искував ©й руку мало не а жорстокiстю, коли вона спробувала вивiльнитися, вiн стиснув ще дужче, стиск був кiстлявий, наче в смертi. "Вони ведуть мене вбивати!" - подумала вона, але не злякалася. Лiпше вмерти, нiж таке життя, ще й не життя, а тiльки його початок, тодi чого ж ма╨ чекати вiд подальшого? Життя ще й не починалося, а вже його нема╨. Воно зайшло в глухий кут, зупинилося, а це - гiрше за смерть. Що ╨ життя? Добрi душi дерев, трав, вiчна та╨мниця зеленого листя, спалахи квiтiв, пронизлива жадоба буття в кожному запаховi, в кожнiй барвi. Свiт живе в запахах i барвах. А тут був кiнець. Сухий запах каменю й безнадiйнiсть чорноти. Ти ще диха╨ш, ще кудись iдеш, ще ждеш чогось, а вже мовби й нежива, i тягар кам'яних стовпiв гнiтить тобi серце, мов здушена лють, мов тамована зненависть тисячолiть. Все ж вирвалася зi стиску колон, темний простiр роз-блискував блiдавими вогниками свiчок, тяжко ворушилися чорнi постатi з бокiв, за пiдвищенням, схожим на церковний табернакулум, заклякло стояв хтось - чи то чоловiк, чи то витесана в каменю чорна подобизна; iмператора й iмператрицю посаджено на церковний трон, рiзьблений з каменю, холодний i слизький. Генрiх не випускав ©© руки, тиснув дужче й дужче, аж вона застогнала тихенько, але вiн не звернув уваги або ж не почув, бо глухота могла знов наплинути на нього, як пiтьма. Тiней побiльшало, мертвi вогники свiчок червилися, мов лiсовi гнилячки, постать за табернакулумом схитнулася, було в нiй чорне й червоне; з-пiд гострого накриття, чорного, як усi свiчi в цiй загрозливiй похмуростi, спадало на самi очi того чоловiка червоне, закривало очi, спускалося до самого носа, до густого рудявого, як у iмператора, заросту, i ось той зарiст заворушився, розтулилися губи, видобулися з них слова: "Domine, non sum dignis - господи, я недостойний", тодi чоловiк рiзко скинув iз сво╨© голови чорне накриття, тепер мав якийсь чорний клинець, що спускався до мiжбрiв'я, а над тим клинцем стирчали маленькi червонi рiжки. "Дияволi"-прошепотiла ╙впраксiя. Генрiх знову стиснув ©й руку. Сидiв випростуваний, приплющившись до високо© кам'яно© спинки; коли б не цi кiстлявi стиски його руки, вона б могла подумати, що мертвий. Нi поруху, нi згуку голосу, нi шелесту дихання. Той, в рiжками, здiймаючи руки в чорних перснях, виголошував казання. А може, то лише здавалося. Може, тiльки здiймав руки, а промовляв хтось iнший - багатоголосе, твердо, переконано, звичною церковною латиною. Слова падали, мов чорнi кам'янi кулi, котилися в просторi, слова виправдання чогось та╨много, забороненого, злочинного. Молитва чи закляття, звинувачення чи благання, вказiвка чи упередження?.. "Бог Iсну╨ скрiзь, в усьому: i в зеленому листковi, i в яигеловi однаково. Вiн iсну╨ також у людинi, отож усi дiяння людськi насправдi ╨ дiяння божi и не можуть бути грiховними. Але боги ╨ добрi й злi. Свiт невидимий, духовний створений богом добрим, свiт видимий, тiлесний - творiння бога злого. Душа людська - частка свiтлого, небесного свiту знемагав в тiлi, як у темницi. Змiшання духовного й тiлесного призводять до муки, до торжества зла в свiтi. Треба вивiльняти дух, вiддаючи тiловi тiлесне. Тому нiякi обмеження не мають влади над людьми. Усi ж заповiдi божi в святiм письмi - суть плоди прокляття, i всякий вiльний вiд прокляття вiльний також i вiд заповiдей. Грiха нема╨. Слава господня як у святостi, так i в грiховi. Людина може знати бога, чи вiрити в бога, чи молитися йому, однак це е бог, що живе в людинi, який сам себе i впiзна╨, i вiрить у себе, i молиться сам собi. Тому нема╨ нi неба, нi пекла, а ╨ тiльки те, що мiститься в людинi. Тож хай гряде час, коли запеклi, святi, набожнi, самовпевненi, що в сво©й праведностi по-церковному вiрять, умруть за свою святiсть i вiру так само, як умруть злодi©, вбивцi, святотатцi й розпусники, якi не вiрили нi в що, та однаково мали в собi бога, бо були зiтканi з його волi. Хiба ж не сказано в "Капiтулярiях" Карла Великого, що мораль у чистому виглядi належить до царини свободи, тому закон про не© мовчить? Заблуд людський поляга╨ в намаганнi прикритися одягом навiть без потреби. Що ж таке одiж? Одiж була знаком утрачено© невинностi, зароджено© грiхопадiнням свiдомостi, що ╨ добро i зло, i, отже, знаком прокляття, яким супроводжувалося саме це усвiдомлення. Повернення до наготи означа╨, що прокляття знято й обмеження вiдкинуто. Адам у часи невинностi був нагим i не соромився власно© наготи..." Вибух свiтла рiзонув ╙впраксiю по очах, аж вона застудилася руною, вiльною вiд Генрiхового стиску, лякалася поглянути на те, що було попереду, не насмiлювалася вiрити отому бiлому пронизливому свiтлу, яке бачила й не бачила, але iмператор шарпнув ©© грубо й нетерпляче, вона мало не впала зi слизького високого сидiння, рука ©й зiслизнула з очей, i тодi почалося те божевiлля, що вiд нього вже не могла вивiльнитися до кiнця життя. Побачила iмператора, перегнутого, нахиленого наперед, втупленого кудись i в щось, почула його хапливий вiддих, запримiтила хтиве движання його нiздрiв, висвiтлених знизу чорною свiчкою, що стояла з того боку тронного сидiнпя, ©© погляд мимоволi помандрував туди, куди були втупленi очi Генрiховi. Там металися сполоханi язички свiчон, мов велетенськi кажани, злiтали чорно-червонi накриття з людей, а натомiсть било несамовито бiле свiтло людсько© наготи, било вiд проповiдника, вiд усiх, хто ча©вся збоку, по всiх закутках. Обличчя ╙впраксiя не бачила, не розрiзняла, лиш голi тiла, безлiч тiл, нiби пiдвелися всi мертвi свiту i прийшли на страшний суд - сплетiння жiночо© чистоти з чоловiчою смаглявiстю, бiлiсть i бруд, нiжнiсть i жорстокiсть, а з усього зненацька стали вирiзнятися обличчя, вона впiзнавала графiв, баронiв, ╨пископiв, сво©х двiрських дам, абатису Адельгейду; проповiдник, вiдкинувши в темряву свiй плащ, не вмовкав, здiймав свiй настирливий голос над брудом i безсоромнiстю, говорив уже, зда╨ться, про тих двох, ╨диних тут, хто ще зберiг на собi одяг, захованих одягом, вiдокремлених вiд усiх, неприступних поглядам i збезчещенню. "...Державний муж уподiбню╨ться мостовi через велику рiку. Як мiст, вiн по╨дну╨ людей i цiлi землi, його призначення вiдкрите всiм, воно величне, хоч i сумне, бо не посiда╨ в собi нiжно© краси. Натомiсть жiнка народжу╨ться для святощiв нiжностi й краси. Тому нагаду╨ вона собор. Усi йдуть до не©, як до собору, i вмирають од захватiв ©© красою, як у святинях. У собор входять многi, а не належить вiн жодному. Бо те, що вида╨ться власнiстю всiх, не може нiкому й належати. У соборi пану╨ бог, у жiнцi - любов. Тож хай запану╨ любов сьогоднi!.." Дикий зойк покрив слова проповiдника, крiзь сплетiння голих тiл i чорних тiней пробивалися до свiтла якiсь чоловiки; у метаннi чорних тiней, нагих тiл, у зловiсностi й поквапi бiгло четверо, знесамовитiло тягнули якусь ношу, рвали ©© в боки, розсмикували, розшарпували, проповiдник вiдступився вiд табернакулума, мовби звiльняючи мiсце для отих розшалiлих, жiночий зойк безсило борсався пiд склепiннями собору... ╙впраксiя нарештi побачила, що тi четверо несуть жiнку, вона вiдбива╨ться, довге чорне волосся тягнеться по кам'янiй пiдлозi, розметалося по обличчю, по грудях, прикриваючи бодай трохи наготу, тiло в жiнки було чи не наибiлiше з усiх жiночих тiл, а може, близькiсть безлiчi свiчок робила його таким, темнi тiнi звабливо теплiли по тому тiлi, волосся металося навсiбiч i здавалося, що й воно кричить вiд наруги, скаржиться, обурю╨ться; чоловiки поклали жiнку на табернакулум, тримали ©© мiцно й жорстоко, як Авраам свого сина Iсаака, жертвуючи боговi, жiнка билася в ©хнiх руках, норовиста й дужа, волосся врештi впало кудись униз, сяйнуло жiноче обличчя!.. ╙впраксiя ще не вiрила тому, що побачила, але то© ж митi почула знайомий стукiт дерев'янки об кам'яну пiдлогу. Дерев'янка стукотiла хапливо, гарячкове, торжествуюче, барон Заубуш, з червоною машкарою на очах, зовсiм нагий, розсуваючи всiх, iшов урочисто на ту розкладену безпомiчно жiнку, i тут ╙впраксiя впiзнала в нiй свою Журину i впала в непам'ять... ЛIТОПИС БЕЗСИЛЛЯ Не мала часу на хворощi. Повинна була боротися! Хто мiг прийти на помiч ╙впраксi©? Iмператора залiчувала до таких самих насильникiв, як i Заубуш. З Журиною могла колись хоч плакати, тепер Журини не було: кинулася в Рейн, i ©© поховали навiть без церковного вiдспiвування як самогубцю... Лишалася церква, у стiнах яко© сталося найстрашнiше, заплямована так само, як i вона, ╙впраксiя, але однаково всемогутня, бо ж iмператор усе свое життя вiддав боротьбi з нею i здолати, як видно було, не змiг. В безсилiй лютi до сво╨© жони Генрiх позбавив ©© привiлею всiх, хто надiлений високим походженням: вiдiбрав у ╙впраксi© духiвника ки©вського, лишивши абата Бодо, присутнiсть якого можна було терпiти тiльки за умови, що iмператриця мала б коло себе i отця Северiана. ╙впраксiя сподiвалася на вiдомщення iмператору, вiрила, що пригада╨ться колись йому ще й цей негiдний учинок, уперто уникала зустрiчей з абатом Бодо, щоразу домагаючись у Генрiха повернення ╞╞ привiлею. Та коли ти в тяжкiм горi, тодi не до привiле©в. Зрозпа чена ╙впраксiя покликала абата Бодо i, коли той прийшов, розповiла йому про ту гидоту i тон жах, яких зазнала вiд iмператора i його прислужникiв, питала в абата поради, вимагала пiдтримки його бога. Вiн спробував ©© втiшити, спростовуючи зловчоння. Було сказано таке: "Передовсiм слiд звернути увагу iiа тi слова апостола, якi вiн виголосив, передбачаючи майбуття: "╙ресi потрiбнi, щоб випробувати тих, хто перебува╨ у вiрi". Ось з чого головним чином видiю ©хнв безумство i вiдсутнiсть у них будь-яких пiзнань i розуму, коли вони стверджують, нiби бог не ╨ творцем усього сущого. Кожен вiда╨, що будь-яка рiч, хоч яко© ваги чи величини, коли iсну╨ щось ще бiльше, повинна походити вiд того, що перевищу╨ величиною все iнше. I це справедливо однаково i для речей тiлесних, i для предметiв безтiлесних, бо й тiлесне, й безтiлесне, пiддаючись змiнам закону випадковостi, руху, розвитку, однаково вiдрiзня╨ться вiд будь-якого винуватця, а тому повинне походити й мати кiнець, щойно набуде спокiйного стану. Коли ж тiльки ╨диний творець по сво©й сутi незмiнний, по сво©й сутi благий i водночас справедливий, i вiн один у сво©й всемогутностi спроможний влаштувати рiзноманiття природи й розподiлити все в порядку, то, крiм нього, суще нiде не може знайти свого первiсного спокою i верта╨ться туди, де набуло свого початку. Вiдомо також, що у всесвiтi в творця нiщо не згинуло, окрiм того, що дерзновенно порушило начертанi ним межi природи. А тому всяка рiч лiпша й iстиннiша, що твердiше й мiцнiше перебува╨ вона в порядку, визначенiм для власно© ©© природи, завдяки ж тому все, що нез-мiнно пiдляга╨ приписам творця, постiйно слугуватиме йому. Коли ж що-небудь, ухиляючись од його волi, зазнав падiння, то воно тим самим служить уроком для всього iншого. Мiж усiма тварями рiд людський займа╨ середину, а саме: людина вища вiд усiх iнших тварин i нижча вiд небесних духiв, займаючи середину мiж вищими и нижчими iстотами, людина уподiбню╨ться тим або iншим, залежно вiд того, куди бiльше схиля╨ться. Отож людина що бiльше наслiду╨ властивостi небесних духiв, то ста╨ вищою й лiпшою за тварин. Тiльки людинi дано досягти блаженства порiвняно з iншими тваринами. Зате коли вона його не заслугову╨, ©й судилося стати жалюгiднiшою за дикого звiра. Благость всемогутнього творця, передбачаючи вiд початку часiв, що за тако© умови свого iснування людина дуже часто може спадати до глибини,призначила час од часу творити чудеса для вибавлення падшого людства. Доводом цього слугу╨ кожна книга святого письма, кожна його сторiнка, та найбiльше те ста╨ ясним з особливого милосердя всемогутнього отця, з яким вiн послав добровiльно на землю сина свого, ╨диного з ним по величi й божественностi, себто Iсуса Христа. Разом в отцем, слугуючи початком усякого життя, iстини й блага, вiн вiддав себе на спасiння всiм живущим..." То були пустi слова. ЖАХ Сором розтоптано, життя розтоптано, пустка запанувала довкола, разпачливiша за смерть. I смерть мовби доторкнулася ╙впраксi© сво©м крижаним крилом - суцiльнi здригання, вiдраза, зненависть... Не хотiла нiкого бачити, не ©ла кiлька днiв, зависла мiж маренням й дiйснiстю. "Iмператриця нездужа╨",- це всiх задовольняло. Життя точилося далi, може, знову щоночi збиралися отi чорнi в пiдземеллях собору й творили сво© нелюдськi оргi© i щоночi сидiв на холоднiм кам'янiм пiдвищеннi Генрiх i розвогненними очима жадiбно вхлинав те, що втрачене було для нього, може, й назавжди. ╙впраксiя бачила Журину. Не там, у похмурих пiдземеллях, не розтерзаною на табернакулумi для одного барона - бачила ©© молодою, як сама нинi, коли вибiгала на узлiсся невдягнена, боса, з росою на смаглявих литках. Бо ж про©жджав князь ки©вський з дружиною; грали роги, червонiли щити, дзвенiла зброя i збруя, мигтiли, мiнилися барви - усе було й не було; iнший свiт, високий i далекий, як небо недосяжний. I проклятий. Хай буде прокляте все, проклята дружина, в якiй був Жур, хай буде проклят кня... Сором'язливiсть захищала ╙впраксiю, мов щит семишкiрний. Тепер нема╨ нiчого. I винна сама. Вiддала ©м Журину. Вiддалася сама. Не вiдкинула домагань iмператорових iз презирством i зневагою. Мала б ненавидiти всiх чоловiкiв пiсля маркграфа. Повинна була заколотися ще тодi, у похмурiй маркграфськiй ложницi. Тепер опинилася в ложницi iмператорськiй. Безсоромно ждала цього, перебирала в Кведлiнбурзi сторiнки ромейських любовних книг, повторювала без кiнця: "I знову став цiлувати ©©, знову стискував у обiймах, притягав усю ©© до себе, мовби вбирав у серце, стискував пальцями, усю кусав, усю ©© впивав губами i весь приник до не©, мов плющ до кипариса. Сплiтався з дiвчиною, як дерева корiнням, намагався злитися з нею во╨дино, жадав усю ©© поглинути i всю ©© притягнув i, мов iз сот, з губ ©© пив губами солодкий мед. А вона в цю мить куса╨ мiй рот, усi сво© зуби втоплю╨ в нього, а в менi в душi виростають Ероти, лютiшi за гiгантiв..." Радiла сво©й стрункотiлостi, бiлолiкотностi, бiлоколiн-постi. Жiнка з тiлом бiлим, мов дерево без кори. Дерево вмира╨ без кори. Журина вмерла, коли розтоптали ©© сором. Iмператриця ж не вмерла. "Iмператриця нездужа╨". Чому не вмерла? Навiщо жити? Iмператор приходив щодня. Терпляче ждав ©© видужання. Став мовби таким, як був у Кведлiнбурзi. Може, сам вжахнувся? Може, ка╨ться? Бо©ться церковного суду, суду божого, коли людським знехтував? Колись вона шукала в ньому чогось високого, незбагненного, шукала пристрасно, вперто. Бо тiльки ж починала справжн╨ життя, сподiвалася на нього. Тепер тьмарився свiт перед чорними тiнями, якi вiд нього падали. Заплющувала очi, щоб не бачити Генрiха, а вiн вважав, що то вона прихову╨ грiх, який б'╨ з ©© очей потужними струменями. Були часи, коли вiн готов був цiлувати жiнкам ноги. Згадував це, як кошмарний соп. Ось лежить перед ним нiжна, молода, врода рветься з ©© лиця тобi навстрiч, а вiн готовий задушити цю жiнку. Сам не знав, що його стриму╨. Далекий вiд нiжностi, чужий жалощам, несподiвано вiдкрив у собi терплячiсть, умiння чекати. Чого ще ждав од життя, окрiм влади й змагання за владу? Доторкнувся до руки ╙впраксi©, казав тихо, майже проникливе: - Тiльки старi люди вмiють чекати, бо вони_ _ближчi до вiчностi. Молодiсть нетерпляча. Вона вiдкидала його руку. Здрiбнiла ©й душа, усю поглинала якась брудна твань, але ще хотiла боротися, не вiддаватися, бити зневагою, вiдразою, гордiстю. Чи покине коли-небудь ©© гордiсть? Лiпше вмерти, але зостатися вiльною, незалежною, чистою, вернути свою душу боговi, природi, первiсним свiтам такою ж чистою, як отримала ©© при народженнi, не принизитися нi в чому, не дозволяти заплямувати себе брудом. Навiщо народжувалася? Аби стати святою i говорити з янголами а чи страждати отут на землi? Не вибирала страждань - отримала ©х якоюсь вищою владою i ма╨ нести цей тягар, поки й стане снаги... ╞© краса стане предметом захватiв. Оспiвуватимуть ©© прекрасне золоте волосся, лоб, бiлiший за лiле©, бiлi руки з тонкими, довгими й гладенькими пальцями, молоде, прекрасне й ласкаве тiло... Та коли явля╨ш якусь цiннiсть для свiту, то нiколи не зможеш уникнути образ. Iмператор повiтав ©© перший вихiд пiсля недуги досить дивним, сказати б, зловiсним чином. - Сподiваюся, ви вже ма╨те силу супроводити мене до собору? - спитав вiн. ╙впраксiя затiпалася в нiмому криковi: "Нi, нi, нi!.." - Тодi чому_ _ви в чорному? - поспитав вiн. - Я в жалобi по мо©й годувальницi. - Як довго триватиме ваша жалоба? - Так, як велить звичай мо╨© землi. - Сподiваюся, це все ж не завадить вам супроводжувати мене в собор? Вiн знущався вiдверто й жорстоко. Вона вiдповiла йому тим самим: - Тiльки мертвою! - Менi потрiбна жива жона. Мертвi мо© во©ни. Маю ©х задосить. Вони слухнянiшi за живих i не мають примх. - Ви робите мертвим усе, до чого доторка╨тесь, як цар Мiдас! - Вiн перетворював усе на золото. - А золото мертве. Тiльки людина живе, i тiльки тодi, коли вона чиста. Вiн похмикав собi в рудяву борiдку, нiщо його не могло збентежити. - Сподiваюсь, ви не збунту╨тесь, коли я прийду до ложницi. - Це ваше право. - Прекрасно! I нiхто не зможе стати менi на перешкодi! Уночi знов було те саме. Нахабнi челядники, роздягання й покладання, важка книга в руках у Генрiха. Невже можна зберiгати спокiй пiсля всього, що сталося то© ночi? - Що читатимете, ваша величнiсть? Ненавидiла й зневажала тепер iмператора, як може це робити жiнка молода, повна сил i бажань, але водночас i огиди до такого чоловiка. Видерла в нього з рук важку книгу, яку вiн уперто тягнув у постiль, розгорнула там, де було вiд пророка Осi©. - Читай оце! Не стала ждати, прочитала йому сама. Голосно, майже криком: "Збiр п'яниць звироднiлих учинився розпусним, ©хнi провiдники покохали нечистiсть". I ще: "I глибоко вгрузли в розпусту". Генрiх зiсмикнув з не© покривало, вхопився за сорочку на грудях. ╙впраксiя, зайнята важкою книгою, нiяк не могла вивiльнитися, щоб оборонитися, вiн розпанахав на нiй сорочку, сичав ляскучо в обличчя: - Поставлю такою, як у день народин! - Не смiй! - Бачити тебе нагою! - Пусти! Вирвалася, зiскочила з ложа, вiдбiгла за поставець з вином i келихами, з яких ще й не пили жодного разу в дружбi й любовi, здригалася вiд холоду, несподiваний, страху. За вiщо такi муки? Нема на землi нi правди, нi милостi! А вiн розтелесовано зiстрибнув з ложа, побiг до дверей, кричав, забувши про високу гiднiсть: - Не будь нiчия! Не будь нiчия! У самiй сорочцi, босий, без свiчки, по нiчному палацу _з _цим божевiльним криком. Iмператор? Чи, може, то сниться? I смерть Журини - теж сон? I безнадiйна самотнiсть, i безпомiчнiсть - теж сон? Де знайти силу? Де помiч? Боже мiй, запали мене!.. Аби володiла властивiстю й умiнням вiдштовхувати вiд себе, була б, мабуть, щасливою. Покалiчитися, попсувати свою вроду, знищити ©© - будеш щасливою. Але тако© цiни платити не могла. Не приходило ©й на гадку таке нiколи. Бо вродливiсть була для не© способом життя, призначенням на цiй землi, як для iнших бува╨ призначення iмператорами, святими, генiями, шаленцями й мучениками. Власне, була мученицею, бо врода варта того. Так замкнулося коло: врода й мучеництво. Вицокуючи зубами, ╙впраксiя перехилила золотий глек, влила в келих трохи вина, вiдпила, сподiваючись бодай трохи зiгрiтися. Скинула з себе недодерту iмператором сорочку, пожбурила ©© на пiдлогу, залiзла пiд хутряне покривало, зiгнулася, мало не торкаючись колiньми пiдборiддя, заклякла, намагаючись забутися. Цiлющiсть непам'ятi не приходила. На сон сподiвань не було. Потрiскували вогники свiчок. Мертва тиша лежала в темному палацi. Тиша давила на не©, може, тому й не почула нi шереху, нi шелесту, нi лоскоту босих нiг по кам'яних пiдлогах, майже вмерла вiд жаху, коли з обох бокiв iмператорського ложа виникли з темряви зовсiм голi юнаки, бiгли вiд дверей, оббiгали ложе, охоплювали його, озвiрiло, хтиво тягнулися до не©, один, два, три, чотири, п'ять... Мов кинутi якоюсь злою силою, посланi й насланi, може, й поза власним бажанням, може, корилися злiй силi й аяочиннiй волi, боятися мали там, за дверима, тут не було для них нiякого страху, хiба що юнацька нiяковiсть, яку скинули разом з одягом, а тут мали здолати швидкiстю, рiшучiстю, нахабством. ╙впраксiя вмить збагнула свою цiлковиту безбороннiсть. Не мала в постелi навiть мiзерiкордi©, подаровано© колись братом Ростиславом. Один раз захистилася, вдруге вже не вийде. Та й що б могла вдiяти проти п'ятьох. Слаба iстота, обезвладнена й зрозпачена. - Стiйте! - гукнула до нападникiв. Вони мовчки рвали з не© покривало. Вхопившись з обох бокiв ложа, кожен тягнув до себе, тiльки це ще рятувало ╙впраксiю. - Не смiйте!! Смiли, знали свою безкарнiсть тут, у ложницi, велено ©м недвозначно й погрозливо, мали вчинити те, до чого кликала ©х надсила. Кублитися, гнiздитися, верлюжитися! У кубла! У ложа! На кораблi розкошiв i невситимостi! Iмператор знав, кого посилати. Дiяв безпомильно. Не вiдступлять, поки не зроблять свого. Iнакше за дверима жде смерть. Голих вiзьмуть у мечi твердi й суворi во©ни. - Вiзьмiть ©©,- кричав вiн ©м, i всi слухали.- Вiзьмiть ©© так, як тiльки можете взяти, ©й не досить iмператора! Цiй розпусницi нiчого не досить! Це всесвiтня блудниця! Хай здрига╨ться пiд вами всiма! Туди! Швидко! Негайно! ╙впраксiя знала, що це кiнець. Покривало трiснуло, розповзлося, напасники побачили ©© тiло, ©© наготу, ©© всю. Тодi вона стрибнула просто на них, через них, за них, випручалася, вив'юнилася, забiгла за той самий поставець з вином, за яким уже ховалася вiд iмнератора, гукнула ©м з тою владнiстю, на яку спромоглася в цю жахну хвилину: _-_ Стривайте! Чого вам треба? Ви хочете_ _взяти мене? Але ж вас п'ятеро. Хто перший? Сама не вiрила, що може таке казати, але знала: це остання надiя на порятунок. Тi п'ятеро, збившись в купу голих вiдворотних тiл, розгублено мовчали. Справдi, хто ж з них перший? Вони не вмiли про це подумати, iмператор теж забув. Хто ж? - Ви рицарi, а не пси,- кидала вона_ _©м зневажливо й погордливо.Перед вами жiнка. I ваша_ _iмператриця._ _Хто може вважати себе найдостойнiшим? Справдi: хто? I чому той, а не iнший? Були просто голi й молодi, не було тут нi походження, нi становища, нi ба- гатства, нi впливу. Однаково голi, з однаковими велiннями вiд iмператора. - Слухайте мене,- уже наказувала ╙впраксiя,- я даю вам вино. Ви повиннi випити зi мною ось з цього iмператорського жбана. Iз золотих келихiв. Я питиму разом iз вами. Хто перший спорожнить свiй келих, той буде перший для мене. Принесiть менi он ту скриньку! Вони кинулися всi вiдразу, усi вхопилися за скриньку, подаровану iмператрицi косоплечим Кирпою, так донесли до ╙впраксi©, поставили ©й до нiг. Вона спокiйно вiдкрила Кириин подарунок, дiстала золоте дзеркало й глянула в нього, мовби була сама в ложницi й неквапливо пiдбирала собi розтрiпане волосся. Тодi вiдкрила потайне дно. Тьмяним золотом блиснули довгастi вузькi келихи. Вона дiставала ©х по одному, брала лише двома пальцями, ста- вила коло келихiв iмператорських - один... два... п'ять... Лишався ще й шостий. Взяти й собi? Налити, випити, не знати бiльше нiчого? Вiдчути полегкiсть навiки? Глянула на тих, жадiбних, нахабних, безсоромних, власне, уже й неживих, дотлiлих покидькiв свiту. Хiба заради таких варто вкорочувати собi вiку? Життя прекрасне, воно все в грi чистих сил, то чому ж вона ма╨ вiдбирати в нього свою пречисту силу?.. Наливала вино в келихи твердо й умiло, налила собi у величезний iмператорський, саджений смарагдами й рубiнами, пiднесла його. - Берiть! Хапали, штовхалися, мурчали, як звiрi, хлептали наввипередки, посуваючись до не© ближче й ближче, аби не втратити свого, аби випередити iншого, аби допастися першим, може, й не так у бажаннi розкошiв жiночих, як милостi вiд iмператора. Вона дивилася на них поверх свого келиха, дивилася холодними, примруженими очима, вiдступала поволi, ждала, чи не пiдвiв ©© Кирпа, чи не обманув його ромей з Тмутороканi, чи станеться те, на що вона сподiвалася, доведена до вiдчаю й безвиходi. Вони стали всi враз, мовби гуркнулися об камiнь. Ще були подивованi, ще не вiрили сво©й раптовiй закляклостi, ще стояли, а вже були мертвi. Тiла ©хнi вбитi були отрутою, мозок ще дiяв, мозок пiдказував ╨дине, що мiг пiдказати цим сановним рабам, цьому послiду людському, мозок пiдказував просити, благати прощення, милостi, милосердя. Усi вони попадали на колiна, спробували повзти до ╙впраксi©, лизали холодну кам'яну пiдлогу, вхлинали в себе виткi рослини, барвистих птахiв, чудернацьких звiрiв, викладених з рiзнобарвних моза©к, вони ще не вiрили, що вмирають, хоч були мертвi, ще не вскочивши до ложницi й не кинувшись на цю чисту й неторкану нiким жiнку. Отрута ромейська дiяла швидко й безжально. Судомило члени, вилазили з орбiт очi, чорнiли нiгтi. ╙впраксiя вже не вiдступала, бо не мала сил. Тремтiла дрiбно-дрiбно, як осичина в безвiтряний день. Затиснутий у руцi келих перехилився, червоне вино лилося ©й на тiло, на стегна, на живiт; вона не зауважувала того, стояла в червоних краплях вина, з розширеними вiд ляку величезними очима, з розтрiпаним довгим бiлявим волоссям, прекрасна й нiжна, мов янгол грiху й злочинiв, i такою побачив ©© iмператор, який тихо прокрався до ложницi, сподiваючись на iнше видовище. Вiн мовчки, хижо й умiло перестрибнув через мертвих, допався до жони, згрiб ©© в обiйми, з риком i гарчанням понiс до лiжка, келих загримiв по пiдлозi, руки ╙впраксi© звисли безсило, була мов мертва, але Генрiх вже нiчого не помiчав, задихався вiд захвату, вiд щастя, i тут сталося мiж ними болiсне, тяжке, стидке й огидне... ЛIТОПИС IСТОРIЯ Й ЛЕГЕНДА Подi©, навiть найвiрогiднiшi, у тi вiддаленi часи часто поступалися мiсцем благочестивому обману. Iстину шукали в словесних запевненнях i вiроломних присягах. З поваги до минулого намагалися зобразити його не таким, як воно було насправдi, а таким, як воно мало бути. Брехали королi, брехали ╨пископи, брехали монахи-хронiсти, усiх затьмарили брехливiстю папи римськi, оголосивши пiдроблений документ, так званi "лжеiсiдоровi декреталi©" про дар iмператором Костянтином верховно© влади римському ╨пископу.Правди боялися, ©© всiляко ховали, надто ж коли йшлося про високих особистостей. Люттiхський ╨пископ Отберт, який 1106 року написав панегiричну iсторiю життя iмператора Генрiха, здогадуючись, що правда рано чи пiзно стане знаною, вирiшив випередити всiх тих, хто дошукуватиметься iстини, зобразивши подi© з тою мiрою уяви, яка була вiдпущена йому природою i продиктована церковним лицемiрством: "В опочивальнi Генрiха лежали слiпi, кривi, всiлякi болящi. Сам iмператор роззував ©х, укладав спати. Вночi вставав i вкривав ©х, не остерiгаючись доторкнутися й до тих, хто за самим характером сво©х хворощiв бруднив постiль". Та незалежнi уми iснували за всiх часiв, i ось, обурюючись незграбною брехнею ╨пископа Отберта, пода╨ до нас голос його сучасник, полемiст Гергог: "До участi в цих та©нствах була притягнута нова iмператриця, яка нiчого про них не вiдала. Випробувавши цей культ нечестя i на iнших, i на собi, попервах вона мовчала через жiночу сором'язливiсть, а коли величина злочинiв подолала жiноче терпiння, вона розкрила цю справу священикам i ╨пископам i стала шукати нагоди для втечi". Писання Отберта названi "Iсторiя", гiрка правда Гергогова занесена до ре╨стру легенд. Виходить, що легенди бувають правдивiшi за iсторiю. ВТЕЧА Нiжнiсть потоптано, сором вiдiбрано, гордiсть осмiяно - що ж лишилося? Мiж ╙впраксi╨ю i Генрiхом розверзлася прiрва така безмежна, що годi було й думати тепер чимось ©© заповнити. Життя цiлого не досить, а що ╨ в людинi, окрiм життя? Зрозпачена, безсила, змучена, ╙впраксiя плакала впродовж багатьох днiв, не приховувала слiз, зробила сво© сльози викликом, погрозою, збро╨ю. Нiколи не гадала, що вистачить у не© мужностi на такий плач. Хай почують усi! Хай побачать ©© пречистi сльози i вжахнуться вiд того бруду, серед якого живуть разом iз сво©м iмператором! Хай ввiрветься ©© плач в бурмотiння ╨пископiв, у скрипiння пер у монастирських скрипторiях, хай заглушить вiн нахабне дзвенiння збро© й iржання войовничих рицарських кобилi Вона принесла цi дитячi сльози з далеко© далечi, iз сво╨© молодо© землi, з молодою мовою i незатьмаревими звичаями. I хоч тiло ©© набуло дорослостi, у душi лишалася дитиною, бо що таке дитина? Просто маленька людина. Так само як дорослий повинен вважатися дитиною великою. Цi ж тут вихвалялися сво©ми старощами, .сво©м триванням аж од самого Риму, сво╨ю iсторi╨ю, а що мали насправдi? Бруд, ганьбу, нiкчемнiсть. I коли така ©хня iсторiя, коли такий час, у якому вони тривають, сповненi пихи, то нащо вони ©й? Вирватися, випручатися, вискочити! Куди i як - ╙впраксiя не думала i не вiдала. Не могла в_ _тi розпачливi днi збагнути й того, що людина не може жити поза iсторi╨ю, як не може не дихати. Та й не хотiла бiльше нiякого знання, бо вже переконалася, що знання - то гiркота, небезпека i що за надмiр знання неминуче пастас вiдплата. Хотiла вирватися, втiкати, бiгти свiт за очi. Не мала помiчникiв, нiкому не могла вiдкритися, навiть сповiдниковi сво╨му Бодо не сказала нiчого, бо вже переконалася в його нещиростi й безсиллi. Виборола собi недоторканiсть слiзьми, iмператор пiсля то© ночi смертi, ганьби й болю лякався, видно, ╙впраксi©, щосили вдавав заклопотанiсть державними справами, навiть Заубуш виказував всiляку поштивiсть, хоч плата йому вiд iмператрицi завжди та сама: зневага й погорда. Сльози ж слугували проти всiх. Свiт закрутився в сльозах. Днi належали ©й. Iмператор вершив iмперськi суди, приймав послiв, розсилав гiнцiв повсюди, закладав першi каменi майбутнiх замкiв, палацiв, соборiв, надто ж соборiв, бо мав збирати в них люд, не давати йому розпорошуватися, забувати про державну спiльноту. А ще: iмператор, як завжди, готувався до вiйни, бо ж iмператори те й знають, що йдуть на вiйну або повертаються з вiйни. У собори людей збирано iменем i так званою всемогутнiстю бога, до себе ж iмператор прихиляти спiльникiв мав ласкою, щедрiстю, панiбратством. Тому ночi гинули в гучних учтах, холоднi похмурi палацовi зали затоплювало криваве палання смолоскипiв, змерзлi й голоднi барони з стуком-грюком падали за столи, ╨пископи квапливо благословляли трапезу, iмператор вiдривав перший шматок, вiдпивав перший ковток, iмператриця теж мала сидiти поряд, бо так велiв звичай i вимагала держава, яка вимага╨ од усiх, нiкого не звiльняючи вiд обов'язкiв, i обов'язки тим тi вищi i обтяжливiшi, що вище сто©ш ти в загальнiй 'i╨рархi©, аж iнодi зда╨ться, нiби нема╨ i╨рархi© прав, iсну╨ тiльки i╨рархiя обов'язкiв. ╙впраксiя сидiла на учтах заплакана. Попервах це щоразу бентежило баронiв, бо де ж це бачено: iмператриця показу╨ всiм сво© сльози! Та учта набирала розмаху й розгону, пилося щедро й пожадливо, ©лося ще пожадливiше, червонiли морди, хижо виблискували очi, важко падали на дубовi стiльницi набряклi кулаки, у заводiяпько-му криковi чорно зiпали роти, запановувало ╨днання пиякiв, солiдарнiсть ненажер, спiльнота темних пристрастей, роз-клекотанiсть, роззухваленiсть, розсвиняченiсть... Згортали зi столiв кухлi з пивом, на©дки, нахвалялися, лаялися, погрожували. Вискакували на столи, вигецували, топтали страви, посуд, пiд п'яний регiт намагалися поцiляти в голови, у пики, тi, хто сидiв, хапали розтанцьованих, рвалв за ноги, валили разом зi столами, у грюкотi, прокльонах, реготнявi все переверталося, свiт перевертався... Не хотiлося жити в такому свiтi, вiн вартий був хiба що слiз. Але обпилих баронiв уже не бентежили сльози iмператрицi, як то було на початку учти. Сприймали ©© заплакане личко як щось недоречне, дивне, чуже. Навiть не дивувалися - обурювалися: - Iмператриця - i в сльозах? - Чому вона плаче? - Як смi╨? - Тут нiхто не плаче! - Не повинен! - Не ма╨ права! Генрiх i собi iiiдкрикував баронам. Голос у нього був високий, ляскучий, голос для вiдстаней, голос для всiх одразу i нi для кого зосiбна. Принаймнi не для не©, нi, нi! Про що мала говорити з цим жорстоким i брудним чоловiком пiсля то© наруги, яко© зазнала вiд нього? I що ©х ╨днало? Iмперiя, спiльна безвихiдь чи ота страшна нiч смертi, ганьби й жорстокого сорому? Генрiх намагався бути уважливим бодай на учтах, перед баронами. ╙впраксiя була байдужа. Байдужiсть виказувала навiть у сво╨му плачi. Слiзьми, мов прозорою запоною, вiдгороджувалася вiд усього, хотiла вберегтися вiд ще бiльшого бруду,неминучого, поки ти серед цих п'яно-зажерливих,_ _хижих,_ _невситимих. - Ви не приклику╨те мене до себе,ображався Генрiх. - Нi! - Не хочете бачити свого iмператора? - Було б злочином одривати вас вiд державних справ. - Це вдень, а вночi? - Вночi ви врива╨теся без запросин. - Я просто приходжу, бо маю право. Iмператоровi належить усе. - ╙ межа, яко© переступити нiкому не дано. - Що це за межа? - Людська душа. Серце. Туди нiхто не може пробитися силомiць. Хоч би мав усiх во©нiв свiту. - Менi зда╨ться, я зазирнув колись у вашу душу. - Сталося непорозумiння. Бiльше не буде. - Знайте ще й те, що всi шляхи до жiночого серця ведуть через ©© тiло. Тiло - це справдi фортеця, часом непереборна. Але ж вiдомо, що думки й намiри мужа жона прийма╨ лише з любов'ю, доповненою тiлесно. - З любов'ю_ _ж! - А що таке любов? Невловимiсть, як i душа. Я не люблю невловимостей. - Вам бiльше до смаку брутальнiсть. Я вже зазнала, з мене досить. Нашi розмови не приведуть нi до чого. Нiщо вже не приведе. Вiн вiдступився. Не тягнув ╙впраксi© на нiчнi зборища до крипти собору, не вривався до ложницi, знов залiг у сво╨му безсиллi, збирав сили на цю жiнку, тим часом давши ©й спокiй. Була вже зима. Майже без морозiв, якась несправжня, iнодi вночi падав снiжок, до ранку залягав у ровах, на_ _вежах_,_ на покрiвлях, але вiдлига з'©дала його за день, i земля знов була гола, голий камiнь, голi дерева, усе мов суцiльне здригання. Було самотньо, сумно, тяжко, нестерпно тоскно. Хотiлося завалистих, безгучних снiгiв, у яких вмирають всi вiдголоси, i великого червоного сонця над ними, спокiйного i приступно-лагiдного. Вкутана в_ _м'якi снiги далека рiдна земля i ледь притрушена олив'яно-сiрим, мовби цокiтливим iне╨м, ця кам'яниста пустеля, уся в холодних корчах з маленьким кривавим сонцем у пронизливо-мерзлякуватих безмежностях. Скiльки й жила ╙впраксiя в цiй землi - сонце щоразу мовби малiло й малiло, загрозливо й недвозначно, так нiби наближався кiнець свiту. Та молода жiнка чи й спроможна вiдчути вимiри свiтовi, зате розтривожено вловлю╨ безжальне вкорочення власного життя, що впiйманою птицею зiщулю╨ться, стиску╨ться й малi╨, мов оте чуже сонце на чужому небi. Що роблять чеберяйчики, коли ©м сумно?.. I хоч не цвiла весна, не кликали пташиним спiвом зеленi лiси, не стелилися просонценi дороги, нiщо не вабило до мандрiв, ╙впраксiя запрагла прогулянок, подорожувань, знайомства з близькими, а то й вiддаленими краями. Воля iмператрицi священна. Що може стати на завадi ©© щонайнесподiванiшим забаганкам? Iмператор сам випроводжав ╙впраксiю зi Шпе╨ра, тодi зустрiчав у Вормсi, жваво обговорював напрямки ©© мандрiв, розсилав гiнцiв iз велiнням, аби належно прийняли iмператрицю там i там; видiлено було великий почет, вiдправлено обози з припасами, везено скарбець з iнсигнiями й коштовностями iмператрицi. Невiдлучно був коло ╙впраксi© нестарiючий вузьконосий абат Бодо, якого не збентежило нi розкриття iмператрицею злочинних нiчних та©нств Генрiха й Заубуша, нi безсилля зарадити будь-чим. I не вiдступався вiд свого сповiдництва, вперто, тупо, з вiдразливим сластолюбством допитувався в нещасно© жiнки на сповiдi: - Чи ти робила, як це мають звичай робити деякi жiнки? Не соромився слiв, здатних зробити розпусною найчистiшу душу, брав ©х уже готовими з покаянно© книги вормського ╨пископа Бурхарда "Corrector", а той, складаючи свою безжально-цинiчну книгу, яку радив сповiдникам для бесiд з прихожанами про ©хнi грiхи, виправдовувався тим, що у Вормськiй ╨пархi© занепада╨ моральнiсть. Щойно залишаючись вiч-на-вiч зi сво©м духiвником, ╙впраксiя вже знала, що почу╨ щось святенницько-хтиве. А що могла вдiяти вiддана в наругу спершу маркграфовi, тодi iмператоровi, а ще боговi, церквi, ©© слугам, оцьому вузьконосому абатовi, приставленому до не© вже й не богом, а всiма дияволами свiту! Хотiла позбутися абата, пишного почту, всього супроводу, металася туди й сюди по Франконi©, по Швабi©, по Баварi©. Не могла нi вирватися, нi втекти, нi забутися. ©© зустрiчали, перехоплювали, усi прагнули мати в себе таку високу гостю. Барони-кроволюби влаштовували на честь iмператрицi турнiри й лови. Лилася кров людська й звiрина. Барони жували м'ясо коло дикого вогню, розкладуваного серед камiння. Вогонь рвався з каменю, а ©© душа рвалася звiдси, вiд цих рицарiв, вiд ╨пископiв, пурпурових, мов те вино, що ним обпивалися, вiд кострубатих замкiв i камiнно© тяжкостi соборiв. Опинитися б у сво╨му недосяжному дитинствi, стати вiльною вiд прискiпливостi запитань, провин i лякiв! Але свiт був безжальний до не©. Свiт, сповнений та╨мниць, нещасть i болю. Може, бiль даний людинi як сторож i опiкун життя? Без болю й самого життя не було б. Навiть дерево вiдчува╨ бiль. Навiть камiнь. А страждання? Чи всьому сущому судилися страждання? Iшли свята зимового дерева. Дерево хвали, святощiв, здоблене, радiсне, яснiло серед смуткiв i нещасть, простий люд впивався пивом, втiшався повiльним спiвом, ще повiльнiшими танками - хоппельдейом, рiдеванцом. Однi кружляли довкола прикрашеного дерева, другi притупували, приляпували. Знали цi люди неволю, биття, голод. Було ©х завжди забагато, аби на©датися досхочу. Але не заламувалися, не впадали в розпач, уперто громадили камiнь, вибудовували села, городи, замки, собори, вмiло прикрашали камiнь зображеннями овочiв, квiтiв, чужих i сво©х святих, мили, чистили, шкребли - неоковирнi, неповороткi, але роботящi, впертi, ласi на чуже, жадiбнi до життя, спраглi продовження свого роду. Клали дiтей спати пiд колисками, щоб сховати вiд зло© Перхтель, на роздорiжжях виставляли вiвсяну кашу для безжально© Берти з залiзним носом: хай бачить, що люд не ©сть скоромного, бо ж вiдомо, що Берта розпотрошув нескоромленi животи й набива╨ ©х сiчкою. Аби досягти в новому роцi бiльшого, нiж торiк, сiдали, перепоясанi мечами, на покрiвлях або на волячих шкурах на перехрестях дорiг. По селах водили Клаппербока - перебраного в козлячу шкуру чоловiка з дерев'яною головою. Го-го, козел, го-го, сiрий! Спiвали про якесь гiрське царство, куди не залiтають вiтри й де не плющать дощi, такi остогидлi в долинах. Було в цьому всьому щось вельми гарне, чисте й невинне. ╙впраксi© хотiлося смiятися й плакати водночас. А то зiскочити зi сво╨© бiло© iмператорсько© кобили, сплестися руками з отими розвеселено-неаграбними, заспiвати й собi: "Бiла кобила березу везла, на льоду впала та й розбила. З гори покотилась, на пень настромилась..." А в баронських замках знов нескiнченнi учти, виснаження величчю, нестерпна запобiгливiсть. Там вiрили в чуда, перебирали без кiнця сни, лякалися невиразних жахiв, кожен замок мав сво© легенди, сво©х привидiв, сво© кошмари. Десь когось убили, замучили, втопили, розрубали, на шмаття, задушили, десь хтось щез безслiдно, щоб з'явитися саме сьогоднi, саме пе© ночi, саме тут, саме... Лякали ©©, а не було страшно. Страх був позаду, у поверненнi, у неможливостi уникнення сво╨© д