покажемо, що ми зна╨мо, Вони гадають, що вони наших дiтей так замурували й так ©х напихають сво╨ю пропагандою, що тi нiчого iншого не знатимуть, що й критики у них не може бути. Брешуть. Нашi дiти теж не скотяки, вони теж умiють бачити та думати. А вони бачать, що в одних людей розкошi, а в iнших злиднi, що однi живуть у палацах, а iншi в халупах, що однi мають шампанське, а в iнших i на хлiб нема. Так вони, нашi дiти, можуть i повiрити, що в Радянському Союзi ╨ справедливiсть та рiвнiсть? Та навiть тварина, коли ©й погано, то й та брика╨ться. А нашi дiти будуть спiвати славу Сталiну? Дурнi вони, коли думають так. Ось нехай прийде нова вiйна, ми ©м покажемо, що ми зна╨мо та хочемо. У ту вiйну тiльки дурний Гiтлер урятував ©х, а то б тепер вiд них нi слiду не зосталось би на свiтi. - А чим вiн ©х урятував? - спитав гiсть. - А тим, що здiйняв у народi проти себе ще бiльшу ненависть, нiж була до Сталiна. Ви там, у сво©й каторзi, не могли бачити, що вiн тут виробляв з нами, як вiн нас ще за дурнiшу скотину мав, яке рабство на нас наклав. Комунiсти хоч стараються прикривати його хорошими словами, а нацисти так без усякого прикриття катували нас. Та от нехай прийдуть тепер американцi! Коли не будуть такими самими дурнями, як нiмцi, коли дадуть нам нашу самостiйну Укра©ну, тодi большевики побачать, як ми ©х, отих американцiв будемо "ненавидiти". - А як вони нам i помiщикiв, i капiталiстiв, i всяких панiв привезуть iз собою, - тихо спитав гiсть. - То як ©х будемо приймати? - Нiколи в свiтi! - аж ударив по столу Юхим. - Оце ж i була друга дурiсть нiмцiв. Вони хотiли замiнити нам большевицьких панiв сво©ми панами. А ми на це ©м сказали: "К чортовiй матерi! Нiяких бiльше панiв, нi чужих, нi сво©х! А тепер ми американцям ще скажемо... "i нiяких наймитiв не хочемо мати в себе, самi собi хочемо бути хазя©нами i робiтниками". Так же я кажу? Це ж вона ╨ ота трудова... коле-кго-кратiя, чи як там ви кажете. - Та так нiби. - Ну, от. I коли американцi зможуть оце зрозумiти й схочуть таку волю нам принести, то нехай смiливо йдуть, нехай хоч завтра починають вiйну, ми ©м дамо свою народну армiю, повстанську. Вона в ячейках давно вже ╨ i вою╨ з советами, а тодi повстане цiла органiзована армiя. Та не тiльки в Укра©нi, а й у Росi© та по iнших краях Радянського Союзу. Та чи американськi капiталiсти здатнi це зрозумiти? Оце питання. Як ви дума╨те? Гiсть зiдхнув i сказав: - Хто його зна. Це у великiй мiрi залежало б ще й вiд того, чи вони повiрили б, що бiльшiсть людей в Радянському Союзi мають отаку ненависть до Сталiна та большевизму, як оце ви кажете. - А що, американськi капiталiсти такi дурнi, що не можуть зрозумiти тако© просто© задачi, яку й Гаврик може рiшити? - запитав Юхим. - Та яке ж iнше почуття може бути в наших радянських людей до большевизму? Нехай змiркують. Я заробляю 400 карбованцiв на мiсяць. Так? А кiло житнього хлiба кошту╨ карбованець двадцять копiйок. На нашу сiм'ю треба чотири-п'ять кiлограмiв на день, скажемо: 6 карбованцiв, а на мiсяць, значить, 180 карбованцiв. Так? На сам хлiб. Скiльки ж, пита╨ться в задачi, зоста╨ться на все iнше? 220 карбованцiв, а дрова самi на мiсяць зимою 500 кiлограмiв коштують 230 карбованцiв. Отже ще й не вистача╨ на дрова. А чим же жити? М'яса ми в очi нiколи не бачимо, молоко для дiтей раз на тиждень на чотирьох один лiтер купу╨мо. А на трамвай, а на городину, а на тютюн, а на... Про одежу вже й не думати. Дiти голi та босi бiгають навiть зимою. Живемо напiвголоднi, сонця нiколи не бачимо, бабра╨мось у брудi, диха╨мо смiтником та нужником, з хвороб не вилазимо. Та отак не день, не мiсяць, не рiк, а роки, а без кiнця до само© смерти нашо©. I дiти нашi так само будуть жити. Оце наше щастя. А там трошки вище за нас, розкошують нашi пани, женуть автами по вулицях, заливаються шампанським по сво©х ресторанах, живуть у палацах i особливих помешканнях. Так скажiть, на милiсть, чи треба багато розуму, щоб зрозумiти, яким чуттям такi, як_ _ми радянськi люди можуть горiти до Сталiна та його партi©? А нас же таких, як наша сiм'я, ╨ вiдсоткiв шiстдесят. Значить, мiльйонiв сто двадцять. Трошки менших, нiж ми злидарiв ╨ вiдсоткiв тридцять. А вiдсоткiв десять отi розкошуни-сталiнцi. А до цього додайте мiльйони тих, що по концтаборах, як от ви, чи наш Панас, пропадають. Та рiдко ж знайдете в нас по Союзу сiм'ю, в якiй би не було свого Панаса, ближчого чи дальшого. А голод 1933 року? Мiльйонiв вiсiм у нас в Укра©нi померло вiд нього. Матерi дiтей сво©х ©ли. Трупи по вулицях валялись. Селяни з сiл бiгли в мiста й просили милостинi шматочком хлiба, того самого хлiба, який вони самi робили та який сталiнцi в них забрали. Хто ж його створив, хто органiзував той голод? Юхим витяг жовту, худу руку й крикнув: - Сталiн! Сталiн свiдомо, органiзовано створив нам голод, щоб загнати селян у сво© колхози, у свою каторгу тут у нас, в Укра©нi. Та й спiва╨ тепер нам гiмн: "Живи, Укра©но, прекрасна i сильна" бо "в Радянському Союзi ти щастя знайшла". Так от, нехай американцi змiркують, може в населення Укра©ни не бути ото© ненависти до Сталiна та його ладу? Га? Може, скажiть? I бачачи, що гiсть мовчав, Юхим обурено тикнув у нього пальцем, неначе той був американцем. - Ага, мовчите? Але вiйна не мовчатиме, вона скаже сво╨ слово. I вони почують його, нашi пани! Свiт жахнеться вiд нашо© любови до сталiнцiв! "Замучимо, замучимо, замучимо"... - раптом блискавкою промиготiло в мозку Степана Петровича. Вiн злегка труснув головою, неначе викидаючи щось iз не©, i спитав: - А що ж нам до вiйни робити? Терпiти отак i далi? А як вiйни i зовсiм не буде, як Сталiн та Труман якось помиряться, то нам так i помирать у каторгах? Адже народ сам, мабуть, не зможе скинути большевикiв? Правда? Коли б хоч яка-небудь органiзацiя була, щоб було кому керувати народом, як збунтувався б. Ми там, на каторгах не зна╨мо, що тут у вас, чи ╨ хоч яка-небудь та╨мна органiзацiя? I вiн з напруженою хоч i непомiтною увагою зиркнув на Юхима й Оксану. Юхим у понурiй задумi покрутив головою. - Нi, щось не чути нiчого за якусь органiзацiю. Злоба, ненависть люта ╨, а органiзацiя... Так як ти його органiзу╨шся, коли вони таку свою органiзацiю завели, що дiти на батькiв доносять i на каторгу засилають. Нi партiйнi, нi безпартiйнi, нiяко© органiзацi© завести не можуть; як тiльки дво╨-тро╨ закладуть якийсь зародок, так четвертий пiдiсланий провокатор зараз же вида╨ ©х i всiх арештовують. Зокрема всi готовi на всяку органiзацiю. Дайте нам волю, завтра буде мiльйонна партiя. - А ви самi тепер якi: партiйнi чи безпартiйнi? - Та ми - партiйнi... - неохоче муркнув Юхим. - Ох, партiйнi, партiйнi! - гiрко похитала головою Оксана. Гiсть здивувався: - Партiйнi? А яким же способом вас прийняли до партi©? Ви ж родичi "ворога народу", полiтичного в'язня? Обо╨ Вiденки немовби трохи пригнiчено помовчали й ще бiльше похмарнiли. - Е, яким способом! - раптом схопився за пляшку Юхим i почав наливати вина. - Колись ми згада╨мо ©м i деякi способи, якими вони втягають людей до ©хньо© партi©. Згада╨мо i це! I, взявши в руку свою склянку, вiн половину ©© випив i поставив на стiл. Потiм раптом перехилився до гостя i шепотом сказав: - Народ не зможе без кiнця терпiти. Колись мусить терпець увiрватися. Коли нi вiйною, нi органiзацi╨ю, то чимсь iншим, а мусить вiн себе рятувати. I знову взяв склянку в руку. Але, не пiднiсши ©© до уст, знову поставив на стiл i прихилив голову до Iваненка. Прихилив, якусь мить так тримав i нарештi ще тихiше прошепотiв: - Убити Сталiна i все його Полiтбюро. Оце ╨диний, коли так, рятунок. Вiн не був п'яний, нi, але змiшана з вином горiлка робила сво╨, це виразно було видно. Жовтi загорiлi очi його хижо вп'ялися в лице гостя i з припухлого рота його ще раз зашипiло: - Убити Сталiна! Нема iншо© ради. ╙диний рятунок наш. - Хто ж це зробить? - теж прошепотiв гiсть. - Хто-небудь! Я знаю? Народ, кажу, не зможе бiльше терпiти. Та, може, якийсь таки з його мiнiстрiв... Не стане терпцю та й... Бо всi ж тремтять, навiть тi, що там "нагорi" коло нього. Або якийсь партi╨ць, або просто з народу. Я знаю? Знайдеться. Так, кажу, не може без кiнця бути. Не може! Мусить настати якийсь кiнець. Та давайте менi бомбу, i я перший пiду на свою i на його смерть. Як так помалу в нужнику весь свiй вiк помирати, краще зразу геро╨м померти за всiх. Отак я думаю! I, схопивши склянку, Юхим одним духом випив решту вина. Оксана витерла рукою очi й теж узяла склянку. Ну, тепер Iваненковi не було чого далi лишатися. Вiн ще трохи посидiв, потiм умить схаменувся й почав прощатись. - Я ж на свiй по©зд запiзнюся! - А ви сьогоднi ©дете далi? - Та сьогоднi ж. Я ж тiльки щоб вас одвiдати злiз iз свого по©зду. Ну, та опiвночi маю другий. - А вам же куди? - Ну, бувайте здоровенькi. Може, ще коли побачимось. - Дай Боже, шоб побачить! - сказав Юхим, потискаючи руку гостевi. - Ну, спасибi ж вам, що завiтали, що принесли вiсточку про нашого бiдного Панаса та що так розворушили нас вашою розмовою. - Ой, розворушили! Ой, спаси ж вас Цариця небесна! - додала Оксана i, обнявши Степана Петровича, з сльозами зворушення розцiлувала його. А в кутку на пiдлозi з-пiд лахмiття визирали "жаб'ячi" голiвки й провожали очима хорошого щедрого дядька. [Б╨лугiн виклика╨ до себе дружину Степана Петровича та його доньку Марусю i змушу╨ ©х стати сексотами. Маруся йде за порадою до свого дядька Сергiя Петровича Iваненка, який живе разом зi сво©м сином Iвасиком.] Маруся пройшла до фотелю, побачила Iвасика, який не рухався, i запитально-тривожно подивилась на дядька. - Ваня - не хворий? - тихо спитала вона. - Нi, нi, нi! То вiн так, трошки втомився пiсля гiмнастики в школi та оце трошки задрiмав. Це нiчого, нiчого... - О, в такому разi я не знаю... - нерiшуче i ще тихiше промовила Маруся. - Я хотiла з тобою, дядю, поговорити про одну... важливу рiч. Але коли Ваня спить, то... я боюсь, що ми його розбудимо. I крiм того, я хотiла говорити з тобою зовсiм наодинцi. - Так чого, так чого ж! - швиденько й охоче заговорив Сергiй Петрович. - Ми можемо поговорити й наодинцi. Чого ж. Давай ось вийдемо на нашу "дачу", сядемо на лавочку й поговоримо. На подвiр'© нiкого нема╨, i нам нiхто не буде заважати. Чого ж, чого ж! Одначе Маруся вагалася. - Коли ж, бачиш, дядю, я не хотiла б, щоб нас бачили разом... А проте, Господи, хiба ж я вперше приходжу до тебе? Розумi╨ться, ходiм на "дачу". I вона рiшуче пiшла з кiмнати. Сергiй Петрович кинув оком на сина, який не рухався, i вийшов за дiвчиною. Вони сiли поруч на лавi. Сонце ще падало десь там за будинком i тiнi в подвiр'© були немовби в золотому поросi. Вiкна в усiх поверхах були розчиненi й iз них чулися голоси, смiх, лайки, звуки звичайного буденного життя. - Ну, що ж, Марусенько, давай будемо говорити? - почав Сергiй Петрович. Маруся дивилась собi пiд ноги й мовчала. Потiм колупнула передком черевичка, взутого по-лiтньому на босу ногу, камiнчик i рiшуче глянула просто в очi Сергi╨вi Петровичу. - Ну, дядю, можеш мене привiтати: я вже... сексотка. Сергiй Петрович знову зробився спокiйним i поважним. - Ти жарту╨ш чи серйозно? - рiвним голосом спитав вiн, i чулось, що вiн спитав так собi, знаючи вже, що нiякого жарту тут не було. - Серйознiше не може бути, дядю. I вона почала жваво, трiшки з напруженою iронi╨ю, розповiдати про свою вiзиту до Б╨лугiна. Сергiй Петрович мовчки слухав ©©, не подаючи нi одним звуком, нi рухом знаку якого-будь свого ставлення до слiв Марусi. Коли вона скiнчила сво╨ оповiдання, вiн похилив голову i сидiв так, не рухаючись. Iнодi, немов вивiряючи небогу, зиркав на не© з-пiд лоба, потiм знову дивився в землю й напружено думав. - Ну, дядю? Що ж менi робити? Колись ти менi сказав, пам'ята╨ш, у нас, коли тато говорив про листа дядька Марка... ти сказав менi: "Всякий комунiст повинен бути сексотом i доносити навiть на батькiв сво©х для партi© i Сталiна. Вище за них нема, мовляв, нiчого на свiтi". Таке приблизно ти казав. I ще, пам'ятаю, додав, що треба слухати i виконувати все, що партiя каже. Ну, от я з тобою погодилась i без вагання прийняла сексотство. А тепер я думаю: шо ж менi робити? Доносити на тата, на маму, на тебе, на всiх вас, як ви щось скажете не так, як каже партiя? Але звiдки ж я можу знати, так чи не так? Як я можу бути вашим суддею? Що менi робити, дядю? Я тебе послухала, але тепер не знаю, чи добре я зробила, що згодилась. Сергiй Петрович пiдвiв голову, глянув дiвчинi просто в очi й тихим, рiвним голосом спитав: - А що ж ти iнше могла робити, коли тобi було запропоновано? - Не згоджуватись! - Значить, бути зараз же за непослух партi© викиненою з не©, арештованою i... i всяке таке iнше? Бо, значить, ти - не активна, не щира комунiстка, а шкурниця, а, може, i та╨мний ворог народу. А через тебе, може, i тата, i маму, i брата, i мене було б так само викинено i арештовано i всяке iнше. То це було б краще? Маруся похилила голову, посидiла так i тихо в землю пробурмотiла: - Було б не так... гидко, нечесно i... неможливо. I_,_ пiдвiвши голову, вона обурено, гаряче прошепотiла йому в лице: - Значить, ти радиш менi доносити на тата, на маму, на всiх, кого люблю? Так? Сергiй Петрович не вiдповiдав. - Що ж ти мовчиш, дядю? Що ж менi робити, що?? Ти казав тодi: "Слухай старших". Ну, добре, я слухаю. Ти, старший, ти найстарший у нашому родi, нiби батько наш. Ти - професор, ти навча╨ш фiзики, хемi© студентiв. Добре. От я прийшла до тебе прохати навчити мене, тiльки не хемi©, а що менi робити, як менi тепер жити? Почекай, дядю, почекай, дай менi сказати вже до кiнця. Я всi цi днi, пiсля того, як записалась у сексотки, думаю, думаю, думаю i готова сказитись од дум. Я десять днiв не виходила з дому. Я боюсь iти в унiверситет, боюсь зустрiчатись з товаришами, - бо або вони сексоти, або я почую вiд них щось таке, що повинна донести. I тепер у мене виникла сила питань, на якi я не можу собi вiдповiсти. Мама турбу╨ться, бачачи мене такою. Я ©й сказала, що я трохи хвора. Але я хвора тiльки на непевнiсть i страх. Як менi жити тепер, дядю? Як менi тепер поводитись з людьми, як ставитись до них? Ну, добре: я - комунiстка, комсомолка. Але невже я через це мушу перестати любити сво©х близьких? А я мушу перестати, бо як я можу любити тих, на кого я завтра можу донести, та й яких я сама вже боюсь, бо й вони, може, вже сексоти? Добре: любити Сталiна, партiю, соцiялiзм. Але невже для цього я мушу не довiряти навiть рiднiй матерi або шпигувати за нею, доносити на не©, вiддавати ©© на страшнi страждання? Морально це? От покiйний Жданов казав, що в комунiстiв нема сво╨© моралi. А чия ж ╨ у них? Чия? I коли такий авторитетний комунiст, один iз наших вождiв, так казав, то кому ж вiрити i за чи╨ю мораллю жити? Нiчого тепер не розумiю. Мо╨ сексотство всю мене перевернуло. I я тепер почуваю себе такою самотньою, самотньою. Я вже навiть маму пiдозрiваю. Тата нi, бо вiн -смiливий, чесний, сильний, вiн скорiше пiшов би на муки, нiж бути сексотом, та╨мним, паршивим агентом, провокатором, шпигуном. - I разом з собою вiн волiв би потягти на муки i маму твою, i тебе, i всiх нас? - сумно й немов задумливо пробурмотiв дядько Сергiй. Маруся скинулась i розпачливо заломила руки: - Ну, а що ж робити? Що? Вiддати iнших людей на муки? Ворогiв, мовляв, соцiялiзму? Але який же то соцiялiзм, що вимага╨ таких вчинкiв? Чого ти мовчиш, дядю? Ти зневажа╨ш мене тепер? Чи бо©шся, що я донесу на тебе? Сергiй Петрович раптом узяв ©© за руку й сильно стиснув. - Не говори дурниць та ще так голосно. А послухай мене. Оце тiльки що з мiлiцi© вернувся Ваня. Його там сильно били. - За що?? - з жахом скрикнула Маруся. - Тш-ш! Били "передмовно", щоб одразу сповнити його страхом i щоб вiн не вiдмовлявся. - Вiд чого?? - Вiд сексотства... - пошепки сказав Сергiй Петрович. - Так, так, Марусенько, хлопця дванадцяти рокiв били гумовою палицею, щоб вiн не вiдмовився бути шпигуном за сво©м батьком i донощиком на нього. I що ж, по-тво╨му, вiн повинен бути моральним, чесним i не згоджуватись? Га? - О Боже мiй! О Боже мiй! - з жахом прошепотiла Маруся. - От вiн пiсля цi╨© екзекуцi© лежить оце лицем униз i не може сидiти. Я ще не бачив його тiла. Коли гумовою палицею бити, то слiдiв, кажуть, на тiлi не лиша╨ться, але всi м'язи напевне посiченi. Йому наказано, пiд страхом люто© кари йому i менi, нiкому про це не розповiдати. Але дурнi люди: не все страхом можна примусити робити. Ваня не мав страху менi сказати. А я не маю страху тобi про це говорити. Не маю, бо бачу, яка ти ╨. А крiм того я маю говорити тобi ще про iншi речi. Ходiм у хату. I вiн, не чекаючи вiдповiдi, трудно пiдвiвся й пiшов до дверей. За ним Маруся. Коли вони ввiйшли в кiмнату, то побачили Iвасика, що сидiв коло розчиненого вiкна боком, на стегнi бiля столу, поклавши на нього голову. Вiн зараз же пiдвiв ©© й голосно сказав: - Я все чув, що ви говорили. Але я не пiду доносити в мiлiцiю. Маруся швидко пiдiйшла до нього, обняла його за плечi i, пригорнувши до себе, стала жагуче цiлувати його в чоло, в голову, в лиця. Iвасик тiльки похитувався й сильно стискував ©© за руку. - А тепер, дiти, - сказав Сергiй Петрович, - ми зробимо так: зачинимо вiкно, щоб нiхто звiдти нас не чув, переведемо Iвасика на його лiжко, покладемо його так, щоб йому було зручно, а самi сядемо коло нього й трiшки поговоримо. Iвасик не протестував. Вони так i зробили. В хатi вже починались сутiнки, але лямпа зо столу заганяла ©х у кутки. Рухи в дядi Сергiя були, на диво Марусi, не такi як звичайно, не шамотливi, а незвично повiльнi, поважнi, i руки злегка тремтiли. - Ну, от. А тепер, Марусино, та й ти, Iвасику, слухайте пильно, що я вам казатиму. Хто зна, чи доведеться ще говорити отак, та що буде з нами завтра. Бо я бачу, голуб'ята мо©, що на нашу родину почалось уже серйозне полювання. Тому, поки ще не пiзно, я хочу переказати вам мiй досвiд i мо╨ знання, може, вони вам на що-небудь здадуться, та, може, коли ви вцiлi╨те, передасте далi тим людям, якi житимуть пiсля нас. Я не думаю, що, коли мене арештують, то арештують i вас. Отже... - Але за що ж тебе i нас мають арештувати?! - скрикнула Маруся. - Ти - член партi©, професор. Батько так само, член Верховно© Ради. Що ми зробили?! - Тшш! Не так голосно такi слова кажи. Ми нiчого не зробили, але вони думають, що ми можемо, що здатнi зробити. I цього, дитино, досить, щоб нас... "знешкодити". - Без жодних доказiв?! - Для них найкращi докази в доносах ©хнiх сексотiв. - Значить, я можу тепер кого-хоч загубити сво©ми доносами? - Так, од тво©х доносiв багато буде залежати,_ _©х перевiрять, i коли вони хоч трошки пiдтвердяться, загине той, на кого ти донесеш. Не пiдтвердяться, тебе вiзьмуть на пiдозру i ти можеш загинути. Бо, значить, i ти непевна. - Вибач, дядю, я не зовсiм розумiю. Хто ж ╨ для них певний? Тi, що не арештованi? - Нi, не так. Певнi тi, що не м о ж у т ь шкодити. - А якi ж не можуть шкодити? Сергiй Петрович помовчав i тихо-тихо вiдповiв: - Тi, що зв'язанi, скутi, що не можуть рухнути нi пальцем проти влади. Звичайно, не фiзично скутi, а морально, не фiзичними кайданами, а... чимось iншим. Правда, ╨ скутi й фiзичними кайданами, в концтаборах, тюрмах, каторгах. Але часом духовi кайдани мiцнiшi за фiзичнi. Так, дiвчино, люди волiли б мати фiзичнi кайдани, пiти в концтабори, на каторгу, анiж бути в кайданах духових. Та не сила ©м порвати ©х. Не сила! I Сергiй Петрович кумедно крекнув i знову замовк. А два обличчя впилися в нього двома парами очей i ждали. - А якi ж то духовi кайдани, дядю? - нарештi тихо кинула Маруся. Сергiй Петрович пильно по черзi подивився на дiтей, немов перевiряючи ©х. I з гiрким усмiхом проговорив: - Якi кайдани? Дуже простi: любов i страх. Любов до себе чи до iнших i страх за себе чи за iнших. Любов до себе - це насамперед любов до життя, яке б воно не було. Це найвищий закон тi╨© сили, що нас створила. В науцi ця любов зветься iнстинктом життя, або iнстинктом его©зму. Запам'ятай, Iвасику: iнстинкти. Це - величезнi сили. Всяка жива iстота ма╨ iнстинкт життя i, хоче чи не хоче, мусить пiдтримувати його всiма засобами: ©жею, одежею, примiщенням. I коли якийсь ворог вiднiма╨ цi засоби, в не© виника╨ страх за сво╨ життя. Тодi ©© iнстинкт кричить, гвалту╨, примушу╨ iстоту тiкати вiд ворога або боротися з ним усякими способами. Та ╨ ще iншi загрози iстотi: наприклад, фiзичнi страждання, фiзичнi болi. Через те от бува╨, що, коли живу iстоту б'ють, завдають ©й фiзичного страждання, то у не© теж виника╨ страх. В бiльшостi випадкiв люди коряться тим, якi ©х б'ють, виконують усякi ©хнi вимоги, признаються в усьому, чого й не робили, стають сексотами, шпигунами за близькими людьми, зрадниками, катами, убивниками iнших людей. Оце однi кайдани. А ╨ ще й iншi. Це - любов до дорогих людей, страх за них, за ©хн╨ життя. Страх за ©хн╨ життя у батькiв, наприклад, такий, що вони готовi на все, щоб урятувати сво©х дiтей вiд мук. Добре це чи погано, це - iнше питання. Але це так. I тому тi, що мають змогу загрожувати життю дiтей, можуть використовувати цю силу iнстинктiв на свою користь. Так само "тi" використовують любов дiтей до батькiв i через не© беруть дiтей у кайдани. ╙, звичайно, i такi батьки i такi дiти, у яких любов до себе перевищу╨ все, якi через страх за себе чи за якiсь вигоди собi готовi продати сво©х батькiв або батьки сво©х дiтей. Це бува╨ не так i рiдко, на жаль. - У нас у школi один учень донiс на свого батька, що той нiби робив саботаж на заводi, - тихо проговорив Iвасик. - Так батька арештували i заслали в каторжнi роботи, а синовi дали двi тисячi рублiв i велосипед у нагороду за геро©зм. Його дуже вихваляли всi й ставили нам учням за приклад. - I нiхто йому не розбив морду? - теж тихо спитала Маруся. - Ого, нехай би хто спробував, так того зразу ж було б так само заслано на каторжнi роботи. Маруся хмарно хитнула головою. - Так, страх за себе. Все страх, все страх! I раптом рвучко вернувшись до старо© теми, вона рiшуче сказала: - Ну, дядю, ти все ж таки вiдповiдж на мо© запитання. Я без цього не пiду вiд тебе. - Будь ласка, питай... - сказав Сергiй Петрович i в задумi почав мацати себе по кишенях. - Ти щось шука╨ш, дядю? Дядьо схаменувся i перестав мацати. - Нiчого, це я так. Я недавно покинув курити й тепер, коли мене що-небудь трошки схвилю╨, хочеться курити. Та це нiчого, ти питай. Маруся серйозно вдивилась у дядя й сказала: - Добре. Так от, перше запитання, на яке ти не вiдповiв: чим саме ми, Iваненки, можемо бути шкiдливими партi© й владi? Ми викону╨мо, наскiльки я знаю, все, що вимага╨ться вiд нас. Ми працю╨мо, ми платимо партiйнi внески й державнi податки, ми ходимо на зiбрання, ми голосу╨мо. Ми навiть нiколи у себе радянських анекдотiв не розповiда╨мо, хоча я ©х дуже люблю, коли вони дотепнi. Я просто не розумiю, чим ми можемо бути здатнi на шкоду? Чим, дядю? Сергiй Петрович чудно й пильно подивився на Марусю. Потiм тихо й сумно вiдповiв: - Правдою, дiвчино. - Правдою?! Не розумiю. Якою правдою? Про що? - Про все. А надто про те, що робить партiя та влада, як живе народ наш, що дi╨ться в свiтi, про все життя взагалi. - Хiба партiя каже нам неправду? - Неправду, дiвчино. - Для чого?? - Для того, щоб сховати дiйснiсть, щоб не викликати проти себе недовiр'я й обурення населення, щоб легше зберегти свою владу над ним. - А хiба дiйснiсть така погана? - Дуже погана, Марусю. Дуже погана. - Чим саме? - Стражданнями, несправедливiстю величезно© маси людей. Нищенням правди. А що таке правда, спита╨ш ти мене? Правда чи справедливiсть, це теж закон життя. Це, Iвасику, теж немов би iнстинкт, себто сила в нас, з якою ми родимось на свiт, яку ма╨мо в спадщину вiд наших далеких-далеких прадiдiв. Коли тобi, Iвасику, було три чи чотири роки, ти вже сильно вiдчував неправду, несправедливiсть. А я тебе нiколи не навчав так вiдчувати. Ти плакав i кричав, коли бачив, що кому-небудь робилась несправедливiсть. Та навiть у деяких розумнiших тварин ╨ цей iнстинкт правди. Отже кожна людина, хоче вона чи не хоче, зна╨ про це чи не зна╨, носить у собi цей закон правди -справедливости. Тiльки в одних, здоровiших, нормальнiших людей, вiн дi╨ дужче, iмперативнiше, як говориться по-ученому, а в iнших, хворiших, ненормальнiших - слабше. - То, значить, партiя хвора, а ми здоровi7 - здивовано поширила очi Маруся, Сергiй Петрович кинув пильним поглядом на небогу i немовби завагався з вiдповiддю. Нарештi злегка покашляв i обережно почав: - Бачиш, Марусино, тут виходить одне маленьке непорозумiння. Нам часто кажуть: "партiя дума╨ так i так", "партiя хоче того чи того", "партiя наказу╨ те чи те", все партiя, партiя. А в дiйсностi партiя як така, себто отi мiльйони людей, що в нiй записанi, нiяких постанов чи наказiв не видають i нiчого до появи цих наказiв не знають про них. За них роблять постанови i накази так званi "вождi партi©", якийсь, може, десяток-другий людей. Отже казати, що "партiя хвора чи здорова", не можна. В партi© ╨ багато здорових, нормальних людей, здатних на правду, на справедливiсть, у багатьох партiйцiв оцей закон погодження сил дi╨ досить правильно, i вони часто страждають од того непогодження, яке помiчають або навiть самi примушенi робити, примушенi чи то страхом, чи любов'ю. Але в партi©, як я сказав, ╨ отi вождi, отi десятки людей, якi все вирiшують, постановляють, карають. У них отой закон правди дi╨ вже неправильно, вiн у них уже забитий iншими силами, а головне силою надмiрного себелюбства, розбухлим iнстинктом его©зму. Iнстинкт себелюбства, его©зму, Iвасику, необхiдний для життя. I вiн ╨ у всiх живих iстот. Але цей iнстинкт бува╨ здоровий i хворий. Хворий оце i ╨ той розбухлий, надмiрний, який усе забива╨ в людинi. I такi люди, в яких ╨ отака хвороба его©зму, вже мало здатнi на правду, вони ©© не можуть або не хочуть бачити, бо вона не погоджу╨ться з ©хнiми iнтересами. Тому вони ©© не люблять i за не© навiть карають тих, якi не можуть ©© не вiдчувати. Вони й ©х примушують ©© ховати, робити неправду, вони й iнших калiчать, роблять ненормальними. Розумi╨ш, Марусино? I Маруся, i Iвасик не зводили очей з Сергiя Петровича. Iвасиковi, видно, заболiв лiкоть од його пози, бо вiн нетерпляче пiдiбгав пiд бiк собi подушку й сперся на не© всiм тiлом. А Сергiй Петрович, стараючись не показати того, спостерiгав ©х обох, а надто Марусю, з таким глибоким зацiкавленням, з яким учений спостерiга╨ реакцiю елементiв у якомусь експериментi, вiд якого залежить усе його життя. - То виходить, що Сталiн... - почала було Маруся i зупинилась. Потiм тихше закiнчила: - ...що Сталiн не любить правди? Але ж в iсторi© компартi© розповiда╨ться, як вiн замолоду глибоко вiдчував неправду царського режиму, як вiн боровся з нею, як його жандарми арештовували, тримали в тюрмах, у засланнi, як вiн робив з Ленiним революцiю за правду i справедливiсть, за всiх експлуатованих i бiдних проти багатих i експлуататорiв. Хiба це - неправда, дядю? Сергiй Петрович знову помацав руками по бiчнiй кишенi, в якiй колись носив тютюн, але тiльки зробив горлом так, наче ковтнув щось, i поклав руку на колiно. - Так, до певно© мiри це - правда, - обережно вiдповiв вiн. - Замолоду люди бувають здоровiшi, чулiшi до закону правди. Потiм вони старiються, слабшають, всерединi ©х розвиваються iншi сили, якi й забивають iнстинкт правди. А надто такi сили як любов до влади, панування, високо© оцiнки себе людьми, до оплескiв, вихваляння, плазування перед ними iнших людей. Ця любов до високо© оцiнки у людей спадкова, вона стала немовби просто iнстинктом. От ти, Марусю, поспостерiгай сама себе, i ти помiтиш, що й у тебе ╨ нахили до того, щоб тебе люди високо цiнили, хвалили, шанували, навiть заздрили тобi. Це знов таки навiть у нижчих тварин помiча╨ться, собаки, наприклад, дуже чулi до оцiнки ©х, дуже люблять, щоб ©х хвалили, i не люблять, коли ©х лають (не б'ють, а тiльки лають!). Розумi╨ться, висока оцiнка несе з собою всякi вигоди: пошану, грошi, любов. От у нас, у Радянському Союзi, дуже вжива╨ться оцiнка в роботi, оце наше соцзмагання, або в спортi: хто дужчий, хто кращий. - У нас у школi весь час змагаються, - вставив Iвасик. - I скрiзь люди, Iвасику, змагаються та прагнуть найкращо© оцiнки. I то добре, коли заслуговують ©©. Але ╨ люди, якi високо© оцiнки не заслуговують, а бажання ©© мають дуже велике, навiть хворобливе, ненормальне. Так от, Марусю, то правда, що Сталiн у молодостi, коли мав i здоров'я i сили, то мав i iнстинкт справедливости сильний, здоровий. I заслуговував високо© оцiнки. А як почав старiти, коли сили почали слабнути, iнстинкт правди почав приглушуватись iншими силами, отим себелюбством, славолюбством, владолюбством... - Ой, дядю! - скрикнула Маруся. - Так, виходить, що всi старi люди повиннi бути страшними его©стами, себелюбами...? - Нi, дiвчино, не всi, а тiльки тi, якi живуть у сприятливих для розвитку цих сил обставинах. У нас з тобою тепер нема владолюбства. А дай нам владу, дай можливiсть панувати, командувати, i ти побачиш, як ми швиденько навчимось дивитись на себе як на вищих iстот, бути владолюбами, як полюбимо таку "професiю". - Але ж багато людей (та що: майже всi люди) так високо оцiнюють Сталiна! - аж пiднесла голос Маруся. - Його ж так усi люблять, так славлять. Вiн же справдi такий генiяльний, вiн усiм нам батько. Як же так, справдi, дядю?_ _Ти_ _несправедливий до нього. Експеримент почав давати небажанi й навiть небезпечнi результати. Сергiй Петрович вдивився в Марусю: очi в не© були напруженi, стривоженi, навiть зляканi. - Так, Марусю, ти ма╨ш рацiю: багато людей щиро люблять Сталiна й високо оцiнюють його. I я тобi висловлюю оце не свою думку про нього, а думку iнших людей. Я стараюсь бути якраз справедливим, об'╨ктивним, я слухаю тих i тих, а хто з них ма╨ бiльше рацi©, це не нам, мабуть, судити. Так що ти на мене так дуже не накидайся, а послухай уважно. - Я готова слухати, але коли ж... - Ну, от i добре. Так давай тепер розглянемо, що кажуть однi i що кажуть другi. Ти, видно, добре зна╨ш, що кажуть тi, якi хвалять i люблять Сталiна. Але що кажуть iншi, напевно не зна╨ш, бо казати що-небудь проти Сталiна, як тобi вiдомо, у нас заборонено. Правда ж? Маруся знизала плечима й нiчого не сказала. - Так от, давай насамперед проаналiзу╨мо, кого ми, звичайно, любимо, а кого нi. Ми любимо тих, хто нам добро робить. Правда? А того, хто робить зло i приносить страждання, того ми не любимо, ненавидимо, ла╨мо. Правда ж i це? Так, Марусю? Маруся, не знаючи, до чого воно йдеться, ухильно муркнула: - Не знаю. Зда╨ться. - Та певно, що так, це просто iстина. Отже хто у нас повинен любити Сталiна? Очевидно тi, кому вiн да╨ добро. А що таке у нас в Радянському Союзi добро? Це насамперед добра ©жа, добра одежа, добре помешкання. А зло - погана ©жа, погана одежа, погане помешкання. Правда? А ти зна╨ш, скiльки людей i нас мають погану ©жу й погане життя взагалi? Ти цiкавилась цим питанням? Маруся зам'ялась i троки знiяковiло сказала: - Я не мала нагоди цим цiкавитись В партi© про це не говорять. Але я думаю, що ©х не так багато. - Нi, Марусино, на жаль, ©х дуже багато. А що в партi© цим не цiкавляться i про це не говорять, то це зрозумiло. Спробуй поцiкавитись, i ти побачиш, що тобi за те буде. - То, виходить, що ми, тато, мама, я i вся родина любимо i високо оцiню╨мо Сталiна за те, що ми ма╨мо добру ©жу, добру одежу, добре помешкання? - гостро спитала Маруся. Сергiй Петрович немов не помiтив ©© тону й навiть з усмiхом одповiв: - А що ж, хiба ви повиннi за це ненавидiти його? Це ж було б ненормально, антиприродно, нiде цього не бува╨, за добро не ненавидять. Маруся гордо пiдвела голову. - Ми любимо Сталiна за те, що вiн робить добро всiм людям. I то неправда, що у нас багато людей погано живуть. Так було колись. Але потiм, як сказав Сталiн, "жити стало легше, жити стало веселiше". Це його власнi слова, як ти напевно зна╨ш, а вiн брехати не буде. I вся наша лiтература, всi нашi журнали, книги, газети, всi кажуть, що ми творимо щастя у нас i будемо творити його на всiй плянетi. I ми готу╨мо свiтову революцiю для того, щоб знищити соцiяльну несправедливiсть на землi i установити на нiй такий соцiялiзм, як у нас. I Сталiн веде нас у ту боротьбу. От за що ми його любимо, а не за те, що ми ма╨мо добру ©жу i багато грошей! Тато заробля╨ тi грошi сво╨ю працею. I крiм того, вiн член Верховно© Ради. А депутати Верховно© Ради одержують великий гонорар. Отже тут нiяко© несправедливости нема╨. Нi, ми не за грошi любимо Сталiна. Ти несправедливо кажеш, дядю. - Тим краще, тим краще, голубонько! - поспiшно сказав дядьо. - От тiльки мимоволi виникають деякi питання. От, наприклад, таке: коли ми вже ма╨мо соцiялiзм i щастя i вже йдемо, як тобi вiдомо, в комунiзм, то для чого партi©, чи Сталiну, коли хочеш, вживати таких засобiв охорони нашого щасливого ладу? Ти сама тiльки що сказала: який же то соцiялiзм, коли треба бути сексотами на сво©х батькiв, посилати ©х, як ти сказала, на муки i смерть? Як ти дума╨ш? Маруся стисла золотистi брови з таким виразом, наче хтось болюче наступив ©й на ногу, i мовчки стала дивитись убiк. А Сергiй Петрович знову, немов не помiтивши того, невинно продовжував: - Крiм того, чого треба так страшно охороняти свiй народ, так пильно забороняти всяку правду, коли вiн щасливий? Яка пропаганда ворогiв комунiзму може його переконати, що вiн нещасливий? Га?_ _Ти про це думала коли-небудь, дiвчинко? Маруся знов нiчого не вiдповiла, Iвасик хмикнув, а Сергiй Петрович продовжував; - Так, Марусино, ти ма╨ш рацiю, всi у нас хвалять Сталiна, всi звуть його i генi╨м людства, i сонцем плянети, найпрекраснiшим iз людей за всю iсторiю людства. Це так. Але... В яких умовах i для чого тi чи iншi люди так кажуть? Чи дiйсно вони так оцiнюють Сталiна? Оце цiкаво. Та от, дiвчино, скажу тобi одверто: от я оце тiльки що на зiбраннi учених i службовцiв нашо© хемiчно© iнституцi© найбiльше хвалив Сталiна i внiс пропозицiю послати йому привiтання i назвати його найгенiяльнiшим хемiком на землi всiх вiкiв. Мою пропозицiю було прийнято i привiтання послано. Мене за не© треба було б зараз же арештувати як за нахабний глум з вождя, а мо© колеги з заздрiстю дивились на мене i вiтали мене за те, що саме менi прийшла така чудесна iдея. Маруся пiдвела очi й з хмарним незрозумiнням зупинила ©х на гостренькому личку дядя Мишки. Воно сумно посмiхалось. - Для чого ж ти зробив це? - понуро спитала вона. - Для того, щоб випередити сво©х колег, щоб показати, що я найбiльше люблю й оцiнюю Сталiна. Для того, дiвчинко, щоб рятувати себе i свого сина. Це ж бо ╨диний спосiб у всiх нас саморятування. У всiх, дiвчинко, хто не хоче бути... мученим i знищеним. Всi кричать i перериваються вiд любови до Сталiна. А бiльшiсть iз них в той же час смертельно ненавидять його i смiються з нього (в душi, розумi╨ться). - Але за що, за що?? - з одча╨м скрикнула Маруся, - Та це ж вiн же найдужчий за всiх вождiв, це ж вiн ма╨ всю владу, вiн генералiсимус, вiн, а не хто iнший. Значить, вiн найрозумнiший, найенергiйнiший, найвiдданiший справi соцiялiзму чоловiк! I тiльки за це його вибрано на такий великий пост. Як iнакше могло бути? Як? I Маруся з такою тугою i жадобою вп'ялась очима в лице Сергiя Петровича i лице ©© здалось од цього таким схудлим, що вiн одвернув свiй погляд убiк i тихо сказав: - Так, правда, говорять однi. А другi кажуть iнше. Вони кажуть, що Сталiн - найстрашнiша людина в iсторi© людства. Що вiн - не тiльки не генiй, а просто досить середня людина. Розповiдають, що його товаришi по партi©, надто товаришi Ленiна, називали його "iдеальною середнiстю". - Але ж це все ж таки вiн ма╨ владу, а не вони! Вiн! - уперто й навiть злiсно закричала небога. - Його вибрано на вождя партi© й народу, його, а не ©х! Це ж усiм видно, це ж факт очевидний! Сергiй Петрович все так само сумно посмiхався. - Так, це - факт очевидний, i ╨ люди, якi його пояснюють так, як оце ти. Але iншi (не я, Марусино, а iншi, я тiльки переказую ©хнi погляди), iншi пояснюють цей факт iнакше. Вони кажуть, що Сталiна нiхто не вибирав, що вiн сам себе "вибрав" на вождя чи диктатора, що вiн повбивав усiх сво©х конкурентiв, всiх, хто був хоч чим-небудь видатнiший за нього. Зiнов'╨ва, Рикова, Бухарiна, Троцького, Каменева i десятки старих партiйних товаришiв Ленiна, творцiв бiльшовицько© революцi©. - А чого ж вони не вбили його i не стали диктаторами? Значить, вiн був дужчий за них? А дужчий, то значить розумнiший, генiяльнiший! Хiба нi? Сергiй Петрович стомлено похилив голову: нi, експеримент явно провалювався. Дiвча хапалось за сво© соцiяльнi ласощi й нi за що не хотiло випустити ©х. I_,_ очевидно, буде захищати ©х до цiлковитого загублення чуття правди й логiки, якi в початку розмови, зда╨ться, досить виразно виявлялись у не©. I чи не кiнчить вона сво© аргументи найдужчим, найвiрнiшим способом: доносом на нього? - Ну, дядю, чого ж ти мовчиш? Чого вiн "лiквiдував" сво©х суперникiв, а не вони його? Що кажуть критики Сталiна? - Вони кажуть, Марусю, що в його суперникiв не було того, що ╨ в нього. - Ага! Я ж це й кажу! - Так, Марусю. Критики Сталiна кажуть, що в суперникiв його не було тi╨© тупости до страждання людей, яка ╨ у Сталiна, що його iнстинкт его©зму роздувся i заглушив iншi сили, наприклад, чуття жалости, спiвчуття, милосердя, яке бува╨ у всiх нормальних людей, що в нього нема нiякого чуття товариського обов'язку, нiяко© моралi. А в суперникiв не було, мовляв, цi╨© генiяльно© якости, вони були "слинявi", як вiн ©х називав, вони не мали, наприклад, вiдваги засудити на голодову смерть мiльйони людей ради партiйно© "лiнi©". А вiн мав. I тому вiн виявив себе дужчим i "найгенiяльнiшим". I то ж вiн, кажуть критики, створив таку генiяльну систему охорони сво╨© влади, яка примушу╨ дiтей доносити на батькiв, а батькiв на дiтей, яка всiх громадян Радянського Союзу робить шпигунами, яка вбива╨ в них найприроднiшi чуття людини, яка трима╨ в рабствi, покорi й вiчному страху сотнi мiльйонiв людей. Це, дiйсно, надзвичайна здатнiсть! Та коли ж так, дiвчино, коли пiшло на щирiсть, то я тобi розкрию ще один секрет, все одно! Слухай i ти, Iвасику, слухай усiм серцем. Сергiй Петрович машинально полiз рукою в "тютюнову" кишеню й зараз же вийняв ©©. - Слухайте: вам уже вiдомо, що у мене був iще один брат, Марко, i що його вбито на каторзi. Вбито, Марусю, як ти зна╨ш, при тво╨му батьковi, що вiн його вкусив з ненависти. Брата мого, Марка, Iвасику, було заслано в каторжнi роботи за те, що вiн брав участь в укра©нськiй органiзацi©, яка боролась за волю й самостiйнiсть Укра©ни. Нас, мене i братiв мо©х Степана та ╙вгена, було арештовано разом з Марком. Але нас не було заслано на каторгу. Нас усiх, Марка i нас трьох, радянська влада мучила й катувала цiлий мiсяць. Мене цiлий тиждень годували самими оселедцями й не давали води, це - звичайний спосiб допитiв у радянських тюрмах. Я губив розум од спраги, починав уже божеволiти. Тодi давали менi трiшки води. Потiм другий тиждень мене тримали в темному кльозетi без сидiння, в якому не було мiсця щоб повернутись. Твою маму, Марусю, яку було теж арештовано з нами, щодня за ноги так само тримали в кльозетi головою вниз у дiрцi i втикали голову в страшну гущу. Вона_ _теж_ _почала божеволiти. Тата твого, Марусю, так само катували. Так само було й Марковi. Але Марко все це витримав, не здався i його заслали на каторгу, на страшнi роботи. А ми всi четверо не витримали, ми всi пiдписали все, що "партiя" хотiла, i зобов'язались усе сво╨ життя бути сексотами. I такими ми ╨ й тепер, Марусю: i я, i тато