, Яка кликала до звитЯги. I вже отаман почував, що рiка тече через нього, що вiн - частина її, i частина вiчна, невмируща. I Як нiколи не зникне оцЯ рiка, так нiколи не зникне й вiн - у внуках, правнуках. џкi, може, й не пам'Ятатимуть його, але пам'Ятатимуть її, знатимуть, хто вони, чиї дiти, на берегах Якої рiки народилисЯ. ‚раз потоки завирували дужче, зблиснули посерединi червонi вогнi, отаман стиснув пальцi, вимахнув правицею, а коли поклав її на поЯс, булави в нiй не було. Џлескаючи увсiбiч золотими бризками, вона летiла вниз, у ненаситецьке "Џекло". ‚она не перекидаласЯ, не крутиласЯ, падала стрiмко й прЯмо. ‡меншуваласЯ на очах: спочатку була Як Яблуко, далi - Як горiх i врештi - Як намистина. ‚останнє, вже при самiй водi, зблиснула самоцвiтами й згинула в хвилЯх. Ћт i все. Ќе справдила цЯ булава нiчиїх надiй, не сповнилисЯ думи усiх тих, хто тримав її в руках. ‰ не треба, щоб обкипала далi кров'ю. Ќехай лежить, може, колись та знайдетьсЯ звитЯжець, Який дiстане її з глибокого дна i пристане до срiбного берега. Ќа тому березi волЯ i щастЯ. Ђ його путь кiнчаєтьсЯ. „оживе вiку на пасiцi бiлЯ ‘iчi. Ћсь тiльки вклонитьсЯ рiднiй Њерефi i скличе велику раду. „о самої смертi розказуватиме молодим козакам про срiбний берег. џкусь мить дививсЯ в розбурхану воду, вiдтак перевiв поглЯд угору, до першої лави. ‡орив пильно, аж сльози набiгли в кутики очей. ‡давалосЯ, вiн видивлЯєтьсЯ когось. Њоже, ще одного плавцЯ? ™е дужчого, ще вiдважнiшого, Який не побоїтьсЯ пiрнути в безодню кручiю. ‚iн знав, вiн вiрив - такий плавець колись знайдетьсЯ. ‰ дiстане її з безпросвiтної глибини, й пiднесе високо - над скелЯми, над степом, i вона осЯє обидва днiпровi береги, й заструменить з неї золота Яса слави, волi i щастЯ. * * * ‚узькою стежечкою, Яку сам же й протоптав, ‘ироватка вийшов з очерету до куги. “ лiвiй руцi нiс весло, в правiй - плетегого з червоної лози коша. “ кошi тiпало хвостами пiвтора десЯтка карасiв, два лини та чималенький лЯщ. Њокiй ‘ироватка щойно потрусив Ятерi. Ђби риба не пропала (солi не було) - висипав її в малесеньку, зарослу ситнЯгом саджалочку на краю болота. Џерш нiж засунути весло в гiллЯ в'Язовника, вийнЯв ножика й поклав зарубку. Љарбував, аби не заблудитисЯ в днЯх, не загубити свЯт. ™оправда, завжди зарубку робив уже перед сном, помолившись боговi, але те, подумав, не важило. „ень минув: сонце повисло над обрiєм, високi очерети по той бiк болота обмiтали його м'Якими мiтелками. Џiдпаленi сонцем хмари горiли довгими пасмами, розповзалисЯ по небу, Як палаючi кораблi. “ травi блискотiли калюжi, в них червоно вiдсвiчували променi - вночi пройшов дощ, - вони здавалисЯ загубленими в травi уламками скла. ‚ степу денної пори не буває прохолоди навiть пiслЯ дощу. Џахло перепаленим на сонцi дроком, гiрким полином i дЯтлиною. Џопiдводили од землi тендiтнi голiвки васильки й безсмертники. ‡араз тут тiльки васильки й безсмертники. ‚есною - i веронiка, i козельцi, i вiвсЯна крупка, i голубi, жовтi та оранжевi пiвники, й червоногарЯчi тюльпани. ’юльпани - то кров. Љозацька кров, Яка пролиласЯ в землю i знову встала з неї. ‚они тут пломенiють густо, багато її пролилосЯ в цих степах. I через те й степи вiчнi - козацькi. •iба можна їсти хлiб, зрощений на чужiй кровi?! I коли б не тюльпани, може б, i не подумав про це. ‚ степу панувала тиша. ’иша i безмежнiсть. ‚они тут вiчнi, Як i цей степ. ’иша, проте, не завжди однакова. “ степу, опiвднi, вона найповнiша. ’одi навiть чути, Як струменить кров у власних жилах. ’рави стоЯть нiмi, мовби мертвi. I наче мертвий пiдорл у високому небi, дарма що пливе на широко розпластаних крилах, крила тi зовсiм не ворушатьсЯ, й тодi здаєтьсЯ, що пiдорл той плаває тут з вiку-правiку. ‚есь день прЯжило сонце, все живе кудись поховалосЯ, всi голоси спила жарота. Ќаступав вечiр, але тиша не зрушиласЯ, вона тiльки помiнЯла лад. I вечiрнiй крик перепела не будив її, її збудить лише табун тарпанiв. Ђле й то, мабуть, длЯ того, щоб ти збагнув, Яка вона вiчна й глибока. I навiть коли посунуть од лиману важкi хмари, коли засвистить тисЯчами тЯтив тугий вiтер, i заворушатьсЯ, побiжать до обрiю рудi типчаки, й низько, до самої землi, впадуть бiлопiннi ковили, й шорстко заворушитьсЯ курай, i прокинутьсЯ всi iншi бур'Яни i трави, тi свисти та стогони не будуть длЯ людини живим звуком. ’о дзвенiтиме i свистiтиме тиша, Яка на ту мить помiнЯла свою барву. ‡араз вона теж iнша. ‡елена, важка, в росi i надвечiрнiй iмлi. Џо той бiк болота закричав деркач, над самою Њокiєвою головою попискували в гнiздi пташенЯта. ‚они теж були голосом тишi. ‘иницi поселилисЯ в дуплi крислатого в'Яза, не боЯлисЯ ‘ироватки, жили з ним у дружбi. ‚iн радiв їм тихою радiстю, щоднЯ з пенька притулЯв вухо до дупла - чи пiдросли? Ќедавно вони почали вилiтати, сiдали на землЯнку, на кашоварню, на ввiткнуте в дернину ратище. ™е кiлька днiв - i покинуть дупло назовсiм, полинуть у хащi над лиманом. ’е чомусь було сумно. ’реба було лаштувати вечерю, в росЯнiй травi лежав залишений з сьогоднiшнього улову лЯщ, вiн уже заснув. Њокiй вийнЯв ножика-скiска, присiв бiлЯ рибини. ™е подумав: чогось довго не їдуть козаки iз залоги, не везуть пшона, плетений з трави кадубець у Ямi пiд поликом другий тиждень стоЯв порожнiй, риба ж добрЯче настириласЯ козаковi. ‰ого казанок знав i лободЯну кашку, й корiннЯ рогозу, й навiть берестЯну кору. Ђ зараз Њокiй ще багатiй: є риба, є смалець барсучий i навiть сушена по-татарськи - пастурмою - Яловичина. ‘ироватка подумав, що, може-таки, накопати дикої цибулi та зварити юшки з м'Яса? ‚iн пiдвiвсЯ, щоб пiти до куги, та в цю мить його увагу привернув неголосний тупiт. ‚iн оглЯнувсЯ, але не побачив нiчого. ’iльки на горбку помiж болотом i могилою погойдуваласЯ тирса, здавалосЯ, її нахилЯв вiтер. Ђле стоЯла бсзшелеснiсть, грозовий вiтер помандрував iз хмарами, жаркий степовий упав, а нiчний ще не пiднЯвсЯ, навiть на в'Язi не ворушилосЯ листЯ, трави ж були густо внизанi росами. ’ак швидко мiг промчати лише сайгак. Њабуть, його налЯкав вовк або рись. Џроте, подумав, бiлЯ куги давно не видно нi вовчих, нi рисЯчих слiдiв. ‰ не було поблизу звiриних лiгвиськ. ‘ироватку поймав неспокiй. Ћстаннi днi степом ходила тривога. Њовби все там було Як завжди, - тиша, й спокiй, i орли у високостi, i сайгаки в долинi, i татарський табун далеко на обрiї - не бiлЯ пограниччЯ, де трави Як очерет, а значно далi, в сторону морЯ, - проте дещо й змiнилосЯ. ‡вечора гудiв степ - татари забрали вiдгульних коней, вночi також пробiгали верхи Якiсь люди, а вдень у захiднiй сторонi кружлЯли птахи. —ого? •то їх потривожив? ‚iн розiгнувсЯ й швидко пiшов до ‘лiпої. Ќад ‘ироватчиною головою навкiс проти сонцЯ стрiлами шугонуло двоє соколiв-сапсанiв. –Я пара жила десь неподалiк у степу й завше дивувала ЊокiЯ сiмейною злагодою. ‚они любили сiдати на ‘лiпiй, що панувала над степом, на гострому каменi, там милували одне одного, звiдти назирали здобич. ™ойно ‘ироватка сходив з могили, одразу ж шугали туди. —асом йому здавалосЯ, що вони пантрують з високостi, коли вiн звiльнить їм мiсце. ‘ироватка й зараз подумав, що сапсани сЯдуть на камiнь, але вони прокреслили небо бiлЯ його верхiвки й круто шугонули вгору. ‘ироватка не встиг провести їх поглЯдом, бо побачив великий табун сайгакiв, котрi мчали просто на нього. Ѓули добрЯче налЯканi - летiли, не помiчаючи людини. ’а враз круто взЯли в лiву руку й полетiли попiд могилою. Ѓризкала з-пiд копитець роса, запiниласЯ, захвилюваласЯ тирса. Џопереду широко стрибав козел, його роги майже торкалисЯ спини. ‘ироватку обiйнЯв неспокiй, вiн побiг до могили. Џоспiшав, хоч думкою заспокоював себе. Ќу, кружлЯли птахи. ‚они часто кружлЯють над степом. ’атари забрали конi. Џриспiв час, от i забрали. Ќiщо не вiщувало ворожого зрушеннЯ: ногаї мирно кочували в своїх землЯх малими ордами, кримськi татари за Џерекоп не виходили. ’аке передавали в залогу та на кiш козацькi вивiдники, про це казали й чумаки, котрi проїздили повз бекети. ‡апорожцi майже завжди знають наперед про татарськi iнкурсiї. ’одi бекети пильнують вдень i вночi, а залоги висилають у степ кiнну сторожу. ‡араз кiнної сторожi в степу не було, та й по бекетах козаки почувалисЯ безпечно. ’о бiльшим лихом могла впасти на край орда. ‘ироватка вибiг на могилу, окинув зором виднокiл. Џопереду, скiльки сЯгало око, срiблилисЯ росами ковили, степ лежав пустельний, вже поринав у сон. Ќе чути було нi звiра, нi птаха. ’iльки праворуч, далеко-далеко, стелиласЯ сiра плЯма. ‘онце слiпило ‘ироватцi очi, воно вже торкалосЯ холодного земного пруга, але Њокiй встиг розгледiти, що то бiжать тарпани. ’епер уже не мав сумнiву - степ гвалтувала орда. ‚она ось-ось вирине, одначе з Якого краю, ‘ироватка поки що не знав. •итрий лис i драпiжний вовк, татарин приспав козачу сторожкiсть, знову йшов у напад покрадьки. ‘ироватка вклЯкнув на колiна просто в калюжу, - за довгi роки сторожi, ховаючись од вiтру, витовк бiлЯ каменЯ Ямку, в котру тепер натекла вода, - припав вухом до гранiту. ‘першу не почув нiчого - тiльки студенiсть каменЯ, нахололого вiд дощу та вiчностi, та тихий посвист вiтерцю, що ранивсЯ на гострiм зламi; здавалосЯ, хтось пересипав через камiнь пiсок, вiдтак його звичне до степових шерехiв вухо вловило всерединi гранiту ледь чутне гудiннЯ. ‚оно було тонке, Як комариний дзвiн i, здавалось, згасало. Ђле то було оманливе вражiннЯ, гудiннЯ, примовкнувши, спалахнуло знову, вже трохи iншим звуком, може, не дужчим, зате густiшим, твердiшим, воно котилосЯ хвилЯми - то бiльшими, то меншими. ‡давалосЯ, там, усерединi могили, хтось ворушитьсЯ, хоче встати й не може. Ћд того тихенько гуде й постогнує. ‘ироватка схопивсЯ на ноги, вийнЯв трут i кресало. ‚дарив виковзаним залiзом по кременю, й одразу ж на сiрiм згарку трута заЯснiли двi червонi цЯтки. Ћдна щезла, а друга вчепиласЯ. Њокiй замахав рукою, роздмухуючи її. Љоли од трута запахло димком, вигрiб з-пiд каменЯ припасений на отаку дощову пору вiхоть сухої трави, впхнув у неї трут. ’епер дмухав з усiєї сили, йому враз стало жарко - чи з натуги, чи од того, що довго не загорЯлосЯ сiно, нарештi воно спалахнуло, й вiн пiдiпхнув вiхоть пiд купу хмизу. ‚она була висока - майже по груди ‘ироватцi, вивершена iз сухого в'Язовника, лози, придавлена зверху та з бокiв чималими дубовими i кленовими обаполами. ‚низу - дрiбний хмиз, полин та курай. Ѓур'Ян затрiщав, засичала вода, полум'Я з бiлого стало червоне, салапнуло кiлька разiв короткими Язиками й погасло. ‘ироватка дмухав у чорний, наполовину згорiлий вiхоть, вогонь на ньому схоплювавсЯ ще кiлька разiв, але бур'Ян i хмиз не загорЯлисЯ. ‘ироватка поспiшав, обличчЯ йому вкрилосЯ кiптЯвою, руки тремтiли, вiн обламував i кидав на жариво короткi патички, а по спинi, по потилицi прокочувавсЯ холод, i страх пiднiмавсЯ вiд живота терпкою хвилею вгору. Џриколиханий тишею степу, не помiнЯв унизу пiдпалу, та й не сподiвавсЯ, що хмиз i зiллЯ так намокнуть. Џроте добре вiдав, Як покладалисЯ в бекетi на нього. ’ам зiбралисЯ лiнькуватi козаки, службу справлЯли кепсько, з примусу, один навiть тiкав, i його завернули назад, вихвостали лозою. ’ож зараз вони спокiйненько грають у карти або сплЯть, а може, й зовсiм поїхали на залогу. ‘ироватка вiдчував, що вiн у одвiтi i за залогу, й за щось незмiрне бiльше, велике-велике, опрiч Якого в свiтi й не було длЯ нього нiчого. ‚iн про нього мовби нiколи й не думав, а воно жило в серцi само по собi, виколихане в цьому степу, напоєне цими хмарами, виспiване материною пiснею, загартоване погуками звитЯжної золотої Яси. Ћд цього маленького вогника залежало, чи заскочить орда в українськi вемлi, чи вiзьме в неволю бранцiв, чи заплачуть дiти, чи впадуть мертвi, захопленi зненацька козаки. ‚се - од маленького вогника, котрий погас, i в ‘ироватки не ставало снаги розбудити його. ‚мить Њокiй осЯгнув, що таким робом вогнище не розпалить. ‚iн схопивсЯ й побiг з могили вниз. „обiгши до землЯнки, згрiб в оберемок траву, рогiз та очерет, що лежали на полику, на Якому спав, мерщiй побiг назад. “же не думав, що лишає слiд, що татари по ньому знайдуть кугу та, либонь, i його самого. ‚ грудЯх ‘ироватцi бурхало полум'Я, ноги пiдламувались, i на вершечок могили вже добиравсЯ майже плавом Љинув пiдпал, похапцем нагортав на нього колюче тернЯ, хмиз, кидав обаполи. Љраєм ока хапавсЯ за степ, уже бачив, Як ламавсЯ, вигинавсЯ овид, неначе його нахилЯла незрима рука. ‡нову викресав вогню, знову роздмухав вiхоть i пхнув у сухий очерет та сiно. Џiдпал затрiщав, засичало, Як i першого разу, одначе вiттЯ, хоч i неохоче, бралосЯ полум'Ям. ‘ироватка оглЯнувсЯ. ‚орога вже було видно: татари мчали двома широкими рiками до могили. Њокiй метнувсЯ поглЯдом до вогню: треба б утiкати, а вiн усе ще не розгорiвсЯ, дрiбнi патички згорЯли, а великi бралисЯ чорною смагою, але не займалисЯ. ‚огонь мовби виїдав дiрку всерединi, пожирав, що легше, й не бравсЯ до тривкiшого. Њокiй трощив гiллЯ, ранивсЯ об колючки степової грушки, запихав його в гарЯче дупло, з окiл котрого червонiли обгорiлi патички, - полум'Я, однак, не схоплювало всiєї купи. ‚iн придавив її грудьми, вогонь затрiщав, загоготiв, а позаду вже стугонiли копита, форкали конi, вигукували чаушi - все те котилосЯ однiєю хвилею, котра пiдломлювала пiд себе одиноке, що трiпотiло на вершечку могили, серце. ‘ироватка вже бачив, що не встигне втекти, що татари ось-ось обтечуть могилу, дим виїдав йому очi, а вогонь трiпотiв тiльки на денцi купи, розпач ломив дозорцевi груди, тiпав ним, вибиваючи душу. видко оглЯнувсЯ назад - в очу замиготiли зеленi прапорцi, розвихренi кiнськi гриви, бiлi, немовби розтЯгненi, плЯми облич, - похиливсЯ вперед i вилiз на купу. ‚она затрiщала, присiла, й враз затрiщало полум'Я, схопило її сотнею вогнЯних Язикiв. ’епер ‘ироватка дививсЯ просто в обличчЯ татарам, що летiли до могили, вимахували шаблЯми, залiзними й кизиловими булавами, арканами, алалакали, верещали, ревiли в Яростi. ‘онце тiльки-но скотилосЯ за пруг, але було ще зовсiм видно. ‘ироватка добре бачив своїх ворогiв, розлютованих, нещадних, готових роздерти його на шматтЯ, їх були тисЯчi, переднi вже доскочили могили, а заднi вкрили степ до видноколу. ‘ерце ‘ироватцi закипiло ненавистю, вiн аж простер вперед руки, рвонувсЯ навстрiч своїм лютим ворогам. –е вони порубали його батька та матiр, це вони забрали в полон його ‹аврiна й оддали проклЯтому турчину, щоб той розiрвав його на залiзних гаках. Ђ тепер бiжать, щоб порубати його побратимiв на ‘iчi i взЯти в Ясир малi дiти, сплюндрувати його землю, її трави i квiти, жита i калини. Ђле вiн не пустить їх, поставить супроти них своє серце. ‚огонь шаленiв, уже спалахнули обаполи, над купою хмизу звивалисЯ Язики полум'Я, й густий, бiлий дим застилав ‘ироватцi очi, окутував його бiлими клубками. I враз високе вогнЯне пасмо вихопилосЯ з-пiд ‘ироватчиних нiг, обiйнЯло козака по груди. ‘палахнули просмолена вiд нужi сорочка, i поЯс, i кунтуш. Ћдначе ‘ироватка не скочив на землю. ‚iн стоЯв i горiв, Як свiчка. „уша козача летiла до бога, а серце - до ‚еликого ‹угу, до маленької слободи „рабинiвки, до людей, до “країни. * * * Ћполуднi троє козакiв пiд'їхали до могили. ЋбкружлЯвши довкола ‘лiпої, погукавши кiлька разiв i не вчувши вiдгуку, спрЯмували коней лiвим краєм балки до землЯнки. ‚ переднього поперек сiдла перевисав мiшок iз пшоном, скочивши на землю, вiн кинув його в траву, розгнуздав, стриножив конЯ. „воє iнших теж потриножили конi, а самi, заглЯнувши до куги, впевнившись, що там нiкого немає, посiдали в травi, повиймали люльки. ’о були вже немолодi, статечнi козаки, вони не звикли ганЯтисЯ за невiдомiстю, волiли дочекатисЯ, коли вона об'ЯвитьсЯ їм сама. ’ретiй, молодий, рвiйний, поблукавши трохи коло куги, побовтавшись пiдсакою в саджалцi, пiшов до могили. –е був ”iлон. ‚итЯгуючи шию, роззиравсЯ доокiл. Ћдвiчнi ковили, шорстка тирса, безмежжЯ та безбережжЯ. ‚ самому ”iлоновi сталисЯ перемiни: посуворiшало обличчЯ, густiше просiЯвсЯ вус, потемнiли очi, проте в них буЯла все та ж нспогамована вiдвага, й дужi руки не могли спокiйно влежати на синiм перевеслi поЯса, котре туго охоплювало високий стан. ‚iн щойно повертавсЯ в залогу, але путь їм лЯгала повз ‘ироватчину кугу, i вони заїхали сюди. ‚iн сходив на могилу, а думав про те, що йому все не щастить випробувати до кiнцЯ власну вiдвагу, прислужитисЯ товариству, стати врiвень з iншими товаришами куренЯ. Њусить заслужити тiєї честi власною хоробрiстю, власною шаблею. ’иждень проблукали в степах i не зустрiли жодного чимбулу, жодного татарина. Ђ вiн сподiвавсЯ, Якщо дiйде до сутички, викликати котрогось iз них на герць. Ђ ще думав про ‘ироватку, нужденного, а чимось i валечного козака, Який порЯтував його пiд час утечi вiд пана й допомiг добутись на ‡апорожжЯ. ™е й обiцЯвсЯ бути йому за батька при Якiйсь своїй лихiй пригодi. Џри Якiй саме - не запам'Ятав, щось таке сталосЯ з ‘ироватчиним сином, i вiн їхав його шукати. ‚iдтодi не бачилисЯ. џк-то вiн стрiне його зараз? Љозаки бiлЯ куги не встигли випалити по стамбулцi, Як ”iлон прибiг од могили й об'Явив їм страшну вiсть. ‘першу вони не повiрили, але ”iлоновi очi, у Яких каламутивсЯ жах, упевнили їх, i вони посхоплювалисЯ й пiшли до могили. ‰ теж побачили згвалтовану чужинськими копитами макiвку могили, й чорне кострище, й покремсане шаблЯми обгорiле козаче тiло. „овго стоЯли у важкому зацiпенiннi, нiхто не мовив жодного слова, бо всi слова були малi, не гожi обiйнЯти те, що сталосЯ. ‘корбно свистiв на гострiй шаблi гранiту вiтер, i козаки теж були Як три уламки гранiту, тiльки злютованi воєдино звитЯгою й смертю. ‚они поховали ‘ироватчин прах на вершечку ‘лiпої, бiлЯ уламка гранiту. ’ам, де козак ховавсЯ од лЯського, татарського та iнших вiтрiв, подавав знак тривоги, там, звiдки зорив у кримський бiк. Ђби стерiг степ сьогоднi, завтра, позавтра - сто, тисЯчу лiт. ™иро помолившись за його душу боговi, сумною черiдкою вернулисЯ до землЯнки. Љонi ще не напаслисЯ й не перепочили, але треба було їхати й розказати козакам на бекетi й отаману на залозi, що ото вчора ‘ироватка востаннє подав їм знак, що його вогонь востаннє пробiг з краю „икого ЏолЯ до —еркас та ‘амари, порЯтував христиЯнський люд. ’епер їм доведетьсЯ пильнувати дужче, бо ж не стало дозорцЯ попереду. Љозаки склали нужденну ‘ироватчину бутру, знЯли з полика двi вовчi шкури, а зi стiн - кiлька сайгачих, Якi захищали ‘ироватку вiд холоду, були сухi, годилисЯ на товар (живому - живе), вiдшукали за стропом тестамент у дерев'Янiй скриньцi, прочитали його. "‚ручаючи душу свою вседержителю моєму богу-вiтцю, своїм останнiм тестаментом, - писав ‘ироватка, - заповiдаю, скiльки моєї мiзерiї, щоб по смертi моїй наглiй од татарського чи турецького меча турбацiї не було, i зголошую: ратище, жупанок зелений, сливе новий, без дiрок, конЯ з кульбакою - кумовi евчику. Љурiнному - шаблю-домаху, кошовому. ‘iрку Iвану „митровому, - люльку-стамбулку зi срiбним обiдком. Њаю грошi, закопанi в ‚iйськовiй ‘карбницi, в урочищi Љрутий ‹уг над єриком Ґавиним, в трьох ступнЯх на схiд од дубового пнища при дубовi з приламаним верхом - сорок срiбних талЯрiв. Џ'ЯтнадцЯть заповiдаю на курiнь, обiд справити, п'Ять - поповi у церкву на спомин душi... - ‚ цьому мiсцi козак затнувсЯ, слово було замазане, намагавсЯ прочитати проти свiтла: перша лiтера - "с", друга "и", а двi останнi зовсiм перекресленi, й так, не розiбравши, докiнчив: - ...мого ‹аврiна Џерехреста, а всю решту - на малих дiтей на ‘iчi, сирiч сирiт". Љозак вклав тестамент назад у скриньку, засунув її за пазуху. Љоли запорожцi розтриножили конi, почали укладати в тороки ‘ироватчину мiзерiю, ”iлон, Який весь цей час стоЯв замислений, задивлений у щось, зупинив їх. - Ќе треба - сказав тихо. - ‘тане менi в пригодi. џ лишусь тут. Љозаки не одмовлЯли його. ЏопрощалисЯ, посiдали на конi й поїхали. ”iлон трохи провiв їх, довго дививсЯ вслiд. ‡апорожцi, здавалосЯ, пливли у високих травах, їхнi постатi зменшувалисЯ на очах, ось вони на мить зупинилисЯ, повдЯгали на ратища шапки, помахали йому. Ђ тодi припустили конi й помчали, вже не оглЯдаючись. ‡давалосЯ, то тiльки чорнi шапки котЯтьсЯ до обрiю. ‚ цю мить колюча, мов огонь, думка стрельнула ”iлоновi в голову: забув попросити в козакiв трута. Ђ свiй сьогоднi ранком згубив. ‚iн аж рвонувсЯ навздогiн та й зупинивсЯ. ™о мiг удiЯти - запорожцi вже не помiтЯть знакiв, не почують голосу. ‚даривши в досадi об долоню шапкою, спустивсЯ вниз, у балку. ‡упинивсЯ пiд в'Язком, розглЯдавсЯ. ’ут мав жити. ЃiлЯ самої землЯнки помiтив прикладену дерном пiчурку, знЯвши кунтуш, одклав убiк дернину, розгрiб попiл. ‚iн був уже холодний. ”iлон хотiв пiдвестисЯ, Як раптом на самому днi пiчурки побачив маленьку жарину. ‚iдкрита подиховi вiтру, вона на мить заЯснiла, а далi почала швидко зменшуватисЯ, поступатисЯ мiсцем попелЯсто-сiрiй паморозi, котра стискувала вогник з усiх бокiв. ”iлон вхопив жарину лiвою рукою, почав щосили дмухати на неї, а правою скуб вовну з шапки, збирав розкидане бiлЯ дверей бадиллЯ й сiно. Џоклав вуглину на пiдпал i дмухав легенько, боЯчись загасити iскру, що ледве мрiла. ‡давалосЯ, вона ось-ось згасне. ‚она й справдi згасла. Ђле за мить, коли червона крапка щезла навiки, затрiщала вовна, вiдтак з неї вискочив маленький вогнЯний чортик i вхопив червоними зубами бадилину. Ѓадилина спалахнула, пiдпалила сусiдню - загорiласЯ всЯ купка. ”iлон кидав наверх бiльшi бадилини, очерет, хмиз. ’епер не боЯвсЯ, що не зможе подати вiсть: триматиме жар в Ямцi на могилi, а тим часом виварить у попелi губку. ‚поравши вогонь, давши йому вдосталь харчу, знайшов у кузi сокиру й, роззувшись, полiз у лози. ‡а Якийсь час нiс на могилу чималу в'Язку сушнЯку. Џоклав його на чорнiм згарищi, а сам приклав до чола руку, дививсЯ в степ. ’iльки не в козачий бiк, а в кримський, татарський. ‰ому ще раз пригадалисЯ ‘iрковi слова: "‘вЯте мiсце - чати. ЌайсвЯтiше на всiй “країнi!" 1970-1974 pp., 1984-1985 pр. ЏI‘‹џЊЋ‚Ђ ‚iдтворенi ћ. Њушкетиком у художнiй формi подiї та факти належать до найбiльш складних i суперечливих в iсторичнiй долi українського народу. „руга половина XVII ст. характеризуваласЯ значними зрушеннЯми, Якi охопили практично всi сфери життЯ українських земель - економiку, суспiльно-полiтичнi вiдносини та етнокультурнi процеси. Ѓiльшiсть iз них були викликанi подiЯми визвольної вiйни 1648 - 1654 pp. та возз'єднаннЯм “країни з ђосiєю, в ходi Яких була вирiшена не лише етно-полiтична проблема, але й досЯгнутi неперевершенi за своєю глибиною соцiальнi результати (звичайно, в межах панiвної феодальної суспiльно-економiчної формацiї). ЏереЯславський акт 1654 p. закрiпив сЯгаючу у глибину вiкiв етнiчну єднiсгь братнiх росiйського та українського народiв. ‚одночас своєю героїчною боротьбою народнi маси “країни (селЯни, рЯдовi козаки, трудове населеннЯ мiст) завоювали рЯд соцiальних прерогатив, Якi вийшли далеко за межi тих завдань, що їх ставила в ходi вiйни панiвна верхiвка: було знищено велике землеволодiннЯ польських магнатiв i шлЯхти та iстотно послаблено феодальну залежнiсть безпосереднiх виробникiв вiд своїх власникiв, сталисЯ помiтнi змiни в класово-становiй структурi феодального суспiльства, вiдбувавсЯ перерозподiл власницьких iнтересiв у сферi промислового виробництва тощо. Ђле це були тiльки видимi ознаки соцiальних здобуткiв визвольної вiйни. Ќе менш важливе значеннЯ мали змiни у глибинах суспiльної свiдомостi селЯнсько-козацьких мас. Ђдже у них iстотно порушивсЯ культивований вiками панiвним класом стереотип на корiнне питаннЯ тогочасної епохи - питаннЯ землi та волi. Ѓезпосереднiй виробник уперше вiдчув себе господарем становища, одержав можливiсть певною мiрою вiльно розпорЯджатисЯ результатами своєї важкої, виснажливої працi. Џодiї визвольної вiйни i возз'єднаннЯ “країни з ђосiєю внесли значнi змiни у полiтичний статус українських земель. “ другiй половинi XVII ст. тут зберiгалисЯ певнi особливостi вiйськово-адмiнiстративного устрою, податкової системи, митних кордонiв та iн. ‡аконодавче цi особливостi закрiплювали так званi "‘таттi Ѓогдана •мельницького" вiд 21 березнЯ 1654 р. та "Џросительнi статтi" вiд 14 березнЯ 1654 p., вiдомi в iсторiї Як "Ѓерезневi статтi 1654 p.". Џроте "козацька шаблЯ" не знищила (i не могла знищити) iснуючої феодальної системи. Џанiвний клас - козацька старшина та українська шлЯхта - уже в першi повоєннi роки став на шлЯх наступу на соцiальнi здобутки трудЯщих. ѓетьмани i генеральна старшина, а слiдом за ними полковники i дрiбнiшi старшини - обознi, суддi, писарi, осавули, хорунжi, сотники - прагнули в першу чергу змiцнити матерiальнi основи свого привiлейованого становища - розширити i закрiпити за собою земельнi багатства, посiсти домiнуюче мiсце в ремiсниче промисловiи сферi, торгiвлi i т п Џаралельно вiдбувавсЯ планомiрнии наступ, спрЯмований на обмеженнЯ, а в перспективi - остаточну заборону переходiв селЯн вiд одного власника до iншого Џроцес обмеженнЯ особистої свободи безпосереднiх виробникiв супроводжувавсЯ зростаннЯм рiзних форм феодальної ренти, численних державних повинностей i поборiв Љозацька старшина “країни, спираючись у проведеннi своєї соцiальної полiтики на царизм, прагнула консолiдуватисЯ з панiвним класом ђосiйської держави, зайнЯти повноправне мiсце на феодальнiй iєрархiчнiй драбинi. ‚ небуттЯ йшли часи вiдносно демократичного козацького устрою, а феодально крiпосницькi тенденцiї стали визначальними в усiх сферах економiчного життЯ i надбудовних iнституцiй тогочасного суспiльства “ другiй половинi XVII ст. рiзко ускладнилосЯ полiтичне становище українських земель. лЯхетська Џольща, не вiдмовившись вiд своїх великодержавних устремлiнь, почала вiдкриту агресiю проти ђосiйської держави. Ќе залишили своїх давнiх намiрiв поневолити українськi землi також султанська ’уреччина i її васал - Љримське ханство. ‘кладною i напруженою була внутрiшнЯ полiтична ситуацiЯ. ‘мерть гетьмана Ѓ. •мельницького (1657 р.) розв'Язала руки частинi козацької старшини, Яка групуваласЯ навколо колишнього генерального писарЯ I. ‚иговського, що став на шлЯх вiдкритої зради iнтересiв українського народу. “ 1660 р Џравобережна “країна знову потрапила пiд владу ђечi Џосполитої. ’ут розпочаласЯ калейдоскопiчна змiна марiонеткових гетьманiв та генеральної старшини. Џозбавленi реальної пiдтримки з боку народу, вони з'ЯвлЯлисЯ i зникали з полiтичної арени, залишаючи пiслЯ себе пограбованi й спаленi дотла села та мiста, тисЯчi загублених людських життiв. “ вiдповiдь на посиленнЯ соцiального гнiту та зрадницьку полiтику старшинських згрупувань по “країнi прокотиласЯ могутнЯ хвилЯ народних виступiв. “ 1657 - 1658 рр. у полум'ї повстаннЯ, очолюваного патрiотами сподвижниками Ѓ. •мельницького полковником Њ. Џушкарем i кошовим отаманом џ. Ѓарабашом, запахкотiла ‹iвобережна “країна. ‚ 1663-1665 рр. розгорнувсЯ масовий народний рух селЯнсько-козацьких мас ЏравобережжЯ. ‡агони I. Џоповича, I. ‘ербина I. „ецика, ‚. „розденка та iнших контролювали великi райони Џаволоцького полку, ЏолiссЯ, Љиївщини, Ѓрацлавщини. “ 1666 р. вiдбувсЯ виступ проти старшини i царських воєвод козакiв ЏереЯславського полку. –е лише незначна частка збройних повстань i виступiв, Якi охопили землi “країни в 50 - 60-х рр. XVII ст. ’аким був iсторичний фон, на Якому розгортаютьсЯ основнi сюжетнi лiнiї роману ћ Њушкетика "џса". Ђвтор обмежив свою розповiдь хронологiчними рамками 70-х рр. XVII ст. Џроте досить часто вiн робить екскурси у минуле (часи визвольної вiйни 1648- 1654 рр.) i тим самим створює цiльне художнє полотно iсторiї “країни в межах всiєї другої половини XVII ст. ‚ центрi уваги автора - життЯ ‡апорозької ‘iчi, суспiльно-полiтичний устрiй, побут i звичаї козакiв, їхнЯ боротьба проти ординцiв та власних феодалiв. ‚iдомо, що ‡апорозька ‘iч з часу свого виникненнЯ (XVI ст.) вiдiгравала визначну роль в iсторiї українського народу, вона упродовж рЯду столiть залишаласЯ вогнищем i головним гальванiзатором антифеодальних i визвольних рухiв, могутнiм щитом проти нападiв татарських i турецьких завойовникiв. џк правильно говоритьсЯ у романi, ‘iч не втратила свого значеннЯ i пiслЯ подiй визвольної вiйни 1648 - 1654 рр. та возз'єднаннЯ “країни з ђосiєю. “ другiй половинi XVII ст. (до 1709 р. ) вона була розташована поблизу сучасного м. ЌiкополЯ i ЯвлЯла собою добре укрiплене мiсто-фортецю. ‘iч продовжувала залишатись своєрiдним полiтично-адмiнiстративним вiйськовим та господарським центром обширних районiв ‡апорожжЯ. Ќа ‘iчi зберiгалисЯ традицiйнi органи козацького самоврЯдуваннЯ. ‚ищим органом влади тут вважалась загальна вiйськова рада, у Якiй формально мали право брати участь усi козаки. ‚иконавчi функцiї належали спецiальному органу старшинської адмiнiстрацiї, так званому кошу, очолював Який отаман з найближчими помiчниками - обозним, вiйськовим писарем, суддею та осавулами. “ 60-х рр. XVII ст. в полiтичному статусi ‡апорозької ‘iчi сталисЯ певнi змiни. ‡гiдно з умовами Ђндрусiвського договору про перемир'Я мiж ђосiєю i Џольщею (1667 р.), ‘iч знаходиласЯ у подвiйному пiдпорЯдкуванi обох держав. Џроте насправдi запорожцi визнавали лише пiдданство ђосiйської держави. •арактерно, наприклад, що вже на початку 70-х рр. XVII ст. навiть у своєму листуваннi кошовi отамани пiдписувалисЯ так: "Ћтаман ‚iйська його царської пресвiтлої величностi ‡апорозького кошовий"[36]. џк правило, всi значнi зовнiшньополiтичнi акцiї ‘iч узгоджувала з росiйським урЯдом. —имало сторiнок у романi присвЯчено опису побуту i звичаїв запорожцiв, вiйськових рад, форм судочинства. ћ Њушкетик справедливо наголошує на нових Явищах та змiнах, Якi сталисЯ у внутрiшнiй структурi життЯ та дiЯльностi ‘iчi. Џоступово обмежувавсЯ демократичний принцип участi у загальних радах широких кiл козацтва. ‡аможна козацька верхiвка i сiчова старшина, використовуючи економiчнi важелi, шлЯхом пiдкупу i навiть насильства добивалисЯ ухвали рiшень, Якi задовольнЯли їх вузькоегоiстичнi iнтереси. ЌамiтиласЯ тенденцiЯ до обмеженнЯ функцiональних можливостей самих рад. ‚iдомо, наприклад, що кошовi отамани, починаючи з 70-х рр., дедалi частiше збирали закритi наради старшини i заможного козацтва, пiд час Яких вирiшувались всi найважливiшi питаннЯ життЯ ‚iйська ‡апорозького (характерно, що до скликаннЯ таких нарад неодноразово вдававсЯ навiть I. ‘iрко)[37]. ‚арто пiдкреслити, що, незважаючи на специфiку свого вiйськового адмiнiстративного устрою, ‡апорозька ‘iч залишаласЯ складовою i невiд'ємною частиною всiх українських земель, її внутрiшнє життЯ пiдпорЯдковувалось спiльним закономiрностЯм розвитку ‹iвобережної i ‘лобiдської “країни “ серединi XVII ст. пiд впливом товарно-грошових вiдносин на ‡апорожжi спостерiгавсЯ невпинний розвиток землеробства i тваринництва. ‡имiвники заможних козакiв поступово перетворювались у багатогалузевi господарства, Якi приносили значнi прибутки їх власникам. Ѓагатий документальний матерiал свiдчить про значне поширеннЯ на ‡апорожжi рiзних промислiв - рибальства, бджiльництва, мисливства. ‚iдомо також, що в самiй ‘iчi постiйно дiЯли ремiсничi майстернi (зокрема по виготовленню та ремонту зброї). ‡апорожцi забезпечували себе морськими чайками, рiзної величини та призначеннЯ рибальськими суднами. џк зазначалосЯ, господарський розвиток ‡апорожжЯ вiдбувавсЯ не iзольовано, а в тiсному взаємозв'Язку з iншими українськими землЯми. ‘iч пiдтримувала iнтенсивнi економiчнi вiдносини з ‹iвобережжЯм, Џравобережною та ‘лобiдською “країною. ‡а межi краю вивозились мед, шкiри, хутро, риба, вiск, рогата худоба та конi. Џредметами ввозу, Як правило, були хлiб, сiль, фураж длЯ коней, а також зброЯ, боєприпаси, сукно. Џевна господарська залежнiсть ‘iчi вiд iнших українських земель, насамперед ‹iвобережжЯ, часто використовуваласЯ гетьманами длЯ полiтичного тиску на ‡апорожжЯ. ћ Њушкетик наводить справжнi iсторичнi факти, Якi свiдчать про спроби гетьмана I. ‘амойловича економiчно iзолювати ‘iч, добитисЯ окремих уступок та потрiбних йому рiшень з боку запорозького коша. “ романi добре вималюваний процес соцiальної диференцiацiї в середовищi запорозького козацтва. “ зазначений час рiзко зросла полЯризацiЯ економiчних iнтересiв рiзних категорiй запорожцiв. ‘постерiгавсЯ iнтенсивний кiлькiсний рiст груп козакiв, що в документах фiгурують Як "лучшi", "старшi", "знатнi". ‚ їх руках поступово нагромаджувалисЯ значнi матерiальнi багатства у виглЯдi зимiвникiв, великих табунiв худоби, ремiсничих майстерень, риболовецьких промислiв тощо. "‹учшему товариству" протистоЯла багатотисЯчна маса запорозької голоти, позбавлена будь-Яких засобiв до iснуваннЯ. Њiж цими обома полЯрними групами запорожцiв постiйно точиласЯ гостра боротьба, Яка досить часто виливаласЯ у вiдкритi збройнi конфлiкти. I все ж феодальний гнiт на ‡апорожжi був порiвнЯно слабшим, нiж на iнших українських землЯх. –е спричинЯло масовий потiк сюди втiкачiв з ‹iвобережжЯ, ‘лобожанщини, ЏравобережжЯ i навiть ‘хiдної ѓаличини та ‡акарпаттЯ. ‘клад запорозького козацтва постiйно поповнювавсЯ також вихiдцЯми з ђосiї, Ѓiлорусiї, Њолдавiї, Џольщi. ЏоповненнЯ запорожцiв найбiльш радикально настроєними соцiальними елементами, висока вiйськова виучка, створеннЯ своєї вiйськово-полiтичної органiзацiї - все це висувало їх в авангард численних антифеодальних рухiв селЯнських мас українських земель. џк правило, вони очолювали повстанськi загони, з їх середовища досить часто виходили народнi iдеологи тощо. ‘лiд мати на увазi i те, що уклад життЯ козакiв (вiдсутнiсть панщини, особиста свобода, участь у загальних вiйськових радах та iн.) завжди iмпонував багатомiльйоннiй масi залежного селЯнства, ставав його своєрiдним iдеалом та стимулом до боротьби проти визискувачiв. ђоман ћ. Њушкетика "џса" - широкомасштабне художнє полотно, на сторiнках Якого живуть, мислЯть i дiють Як справжнi iсторичнi особи, так i персонажi, вигаданi творчою уЯвою автора. ‚ галереї художнiх образiв у творi чiльне мiсце по праву належить Iвану „митровичу ‘iрку (р. н. невiдомий - п. 1680 р.) - легендарному кошовому отаману, чиї дiЯннЯ вiдбитi не лише на сторiнках офiцiйних документiв i лiтописiв, але й навiки вкарбованi у пам'Ятi народнiй. —исленнi перекази, легенди й оповiданнЯ, думи та пiснi вiдтворюють образ козацького проводирЯ - грiзного i чуйного, улюбленцЯ широких мас козацтва i "шайтана" длЯ ворогiв. I. ‘iрко належав до тiєї категорiї козацьких керiвникiв, Яких висунула на полiтичну арену складна епоха XVII ст. „анi про раннiй перiод життЯ цiєї людини надзвичайно скупi. ‚iдомо, що вiн народивсЯ у слободi Њерефа (•аркiвщина) у козацькiй сiм'ї. Ћчевидно, свою службу розпочав у запорозькому вiйську, де, завдЯки своїм особистим ЯкостЯм, став добре вiдомим серед широких кiл козацтва. Ѓрав участь у визвольнiй вiйнi українського народу 1648-1654 pp.[38] Ќаступний перiод його життЯ тiсно пов'Язаний iз ‡апорозькою ‘iччю. ‘аме в цi роки I. ‘iрко завоював широку популЯрнiсть у народi Як непримиренний ворог польської шлЯхти та ординцiв, безстрашний воїн i талановитий вiйськовий керiвник. “ 1663 р. вiн вперше обираєтьсЯ кошовим отаманом, це у ‚iйську ‡апорозькому була надзвичайно впливова, авторитетна посада. ‘крiзь i всюди бути першим, високо тримати статус ‘iчi i репрезентувати її у переговорах з iноземними державами - це лише незначна частка вантажу, покладеного на плечi I. ‘iрка. I протЯгом усього життЯ й своєї суспiльно-полiтичної дiЯльностi вiн з великою гiднiстю i честю нiс його. „окументи фiксують участь I. ‘iрка у полiтичному життi “країни вже наприкiнцi 50-х - початку 60-х pp. XVII ст. ‚iн вiв активну боротьбу проти шлЯхетської ђечi Џосполитої та її ставленикiв гетьманiв I. ‚иговського, ћ. •мельницького, Џ. ’етерг. Ќаступнi роки були насиченi органiзацiєю кошовим отаманом народної боротьби проти польсько-шлЯхетської та турецької експансiї на українськi землi Ћчолюванi ним загони запорожцiв здiйснили рЯд успiшних походiв на Џравобережну “країну та Љримське ханство. Ћсобливо вдалим був похiд 1667 р. на Љрим, пiд час Якого загiн козакiв зайнЯв Љафу та iншi мiста й визволив двi тисЯчi невiльникiв[39]. ‡начний масив матерiалу у романi присвЯчений взаєминам I. ‘iрка з правобережним гетьманом Џ. „орошенком, їх, очевидно, слiд розглЯдати у загальноiсторичному контекстi розвитку полiтичних подiй на “країнi в 60 - 70-х pp. XVII ст. ‚iдiрване вiд iнших українських земель, ЏравобережжЯ стало ареною жорстокої боротьби не лише султанської ’уреччини та її васала Љримського ханства з шлЯхетською Џольщею, але й представникiв окремих старшинських угрупувань. “ 1665 р. владу тут захопив Џ. „орошенко, Який притримувавсЯ вiдкритої турецько-татарської орiєнтацiї (у 1669 р. вiн навiть офiцiйно оформив перехiд “країни пiд протекторат султанської ’уреччини)[40] “ цьому зв'Язку варто пiдкреслити, що блюзнiрськi спроби представникiв буржуазної та буржуазно-нацiоналiстичної iсторiографiї показати правобережного гетьмана Як виразника iнтересiв українського народу позбавленi будь-Якого реального грунту. лЯх до гетьманської булави був длЯ Џ. „орошенка шлЯхом дворушництва, безпринципностi та гради. ‘вого часу вiн пiдтримував полiтику I. ‚иговського, згодом переметнувсЯ в табiр ћ. •мельницького, брав участь у загарбницьких походах польського королЯ џна II Љазимира на ‹iвобережну “країну. ЏiслЯ того, Як його було оголошено гетьманом, вiн, Як зазначалосЯ, вступив у союз з ’уреччиною й Љримським ханством. Џравобережна “країна стала ареною жорстокої полiтичної боротьби. ЏорЯд з Џ. „орошенком претендентами на гетьманство виступили Џ. ‘уховiй, що опиравсЯ на допомогу Љримського ханства, й Њ. •аненко - прибiчник шлЯхетської Џольщi. ђезультатом цiєї боротьби, в Якiй були зацiкавленi в першу чергу iноземнi держави, стало величезне спустошеннЯ й пограбуваннЯ Џравобережної “країни. “ 1672 р. окремi татарськi чамбули доходили до ‚iсли, ‘ану i Љарпат. „есЯтки тисЯч людей було полонено i вiдправлено на невiльницькi ринки. Iншi, рЯтуючись вiд ординцiв, тiкали на територiю ђосiйської держави. ђiч Џосполита змушена була укласти з султанською ’уреччиною договiр (жовтень 1672 р.), згiдно Якого частина Џравобережної “країни (ЏодiллЯ) переходила пiд владу Џорти. Ѓрацлавщина й пiвденна Љиївщина залишалисЯ в руках турецького ставленика Џ. „орошенка. Љрiм того, шлЯхетська Џольща зобов'Язувалась виплатити ’уреччинi величезну контрибуцiю - 80 тис. талерiв одразу i щорiчно давати 22 тис. злотих данини[41] . “ цiй складнiй ситуацiї I. ‘iрко проводив лiнiю, спрЯмовану на припиненнЯ боротьби окремих старшинських угрупувань та змiцненнЯ росiйсько-української єдностi. ‚iн належав до тiєї частини патрiотично настроєної козацької старшини, чиє полiтичне кредо характеризувалосЯ вiрнiстю рiшеннЯм ЏереЯславської ради 1654 р., визначеною позицiєю щодо подiй на українських землЯх. ‰ого вимоги, а головне практичнi дiї, були спiвзвучнi прагненнЯм i настроЯм широких верств народу (особливо iдеЯ росiйсько-української єдностi), вiдповiдали їхнiм думам, надiЯм та сподiваннЯм[42]. Ћчолюванi I. ‘iрком, запорожцi здiйснили рЯд вдалих походiв проти Љримського ханства й турецьких фортець. ‚они громили загони ‘уховiЯ та ординцiв, завдавши їм вiдчутних поразок пiд ЋльхiвцЯми й на ’Ясминi. Љошовий отаман у всi перiоди свого життЯ та дiЯльностi виступав проти ворожої українському народу полiтичної лiнiї Џ. „орошенка, Який орiєнтувавсЯ на султанську ’уреччину. Ќе випадково проти народного улюбленцЯ телисЯ тенета змов та пiдступництв. ‘учасник цих подiй писав, що правобережний гетьман "хотiв Яким-небудь способом зжити з свiту ‘iрка, цiлковитого противник