Володимир Вiнниченко. Роботи!
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Вечорiло. В хатинцi було холодно, вогко й темнувато. Брудний свiт ледве
проходив знадвору крiзь маленьке, похилене вiконце й скупо сiрiв по голих,
брудних стiнах, по чорнiй землянiй пiдлозi по всiй убогiй обстановi
"робiтницько© кватири".
А Максим все сидiв, обперши голову на стiну й дивлячись кудись за пiч.
В дiрявих черевиках його ще зранку непри╨мно холодила, ногу грязь, по
всьому тiлi давно вже ходили хвмльки дрижакiв, але йому не хотiлось нi
вставати, нi поворухнутися. Хотiлося тiльки сидiти й слухати ту мiшанину з
нудьги, одчаю, злостi й суму, яка тяжко давила груди й сковувала тiло
якоюсь байдужiстю й млявiстю. Вмить щось голосно й твердо застукало.
Максим байдуже одвiв голову вiд стiни i вже поволi став пiдводитись, коли
дверi розчинились i в хатинку вступила якась висока, струнка, повна жiноча
постать, вся в чорному й в чорному широкому капелюсi на головi. Поважно
озирнувшись i вдивившись в Максима, вона вмить зупинилась i стала пильно
дивитись на його. Максим також зупинився, жалко, винувато усмiхнувся й
нервово-поспiшно почав обсмикувати на собi свою синю, аж до блиску
заялозену роботою, сорочку.
- Знов нудитесь? - тихо, але серйозно й строго промовила вояа.
- Як нуджуся? - нiби не зрозумiв вiн i ще ширше усмiхнувся, силкуючись
не зустрiчатись з ©© серйозним, строгим поглядом великих сiрих очей.
Вона ще трохи мовчки подивилась на його, потiм також мовчки й серйозно
повернулась, защiпнула дверi на крючок i, одвернувшись вiд його, стала
поважно, не хапаючись, витягати якийсь жмут паперу з-за корсажу.
Витягнувши, вона з тим же серйозним i поважним виглядом застiбнулась,
повернулась знов i, поклавши жмут на стiл, мовчки сiла на лаву, мимохiть
протягнувши йому свою, доволi велику, затягнену в чорну рукавичку руку.
Максим поспiшно й нервово-незграбно потряс ©© й навiть шаркнув одною ногою
по пiдлозi, все так же широко й винувато усмiхаючись.
- Ну, розказуйте, - тихо кинула вона, дивлячись кудись на лавку, що
сiрiла понад стiною сво©м драним бiлим ряденцем.
Максим тiльки нiяково й смiшно якось повiв головою й подивився ©й на
капелюх.
- Ну?
- Та що ж я, добродiйко, буду розказувати.
- Товаришу! - пiдвела вона голову i строго подивилась на його. - Я перш
усього не "добродiйка", а "товаришка". Останнiй раз вам говорю, що я для
вас не "добродiйка", а "товаришка Людмила", як ви для мене "товариш
Максим"... Розумi╨те?
- Та розумiю, але ж... як же...
- Без "але ж". Це раз. А друге, сiдайте i зараз же розказуйте все...
Менi нiколи, я ще маю справу до вас... Де Сашко?
- На роботi ще.
- I Василь?
- I Василь.
- А ви?
Максим знов усмiхнувся й мовчки став для чогось гладити рукою круглий
довгий жмут паперу. Людмила подивилась на його, подержала трохи свiй
погляд на його губах, на яких грало щось болiсне й безнадiйне, i зараз же
одвернулась.
- Прогнали чи знов самi покинули? - глухо промовила вона.
- Сам, - прошепотiв вiн i хутко подивився на не©. Але вона дивилась
кудись на дверi й не казала нiчого. Максим ще трохи постояв i нерiшуче сiв
на другий кiнець лави. В хатинцi стало тихо. Максим декiльки разiв
подивився на не©, але вона сидiла непорушно, й тiльки видно було, як тихо,
ледве помiтно, хвилювались високi груди ©© пiд чорною сукнею.
- Товаришко! - нарештi несмiло промовив вiн.
- Ну? - не повертаючи голови, обiзвалась Людмила.
- Ви сердитесь на мене?
- Серджусь.
Максим ще жалкiше усмiхнувся й хотiв щось сказати, але тiльки обсмикнув
сорочку й нервово повiв плечима.
Людмила повернула голову й мовчки подивилась на його. I знов ©й щось
гостро здавило в грудях, знов якось страшно стало, дивлячись на цей
знайомий ©й, жалкий i сумний вираз його безпокiйних очей i уст. I знов
вона одвернулась.
- Ну, говорiть же, я ж чекаю, - м'яко прошепотiла вона. - Говорiть все.
Коли покинули?
- Учора.
- Грошi ма╨те?
- Нi... Так трохи... Маю...
- Товаришу!..
- ╞й-богу, маю!
- Покажiть!
Максим, нiяково усмiхаючись, поспiшно засунув руку в кишеню сво©х
замазаних, обдрипаних штанiв i, покопавшись, витягнув декiльки срiбних та
мiдних монет.
- Покажiть, - нахилилась Людмила над рукою.
- Три... Вiсiмнадцять... Двадцять вiсiм копiйок! Це, по-вашому, грошi?
- подивилась вона на його з усмiшкою.
- А що ж? - радiсно засмiявся вiн на усмiшку, держачи руку з монетами.
- На два днi буде... - I, знов несмiло подивившись на не©, тихше додав: -
Поки знайду роботу.
- Для того, щоб знов кинуть? Максим став ховати грошi в кишеню.
- Га?
- Не знаю... I знов змовкли.
- Правда, я падл╨ц, добр... товаришко? - вмить якось роблено, смiливо
промовив вiн i з якимсь викликом в очах подививсь на не©. Людмила хутко
озирнулась за цими словами й мовчки зупинила на йому свiй здивований
погляд:
- А це ще для чого?
- А хiба нi?
- Не мелiть чортзна-що, - сухо кинула вона й знов одвернулась.
Максим нiяково усмiхнувся й замовк.
- Хоч би заарештували, - помовчавши, знов почав вiн, але вже не
всмiхаючись, а якось задумливо й сумно, протягуючи слова. - Всiх беруть, а
меие... Хоч би скорiше вже. А так вже не можна...
Людмила мовчала.
- Все одно... Я бiльше не можу... Я вже не можу...
- Чого не можете? - тихо кинула Людмила.
- Не можу, всього не можу! - живо повернувся вiн до не©. - Не можу
жити... не можу робити... Все паскудно, погано... Всi такi поганi...
Всi... Ну, скажiть, ну, скажiть самi: то добре, що вони лаються, що вони
замiсть того, щоб боротися, лаються мiж собою, сваряться! I нас сварять...
Он учора один есде каже: "Есери не соцiялiсти, а буржуа". Ну, то добре?
Людмила мовчки дивилась на дверi.
- Хiба так можна? Хiба можна таке говорить? Ми ж соцiялiсти, ми ж за
правду, за все хороше... А самi ла╨мся... Мiж собою... А робiтники хiба...
Ех!.. Що робiтник? Ви дума╨те, що вiн розумi╨? Йому говорить есде, а вiн i
вiрить... Не люблю я есде.
- Глупостi говорите!
Максим хотiв щось сказати, але замовк i, помовчавши трохи, тихiше знов
почав:
- Справдi, я той... Я сказав глупость... Коли ж менi так досадно...
Скрiзь сварки, скрiзь нелюбов... Ну, добре, тепер я в укра©нськiй партi© i
ще не знаю, як тут... А коли я був у соцiял-демократiв, а потiм у есерiв,
так... Зна╨те, просто всяка вiра пропада╨ у все... I жити не хочеться.
- Треба самому робити, а не критикувати других, - тихо промовила
Людмила.
- А де робити? Де? - наче тiльки й чекаючи цього, з болем скрикнув
Максим. - Що робити7.. Що?
- Все, скрiзь.
- Де? Серед робiтникiв? Ану, попробуйте! Попробуйте на мо╨му мiсцi! Ви
дума╨те, вони мене слухатимуть? Хiба я iнтелiгент?.. Я такий же робiтник,
як i вони. Та й така робота? Ходить на занятiя та лаять есерiв або есде? Я
не можу вже на занятiя ходити!..
- Я це знаю, - перебила Людмила. - Ви вже, зда╨ться, два тижнi як не
приходите нi на одну збiрку.
- Не можу... Вибачайте... ©й-богу, так менi скучно... Та я ж уже не
первобитний[1]... Я б хотiв... Я, зна╨те, пiду стрiлять когось! - вмить
несподiвано рiшуче скiнчив вiн i вперто подивився прямо в очi Людмилi, що
знов хутко озирнулась до його.
- Ви здоровi, товаришу? - серйозно обдивилась вона на його лице.
- Здоровий, здоровий! - злiсно, голосно заговорив вiн. - Я зовсiм
здоровий! Зовсiм! Тiльки я так уже не можу. Коли я йду на занятiя, я йду
раз у раз нарочно по великих улицях, коли вони всi ©дуть у сво©х екiпажах
i не бачать навiть мене; я... я б хотiв ©х убить усiх!.. Я вже не можу
ходити по улицях... Мене так душить ненависть, що я кусаю собi iнодi
рукав, .щоб не кричати... ©й-богу! Я не можу вже. 1 на роботу не можу!
Зна╨те, я бiльше заморюся за день од злостi, нiж од роботи... Бо я,
зна╨те, все думаю, що я роблю ©м... Я не можу вже робити... Я лучче з
голоду здохну!.. Не хочу на ©х, на експлуататорiв сво©х, робити... А ви
менi - занятiя! Що занятiя? Що я ©м зроблю занятiями? Коли то ще буде?..
Ви дайте менi таку роботу, щоб я знав, що я кожду минуту роблю щось таке,
.що погано для ©х. Я хочу тако© роботи, щоб я аж упивався, щоб... Дайте
менi таку роботу!..
- Занiмайтесь з первобитними, органiзуйте...
- Ах!.. - з одча╨м перебив вiн. - Я ж... Я ж вам говорю, що вони не
слухають мене... Та я й сам ще не знаю так, як iнтелiгент... Хiба я знаю
що?
- Учiться, - несмiло хинула Людмила. Максим подивився на не© й зiтхнув.
- Не можете? - прошепотiла вона з жалем. Вiн тiльки знов безнадiйно й
жалько всмiхнувся.
- Ну, що ж робити? Що ж робити? - з мукою подивилась вона на його. -
Скажiть, чого ви хочете? У вас ╨ мати?
- Нема.
- Нiкого нема?
- ╙ в селi батько i брат... Не люблять мене мужики. I я ©х не люблю...
Я, зна╨те, нiкого не люблю... Я не вмiю любить... Другi там так... i
ходять гулять... до дiвчат... а я не вмiю... Я злий, зна╨те... Я всiх
ненавиджу... Я, зна╨те, так ненавиджу всякого, що добре одягнений, що...
От i вам не вiрдо... - похмуро скiнчив вiн, i навiть щось вороже й чуже
зачулося в цих словах.
- За те, що я так одягдена? - криво усмiхнулась Людмила й повела оком
по сво©й чорнiй добрiй сукнi.
- Нi... Так... Нiкому не вiрю... Настало тяжке й нiякове мовчання.
Знадвору вже ледве пробивався сiренький свiт i, наче знехотя, торкаючись
широкого Людмилиного капелюха, тихо голубив змучене, стомлене Максимове
обличчя. I, дивлячись на його, на цей тонкий нiс, на впалi щоки, на
безпокiйнi вузькi очi його, на губи з цим болiсним виразом, на всю постать
його невеличку, нервову, - ©й невимовне хотiлось тихо, нiжно провести
долонею по щоцi (неодмiнно по щоцi), приголубити його, сказати щось
радiсне, тепле й зiгнати це тяжке й тужливе з уст i очей.
I вже великi сiрi очi ©© не дивились строго; гарне, трохи сухе обличчя
©© мов укрилось чимсь сумним, i вся постать виявляла якесь безсилля,
непевнiсть i одчай.
- Що ж робити, що ж робити? - якось байдуже, й задумливо, й наче не
тямлячи того, що промовляли уста, прошепотiла вона. Максим хутко повернув
голову й подивився на не©.
- Стрiлять пiду! - злiсно кинув вiн. Вона знов пильно подивилась на
його, але не сказала нiчого, тiльки нахмурилась i не зводила з його очей.
- Вам не хочеться вже жити? - помовчавши трохи, якось рiвно промовила
вона.
- Я боротися хочу! - з силою скрикнув вiн. - Я хочу справдi боротися,
як кличуть всi iнтелiгенти... Чого ж вони обманюють? Нащо ж вони обманюють
нас?
- Та хто обманю╨? Хто обманю╨ вас? - i собi скрикнула Людмила з мукою.
- Хто вам говорить, що треба йти стрiляти? Учiться, учiть других,
побiльшуйте сили... Хiба ж то боротьба?.. Хiба... Ах, ну, що вам говорити,
коли ви такий!.. Не можна ж так, голубчику, не можна, товаришу... Ви
знервувались... Ви...
- Я не можу... - перебив вiн ©©, але якось розслаблено й чуло. -
Неможливо так жить... Хай мене забирають в тюрму!.. Я не можу робити, я не
можу зароблять собi на хлiб, я подлец, я ©м чужий хлiб, я такий же
експлуататор, я... Я донесу на себе!
- Що? - зблiдла Людмила.
- Я донесу на себе... Я хочу в тюрму! Я хочу страждать!
- Ви як хлопчик, Максиме, - тихо усмiхнулась вона болiсною усмiшкою. -
"Донесу", "у тюрму"... Для чого?
- Боротись, активно боротись! Менi нудно, я не маю роботи, духово©
роботи!.. Я стрiлять пiду!
- Ну, з вами сьогодня не можна говорити! - вмить розсердилась вона i
гнiвно встала, трохи почервонiвши. - Робiть що хочете!
Максим знов винувато усмiхнувся й собi для чогось встав, дивлячись на
не© жалкими очима й нервово погладжуючи себе по темно-русому розпатланому
чубовi.
- Можете! Йдiть! - махнула вона рукою на дверi i стала застiбати сво╨
пальто, не попадаючи гудзиком в петлю й поспiшаючи.
- Ну, а що ж робити?.. Га?.. - несмiло прошепотiв вiн.
Людмила глянула на його, кинула застiбати i раптом чогось страшенно
скипiла:
- Що? А я знаю?.. А ви слуха╨те мене?.. Ви дума╨те, що менi при╨мно
дивитись на вас? Хiба ви менi вiрите?.. Я ж "iн-те-лi-гентка!". Я... Ви
самi сказали... Ви дума╨те...
I чуючи сама, що говорить якусь нiсенiтницю, вона зупинилась i, круто
одвернувшись, пiдiйшла до вiкна i стала дивитись на улицю. Потарабанивши
трохи дрижачими пальцями по шибi, вона знов повернулась i спокiйнiше вже
пiдiйшла до стола.
- Робiть що зна╨те, - роблено байдуже промовила вона. - Тiльки щоб
потiм не нарiкали на мене... Бiльше нiчого... А тепер я маю до вас справу,
- дiловим сухим тоном додала вона, беручи й розгортаючи жмут, з якого
зараз же випало на стiл декiльки аркушикiв паперу. - Iдiть сюди.
Максим хутко й поспiшаючи зiрвався з мiсця й пiдiйшов до стола.
- Через тиждень буде демонстрацiя, - не повертаючи до його голови й
розгортаючи папiрчики, трохи понизила вона голос. - Треба роздавати й
розлiплювати цей тиждень прокламацi©. Вiзьметесь?
- Вiзьмусь, вiзьмусь! Через тиждень? Невже це справдi, добродiйко...
товаришко? - дрижачим, захопленим голосом вмить вирвалось у його.
Людмила хутко подивилась на його i проти волi усмiхнулась. Лице його
свiтилось чимсь таким трохи розтеряним, але ясним i легким; губи
усмiхались так недовiрчиво, але з такою радiсною надi╨ю, що здавалось,
нiби воно стало зовсiм друге.
- Радi? - не зводячи з його очей, кинула вона. Максим подивився на не©,
соромливо-щасливо засмiявся i, почервонiвши весь, став читати прокламацiю.
Але видно було, що не розумiв нiчого.
- Можете забрати ©х i заховати десь, - кладучи на стiл жмут, промовила
Людмила.
- Добре, добре, я заховаю? - радiсно одiзвався вiй вiд папiрчика. - Я
заховаю! Я сьогодня ж i пiду розлiплювати... Можна сьогодня?
- Хоч i зараз.
- Добре, добре. Це, значить, у цю недiлю?
- У цю!
- А чого ж ви менi не сказали зараз же, як прийшли? Я б i не говорив
усього. А то...
I вiн винувато глянув на не©, мов прохаючи вибачення. А вона м'яко
дивилась на його i почувала, як бажання притулити цю любу голову до грудей
i приголубити ©©, розцiлувати ©© росло все бiльше й бiльше у грудях i
хвилювало ©х.
- Ви не сердитесь на мене? - соромливо й нiяково пробубонiв вiн,
акуратно складаючи прокламацiю.
- Нi, серджусь! - засмiялась Людмила. Вiн глянув на не© й собi
засмiявся.
- А ви дуже бо©тесь мене? - додала вона.
- А боюсь! - щиро глянув вiн ©й в вiчi. - Ви такi серйознi собi, такi,
зна╨те, строгi... А я з вами так говорив.
- Я серйозна? строга? - здивовано пiдняла вона сво© трохи широкi брови.
- Хто це вам сказав?
- А ну да, серйознi... Такi... Коли ви вперше стали занiматись нашим
гуртком, я, зна╨те, хотiв кидать через вас укра©нську партiю.
- Та-а-к? - криво усмiхнулась вона.
- А потiм... А потiм, - поспiшаючи й мов бажаючи скорiше залагодити
вплив цих слiв, пiдняв вiн трохи навiть голос. - А потiм я побачив, що би
тiльки так, а що ви дуже добрi, тiльки вид такий серйозний... я вже нiзащо
не кинув би... Я потiм через вас i вивчив нашу мову... Спершу я смiявся
навiть, що по-укра©нськи, по-хохлацьки... А потiм, як ви стали говорити з
нами й вияснили все... А особливо, що ви такi серйознi й такi....
iнтелiгентка... говорите по-нашому, по-мужицькому. Я знаю, що це глупо, що
так не можна судить... Всяка мова...
I, заплутавшись, вiн зупинився й став знов складать папiрчики.
- А есерiв бiльше не соромитесь, як вони вас називають "шоманiстом"?[2]
- ледве усмiхаючись, ласкаво спитала Людмила.
Максим пiдняв голову й засмiявся.
- Еге! тепер вони самi просять у мене книжок ер-у-пе[3] . Говорять, що
тут, на Укра©нi, з росiйськими книжками по селах не можна вести роботи.
Позавчора я дав одному з нашо© гуртково© бiблiотеки... "Дядька Дмитра" i
"Страйк".
- Ну, а зараз вже не хочете йти стрiлять? - серйозно подивилась вона на
його.
- Нi! - також серйозно промовив вiн i твердо, мов пiдкрiпляючи сво©
слова, витримав ©© погляд.
- I в тюрму нi?
- В тюрму? - перепитав вiн. - В тюрму я, мабуть, все одно з
демонстрацi© попаду.
- А-а! Так... - якось протягнула вона, мов догадавшись, i пильно
глянула на його, вмить спитала: - Ну, а скажiть правду: ви це подумали, як
я вам сказала про демонстрацiю, чи просто самiй демонстрацi© зрадiли?
Тiльки правду говорiть!
Максим трохи змiшався.
- Не знаю, не знаю, - стурбовано, нервово потер вiн себе по головi. -
Нi!.. А може. Я знаю тiльки, що я зрадiв, а чого - не знаю.
- Ну, то неважно! - зiтхнула вона, - Покиньмо!.. Що я говорила? Ну да
все одно.
I вона знов подивилась на його, i знов такою близькою й дорогою була
для не© ця постать, що вона вмить стрепенулась, якось здивовано, злiсно
зiтхнула й голосно вимовила:
- Фу, якi глупостi!
- Що таке? - стурбувався Максим.
- Нiчого, нiчого... Ви коли пiдете розлiплювати? - раптом сердито й
сухо кинула вона.
- Сьогодня ж! - винувато подивився вiн на не©.
- Будьте обережнi! Не налазьте навмисно на арештi Чу╨те?
- Нi!
- Потiм через два днi приходьте до мене на квартиру. Ви вже зна╨те де.
Тiльки не звонiть, а просто постукайте в стiну. Другий поверх, етаж. Не
забувайте: вiд 6-© до 7-© ввечерi. Коли я не обiзвусь на стук, тодi
подзвонiть i говорiть, що ви з пошти до телеграфiстки з запискою.
Розумi╨те? Я, може, питиму якраз в той час чай або десь вийду...
- Добре, добре.
- Ну, а тепер до побачення! Жду через два днi. I вона знов стала
застiбати сво╨ пальто, дивлячись кудись у вiкно i знов маючи той же
серйозний i строгий вигляд.
- Прощайте! - застiбнувшись, протягнула вона йому руку i, не
озираючись, вийшла з хатинки.
Надворi було ще видко, тiльки якось вогкiше, нiж у хатинцi, й подував
нервовий весняний вiтер.
Вийшовши на уличку, на яку виходило й вiконце "кватири", Людмила пильно
озирнулась на всi боки i, спустивши на лице вуаль, хутко пiшла нагору,
струнко хитаючись сво©м повним, рiвним станом. Але не встигла зробити й
десяти ступнiв, як зразу зупинила трохи ходу i стала вдивлятись в якусь
постать, що чогось нерухомо стояла бiля тину й пильно дивилась просто ©й в
лице.
"Знов той самий iндивiд", - подумала вона, й страшенна роздратованiсть
закипiла у не© в грудях.
А iндивiд, наче помiтивши це, тихо рушив уперед i, помахуючи паличкою,
тiльки озирався iнодi. На йому був якийсь по колiна жовтий теплий пiджак,
чоботи, картузик i зелений шарф на ши©. Лиця Людмила тепер не бачила, але
пам'ятала тiльки маленькi, нiби жовтенькi оченятка, що бiгали якось на всi
боки, та коротеньке пiдборiддя з кущиками бiлих волоскiв.
Придумавши щось, Людмила вмить зупинилася. Iндивiд пройшов, не
озираючись, декiльки ступнiв, потiм обернувся й також зупинився.
"Ага", - пролетiло з ненавистю у Людмили, i вона рiшуче стала наганяти
його. Порiвнявшись з його пiджаком i зробивши ще ступiнь вперед, вона
раптом повернула до його голову i з такою силою ненавистi, зневаги й
огидливостi промовила "ш-шпиг!", що iндивiд зупинився, роззявив рота i,
трохи навiть зблiднувши, так i застиг. А Людмила, не озираючись, швидко
пiшла вперед i хутко сховалась за рогом. Тодi iндивiд, мов схаменувшись,
мало не бiгом кинувся за нею, але коли вискочив за рiг, - чорно© повно©
постатi вже не було на темнiй, глухiй улицi.
Дiйсно Максим змiнився. Вiн уже не сидiв цiлими годинами, байдуже
дивлячись в куток, не усмiхався жалько й безнадiйно, не збирався нi
стрiляти, нi в тюрму. Цiлими днями вiн десь бiгав, з кимсь вiв якiсь
справи, переходив з фабрики до фабрики й завше мав десь за пазухою цiлий
жмут прокламацiй. Вiн навiть дiстав собi десь якусь кумедну роботу, на яку
ходив тiльки зрання до обiду або з обiду до вечора, так що другу половину
дня ходив уже собi, де знав. А через кождi два днi з'являвся у Людмили. I
хоча так же само, як i перше, нiяково м'яв свiй жовтенький без пiдкладки
капелюх, хоча так само старанно й обережно обходив килимок бiля лiжка,
боячись ступити на його забрудненими, подраними черевиками, хоча й тепер,
як i перше, почував себе трохи не при собi в цiй чистенькiй, затишнiй
кiмнатцi, але тепер, увiйшовши, вiн зараз же, мов бажаючи загладити свiй
вiзит при╨мною звiсткою, починав ще з порогу шепотiти:
- Усе добре, зна╨те... Дiла йдуть добре... Усе як слiд...
Але Людмила зараз же перебивала його, брала з рук його капелюх i з тою
ласкавою усмiшкою на устах, яка робила ©© серйозне i строге лице зразу
добрим i тихим, мовчки вiшала на кiлок, а йому показувала на стiльчик. I
Максим, хоча так же, як i перше, бережно сiдав, соромливо пiдiбравши пiд
стiлець сво© ноги, хоча й тепер iнодi скоса подивлявся на сво╨ дiрявеньке
пальто, але зате на устах його не плакала усмiшка, очi не бiгали з якоюсь
боязкою, винуватою тугою, а навпаки, вiн весь час мав такий вигляд, нiби
ось трохи посидить i ма╨ зараз же бiгти до чогось любого, милого й
радiсного. I говорив вiн хоча й поспiшно, й так же нервово, але з щасливим
запалом, з силою й охотою. I Людмила мовчки слухала його, i з уст у не© не
сходила усмiшка, що мов довгими промiннями виходила з очей, що з великих i
сiрих робила ©х двома милими, довгими щiлинами з ясним, тихим свiтом
доброти. I мало не кожного разу Максим дивився на цю промiнясту усмiшку, i
щоразу йому хотiлось щось сказати, але вiн тiлько соромливо тупився й
зараз же оповiдав щось друге.
Так, вiн що два днi ходив i рапортував. I кожного разу лице його
здоровiшало, здоровiшало, кожного разу вiн все щасливiше смiявся, й
кожного разу кудись поспiшався, мов боявся упустити щось любе й дороге. I
Людмила не вдержувала його; тiльки, як вiн уже дуже мало сидiв, лице ©©
робилось знов серйозне, а через те якесь поважне i строге. Тодi великi
сiрi очi ©© мов ще побiльшувались i мов обливали все трохи смугляве, гарне
лице ©© строгим i навiть суворим свiтом. Тодi й Максимовi робилось якось
нiяково й холодно й iнстинктивно хотiлось викликати знову усмiшку. I iнодi
це йому вдавалось; i тодi вони обо╨ радiсно й трохи соромливо смiялись i
щиро прощалися.
А в суботу довго сидiли й все обмiрковували. I хоча лице Людмили не
всмiхалось, але Максим пильно слухав ©© й, нервово потираючи себе по
головi, весь час промовляв:
- Добре, добре.
А прощаючись, Людмила трохи задержала його руку в сво©й i, м'яко
дивлячись на його, промовила:
- Глядiть же, товаришу. Пам'ятайте, що менi дуже боляче буде, коли ви
задурно попадетесь. Дуже боляче... Бо ви дуже хороший i... корисний... Ви,
може, кориснiший, нiж кiльки iнтелiгентiв разом. Здержите ж сво╨ слово?
- Здержу, здержу, от побачите!
- Ну, глядiть!.. Завтра ж чекайте мене там...
- Добре, добре. Тiльки той... - трохи потупився вiн. - Ви приходьте до
дванадцяти, бо... бо...
- Бо що? - засмiялась лукаво Людмила.
- Бо, може, ви спiзнитесь, а я не видержу, як почнуть...
I Максим, прохаючи, подивився на не©-
- Ах, ви ж... Ну, добре...
Максим радiсно й бочком якось висунувся в дверi й, хутко зiйшовши
сходами на улицю, щасливо затупав додому, не помiчаючи за собою яко©сь
постатi, що зараз же тихо посунула за ним.
I другого дня, ще не було й одинадцято©, а вiн уже то стояв на
умовленому мiсцi, то нервовий ходив бiля його й нетерпляче подивлявся на
всi боки. День видався ясний i веселий, i хоча на улицях був скрiзь ще
лiд, побитий на шматки дворниками, але сонце так любо всмiхалось, що
здавалось - сто©ть уже справжня весна.
На Крещатику, де призначена була демонстрацiя i бiля якого чекав
Максим, було шумно й людно. З обох бокiв по тротуарах сунули довгi низки
робiтникiв, студентiв, iнтелiгентiв з празниковими обличчями i з якимсь
чеканням в очах. Iнодi стрiйне й рiвно про©жджали козаки з нахабними
пиками, з нагаями в руках i з усмiшками й реготом на устах. Тодi голови
всiх повертались до них i з купи робiтникiв iнодi вилiтала лайка й свист.
Але ©х спиняли i всi знов сунули далi, через кожнi п'ять ступнiв поминаючи
полiца©в, що правильним рiдким рядком стояли бiля кожного тротуару.
Вже було недалеко дванадцято©, а Людмили все не було. Максим стурбовано
крутився i вже декiльки разiв поривався йти, але щоразу зупинявся й з
нетерплячою досадою дивився по улицi.
А демонстранти все пiдходили та пiдходили то парами, то поодинцi, а то
й цiлими валками. I Максим виразно бачив у кожного на лицi якусь блiдiсть
i нервовiсть, а у деяких сво©х знайомих робiтникiв навiть щось таке, чого
вiн нiколи перше не бачив. Вiн радiсно здоровкався з ними, iнодi проводив
©х кiльки ступнiв i знов одходив назад, все бiльше та бiльше захоплюючись
i турбуючись.
Вмить десь щось густо загудiло й нiби зачувся якийсь крик. У Максима
страшенно замерло серце; вiн подивився широко розплющеними очима на
робiтникiв, що зразу хутко побiгли кудись, i, мов пiдхоплений якоюсь
силою, зiрвався й побiг собi за ними. Але то про©жджали козаки, i "ще не
було нiчого", як розчаровано подумав Максим.
Коли рiвно о дванадцятiй Людмила прийшла на призначене мiсце, Максима
вже не було, тiльки на розi стояла цiла валка полiца©в та околоткiв, що з
серйозними напруженими лицями напирали на робiтникiв.
"Не видержав-таки", - пробiгло в головi у Людмили.
Вона тепер була до того серйозна й поважна, що полiца© й навiть якийсь
околоток поспiшно дали ©й дорогу i прикрикнули на робiтникiв, що товпились
густим рядом. Людмила спокiйно пройшла i, пильно вдивляючись пiд кожний
жовтенький робiтничий капелюх, змiшалась з валкою демонстрантiв.
Надходило вже пiв до першо© - той час, коли завше звичайно
"почина╨ться". На тротуарах було вже повно, так що можна було йти тiльки
туди, куди йшли всi; посерединi улицi вже частiше про©жджали козаки, й
навiть два рази важко й рiвно пройшла рота солдат з кам'яними обличчями i
штиками на плечах. В вагонах трамва©в, на балконах будинкiв, в воротах
дворiв, навiть на покрiвлях сидiла, стояла, навiть висiла публiка з
напруженими фiзiономiями й чекала, голосно розмовляючи i смiючись нервовим
смiхом. В повiтрi носилось щось важке й напружене, в очах горiв якийсь
огонь, розмови велись коротко, нервово й не до дiла.
Людмила, трохи розчервонiвшись, йшла мiж двома студентами i, коротко
одповiдаючи ©м, все так же пильно роздивлялась i нiби шукала когось.
- Ви, зда╨ться, товаришко, шука╨те когось? - трохи нахилився до не©
студент з лiвого боку; i Людмила, подивившись на його, побачила й на йому
те саме, що бачила на всiх i почувала на собi.
- Так, шукаю одного...
I не встигла скiнчить. Раптом зо всiх бокiв, зо всiх напружених грудей
вилетiв якийсь крик, всi разом побiгли кудись, i Людмила, почуваючи, як в
грудях у не© щось росте, шириться, давить, також закричала й побiгла зо
всiма, спотикаючись i поспiшаючи.
- Дивiться, дивiться! - вмить закричав хтось недалеко, й Людмила,
пiднявши голову, побачила: посерединi улицi, над буйним, густим потоком
голов маяло щось червоне й нiби гордо, радiсно кивало всiм на всi боки.
I Людмилi з маленького горбика було виразно видно, як до цього
червоного, мов до сонця, збiгалось все зо всiх бокiв, а бiля його наче
кипiло й бурлило цiле море. А воно здiймалось все вище та вище i мов
якимсь страшним i та╨мничим хитанням пiдбадьорювало й подужчувало могутн╨
"ура", що неслося зо всiх бокiв, що без всяко© свiдомостi вилiтало з
грудей Людмили, що скликало зо всiх бокiв кiнних полiца©в, козакiв,
солдатiв. I ось видно Людмилi, як, махаючи якимись не то палицями, не то
шаблями, озираючись на всi боки й хвилюючи валку демонстрантiв, летять по
людях три кiнних околотка, щось гукаючи один одному й пильно слiдкуючи за
червоним. Видно, як червоне за кождим ©х приступом мов поспiша╨ й скорiше
ма╨ по улицi пiд тисячний крик "ура" i свист та крик полiца©в. Ось
околотки вже близько. "Ура" мов дужча╨, лиця скажено напруженi, а околотки
суворо нахмуренi, шарпаючи коней, одбиваючись вiд рук, що тягнуть ©х iз
сiдел, розмахуючи по головах палицями, озираються один на одного й щось
гукають до кiнних полiца©в, якi десь там, на другому тротуарi, також
б'ють, щось кричать i хвилюють поток.
I Людмилине серце б'╨ться невимовне; з кождим наступом околоткiв, з
кождим змахом прапору ©й хочеться кинуться до його, ухопить та хоч i
впасти пiд шаблями.
I зробилось щось дике й страшне. Червоне хитнулось ще декiльки разiв,
зда╨ться, зачепилось за голову одного околотка й десь сховалось; а на тому
мiсцi замиготiли палицi, зачулись стогони, окремi крики, вискочив з валки
без околотка кiнь, налетiли козаки, i невпинна хвиля людей зiм'яла,
спихнула Людмилу й понесла з собою. Вона бiгла, задихалась, якiсь чоботи
давили ©й ноги, чи©сь руки штовхали у боки, хтось щось кричав над ухом i
гаряче дихав на шию, а сила все несла ©©.
"Куди ж ми бiжимо? Куди ж бiжимо?" - лiтало у не©, а ноги проти волi
мусили бiгти. Нарештi стали зупинятись; Людмила, важко дихаючи,
озирнулась. На тому мiсцi, де маяло червоне, вже не було робiтникiв,
тiльки гарцували козаки, а зо всiх бокiв стояли демонстранти i, мов
збираючись з силами, переходили всi в один бiк.
Вмить хтось знову щось закричав; груди знов сколихнулись, i могуче
"ура" знов залунало. I знов кинулись остервенiло козаки i, топчучи,
давлячи заднiх, почали розганяти. I знов усi побiгли кудись. Але бiгли
недовго; якось само собою всi збились до одно© величезно©, довго© валки,
твердо i спокiйнiше посунули по улицi. Козаки чогось одстали, й замiсть ©х
звiдкись взялись солдати i стали йти поруч демонстрантiв, не пропускаючи
нiкого на середину улицi й мов огородивши довгим тином.
Десь затягнув хтось "Дубiнушку", далi обiзвалась "Марсель╨за", i хутко
нестрiйний, нерiвний, але повний велико© сили спiв став розлягатись по
валцi. Так спокiйно пройшли до рогу одно© улицi, що йшла кудись нагору.
Людмила вже почала й собi заспокоюватись i вже навiть з'╨дналась з якоюсь
товаришкою, як раптом всi повернули назад i хтось, боляче наступивши ©й на
ногу, закричав:
- Козаки за углом!
Людмила хотiла щось спитати, але в цей час захрипiла над нею коняча
твар i щось гостро ударило по плечах.
- Р...разойдiсь! - заревiло у не© над головою, i козак з чорною
борiдкою й гарними кучерями пiд широким картузом знов широко замахнувся
нагайом i зi свистом полоснув ним по валцi. Першi кинулись вбiк, а козак,
пiдбивши тi зiм'явши конем якусь панну в рудiй шапочцi, що щось закричала,
але зразу якось змовкла, скажено почав гатити вправо й влiво тго головах,
плечах, по чому попало.
Людмила важко дихала i, не пам'ятаючи себе, стояла, й дивилась, i не
знала, що робити далi. В той саме час явiдкись вискалило з десяток пiших
полiца©в i, регочучи мiж собою, стали напирати на збитих до стiни якоюсь
магазину демонстрантiв.
- Р...разойдiсь! Р...разойдiсь! - ревiло зо всiх бокiв. Але розiйтись
було нiкуди, бо з одного боку були солдати, з другого - позачиненi дверi й
вiкна крамниць, а з третього - полiца© i козаки, що гасали по валцi й
гатили ©© з якимсь божевiльним запалом. Можна було тiкати назад, але валка
була така густа, що Людмила постановила: краще всього продертись вперед i
мiж козаками вибратись чи живою, чи мертвою на другий бiк рогу. Скинувши з
себе дрижачою рукою капелюх, що весь час тiльки перешкоджав ©й, вона з
рiшуче пiднятою, непокритою головою суворо, поважно, твердо стала
продиратись вперед.
- Товаришко! Там козаки! - гукнув ©й хтось позаду.
- Я знаю! - озирнулась вона i, блиснувши очима, знов .ще твердiше
пiтала вперед. За нею посунув ще дехто; а коли вона порiвнялася в
полiцаями, що одбивали якимись виструганими палицями всякого, хто хотiв
продертися, А, не звертаючи уваги, стала напирати на них, то вже вся
валка, мов набравшись яко©сь сили, разом тукнула "ура" i з силою наперла
вперед.
- Нiззя! Нiззя! - гукнув було, один полiцай в великою рижою бородою,
одпихаюта Людмилу; але вона раптом скажено кинулась на його, вихватила
палицю i я якiйсь несвiдомiй нестямi стала бити його по головi, по плечах,
по руках i, навiть разiв зо два ударила якогось студента, що кинувся за
нею.
- Ур-р-ра! - страшенно розляглося в переднiх рядах, що бачили цю сцену.
- Ур-р-ра! - покотилося далi.
- Ур-р-ра! - обiзвалося десь там, далеко, на другому кiнцi
демонстрацi©.
- Ур-р-ра! - ще дужче пронеслося знов тут, i веселi полiца© в один мент
десь щезли пiд могучим напором, i тiльки в деяких мiсцях крутились якiсь
купки та миготiли в повiтрi палицi.
I знов сталося щось дике й страшне. Як демони, налетiли знов козаки.; i
звов збитi демонстранти, розбiгаючись на. всi бокм, падали пiд ударами
нага©в, одбивалися камiннями, збирались в купки, знов розбiгались i звов
падали, виносячи на руках побитих товаришiв, нашвидку завi'язуючи сво©
рани й знов кидаючись туди, де бiльшi купи були, де розлягалось голоснiше
"ура".
Задихана, червона, з розiрваним рукавом, стояла Людмила пiд ворiтьми
якогось будинку i дрижачою рукою витирала пiт на лицi. Бiля не© стояло
декiльки робiтникiв i два студенти i, також важко дихаючи, червонi,
пом'ятi, дивились туди, де тiльки що були.
Тут було тихiше, тiльки "приватна публiка" купчилась та з-за плечей
одно одного дивилась до "центру".
Вмить в "публiцi" зашамоталось, захвилювалось i раптово посунуло назад.
- Когось ловлять! - крикнув хтось.
I за цими словами повз Людмилу пробiгла якась постать в жовтенькому
капелюсi й, пригинаючись, силкувалась утiкти вiд двох полiца©в, що, тяжко
сопучи, гнались за нею.
"Максим!" - раптом пронеслось у серцi Людмили, i, незчувшись сама, як
зiрвалася з. мiсця, вона пiд здивованими поглядами "публiки" щось
закричала й побiгла за ним. Робiтники и студенти, також щось закричавши,
рванулись, випередили ©© i вмить разом зупинились. Зробилось щось
незрозумiле. Полiца© щезли, а замiсть ©х на землi валялись якiсь двi чорнi
постатi й щось ловили.
- Сюди, товаришу, сюди! - крикнув студент; i Максим, вже без
жовтенького капелюха, вмить наче виринув звiдкись i, з хрипом, важко
дихаючи, всунувся мiж студентiв i робiтникiв.
- Сiдайте, сiдайте! - схопила його за плечi Людмила i придушила до
землi. Максим не сiв, а впав.
- Держiть, держiть його! - пробiг повз ©х полiцай, озираючись на всi
боки з налитими кров'ю очима i з порохом на щоцi
- Туди побiг, господiн полiцейський! Туди! - поспiшно показав один з
робiтникiв в протилежний бiк. - Я сам бачив... Туди!
Полiцай мовчки недовiрчиво озирнув його й побiг далi, а за ним i
другий, шкандибаючи, обтрусюючись на ходу й безсоромно лаючи тих, що
смiялися з його.
- Ах, як добре! Ах, як добре, товаришко! - щасливо шепотiв Максим,
пiднявши голову й дивлячись до Людмили. - Ах, як добре!
А Людмила з нiжнiстю дивилась на його червоне лице, на пiну, що засохла
в кутках губ, на ноздрi, що широко хвилювались, на мокре, розкудовчене
волосся на головi й радiсно-щасливо всмiхалась. А робiтники здивовано
дивились на них i собi починали радiсно усмiхатись i розпитувати Максима.
I вiн говорив ©м беззв'язно, хапаючись, перебиваючи себе i звертаючись до
всiх. Коли ж полiца© вже зовсiм щезли i "публiка" заспоко©лась, то бiля
них уже стала збиратись цiла валка цiкавих i, проштовхуючись, пролазячи
помiж другими, слухали його.
- Ну, годi! - раптом спинила його Людмила. - Ходiм звiдси.
- Ходiм, ходiм! - поспiшно згодився вiн. - Ходiм "туди"! Правда?
- Правда, правда!
Й вони рушили, а за ними й тi, що стояли. I "публiка" розступилась
перед ними, здивовано дивилась i проводжала очима високу, повну панну з
непокритою, чорною, густою косою, й робiтника з червоним, молодим,
щасливим лицем, i всю купу, яка, палко розмовляючи мiж собою, все
побiльшувалась та побiльшувалась.
- А ми дуже неконспiративно йдемо! - засмiялась Людмила, обдивляючись
на себе й на Максима. - Ще заарештують.
- Ну, то що?! - щасливо трiпнув вiн головою. - Хай! Зате ж я ©м дав.
Зате ж я боровся! Ах, як добре, добродiйко! - вмить зупиняючись на мент i
дивлячись на не©, скрикнув вiн. - Ви зна╨те, що я бив ©х так, що аж руки
болять! Я ж, зна╨те, одного полiцейського прибив! ©й-богу!.. Я вам говорив
це?.. Так, зна╨те, i впав... А ви били?
- Не знаю... Може...
- Правда, так наче ви в туманi? От так i я... А серце, зна╨те, так
б'╨ться... А колись же от так i революцiя буде. Правда?.. Тiльки не
скоро... Ах, зна╨те, як стидно, як стидно! - вмить з болем перебив вiн
себе i зараз же, хапаючись i наступаючи всiм на ноги, заговорив далi - Ви
втiкали, товаришко?.. Од козакiв?.. Правда, стидно? Правда, боляче так?..
Я, зна╨те, хотiв прямо упасти, й хай топчуть... А всi бiжать... А тi
б'ють... Нагайками по лицi... Одному, зна╨те, якомусь студентовi вибили
око й арештували зараз же... Мене не арештують: я буду одбиваться до
смертi... Я вже не хочу в тюрму...
Людмила слухала його i, не вважаючи на те, що звертала на себе увагу
всiх, дивилась тiльки на всi боки й бажала тiльки скорiше дiйти "туди".
Проминали знайомi задиханi лиця, хтось iз товаришок i товаришiв студентiв
зупиняв ©© й щось говорив, а вона тiльки усмiхалась i всiх кликала "туди".
Хутко бiля не© й Максима зiбралась знов велика валка розiгнаних
демонстрантiв i стала з пiснею наближатись до "центру".
А там творилось те саме, що й тодi, як Людмила виривалася звiдти. З
одного боку - стiни улицi, з другого - рота солдат, а спереду й позаду -
полiца© й козаки, якi то накидалися на валку й били демонстрантiв, то,
гарцуючи, спочивали i тiльки пильно слiдкували згори. Коли вже Людмила з
купою наблизилась так, що ©х побачили заднi iз "центру", Максим став
копатись чогось за пазухою, раптом витягнув дрижачими руками якусь велику
червону хустку й, високо пiднявши ©©, голосно й дзвiнко закричав:
- Геть з самодержавi╨м! Хай живе соцiяльна революцiя! Ур-р-а-а!
Людмила здригнулась.
- Що ви робите?! Ви! - здивовано схопила вона його за руку, але пiзно
вже було. Зобачивши червоне, козаки, як звiрi, кинулись до них, i не
встигла Людмила протягнути навiть поперед себе руки, як на не© налетiла
коняча голова, попхнула ©©, збила з нiг, i Людмила, чуючи, як щось важке й
гостре ступа╨ ©й на руку, впала без пам'ятi.
Коли вона прийшла в себе, коли здивовано повела сво©ми великими очима
круг себе, ©й перш за все кинувся в вiчi патрет Миколи II з його риженькою
борiдкою й кирпатим носом.
"В жандармерi©!" - пролетiло у не©.
- Дивиться вже, дивиться... Води! - зашепотiло вмить щось бiля не©.
Людмила хутко пiдвелась. На не© дивились знайомi очi Сивенка, а знайома
невеличка борiдка його заспокоююче хиталась i мов говорила за губами: -
Дивиться вже, дивиться. Води!
- Я в аптецi? - спитала вона, дивлячись на ряд полиць з банками,
пляшками й таким iншим.
- А ви б де хотiли бути? - усмiхнувся Сивенко, щось мiшаючи в шклянцi з
водою, яку принiс йому незнайомий студент.
Людмила сiла, озирнулась. В аптецi вже було темнувато й видно було, що
починало смеркатись. За стойкою стояв якийсь блiдий молодий добродiй i
пильно дивився на не©. Людмила одвернулась, потiм, щось наче згадавши,
хутко повернулась до Сивенка i спитала:
- А ви, товаришу, не зна╨те, чи заарештували того робiтника, що був зо
мною в той час, коли я впала? Не бачили?
- Не знаю, товаришко; зда╨ться, його також, як i вас, почастували
добре... Болить голова?
- Трохи...
- Де?
Людмила хотiла пiдвести руку i вмить почула страшний бiль.
- Ох! - проти волi вирвалось у не©.
- Тихо, тихо! - затурбувався вiн. - Я перев'язав вам... Не руште, не
руште!.. Зараз я вас посаджу на вiзника й по©демо додому... Ось нате,
випийте...
- А вже скiнчилось?
- Для вас уже...
Людмила випила зi згагою iз шклянки, ще раз подивилась на блiдого
добродiя за стойкою, й ©й здалося, нiби вона бачила його десь.
- Ну, посидьте ж тут, я зараз, - ухопив Сивенко картуза й пiшов кудись
в другi дверi.
- Куди ж ви? - здивувалась Людмила.
- За вiзником.
- Та хiба в цi дверi!
- Тi по случаю демонстрацi© замкненi... - блiдий добродiй усмiхнувся й
одвернувся.
Хвилин через п'ять Людмила вже обережно сiдала на бричку з пiднятою
будкою i серйозно й поважно хитала головою блiдому добродi╨вi i
студентовi.
А на улицях ще кипiло. Скакали iнодi козаки, гикаючи й махаючи нагаями;
про©жджали звощики з двома полiцаями, що, обхопивши за стан, держали
якогось студента ябо панночку; вилiтало звiдкись "ура", а за ним крик,
свист i стук копит. Раз навiть бричка мусила спинитись i тихо ©хати за
купкою демонстрантiв, якi, очевидячки, тiльки що зiбрались знов до гурту й
гучно спiвали:
На бой кровавый, святой и правый,
Марш, марш вперед, рабочий народ!
Але недовго спiвали. Наскочили козаки, врiзались в купку i зразу
проробили бричцi дорогу. Вiзник стьобнув коней, i бричка, поминаючи
червонi, захопленi лиця демонстрантiв, хутко покотилась вперед.
То© ж таки ночi Людмила вже чекала жандарiв. Але ©х не було нi в ту
нiч, нi в другу, нi в третю.
"Невже так минеться?" - не вiрилось ©й, але все-таки нiкуди, крiм сво╨©
контори, не ходила, нiчого не писала й не читала i кожного вечора пильно
обдивлялась по всiх куточках, чи не забула як-небудь чого заховати. Минуло
днiв з п'ять. Все було спокiйно, жандари не являлись. Але не являвся й
Максим. Приходили до не© товаришi, товаришки, приходили тi, що вона бачила
©х на демонстрацi©, приходили й тi, що й не бачила, всiх розпитувала, але
нiхто не мiг ©й нiчого сказати.
"Розумi╨ться, заарештували", - порiшила вона й почула, як ©й стало
якось нудно i глуха злiсть здавила груди. Навiть злiсть була й на Максима,
i на себе, i на всiх.
Аж ось на шостий чи на сьомий день, перев'язуючи руку, вона вмить
почула знайомий, тихий, несмiлий стук у стiнi.
"Максим", - кидаючи хустку й поспiшаючи, вибiгла вона в сiни й,
одiмкнувши дверi, широко розчинила ©х.
- Ви, Максиме? - прошепотiла вона з якимсь дрижанням у голосi.
- Я... - заворушилась якась постать бiля стiни.
- Чого ж ви... Йдiть... Заходьте!
Постать несмiло й зiгнувшись якось просковзнула проз не© й так же
несмiло просунулась у кiмнату. Людмила поспiшно замкнула дверi й хутко
ввiйшла за ним.
- Де ж ви були? Чом не приходили? - зараз же накинулась вона, але,
подивившись на його, раптом спинилась та так i застигла.
Лице його було блiде, якесь запале, й на губах знов грала та сама
жалька, винувата усмiшка, а очi безпокiйно й несмiло бiгали на всi боки.
- Зно-ов!.. - якось тихо й мов пiдтверджуючи й разом питаючи, сумно,
сердито й суворо протягнула вона. - Зно-ов... Максиме! Товаришу!.. Що ж ви
робите? !
- Я, добродiйко, нiчого, ©й-богу, нiчого, - хутко й тихо заговорив вiн,
мнучи якогось драного картуза, - Я маю до вас дiло... Я зараз пiду...
- Нiкуди ви не пiдете! - скрикнула Людмила. - Нiкуди, чу╨те?! Говорiть
краще, де були?.. Та сядьте!
Максим сiв i, вже не ховаючи нiг, якось занадто прямо став дивитись ©й
в очi, нiби збирався щось сказати.
- Ну? Де були?.. Як втiкли з демонстрацi©?
- Та так... Утiк... Я маю до вас, добро... товаришко, дiло...
- Я хочу знать, де ви були! - сердито перебила Людмила...
- Та дома... На роботi... Мене хотять арештувати... Сашку й Василя
забрали... I мене взяли б, та я дома не був тодi... Тепер стережуть. Я
цiлий день сидiв у товариша.
- Може, ©сти хочете?
Максим хотiв одмовитись, але, очевидячки, так хотiв ©сти, що тiльки
подивився безсило на не© й нахилив трохи голову.
Людмила зараз же схопилась, пiдняла по дорозi покинуту хустку й хутко
вийшла з кiмнати. Хвилини через три вона вернулась уже з перев'язаною
рукою й з хлiбом, маслом та ча╨м на тарiлцi.
- Вперед ©жте, а потiм будете розказувати, - дивлячись на його, кинула
вона, ставляючи все перед ним i одходячи трохи вбiк.
Максим став ©сти. Видно було, що вiн давно вже не ©в, бо, ковтнувши
хлiба, зараз же став гикать з непри╨мним пiдскакуванням i викриком. Це,
очевидячки, страшенно засоромило його, бо густо почервонiв i перестав
©сти, винувато подивляючись на Людмилу, якiй стало також нiяково i до болю
жаль його.
- Чаю сьорбнiть! - нарештi порадила вона. Максим слухняно та поспiшно
вхопив шклянку й дрижачими руками став пiдносити до запеклих i посинiлих
губ.
Людмила одвернулась i стала ходити по кiмнатi, м'яко вiючи сво╨ю
широкою свiтлою блузою i поглядаючи iнодi на Максима, який без не© зараз,
же справився з гикавкою i вже смачно жував хлiб, бажаючи, очевидячки,
скорiше й менше ©сти.
- Дякую... - нарештi промовив, утершись рукавом i трохи одсунувшись.
- Ну, розказуйте... - сiла Людмила проти його - Як втiкли з
демонстрацi©.
- Так... Мене не зачiпали...
- Де ж ви були весь тиждень?
- Дома... Сидiв...
- I знов почали нудить?
Максим ще жалчiше подивився на не© й хотiв щось сказати, але нахилив
тiльки голову й почав м'яти картуза.
- Що ж вам ще треба? - тихо заговорила Людмила. - Була ж
демонстрацiя... Ви ж "боролись"... Що ж вам?
- А тепер? - пiдняв голову Максим. - Знов нiчого?.. Знов так?..
Занятiя, збiрки?.. Я ж не можу, добродiйко!.. - I, раптом понизивши голос,
додав: - Я маю до вас дiло...
- Ну?
- Дайте менi двадцять рублiв.
- Нащо це так багато?
- Я по©ду в Петербург.
- В Петербург? - здивовано протягнула Людмила й пильно подивилась на
його. Максим знов нахилив голову.
- Чого ви там захотiли?
- Я хочу там... Я хочу там знайти собi роботу... Я вже давно... Нема? -
пiдняв вiн голову i, зустрiвшись з ©© строгим i суворим навiть поглядом,
змiшався й хутко забiгав очима.
- Товаришу Максиме! Що ви дума╨те собi? - тихо почала Людмила. - Що ви
гада╨те? Це ж дурниця!.. Це ж... божевiлля... За двадцять рублiв... Гм...
Та... тут!.. Ну, що вам казати?! Та тут треба сотнi, по двадцять рублiв,
щоб зробити те, що ви хочете, а ви... Дайте йому двадцять рублiв, i вiн
по©де в Петербург!
- Ну то що!.. Я знайду там роботу, а там, може...
- А там вас заберуть, повiсять. От i весь ваш подвиг!
- Не заберуть.
- Ет! Мовчiть краще!
Максим нiяково поворухнувся й задумливо застиг, трохи схилившись
безсило вперед i дивлячись просто себе широкими очима.
Людмила також замислилась i, нiби прокидаючись, iнодi скоса дивилась на
його i знов, зiтхнувши, щось пильно й нахмурившись думала.
- Ну, то я кинусь пiд по©зд... - вмить якось беззвучно прошепотiв
Максим, не ворушачись-таки й не повертаючись, тiльки дивлячись уже не так
задумливо й рiвно.
Людмила хутко повернула до його голову.
- Що ви сказали? - якось здушено промовила вона.
- Пiд по©зд кинусь, - знов беззвучно прошепотiв вiн, не усмiхаючись i
все-таки не повертаючись.
- I вам не сором це казати?.. I ви смi╨те називати себе соцiялiстом, i
ви... Йдiть... кидайтесь!.. - спалахнувши, встала вона й навiть показала
рукою на дверi.
Але Максим не ворухнувся.
- Йдiть же!.. - тихiше вже додала вона i, постоявши трохи, знов сiла й
нахмурилась. Пройшло хвилини двi.
- От що, - помалу i якось з натугою почала вона. - Я маю одно
средство... Не хочу брехати... Ви слуха╨те? Максим здригнувся i злякано
повернув до не© голову.
- Слухайте!.. Я маю средство... Воно для мене непри╨мне, але ж... коли
i воно не поможе, тодi... тодi робiть що хочете...
Максим безнадiйно подивився на не©.
- Ви по©дете в село... Чу╨те?.. Ви хочете роботи... Там ╨ робота...
Органiзуйте, пропагандируйте, агiтуйте... Там вас слухатимуть... Я хотiла
б, щоб ви були тут, бо ви й тут потрiбнi, але ж... Згоджу╨тесь?
- А хiба у вас нема двадцяти рублiв? - похмуро й вороже кинув вiн.
Людмила нетерпляче ударила себе по колiнi:
- Ви краще слухайте!.. За два-дцять руб-лiв нi-чо-го не зро-би-те.
Чу╨те?.. По©дете в село!..
Максим байдуже й дерев'яне подивився на не© i щось, очевидячки, знов
думав.
- Сьогодня ж i по©дете... Замiсть того щоб нудить от тут i тинятись
десь по товаришах, ©дьте, зробiть дiло.
- I лiтератури дасте? - сумно спитав вiн.
- I лiтератури, i прокламацi©, i грошi... Все!
- Добре! - байдуже хитнув вiн головою й почав вставати, мов збираючись
уже ©хати.
- Куди ж ви? - здивовано подивилась вона на його.
- А хiба це не зараз?
Людмила засмiялась i, схопивши за руку, тихо посадила знов на стiлець.
Вiн покiрливо сiв i слабо й безсило й собi усмiхнувся. Лице йому,
здавалось, ще бiльше зблiдло й навiть пожовтiло, а руки й очi нiби згубили
тепер нервову затурбованiсть i виглядали якось мляво й ще жалкiше.
- Не дивiться, я переодягнусь, - зiтхнувши, встала Людмила й перейшла в
другий куток кiмнати. Максим поспiшно всiм тiлом одвернувся в другий бiк i
застиг.
Переодягтись, Людмила запнула лице густим чорним вуалем, дiстала з шафи
якийсь iнший, нiж звичайно носила, капелюх i низько надiла його на лоба.
- Я пiду вперед, а ви ступнiв на двацять йдiть за мною, - почала вона
шепотом. - Чу╨те?.. Та повернiться, вже можна.
Максим також поспiшно повернувся й навiть встав.
- Я буду йти попереду, а ви позаду... Та глядiть, щоб за нами не було
шпига... Якщо примiтите, кашлянiть три рази пiдряд... Розумi╨те?.. Потiм я
зайду в однi ворота (це недалеко)... ви йдiть за мною... Там вам дадуть
все... i грошi, i адреси, куди ©хать... Аби тiльки дома захопити... коли
не буде дома, вертайтесь i все-таки йдiть за мною. Чу╨те?
- Чую, - прошепотiв Максим.
- Ну, ходiм.
Вийшовши на улицю, Людмила трохи постояла бiля ганку, пильно
вдивляючись у всi закутки, потiм хутко рушила й, не озираючись, пiшла по
тротуару. Хвилини через двi вийшов i Максим i, густо й часто переступаючи
ногами, озираючись i зупиняючись, майже бiг слiдом за нею. На улицi було
темно й вогко, тiльки лiхтарi проривали темряву та з деяких будинкiв
падало ясне свiтло на дорогу.
Спершу Максим пильно озирався, придивлявся, але чим далi, то йшов
тихiше й тихiше i, як видно, забував навiть про темну жiночу постать, що
хутко йшла попереду. Потiм, наче згадавши, пiдiймав голову, стурбовано
дивився вперед i мало не бiг за нею. Аж ось Людмила зайшла в якiсь ворота
й зникла. Максим бачив, куди вона зайшла, i, почекавши трохи, озираючись
знов, про-сковзнув i собi туди ж. На якомусь дерев'яному ганку вже чекала
Людмила.
- Сюди, сюди! - прошепотiла вона й пiшла вперед. Якимись темними,
вузенькими коридорчиками, по якихсь сходах, мацаючи руками по стiнах,
вони, нарештi, добились до якихсь дверей, що були, як нащупав Максим,
оббитi нiби кожею. Людмила твердо стукнула два рази, почекала з двi
секундi, потiм стукнула ще раз i знов два рази. За цим зачулась чиясь хода
i в дверях заторохкотiв ключ.
- Сво©, сво©, одчиняйте, - зашепотiла Людмила, як тiльки дверi злегка
вiдчинились i звiдти виглянула якась голова в окулярах. - Боялась, що не
захоплю вас дома. Познайомтесь, - хитнула вона головою, коли Максим
несмiло вступив за нею в кiмнату i трохи зажмурився вiд свiтла.
"Окуляри" протягнули йому руку й щось пробурмотiли. Максим поспiшно й з
нiяковiстю потряс ©© й нiчого не сказав.
- Йдiть сюди! - шепотом покликала Людмила "окуляри", одходячи в другий
куток. - А ви сядьте! - кинула Максимовi.
Максим озирнувся i, обережно знявши якусь одежину з стiльця й поклавши
©© на скриньку, сiв i став роздивлятись. Кiмнатка була невеличка,
студентська i якась через край нечепурна. На кiлках висiла шинель,
студентський картуз, якiсь штани i бiльше нiчого. Пiдлога була брудна,
стiл з розкиданими книжками й паперами чогось похилився й спирався одним
боком на спинку стiльця.
"Нiжки одно© нема", - догадавсь Максим i, чогось зiтхнувши, став
дивитись на Людмилу й студента. Вони стояли до його в профiль, i йому було
виразно видно серйозне i строге око Людмили, що хутко щось говорила, i
руденьку борiдку "окулярiв", що мовчки й також серйозно слухали ©©.
- Ну? Добре? - мов кiнчаючи, голосно вже спитала вона.
- Добре... Менi все одно... - згодились "окуляри" й зараз же вийшли
кудись в другi дверi.
- По©зд iде на Самiйлiвку в пiв до десято©... Ви спершу по©дете в
Самiйлiвку, - повернулась Людмила до Максима. - Тепер ще й дев'ято©
нема... Зараз принесе грошi, "бумажки" i... все розкаже вам... Повинен був
другий ©хати, а тепер ви по©дете.
- Добре... - байдуже прошепотiв вiн.
Людмила глянула на його, подержала трохи на йому свiй погляд i,
одвернувшись, почала задумливо ходити по кiмнатi.
Через якийсь час "окуляри" вернулись, щiльно причинили за собою дверi
й, пiдiйшовши до столу, поклали на його якийсь пакунок, обв'язаний
шпагатом i акуратно загорнений в папiр.
- Тепер слухайте... - густим басом звернулись вони до Максима, який
зараз же встав i поспiшно наблизився до столу. - Це... пiде все... в два
села, - розгортаючи пакунок i виймаючи якiсь книжечки, зашепотiли
"окуляри". - Це повинно бути доставлено в Самiйлiвку, а це... бачите?.. це
в Кам'янку. ╞хать будете на станцiю Вахристу... Коли при©дете, вийдете на
перон...
Максим хитав головою, слухав i навiть шепотiв iнодi губами, повторяючи
назвисько або адресу. А Людмила все ходила по кiмнатi, заклавши руки за
спину й дивлячись iнодi на його глибоким м'яким поглядом.
- Вже? - нарештi пiдiйшла вона до них.
- Зараз... Попроха╨те Василя, щоб дав вам селянську одежу... Грошi
тратьте обережно... Коли справитесь, зараз же вертайтесь назад i зайдiть
або до товаришки, або до мене... Знайдете мою кватиру?
Максим хотiв сказати, але Людмила, якось хапаючись, хутко перебила:
- Вiн зайде до мене... Тут ще треба... шукати. До мене зайде!
- Менi все одно... - згодились "окуляри" i, поважно винявши гаманця,
стали одлiчувати грошi.
- Тiльки ви там даремно не сидiть, - серйозно звернулась Людмила до
Максима. - Зробите - й назад... Чу╨те?
- Добре, - прошепотiв Максим i якось безнадiйно й покiрливо глянув на
не©.
- Нате! - скiнчили "окуляри" й подали декiльки бумажок i одного
золотого. Максим обережно заховав ©х в кишеню й взяв у руки клуночок, який
"окуляри" зав'язали в якусь синеньку хусточку, так що здавалось, нiби там
був хлiб або якась ©жа.
Попрощались, i Людмила з Максимом вийшли.
- Ну, всього доброго, - зупиняючись бiля ворiт, прошепотiла вона й
протягнула йому руку. Максим подав свою й хотiв вже одняти, але Людмила
задержала ©© й, помовчавши трохи, додала: - Глядiть же... Через тиждень
чекаю назад... Коли не поможеться "там", тодi... тодi що хочете...
- А тодi грошей дадуть у... Петербург? - живо спитав Максим.
- Як не поможеться "там", дадуть...
Максим несмiло потягнув руку i, визволивши ©©, хутко сховав в кишеню.
Людмила ще трохи мовчки подивилась на його i, наче скидаючи з себе
щось, зiтхнула й рiшуче промовила:
- Ну, йдiть!..
Максим зараз же рушив i, ще раз озирнувшись, темною тiнню замиготiв по
улицi.
Минуло три днi. Людмила вже рiшуче стала готуватись до арешту.
Понаписувала листи знайомим, написала листа старенькому батьковi, в якому
обережно натякала на те, що тепер може всяке бути з кожним", передала
грошi, якi мала, товаришам i навiть написала подання в телеграфну контору
об "отставцi" й порадила однiй товаришцi наготовити друге, щоб захопити
зараз же ©© мiсце. На збiрки не ходила, до знайомих виходила рiдко, тiльки
iнодi навмисно виходила на улицю й тiшилась двома шпигами, якi зараз же
починали проводжати ©©.
Й одного тiльки бажалося ©й: бути заарештованiй пiсля того, як побачить
Максима й довiда╨ться, як вiн i що з ним. Про самий же арешт думала так,
як думають про щось неминуче, важке, але необхiдне. Але, чуючи навкруги
звiстки, що там заарештували разом трьох, там схопили просто на улицi, там
заманили в "участок" i засадили просто в камеру, ©й iнодi не вiрилось, що
©© заберуть: занадто вже довго тягнулось це чекання. I навiть iнодi
ставало страшно чогось, подумавши, що ©© справдi заарештують. Тодi ©й
пригадувалось зараз же жалке, винувате обличчя Максима i ставало так
нудно, так безнадiйно, що хотiлось, просто-таки хотiлось в тюрму.
Одного вечора було занадто якось тоскливо. За стiною у хазяйки, в яко©
наймала цю кiмнату, хтось тихо грав на п'янiно, щось рiвно й поважно
ходило над головою, й ледве долiтав шум з улицi.
Людмила, серйозна й поважна, з трохи зблiдлим лицем i затягнена в чорну
сукню, сидiла й мовчки слухала гостя-студента, який, очевидячки, почував
себе нiяково й важко, але сидiв все-таки i з робленою жвавiстю оповiдав
щось. Вона iнодi поглядала на його, криво, з натугою усмiхалася, коли вiн
смiявся, i почувала, як нудьга все бiльше та бiльше скову╨ ©й груди.
"Чи пiде ж коли вiн, боже мiй!" - думалось ©й. А гость, як бува╨ завше,
чим бiльше почував себе нiяково, тим бiльше хотiв скинути це з себе i ще
бiльше заплутувався.
Раптом зачувся тихий стук у стiнi. Людмила й студент зразу озирнулись i
мовчки стали слухати. Стук повторився голоснiше й твердiше.
- Стукають! - для чогось шепотом промовив студент i питаюче подивився
на не©. Людмила трохи зблiдла, потiм почервонiла й раптово встала. Встав i
гость.
- Це до мене, - нарештi промовила вона якось здавлено i з одча╨м
подивилась на його. А вiн, нiби зрозумiвши, хутко кинувся до сво╨© шинелi
й, поспiшаючи, став одягатись, промовляючи:
- Я не буду перешкоджати вам... Я колись другим разом...
I видно було, що й сам радий був стуковi. Людмила нiчого не сказала й
нетерпляче тiльки дивилась на його, прислухаючись iнодi й схвильовано
дихаючи.
Коли гость одяг шинель, вона раптом, згадавши щось, хутко вийшла в
сiни, хапаючись одiмкнути дверi, i, прошепотiвши в них: "Сховайтесь
нагору!", знов зачинила ©х i повернулась до кiмнати. Гость уже одяг калошi
i, тримаючи картуза в руках, поспiшно протягнув ©й руку. Людмила потрясла
©© i, щось говорячи, знов одiмкнула дверi на сходи й випустила його.
Студент вискочив, пильно озирнувся, але, не зобачивши нiкого, мов знов
зрозумiв щось, пiдняв з якимсь бормотанням картуза й хутко збiг униз.
Людмила зосталась сама. Коли грюкнули внизу вхiднi дверi, вона хутко
пiдiйшла до сходiв, що йшли на третiй поверх, i прошепотiла:
- Максиме! Максиме!
Зараз же зачулась якась важка хода i на сходах почала спускатись якась
постать в свитi, чоботах i високiй чорнiй шапцi.
- Скорiше, скорiше!..
Постать ще важче застукала чобiтьми i хутко пiшла за Людмилою.
- Бо-о-же! Який вiн!.. - радiсно дивилась вона на його, озираючи з нiг
до голови й тримаючи за руку. А Максим ясно й щасливо дивився на не© i не
соромився, не мняв нiяково шапки у руках i навiть не звертав уваги, що з
грубих чобiт його потрохи стiкала вода на чисту пiдлогу й зоставляла
бруднi, чорнi слiди. Лице його знов пашiло здоров'ям, енергi╨ю i якоюсь
гордою поважнiстю.
- Та чого ж ми сто©мо тут? - схаменулась Людмила. - Йдiть ближче... Я
хочу роздивитись на вас.
Максим почовгав за нею i так же мовчки, але трохи засоромившись,
зупинився бiля стола й подивився на не©.
- Ах, ви ж хороший! - не витримала вона й ласкаво повела рукою по щоцi
йому. Максимовi стало якось тепло-тепло вiд цього й невимовне радiсно.
- А правда, добре менi? - щасливо засмiявся вiн, подивившись на свиту й
на чоботи.
- Страшенно добре! - скрикнула вона. - Страшенно добре! I, видно, все
добре, га?.. Все, правда?
- Все, - усмiхнувся вiн, але зараз же зробився серйозним i з дiловим,
стурбованим видом, мов згадавши щось, заговорив: - Тiльки я, добродiйко,
не був у Кам'янцi... Тiльки в Самiйлiвцi...
- Чого ж то?
- Так... Бо прийшлось все роздати в Самiйлiвцi... Страшенно мало
дали... Що ж там?.. Двадцять книжечок i сотня прокламацiй. Так же не
можна... Коли ми зiбрались у Василя, так там i сотнi книжок мало б було.
Ах, якi вони, зна╨те, всi такi простодушнi! - вмить захоплено перебив вiн
свiй дiловий тон. - Усi такi, зна╨те... Мене бiльше всього те, що такi,
зна╨те, старики, а так слухають мене... А жаль ©х!.. Тiльки говорять, що я
якось кумедно говорю по-мужицьки. Хiба я так погано говорю ще
по-укра©нськи?
- А ви думали, що добре?
- Авжеж!.. I зна╨те, що я вам скажу! Якби я не вмiв говорити
по-укра©нськи, вони б i не приняли б мене...
Вони й так, зна╨те, косо дивились, що я був одягнений в "панське".
Хм... я в "панське"!.. Уже заклав цiлий гурток... Обiцяють збиратись й
читати... А прокламацi©, зна╨те, так подобались, що аж плакали многi...
©й-богу... i я, зна╨те, так якось... Теж трохи не заплакав...
- Та ну? - засмiялась ласкаво Людмила й промiняс-тими, тихими очима мов
голубила його.
- ╞й-богу! Ну, та що!.. Хiба це погано... А грошей я мало розтратив...
Два рублi i п'ятнадцять копiйок... Треба, зна╨те, ще лiтератури й
прокламацiй... У них там була якась лiтература, та вони кажуть, що не
розумiють. Мабуть, есерiв, бо один парубок щось говорив менi... Я
розiбрав, що нiбито "19 февраля"... Щось таке... Погано, що есери
по-росiйськи пишуть. Тут, на Укра©нi... А зна╨те, який один розумний
був!.. Вiн уже перше десь читав "Дядька Дмитра". Хоче, зна╨те, везти сво©м
родичам... Ах, зна╨те, скiльки там роботи!.. Я тепер тiльки там буду...
Там на вiк менi буде роботи... Ви менi давайте лiтературу, а я буду
возить... Вони вже й адрес менi надавали... В чотирьох селах уже ╨сть нашi
люди...
- А в Петербург? - кинула лукаво Людмила.
- Ет!.. Там краще!.. Що Петербург!.. Тiльки бiльше треба лiтератури...
Що ж тут? Зразу розiбрали... Я не хотiв давати всього, так аж просили...
кормили мене, зна╨те, i одежу дали. "Ми, - кажуть, - i грошей дамо, тiльки
давайте нам таких книжок".
- Ну, ви вже переборщу╨те, зда╨ться, - усмiхнулась Людмила.
- Нi! ╞й-богу, нi! - палко скрикнув вiн. - Що ж менi?! ╞й-богу,
правда!..
- I нi один не подивився косо на книжки?
- Нi! - твердо трiпнув вiн головою, але зараз же, нiби згадавши щось,
тихiше додав: - Був один... Але ж що там!.. Каже, що проти бога грiх iти,
як бог дав, так нам i буде...
- Ага, вже один...
- Ну, то що!.. Я його, зда╨ться, уговорив... Ну, то що!.. А хiба нам
кого потрiбно пропагандирувати? Якби всi розумiли, так i пропагандирувать
не треба! Авжеж! - радiсно скрикнув вiн, очевидячки, задоволений знайденим
виходом, i смiливо подивився на не©. Людмила нiчого не сказала.
Максим замовк, потiм зразу стрепенувся й став вставати.
- Куди ж ви? - злякалась Людмила.
- Аякже! - здивувався вiн. - Я ж сьогодня й назад... Я тiльки
лiтератури. А потiм, я хочу у вас попрохати, - трохи другим тоном додав
вiн, - для себе... щось... Тепер я маю багато часу i хочу читати... Я,
зна╨те, хочу тепер все знати, як студенти... Тепер це треба...
- Та сьогодия таки й назад? - тихо, не дивлячись на його, серйозно
спитала Людмила.
- Сьогодня, сьогодня... Бо я обiцяв, що зранку прийду знов у Самiйлiвку
i зараз же по©демо з Василем до його родичiв...
- А яких же вам книжок... для вас?
- Яких?.. Я, зна╨те, хотiв би хорошу якусь полiтичну економiю. I щоб,
зна╨те, по-укра©нському... Я вже читав деякi... А тепер якби хорошу... А
потiм якби щось по аграрному питанню.
- Добре... - якось сухо й рiвно промовила Людмила, не встаючи i
дивлячись кудись в куток.
- Потiм, може, ╨ щось iз нелегального.
- Добре...
Людмила трохи помовчала.
- А може б, ви завтра по©хали?.. - раптом тихо кинула вона. - А
сьогодня б посидiли у мене. Може ж, бiльше не побачимося... - криво якось
усмiхнулась вона й подивилась на його. - Арештують... А я хотiла б з вами
посидiти... Ви ж мiй ученик...
- Арештують? - прошепотiв вiн злякано.
- Певно... Всiх беруть... А за мною вже давно шпиги ходять...
Зостанетесь?
- Чого ж? Я останусь... Тiльки той... Василь, зна╨те... Я останусь...
Людмила подивилась на його, зустрiлась з його стурбованим поглядом,
зiтхнула й рiшуче встала.
- Нi! ©дьте сьогодня!.. - промовила вона якось сухо й почала шукати
щось мiж книжками.
- Ось вам... Ось ще... Прочитайте, як хочете! - не обертаючись,
протягнула вона якiсь книжки i, покопавшись ще трохи, тихо одiйшла i знов
сiла на стiлець. Максим обережно засунув книжки за пазуху, помнявся трохи;
на мiсцi й несмiло промовив:
- Я вже йду, добродiйко... Боюсь спiзнитись... А ще треба зайти за
лiтературою.
Людмила стрепенулась i, якось нервово й серйозно попрощавшись,
випустила його на сходи.
В ту ж таки нiч Людмилу заарештували. Коли вже жандармський офiцер
перетрусив все в кiмнатi, не знайшовши нiчого "преступного" (ще й записав
у протокол), коли вже Людмила спокiйно й поважно з виду, тiльки дуже
серйозна й блiда, зав'язувала подушку й бiлизну, один iз жандарiв
нахилився над пiдлогою й став на щось пильно роздивлятися.
- Що там? - спитав офiцер.
- Слiди якiсь, ваше благородi╨!.. - пiдвiв трохи зчервонiлу голову
жандар. - Нiби мужицькi...
Людмила хутко озирнулась. Офiцер пiймав це й раптово спитав ©©:
- А в якiй годинi вийшов вiд вас цей мужик?
- Який мужик? - холодно й вороже скинула вона на його очима.
- Цей, що був у вас... - трохи змiшався офiцер.
- Нiяких мужикiв у мене не було! - зi зневагою кинула вона i знов стала
зав'язувати.
- Хм... - здвигнув плечима офiцер i почав записувати:
"На пiдлозi кiмнати помiтнi були слiди великих мужицьких чобiт з
пiдковами. Арештована одмовлялась i не хотiла вияснити причини слiдiв".
- Прошу пiдписатися! - скiнчивши, звернувся вiн до не©.
Людмила спокiйно пiдiйшла, згорда взяла перо в руки i, прочитавши
додаток, усмiхнулась i пiдписалась.
А гарне, трохи сухе лице ©© мов на хвилину засвiтилось промiннями й
наче говорило:
"Пiзно! Вiн уже там!"
[1] Ще не зачеплений пропагандою. (Примiт. авт.)
[2] Шовiнiстом
[3] Р.У.П. - Революцiйно© Укра©нсько© партi©.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT