пше залишити людину наодинцi з книгою, i тодi потрiбнi слова самi проникнуть у душу, зроблять те непомiтно, тихо, пота╨мно. Абат, не маючи чого приносити молодiй iмператрицi з волi, якою користувався з обурливою несправедливiстю порiвняно з ╙впраксiвю, щоразу приносив iз собою книги, надто ж що його духовна дочка здавна виказувала постiйну охоту до читання. Але Бодо вчасно помiтив, що ╙впраксiю дратують щедро розмальованi манускрипти. Вони мовби пробуджували сво╨ю нестримною барвистiстю заздрощi до вiльного земного життя, ще дужче пiдкреслювали безнадiйнiсть неволi молодо© жiнки. Коли й розглядала охоче ╙впраксiя щось з мiнiатюр, то лиш ге, що написане було в ©© маленькому псалтирчику за час короткого перебування колись у Лучеську, у князя Ярополка Iзяславовича. В нього при дворi трудився тодi якийсь зайшлий митець, ще молодий, з блаженними очима, русобородий, босий i бiдний, як усi справжнi митцi. Вiн здобив псалтир для Ярополково© матерi Гертруди, залюбки зохотився полишити щось з свого вмiльства i в псалтирику мало© ввпраксi©, швидко i вправно намалював царя Давида з голодно-заздрiсними очима, пишно-зелений вертоград сусiдський i прекрасну Вiрсавiю в тому саду. Тодi якось ╙впраксiя не звернула нiяко© уваги на те здоблення, псалтерик лежав забутий, хоч i возила вона його посеред кiлькох сво©х найдорожчих книг. Зда╨ться, лиш тут, у вежi, вперше вдарило ©й у саме серце творiння блаженного митця. Все було там витримане в таких нестримних буйиощах погансько© зеленi, що вiд самого погляду зроджувалися в тво©й нам'ятi не тiльки дерева, сади й га© рiдно© землi, а шумiли найбiльшi пущi, стелилися мiж обрiями трави, поймався всемогутньою зеленiстю весь видимий свiт. Коли ╙впраксi© ставало нестерпно-тяжко, покрадьки, щоб нiхто й не помiтив, позирала вона на ту буйну празелень i здавалося, нiби вiдляга╨ вiд серця, знов хочеться жити й сподiватися. Гостроокий абат Бодо жодного разу не запримiтив замилування ╙впраксi© тими зеленими хартiями, бачачи ж нехiть до пишних манускриптiв Сенкт-Галлена, Рейхенау, Еммерама чи Кведлiнбурга, став_ _носити ©й суворi в сво©й простотi священнi тексти, коли ж i це недбало вiдкладалося перозгорнуте, тодi, згадавши про деякi кведлiнбурзькi уподобання, пiдкладав iмператрицi Арiстотеля, Цiперона, Вергiлiя. Не лякало його, що то були язичники. Бо хiба ж у четвертiй еклозi сво©х "Буколiк" Вергiлiй, пишучи про народження сина в Азiнiя Поллiона, не пророкував пришестя на землю Христа? Серед iнших книг потрапив до ╙впраксi© i трактат "Про втiшення фiлософi╨ю", написаний християнином Боецi╨м в темницi, коди вiн уже був засуджений на смерть. Фiлософ i невдалий царедворець готського короля Теодорiха. Вже_ _п'ять вiкiв спочивав його тiло в Чельродо, десь у цiй кам'янистiй землi, мiж кипарисами й морем. Тiло зазнало мученицько© смертi, дух живе й понинi. Мученикiв було завжди багато, мудрецiв мало. Ждучи смертi, у темницi, у безнадi©, Боецiй не закликав нi до багатства, нi до почестей, влади, тiлесно© краси, насолод. Розкриваючи всю брехливiсть свiту, вiн закликав утiшатися фiлософi╨ю, пiзнанням, розумiнням будови свiту й дi© стихiй, початку, кiнця й середини часу, колобiгу рокiв i констеляцiй зiрок, природи тварин i властивостей звiрiв, устремлiнь вiтрiв i людських думок, безмежного багатства рослин i нез'ясовано© сили корiиня. Мудрого не зламав лихо i не зiпсу╨ щастя. Схиляючись перед загальним для всiх законом, що неминуче веде до блага, вiн сповню╨ свiй обов'язок, бо все, що вида╨ться випадковим i позбавленим змiсту, насправдi пiдляга╨ необхiдностi й доцiльностi. Часто навiть влада, яка дiсталася людям порочним, завдяки ©хньому вiдворотному прикладу, сприя╨ вихованню доброчинства у багатьох. Бо доброчинство, благо присутн╨ завжди, воно нерозчленоване, досконале й несотворне, воно в тобi самому, воно в лiнi© тво╨© долi, яка здiйсню╨ впорядкованi змiни буття, вiдновлю╨ життя всього сущого, даруючи подiбне через заплiднення сiм'ям, через народження й смерть. А що ж лиша╨ться людинi? Пiзнавати, вдосконалюватися в цьому,_ _жадати й вiдкидати, себто здiйснювати вибiр мiж добром i злом. Тодi, може, те, що говорить ©й абат Бодо: "Лiпше бiльше любити й менше розумiти, нiж розумiти, багато й зовсiм не любити"? Але ж навiть бог закликав людину до мислення, до напруження думки! У ╨вангелi© розповiда╨ться, як бог дав двом рабам по таланту i похвалив того, хто свiй талант зумiв подво©ти, засудивши другого, який не зумiв цього зробити. Все повинне пiдкорятися зусиллям розуму, навiть випадок, казус, який ста╨ться теж, як стверджував ще Стагiрит, коли щось влаштову╨ться задля якогось визначеного наслiдку, але з якихось причин виходить щось iнакше. Життя - це пiзнання свiту, iнакше людинi не треба було й народжуватися. А коли тебе замкнено в камiнь - яке тут пiзнання? Боецiй заклика╨ втiшатися фiлософi╨ю, абат Бодо нагаду╨ про прекрасну можливiсть самоочищення. Навiть щонайменшi грiхи скинеш з себе, вiдцуравшись вiд пристрастей. Хоч матимеш грiхiв, як у морi пiску, на деревi листя, на землi трави, на небi зiрок, то всi тобi вiдпущенi будуть. ╙впраксiя не почувала за собою нiяких грiхiв. Навiть ота дика пiдозра iмператорова щодо Конрада не могла Пристати до молодо© жiнки, вона хiба що могла дивуватися мовчанцi абата Бодо: адже був ©хнiм супутником, бачив усе, знав, чому не сказав iмператоровi правди про його сина i жону? Чому не спростував пiдозр, не вiдкинув обмови? Де ж тодi святощi, де правда? Так зроджувалася в нiй нехiть до всього, що походило вiд абата Бодо, вiдкидала книги, знов на цiлi тижнi вклякала коло вiкна, майже не спала, забувала про ©жу, вганяла в плач добросерду Вiльтруд. Проти власно© волi починала лiчити каменi, якими вимощенi були замковi дворища, палацовi гульбища, тодi довкола палацу, тодi на вулицi, що вела до мосту через Адiдже, на всiх вулицях Верони, у всiх городах Iталi©, у руслах висохлих од спеки потокiв i рiчок, на морських узбережжях. Коли вiдривали ©© вiд цього заняття, вона зазнавала розпуки i вiдчувала майже страждання. В числах було забуття, iнодi заспоко╨ння, iнодi тривога. Число "тисяча" вселяло в душу ╙впраксi© жах, тому вона обминала його, доходила тiльки до сотень, складала ©х з допомогою абаки, громадила в сотнi сотень, сотнi сот сотень i ще в сотнi сот сот сотень, i так без кiнця, до цiлковитого знезмiстовлення свого дивного заняття, яке помагало вбивати час - цього найстрашнiшого ворога всiх ув'язнених. Перетривати в часi й утримати в собi все лiпше, що ти мала. Духовна вищiсть, навiть покарана, однаково лиша╨ться вищiстю. Але ж до чого може знадобиться твоя вищiсть i досконалiсть, коли тебе вiдiрвано вiд життя, та ще такою молодою? У самому розповнi сил? Дорога, по якiй не ©здять, зароста╨ травою й кущами. Та хоч як тяжко й нестерпно велося ©й, хоч який розпач терзав iнодi ©й серце, ╙впраксiя хотiла жити, сподiвалася без надiй, ждала, сама не вiдаючи чого. У всiх речей, що перебувають у часi, завжди ╨ майбутн╨, хоч воно ©м недоступне. Невiльною людина ╨ лише тодi, коли вона порочна. Пороки ж породжуються незнанням, тому дурiсть i безрозсудство - найгiршi з порокiв. Так само як доброчинствами найважливiшими слiд вважати мудрiсть, розсудливiсть, твердiсть розуму, спокiй духу. В цьому людина може досягти блаженства, але блаженство дасться тiльки життям, за життя, тому не слiд квапити бiг крилатих коней смертi. Жити! Вона хотiла жити! Повинна була жити! ©© жахлива здатнiсть до вразливостi призводила до того, що нестерпний бiль душi викликався речами найпростiшими: голосом вiтру, променем сонця, людським криком, посвистом пташиного крила. Звикала i не могла звикнути до всього, що вiдкривалося ©© очам а висоти вежi. Несамовитi свiтанки в горах, а захiд сонця - мов кiнець свiту. Телесування сухих гарячих вiтрiв довкола вежi, а десь у долинах - волога прохолода i шелест пшениць. Часто сизувата iмла повивала лiси й гори, i щоразу це видавалося дивним, ╙впраксiя не могла нiяк звикнути до цього i не мала сили позбутися гнiтючого настрою. Усi стiни вежi були пошкрябанi написами. Людина, навчившись писати, уже неспроможна зупинитися. Це нiби якiсь при╨мнi хворощi. У писаннi намага╨ться чоловiк бодай частково передати той огром життя, який звалю╨ться на нього i якому не завжди вмi╨ зарадити. Тут i нестримнiсть радостi, i гнiтючий сум, i намагання передати мудрiсть, i гостре зухвальство, i тупi дурощi, смiшна похвальба. Писанням засвiдчу╨ш про свою нерозривнiсть зi свiтом i водночас борешся проти самотностi. Розмовля╨ш з людьми, з вiтрами, з небом i з каменем, коли тебе кинуто в камiнь, закуто, ув'язнено. Скiльки душ рвалося з цього каменю, з цi╨© вежi, рвалися на волю, а може, й на смерть, вiдча╨но видряпували на твердому каменi сво© iмена, знаки хреста i вiдомих лиш ©м заклять, переходили у вiчнiсть, може, тiльки цими подряпинами, яких нiхто нiколи не прочита╨, не помiтить, а коли й зауважить, то однаково не збагне. ╙впраксiя дiамантом свого iмператорського персня дбайливо й терпляче нашкрябала коло вiкна, щоб було видно читати: "╙впракс..." Вона хотiла написати ще "Адельгейд", але в цьому iменi, до якого так i не зумiла звикнути за пi кiлька рокiв, було щось непри╨мне, якесь булькання, немов од утопленика. Найлiпше було б написати просто "Пракся". Так звано ©© малою, звала так Журина, звав Журило, брат Ростислав, хоч нi сестра Янка, нi брат Володимир не вживали цього iменi, а лише грецьке "╙впраксiя", бо ж обо╨ були вiд грецько© принцеси i нiколи не забували про це. "Пракся" тут не годилося. Нiхто нiколи не збагне, що то за слово i якiй мовi належить, а для само© ╙впраксi© воно й геть заказане, бо приведе лиш до давнiх спогадiв i викличе болiснi пристрастi, яких лiпше всiляко уникати. Ки©в був далеко, вiн мовчав, iмператор не слав туди послiв, злий на князя Всеволода за небажання прилучитися до римсько© церкви, князь не слав сво©х послiв до iмператора, не маючи в тому потреб, про власну ж доньку, видно, забув за державними клопотами, бо всi володарi, виходить, найперше дбають про справи державнi, так нiби держава населена й не живими людьми, а якимись тiнями, що ©х ма╨ пересувати туди й сюди князь чи король, та й самi королi, князi, iмператори, як пересвiдчилася бвпраксiя, були не чим iншим, як тiнями, що не тiльки нiчого спiльного не мали з нснвим життям, а навпаки - були ворожi до нього. З усiх людей, що полишила в Ки╨вi, мала двох справдi живих: Журила i воеводу Кирпу. Не знада, чи Кирпа зна╨ться на письмi, тож вимушена була обмежитися самим Журилом. У хвилини, коли було особливо тяжко i не могла нi читати, нi дивитися у вiкно, нi спати, не знала, куди й подiтися, писала Журиловi листи. Не справжнi листи, не пергаментнi хартi© з печатями iмператрицi германсько© на червоному воску, двостороннiми, з так званою контрасигiляцi╨ю, себто витисками з обох бокiв. То були дивнi листи. Писанi й неписанi. Нiколи не вiдправленi. Бо й вiдправляти не було чого. Листи в умi. Короткi й дивнi, зрозумiлi тiльки ©м двом, а iнодi - самiй лиш ╙впраксi©. "Весна кiнча╨ться, i плачуть птахи. А може, то я плачу?" "Коли тоне дзвiн, тоне й луна вiд нього". "Навiщо лiта╨ вороння над вежами?" "Одволист - чи чув ти про таку рослину? А ще ╨ одо-лень. I ╨ приворотне зiлля, зване тут anacampseram. Розповiдають, як один муж задумав убити жону свою i повiв ©© до лiсу, а вона, йдучи, урвала того зiлля й тримала в руцi, аж муж стратив свiй злий намiр. I так було й удруге, й утрете". "Сонце висушило травневi дощi". "Як посилали до бога звiстку про сво╨ життя. Чоловiк спорядив сокола-винозора, i той зразу й долетiв. А жiнка послала сову. Та сова що пуститься в путь уночi, а_ _вже й день. Сова - на землю i спить цiлий день. Надвечiр схоплю╨ться, детить, летить цiлу нiч, а почне свiтати - зборюв ©© сон. Так звiстка й досi не долетiла". "Цвiркун вiдлiчу╨ час, i з жахом думаю про сиве волосся". "Пам'ята╨ш, як разом дивилися на снiг? I цього року вiн, мабуть, знов упав на Ки©в". "Я сумую в глуху осiнь". "Колись ми з тобою були в Софi© на княжих хорах i дряпали там на стiнi. Що_ _ми там писали? Прочитай, Журиле!" ЛIТОПИС ДВI ПАРАЛЕЛI У той самий час, як ╙впракеiя вперше почула, що круглиться в нiй плiд, у Бургундi©, у замку рицаря Тесцелiна Фонтень, жона рицарева Алета вiдчула те саме, але, як напише згодом про це монах Вiльгельм, "©й присвилося предзнамення майбутнього, а саме: що вона заключа╨ в сво©й утробi бiлого собачку з рудуватою спинкою i собачка гавка╨". Налякана таким сном, Алета звернулася до свого духiвника, але той заспоко©в ©©, пригадавши слова Давида до бога про його неписьменних, але затятих пророкiв: "Щоб ти полоскав ноги тво© в кровi, а для язикiв псiв тво©х була з ворогiв частина ©х". Духiвник сказав жiнцi: "Не бiйся: це добре, ти будеш матiр'ю знаменитого собаки, який зробиться стражем дому господнього i вiзьметься голосно гавкати на ворогiв вiри. Це буде славетний проповiдник i, як добрий собака, зцiлювальними властивостями свого язика вилiку╨ многi хвороби душi в: багатьох".Син ╙впраксi© помер, щойно народившись, бо був надто слабий, зачатий у муках, так само народився, так само зiйшов зi свiту. Рицарська жона в Бургундi© привела на свiт свого сина в той самий день, що й германська iмператриця, але рицарський син вижив, хоч i мав природу знiкчемнiлу до краю. Названо його Бернардом, видно, вибравшу iм'я, сказати б, вiльне для святощiв, бо на той час багато iмен уже були зайнятi святими покровителями рiзних ремесел i занять. Юрiй був покровителем рицарiв, Iоанн i Августин - теологiв, Козьма i Дам'ян - лiкарiв, Катерина - фiлософiв, ораторiв i поетiв, Лука - малярiв, Цецiлiя - музик, Фруменцiй i Гвiдон - купцiв, Григорiй - студентiв, Варвара - будiвничих, Юлiан - коханцiв. Вiд пошестi оберiгали святi Антонiй, Рох, Себастян, Адрiан i Христофор, вiд падучо© - Валентин, вiд лихоманки - Петронела, вiд болю зубiв - Аполлонiя, вiд каменiв у нирках - Лiберiй. Iм'я Бернарда було, як видно, ще вiльне, тож мати, вiрячи в пророкування свого сповiдника, надала його сво╨му кволому новородку. З Бернарда не було нiяко© користi в життi, тому вiн прилучився до людей, нi на що не здатних,- до монахiв. Став монахом-цистерцiанцем в Цiто, коло Дiжона, i вiдразу вiдзначився такою нiкчемнiстю свого тiла, що його слiд було вважати або напiвтрупом, або святим. Проживши рiк у келi©, вiн не помiтив, чи була там стеля. Побувавши у тому чи iншому монастирському примiщеннi, не мiг нiколи сказати: одне там вiкно, два, три i чи взагалi ╨ вiкна. Вiльгельм пише про це так: "Умертвивши в собi будь-яку цiкавiсть, вiн не одержував нiзвiдки вражень". Про природу Бернардову Вiльгельм пише таке: "Шлунок його був такий зiпсований, що вiн негайно низвергав ротом ще неперетравлену ©жу. Коли ж випадком дещо встигало перетравитися i силою природи виходило звичним шляхом, то при слабостi нижнiх частин тiла i це вiдбувалося з неймовiрними стражданнями". Здавалося б: навiщо стiльки уваги такому недосконалому створiнню? Але саме такi збочення вiд здорово© природи часто цiнуються деякими людьми. Абат монастиря Цiто Стефан, так само як духiвник рицарсько© жони Алети, побачив у недужому Бернардi щось майже святе i послав його на чолi частини братi©, щоб заснував монастир у Клерво, у Полиннiй долинi рiки Об, здавна вiдомiй як пристанище злодi©в. Так незнаний нiкому Бернард став Бернардом Клервоським. Це був той самий Бернард Клервоський, який сколотив усю ╙вропу в другий хрестовий похiд, власноручно нашивав хрести на шати рицарiв i королiв, розiрвав для цього власний одяг, здобув славу зцiлителя вiд недугiв i нещасть; натовпи, вiрячи в його святiсть, обривали на ньому одiж, цiлували ноги, просили життя i спокою. А вiн, не маючи сам нi людського життя, нi спокою, метався по всiх землях, знесамовитiлий, ошалiлий, гнав тисячi на смерть, на страждання, на злочини. I нiхто не назвав його злочинцем - називали святим. Дво╨ невдало народжених того самого дня, того самого року. Один помер вiдразу. Другий лiпше б помер, нiж мав принести людям стiльки лиха. Мiж ними не було нiяко© дотичностi, нiякого зв'язку, просто часовий збiг - бiльше нiчого. Друга паралель зачiпа╨ двох жiнок, рiзних за вiком, але багато в чому однакових: у становищi, в багатствi, в освiченостi, у впливовостi. Вiдразу ж слiд зауважити, що однаковiсть та суто поверхова, бо кожна з двох жiнок по-сво╨му розпорядилася перевагами свого становища i, як наслiдок, одну забуто, так нiби й не було ©© на свiтi, i лиш у давнiх хронiках можна знайти скупi рядки про ©© страждання, а друга мiцно посiла свое мiсце в iсторi©. Одна з цих жiнок - ╙впраксiя. Друга - графиня Матiльда Тосканська. Власне, Матiльда, як жiнка передбачлива, не покладалася на випадкове сумлiння iсторикiв, а тримала коло себе в замку Каносса схильного до укладання латинських вiршiв монаха Донiцо, який пiд пильним наглядом графинi неквапливо й з належною шанобливiстю написав поему, названу "Життя Матiльди" (Vita Mathildis), сто з чимось пергаментних хартiй по двадцять два рядки в кожнiй, коштовнi мiнiатюри - золото, кiновар, блакить, зелена, брунатна, чорна барви, стиль бiблiйно-заплутаний, спрямування епiчно-панегiричне. Творiння Донiцо (рукопис зберiга╨ться у Ватiканськiй бiблiотецi), видане 1724 року в п'ятому томi творiв давнiх iталiйських письменникiв, i тепер примiрник його можна знайти у великих державних публiчних бiблiотеках у вiддiлi, який зветься "мораторiй", себто - вiддiл рiдкiсних книг, мертвих для сучасникiв, потрiбних iнодi хiба що таким дивакам, як автор цього роману. Але мова тим часом не про Донiцо, а про Матiльду. Народилася вона 1046 року, себто була старшою за ╙впраксiю на 25 рокiв. Прадiд Матiльди був граф Реджiо, Модени й Манту©. Дiд здобув у власнiсть Феррару й Брешчiю, одружившись з маркграфинею пiвнiчно© iталiйсько© марки. Батько Бонiфацiй з'╨днав марку з Тосканою i герцогством Сполето, завдяки чому став одним з найбiльших князiв Iталi©. 1030 року вiн одружився з Беатрисою, донькою Фрiдрiха з берегiв Лорану, вперше порушив традицiю дому Каносса бути лояльним до iмператора i став бунтувати проти Генрiха III. У 1052 роцi був таемно вбитий. У наступнi три роки так само та╨мно були вбитi його старша донька Беатрiче i син Фредерiк. Матiльда стала власницею величезного спадку. Генрiх III кинув Матiльду з матiр'ю до в'язницi в Германi©, але саме тодi помер, i двох вельможних жiнок незабаром випущено. З ув'язнення Матiльда вийшла навiки ворожою до всiх германських iмператорiв. Тому дiм Каносса вiдразу став на боцi папи Григорiя-Гiльдебранда в його конфлiктi з iмператором за iнвеституру. Матiльда одружилася з бароном Годфрi, але шлюб той був досить дивний: Годфрi сидiв у сво©х ломбардських ма╨тках, не маючи нiякого бажання переправлятися через рiку По, а графиня Тосканська приймала в Канносi папу Гiльдебранда, i вся ╙вропа гула чутками про ©хнi та╨мничi нiчнi сходини. Маленький папа i маленька чорнява графиня. Вимагав целiбату для всiх священикiв сво╨© церкви i вiдкрито замешкував у оточеному потрiйними мурами замку з жiнкою, яка на той час стала вдовою, бо барон Годфрi десь тихо помер у сво©х володiннях, вiдповiдно намноживши багатства Матiльди. Важко навiть сказати: хто кого наблизив до себе - папа Матiльду чи Матiльда папу. Обдарована розумом i вiдповiдними хитрощами, жiнка зна╨, що часто лiпше бути посередницею, нiж повелителькою, на яку неминуче пада╨ тягар вiдповiдальностi. Матiльда без кiнця повторювала: "Ми з найсвятiшим папою", "Найсвятiший папа велiв передати", "Найсвятiший папа вважа╨"... Могла вкладати в сво© завiдомлення будь-що, i все це йшло мовби вiд самого папи. Могла виказувати коштом папи владнiсть, непоступливiсть, жорстокiсть або милосердя, залежно вiд потреб i обставин. В сiчнi 1077 спостерiгала в Каноссi принизливу сцену каяття iмператора Генрiха. Вдавала, що спiвчува╨ iмператоровi, клопоталася перед папою за його прощення, хоч сама ж привела Генрiха до Каносси, платячи за кривди, нанесенi ©й i ©© родовi ще його батьком. (В рукопису Донiцо в вiдповiдна мiнiатюра: Генрiх сто©ть на колiнах перед Матiльдою, що велично возсiда╨ на високому графському тронi. Золота живописець поклав на Генрiха й Матiльду однаково, зате обдiлив iмператора багрянцем, увесь вiддавши графинi). Коли Гiльдебранд помер, Матiльда не розгубилася. Пiдтримувала його наступника Вiктора, тодi - Урбана, якого намовила розпочати вiйну проти iмператора. Одружилася з баварським герцогом Вельфом, пiдняла всiх невдоволених германських князiв, не злякали ©© вiйськовi успiхи Генрiховi, який привiв до Iталi© велике вiйсько й захопив багато городiв i замкiв. Вiн узяв Мантую, Пiзу, Лукку, сплюндрував ма╨тки Матiльди. Неминуче мав бути покараний. Простежувала через сво©х вивiдни-кiв кожен вчиноа, кожен крок Генрiхiв; як тiльки-но ображений безпiдставними пiдозрами iмператора син його Конрад ви©хав з Верони, його зустрiли посланцi Матiльди, коли ж потрапив вiн до рук iмператорсько© погонi, визволили його знов-таки люди Матiльди i Вельфа, з великими урочистостями зустрiнуто Конрада в Каноссi i незабаром за благословенням самого папи Урбана короновано в Мiланi королем Iталi©. Син пiшов проти батька. Тепер папська (власне, Ма-тiльдина) сторона мала свого главу, проголошеного публiчно; Генрiх вiдразу вiдчув наслiдки такого хитрого Ма-тiльдиного кроку; вiд нього вiдпадали город за городом, замок за замком, йому зраджували, вiд нього втiкали, вiп вимушений був вiдступати, вже не сидiлося спокiйно й безтурботно в Веронi, мав знову, як у молодостi, метатися, битися, знесилюватися. ╙впраксiя сидiла у вежi, забута iмператором, але не забута Матiльдою. Та розумiла, якою силою стануть проти Генрiха двi такi жiнки, як вона й iмператриця, коли з'╨днаються. I маленька графиня стала готувати це по╨днання. Дбала не про ╙впраксiю - керувалася зненавистю до iмператора. Вiн уперто вiдмовляв сво©й жонi спорядити посольство до Ки╨ва? Гаразд, вона пошле до князя Всеволода сво©х людей з дарами й вiстями про дочку i матиме незабаром звiдти вiстi. Вiн ув'язнив iмператрицю в кам'янiй вежi, сховавши молоду жiнку вiд усього свiту, так що нiхто вже й не зна╨, жива вона чи мертва? Гаразд, Матiльда визволить iмператрицю, хоч би для цього довелося розвалити вежi половини Iталi©! Негоже, коли такi двi жiнки роз'╨днанi. Надто ж, коли вони живуть у тiй самiй землi. Так переплiтаються стежки життя, i ще й не знати, чи не послав би Бернард Клервоський у хрестовий похiд сина ╙впраксi©, коли б той не вмер у день свого народження, а вижив i став iмператором, королем або й просто власником золотих острог. СОКОЛИНА ВЕЖА Похмура зима роздягла дерева, оголила землю, била в камiнь холодною пронизливiстю вiтрiв, од яких здригалася й стогнала вежа. Порятунок був тiльки у вогнi, який розкладала в кам'янiй печi Вiльтруд, приносячи дрова вiд кнехтiв з ©хньо© вежi, де було все: вино, жирна ©жа, паливо, зброя, п'янi вигуки, регiт, смачний сон, бездумнiсть i безтурботнiсть. Але дрова, хоч звiдки принесенi, однаково горять i зiгрiвають, вогонь весело потрiску╨, теплий дим наповню╨ вежу, нагадуючи дим лiсових багать, викликаючи спогади про все втрачене. Чомусь згадувала ╙впраксiя, вдивляючись у теплий вогонь, як ще малою, у Переяславi, повiз ©© вже й не пам'ята╨ хто на ламання калини. ╞хали довго травами, летючi слiди кiнськi вiдбивалися в травi, трава в кiнських слiдах була вiдкинута назад, а в людських - почовгана, прим'ята наперед. У перелiсках уже падало листя. Червонiло мiж деревами, мов мертвi лисицi пiсля вдалих ловiв. Калина росла в низинi, коло рiчки. Поки мала ╙впраксiя зi сво©м супроводом добралася туди, жiнки вже почали ламати калину, в'язали ©© в пучечки, наповнювали лозовi розложистi кошики червоною стиглiстю, - калиново-стиглi жiнки, з пiснями затаено-грiховними, повними лукавих натякiв на щось бентежне й п'янливе. Тодi мала ╙впраксiя нiчого ще не вмiла збагнути, тепер лишався самий спогад перед цим вогнем у каменi, червоним, як давня калина з дитинства. Все ж зима, попри ©© непривiтнiсть, якось нiби помагала легше зносити неволю, забувати про не©, бо час розполовинений був мiж холодом i жданням тепла на ранок, коли вогонь у печi давно вже затухав; жар поймався сiрим попелом, камiнь нахолоняв, i з-пiд хутряного покривала страшно було виткнути навiть носа, ╙впраксiя не думала нi про що, окрiм тепла, нетерляче ждала появи Вiльтруд, думала при ту хвилю, кола знов у печi загоготить полум'я, i теплi хвилi тепла торкнуться ©© обличчя, i вежа сповниться життям i надi╨ю. Пори року тут мовби зливалися, не було нi весни, нi осенi, - тiльки безкiнечне лiто з одноманiттям спеки i оця недовга зима, що, здавалось би, мала лякати ув'язнених, несучи ©м загрозу холоду, а насправдi несла полегкiсть, бо коли людина занурю╨уься в клопотi найпростiшi, дба╨ лише про потреби сво╨го тiла, тодi зболена душа ©© ма╨ спочинок i сили притiкають до не© як веснянi соки в живе буйне дерево. Зима тут потопала в потоках холодно© води, невiдповiднiсть дощiв порi року мимоволi навертала ╙впраксiю на спогад забуто© вже давно розповiдi Журинино©, Мовляв, дощi пуска╨ глухий янгол. Бог йому каже: "Йди туди, де чорно", а вiн, не розчувщи, пада╨, "де вчора"; Бог: "Iди туди, де просять", а той сипле "де косять"; Бог: "Iди, де ждуть", а той лл╨, "де жнуть". Мабуть, той химерний глухий янгол, заливаючи тут рiздво потоками дощу, пригнав за тим дощем до Верони i Генрiха з його прибiчнм папою Климентом. Iмператор, виказуючи поштивiсть до церкви, урочисто зробив великi вклади в два веронськi абатства на пам'ять сво©х рiдних i покiйно© iмператрицi Верти. Про живу було забуто. Щоправда, барон Заубуш за повелiнням iмператора перевiрив сторожу, побував навiть у Вежi п'яного кентавра, але не пiднявся нагору, бо коли перелякана Вiльтруд прискочила до ╙впраксi© з вiстю, що у вежi з'явився Страшний одноногий барон, iмператриця послала ©© вниз попередити Заубуша, щоб не смiв з'являтися перед нею. Дiвчина скотилася по схiдцях, мало не впала на Заубуша, той не розгубився i не здивувався вельми, притримав ©© коло себе, не дав розтулити рота, сказав загадково-притишеним голосом: - Даремно бiга╨ш._ _Не до iмператрицi прийшов - до тебе. - До мене? - Тихо. Нiхто на сiм свiтi не повинен про це знати. - Тодi як же? Мене вб`ють! - Житимеш, дурна! Ще й як житимеш! Дякуватимеш старому Заубушевi... ╙впраксiя не знала нiчого про ту розмову. Та й про що могла знати? Гордий дух ©© призвича©вся до вiдокремленостi й цiлковито© вiдiрваностi вiд щоденного життя, яке текло внизу, не поповнювала звiдти нi сво©х знань, нi снаги, живилася якимсь та╨мним запасом душевних сил, що був, виходить, невичерпний, коли змогла вже стiльки просидiти у вежi. Не бачила, як iмператор у недiлю ставав iз сво©ми п'яними баронами коло собору i стежив, як веронцi в святкових убраннях обережно обходять калюжi. Тодi ставав, широко розставивши ноги, коло калюжi i, колупаючи кiнцем меча в багнистому днi, норовив обляпати болотом особливо ошатно одягнених. Чоловiки мовчки зносили наругу, жiнки з вищанням утiкали, але ©х обприскували багнюкою iмператорськi прибiчнi, що з реготом ганялися за втiкачами. Не чула, як хвалився Генрiх на учтi, одурiвши вiд пиятики: "Ось витягну iмператрицю з вежi й пiддам ©© карi за розпусту. Звелю поставити на кладовищi з пiднесеними догори руками, опертими на двох схрещених мiтлах. Хай вийдуть з не© слов'янськi гордощi!" Не знала, що iмператор замкнений у Веронi, оточений звiдусiль, зiпхнутий на самий край Iталi©, коли ж хотiв стрiтися з угорським королем Владиславом, аби зажадати помочi, то Матiльдин муж Вельф не пропустив його крiзь гiрськi проходи. Iнодi людинi лiпше не бачити, не чути, не_ _знати. Тодi можеш зосередитися на собi самiй, спитати себе: що я можу знати? Що повинна робити? На що сподiватися? Спитала про це абата Бодо. Той вiдбувся звичним: блаженнi, хто дi╨ в iм'я господн╨. - А хто дi╨? - зухвало поцiкавилася вона. _- _Тi_,_ хто йдуть по путi господнiй. - Хто ж iде? Бодо стривожено глянув на iмператрицю. Не звик до суперечок тут, у вежi. Приходив, говорив. ╙впраксiя мовчала. Сповiдатися не мала в чому. Грiхiв не мала нiяких, хiба що в гординi сво©й вважала, що цiлий свiт завинив перед нею. Але абат уникав тако© розмови, бо звик у життi до обережностi, а тут, розумiв це, потрiбна була обережнiсть просто неймовiрна. - Зима довга, дочко моя,- сказав по змозi м'яко,- я хотiв би знайти для вас такi книги, якi принесли б вам утiху в самотностi. - А чому ви не приносите менi благословення вiд найсвятiшого папи? - Я хотiв би це зробити, але... - I як то може бути: бог один i його намiсник на землi ма╨ бути один, а в Iталi© вiдразу два папи? Зда╨ться, бувало вiдразу й по три? Як то, отче? - Дочко_ _моя... - Ви бо©теся вiдповiсти, отче? Я спитала, хто ж iде по путi господнiй? Чи той папа, що з iмператором, чи той, що з Матiльдою? - Я не можу вам цього сказати. - Не зна╨те чи бо©теся? - Не можу, дочко моя. Скажу вам лише: папи Климента не бачу, не допущений, нiкуди не допущений, бо маю спiльну долю з тобою, дочко моя. Плоть моя ма╨ вихiд з се© вежi, а дух перебува╨ тут постiйно. - Я мала б вiдчувати це якось. - Для того потрiбен час. I терпiння. - Скiльки ж? I того, й того вже було задосить! - Терпiнню нема╨ меж. - А знанню? - Знання - то i ╨ терпiння. Що досконалiша iстота, то вразливiша вона до страждань. - А до насолод? - Лише грубi натури. Грубi й порочнi. - Все ж менi було б радiсно вiдчути себе тут несамотньою. Вiдчути ваш дух. - Думай про дух божий, дочко моя. Блаженнi, хто... Це вже ╙впраксiя знала давно. Вiдвернулася досить непоштиво, знаючи, що судити ©© за це нiхто не зможе. Щоправда, спiвчуття вiд абата теж не очiкувала, бо таке почуття йому було чуже. А з духом справдi спiзналася вже повеснi, та був то не той дух, що про нього святобливо говорив абат. Могутнiй дух волi в хижому посвистi пташиних крил об'явився ╙впраксi© звiдти, звiдки й не ждала нiколи - зi сторожово© вежi. Кнехти гнiздилися внизу, пильнували стiнного переходу, верх вежi весь цей час був вiльним, а з весни поселився там чоловiк майже так само самотйiй, як ╙впраксiя, але не цим вiн привернув увагу, а сво©ми соколами. Чоловiк був сокольником. Чий - iмператорський, баронський, ╨пископський, а чи сам по собi? - не важило. Видно, так само вiдвик вiд людей, як i вона, звик до мовчання, до самотностi, наклало це на йього печать суворостi й навiть, сказати б, хижостi, надто ж у поглядi глибоких чорних очей, але рiзнився вiн од iмператрицi, що мала б загинути вiд неробства, сво╨ю неймовiрною зайнятiстю. Бо вчив соколiв. Не лiтати, нi,- до цього привченi були вiд народження. Але гнатися саме за тою здобиччю, на яку вкаже чоловiк, i летiти не кудись, а куди вкаже чоловiк, i летiти не якось, а якнайвище, найголовнiше ж: не втiкати вiд людей, щоразу повертатися до господаря, всiдатися на шкiряну рукавицю, слухняно ждати нових спонук. Соколiв годилося ростити саме у високiй вежi, щоб звикали високо злiтати. Ось i вибрав ту вежу сокольник, i вiднинi вона стала для ╙впраксi© Соколиною вежею. Соколи вилiтали просто в не© з-перед очей, здавалося, вiдчува╨ на сво╨му лицi вiтер вiд ©хнiх крил, вони вишугували в пiднебесся з такою нагальнiстю, з таким завзяттям, аж нiби в тобi теж щось зривалося й летiло за ними, разом з ними, спiльно з отим невпокореним могутнiм духом жадоби волi, простору, безмежжя. Завжди неуважлива до занять простого люду, ╙впраксiя тепер з якимсь болючим вдоволенням стежила за всiм, що робить сокольник. Незабаром не було для не© нiяких та╨мниць нi про того чоловiка, нi про його сiрих вихованцiв. Все ж таки бiльше приглядалася до соколiв, бо й що чоловiк та ще усамотнений? Мало спить, мало ©сть, нi з ким не говорить, суворiсть - спосiб його буття, у клопотах - порятунок од розпачу. Вразила ╙впраксiю жорстокiсть сокольника. Не могла без гнiву й обурення бачити, як пускав вiн сво©х соколiв на перелiтне птаство, на диких гусей, на журавлiв, на лебедiв. Може, летiли вони й до Ки╨ва, може, ждуть ©х там такi малi дiти, як була колись вона, прислухаються, чи не заячить у темному весняному небi, чи не закурличе. А журавель нiколи не долетить, i лебiдь не прилетить на днiпровськi плеса, бо збитий хижим соколом на цю тверду кам'янисту землю. I повинен у тiм суворий сокольник, який не зна╨ жалостi. Однак згодом вона все ж простила сокольниковi його вимушену жорстокiсть, збагнувши, що за волю доводиться завжди платити. Iнодi й чи╨юсь смертю. Для сокола захват волi, а для лебедя - смерть. В одних крилах - посвист розкованостi, хижо© нестримностi, голос безмежжя, в iнших - приреченiсть. Не може бути волi взагалi й для всього. Отримуючи волю для себе, неминуче вiдбира╨ш ©© в когось, не маючи нiяких обмежень, тим самим обмежу╨ш безлiч iнших iстот, може, саме через те так охоче кидають до в'язниць простих людей всi королi й iмператори: тодi почуваються вiльнiшими. I Генрiх замкнув ©© до вежi для того, щоб не мати коло себе ще одно© короновано© голови, надто ж, що не мав у нiй потреби як у жiнцi. Але ж iмператор не сокiл, хоч так само хижий. Соколiв треба було годувати пташками, ставити свiжу воду, щоб купалися й сушилися на сонцi. Сокiл повинен мало спати, тодi вiн злiший i слухнянiший. Сокольник часто годував птахiв, накладав ©м на голова шкiрянi каптурцi, путав ноги й носив на тонкiм обручi, щоб не спали i втрачали дикiсть. Лiтати попервах пускав на шнурi-довжику, щоб поверталися до вежi. Пiсля цього знов годував i пiдставляв воду для купання. Згодом став пускати вже й без шнура, вимахував з вiкна вежi чимось сiрим на довгiй мотузцi, видно, приваблював птахiв назад. ╙впраксiя спершу не дивилася на все те, неспроможна збороти вiдразу до вежi, де сидiла ©© сторожа, та згодом несила було ©й вiдiрватися вiд споглядання соколиного життя, яке розгорталося перед ©© очима. У високих вежах вигодовують соколiв. Забирають соколят з гнiзда i привчають платити неволею за лiпше знання волi, за хиже вмiння насолоджуватися нею, осягати всю ©© безмежну обмеженiсть. Чи не так склалося i ©© життя? Мов маленьке соколя, вирвано ©© з рiдного гнiзда, кинуто в холодну чужину, приборкувано, затуляно очi чорним каптуром, зв'язувано руки й ноги, закуто, врештi, у камiнь. Може, хоч всемогутнiй дух соколино© свободи якось поряту╨ ©©, дасть снагу, терпiння й надi©? Тепер не вiдривалася вiд споглядання того, що дiялося в Соколинiй вежi, аж врештi помiтив те похмурий сокольник, а може, помiчав то давно, та тiльки через свою вiдлюдкуватiсть не виказував. Однак, хоч який ти вiдлюдько, а ма╨ш знати, що дивиться на тебе сама iмператриця, до того ж молода й гожа жiнка, опрiч того - ув'язнена, нещасна, безпомiчна. Яке ж треба мати серце, щоб лишатися байдужим перед такою жiнкою? I одного ранку, щойно ╙впраксiя з'явилася коло вiкна сво╨© вежi, похмурий сокольник поштиво вклонився ©й. Вона чи не помiтила, чи подумала, нiби ©й видалося, але сокольник вклонився й назавтра, i ще, й ще, тепер уже вона вiдповiдала цьому чоловiковi, повiльно прикриваючи очi повiками, даючи йому зрозумiти, що помiчав його поштивiсть i належно ©© цiну╨. Якось удень Вiльтруд, захекана й розпашiла, прискочила знизу, несучи якiсь дивнi речi. Мовчки подала ©х iмператрицi, та мало не вiдсахнулася. - Що то? - Ваша величнiсть, передано вам. Якась груба шкiряна рукавиця, вся подряпана, так нiби точили об не© пазури самi дияволи. Два_ _скрiпленi мiж собою пташинi крила з прив'язаною до_ _них брудною мотузкою. - Хто передав? Навiщо ти це принесла сюди? - Сокольник, ваша величнiсть. Просив прийняти. - Оце все? Що маю_ з _ним робити? - Вiн дару╨ вам сокола, ваша величнiсть. - Ти хотiла сказати - оцi крила? - Нi, живого сокола. Вiн просить вас надягти рукавицю i ждати, поки вiн пустить зi сво╨© вежi сокола. Тодi треба розмахувати цими прив'язаними крилами. Це зветься вабило. Сокiл, приваблений крилами, прилетить до вас i сяде вам на руку. - Але я не вмiю махати цим. I... не хочу. - Ваша величнiсть, дозвольте менi. ╙впраксiя вказала ©й на вiкно. - Але прошу вас - надягнiть рукавицю._ _Бо сокiл так i впаде. - Звiдки ти зна╨ш? Вiльтруд не вiдповiла: висунувшись з вiкна, щосили крутила вабилом. Тодi зашепотiла злякано: - Летить, пада╨, ваша величнiсть! ╙впраксiя невмiло надягла шорстку рукавицю. Смiшно, але хвилювалася, так нiби вперше надягала шати iмператрицi. Кинулась до вiкна, вiдтрутила Вiльтруд, наставила рукавицю. Птах, наближаючись до землi, опускав хвiст, розпросту╨ його пiр'я, пiдносить голову i легко й швидко вдаряв крилами, щоб пригасити швидкiсть i сiсти лагiдно. Сокiл падав каменем. Чи й запримiчав висунуту з вiкна рукавицю, чи запам'ятав, звiдки викручувалося вабило, летiв зi свистом, так нiби намiрявся врiзатися в камiнь вежi й розприскатися бризками. ╙впраксiя мало не закричала вiд страху за сокола, але вiн попередив ©©, шугнув побiля обличчя, вчепився в рукавицю, круглооко втупився в жiнку, мабуть, дивуючись такiй змiнi господаря, хижо наставив на не© жорстокого дзьоба, стрепенувся, мовби зриваючись до льоту, але тут Вiльтруд вправно накинула йому на голову шкiряний каптурець, i заслiплений птах з криком задряпався по рукавицi, вже неспроможний злетiти, безпорадний i слухняний. - Вiн буде наш! - вигукнула Вiльтруд. - А що з ним робитимемо? - Я годуватиму його,_ _купатиму. Ви пускатимете до самого неба_._ Сокольник дасть_ _нам пташок для годiвлi. Я поставлю для сокола воду. - А що скаже абат Водо? - всмiхнулася ╙впраксiя, - Хiба бог - проти птаства? Адже й божий дух злiта╨ птахом. - Не соколом же - голубом. - Це коли вiн нi з ким не вою╨. А в Германi© ╨пископи постiйно воюють. Тут, виходить, теж. Хiба то не божий "дух штовха╨ ©х до того? - Спитай абата Бодо. - Я боюся його. Вiн такий суворий. - Сокiл суворiший, а ти не злякалася. Бачиш, якi в нього пазури. А крила? Мов залiзнi. - Однаково це птах. - А коли помiтить у нас сокола сторожа? - Ваша величнiсть, вони не помiтять! - Чому так вважа╨ш? - Вони нiколи не дивляться вгору. - Як ти довiдалася? - Ваша величнiсть, вони не можуть дивитися вгору. Так само, як... як ви не можете дивитися вниз. - Не вигадуй, Вiльтруд, лiпше нагодуй сокола. Так встановився зв'язок мiж Вежею п'яного кентавра i Соколиною вежею. Мовчазна вимiна поклонiв i поглядiв, перельоти птахiв, нестримний дух волi. Забуто про сум, про самотнiсть, вiдкладено книги, не зауважувано тепер нi трав, нi квiтiв, нi зелених дерев, нi щедрот лiта-у небо, у небо, тiльки в небо! I, як то завжди бува╨, що бiльше прагнеш до неба, то болючiше доводиться вiдчувати тверду землю суворо© безжальностi. ╙впраксiю вiдкинуто було несподiвано, нiщо не вказувало на те, що мало статися, колись вона нетерпляче ждала змiн, ©х не було, тепер не ждала нiчого - зненацька поставлена була перед вибором. Але перш нiж вибирати, мала пройти ще одне коло свого пекла, свого мучеництва. Хоч спала ╙впраксiя мало, але десь передсвiтом все ж западала в мiцний сон, який того разу був порушений брутально й незвично. Тепер чи спала, чи й не спала, бачила, чи, може, марила, а то й просто згадувала, хоч сказати вiдверто, час був не для згадувань i не для нагадувань. Може, то було й не з нею, бо вже за кiлька десяткiв лiт нiбито сталося з одним безпутним монахом, i вiн описав з'яву, поклавши тим сво©м описом початок традицi©, яка вже не мала кiнця i прилучала до цi╨© дивно© справи людей навiть генiальних. Ще в Кведлiнбурзi, де було зiбрано все рiдкiсне, що вийшло будь-де з монастирських скрипторi©в, ╙впраксiя могла прочитати ту книгу лисого б