олi - гiрко© долi. А названо ж ©© ╙впраксi╨ю - Щасливою, а тут - Адельгейдою, мовби для усталення нерозривностi з усiма отими Адельгейдами, що були iмператрицями, жили в пишнотi, похованi в пишних iмператорських криптах, увiчненi в книгах i на золотом писаних мiнiатюрах. Думка загубитися серед цих людей викликала в нiй жах. I ось тодi вночi прийшли до не© чеберяйчики i сказали: "Втiкай!" Не знала, де вона i в який бiк ма╨ попровадити свого коня. Не вмiла осiдлати коня, та й не годилося iмператрицi самiй це робити. Не бачила чеберяйчикiв, не була певна, що то вони, але виразно чула голос, а хто б ще мiг його подати? Батько? Забув про доньку в сво©х державних турботах i вiчнiй змаганинi з ласими до волостей племiнниками. Мати? Впивалася сво©м князiвським становищем, як солодким трунком, забула про все: звiдки вийшла, кого привела на свiт. Журину не вберегла. Косоплечий Кирпа, може, скльований десь хижим птаством пiсля невдало© битви. Був ще Журило. Лякалася згадки про нього. Ховала пасмугу вiд ножа на правiй руцi. Виказала себе вiдразу, пiсля вже не змогла втримати дружинника коло себе. А вiн сказав на прощання: "Золотi тво© очi, ╙впраксi╨!" Не вiн тепер подавав голос, не вiн, хоч i сказав отодi про золотi очi... Тодi лишилося тiльки одне: чеберяйчики. Повiрила вiдразу, сповнилася рiшучiстю, вiдвагою, не ждала ранку, зiбрала сво© коштовностi, взяла iмператорськi iнсигнi©, десь когось знайшла, розштовхала, збудила, звелiла коротко: "Коня менi!" Знетямлений чоловiк робив, що велено, осiдлав, помiг забратися в сiдло, тримаючи коня за вуздечку, довiв до брами, мовчки махнув сторожi, вклонився услiд. Бо ж iмператриця! А всi ©© забаганки - священнi. Куди по©хала, чи надовго, чому вночi, чому сама? Хто б те змiг спитати. Вранцi вiсть про несподiваний вiд'©зд iмператрицi сполошила всiх. Абат Бодо клекотiв од лютi, хоч i вiдав, що вiд бога нiхто не втече. Як то? Випустити слабу жiнку самотню, без супроводу, серед ночi? А вона по©хала, не порадившись зi сво©м духiвником, не спитавши його думки, не натякнувши навiть? Пiдступнiсть i невiрнiсть - iм'я тво╨, жiнко! Абат кинувся до господаря замку. Червономордий барон, хоч i збентежений несподiванкою, усе ж намагався вдати спокiй. Iмператор? А що йому iмператор? Просив прийняти iмператрицю - було зроблено. Схотiла по©хати деiнде, то й хай. Три речi людина може вважати сво╨ю власнiстю: багатство, тiло й час. Коштовностi Адельгейда взяла, тiло сво╨ мав завжди при собi i може обдарувати кого захоче, часом сво©м теж порядку╨, поки й жива. Не остерiг ©© духiвник? Га-га, дух божий понад землею лiта╨, обiйдеться без абата Бодо! Все ж квапливо споряджено гiнцiв навсiбiч, послано тривожне звiдомлвння Генрiху. Зникла iмператриця! Пропала, втекла, щезла! Де шукати? Як наздогнати? Що з нею? Чи жива? А ╙впраксiя гнала коня наослiп, болiли ©й стегна вiд пiдскакування, земля ©здила на боки, чорний страх бив iз гiр, з долин, звiдусюди, все було вороже, весь свiт був ворожий до втiкачки, бо втiкачi не належать нiкому, ©м судилося переслiдування, гонитва, погрози, поневолення, коли й не смерть. Проти втiкача завжди i земля, i небо, i люди, i боги; втiкачi викинутi а життя, в iснування, вони роблять це добровiльно, не витримавши примусу й упослiджень, з якими iншi миряться впродовж цiлого життя. Щастя - у втечi, у волi, у непiдвладностi! Свiт широкий - воля! Куди ноги несуть i куди очi дивляться. Втiкати, втiкати, втiкати вiд усього: вiд принижень, вiд визискiв, вiд ганьби, вiд голоду, вiд жорстокостей, вiд богiв i царiв, од само© смертi! Куди втiкати, нiхто нiколи не зна╨. Туди, де нас нема. Де земля товща. Де хлiб пишнiший. Де м'ясо жирнiше. Може, через те втiкачi ловляться, Коли й не людьми, то смертю... ╙впраксiя не хотiла вмирати. Жити! У сонцi, у травах, у пташиному щебетi, у мiсячному сяйвi. Жити! Молилася в душi не знати й кому. Сховай мене! Не дай мене! Порятуй мене! Вiдiшли додому. Не належала до невиразного племенi втiкачiв з невизначенiстю ©хнiх мандрiв. Знала, куди втiкати. Додому! До рiднизни! На схiд сонця! До свого сонця - великого й прекрасного! А це маленьке нехай лиша╨ться тут. Кожному сво╨ сонце миле. Додому! До Ки╨ва! Була малою, дурною, необачною, покинувши свою землю. Не мала часу нi для каяття, нi для жалю. Додому! I тодi побачила першого чеберяйчика. Першого - i вперше. Стояв попереду, далеко чи близько - не збагнеш. Був якраз на путi в коня, на його бiгу, мав би потрапити пiд копита - ве лякався. У непробивнiй темрявi ночi свiтився, нiби мав на собi сонячний промiнь. Такий маленький, що сховався б у жолудевiй шапочцi, видався ╙впраксi© бiльшим за все довкола - чи то вiн миттю побiльшав, затуливши собою пiвсвiта, чи вона змалiла до його розмiрiв i вiдбула мандрiвку туди й назад, до чеберяйчика i знов на коня в одне змигнення она, як та свята Бригiтта, що здiйснила подорож з Iрландi© до Iталi©, встигнувши лиш раз моргнути. Який вiн - старий, молодий, як зодягнений, як стояв, як дивився, не могла помiтити. Вдарила ©й у серце його лагiднiсть, вразив тихий, але виразний голос, голос був молодий i мова молода, рiдна, забута-презабута. - Отак i ©дь,- сказав чеберяйчик. I махнув рукою. Бо мав руки, ноги, все як у людей, тiльки поменшене. Адже мала дитина ма╨ в собi все, як доросла людина, а очi ©й даються вiдразу на все життя - вони не ростуть, не бiльшають, ╨ такi, як ©х дано. У чеберяйчика теж були людськi очi. Великi, гарнi, може, й чеберяйчика не було, а самi тiльки очi? Золотi. То не в не© золотi очi, а в чеберяйчика. Журило помилився, сказавши: "Золотi тво© очi, ╙впраксi╨!" ╞хала далi бея страху, бо сяяли ©й попереду золотi очi, чеберяйчик мовби вiдбiгав перед нею, вiдсовувався, вiдлiтав, був як гори, як лiси - всюдисущий, добрий, турботливий. - Як це ти можеш? - спитала вона його. - Я не той, я iнший,- вiдповiв ©й чеберяйчик.- Перший лишився. Там, де ти його бачила. - А ти ж який? - ...цятий. - Скiльки ж вас? - ...сот i тисяча. Скiльки треба, стiльки й буде. - I вам не страшно тут? - Ми не вiда╨мо, що то таке. Вона ©хала далi, чеберяйчики значили ©й путь, виходили з лiсових горiхiв, виступали з серцевини дубiв, iз сирого кореня, з палого листя, з трави-переступня. Коли пере©жджала через рiки, потiшали ©© пiсенькою: "Ой пiд мостом риба з хвостом, а на мостi молода..." Коли треба було ©й перепочити, проганяли вiд ╙впраксi© несплячки, насилали на не© дрiмливицi й сонливицi. Коли хотiла ©сти, давали ©й золоту хусточку, вiд одного помаху яко© розчинялися брами замкiв i городiв. Коли хотiла мiняти коня, приводили сiру козу, примовляли: "Козо, козо, сере-пенися!" З кози сипалося золото. ╙впраксiя купувала нового коня, а коза все була цiла. Бив мороз - чеберяйчики заводили сумовито©: "Сьогоднi рiчечка бистрою йшла, на завтра рiчечка тихенька. Притиснув ©© лютий мороз. Сьогоднi Пракся весела була, на завтра Пракся смутненька. Обняла ©© чужина..." Вiдстанi, пустища, ворожнеча, порожнеча... У лiсi-недоборi блудило блудцiв сiмсот молодцiв i чотири. А всi вони - чеберяйчики. Серед безлюддя й безгомiння постала перед ╙впрак-сi╨ю скляна гора. Свiтилася прозорiстю, сяяла небесно, а ставало чомусь страшно. Зляканий кiнь густо перебирав ногами, визмiював тугу шию, ловив засльозено прекрасним оком погляд сво╨© несамовито© вершницi. Вона спитала чеберяйчикiв: - Об'©хати? - ╞дь прямо. Кiнь не йшов. Не свiй кiнь - чужий, лякливий i зрадливий. Вона що спитала: - Може, об'©хати? - Прямо ©дь! - А як спробувати? - ╞дь, як кажемо. Кiнь не йшов. Втрачалося те, що не верта╨ться нiколи: час. Час належить людинi або не належить. Чеберяйчики тут безсилi. Вони заплакали золотими слiзьми з золотих очей, сказали ╙впраксi©: - Прощай. I опинилися в рiднiй землi, де ©х не дано нiкому бачити, але про ©хню присутнiсть вiдають усi. А ╙впраксiю вже наздоганяли. Прискакали захеканi, перестрашенi, розгубленi, безпораднi, мовби аж добрi. Наздогнали, затримали, завернули. З належною поштивiстю, з поклонами, з перепросинами, з запобiганнями. Iмператор ви©хав навстрiч жонi. З першими князями iмперi©, з архi╨пископами, ╨пископами, рицарями. Всi хотiли цiлувати ©й руку. Сам iмператор цiлував руку Адельгейдi. Грали лютнi, кричали рицарi, били в щити вiд радостi.Знайшлася, знайшлася! Порятована, вибавлена! Скакали за нею кiлька днiв. Далеко встигла вiдбiгти. Далеко, але не задалеко. Втекти не дано нiкому. Хоч пробують многi. Людина слаба. Це стверджують найвищi князi церкви. Адельгейдi скаже про це вузьконосии абат Бодо. Нагада╨ Що ╨ людина? Очеретина шд вiтром. ╙впраксiя чула й не чула. Слаба? Але вона може бути твердою. Може й повинна! Сидiла коло коня, плакала, кiнь пирхав обдавав теплом з нiздрiв, мовби спiвчував. Безглуздя! Безумство! Iмператор зiстрибнув з коня, нахилився, цiлував ©© руку. - Ваша величнiсть, що сталося? Безглуздя, безумство! А може, просто заблукала? I не було нi чеберяйчикiв, нi золотих ©хнiх очей, нi скляно© гори, нi золотих слiз? - Ваша величнiсть, вас шукали цiлий тиждень! - Я.мала подвiйну насолоду вiд голоду й самотностi. - Мо╨ серце облива╨ться... - У вас в серце? - Ваша величнiсть, я прошу вас... Сiдайте на коня... Вам дадуть нового... Iмперiя дивиться на вас... - А менi? Теж дивитися на не©? - Iмперiя не да╨ спокою. Вимушений покинути вас. В Iталi© бунтують графи. Матiльда знов плете сво© сiтi. Я повинен ©хати до Iталi©... А ви... - А я? - Ви затриму╨те мене сво©ми... - Сво©ми - чим? - Так сво©ми витiвками. Я - iмператор. Я не можу витрачати свiй час. Вiн належить iмперi©. - А що належить менi? Коли вам належить iмперiя, то, може, менi належить бодай мiй власний час? Генрiх глянув на не© стомлено, майже благально© - Я вимушений... Iталiя... Сподiваюся, що ви по©дете ╞хав на конi недбало зсутулений, якийсь мовби байдужий До всього довкола, водночас заклопотаний i втомлено-добрий. Чи можуть байдужi бути добрими? Усе життя метався, воював, боровся, знемагав. Тодi спробував заспоко©тися, втомившись i вичерпавшись. Прикрашав собори, сидiв у скрипторiях, дивився, як _пе_реписують i оздоблюють книги, закохався в цю руську княжну, зробив ©© iмператрицею, побачив, що не здолав молодо© жiнки, знову мав кидатися в биятику, бо не лишалося для нього iншого щастя. Загарба╨ш багато - не втрима╨ш нiчого. Така доля всiх завойовникiв. ...Повернувся до того самого замку, з якого ╙впраксiя втiкала. Була дика учта, бо нiчого iншого вигадати нiхто не вмiв. Iмператор не пив, берiг сили, сподiвався на чудо, хотiв узяти iмператрицю тут, у цьому замку пiсля втечi, впiйману спiймати ще бiльше, назавжди, навiки, ввiйти в не©, як у завойований город, ввiйти в серце, в душу. Коли повiв ©© до ложницi, вона спокiйно сказала: - Можете взяти мене лише силою. Вiн збив ©© з нiг, вона зламалася, впала на постiль, дивилася на нього ненависно, з огидою й вiдразою, Генрiх стояв ледь нахилений над ╙впраксiвю, золотий ланцюг телiпався йому на впалих грудях, пожадання било йому очей, але якесь дивне, мовби летюче, пронизувало йому очi, пролiтало крiзь нього всього невловимою хвилею, вiдлiтало, нiчого не зоставляючи, окрiм пустки. Iмператор застогнав, тяжко зворухнувся i пiшов до дверей. ╙впраксiя мовчала. Мала б стогнати вона - хто почу╨? У замках на людей налягають сни. Снам нiкуди подiтися, задавленi каменем, вони гнiтять людину, знестямлюють ©©, лякають або ж ваблять нездiйсненнiстю. Вночi ╙впраксiя побачила сон. Ту саму ложницю, в якiй спала, те саме ложе, тiльки пiднесене вище, на зрiст людини. ...Стояла на ложi у довгiй сорочцi, з довгими-предовгими рукавами, а внизу, ледь дотягуючись поглядом до ©© нiг, безпорадно й несмiливо тупцював Генрiх, невмiло простягав угору довгi сво© руки, але не до не©, а до маленько© дiвчинки, яка теж стояла на ложi, у такiй самiй сорочцi, як у ╙впраксi©, власне, й не дiвчинка, а маленька ╙впраксiя, ще безмовна, ще лиш у лепетаннi, i Генрiх тягнувся до мало©, незграбно тупцював, врештi вхопився за ©© рученята, потанцював довкола ложа, приспiвуючи. Тодi маленька ╙впраксiя несподiвано випручала сво© рученята i кинулася до ╙впраксi© велико© i промовила: "Ма!.." I ╙впраксiю всю затрясло: дитя, ©© дитя! Вона вiйнула довгими рукавами, хотiла простягнути дитятi руки i з жахом вiдчула, що не ма╨ рук. Рукави були порожнi... Прокинулася вмить, лежала, задавлена жахом, тодi стрепенулась, ожила, засмiялася в темрявi сама до себе, до ночi, до простору, до всього сущого. Бо почула, як круглиться в нiй плiд. У нiй - життя! Що ©й до якихось там високих справ? Вона в собi - земля, держава, влада, всесвiт, вiчнiй. Як не розумiють цього чоловiки? I якi жалюгiднi вони в сво©х намаганнях виказати свою силу. Прагнучи вивищитися, лише принижуються. Може, й вона пiшла навстрiч невиразним домаганням Генрiха тому, що сподiвалася на його незвичайнiсть, вищiсть, пiднесенiсть над щоденнiстю, над брудом, над ницiстю. Не терпiла ницостi ще змалку, хотiла б жити в свiтi чеберяйчикiв, вичаруваних доброю Журиною з небуття, бо хто бодай раз зазна╨ щастя зазирнути в чарiвливий свiт чеберяйчикiв, той навiки втратить охоту до життя звичайного. Вона зготовлялася до незвичайного. Несла в собi життя, дарувала свiтовi дитя - сама ще дитина. Буде ще одна ╙впраксiя, так само вродлива, але щасливiша, зазна╨ щастя сама, даруватиме щастя i радiсть усьому сущому. Полями ©де - поля лелiють вiд не©, лiсами ©де - лiси зеленiють вiд не©, понад рiками ©де - рiки шумлять вiд не©. На ранок дала знати Iмператоровi, що хоче з ним говорити. Генрiх з'явився знахабнiло-зрадiлий. Мова ╙впраксi© була коротка: - Ваша величнiсть, священний стан мого здоров'я не дав менi змоги взимку супроводжувати вас в далеку дорогу. Iмператор знетямлено дивився на не©. Не вiрив. Не наважувався повiрити. Може, энов налягла на нього глухота? - Ви справдi сказали те, що я почув? - спитав з незвичною для самого себе несмiливiстю. ╙впраксiя не вiдповiла. Слухала, як круглиться в нiй плiд... ЛIТОПИС IМПЕРАТОРСЬКИЙ Коли влада опиня╨ться в руках во©нiв, тодi вона створю╨ вiйни, яких потребу╨ для свого iснування. Про iмператора казано так: "Вiн узяв залiзну зброю, сiв на чорного коня i по©хав на вiйну". На вiйну або з вiйнибiльше нiкуди, бо iмператора й тримають можнi лише для того - як тримають бойових коней. Iмператор, попри його високе становище, живе, як сорока на гнучкiй лозi: довго на мiсцi не всидить. У чому суть володарювання? Звати, вгадувати, передбачати, встигати, не давати пiдняти голову, втихомирити, вгамувати, подавити. Генрiх метався все життя - i не встигав, запiзнювався, подi© випереджали його. Iнодi йому щастило навiть тодi, коли здавалося, що вже все втрачено. Так було в час сутички з папою Гiльдебрандом. Тодi простий саксонський люд, усi тi, кого iмператор так безжально покарав за повстання проти нього, несподiвано стали на бiк Генрiха, допомогли йому звалити найстрашнiшого, найзапеклiшого ворога. Чому пiшов за ним простий люд, Генрiх не знав. Не мав часу для роздумiв. Iдуть за ним - отже, з ним. I так буде i бути ма╨ завжди. Але пiшли охоче тiльки проти Гiльдебранда. Мабуть, побачили загрозу для себе ще бiльшу, нiж од iмператора. Знехтували навiть вiрою в бога, посланником якого вважався папа, бо нiщо не виклика╨ тако© стривоженостi у вiруючих, як наявнiсть у намiрах церкви вiдвертих зазiхань на владу та ще й па свiтову. Коли князi церкви не йдуть за вiрою, а пiдкоряють ©© собi, сво©м потребам, тодi народ повста╨ i проти них, i проти само© вiри. Хоч i неусвiдомлено, люд ©© е мiг простити Гiльдебранду намагань розхитати держави. Бо тодi б тисячi мiсцевих тиранiв умить скористалися слабкiстю верховно© влади. Лiпше мати одного короля, нiж тисячi нестримуваних феодалiв. Вiдчуття i розумiння власно© величi живе в народi спервовiку, народ зна╨ також, що велич вимагав зусиль. Не можна дозволити роз'╨днати себе. Дрiбнi землi завжди наповненi дрiбними людьми, пройдисвiтами, ошуканцями, чварами, негiдними пристрастями. Людську моральнiсть i запас сил для майбуття найбiльше збира╨ i оберiга╨ сильна держава, а не окремi городи й князiвства, на якi хотiв розбити всю ╙вропу папа Григорiй-Гiльдебрапд. Сподiвався на пiдтримку феодалiв, а пiдняв проти себе весь люд, який пiшов за iмператором Генрiхом. Це була прикра несподiванка для папи. Протягом вiкiв церква не знала супротивникiв, невiгластво було надто безумовним, покiрливiсть занадто рабська, вiра - занадто слiпою. Нiщо не вказувало па змiни, не вiщувало настання нових часiв, тому папа так, сказати б, нахабно замахнувся на всезагальне панування, уже наперед смакуючи звитягу. Гiльдебранд завчасно святкував перемогу. Матiльда Тосканська нестримною запопадливiстю сво╨ю доконала свого улюбленого папу, вигукнувши: "Ви повиннi насолодитися цим папством, яке дарував вам бог!" Слова iнодi мають злi крила. Розлiтаючись, вони поверчтаються, щоб убивати. Слова захвату Матiльди Тоскансько© стали передвiсником згуби Гiльдебранда. Генрiх вважав, що то вiн подолав папу. Залишив у Римi свого власного папу Климента, повернувся до Германi©, але щось сталося незбагненне в Iталi©: по смертi Гiльдебрандового наступника Вiктора з'явився ще один папа, назвався Урбаном; виходило так, що саме вiн - справжнiй, а Климент - антипапа, самозванець, без влади, без впливу, без значення. Рожер Сiцiлiйський визнав себе ленником Урбана, зрадливi римляни теж стали на його бiк. Урбан урочисто в'©хав у апостольську столицю, а Климент вимушений був ганебно втiкати до Равенни. Матиьда Тосканська, яка вперто стояла па боцi пап, ворожих Генрiховi, звабила сво©ми незлiченними багатствами молодого баварського герцога Вельфа, такого скупого, що заради смачного обiду мiг перебратися через щонайвищi гори. Молодий Вельф одружився з пiдстаркуватою тосканською графинею, ворожi iмператоровi сили Iталi© з'╨дналися з усiма непокiрливими, що купчилися у Верхнiй Германi©; простий люд байдуже спостерiгав цi чвари, не мав з кого вибирати, усе йому було вороже, чуже, усе гнiтило, намагалося урвати, здерти, обкласти данинами, яких назбиралося вже стiльки, що несила i перелiчити. Данини звалися: поволове, поральне, плугове, сторожове, подимне, помiчне, подушне, повозове, подворове, разове, мостове, поборне, переводне (в горах i пущах), митне, позовне, присяжне, торгове, ланове, польове, лiсове, станове, рогове, пiший слiд, погоня, пiдвода, просiка, нарубне, чопове, обiдн╨, млинове (вiд водяних млинiв), сухомельщина - од млинiв, порушуваних вiтром, кiньми або волами. А ще ж треба було годувати ловцiв, стрiльцiв i так собi молодцiв, iти до iмператорського й земельного ополчення, купувати для себе зброю, вмирати, гинути, а за що? Казано завжди, що iмператор вируша╨ захищати iстину, виборювати правду. Ось там, у Iталi© знову збунтувалися графи, ╨пископи, сам папа - i ©х треба покарати. Iстина - по сей бiк Велетенських гiр, неправда - по той. Смiшна правда, яка обмежу╨ться горою або рiкою. Люд не йшов за iмператором. Надто довго веде вiн вiйни, занадто багато вбитих. Вже й не знати, кого бiльше - вбитих чи живих - i над ким Генрiх iмператор. Вбитi не хочуть самотностi, вони вимагають вiд iмператора, щоб вiн збiльшував ©хн╨ число. Окрiм того, iмператор гаразд вiдав, що слiд остерiгатися розмноження простого люду, бо заколоти - завжди наслiдки занадто велико© його лiчби. Дiтей треба вiдбирати й посилати на вiйну, на смерть, на знищення. Ще стародавнi знали: що менше любиш дiтей, то дужче вiдданий державi. Справжнiй чоловiк повинен сидiти на бойовому конi. А серед справжнiх найперший - iмператор. Генрiховi лишалася тiльки вiйна; шпiльмани, яких годував i по©в, склали про нього глузливу пiсеньку, i та пiсенька пiшла гуляти повсюди, мовляв, наш iмператор не мав гумору нi до арфи, нi до роздавання перснiв, нi до розкошiв з жiнкою, нi до спокус свiту. До чого ж мав гумор i охоту? До вiйни, лиш до вiйни. А на вiйну нiхто не хотiв iти з iмператором. Генрiх злостився, лютував, скаженiв. Люди найбiльше пам'ятають невдачi й умить забувають про успiхи, ©м досить було повалити Гiльдебранда, й вони вспоко©лися, а вiн, iмператор, хотiв позбутися папства, цього злого духа, який не ма╨ тiла й лякав лиш забобонних, тодi як розумнi люди мали б смiятися з нього. Iмператор вимушений був запобiгати ласки в сво©х графiв, баронiв, ╨пископiв. У хронiках писано: "Вiн вспокоював ©х солодкiстю дарiв i при╨мнiстю обiтниць". Ще писано: "Приймав усiх приязно, а серце йому було повне сичливих змiй". Не проганяв нiкого, не вiдмовляв нi в милостях, нi в захистi, нi в ласцi: анi постарiлим во©нам, анi вигнаним iз дому дочкам, анi безнадiйним боржникам, анi пограбованим купцям. ╙пископ Отберт Люттiхський писав ще й таке: "Коли неврожайний рiк приносив голод, король давав утримання багатьом тисячам народу, керуючись божественним приписом: "Набувайте друзiв собi вiд багатства неправедного, щоб, коли проминеться воно, прийняли вас до вiчних осель". Годував тих, хто йшов у його ополчення. Набував друзiв не для миру - для вiйни. Бо лишався йому на цiм свiтi гнiв i меч, а бiльше нiчого, тому мав зiбрати вiйсько, ще раз i знову зiбрати вiйсько i вдарити туди, за Велетенськi гори, вдарити без загайки, швидко, безжально, жорстоко. Зиму згаяв на готування. Перейшов через гори лиш наприкiнцi мiсяця хмизу i перехiд той зостався не простежений хронiстами не через те, що був надто швидкий, i не через неприхильнiсть, бо тяжко звинуватити у ворожостi до Генрiха, скажiмо, ╨пископа Отберта Люттiхського, який писав року 1106: "Зi смертю iмператора не стало на землi справедливостi, вiдлетiв мир, i мiсце вiрностi зайняло вiроломство". Непростеженим зостався похiд Генрiха, бо йшов iмператор з великою силою, сила ж виказу╨ться лиш у наслiдках, у здобутках. Натомiсть безсилля викликав цiкавiсть, iнодi спiвчуття, а часто й просто зловтiху. Народ у сво©х пiснях прославля╨ геро©в, обминаючи ганьбу, хронiсти ж проливають лицемiрнi сльози над невдачами i нишком призбирують усi сторiнки ганьби й приниження. Ламберт Герсфельдський описав у щонайменших подробицях безславний похiд Генрiха у Каноссу, шлях каяття був простежений вiд початку до кiнця. Коли ж згодом iмператор раз i вдруге перескакував заснiженi гори, ведучи за собою вiйсько, про те вже не писано. Бо що вiйсько? Тимчасовiсть i нетривалiсть. Ганьба ж, каяття - вiчнi. А той самий Ламберт Герсфельдський, роздiливши всю iсторiю на шiсть часiв, вважав шостий час, у який йому довелося жити, призначеним для боротьби з усiм тимчасовим. Мовляв, час, у який живемо, не обмежений нiяким числом поколiнь або рокiв i закiнчиться пiсля досягнення належного вiку з закiнченням усього тимчасового. Не написав нiхто й про те, що Генрiх все ж примусив ╙впраксiю ©хати разом iз ним до Iталi©. Зима йшла на спад, за Велетенськими горами ждала ©х тепла блакитна весна, до того ж жiнки не повиннi подорожувати самотою, бо на сво©й путi стрiчають занадто багато нагод до грiха. - Я спробую,- сказала ╙впраксiя,однак попереджаю вашу величнiсть, що повернуся назад, коли в горах буде великий холод. - Хiба ви ляка╨теся холоду? - не повiрив iмператор.- I хiба гiперборейцi не живуть серед снiгiв? - У менi ще одне життя,- нагадала вона.- Я повинна берегти його. - Хiба можна зберегти те, чого ще нема╨? - Уже ╨. Воно в менi. Воно належить свiтовi. Свiт тому й великий, що зберiга╨ кожну свою пiщинку. Вам цього не збагнути, бо ви руйну╨те бiльше, нiж зберiга╨те. Говорили як чужi, бо вже нiщо не могло ©х наблизити одне до одного. ╙впраксiя знаходила силу й опертя в сво╨му дитятi, Генрiх, незвиклий до чулостi, пам'ятав лиш про те, що вiнвласник, володар, повелитель цi╨© молодо©, дивно бiло©, неповторно© жони, власностi ж сво╨© не звик вiддавати нiкому. - Ви втiкали вiд мене. Iмператриця втiкала вiд_ _свого iмператора_._ Ганьба, яка не може бiльше повторитися. - Коли ви по©дете до Iталi©, не буде потреби вiд вас'утiкати. Бо що таке втеча? Намагання створити якусь вiдстань мiж людьми. Нас роздiлятиме вiдстань. _- _Ви по©дете разом зi мною. - Я по©ду тодi, як ви спорядите посольство до великого_ _князя Всеволода. - Посольство? До Ки╨ва? Але ж це так далеко! Я не маю часу на приготування посольства. - Хiба ви не хочете звiстити про мiй священний стан? - З мене смiятимуться! - Навпаки - хвалитимуть. Ви мали б звiстити про це всiх: iмператора грецького, короля французького, султана африканського, римського папу. - Я йду проти папи. - Ви йдете проти Урбана. Але у вас в власний папа - Климент. Звiстiть його. Хай молиться за священний плiд. Намагалася бути зухвалою: нiчого iншого не мала для цього зненавидженого чоловiка, з яким зв'язана тепер була навiки. Розумiла непотрiбнiсть сво©х домагань, але не могла пропустити нагоду бодай трохи познущатися з його зарозумiлостi. Бо ж так чи iнакше зрештою мала коритися йому як жона, як iмператриця. Вiйсько збиралося тяжко, забарливо, неохоче. Вiйни намагаються уникнути навiть тодi, коли вона вже на порозi дому, коли ж вона десь далеко, то схилити до не© великi маси люду й геть обтяжливе. Iмператор вимушений був обiцяти рицарям землi по той бiк Велетенських гiр. Було урочисто проголошено iмператорське покровительство над усiма, хто не мiг сплатити борги, над злодiями, грабiжниками, браконь╨рами, вбивцями, втiкачами вiд правосуддя - i все лиш за одну плату: участь у походi в Iталiю. Перед iмператорським палацом на площi стояли бочки з вином, роздавано бiдним грошi й хлiб, ста дiвчатам iмператор дарував посаг, сотням бiднякiв давано одяг, жебракам даровано право просити милостиню на вулицях усiх iмперських городiв i на всiх дорогах iмперi©. Мовляв, не слiд лишати без уваги бiдних, бо коли будемо зневажати ©х, бог зневажатиме нас. Пiдступами, ласкою, погрозами, обiцянками зiбрав Генрiх значну силу на кiнець зими i вирушив через гори разом з усiм сво©м двором, з маркграфами, ╨пископами, баронами, рицарями, шпiльманами, пажами; двiр iмператрицi, хоч не такий чисельний, так само вирушив у належнiй пишностi й урочистостi, переходи робили короткi, щоб не втомлювати iмператрицю, i мовби примiрюючись до того найголовнiшого, що ©м належало зробити: перескочити через неприступнi, закутi в снiг i кригу гори. Зима, хоч мала вже йти на спад, була того року дивно суворою, клятою. Вдень попускало, сонце в передгiр'ях грiло по-весняному, конi звечора вгрузали в глину, а на ранок вмерзали копитами так, що вирвати ©х не було сили й доводилося вбивати примерзлого до землi коня, здираючи з нього бодай шкуру. Про цi гори було багато лихих чуток. Вiрили, що там живе злий дух - Gespents. З'явля╨ться щоразу в рiзних личинах: то монах у габiтi, то старий горець, то гарний кiнь, то пiвень, то крук, то велика жаба-ропуха. Зводить людей. По дорозi неминуче мали про©хати повз гору Пiлата. Вона сто©ть над похмурим гiрським озером, з якого, коли кинеш камiнь, то вилiзе велетенський дракон i полетить, аж темно стане довкола. Посерединi того озера щоп'ятницi сiдав Пiлат, сповитий у червоний плащ, i так сидить. Хто його побачить - не проживе й року. ╙впраксiю пригнiчувало все: i дикий гiрський холод, i жахи, переповiдуванi двiрськими дамами, i безлад,_ _який панував у нозлiчоппому обозовиську, i самотнiсть, що ставала особливо вiдчутною серед тисяч чужих людей. Ще вчора вона почувалася б просто беззахисною жертвою, сьогоднi була iмператрицею. Несла в собi плiд iмператорiв, несла нове життя, повнилася силою, рiшучiстю. Повзти через цi обледенiлi гори на колiнах? Нащо ©й такий поспiх? Завернула свiй двiр, пославши iмператоровi звiстку про сво╨ вирiшення, спустилася в долини, стала на перепочинок. Генрiх гнав гiнцiв, допитувався, чому не йде з ним. Вiдповiла: настане тепло, тодi прибуду до Iталi©. Абат Бодо жував сво© тонкi губи, мовчав до часу, не наважувався нагадувати сво©й духовнiй доньцi про покору перед Всевишнiм, хоч мала б пам'ятати великi взiрцi з минулого. Скажiмо, iмператор Генрiх III, отець нинiшнього iмператора, навiть корони нiколи не надiвав, не порадившись iз сво©м сповiдником. Слов'янська душа iмператрицi не належить, на жаль, до покiрливих, але все впокорю╨ться на цьому свiтi рано чи пiзно. Non dum hora mea, mulier - ще не настав мiй час, жоно. Але настане. Однаково настане. ГОРЕ Трави проростають у кiнських слiдах, у порожнiх полях лежать убитi, нiхто не поверта╨ться додому, iмператор теж не поверта╨ться, мало не вся Ойкумена гуде вiд дзвону збро©, стогонiв i ридань. Iмператриця вибрала для свого двору Гослар. Не хотiла на Рейн, де зазнала стiльки страждань, охоче зупинилася б у Кведлiнбурзi, але знала, що там докучатиме ©й абатиса Адельгейда, а Гослар вибрала не з якихось там замилувань, а просто вiд безвиходi. Однаково гiнцi iмператорськi знайшли ©© й там. Добулися з Iталi© за двадцять два днi. Несли вiстi про першi успiхи Генрiха на вiйнi, про взяття перших городiв i замкiв, а заодно принесено й нетерпеливе повелiння, аби iмператриця без прогайки вирушала до Iталi©. Бо вже весна, вже тепло, все наповню╨ться й розповню╨ться, тож не можна допустити, щоб iмператорський дiм був так незрозумiло розполовинений. ╙впраксiя не вiдповiла iмператоровi. Хотiла б викинути його з пам'ятi, щосили чiплялася за свою самотнiсть, забувала навiть про те, що визрiва╨ в нiй нове життя, поселилася в нiй нехiть до всього, лiнивiсть, знудьгованiсть. Блукала по палацових покоях, полишала повсюди, мов гадюка шкуру, свiй одяг, безладно розкиданий, вiн ще зберiгав кшталти ©© тiла, ©© запахи, дух. У пошуках iмператрицi тинявся по палацу абат Бодо, наштовхувався щоразу на ©© слiди, у безсилiй старечiй хтивостi вхлинав запахи жiнки, якi йшли вiд одягу, бурмотiв молитви, сичав на неповоротких двiрських дам i камеристок. При©здили до iмператрицi ╨пископи - Госларський, Майнцський, Вормський, Шпе╨рський. З хрестами й мечами, як зарiзяки. Готовi б розтерзати ©© за непослух. Як то? Iмператор велить ©хати, а ©© величнiсть вiдклада╨ пере©зд? Якi причини? I чи можуть бути причини? У не© не досить двiрських дам? Вона не може з таким супроводом вирушати в дальню путь? Цьому легко зарадити. Усi жони iмперi© радо слугували б сво©й iмператрицi. По тому прислано ©й баронських доньок, аби вибрала, уподобала, наблизила, довiрилася. Негарнi, аж плакати хотiлося, обдiленi всiм, крiм походження, власне, зiпсованi сво©м походженням безнадiйно й назавжди. Нащо вони ©й? Старi, пожованi часом двiрськi дами по-гусячому надимали вола, гостро пильнували, аби не поступитися нiкому в бундючностi, витрачали на це весь запал, всi сво© сили, розуму втрачати не могли, бо вiд постiйного напруження в тiлi доступ туди йому був заборонений вiд самих початкiв. Змагалися мiж собою в кiлькостi золотих i срiбних прикрас, у кого багатшi шати, у кого ширший вирiз для_ _ши©_,_ щоб запакувати його золотом i самоцвiтами. На однi лиш шати для баронсько© жони йшло стiльки тканини, що за не© можна було придбати три робочi воли. Дрiб'язок, марнослiв'я, нiкчемнiсть. Самотнiсть кричала над ╙впраксi╨ю, як дикий птах, гула, як буря, а ╨пископи нахабнiли, а ╨пископи домагалися покори, абат Бодо щодня нагадував про волю iмператорову, iмператорськi гiнцi летiли через гори, везли велiння твердi, безжальнi, гнiвливi. ╙впраксiя розпачливо шукала душу людську, за яку могла б зачепитися в сво©й розпуцi. Безнадiйно озиралася довкола себе, нiзвiдки не ждала нi помочi, нi рятунку, нi пiдтримки, силу давало ©й хiба що нове життя, що визрiвало в нiй, але те нове щодалi вiдштовхувало ©© вiд Генрiха й ненависною була сама лиш думка про те, щоб знов дивитися на його рудяву борiдку, чути ляскучий голос, бачити рiзкi недоладнi рухи. I ось тодi серед суцiльного мороку й безнадi© заяскрiли зрозпаченiй iмператрицi чи©сь очi, почувся голос, вiйнулася гнучка молода постать. Донька бiдного рицаря, що полiг за iмператора. Сирота, отже. Зовуть Вiльтруд. Гарна, як янгол. Бiловолоса, мов сама ╙впраксiя, нiжна, уважна, зболено-добра. Очi - правдивi, як прозора вода. ╙впраксiя вiдразу повiрила тим очам, забувши, що й у найчистiшiй водi можна втонути. Вiльтруд стала найближчою iстотою для iмператрицi. Вранцi, увечерi, упродовж цiлого дня мала бути коло ╙впраксi©. I вона була. Нiхто не знав, ким послана, як добулася до палацу, потрапила перед очi. Нiхто б не мiг пояснити, чому саме вона сподобилася, бо хiба ж мало гарних дiвочих личок у Германi©? Але вже сталося, i тепер сам абат Бодо мав приступ до iмператрицi лише через Вiльтруд. Вiд не© залежало: дозволити чи нi, пустити чи прогнати геть, передати якiсь слова чи змовчати. З iмператрицею Вiльтруд розмовляла лише пошепки. - Ваша величнiсть, ви сьогоднi ще прекраснiшi. - Чому ти шепочеш, Вiльтруд? Говори голосно. - Я не насмiлююсь. - Але ж я дозволяю тобi. - Однаково я нiколи не наважусь. - Чи, може, ти хочеш перевищити самого абата Бодо? Вiн теж завжди говорить притишеним голосом. - Ах, абат Бодо такий суворий! Менi зда╨ться, вiн нiкого не любить. - А ти? Кого ти любиш, Вiльтруд? - Найперше вас, ваша величнiсть. - А ще? Кого ще? - I цiлий свiт. Я готова полюбити цiлий свiт, ваша величнiсть! - Цiлий свiт полюбити незмога. Неминуче все зводиться до суворого обмеження, до одного чоловiка, як ведеться повсюди, i тодi наста╨ розчарування або й справжн╨ горе. Ти що не зна╨ш горя, бо молода... Вiльтруд дивилась на iмператрицю сво©ми пречистими очима. Вона молода! Однiй дев'ятнадцять рокiв, другiй двадцять рокiв, то хто ж з них може називати iншу молодою? Та й ще: хiба ж iмператрицi, якiй належить увесь свiт, скаржитися на долю? Так само пошепки, з такою самою пречистiстю в ясних очах переповiдала Вiльтруд абатовi Бодо всi сво© розмови з iмператрицею. Тi, що були, i тi, яких не було. А вже абат додавав ще й зi свого боку, i так зроджувалося те, що мало впасти на молоде життя ╙впраксi© гнiтючим тягарем наклепу й обмови. Хто перший посiяв брехливi слова, якi мали протривати цiлi столiття, записанi в хронiки, повторюванi безчесними людьми й навiть деякими з тих, хто насмiлювався називати себе iсториками? Мовляв, iмператриця заявила, що не наважу╨ться ©хати до iмператора в Iталiю, сохне вiд скорботи, бо так розпущена сво©м мужем, що тепер навiть не зна╨, вiд кого несе в собi плiд. Цi люди не мали нiчого святого в душах. Знали про злочиннi пристрастi iмператора - i мовчали. Знали про пота╨мнi зборища нiчнi в соборах - вдавали iгнорацiю. Вiдали про чистiсть ╙впраксi© - i всiляко намагалися втоптати ©© в бруд, так нiби сподiвалися такою цiною очистити iм'я Генрiха. Вiдiрвана вiд питомих джерел, полишена на саму себе, на власнi сили, позбавлена будь-чи╨© помочi, нещасна молода жiнка не мала сподiвань нi на що. Оточували ©© чужi, жорстокi, ворожi люди, сипали в ©© молоде життя холодним дощем, краплистим, як повiсплений злий чоловiк, шкрябали грубими пальцями по самому дну серця, нахабно дерлися в беззахиснiсть ©© очей, а вона нiчого не могла, тiльки безпорадно затискувала кулачки, безсилi, майже дитячi сво© кулачки, але що дужче ©х затискувала, то бiльше вiдчувала в них сили, була в них опора ©© волi, твердiсть, вiдчаенiсть. Чи можна самотою перемогти чуже оточення? Перемогти незмога, перевищити - треба. Прикликала свого сповiдника. - Чи не занадто обтяжливi для вас були днi в Госларi? - Доволi в кожного дня лиха свого,невиразно промурмотiв абат Бодо. - Я прийняла рiшення ©хати до Iталi©. Яка буде ваша порада, отче? - Beati misericordes . - Не лежить менi серце до безкiнечних мандрувань. Хто живе скрiзь, той нiде не живе. Мiй нинiшнiй стан вимага╨ спокою i усталеностi. Але я довго думала про вимоги державностi. Вони не полишають людину в споко©, хоч би яке високе становище вона посiдала. Тому я вирiшила вiдбути до Iталi©, аби там дарувати iмператоровi сина. - Beati mundo corde,вибурмотiв абат. - Передайте ╨пископам мо╨ вирiшення,- звелiла iмператриця. Тепер всi дороги для не© будуть нiмими. Зате розлунюватиметься повсюди: "Iмператриця вирушила до Iталi©, аби дарувати iмператоровi сина!" Ще недавно вiрила в красу й любов. Завдяки iснуванню любовi можна перетерпiти всю нiкчемнiсть свiту. Та любов у не© вiдiбрано, ще й не дарувавши, обiбрано душу, тiло потоптано. Не дано ©й довiдатися про спокусу й могутнiсть власного тiла, нiчого не дано. Вона ж ма╨ дати iмператоровi сина. Не дати - дарувати... Вiдча╨но кинулася ╙впраксiя через гори. Дух не повинен лишати тiло самотнiм, вiн ма╨ дорiвнятися йому, коли воно прекрасне, i зробити його кращим, коли воно не вiдноситься до висот духа. Вiчнi муки або вiчне блаженство однаково судилися i для духа i для тiла. Вибору не було. Сподiвань теж. А все ж сподiвалася: може, по той бiк гiр якийсь iнший свiт? З пишним супроводом урочисто вглиблювалася в царство гiр. Тримала коло себе невiдлучно Вiльтруд i тодi, коли була в повозi, i тодi, як несли ©© в лектицi. З однаковим захопленням спостерiгали свiт гiр, цю колиску великих рiк, хмар i неба. Громаддя склубочених хмар пливли коло ©хнiх нiг, пересувалися перед самими очима, здавалося, навiть волого доторкувалися до облич. Вгорi виднiлося дивно темне небо, так нiби становило воно заслону темряви, що вiддаляла вiчну сферу вогню. Довкола дрижали голубi вiдблиски, камiння, по якому ступали люди, виблискувало, мовби всипане дiамантами, i розкидало навсiбiч слiпуче сяйво. Нiколи ще не бачила ╙впраксiя такого яскравого свiтла, яке заламувалося на крижаних верхiв'ях гiр i нiяк не могло дiстатися до глибоких долин, де спервовiку живуть люди. Тодi молочна рiка хмар поволi вiдпливла набiк, вiдтуляючи iншi верхiв'я i розшарпаний ланцюг височенних гiр, покритих снiгом, скупаних у слiпучостi сонця. А тим часом снiговi площини, скелi й темнi урвища, й бездоннi прiрви, що гинули у вiчному затiнку, стали пойматися тою дрижачою блакиттю, якою насичене було повiтря, i ╙впраксiя вiдчула, що й сама мовби сповню╨ться то© чисто© блакитi, занурю╨ться в не©, опуска╨ться у вiчно блакитний свiт Iталi©, де, може, знайде полегкiсть для сво╨© зболено© душi. Iмператор не зустрiчав ╙впраксi©. Визначено ©й зупинитися двором у Веронi, двiр Генрiха був у Паду©, але самого iмператора там нiхто не знайшов би, бо вiн десь брав ще одне iталiйське мiсто або ще один замок. На чорних шляхах вiйни пiзнав Генрiх, що таке влада, держава, iмперiя i життя людське, вiрив тiльки у вiйну - бiльше нi в що. Корабель слугу╨ для плавання, щит для оборони, меч для удару! Зло називай завжди злом i не давай спокою сво©м ворогам. Рiдко добува╨ собi маслак вовк, дрiмаючи, i перемогу во©н, коли спить. Iмператор вiв свою вiйну, i не було сили, яка б одiрвала його вiд того заняття. Билися за якийсь горбик землi або за рiвчак, билися вперто й запекло, гинуло багато люду, а iмператор посилав туди ще бiльше, бо його супротивники теж намагалися послати бiльше, нiж було вбито, горбик або рiвчак безлiч разiв переходили з рун у руни, i якось нiкому не приходило на розум: що вони здобувають або що втрачають? Хiба що шукають чужих та сво©х нещасть - i бiльше нiчого. Дивно було, що iмператор так нетерпляче домагався пере©зду жони до Iталi©, коли ж вона подолала Велетенськi гори, то вiдразу чи то вспоко©вся, чи збайдужiв, що не змiг вiдiрватися вiд сво╨© вiйни i бодай для повiтання зустрiтися з iмператрицею. ╙впраксiя не переймалася цим, навiть зрадiла, що не треба ©й витрачати сили ще й на розмови з тим зненавидженим чоловiком, але для оточення неувага iмператорська стала мовби злою прикметою, i розтривоженiсть запанувала у Веронi вiд першого дня перебування там iмператрицi. Ще не вiдала ╙впраксiя, що судилося ©й бути в цьому мiстi кiлька найтяжчих лiт ©© життя, зазнати тут неволi й найбiльшо© безна