
бiлих розпущених вусiв: "Гу-гу-гу! Кха-кха-кха! О, мо╨ вам шануванняч-ко!"
I знову реготав, причому живiт йому здiймався, мов велика пругка  подушка,
i двигтiв. Шовковi китицi на поясi  теж  двигтiли,  йому  тут-таки  просто
посеред базару скаржилися на всiлякi немочi, i  вiн  одказував  по  важно:
"Куальцексс, куальцексс приймайте, мiй друже". Або: "Авспiрiнi,  авспiрiнi
пийте, моя ласко. Тричi на день по однiй пiгулцi. Крейди не шкода!"
   Були, проте, й  такi,  кому  Бочонок  призначав  лiки,  особливi  сво╨ю
загадковiстю й урочистiстю:
   - Я приготую вам  краплi  датського  короля,  мiй  шановний.  Загляньте
якось.
   Бiжачи вранцi до школи повз базар, Климко  частенько  завертав  у  ряди
заради того, щоб походити хвостиком  за  Бочонком  i  послухати  отi  його
та╨мничi  слова  -  "куальцексс",  "хiна",  "авспiрiнi"...  Найдужче  йому
подобалося в  них  "а":  кругле,  глибоке,  воно,  мов  луна  з  колодязя,
перекочувалося в аптекаревому горлi - теж як бочоночки...
   Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дiд Бочонок прийшов  до
Климка в барак, мовчки заплакав, притулившись товстим плечем  до  одвiрка,
i, втерши сльози, присiв бiля Климка на стiлець, що так i охнув пiд важким
тiлом. Тодi дiстав  з  кишенi  широченних  сво©х  штанiв  стосик  червоних
тридцяток i поклав перед Климком на столi:
   - Може, хоч хлiбину колись купиш. На всi. Бо зараз вони - безцiнь...  А
ще краще, якби ти подався на села та пристав до яко©сь бабусi в помiч та й
перебув цю лиху годину. Я тобi харчiв на дорогу дам.
   Климко сказав, що йому дають на станцi©  дядькiв  пайок,  так  що  жити
можна. До того ж у школi скоро почнуться заняття.
   - Вони вже не почнуться, - зiтхнув дiд Бочонок. Нiмцi от-от прийдуть...
   Незабаром нiмецькi лiтаки розбомбили станцiю. Климко бiгав у той день з
висiлковими хлопчиками за балку  дивитися  збитий  наш  яструбок  i  бачив
здалеку, як бомби влучали в депо, у  вагони,  як  похитнулася  i  повiльно
впала водогiнна вежа, а в повiтрi над  полум'ям  i  димами  пiсля  кожного
вибуху моторошно завивали уламки рейок. Бомба влучила i в  барак,  i  його
розвалило, розкидала в усi боки, а рештки  стiн  i  простiнкiв  згорiли  у
Климка на очах - швидко, як  трiски.  Пожежi  нiхто  негасив,  бо  станцiя
горiла вся, горiли депо i шахта, а два паровози,  що  встигли  вiдiйти  за
посадку бiля кладовища, клично i сумно гули в два неоднаковi гудки.
   Так i зостався Климко, в чiм був, у чому йшов зараз.


   Сонце стало вже височенько i пригрiвало в спину, а земля була  холодна,
вiд не© потерпли пiдошви i зробилися як дерев'янi. Коли вони  мерзли  так,
що аж пекли, i не було вже терпцю йти далi, Климко  сiдав  просто  посеред
дороги й одтирав ©х руками, хукав на них, пiднiмаючи до рота то  одну,  то
другу, i знову одтирав.
   Попереду забовванiв лiсок, самi вершечки дерев. Таке,  як  вибалок,  чи
що. А може, якесь село низове. Над вершечками, жовтими й зеленими, помiтив
Климко, тоненькою цiвочкою пiдiймався вгору димок. Вiн не танув i не падав
набiк, як то бува╨ при вiтровi, а лиш погойдувався ледь-ледь  у  ранковому
супоко©. Климко зрадiв тому димковi й подався на нього.
   Багаття жеврiло неподалiк вiд путiвця, на картоплищi помiж  прижовклими
осиками й кленами. Грядка була невелика, пообiч не© на межах лежали  купки
старого почорнiлого од моху камiння- видно, хтось колись не день i не  два
труждався тут, щоб звiльнити землю вiд  каменю  i  посадить  у  не©  якусь
цеберчину картоплi.  Коло  багаття  лежала  купа  прим'ятого  картоплиння,
змiшаного з опалим листям, i видно було глибокий слiд вiд тачки.  Картоплю
вибирано, либонь, учора звечора, бо земля в лунках ще не просохла.  Климко
розворушив палицею багаття - з нього  викотилося  двi  чорнi,  як-вугiлля,
картоплини. Шкiрка на них так пригорiла, що  аж  вiдстряла  од  серединок,
рожевих та пахучих. Климко швидко зжував ©х, забувши навiть, що в нього  ╨
сiль. I тодi йому так схотiлося ©сти, що сльози самi  виступили  на  очах.
Вiн повитрушував з кутикiв у кишенях дiжурки крихти вiд сухарiв,  легенько
видмухнув з них остюки та солом'яну потеруху i ще трохи поласував. Останню
половину сухаря вiн iз'©в учора зранку i вiдтодi  не  мав  анi  рiсочки  в
ротi. Щоправда, в одному лiску над шляхом трапився йому в гущавинi  рясний
кущ глоду. Климко обiрвав його до останньо© ягоди i ©в доти,  аж  доки  не
занудило.
   Сухарiв хватило б надовше, якби вони були не  червивi,  якби  ©х  давав
йому дiд Бочонок, а не його  жiнка,  -  худа,  злюща  i  скупа  Бочончиха.
Климковi завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом в гостях  у  Бочонкiв,
здавалося, що Бочончиха не ставля╨ миски iз святковим ©стивом на  стiл,  а
кида╨ ©х, на що дiд Бочонок тiльки прикахикував  i  йорзався  на  стiльцi,
проте мовчав.
   Коли Климко забiг до аптекаря i сказав, що подасться на села (про  сiль
вiн змовчав, боячись, щоб Бочонок не вiдмовляв  його  чи  ще  гiрше  -  не
зоставив жити в себе), той вийшов  на  кухню  i  довго  несмiливим  баском
перемовлявся про щось iз  Бочончихою.  Климко  хотiв  був  уже  потихеньку
втекти, але тут увiйшов аптекар з жiнкою,  що  несла  поперед  себе  миску
борщу. Вона кинула ©© на стiл i знову зачинилася на кухнi.
   - Я не голодний, - сказав Климко, одсуваючи миску, i похнюпився, щоб не
дивитися на борщ.
   - ©ж, - попросив Бочонок, винувато клiпаючи очима й хапаючи себе то  за
той, то за той вус. - Ти на бабу не дивись. Вона така i ╨.
   Климко навiть не поворухнувся.
   У кiмнатi в аптекаря  дуже  пахло  лiками.  На  пiдлозi  лежала  товста
ковдра, по стiнах висiли  великi  гарнi  картини  в  золочених  рамах,  на
високому лiжку пiд подушками спав кiт з великим пухнастим хвостом,  а  вiд
кухнi пахло гарячим хлiбом.
   У вiкно знадвору хтось легенько  постукав,  аптекар  важко  пiдвiвся  з
стiльця, виглянув через фiранку i закивав головою.
   Вiн вийшов на веранду, не причинивши за собою дверей,  i  Климко  почув
крiзь них змучений жiночий голос:
   - Не краща╨ йому, Карповичу... Горить увесь.  Ви  ще  щось  дали,  таке
щось, щоб помогло... А вам за те ось я╨чок, сальця четвертинку...
   - Нi-нi, то ви з хазяйкою, з хазяйкою ладнайте. А лiки я зараз винесу.
   - Хто там? - вийшла з кухнi Бочончиха.
   - По лiки людина прийшла. Чоловiковi погано.
   - Людина, людина, - перекривила Бочончиха. - I всiм на дурняк дай.
   - Чого це на дурняк? - сердито  одказав  Бочонок.  -  Пiди  вiзьми  там
"подаяния".
   - Я╨чка... Сальце осьо... - знову почув Климко.
   Потiм рипнули дверi в  прикомiрок,  -  видно,  Бочончиха  пiшла  ховати
"подаяния" за лiки.
   Коли Климко вже вийшов на ганок, вона догнала його з шiстьма сухарями в
фартусi, швидко, дрiбно перехрестила перед самими очима i прошепотiла щось
сама собi тонкими сердитими губами.
   Бочонок вивiв Климка за ворота i сказав:
   - Глядися ж у дорозi. А краще - пристань  до  яки  хось  добрих  людей,
бiженцiв, - серед нещасних багато ╨ добрих, - та  iди  вкупi  з  ними.  ©х
тепер сила-силенна суне у  всi  кiнцi.  -  I  скрушно  подивився  на  босi
Климковi ноги. - Знайшов би я тобi i взувачку, бо як же оце  йти  в  осiнь
босому, так нога ж у мене така,  що  ти  один  черевик  увесь  iз  головою
схова╨шся.
   На прощання вiн поцiлував Климка, притиснувши до свого великого  живота
й лоскотнувши вусами, вийняв з кишенi хустку i став умочати ©© в кожне око
по черзi...
   Перший сухар Климко розломив, коли вiдiйшов од  станцi©  кiлометрiв  за
двадцять п'ять i сiв перепочити - гули ноги, пекло пiдошви, натрудженi  об
дрiбнi камiнцi, що траплялися в пилюзi, та й усе тiло  мло©ло  вiд  утоми.
Розломив  i  побачив,  що  всерединi  аж  кишить  дрiбно©   бiло©   черви.
Скривившись вiд огиди, Климко повикидав  ©х  соломиною,  ще  раз  розломив
сухар i  ще  повикидав...  ©сти  довелося  вже  крихти.  Але  то  було  не
найстрашнiше. Найстрашнiше сталося тодi, коли вiн,, перепочивши, пiдвiвся,
щоб iти, i впав: ноги не вдержали, ©х нiби одняло. Що встане, то i  впаде,
i впаде. Вiн злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками i
кричав: "Ану йдiть! Ану йдiть менi зараз!"
   Вiн таки пiдвiвся i пiшов,  ледве-ледве  пересуваючи  ступнi  в  крутiй
пилюзi.
   Так було пiсля кожного перепочинку, i  Климко  збагнув,  що  краще  йти
повiльнiше, але йти  i  йти  без  упину,  анiж  поспiшати  i  через  кожнi
п'ять-шiсть кiлометрiв падати, знесилившись, на землю.
   Найдужче болiли ноги зранку пiсля ночiвлi. Але Климко вже знав, що бити
©х не слiд, а треба легенько розтерти, поляскати долонями i  першi  кiлька
кiлометрiв iти помаленьку. Далi вони вже не болiли,  йшли  собi  слухняно,
тiльки нiмо дзвенiли кожною жилочкою.
   Климко  пiдкинув  у  багаття  картоплиння,  роздмухав  жарок  i   довго
одiгрiвав ступнi, час вiд часу дотуляючи ©х  просто  до  полум'я.  Нагрi╨,
потре добренько обома руками i знову  суне  до  полум'я.  Аж  доки  вигнав
зашпори. Потiм  узяв  палицю,  котрою  розворушував  багаття  i  пiшов  по
картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою.
   - Одна! - вигукнув раденько, знайшовши першу картоплину. - О! Друга! О!
Третя!..
   Сонце вже припiкало,  -  не  дуже,  одначе,  по-осiнньому,  але  Климко
працював так завзято, що матроска  прилипла  йому  до  спини.  Вiн  скинув
дiжурку i знову став до роботи. При самiй межi знайшов кiлька невикопаних,
притоптаних  дитячими  ногами  кущiв  ("Он  хто  картопельку  пiк!"),   i,
розриваючи ©х палицею, приказував:
   - А що, сховалися, га? Од мене схова╨тесь!
   До обiду Климко накопав п'ятдесят сiм картоплин  -  великих,  менших  i
зовсiм  дрiбних.  Дванадцять,  найдрiбнiших,  вiн  спiк.  ©в   помаленьку,
вмочуючи в коробочку з сiллю: помаленьку  -  щоб  довше,  та  й  живiт  не
заболить. А то глоду он пере©в - i знудило. Потроху треба було...
   На дорогу вiн ще раз добре одiгрiв ноги, закинув  за  плечi  торбину  з
картоплею i рушив далi через вибалок: може,  де  вода  трапиться.  По  дну
вибалка помiж  камiнням  справдi  бiг  струмок,  мив  боки  тому  камiнню,
полоскав зеленiсiньку травицю, що клалася на воду рiвними чубчиками, i нiс
жовте листя. Климко став навко лiшки, припав до води - холодна та добра! -
тодi вмився i втерся галстуком од матроски. А вгорi над  струмком  дрiмала
жовто-зелена тиша осенi й наче увi снi ронила  листя.  Було  так  м'яко  i
затишно в цьому вибалку над спiвучою помiж камiнням водою,  що  Климко  не
одразу пiдвiвся з колiн, а стояв i стояв...
   Одразу ж за вибалком на пагорбi  починалося  якесь  мiстечко:  чепурнi,
вистеленi брукiвкою вулицi, бiлi будиночки в невеличких пожовклих  садках,
далi - грибок  водокачки,  клубчастi  дими  понад  нею;  тоненько  коротко
свиснув  паровоз  -  "кукушка"...  Климко  аж  зупинився,  розгублений   i
зляканий: чи не приблукав оце вiн, кружляючи незнайомими дорогами,  назад,
на свою станцiю. Та нi ж, нi. Адже ©хню водокачку звалило  бомбою,  а  тут
цiла. Не видно й шахтного терикона, та й брукiвки  в  ©хньому  висiлку  не
було, ©© зробили перед самою вiйною тiльки вiд станцi©  -  повз  базар  до
магазинiв i перукарнi. А так усе схоже. I, йдучи з торбою за плечима понад
парканами незнайомо© вулицi, Климко згадував свою станцiю, кожен  день  ©©
життя i кожну годину.
   Будили його щоранку, ще задовго до того, як iти до школи, хлiбозавод  i
водовоз. Першою повз барак, повiльно  второхкуючи  колесами  по  кам'янцi,
©хала до пекарнi порожня зелена будка, запряжена парою маленьких  (менших,
нiж у нiмцiв) дебелих коненят. За тихо© погоди вiд будки лишався у повiтрi
хлiбний дух, що довго не розходився потiм. На будцi було написано великими
бiлими лiтерами "ХЛIБ". У передку, на високому рундучковi, сидiв дядько  в
чорному халатi - його теж звали хлiбовозом - i  досипав  недоспано©  ночi,
покивуючи головою, а конi йшли самi, бо вони знали дорогу.
   Трохи згодом до барака з гуркотом  i  хлюпотом  у  довгому  бочонку  на
чотирьох колесах пiд'©здив водовоз i веселим спiвучим голосом (хоч був вiн
уже  старенький)  розлого   вигукував:   "Во-ода-а,   вода-вода!   Во-да-а
вода-вода!" В барацi разом одчинялися всi  дверi,  торохтiли  вiдра,  чути
було жвавий гомiн коло  бочонка  й  пересмiхи  з  водовозом.  Воду  завжди
набирали  весело,  -  може  тому,   що   водовоз   був   завжди   веселий,
буйно-червоний на виду, а вода, що так i сяяла  проти  вранiшнього  сонця,
була чиста i холодна,  мов  з-пiд  льоду.  Взимку  водовоз  привозив  воду
обмерзлими, в срiбних бурульках, саньми. Вуса в нього теж були обмерзлi  i
теж у маленьких бурульках. Пiдождавши,  доки  Климко  нацiдить  води,  вiн
забирав у нього з рук вiдра i заносив  до  кiмнати.  "Дзядзька  Кирiлл  та
iгдзе, на рабоце? - питався. - Прiв╨цiк яму  пiрадаш,  как  вярньоцца.  Ад
дзядзькi Сiмьона" мол..." Взимку,  коли  тако©  ранньо©  пори  надворi  ще
поночi, вiд станцi© через колi© i до самого висiлка блимали рухливi  жовтi
вогники, схожi на свiтлякiв: то поверталися додому з нiчно© змiни шахтарi.
   Аж ось вiд вагоноремонтних майстерень, спершу охрипло,  з  шипiнням,  а
далi все чистiше й потужнiше, долинав гудок, скликаючи  людей  на  роботу.
Климко вирушив до школи - повз шахтну сортувальню, закурену  штибом,  далi
повз гомiнкий велелюдний базар i аптеку. Бiля  клубу,  супроти  кiнобудки,
вiн зупинявся  i  слухав,  як  там  шерхотить-спiва╨  кiноплiвка:  механiк
перемотував ©© пiсля вечiрнього сеансу - "Думи  про  козака  Голоту",  або
"Щорса", або "Чапаева". Як недавно ще, лише два мiсяцi тому, все це  було,
а тепер здавало ся, що давно-предавно, як був ще дошкiльням...
   Бiля якогось двору Климко став: на вулицю через паркан та жовту  акацiю
звисала велика яблунева гiлка. На нiй помiж рiдким уже листям висiло  дво╨
поморще них яблучок, що злиплися докупи, - видно, червотока сточила ©©.  В
акацi© на осоннi  зiбрався  цiлий  базар  гороб'ячий.  "Тепло  знайшли,  -
подумав Климко. - Нема╨ на вас кота!" Горобцi, ганяючись  один  за  одним,
шугали в гiллi й оббивали крильцями листя. Яблука  теж  погойдувалися  вiд
того гороб'ячого бешкету разом з  тонень  кою  гiлочкою,  на  якiй  росли.
Климко поклав торбину з картоплею пiд паркан i сiв на не©, сказавши  собi:
"перепочину трохи", - а сам не зводив очей з пари яблук.
   Вiн просидiв отако,  задерши  голову  вгору,  довгенько.  доки  шия  не
зболiла. Горобцi аж кишiли в яблуневих вiтах,  а  яблука  гойдалися  i  не
падали, наче ©х прив'язано ниткою. Климко встав, закинув торбину на  плечi
й, зiтхнувши, ще раз подивився на зморщенi яблучка. "Нi, мабуть,  вони  ще
скоро не впадуть. Хай собi". I почимчикував понад парканами далi,  вже  не
поглядаючи вгору на садове гiлля - i то, чого доброго, ще  десь  закортить
"перепочити"...
   За мiстечком знову був степ i степ. Сонце звернуло з  полудня,  свiтило
навкiс, i Климкова тiнь з торбиною  ковзала  у  надвечiрньому  промiннi  -
ближчали й ближчали, ставали бiльшi й жовтогарячiшi. Незабаром  Климко  по
бачив велике мiсто у долинi, зупинився i роздивлявся його  довго,  мружачи
очi проти сонця. Воно вже спiвало свою  тиху  червону  пiсню  вечорову,  i
Климко заозирався довкола: треба ж на нiч стати, бо в мiстi де притулишся?
Далеко в полi, гонiв за десять, вiн розгледiв низеньку чорну копичку  сiна
чи соломи, коли б не торiшньо©, i звернув з дороги...



   РОЗДIЛ III

   То була не копичка, а  старий  курiнь  на  баштанищi  з  прив'ялим  уже
огудинням та дрiбною, з  яблука  завбiльшки,  пiзньою  зав'яззю  кавунчат.
Климко розбивав ©х об колiно i смакував  блiдо-рожеву  холодну  серединку:
ба, не встигло ще й сонце заховатися, а земля вже холоне. Осiнь...
   У куренi було багацько соломи, твердо©, злежано©,  -  сторожi  вкачали.
Климко зняв з того лiгвиська тугий пластiвець, щоб ним укритися,  а  решту
соломи розворушив, щоб м'якше було спати, загорнувся у плащ-палатку й лiг.
Зразу тремтiв, не так вiд надвечiрньо© прохолоди, як  вiд  кавунчат,  тодi
надихав собi в пазуху, зогрiвся й принишк у теплi. Вiн дивився  на  сонце,
що саме заходило супроти куреня, червоно-сумне i велике. Воно заходило  за
гори, i гори з цього боку потемнiшали, взялися голубою тiнню. "Скоро з-пiд
них почнеться нiч, - думав Климко. -  i  пiде-постелеться  степом  далi  й
далi, на всi боки. I до станцi© дiйде, до чорного згарища на  тому  мiсцi,
де  був  барак,  а  тепер  лиш  купа  попелу  впе  ремiш   з   головешками
зосталася..."
   Того задушливого вiд  полум'я  i  диму  серпневого  дня,  коли  згорiла
станцiя, Климко знайшов собi притулок у  невеличкiй  кiмнатцi  на  шахтнiй
сортувальнi, де була колись вагова. Товстi кам'янi стiни вагово© i  зовнi,
й зсередини були густо вкритi чорною кiптявою: зовнi вiд вугiльно©  куряви
й штибу, що  лежав  тут-таки,  одразу  за  ваговою,  високими  кучугурами;
зсередини - вiд диму з кругло©  чавунно©  грубки-"буржуйки",  що  виходила
iржа вою трубою надвiр через бляшану шибку у вiкнi.  Ще  у  ваговiй  стояв
старий конторський стiл. за яким сидiв  колись  вагар  i  важив  вагони  з
вугiллям; стiл ряхтiв од великих i малих чорнильних плям.
   Климко перенiс iз гуртового барачного погреба тi запаси, що вони мали з
дядьком про осiнь: шестеро вiдер дрiбно© картоплi-"розовки",  два  кусники
сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин - i  зажив  у  ваговiй
сам-один. А втiм, вiн рiдко коли залишався наодинцi у закiптюжених стiнах,
бо в нього частенько, - бува ло, що й до  ночi,  -  засиджувалося  шкiльне
хлоп'яче товариство - бiдовi  непосидющi  висiлковi  хлоп'яки.  А  Зульфат
Гар╨╨в, онук дiдуся Гар╨╨ва з хлiбопекарнi, той i ночувати мало  не  щодня
зоставався. Хлопцям до вподоби було в низенькiй  кам'янiй  Климковiй  хижi
серед  глухих  штибових  кучугур  на  одшибi  вiд  висiлка   -   нiби   на
Робiнзоновому островi... Повсiдаються долi, сплiвши  ноги  по-турецьки,  i
гомонять - без свiтла, серед червоних райдуг вiд  напалено©  до  вишневого
кольору чавунно© "буржуйки". Або ж умовкнуть нараз усi  не  змовляючись  i
слухають, слухають далекий гуркiт нiчного бою.
   Але то було вже потiм. А першi два днi Климковi жилося  у  ваговiй  так
незатишно, так самотньо, що аж. З пiдвалу, де стояли величезнi ваги, тягло
крiзь щiлини в старiй дерев'янiй пiдлозi прiлою вiльгiстю, по  закутках  i
попiд стiнами вигарцьовували вночi пацюки, а тепло вiд "буржуйки", доки на
нiй не обгорiла iржа, йшло чадне й давуче. Коли Климко добре напалював ©©,
повiтря вгорi робилося запаморочливо гаряче, вiд нього  ломило  голову,  а
внизу ходила хвилями густа пiдвальна охолода.
   Двi ночi Климко спав на голому столi й одбивався вiд  пацюкiв  палицею,
стукаючи нею по стiнi. Пацючня, що, либонь, уже давно  звикла  хазяйнувати
тут, лякалася i нишкла, а трохи згодом, ще  Климко  не  встигав  i  повiки
склепити, знову заводила вискливий, з тупотнявою та шкряботнявою шабаш.
   Лише на третю нiч Климко заснув спокiйно, бо пацюки вже  не  надокучали
йому. Спровадив ©х з вагово© Зульфат Гар╨╨в, давнiй Климкiв  товариш.  Вiн
знайшов Климка по димковi з труби, що виходила крiзь шибку надвiр.  Прибiг
захеканий, з гарячими рум'янцями на гострих смуглих вилицях, i так  зрадiв
зустрiчi, що схопив Климка в  оберемок  i  носив  його  поперед  себе,  до
хрускоту стискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик,  хоча  й  нижчий  вiд
Климка, вважай, на голову.
   - А я бiгав-бiгав по  висiлку,  -  видко,  злiплюючи  слова,  заговорив
Зульфат. - Сюди-туди... фух!.. Питаюся: де Климка? Хто бачив Климку? Нема╨
Климки, нiхто не бачив... А ти осьде! Хорошо! У-у-у, хорошо!
   Климко на те лише всмiхався. Вiн дуже зрадiв Зульфатовi i мовчав тiльки
тому, що завжди був небалакучий у товариствi. Вiн  любив  слухати  i  тихо
всмiхався,  або  сумнiв,  або  напружувався  весь,  уявляючи  те,  про  що
розповiдав товариш.
   - Пацюки в мене тут, - сказав Климко. - Такi здоровi, що тупотять...
   Вузькi й такi чорнi, що аж рiзучi, Зульфатовi очi на  мить  заплющилися
(так вiн робив завжди, коли йому треба було  помiркувати)  i  враз  гаряче
зблиснули:
   - А хочеш, ©х зараз не буде, хочеш? - вигукнув завзято. -  Всiх  вижену
пастися в степ! Хочеш?
   Вiн хутко познаходив усi пацючинi ходи й виходи, вигрiб з "буржуйки"  в
цеберку вугiльний жар i заходився натовкувати його палицею в  кожну  нору,
втираючи сльози вiд гарячого ©дкого диму.
   - Тепер породою бути ©х, породою, щоб дим  не  виходив!  -  кричав  вiн
Климковi. - От так! О, чу╨ш: чхають! Нате вам ще, нате! - I сам  чхав  раз
по раз i смiявся крiзь сльози.
   Потiм вони наносили з шахтно© лiсопильнi  тирси  i  товсто  вслали  нею
пiдлогу, щоб не тягло з пiдвалу; знайшли в барачному сара© старе  лiжко  з
нiкельованими кулями на бильцях, перенесли до вагово© i  зладнали  постiль
iз сiна, яке не встигли до©сти шахтнi конi: шахту-бо вже затопили водою, а
коней забрали на  вiйну.  До  вечора  похмуре  Климкове  житло  прояснiло,
нагрiлося, а тирса жовто-медово запахла сосною. Щоб вiдсвяткувати входини,
як належить справжнiм господарям, хлопцi  зварили  на  вечерю  картоплi  в
кожушках до старого солоного сала. То було справжн╨ свято!..
   А через пiвмiсяця - сталося те зранку - пiсля короткого бою на  станцiю
зi степу прийшли iталiйцi. Вони цiлий день ганялися по висiлку  за  курми,
стрiляли по них iз карабiнiв та автоматiв i лементували,  як  цигани.  (До
©хнього приходу нi Климко, нi Зульфат не знали, що кури можуть  лiтати  не
згiрш за всяку птицю, тiльки невисоко). По©вши  курей,  iталiйцi  гуртами,
найменше по дво╨-тро╨, пхалися вiд двору до двору i  шукали  собi  ©жу  за
грошi.
   - Марка, марка!.. - вигукували вони.
   Нiхто у висiлку не розумiв, що те означа╨,  i  тi,  у  кого  завалялися
марки для конвертiв, виносили ©х iталiйцям. Вони сердилися i то по-сво╨му,
то по-нiмецьки кричали, вибалушивши чорнi циганськi очi:
   -  Дурнi!  Сольдато  iтальяно...  дати  вам  маркен...  Денаро  деля...
Гросдойчен Райхес, унд зi мюссен... вi повiннi дати... фюр дiзес вертфолл╨
гельд: лютте - молько, бурро - масльо, формаджо - сiр... Манджяре!  Ессен!
©сти!..
   Про це розповiв Климковi Зульфат, бо iталiйцi приходили й до  них.  Дiд
Гар╨╨в сказав ©м:
   - У нас ╨ вугiлля... Бiльш нiчого в нас нема╨.
   Тодi iталiйцi кинулися грабувати i брали не тiльки ©жу, а  й  одяг,  де
кращий.
   Через тиждень вони пiшли далi, а у висiлку почався голод.
   На маленькому базарному майданi щоденно,  з  ранку  до  вечора,  стояли
мовчазнi люди, тримаючи в руках усе,. що було в них найновiше:  костюми  i
пальта, сукнi й сувiйчики матерi©, черевики  й  "кiровськi"  годинники  на
вузеньких  ремiнцях...  I  все  те  не  продавалося,  а  мiнялося  хоч  на
який-небудь харч. Та найчастiше в натовпi було чути: "Солi...  Солi  нi  в
кого нема╨? Вiддаю за склянку солi..."
   Якось, покружлявши навколо  хлiбопекарнi,  де  ще  не  давно  з  жовтих
дерев'яних лоткiв горнувся, мов з рукава, гарячий хлiб  i  де  ще  й  досi
пахло хлiбним духом, Климко з Зульфатом зайшли на базар. Може, вони  й  не
завернули б туди - надивилися вже  на  змучених  голодом  людей  з  якоюсь
дитячою жалiбною надi╨ю в очах, - якби там не зчинився гвалт.
   Бiля старих дерев'яних прилавкiв, побачили  вони,  стояла  пiдвода,  ©©
оточили з обох бокiв i кричали, пiднi маючи над головою у кого що було:
   - Вiзьми в мене! Новiсiньке, подивися!..
   - Бери костюм. Шевйотовий, не надiваний i разу...
   - Черевики хромовi треба?..
   - Драп на пальто... Попробуй, який важкий. Вiчне буде пальто.
   На возi, запряженiм парою коней, стояв здоровецький бородатий дядько  i
гув примирливо, перемацуючи очима товари:
   - Тихо, тихо... Що менi треба - все вiзьму. Сам  виберу.  Тiльки  тихо,
граждани! Ша! Ану одiйди, не мацай мiшкiв, бо так батогом i встюжу.  Маца╨
воно... Ти, з драпом, давай. Що тобi? Борошно  ╨,  кукурудза,  сiль  бiла,
слов'янська...
   - Натовп iзнову загув, заколихався.
   - Були б оце  нашi  шахтарики,  вони  б  тебе  вдягли  i  взули,  ще  й
пiдперезали б... - неголосно мовила  якась  жiнка.  В  руках  у  не©  було
приношене дитяче пальтечко.
   Бородань почув ©©, знайшов кам'яними очима в на товпi i сказав:
   - А ти вобше может тут не стоять. Вобше не  пiдходь,  бо  я  в  тебе  й
золота не вiзьму, хоч би в тебе воно й було. ©х пожалiй, привези,  а  вони
ще й зубами скреготять...
   На жiнку несердито зацитькали, нiби просили ©© мовчати.
   I тут Климко побачив Наталю Микола©вну, вчительку  свою  i  Зульфатову.
Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши  до  себе  разом  з  немовлям
трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив  Наталю  Микола©вну  в  цiй
сукнi лише двiчi на рiк: першого вересня i в останнiй день занять.  Наталя
Микола©вна щоразу так хвилювалася,  зустрiчаючи  ©х,  сво©х  учнiв,  а  чи
проводжаючи на канiкули, що троянди з трояндово© сукнi зацвiтали в  не©  й
на щоках. А минуло© весни  на  останньому  уроцi  вона  сказала,  печально
всмiхаючись: "От i пiдете ви в юнiсть, уже з iншими вчителями, а  я  знову
повернуся до маленьких, таких... грибочкiв, як були ви, коли при  йшли  до
першого класу. Пам'ята╨те?" - I сльози, двi  сльозинки,  покотилися  ©й  з
очей, однак вона не чула ©х i посмiхалася. Тодi сказала: "Урок  закiнчено,
до побачення, дiти..." - I одвернулася до вiкна. А вони стояли й стояли за
партами, хоч у коридорi вже знявся радiсний гамiр: закiнчився учбовий рiк,
сонця надворi повна чаша, аж до пiднебесся, - хто ж не радiтиме!
   Наталя Микола©вна стояла осторонь вiд натовпу, що затулив  пiдводу,  i,
маленька, блiда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них  не
було нi презирства, нi гнiву,  а  лише  зляканий  подив.  Одна  ©©  брова,
поторкана  золотом  од  ранкового  сонця,  напружено  пiднялася  вгору   i
дрiбно-дрiбно тремтiла. Климко  з  Зульфатом  пiдiйшли  до  не©  (вона  не
помiтила ©х) i, затинаючись  вiд  хвилювання,  сказали,  перебиваючи  один
одного:
   - Добрий день, Наталю Микола©вно...
   Вона здригнулася i випустила з рук трояндову сукню. Климко з  Зульфатом
спритно пiдхопили ©©, легесеньку, як пух, i так стояли з  нею,  нiяково  й
щасливо всмi хаючись.
   - Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали... - I осяяла  ©х  такими
лагiдними, такими рiдними очима, що ©м обом  здалося  на  мить,  нiби  все
навколо так, як i колись  було,  що  нема╨  i  не  було  нiколи  вiйни,  i
похмурого бороданя на возi,  i  вибитих  вiкон  у  магазинах,  i  холодно©
неживо© пекарнi за  сiрим  дощаним  парканом;  що  ось  зараз  на  станцi©
озветься гудком паровоз i дзвоник за  клубом,  де  школа,  покличе  ©х  на
перший урок..
   - Ей ти, молодице! - гукнув бородааь. - З червоним платтям. Пiдходь,  я
беру твiй товар.
   Наталя Микола©вна повiльно обернулася до нього i сказала тихо, але так,
що всi в натовпi почули i огля нулися:
   - Нi-нi. В а м я його не промiняю. Нiзащо.
   Бородань примружив кам'янi очi i, перекосивши рота, сказав:
   - Поду-ума╨ш, яка цяця... Ва-ам! Ну, тодi  пухни  з  голоду!  -  Видно,
сукня йому подобалася.
   - Ходiмте, хлопчики, проведете мене трошки, - сказала Наталя Микола©вна
до Климка i Зульфата.
   Вони пiшли геть вiд базару. А бородань перепитав у когось iз натовпу:
   - Хто вона? Вчителька? - I погукав: - Ей ти, вчи-тельша!..  Горда!  Iди
сю...
   Вiн де встиг доказати, хутко присiв на возi й  затулив  голову  руками.
Каменюка пролетiла  понад  ним  i  вдари  лася  об  стiну  аптеки.  Натовп
одсахнувся вiд воза, всi злякано дивилися на Наталю Микола©вну та хлопцiв,
а Зульфат тремтiв i кричав:
   - Я вб'ю його! Таких треба вбить! - Вiн ухопив грудку породи,  прищулив
очi й замахнувся вдруге...
   - Не смiй, Зульфате© - звелiла Наталя Микола©вна,  а  Климко  перехопив
товаришеву руку i сказав:
   - Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш.
   -  Iш,  чому  вона  тих  виродкiв  навчила!  -  прохрипiв  бородань.  -
Вчи-и-ительша.- Вiн побачив, що небезпека вже минула, i знову  випростався
на возi. - Iш, чому навчила!
   Вони вiдiйшли вже далеченько вiд базару, а Зульфат все ще тремтiв,  мов
у пропасницi,  i  раз  по  раз  люто  озирався,  блискаючи  очима.  Наталя
Микола©вна легенько погладила його блiдою, в синiх  прожилочках  рукою  по
чорнiй стриженiй головi й сказала:
   - Ну годi-бо, Зульфате, заспокойся...  Кармелючок  мiй  милий.  -  Вона
тихо,  лагiдно  засмiялася,  i  хлопцi,  мовби  вони  ждали   знаку,   теж
заусмiхалися. Тодi Клим ко нерiшуче спитав:
   - А можна, ми подивимося на вашого маленького?
   - Маленьку... - На щоках у Наталi  Микола©вни  виступили  ледь  помiтнi
блiдо-рожевi троянди. - ©©  звати  Оля.  -  Вона  трохи  пiдняла  косинчик
бузково© сповивачки, i  Климко  з  Зульфатом  разом,  зiткнувшись  лобами,
заглянули пiд той косинчик. Вони побачили маленьке-маленьке  личко,  бiле,
аж крейдяне, i  щiльно  заплющенi  повiки,  що  здригалися  вiд  сонця,  а
губеняти, не червонi,  а  синюватi,  ожиновi,  невпинно  ворушилися,  наче
шукали щось.
   - Зараз, зараз... - промовила до личка Наталя Ми кола©вна.
   Хлопцi не зрозумiли, що означало  те  "зараз",  лиш  усмiхалися:  "Олю,
О-олю!" - i причмокували губами.
   - Де ти живеш тепер, Климку? - Наталя Микола©вна сумно глянула Климковi
в очi. - Я знаю, менi розказували про все, що тодi сталося, i... менi дуже
хотiлося... треба було тебе  побачити,  та  Оля  народилася.  Саме  в  той
день...
   Климко посумнiшав, Зульфат теж похнюпив стрижену голову.
   - Ми зараз удвох iз Зульфатом, - сказав  Климко.  -  Додому  до  нього,
правда,  навiду╨мося  щодня  -  води  наносимо,  вугiлля  навибира╨мо  пiд
териконом... Там тепер усi гребуться. I знову до мене. У  ваговiй  живемо,
на сортувальнi. Де штибовi кучугури, зна╨те? Iталiйцi туди нi разу й  носа
не поткнули! У нас там гарно,  тепло,  грубка  ╨  залiзна,  картопля...  -
Климко перезирнувся з Зульфатом.  Той  на  мить  заплющився,  тодi  швидко
закивав головою.  -  Наталю  Микола©вно...  -  Климко  зупинився  i  подав
учительцi ©© трояндову сукню, яку досi нiс пiд полою дядьково© дiжурки.  -
Не треба вам нiчого промiнювати, а переходьте - це  ми  вас  iз  Зульфатом
удвох просимо, - переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо,  маленьку
глядiтимемо...
   -  Все  помагать  будем!  -  вигукнув  Зульфат,  зблиснувши  на  Наталю
Микола©вну гарячими вiдданими очима. - А Олi я колиску принесу. У  нас  ╨.
Залiзна! Батько сам у депо зробив, як я оттакенький  був.  У  кузнi  гнув,
електрозваркою варив! Наталя Микола©вна всмiхнулась  i  опустила  очi:  ©й
справдi нiде було жити. Коли iталiйськi  солдати  отаборилися  в  школi  i
вчинили там галасливий курячий бенкет (вони  ламали  парти,  розкладали  в
шкiльному саду вогнища i смалили над ними курей, з  реготами  й  спiвами),
Наталя Микола©вна з дитиною i чемоданом,  у  якому  були  одяг  та  дещиця
сухарiв,  тихцем  пiшла  iз  сво╨©  кiмнати  у  виселок  i  назад  уже  не
повернулася, бо кiмнату було пограбовано й затоптано брудними  черевиками.
Та й уся школа стала схожа на казарму,  а  в  класах  стояв  нудотний  дух
курячо© смалятини. Не те що жити -  моторошно  й  жаль  дивитися  було  на
стареньку приземкувату школу з чорними, як синяки, вибитими вiкнами...
   - Спасибi, - тихо мовила Наталя  Микола©вна  до  хлопцiв  i  додала  ще
тихiше: - Я рада за вас, мо© хлопчики, я просто щаслива...
   Климко i Зульфат упоралися швидко. Вiд полудня до вечора вони перенесли
з кiмнати Наталi Микола©вни все, що в нiй  було:  лiжко,  стiльцi,  книги,
розкиданi по пiдлозi, етажерку, постiль (подушки були чомусь порiзанi, i з
них вiялося пiр'я). Зостався тiльки великий вазон у дерев'янiй  дiжечцi  -
розлога, з шовковим листям троянда. Хлопцям стало шкода кидати ©© саму,  i
вони вже смерком, щоб нiхто  не  бачив,  обнявши  бочонок  з  обох  бокiв,
спотикаючись i сапаючи, стаючи раз по раз перепочити, перенесли до вагово©
i троянду.
   Вже геть споночiло, коли Зульфат приправив колиску, надiвши  ©©  сiткою
на голову. Колиска була з усiх  бокiв  розцяцькована  квiтами  з  дроту  i
всякими  дротяними  кучериками.  Фарба  на  нiй,  весела,  голуба,  деiнде
облущилася, i там виступила iржа, та коли Зульфат гойднув колиску пальцем,
вона гойдалася довго, як маятник, сама, наче  промовляла:  "Дивiться,  яка
гожа я нянечка!"
   Слiдом за Зульфатом прийшов i дiдусь Гар╨╨в, низенький,  сухоплечий,  у
ватяних штанях,  вовняних  шкарпетках  i  гостроносих  шахтарських  чунях.
Дiдусь принiс торбинку сухарiв i, торохтячи ними, поклав на столi,  а  сам
пiшов до порога, щоб там сiсти. Зульфат поспiшив за ним слiдом i пiдставив
стiлець. Дiдусь зiперся руками й грудьми на цiпок  i  мовчки  дивився,  як
Наталя Ми кола©вна, маленька, з рожевим у сяйвi од "буржуйки" волоссям  на
плечi, по©ть дитину ча╨м з пляшечки.
   - Тобi тут  буде  хорошо,  Наташ  Миколавна.  Можна  жит!..  Ай-я-яй...
Маленькому - чай! Не годиться. Маленькому молоко давай. Старому чай, костi
грiть. Да-а... Нiмець хитрий! Сам пiшов на Ростов, там ╨  що  кушат.  Сюди
послав iтальянiв - тут нiчого кушат! - Вiн хрипко засмiявся.  Тодi  кивнув
сивою  стриженою  головою  на  сухарi:   -   Нестандартний   сухар.   Хлiб
нестандартний - сухар нестандартний. Вийняв з  печi  хлiб,  узяв  буханка,
верхушка раз - одпала. Без верхушка буханка нестандартний. Брак. А хлiб не
бува╨ брак. Хлiб нiколи не брак... Да-а, можна жит! Молодим жит, старим  -
туди! - i постукав костуром по пiдлозi. - Сухар економить!
   - Не кажи так! - сердито крикнув Зульфат.
   - Мовч! - iще сердитiше цитькнув на нього дiдусь Гар╨╨в.
   Вiн посидiв ще, покивав головою сво©м думкам, потiм устав  i  зiмружено
подивився в личко немовляти на руках у Наталi Микола©вни.
   - Молока треба! - сказав суворо.
   Наталя Микола©вна подивилася на нього винуватими очима:
   - Нема╨... Не стало, Муса Шафарович...
   Дiдусь Гар╨╨в обернувся до Зульфата, тицьнув у нього костуром:
   - Пiдеш на Лобовку до Файзулiних. Там ╨ молоко.
   - Зараз? - пiдхопився Зульфат.
   - Завтра, - сказав дiдусь.
   - Нi-нi, я вас прошу: не  треба,  не  турбуйтеся,  -  благально  мовила
Наталя Микола©вна.
   - Мовч! - сердито, як i на Зульфата, сказав ©й дiдусь Гар╨╨в, i хлопцям
стало  вiд  цього  нiяково  перед  Наталею  Микола©вною,   а   вона   лише
усмiхнулася, схилившись над дитиною.
   Дiдусь Гар╨╨в, не попрощавшись, рипнув дверима, кивнувши, щоб  iшов  за
ним i Зульфат.
   Климко  догнав  ©х  уже  за  штибовими  купами.  В  пiтьмi   бiлiла   i
похитувалася голова дiдуся Гар╨╨ва (вiн ходив швидко); Зульфат  чимчикував
поруч, як невидимка. Климко смикнув його за рукав, i вони трохи вiдстали.
   - Зна╨ш, що я придумав, Зульф, - збуджено сказав Климко. -  Я  пiду  по
сiль. Зульфат зупинився.
   - Куди?
   - У Слов'янськ. Чув, як отой мурло бородатий  на  базарi  казав:  "Сiль
слов'янська, бiла?" А це ж недалеко. Дядя Кирило туди часто ешелони водив.
Уранцi по©хав - увечерi вже дома... - I зашепотiв квапливо, щоб Зульфат не
перебив його: - Що, що в нас картоплi ╨ трохи та сала? Цього хоч би на два
мiсяцi хватило. А  скоро  зима.  Зараз,  коли  тепло,  треба  йти.  Харчiв
намiня╨мо по дорозi назад, молока, може...
   - Сам не пiдеш, - уперто сказав Зульфат. - Я теж з тобою.
   - А по молоко в Лобовку? А дома, з малими хто  буде,  з  дiдусем?  А  з
Наталею Микола©вною? Обiцяли  помагати,  а  самi  втекли.  Та  тебе  й  не
пустять. А мене держати нiкому...
   - Не пустять, - погодився Зульфат.
   На прощання вiн сказав:
   - Завтра?
   - Вдосвiта, поки ще спатимуть, - сказав Климко. - А ти потiм  розповiси
Наталi Микола©внi, куди я подався.
   Зульфат мiцно вхопив Климка за плечi, притяг до  себе  i  довго  держав
так. Потiм гаряче зашепотiв на вухо:
   - Хочеш, я тобi iталiйський кинджал на дорогу дам? Хочеш?
   - Поцупив? - здивувався Климко.
   - Нi. Вимiняв на четверо я╨ць. Вони за ©жу i карабiни  промiняли  б!  Я
знаю.
   - Не треба кинджала, - сказав Климко. - Так пiду. Хто мене займе?..
   Вiн прокинувся дуже рано. Мiж кучугурами ще  тiльки-но  почало  сiрiти.
Наталя Микола©вна спала, згорнувшись клубочком-
   Бiля не© тулилася Оля. Вона майже цiлу нiч поплакувала, а  тепер  спала
мiцно, i щоки ©й узялися ледь помiтним сонним рум'янцем.
   Климко  тихо  пiдсипав  у  "буржуйку"  вугiлля  (вiн  i  вночi  вставав
пiдсипати, як звик те робити, ще живучи в барацi з дядьком Кирилом),  узяв
чистий зошит, олiвець i написав:
   "Наталю Микола©вно! Я пiшов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро  вернуся.
Клим".
   Вiн  навшпиньки  викрався  з  вагово©,  вдихнув  досвiтнього  степового
повiтря, немовби води з криницi випив, i подався у виселок до Бочонка.
   ...Над баштаном i куренем стояв молочний надщерб лений мiсяць. Була вже
пiвнiч. Климко ворушився в соломi i кашляв до слiз, що заливали й холодили
йому щоки.
   Вiн утирався сонний i знову засипав. I знову кашляв.
   А на баштанищi то тут, то там блищали  холодною  росою  кавунчата.  То©
ночi кiнчився вересень i почався жовтень.



   РОЗДIЛ IV

   Вiн устав разом iз сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом'янiй постелi  i
туго обiпнувшись рябою плащ-палаткою. Тiло йому охопила гаряча  млость,  в
очах плавали жовтi плями, i вiд того здавалося, що й надворi теж жовто.
   "Ще захворiю", - подумав Климко.  I  злякався:  що  тодi?  Були  б  оце
сiрники або хоч кресало, розпалив би солом'яне вогнище, зогрiвся, картоплi
напiк. Може, пiсля гарячого й полегшало б. Хоч ©сти йому не хотiлося.
   Дiстав з торби галети, подержав у руках - просто  так,  аби  знати,  що
вони ╨, - i поклав назад. "Хай, пригодяться". - I знову тяжко закашлявся.
   В очах бринiли сльози, бринiла сиза  роса  на  бур'янах  та  кавунячому
огудиннi, а руки так трусилися, що вiн мiцно сплiв ©х пальцями i затис мiж
колiньми.
   "Треба швидше йти. Там хоч люди".
   Климко пiдвiвся - ноги одразу загули i налилися гарячим, -  похитнувся,
але не впав i не сiв знову, а, тримаючись обома руками за  куренiв  дашок,
виступив на двiр. Земля була холодна.  Сяяло  сонце,  гралося  з  росою  у
блискiтки - хто кого переблищить - i зовсiм не грiло. З  рота  йшла  крута
пара. Климко й кашляв парою, i тремтiв, тримаючись руками за  курiнь.  Нi,
по такiй холоднющiй землi далеко не зайдеш, хоча й близько вже: оно  воно,
мiсто, i за ним гори з рожевими вершечками - рукою наче дiстав би.
   Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку i, зцiпивши  од  напруги
зуби, одiрвав од не© чималий клапоть. Потiм розiрвав його ще  навпiл  -  i
вийшло двi онучi.
   "Однаково холодно буде, як намокнуть", - подумав Климко.
   Навибирав, де цiлiшо©,  сухо©  соломи,  поробив  товстенькi  устiлки  i
примiрив ©х до ступнi, щоб нi великi були, нi  малi.  Потiм  туго  обмотав
ноги разом з вустiлками плащ-палатяними клаптями i позав'язував кiнцi вище
кiсточок. Пiдвiвся, обiйшов довкола куреня - ступалося  у  новiй  взувачцi
легко i м'яко - i сказав сам собi, як дiд Гар╨╨в:
   - Можна жить!
   Вiн ще посидiв у куренi, перепочив трохи на дорогу, взяв на плечi торбу
i пiшов до шляху, раз по раз корчачись вiд вибухiв кашлю.
   Йшов i розмiрковував, що робити далi: чи податися одразу просто в  гори
по сiль, а чи зайти в мiсто на базар i  спробувати  Бочонковi  грошi.  Той
жмуток тридцяток,  п'ятнадцять  червоних  цупких  папiрцiв,  що  дав  йому
аптекар, як поховали  дядька  Кирила,  лежав  у  нього  в  спiднiй  кишенi
дiжурки. Щоб не загубити його, Климко заколов  кишеню  мiдною  дротиною  i
закрутив ©©. Можна й спробувати. Адже солi тут, мабуть, стiльки, що за так
бери. Якщо грошi - безцiнь, то й сiль не дорожча.
   "Спробую", - порiшив Климко i пiшов швидше.
   Мiсто починалося такими ж  будиночками  в  садах,  як  i  в  звичайному
висiлку. На парканах коло хвiрток  висiли  дерев'янi  поштовi  скриньки  з
дашками вiд  дощу.  Всi  вони  були  порожнi...  Вицвiрiнькували  горобцi,
пiдплигуючи на цегляних тротуарах. По одному паркану  ходив  рудий  кiт  i
мружився на сонце зеленими очима.
   Вiконницi в будиночках було позачиняно, - може, тому, що рано, а  може,
вiд вулицi ©х i вдень не одчиняли.
   Климко йшов iржавою трамвайною колi╨ю, переступаючи iз шпали на  шпалу.
Взувачку свою вiн зняв ще край мiста - незручно якось  тупцяти  в  онучах,
подумають: старець.
   Людей  траплялося  мало.  Скрипне  хвiртка,  висунеться  з  не©  дитяча
голiвка, стригне очима по  вулицi:  оно  якийсь  вурка  йде  з  торбою  за
плечима, худий, брудний, босий, а великi синi очi, червонi по бiлках,  так
i нишпорять... Хлоп - зачинилася хвiртка.
   - Ей, хлопчику чи дiвчинко! - гукне Климко. - Як до  базару  йти  -  не
зна╨ш?
   Тихо за хвiрткою, тiльки чути, що сопе. Тодi:  туп-туп-туп  до  хати  -
втекло.
   "Що за люди?" - зiтха╨ Климко i, покашлюючи, йде далi.
   Почалися будинки довшi й вищi, - у три, чотири,  п'ять  поверхiв.  Вони
були сiрi й мовчазнi, нiби нiхто в них i не жив. Але людей  побiльшало.  I
всi вони - з тачками, клунками, вузлами - сунули в одну  вулицю.  Бiженцi,
чи мiсцевi, не розбереш. Климко пiшов за ними i скоро побачив  базар.  Вiн
починався старцями, що  густо  сидiли  й  стояли  попiд  вицвiлим  зеленим
парканом. Були тут зрячi  й  слiпi,  безногi,  безрукi,  старi  й  молодi.
Кухлики, картузи, пелени, простягнутi коритцем жменi...
   - Пода-айте... подайте... подайте... - линуло понад парканом, як одна й
та сама скорботна i жалiбна пiсня,
   - Ану ке-лиш, сестрице, не проходь мимо, огляньсь  на  свого  бррата  i
подай йому рруку! - вимогливо гукав якийсь молодий дядько без ноги. Очi  в
нього були недобрi, пекучо поблискували в усi боки.
   Дзень, дзень, дзень... - падали в кухлики монети.
   - Спасибi, дитино, дай тобi боже дiждатися мужа чи брата.
   - Ти, стара, проси, та не забалакуйся, бо  через  тебе  й  нас  полiцiя
загребе?
   - А що я таке сказала?..
   - Що, що... Чу╨мо, не глухi.
   Климко  зупинився  коло  старо©-престаро©  бабусi,  яка   гомонiла   до
перехожих тихим немiчним голоском, але не жалiбно, а так, нiби казку вела:
   - Прийшла немiч, люди добрi. Оце дивiться на мене та  й  побачите,  яка
вона, тая немiч. Кажу земельцi: розступися,  забери  стару...  А  вона  не
розступа╨ться. Прошу-прошу - не хоче й квит... - В пеленi у бабусi  лежало
три картоплини, дрiбна цибулинка i з десяток гривеникiв. Бабуся подивилася
на Клима вологими вилинялими очима й сказала: - Iди, iди хлопчику, це я не
тобi розказую...
   Климко видлубав з кишенi одну тридцятку i поклав бабусi у пелену, а сам
швидко пiшов геть.
   Над мiстом високо в небi прогули густi косинцi нi мецьких бомбовозiв, -
може, з пiвсотнi чи й бiльше. Во ни блищали проти сонця, як склянi. Старцi
принишкли, всi, навiть слiпi, попiднiмали голови  i  тривожно  питалися  у
зрячих сусiдiв:
   - Багато?
   - Багато...
   На базарi теж запала тиша. Тiльки з-пiд розламаного ларка при  базарних
воротах чийсь тонюнiй голос (були до вiйни мороженицi з  такими  голосами,
згадав Климко) набридливо скиглив:
   - А  хто  ще  желающi-iнтересующi  погадать?  Зiночка  гада╨,  що  кого
ожида╨... Климко пiдiйшов до ворожки i став навпроти, грiючи ноги в теплiй
на осоннi пилюзi. Жiнка сидiла на стiльчику, тримаючи в пеленi довгий,  як
пенал, ящичок,  набитий  засмальцьованими  папiрцями.  З-пiд  поли  в  не©
визирала Зiночка - дрiбненьке, схоже на пацюка звiрятко в бiлих  i  жовтих
латочках. Очицi у звiрятка були маленькi й хитрi.
   Климко торкнув Зiночку пальцем за писок i всмiхнувся:
   - Чого тобi? -  сердито  спитала  ворожка.  Щоки  в  не©  були  товстi,
червонi, в густих синiх прожилках. Говорила вона,  на  превеликий  Климкiв
подив, басом.
   - Нiчого... - сказав Климко. - А ви за галети нiмецькi ворожите? Або за
картоплю?
   - Покажи.
   Климко поставив торбу в пилюгу i витяг жменю картоплi.
   - Дрiбна, - сказала ворожка. - За таку - нi. Галетам вона зрадiла:
   - О! Буде до чайку! - I наказала звiрятковi: - Зiночка, работай!
   Звiрятi прудко скiкнуло до ящичка, принюхалося, пирхнуло  i  висмикнуло
зубами один папiрець, списаний нерiвним первацьким почерком.
   "По ран╨й дорогi вам присто©ть свiданя з мужом", - прочитав Климко.
   - Це не менi, це - жiнкам, - сказав вiн, подаючи ворожцi папiрець.
   Але вона, мовби враз оглухнувши, навiть не глянула на Климка, а забрала
Зiночку пiд полу  i,  розгойдуючись  на  стiльчику,  заскиглила  противним
тонесеньким голосом:
   - А ще хто желающi-iнтересующi погадать?.. Климко  вже  хотiв  був  iти
далi, як з-поза ларка вивернувся дядько з червоною подряпиною вiд носа  до
вуха i хрипко спитав у ворожки:
   - Ну, як сьогоднi з клi╨нтом?
   - Слабо, - сердито, басом прогула власниця Зiночки.
   - Пр-ровiримо! - сказав дядько, мовби нахваляю чись на когось,  вихопив
з-за пазухи гарненьку зелену пташку з круто зiгнутим дзьобом,  посадив  ©©
на мiзинець i, стрельнувши довкола прискаленим оком, весело гук нув:
   - Евстрррелiйський папуга!! Видда╨ предсказания- в око  лiпить!  Од-дин
раз удовольство- сiм лiт продовольство!  Ну,  навались!!!  Не  може  буть,
сказав Суворов,  щоб  Чортов  мiст  не  перейшли!  Хто  перший  -  першому
безплатно!..
   - А хто ще желающi-iнтересующi... - хотiла перебити його  ворожка,  але
дядько з папугою накрив ©© голос:
   - Н-ну, р-разом, не товпись, по порядку становись!
   Климко засмiявся i закашлявся, дивлячись на дядька з папугою: видно  ж,
що одiрви й покинь! I раптом подумав: "Чого ж оце я граюся  тут?  Хiба  за
цим сюди йшов?" Вiн замашно стукнув себе кулаком  по  лобi,  як  це  робив
Зульфат, коли хотiв покарати сам себе, i пiшов у ряди.
   За сiрими, вицвiлими на сонцi прилавками сидiли i стояли жiнки i дiдусi
й неголосно, сторожко  озираючись  на  всi  боки,  припрошували  до  сво©х
товарiв. Тут були старi, побитi шашiллю iкони i в них  -  боги  пiд  склом
серед барвистих воскових квiтiв: мiднi,  поначищуванi  каблучки  i  серги;
товстi давнi книги; червонi намиста з дукачами - i знову iкони, старiшi  й
новiшi, в оправах i без оправ, але боги на них були схожi один на  одного,
як брати, i всi дивилися сумними очима не на людей, а поверх них.
   Далi йшли прилавки, заставленi мисочками з житом,  кукурудзою,  просом;
бiлiли склянки з борошном, содою, вологою  сiллю  ("Ось  вона!"  -  зрадiв
Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. I все це добро  не
продавалося, а мiнялося на одежу, гас, мило, сiрники...
   "Видно, й тут грошi не нужнi  нiкому",  -  подумав  Климко,  вiдчуваючи
страх: нiчого вiн тут не добуде...
   Люди торгувалися не весело, як було  до  вiйни,  а  з  якоюсь  похмурою
настирливiстю, наче бороли один одного i нiяк не могли побороти:
   - Скiльки ж ви да╨те?
   - П'ять кухлiв.
   - Так спiдниця ж - подивiться!
   - Як хочете, не силую.
   - Шiсть!
   - Н╨-╨...
   - Дитину хвору в Полтаву на тачцi везу...
   - Ну то давайте вже.
   - Запальнички, замки, кресала, губка, кремiнь!
   - ...А воно ж на ватi чи на клоччi?
   - Що ви, що ви, дядечку! Осьдечки, дивiться: вата.
   - Пiвпуда.
   - Скiльки?!!
   - Сiль-крупка! Печатне мило загряничне! Тiльки за марки!
   - ...То дiйдемося ми з вами?
   - Хiба що на тому свiтi.
   - Ну й люди ж! Наче до вiйни таких не було.
   - Бiда наплодила...
   Ряди скiнчилися.  Далi  було  засмiчене  токовисько,  а  за  ним,  коло
магазинiв з потрощеними вiтринами, стояли люди з тачками. Климко пiшов  ще
туди.
   "Якщо i там не вiзьмуть грошi, тодi - в гори".
   Бiля крайньо© тачки на дерев'яних колесах стояла дiвчина, з напуском на
очi зап'ята старенькою чорною хустиною.  Вона  тримала  в  руках  чепурно,
квiтка до квiтки складений букет чорнобривцiв. На плечах  у  не©  була  ще
одна  хустка  -  велика,  у  веселих  червоних  та   зелених   квiтах,   а
темно-вишневi шовковi китицi ледь не торкалися землi. Щоки у дiвчини  були
перепнутi по-старечому, навкiс, як у хворо©  на  зуби,  а  маленькi  тонкi
пальцi, що тримали квiти, тремтливо перебирали зеленi стебельця.
   - Купiть мою хустку. Дивiться, яка ловка... - тихим голосом так лагiдно
i боязко просила дiвчина, що Климко зупинився бiля не©. - Я й чорнобривцiв
на додачу ще дам... Купiть мою хустку...
   Климко пом'явся, переступаючи з ноги на ногу, i сказав:
   - Чудна ви. Кому ж вони зараз нужнi, чорнобривцi отi?
   Дiвчина сполохано глянула на нього темними затiненими  очима  i  швидко
вп'ялася пальцями в квiтчасту хустку.
   - Та ви мене не бiйтесь, - усмiхнувся Климко i згадав, що вiн  сьогоднi
не вмивався. - Я не вурка, я по сiль сюди прийшов...
   Дiвчина одвернулася i стояла мовчки.
   - Ото хлопець тобi правду каже, - озвався з-пiд магазину якийсь дядько.
- Ти б поставила отуто коло мене тачку, пiшла в ряди й вимiняла, чого тобi
треба. А то - "чорнобривцi"...
   Дiвчина так само наполохано, як i на Климка, подивилася на нього.
   Дядько сидiв просто на землi, обгорнувши ноги старою сукняною  ковдрою.
На скронях йому густо висiялася кучерява розсадка сивини, а лице було  все
в зморшках. I в кожнiй зморшцi, здавалося Климковi, ча©лася добра  лагiдна
усмiшка. Перед дядьком двома рiвними рядочками стояли прорезиненi  тапочки
- великi, й малi, i зовсiм манюнi, на дитину. Видно, вiн був швець  i  сам
©х понашивав.
   Швець поманив Климка пальцем:
   - Здалеку йдеш чи тутешнiй? - спитав.
   3 Донбасу я, - сказав Климко.
   - А-а! Землячок... По сiль, кажеш?
   Климко кивнув.
   - А що ж у тебе на сiль?
   - Торбинка осьо, - Климко зняв з плеча торбу.
   - Нi, - усмiхнувся швець, i кожна його зморшка  теж  усмiхнулася.  -  Я
питаю, на що мiня╨ш чи купу╨ш. Одежа якась путня ╨ чи, може, марки?
   - Такого нема, - зiтхнув Климко, розглядаючи тапочки ("Чи не спробувати
вимiнять"?). - Грошi дово╨ннi ╨, так за них нiчого не продають. Треба  йти
в гори, туди, - вiн махнув рукою, - там я й даром наберу. Так же?
   - А чого ж босий?
   -  Щоб  легше  на  ноги...  -  Климко  ледь  скривив   губи,   пробуючи
усмiхнутись. - Картопля в мене ще ╨. То, мо же б, ви промiняли взувачку на
не©? Дрiбнувата, правда...
   - Вiзьми примiряй.
   Климко привзув тапочки. Ногам одраау стало затишно.
   - Бiльшi бери, щоб онуча влiзла, - порадив швець. Климко послухав його,
взув бiльшi й заходився розв'язувати торбу.
   - Не треба, - сказав швець. - Носи собi, раз уже ти землячок...
   Вiн скрутив цигарку, припалив од саморобно©, з патрона,  запальнички  i
сказав, огортаючись димом:
   - А сiль ти, синок, проминув. Кiлометрiв п'ятдесят зайвих пройшов. Сiль
- це бiла Артемiвська. Чув? (Климко чув i навiть бачив  це  мiсто  здалеку
днiв три тому). Так ото бiля нього станцiя така ╨, назива╨ться вона  Сiль.
Там сiль. А тут що - крейда, сода, вода солона в озерах ╨, але ж  у  торбу
©© не набереш... Проминув ти, брат, сiль.
   Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли i знемоглися, як  пiсля
цiлоденно©  ходьби.  Вiн  сiв  на  проломлений  дощаний  ганок  i  мовчав,
стиснувши долонями щоки.
   - Що ж... треба вертатися, - насилу вимовив вiн, похлинувся клубком, що
стояв йому в горлi, i закашлявся.
   - О, як тебе пробрало. - Швець поклав на плече  Климковi  велику  руку,
подзьобану вугiльними скалками, наче  покроплену  синькою.  -  Нiчого,  не
скисай, щось придума╨мо.
   З-за магазину вихопилося два полiца© в чорному, з карабiнами за плечима
i плоскими нiмецькими багнетами при  боцi.  Вони  пiдiйшли  до  дiвчини  з
хусткою i стали.
   - Приймись! - сказав один з  них,  у  кубанцi,  на  яку  по-селезнячому
закручувалася чорна чуприна. Вiн уперся колiньми в  тачку,  нiби  йому  не
було бiльше дороги, i подивився на дiвчину дуже пильно спiдлоба.
   Дiвчина вхопилася за дишель i пiдтягла тачку ближче до магазину. Руки в
не© тремтiли.
   Полiца© пройшли повз шевця й Климка, навiть не глянувши на них, i  той,
що в кубанцi, сказав другому;
   - Бачив, яка краля? Може, зараз вiзьмем?
   - А куди вона дiнеться? Встигнемо ще. Люди помiж тачками загомонiли:
   - Що то воно?
   - Полiца©, хiба не бачиш?
   - Так нашi чи нiмцi?
   - Турки!
   - Ха-ха...
   - Цсс...
   - Нова власть...
   - Новi прихвоснi, - сказав швець, i  на  нього  заозиралися  -  однi  з
острахом, iншi - ховаючи посмiшки.
   - Щось вони затiвають, - сказав швець до Климка  i  кивнув  головою.  -
Бач, скiльки ©х ононо висипало. Як гусей.
   Полiца©, чоловiк, може, сорок, вервечкою, на  однаковiй  вiдстанi  один
вiд одного швидко йшли понад обома парканами.
   - Ловитимуть когось...
   В рядах принишкли, i вiд  цi╨©  тишi,  що  настала  враз,  одрубом,  на
майданi зробилося моторошно-похмуро. Климко помiтив,  що  з  базару  через
токовисько   спершу   поодинцi,   далi   невеликими   гурточками    почали
вишевку-ватися люди. Вони йшли непоспiхом, нiби вже вiдбазарувалися, потiм
швидше, швидше... I раптом бiля прилавкiв  надривно,  страшно  серед  тишi
закричала жiнка:
   "Ай, що ж це ви робите! Пустiть мою  дитину!  Пустi-iть!"  Все  торжище
разом схарапудилося, гойднулось - i люди побiгли,  збиваючи  одне  одного,
вириваючи з-по мiж плечей сво© клунки, вузли, торби...
   - А-а-а!... - злинуло над базаром, як багатоголосий стогiн.
   А помiж тими, що товпилися коло тачок,  поповзло  не  знайоме  Климковi
слово: "Облава!.. Облава!.."
   Сiра людська хвиля з  розпачливим  криком  накотилася  на  паркан.  Вiн
прогнувся, мов гумовий, затрiщав з краю в  край  i  впав.  Але  на  вулицi
щiльно, майже один проз  один,  стояли  нiмецькi  мотоцикли  i  грузовики.
Пролунало кiлька автоматних черг - видно було,  що  стрiляли  вгору,  -  i
натовп знову повернув на базарний майдан, розсипаючись у всi боки. В ньому
густо синiли полiцайськi шинелi.
   - Молоденьких виловлюють, - сказав швець, примружено, гостро  дивлячись
туди, де вирувало людське стовписько.
   Вiн обернувся до дiвчини з хусткою:
   - Ти, дочко, йди сiдай коло мене. Та хустку оту заховай,  бо  цвiте  на
весь базар.
   Дiвчина,  блiда,  з  величезними  карими  очима,  в  яких  аж   кричала
безпорадна мука од страху, зiбгала хустку тремтячими пальцями i сховала ©©
пiд полу жакетика. Вона сiла  мiж  Климком  та  шевцем,  затулила  обличчя
руками i заплакала.
   - Цить, - суворо звелiв ©й швець. - Сиди собi й годi. Як щур у горах  -
тихенько.
   Посеред майдану з'юрмилися, тулячись одна до одно©, душ тридцять дiвчат
i серед них один-однiсiнький, високий, на голову вищий за всiх, блiдолиций
юнак. Звiдти було чути плачi. Полiца© з карабiнами  напереваги  оточили  i
повели бранцiв до ворiт. Слiдом за ними, голосячи, пiшло  кiлька  жiнок  з
вузликами i торбами за плечима i сивий, без картуза (картуз вiн  тримав  у
руцi) дiдусь на дерев'янiй  ступцi.  Вiн  махав  нею  швидко,  i  рукою  з
картузом у лад ходi сво©й вимахував, - певно, боячись вiдстати.
   - ...Та тут самi старi, ми вже дивилися, - почув Климко i впiзнав голос
полiцая в кубанцi, ©х було тро╨. Вони наближалися, перемацуючи очима кожне
обличчя в ряду тачкарiв. - Де ж це та пташка з  квiточками?  Казав,  давай
зразу брати, так нi.
   - Ну да, - заперечив йому другий, у  синьому  карту  зi,  вигнутому  на
нiмецький манер. - А вона б рейвах пiдняла. Тодi всi розбiглися б.
   Дiвчина тоненько заплакала i зашепотiла до шевця:
   - Спасiть мене, дядю, спасiть...
   - Тихо-тихо-тихо, - швидко сказав ©й швець. - Не бiйся...
   А Климко висмикнув з торби надiрвану плащ-палатку, розiпнув ©© в  руках
так, щоб затулити дiвчину,  i  став  роздивлятися,  бурмочучи  заклопотано
перше, що спало йому на думку:
   - Якби не надiрвана, то була б довша... Так надiрвана... - а  в  головi
стукотiло: "Хоч би пройшли, хоч би пройшли!"
   - Хах! Ось де вона сховалась!
   Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в  чорному  суконному
рукавi. Та рука взяла дiвчину трьома пальцями за пiдборiддя i пiдштовхнула
його вгору. Дiвчина пiдняла голову i  дивилася  на  полiцая  повнiсiнькими
слiз карими очима.
   - Уююй... Вони плачуть!.. Чого, моя квiтко, хто тебе обидив, га?
   - Не руш дитини, - тихо, але владно сказав швець.
   - Ш-шо? - перепитав полiцай, скосивши на нього  нахраписто-веселi  сiрi
очi. - Ш-шо ти промекав?!
   - Не руш дитини, кажу, - хрипко вимовив швець.
   - Ану встань! - випростався полiцай. Два iншi теж похмуро  дивилися  на
шевця. - Вста-ать, кому сказано!!!
   - Нема╨ на що стать, - осмiхнувся швець. Вiн не дивився на полiцая, вiн
дивився кудись повз його колiна.
   Полiцай коротко, прямо вдарив його п'ятiрнею в обличчя.
   Швець похитнувся назад, але не впав - устиг обiпертись на руки.
   Вiн притулив долоню до  розсiчено©  губи,  а  полiцай  одкинув  чоботом
ковдру i вiдступився на крок, скрививши рота.  Пiд  шевцем  був  маленький
дерев'яний вiзок на пiдшипникових колiщатах. Поруч  лежали  двi  дерев'янi
пiдпихачки - двi дощечки з обшитими шкiрою ручками.
   - Шмаркач, - незлостиво промовив з-пiд долонi швець,  дивлячись,  як  i
ранiше, мимо полiцая. -  Я,  щоб  тобi  тепленько  жилося,  ноги  в  шахтi
зоставив, а ти мене за це - по зубах...
   Полiцай покашляв  у  стуленi  докупи  пальцi,  потер  ними  губи,  нiби
поправляючи скривлений рот, i знову обернувся до дiвчини:
   - То тебе що - просить? - сказав  крiзь  зуби,  вхопив  ©©  за  руку  i
смикнув на себе.
   Дiвчина зойкнула (хустка випала з-пiд поли,  розiслалася  по  землi)  i
звелася навколiшки. Климко випустив плащ-палатку, вчепився дiвчинi в другу
руку i закричав:
   - Пустiть ©©! Це моя сестра! Сестра моя, чу╨те? Во на менi за матiр!!
   -  Та  облиш  ти  цих  старцiв,  Стьопа...  -  сказав  третiй  полiцай,
позиркуючи на людей, якi покидали сво© тачки i пiдiйшли ближче. -  Ходiмо.
Без одно© Химки ярмарок буде.
   - Н-нух, - зло видихнув той, що в кубанцi. - Однак ти далеко не зайдеш.
Чула?!.
   Полiца© пiшли через токовисько до порожнiх прилавкiв i скоро зникли  за
ворiтьми.
   - От бачиш - i минулося, - сказав до дiвчини  швець,  утираючи  долонею
закривавленi губи.
   Дiвчина стояла навколiшки й онiмiло дивилася в хустку,  що  розiслалася
на землi. А Климко мiцно тримав ©© за руку побiлiлими пальцями, i  кашляв,
i тремтiв од кашлю. Котрась жiнка подала шевцевi  хусточку  втертися,  але
вiн сказав:
   - Спасибi, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком  оближу  -  швидше
заго©ться.
   Поспiвчувавши, тихо i злякано  оглядаючись,  жiнки  помалу  розiйшлися.
Заскрипiли немазанi колеса на тачках, поспiвали сумно до ворiт:  який  там
тепер базар.
   Дiвчина враз немов опритомнiла,  вхопила  шевця  за  руку,  гладила  ©©
тонкими пальчиками i шепотiла, шепотiла плачучи:
   - Спасибi вам, дядечку, спасибi, рiдненький... Отак вони  вас...  через
мене... Повiки не забуду... Спаси...
   Швець легенько вивiльнив руку.
   - Чого ж ти плачеш? Минулося - i цур йому, радiй, що  минулося.  Далеко
тобi ще йти?
   - В Сумщину, дядечку... Я на шахтах була  в  Донбасi.  А  Тут  вiйна...
Тепер до мами добиваюся...
   - I доб'╨шся, - лагiдно хмурячи брови, сказав швець. - Чого  ж.  Тiльки
накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великою  запнися,  щоб
нi лиця, нi очей не було видно. Та  серединою  мiста  не  ©дь,  а  глухими
вуличками - i на шлях. А там людей багато, з ними веселiш буде. Я тебе  на
сво©й машинi проведу закавулками. - Швець усмiхнувся i  поторкав  долонями
шарикопiдшипниковi колiщата.
   Дiвчина слухала його i швидко, по-дитячому кивала головою.
   Тодi обернулася до Климка  i  винувато,  соромко  подивилася  на  нього
заплаканими очима.
   - Спасибi тобi, хлопчику... Я тебе зразу так i злякалася... Тобi, бува,
не по дорозi зо мною, нi?
   - Менi назад, - сказав Климко, крiзь кашель. - У Донбас.
   - А то й справдi був би мо©м  братиком...  -  Дiвчина  жалiбно  пiдняла
брови. - У нас iз мамою нiкого бiльш нема╨. Жив би в нас...
   - Назад менi треба, - сказав Климко.
   Повз них тягла тачку якась жiнка у довгому синьому плащi i в калошах на
босонiж.
   Швець озвався до не©:
   - Ти, молодице, хотiла балетки за сiль. То бери.
   - Та хотiла, - сказала жiнка i зупинилася з тачкою. - Ви ж  бо  просили
борошенця хоч склянок п'ять. Нема, чоловiче, борошенця, не взяла.
   - Нiчого, якось обiйдуся вже. Давайте за сiль. Тут ось хлопчик, - швець
кивнув на Климка, - земляк мiй, забився аж iз Донбасу.  Двiстi  кiлометрiв
пройшов, щоб солi достати. А де ж ©© тут зараз найдеш?
   Жiнка швидко зиркнула на Климка.
   - Роздала ж бо я, хазя©не, сiль. Те просить, те: "Дай те, тiтонько, хоч
у носовичок, хоч зо  жменю".  Жалко  дивитися.  Склянок,  мо',  з  десяток
осталося.
   "Десять склянок!" - подумав Климко i уявив купку солi, величеньку таку.
I зашпортався мерщiй у кишенi, добуваючи грошi.
   - Дома в мене то ще ╨, та й багатенько. З Солi при везла  два  мiшечки,
як вiйна почалася. А тут - осьо, тiльки на  денцi...  -  Жiнка  дiстала  з
тачки жовтий сировий клуночок.
   - Давайте, скiльки ╨, - сказав швець, - та вибирайте собi взувачку, яка
на вас дивиться. - Тодi подумав i додав: - А може, хлопчик  помiг  би  вам
тачку додому правити, а ви йому дома вже солi досипали б iще, га?
   - Я вам, тiтонько, води наношу, дров нарубаю  чи  ще  щось  зроблю,  що
скажете. Чесне слово! - Климко похапцем розкрутив  дротинку  на  кишенi  i
простяг жiнцi всi грошi, дивлячись на не© вгору хворими очима.
   Жiнка зажурено подивилася на нього:
   - Не треба менi грошей, хлопчику. Я тобi й так на сиплю з пiвпуда, а то
й бiльше, скiльки донесеш. - I спитала в шевця з надi╨ю в  очах:  -  Що  ж
воно оце далi буде, хазя©не?
   - А що буде, - одказав швець. - Ось  вернуться  нашi,  пошию  вам  усiм
трьом чобiтки на рипах, на скрипцi заграю чи на баянi... А ви  менi  пiснi
хорошо© заспiва╨те або потанцю╨те. Я колись любив  потанцювать!  -  I  вiн
посмiхнувся. - Отак i буде. А як же iнакше?
   I всi заусмiхалися теж, дивлячись на його веселi зморшки бiля очей i по
всьому виду, i  над  похмуро  порожнiм,  усипаним  смiттям  майданом  нiби
прояснiло.  А  швець  дiстав  з-пiд  свого  вiзка  старий  речовий   мiшок
солдатський, поскладав у нього  парами  тапочки  -  тi,  що  зосталися,  -
ковдру, зав'язав тугенько i накинув лямки на плечi.
   - Що ж, рушаймо, одбазарувалися, - сказав вiн. - Ти, дiвчино, паняй  за
мною, я покажу, де тобi повернути. - Узяв  у  руки  дерев'янi  пiдпихачки,
дужо обiперся ними об землю i перший, з мiшечком за  плечима,  покотив  до
ворiт.
   Усi рушили за ним.
   За ворiтьми швець сказав жiнцi:
   - Ви ж пiдмогнiть там хлопчинi. Як тебе  хоч  звати,  земляче?  Климко?
Бувай, Климку, крiпися в дорозi, бо вона ж  тобi  неблизька.  Бувай.  -  I
помахав Климковi дощечкою-пiдпихачкою.
   Вiн, не оглядаючись, по©хав щербатим цегляним  тротуаром  по  негустому
опалому листю: тьох-тьох, тьох-тьох, - озивалися пiдшипниковi колiщата пiд
його вiзком. А дiвчина згорблено, низько опустивши голову,  тягла  за  ним
свою тачку на дерев'яних колесах.
   - По©хали й ми, тiтонько, - сказав до жiнки Климко.  -  Разом  веселiше
буде, еге ж?
   - А ти бiдовенький, - завважила жiнка. - Бiдовенький же?
   - Не знаю, - знiяковiв Климко.
   Вiн узявся за холодну залiзну ручку в дишлi тiтчино© тачки  i  ще  раз,
востанн╨ подивився услiд шевцевi, що котив помалу мережаним тротуаром:  iз
тiнi в сонце, iз тiнi в сонце...  I  все  глухiше  було  чути:  тьох-тьох,
тьох-тьох...



   РОЗДIЛ V

   ...Перше, що побачив  Климко,  коли  розплющив  очi,  -  велике,  рiвно
обведене око червоного сонця у вiкнi (воно свiтило, мов  крiзь  морок),  i
став пригадувати, де вiн. А пригадавши, спитав:
   - Тiтонько, тьотю Марино... Що воно - ранок чи вечiр? Де ви,  тiтонько?
- спитав так тихо, що ледве почув свiй голос.
   - Тут я, синок, осьо, - тiтка Марина  схилилася  над  ним  i  поторкала
теплими губами його чоло. - Слава богу! - зрадiла. - Охолонув лобик. А  то
ж горiв, як жарина. Ранок зараз, дiтки, сонечко тiльки що зiйшло.
   - Довго я спав, тьотю? - спитав Климко.
   - Не спав, а в гарячцi був. Без пам'ятi був трохи не три днi. Так  тебе
тiпало, бiдолагу, що аж пiдкидало на лiжку. Не знали вже, чим i  вкривати.
Застудився ти дуже...
   Климко поворухнувся пiд важкою вкривачкою i сказав:
   - Треба йти.
   Вiн хотiв пiдвестися, але нi спина, нi шия, нi руки не скорилися йому -
тiльки в жар кинуло, i на лобi виступив пiт.
   - Лежи, лежи, - придержала  його  тiтка  Марина.  -  Куди  ж  ти  пiдеш
отакий-о немiчний. Пiдчинишся трохи, тодi й пiдеш. Лежи, а я тобi  молочка
сходжу напитаю. Як ©сти схочеш, бери, ось я поклала на стiльцi, ©ж. Тiльки
гляди ж не вставай.
   "Три днi!" - Климко вiдчував, що йому запекло в очах, як тодi, в балцi,
де вiн дожував останнi крихти вiд Бочонкових сухарiв, i заплющився.
   Три днi... Це ж половину дороги пройшов би вже. А  мо',  й  бiльше  нiж
половину, бо назад, iз сiллю, iшов би швидше. Та й нiг уже не треба було б
сiдати грiть. Вiн iшов би так, як тодi, коли вони з тiткою  вихопилися  за
Слов'янськ i Климко побачив i впiзнав далеко в полi той  курiнь,  у  якому
ночував минуло© ночi, а ще далi - станцiю i чепурний виселок, де вiн сидiв
пiд парканом та ждав, що горобцi зiб'ють йому двiйко червивих яблук. Отже,
вiн вертався додому!
   - А нам з вами, тьотю, ще й по дорозi! -  сказав  тодi  Климко  i  став
тягти так завзято i так легко й широко ступав у нових тапочках,  хоч  вони
трошки i хляпали без онуч, що тiтка Марина  -  так  звали  жiнку  -  ледве
встигала за ним i дивувалася:
   - Де в тебе та й силочка береться,  он  скiльки  пройшовши  голодний  i
холодний.
   Климко-бо iз вдячностi до не© розказав, звiдки, чому i як iшов сюди.  А
надвечiр, уже в Тiтчинiй хатi, його раптом почало так трусити, що й  слова
не мiг вимовити. Вiн ще встиг помитись  у  ночвах  з  лiтеплом,  гуркочучи
брусочком мила по худих  ребрах,  перевдягтися  у  велику  чисту  чоловiчу
сорочку, що пахла, як i дядьковi Кириловi сорочки, простим чорним милом, -
i тодi його звалило. Далi вiн чув тiльки, як йому давали пити щось  гiрке,
а зуби цокотiли об вiнця залiзного кухля...
   Климко розплющився. Тiтки Марини в хатi не було. Вiн поскидав  iз  себе
одну за одною всi вкривачки: теплу  ковдру,  старе  пальто,  якiсь  кофти,
дiжурку свою - i встав, спустивши ноги додолу. В хатi було  чисто  i  ясно
вiд сонця, веселих вишиваних рушникiв на стiнах та вiд червоних  калачикiв
i хвастунцiв, що цвiли на лутках у кожному вiкнi. На  стiльцi  коло  лiжка
лежала скибка хлiба, намазана смальцем i потрушена зверху сiрою сiллю,  та
дво╨ червонобоких яблук. Климко повiльно, стримуючи себе, з'©в хлiб i одне
яблуко. "А те хай, - по думав про друге, - у дорогу вiзьму".  Вiн  побачив
на лавi рiвно складену чисту свою одежу, матроску i штани (вилиняли  пiсля
прання ще дужче, аж побiлiли), устав i вдягся.  Потiм  накинув  дiжурку  i
вийшов надвiр. Сонце рiзонуло в очi, з них побiгли  двi  сльозини.  Климко
витер ©х пальцем. У повiтрi пахло садовим димом.  Так  пахло  восени  i  в
©хньому висiлку.
   "Листя палять, - подумав Климко. - Треба ж роботу якусь зробити  тiтцi,
а то тiльки набалакав: i те зроблю, i те..."
   Вiн знайшов у сiнях якийсь вiник-деркач i промiв тiчок бiля  порога  та
вузеньку мiж споришем стежку до хвiртки -  так  вони  замiтали  щоосенi  i
щовесни в шкiльному дворi. Тодi обiйшов тiтчину хату, повисмикував  старий
цупкий бур'ян попiд призьбою - i  хата  одразу  нiби  повищала.  Обдивився
довкола - що б його ще таке зробити? -  i  помiтив  за  хлiвом  солом'яний
погрiбничок, теж зарослий густим бур'яном. Вiн  пiдiйшов  до  погрiбничка,
вхопився обома руками за найдебелiшу гiллясту бур'янину, щоб ©© вирвати, i
раптом почув приглушене пiдземельне: "Ко-ко-ко-ко?!" Заджеркотiли й  кури,
але тихiше й не так сердито, як пiвень, i  теж  з-пiд  землi.  "А-а-а",  -
здогадався Климко, усмiхаючись, i облишив бур'ян: хай, серед нього не всяк
одразу й помiтить погрiбничок. Вiн пiшов у  хату,  застелив  лiжко  i  сiв
перепочити, бо втомився. "А як же оце йти, як i од вiника вхоркався?" -  i
заспоко©в себе тим, що добре попо©в, тож сили прибуде.
   Незабаром повернулася тiтка Марина, весела, рум'я нощока, очi смiються.
В руках вона тримала маленьке жовте  глеченя  з  квiтками  по  боках,  над
вiнцями в нього бiлiла шапочка молочно© пiни.
   - Таки встав? - здивувалася i високо, - ялиночкою пiдняла брови (вона i
в дорозi пiднiмала ©х так, коли дивувалася). - Ну й меткий! У вас  там  на
шахтах що - всi такi? I в дворi вiн уже, бачу, хазяйнував.  Хiба  ж  можна
отакому хворому - i за роботу? Тобi ще лежати та лежати.
   - Я пiду, тьотю, - тихо сказав Климко. - Сьогоднi. А то  ще  один  день
пропаде...
   Тiтка Марина поставила глек з молоком на лаву i  подивилася  на  Климка
спершу  злякано,  потiм  обличчя  ©й  жалiбно  скривилося,  очi  набралися
слiзьми.
   - А  може  б,  ти,  синочку,  в  мене  зостався,  га?  -  спитала  вона
невпевнено. - Назовсiм. До кого ж тобi туди йти? Це я ще дорогою подумала,
та зразу не сказала: бачу ж - хворе хлопченя...  А  вчителька  з  дитинкою
якось переб'╨ться, серед людей же... Я тебе вдягла б як слiд i взула, ©сти
в мене, хвалити бога, ╨ що - нiмцi до нас тiльки  .вряди-годи  заскакують,
то ще й не обiбрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловiк  мiй,
з вiйни - хай там його, козака, смерть обмина╨ - жити мемо  втрьох,  будеш
нам за рiдного сина... В школу тебе оддамо... Га? - В очах у не© свiтилася
надiя i ще щось таке ласкаве, чого Климко не  мiг  збагнути.  Йому  тiльки
дуже шкода стало тiтки, i вiн сказав:
   - Я прийду до вас, тiтонько Марино. Як тiльки не стане  в  нас  голоду,
так i прийду або при©ду. А зараз треба менi назад, мене там ждуть...
   (Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за  пере©зд  у  степ  i
довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу  через  вибалки  й
узгiрцi, звiдки ма╨ прийти Климко;  що  часто  разом  з  ним  виходить  за
пере©зд i Наталя Микола©вна з маленькою Олею на руках, тодi вони дивляться
на дорогу вдвох iз Зульфатом i мовчать, картаючи себе в душi: Зульфат - що
не розрадив Климка, Наталя Микола©вна  -  що  не  почула,  як  вiн  пiшов.
Надвечiр вертають онiмiлим у голодному гор© висiлком назад до  вагово©,  i
©м зда╨ться, що  там  ©х  уже  чека╨  Климко  -  усмiхнений,  мовчазний  i
синьоокий. Але його нема╨...
   Климко цього не знав. Вiн знав лише одне: там його ждуть).
   Тiтка Марина  зiтхнула,  витерла  долонею  очi  й  сказала  вже  iншим,
стурбованим голосом:
   - Сiдай тодi пий молоко, а я тобi клуночок складу, Вона внесла з хатини
склянку i налила в не© молока, густого i тепло-пахучого.
   - А пiвня, тiтонько, ви краще зарiжте, бо вiн  i  курей  продасть...  -
сказав Климко.
   Тiтка Марина тихо засмiялася i подивилася на нього залюбленими очима:
   - Хто тебе й викохав отакого... А що, хiба його чуть?
   - Як пiдiйдеш близько, чуть, а з двору нi.
   - Вiн у мене й на волi розбишакуватий був та горлатий.  Думала,  хоч  у
погребi посмирнiша╨. От босяцюра! - Тiтка зiтхнула. -  Я  не  хотiла  тобi
зразу казати, думала ж, зостанешся... Нiмцi товарний по©зд учора пустили в
Донбас, до ╙накi╨вого чи до Горлiвки, точно не знаю. А сьогоднi ввечерi ще
один пiде. З нашо© станцi©. - (Климковi стало важко дихати - так стисло  в
грудях.) - Це менi той чоловiк, де  я  молоко  брала,  сказав.  Вiн  перед
вiйною обходчиком робив, то й зараз погнали, дарма що старий уже.  Кажуть,
не пiдеш - корову заберем. Може, вiн пiдсобить тобi сiсти, як перегомонiти
з ним, га? - I сама ж собi вiдповiла: - Перегомоню. А  ти  пий  молоко  та
лягай хоч до полудня поспи - здоровiший будеш. Пiду я в печi розтоплять.
   Климко скуштував ковток молока, ще ковток...  У  склянцi  поменшало  на
третину. Подумав, подумав - i долив ©© водою з кухля, що стояв  на  столi.
Потiм ще надпив i ще раз долив, i ще...  Поки  стало  не  молоко,  а  синя
бурдичка.
   - Що то ти робиш? - почув вiн i пiдняв голову: в хатинних дверях стояла
тiтка Марина.
   - Доливаю... - винувато сказав Климко. -
   - Водою?!
   Климко опустив очi й кивнув.
   - Менi, тiтонько Марино, якби хоч пляшечку з  собою  взяти,  додому,  -
сказав тихо. - Може, довезу...
   - То й вiзьмеш! Спарю - i вiзьмеш! Смiливо пий, я ще  дiстану.  -  Вона
вернулася в хатину i голосно зiтхнула там.
   А Климко випив ще стакан молока, вже чистого, тихенько роздягся й  лiг.
Вiн дивився у вiкно й ждав полудня, аж доки й заснув.
   Було вже поночi. На станцi© анi вогника, анi голосу  людського.  Тiльки
паровоз, видно, старенький уже, хрипко  дише  та  кида╨  негустi  iскри  в
захмарене небо.
   "Вугiлля в топку закидають", - подумав Климко, - iнакше iскри не летiли
б". Вони вилiтають з труби лише  на  ходу  i  коли  "шурують"  топку,  щоб
пiдняти пару. Климко знав це ще змалечку вiд дядька Кирила.  В  паровознiй
будцi тим часом погасли червонi вiдблиски, - дверцi закрились, - перестала
шурхати об вугiлля лопата. Климко захвилювався: скоро вiдправлятимуть. Вiн
сидiв  пiд  якоюсь  будкою  бiля  клунка,  а  тiтка  Марина  пiшла  шукати
обходчика.
   З  кiнця  ешелону  почулося  тоненьке  видзвонювання  молоточка.   Воно
ближчало. А коли порiвнялося з будкою, де сидiв Климко,  стихло,  зарипiла
черепашка пiд. ногами, i Климко почув шепiт тiтки Марини:
   - А порожнi вагони ╨, Гнатовичу?
   - Вони всi порожнi, - одказав ©й хрипкий старечий голос. -  Веди  свого
пасажира до другого з кiнця, там уже ╨ люди. Та й чисто: з-пiд лiсу вагон.
Тiльки дверi тихо одчиняйте.
   Климко побачив маленьку чорну тiнь обходчика з довгоносою  мастильницею
в руцi - i знову задзвенiв по колесах молоточок.  Пiдiйшла  тiтка  Марина,
теж як тiнь, з ночi виринула, зашепотiла:
   - Ходiмо, синочку. Повезло  нам,  дякувати  добрих  людей.  Вона  легко
закинула клунок на плечi i взяла Климка за руку.
   - Осюдою, поза вокзальчиком ходiмо, бо ще наскочимо на того  виродка...
Начальник станцi© тут об'явився новий.
   Бiля передостаннього вагона вони постояли прислу хаючись,  потiм  тiтка
Марина легенько постукала в дверi i сказала неголосно:
   - Сво©, не бiйтеся...
   Дверi тихо вiдкотилися, утворивши чорну щiлину.
   - Може, пiдсобити? - озвався зсередини чоловiчий голос,  i  простяглася
рука.
   Тiтка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцiлувала Климка, зросивши
слiзьми йому щоки, i зашепотiла гаряче:
   - Прощай, синочку... Так хотiлося менi тебе зостави ти в себе, такий ти
менi любий став, як iшли  тодi  з  города,  як  хворiв,  -  серця  б  тобi
увiрвала... При©жджай... Пiшки не йди - далеко... А при©жджай...
   - Я не забуду вас, тьотю Марино, - надломленим голосом сказав Климко. -
Я... спасибi вам... я при©ду... Чесне слово! - Паровоз  тоненько  свиснув.
Тiтка ще  раз  поцiлувала  Климка,  шепочучи  щось  сама  собi,  i  по©зд,
брякнувши буферами, рушив.
   У вагонi пахло старою сосновою стружкою, на стрiлках вiн погойдувався i
рипiв, а коли по©зд набрав швидкiсть, його стало метляти з боку в  бiк,  i
вiн уже не рипiв, а стогнав.
   Чоловiк, -  мабуть,  той,  що  брав  Климкiв  клунок,  -  довго  черкав
сiрником, а коли спалахнув вогник, Климко побачив купу стружок у  кутку  i
пiд ними душ п'ять жiнок з якимись пожитками в  мiшках  i  кошиках.  Жiнки
дивилися на вогник тьмяно-блискучими смiливими очима.
   "Нашi, - подумав Климко, - донбасiвськi". I йому стало легко,  тепло  й
затишно у цьому рипучому вагонi.
   А чоловiк прикурив цигарку i сказав Климковi уже в пiтьмi:
   - Вiзьми пiдмости собi стружок пiд боки, то подрiма╨ш у дорозi.
   - Нiчого, я i сидячи вмiю спати, - бадьоро одказав Климко.
   Вiн сiв бiля дверей, притулився  спиною  до  стiни  вагона,  що  ходила
сюди-туди, мовби приколихувала, i  дивився  в  прочиненi  дверi  на  небо.
Низькi чорнi хмари, здавалося, стояли нерухомо, але по тому, як  вони  час
вiд часу засмолювали негустi дрiбнi зорi i  як  тi  зорi  знову  ненадовго
з'являлися, Климко здогадався, що хмари бiжать.
   По©зд iшов  нерiвне:  то  смикався  i  набирав  шалено©  швидкостi,  то
гальмував так само рiзко, як i розганявся,  то  зупинявся  просто  посеред
степу i довго стояв, а вiд  переднього  вагона  бiля  паровоза  було  чути
нiмецьке гелгекання. Тодi в кутку, де  сидiли  жiнки,  нишкли,  а  чоловiк
гасив цигарку. Вiн курив часто, i в спалахах сiрника було видно  стареньке
зморшкувате лице з кустратими бровами.
   I знову по©зд рушав, помалу,  навпомацки  долаючи  нiч  та  посвистуючи
тоненько хтозна й до кого. Дядькiв ФД так не ©здив. Вiн пролiтав  станцiю,
як ураган.  I  Климко,  зачувши  його  потужний  лицарський  гудок  ще  за
семафором, ледве встигав  вискочити  з  барака,  щоб  по  махати  дядьковi
Кириловi i побачити, як вiн усмiха╨ться  йому  i  маха╨  рукою,  а  бiлява
хвиляста чуприна в'╨ться на вiтрi. То був веселий i мудрий паровоз...  Вiн
мiг мчатися, по-молодецьки жбурляючи шапки сивого диму пiд вагоннi колеса,
а мiг нищечком, як довга чорна щука, пiдкрастися  пiд  самiсiнький  барак,
поставити на землю дядька Кирила iз залiзною скринькою в руцi, потiм гучно
зачахкати трубою, мовби зареготiвши, i задки швидко покотитися на станцiю.
   Та було iнколи й так, що ФД зникав кудись на цiлу  добу  чи  й  двi,  а
дядько лишався вдома. Найчастiше це траплялося у свято, коли депо,  шахта,
станцiя, клуб i школа сяяли вночi червоно-синьо-жовто-зеленими гiрляндами,
що гасли аж по тому, як сходило сонце, а з вiкон у висiлку грали патефони,
i в барацi крiзь тонкi стiни було  чути  з  кiмнати  в  кiмнату  святковий
гомiн. Дядько Кирило, в бiлих  напрасованих  брюках,  бiлих  паруси  нових
черевиках i блакитнiй сорочцi, легко перехопленiй у станi шовковим поясом,
одягав Климка в матроський костюм з безкозиркою, в  новi  рипучi  сандалi,
брав його за руку, i вони йшли до  магазинiв  по  морозиво  та  цукерки  -
смугасту "Ракову шийку"... Вiтер грався стрiчками  безкозирки  i  лоскотав
ними тоненьку Климкову  шию.  Климко  напихав  кишеньки  цукерками,  лизав
кругле морозиво, а дядько присiдав бiля нього навпочiпки i казав:
   - Бiжи тепер додому, а я ще побуду з товаришами.
   Очi в нього були усмiхнено-печальнi -  вiн  нiколи  не  усмiхався  ними
весело, - а бiляве хвилясте волосся свi тилося на сонцi шовком.
   "Посадимо iз Зульфатом  вишню  над  ним,  -  думав  Климко,  уткнувшись
головою в колiна. - Весною вона бiло цвiстиме, влiтку  ягiдьми  блищатиме,
шпаки налiтатимуть... А восени встелятиме могилу червоним  листям  з  усiх
бокiв..."
   Вагон розгойдувало дужче й дужче, а стрiчки вiд без козирки лоскотали i
лоскотали Климковi шию - так м'яко, так нiжно...
   Вiн прокинувся вiд гучного гуркоту дверей. I не зразу розгледiв на  тлi
сiрого дощового неба нiмця у вагонi, що стояв простоволосий, без збро©,  у
довгих по самi лiктi  шкiряних  рукавицях.  Нiмець  обвiв  лiхтариком  усi
кутки, помовчав, розставивши ноги i згасивши лiхтарик, i  раптом  крикнув,
як вистрiлив:
   - Гераус!!! [1]
   Першим пiшов до дверей дядько, що все курив. В руках у нього був  кошик
i невеличкий  вузлик.  Нiмець  ждав  його,  стежачи  за  ним  зосереджено,
спiдлоба. Коли дядько пiдiйшов близько, нiмець вiдкинувся  плечима  назад,
обкрутнувся на однiй нозi, а другою з  усього  маху  вдарив  старого  вище
колiн. Дядько охнув  i  сторчма  випав  з  вагона.  Нiмець  знову  став  у
попередню позу i ждав жiнок. Климко попробував одчинити  сво©  дверi,  але
вони не подавалися, видно, намокли  за  нiч  пiд  дощем.  Зойкнула  жiнка,
закричала друга, третя... Нiмець бив ©х так само, як i старого, -  мовчки,
iз усього маху. Климко на превелику силу встав  з  клунком  за  плечима  i
пiшов до дверей. Вiн помiтив, що нiмець б'╨ лише  правою  ногою,  i  хотiв
проскочити злiва вiд нього. Нiмець скоса стежив за Климком, Климко теж  не
зводив з нього очей. Не  дiйшовши  до  дверей  крокiв  три,  вiн  зiгнувся
калачиком, аж клунок посунувся на голову, подався ще трохи влiво од  нiмця
i разом з клункам полетiв з вагона,  перекинувся  в  повiтрi  й  посунувся
сторч головою по крутому мокрому насипу просто в калюжу, а  клунок  боляче
придавив шию. Нiмець таки достав його вже  на  льоту  кулаком  у  груди...
Климко спробував пiдвестися, але в грудях i в колiнi так заболiло, що  вiн
застогнав i поповзом, ковзаючи  лiктем  по  грязюцi  й  тягнучи  за  собою
клунок, вибрався з калюжi. Бiля переднього пасажирського вагона стояв гурт
нiмцiв. Вони курили й реготалися. Коли до них пiдiйшов  той,  що  викидав,
гурт обступив його i зареготав ще дужче.
   Скоро по©зд рушив.
   Климко розтер груди й колiно. "Добре, що тiтонька  Марина  дала  штани,
хоч були вони й великi, а то живо го мiсця на ногах  не  зосталося  б",  -
подумав вiн, пiдвiвся i видерся на насип. Недалеко, кiлометрiв за три, вiн
побачив станцiю i впiзнав ©©: то було Дебальцеве!
   Тепер йому лишалося пройти кiлометрiв  шiстдесят.  Климко  повернув  за
акацi╨ву посадку i побачив неподалiк у степу старого з кошиком та жiнок  з
мiшками за плечима. Вони посувалися помалу i дуже горбилися. Климко  пiшов
слiдом за ними.
   А мокрий степ гiрко пах полином i тихо шумiв од вiтру. Низько  над  ним
сунули хмари.



   РОЗДIЛ VI

   Другого дня Климко пiдходив до сво╨©  станцi©.  Було  ясне  пiсля  дощу
надвечiр'я. Дощова роса м'яко блищала на пожухлих  придорожнiх  травах,  i
сонце, що вже ледь  торкалося  найдальшого  пагорка,  малиново  яскрiло  у
кожнiй росинi.
   Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зi сво╨ю ношею.
   Мiшок iз сiллю та харчами (була серед них i пляшка молока,  що  якимось
дивом не розбилась, як упав з вагона) вiн  перев'язав  пополам  i  нiс  по
черзi то на од ному, то на другому плечi.
   В дощ вiн не зупинявся,  щоб  десь  його  переждати,  а  йшов  i  йшов,
напнувшись надiрваною плащ-палаткою, доки несли ноги.
   Йшов вiн помалу ще й тому, що не треба  вже  було  поспiшати:  он  вiн,
виселок, мрi╨ крiзь безлисту посадку, а  он  лежить  за  iржавими  колiями
великий залiзний  бак  звалено©  водокачки,  звиваються  димки  по  нiмому
териконовi - порода горить. У висiлку теж деiнде  курять  негустi  дими  з
димарiв i тануть над посадкою.
   Дома, дома!.. Уже дома.
   Вiн не пiде висiлком, нi. На пере©здi вiн зверне лiворуч i колi╨ю, мимо
станцi©, депо, печища  на  мiсцi  барака  i  хлiбопекарнi  дiстанеться  до
вагово©.  Постука╨  тихенько  в  дверi...  "Хто  там?  -   спита╨   Наталя
Микола©вна. - Заходьте, будь ласка"... Климко усмiхнувся i,  сам  того  не
помiчаючи, пiшов швидше.
   Нараз у висiлку глухо хлопнув пострiл. Потiм коротко  диркнув  автомат.
"Невже знову iталiйцi?" - подумав Климко.
   Вони й тодi, як прийшли, зчинили  таку  стрiлянину  по  курях,  наче  у
висiлку точився бiй. Так де ж тi кури зараз, як ©х витрощили до одно©?
   Знову бухнув пострiл, уже ближче, куля десь угорi тiвкнула.
   I тут Климко побачив, що вiд  пере©зду  назустрiч  йому  бiжить  якийсь
чоловiк - босий, у солдатському галiфе  з  розв'язаними  поворозками  i  в
гiмнастерцi без ремiняки.
   Вiн бiг i весь час оглядався. На пере©зд вискочило ще дво╨, у  чорному,
i один з них припав на колiно i вистрiлив. Той, що бiг, вильнув убiк.
   I тодi Климко все зрозумiв.
   - Туди, дядю, бiжiть! - закричав  вiн,  показуючи  рукою  праворуч  вiд
себе. - Тудиi Там балка!..
   Вiд пере©зду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди  i
обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячi плями.
   Вiн уп'явся пальцями в дiжурку на грудях, тихо ойкнув i впав.
   А з пробитого мiшка тоненькою бiлою цiвкою потекла на дорогу сiль...
   - Климка-а-а! Кли-и-мка-а! - почув Климко з гарячо© пiтьми i нiчого вже
бiльше не чув.
   Вiд пере©зду, пiднявши руки, спотикаючись  i  падаючи,  бiг  до  Климка
Зульфат.


   [1] Гераус- геть (нiм.).

Last-modified: Sat, 12 Oct 2002 16:19:59 GMT

Оцените этот текст: