Њихайло ‘тельмах. Љазка про правду та кривду
------------------------------------------------------------------------
Ћригинал этого текста расположен в "‘етевой библиотеке украинской литературы"
OCR: …вгений ‚асильев
„лЯ украинских литер использованы обозначениЯ:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумЯ точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЏрисвЯчую моїм дорогим небожатам Џетрусевi, Џасi i Ћлютцi
Њи, малi дiти, страх Як любили казки! ‡имньої пори, Як насуне та довга
та предовга нiч, заберемосЯ на пiч у тепле просо або жито, з одного боку
грiє й з другого парить, гарно так,- i радi слухати бабусю хоч до самого
бiлого свiту... Ђ вона, стара та древнЯ, голови на в'Язах не здержить,-
так вона в неї на всi боки i розхитуєтьсЯ,- Як розпустить бувало свої кази
та перекази, й не переслухаєш нiЯк!
Ћт одного разу зiбралисЯ ми коло неї: Я, Iвась бiлоголовий, ЏрiсЯ
мигласта та ѓрицько меткий, напалисЯ раптом: кажiть та й кажiть, бабусю,
казки!.. ЃабусЯ була недужа, їй i дихати, може, не хотiлосЯ, не то казок
казати, а ми одно - намоглисЯ.
„овго вона стогнала та кректала, поки пiдвеласЯ. Џiдперла плечима
комин, угородила у теплу пашню свої корЯвi руки й задумаласЯ... Њи так i
напали! Ћдно кричить: "Џро Iвана-царевича та сiрого вовка!" „руге не хоче
Iвана-царевича, а кажи йому "Ћха"; ЏрiсЯ просить "Љози-дерези".
- Ѓабусю,обiзвавсЯ ѓрицько меткий,- ви хвалилисЯ колись нову розказати.
Љажiть нову. џкось ви її називали...
ЃабусЯ важко зiтхнула, аж у грудЯх у неї запищало, й, прокашлЯвшись,
промовила:
- џкої ж вам? Џро Џравду та Љривду хiба?
- Џро Џравду та Љривду! Џро Џравду та Љривду! Ѓабусю! ѓолубонько!
Љажiть про неї! - загукали всi.
- –ссс...утишила вона нас.- ‡астрЯла вам у зуби та Џравда та Љривда! -
промовила й, подумавши, почала...
I
Ќе в нашiй сторонi, не за нашої пам'Ятi й не за пам'Ятi наших дiдiв та
бабiв, а давно-давно... за царЯ ѓороха, та за солом'Яного бога, та за
кнЯзЯ •мелЯ, коли людей було жменЯ... або ще й людей тодi не було,- Як
поЯвилисЯ на свiт двоє дiвчаток-близнЯток.
‡емлЯ тодi була пустельна. Ќi билиночки на нiй не росло, анi травиночка
не красила її чорної кори: нiЯка звiрина не оставлЯла свого слiду на нiй,
нiЯка птицЯ не оголошувала своїм спiвом та криком нiмого повiтрЯ. Ќiщо
тодi на нiй не жило, не родило, й сама вона - холодна та слизька -
каменюкою була... ‘iрi тумани снували по нiй, темнi та непроглЯднi хмари
огортали й крили вiд Ясного сонцЯ; дрiбнi дощi полосували її i вдовж, i
вшир, i впоперек.
’одi саме вони родилисЯ. ‡ачало їх џсне ‘онечко, поливали й ростили
дощовi води, напували свiжiї роси, буйнi вiтри гойдали їх на своїх
легесеньких крилах, а блiдолиций ЊiсЯць i зорi Ясноокi доглЯдали їх тихого
спокою...
I виросли вони всьому свiтовi на диво. ‘трункi та тонкi, Як тiї тополi,
гнучкi, мов лози над водою, бiлолицi, Як в садку лiлеї, Ясноокi, мов зорi
по небу; заговорЯть,увесь свiт усмiхнетьсЯ, наче таЯ скрипонька заграє.
“весь свiт любив тих дiвчаток-близнЯток. ‚они не знали, що то таке
ворожнеча й згода, що добро, що лихо, що моє, що твоє; бо все було їх - не
дiлене, не шматоване. Ќе маючи чоловiчої облуди, Як тi ЯнголЯта, носилисЯ
вони понад землею, поринали в темних хмарах, хапали блискавицi руками й,
граючись, кидали одна на одну. Ђбо спускалисЯ на темну землю, ховалисЯ у
густих туманах, перелiтали з скелi на скелю й перегукувались через Яри
одна до одної. Љоли їм обридало плескатисЯ на дощi, лазити по слизьких
скелЯх, вони знову вилiтали за хмари i, обгорнувшись веселкою, сушилисЯ на
Ясному сонцi, виспiвуючи голоснi пiснi... “весь свiт заслухувавсЯ їх
пiсень: вiтри затихали, Яснi зiрочки пiдтЯгували їм, а блакитне небо раз у
раз одкидало вiд себе голосну луну, котра, неначе в бубон, бухкотiла в
його синiй намет... Љрасне ‘онечко стоЯло серед неба i, усмiхаючись,
прискало на них золотими iскорками. ‚они хапали тi iскорки в жменi й
розсiвали по всьому свiту... ’ак iнодi невеличкi дiти пересипаютьсЯ жовтим
пiсочком. ’о була весела забавка, весела й всьогосвiтнЯ, бо весь свiт,
дивуючись на них, бавивсЯ їх iграшками...
II
Њинуло чимало часу; багато лiт уплило, вiкiв чимало минуло, а їм було i
не в примiтку. ‚еселi та безжурнi, носились вони по всьому свiту, не
знаючи лиха та ворогуваннЯ нi мiж собою, нi мiж ким другим.
Ђж ось одного разу џсне ‘онечко, натомившись свiтити за цiлий день,
пливло до спокою.
- Ќа добранiч, мої голуб'Ята,- сказало воно,- стелiтьсЯ мерщiй; пора
спати.
- Ќа добранiч, мамо,- одказали вони.- ‘почивайте собi, нам i панотець
ЊiсЯченко посвiтить.
- Ћ, Я знаю, чого йому любо так рано висвiчувати! -буркнуло
‘онце.-‘телiтьсЯ мерщiй; Я сьогоднi його не пущу вiд себе, нiкому вам буде
свiтити. •ай лишень хоч одну нiчку та всьогосвiтнЯ повiЯ попоникає,
дожидаючи старого перелесника!
„iвчатка глЯнули на матiр, гнiвну, червону; переглЯнулисЯ мiж собою й
усмiхнулисЯ.
- ™о се мати плеще таке, i не розберемо нiчого,- промовили одна до
одної.
- Њамо! Њамо! ™о то ви таке казали? - спитали в ‘онцЯ.
- ‡остарiєтесь швидко, Як усе будете знати,- сердито вiдказало воно й
прикрикнуло на них: - ‘телiтьсЯ, кажу, мерщiй!
„iвчаточка розлетiлисЯ в рiзнi сторони, ухопили за краї чорну хмару й,
скрикнувши:
- Ђну, пора слатисЯ! - струснули її, мов ту перину.
ЌадуласЯ, заклуботала чорна хмара, посипалисЯ з неї огненнi блискавицi,
загув, заторохтiв грiм, а град так i пороснув на землю.
- Ћго! ‘кiльки його набралосЯ! - скрикнули дiвчатка.- „обре, що
догадалисЯ струснути, а то воно мулЯло б у боки...- I, ще раз струснувши,
пiдлетiли вгору й спустилисЯ Якраз посеред хмари.
- Ѓач, Як пухко та м'Яко тепер,- обiзвались, пурнувши аж на саме дно.
- “же, мамо, послалисЯ. Ќа добранiч вам! - скрикнули далi, потЯгаючись.
‘онце скоса глЯнуло на них, позiхнуло й закрило натомленi очi. ‡разу
непроглЯдна темнота обнЯла весь свiт; небо потемнiло...
- Ђну, сестрицi! „е ви забарились? - гукнула ‚ечiрнЯ ‡iрка, вискакуючи
перша на краї неба.- Ќам час настав, пора погулЯти! - I, весела та Ясна,
вона окрутнулась кругом себе, немов обдивлЯласЯ, чи до лицЯ то їй її
убори.
Ђ убори були дорогi та пишнi: з золотої парчi плахта, оксамитова
червона свита, а на головi вiночок з самоцвiтного камiннЯ.
‡а нею, немов хто торбину розв'Язав з горохом i сипнув ним по небу,
посунули зорi. Ћсь ‚iз заскрипiв i покотивсЯ геть-геть; вибiгла Љвочка з
своїми дiтьми... "Љво-кво!" - й розпустила їх кругом себе. Џоважно виплив
Џавич, розгортаючи хвоста на всi боки; •рест засвiтив, засiЯв; а там ще та
ще... одна по однiй - i не потовплЯтьсЯ.
- Ђ що, чи всi зiбралисЯ, сестрицi? - спитала ‚ечiрнЯ ‡орЯ...
- “сi! усi! - одказали зiрочки.
- Ђну, за iграшки! - сказала - й почала:
- ‹Ягло ‘онце спати,
—ас нам погулЯти.
ѓодi, не барiтьсЯ
’а мерщiй зберiтьсЯ,
Џодруги, на раду!
- Ќехай ‘онце спить-дрiмає.
Ђ ми погулЯєм!
- скрикнули в один голос зорi, аж небо загуло.
- Ћсь ЊiсЯць помалу
„о нашого стану
Џливе-випливає...
Љожнiй по вiночку
’а на голiвочку
Ќесе наш коханий!
- почала знову ‚ечiрнЯ ‡орЯ.
- ЊiсЯцю Ясний,
ЊiсЯцю красний,
ЊiсЯцю Њаю!
’ебе виглЯдаю.
„е ти волочивсЯ,
™о так забаривсЯ?
‚ипливай скорiше,
Џоспiвай хутчiше
„о нашої ради,
Ђ ми тебе, брате,
‹юбо привiтаєм,
Џiснi заспiваєм,
- заспiвали зорi. ‚ечiрнЯ ‡орЯ вдарила в долошки й окрутнуласЯ. Їi
сестрицi, побравшись у боки, пiшли кругом неї. Ќемов вiтер зимою серед
степу закрутив веремiЯ, так заходили зiрочки кругом ‚ечiрньої, вимахуючи
руками та притупуючи ногами... Ѓули такi, що пустилисЯ й навприсЯдки, небо
аж гуло та бухкотiло: такого вони вiддирали гопака.
III
„iвчаточка-близнЯточка не спали. ‚они загадалисЯ над тими чудними
словами, Якi сьогоднi їм ‘онце-мати сказало. ™о воно то за слова такi?
“перше зроду їм доводитьсЯ їх чути. “перше зроду доводитьсЯ бачити матiр
Якусь чудну та дивну. ™о з нею сталосЯ? „арма про тi iгри, що завели зорi,
байдуже про їх спiви, танцi. Їм було важко... Ђ се зразу вони почули - об
серце щось стукнуло.
- ™о там таке? - разом скрикнули вони й запримiтили невеличкого
черв'Ячка, завбiльшки з шашiль, що, пiдкравшись, ущипнув їх злегенька.
- ’и хто такий? ‚iдкiлЯ? - спитали його.
- џ? - прогугнЯвив черв'Ячок, пiднiмаючи вгору свою непримiтну голiвку,
й хижо зареготавсЯ слизьким ротом.- џ? Ђ ось Я зараз скажу, хто Я такий! -
I, се кажучи, звернувсЯ свердликом i, уп'Явшись у серце, почав його
точити.
„iвчаточка несамовито скрикнули, так їм стале болЯче та трудно.
- Ђга, дiзналисЯ! - зареготавсЯ знову черв'Ячок i почав розказувати: -
џ - ‘ум, мiй батько - ѓнiв, а мати - ’емнота. Њи - ‘вiтовi вороги. Љолись
ми з ним у миру жили, поки ваша мати - ‘онце - нас не зрадила. ‚идюща -
вона задаласЯ завислива та ненажерлива, хотiла над усiма старшинувати...
‚се їй та їй, а другим нiчого. —и обносимосЯ ми, убiр панотець, що
заправлЯли нами, почнуть справлЯти - вона вибирає собi щонайкраще та
найЯснiше; чи їсти сЯдемо - хапає шматки найласiшi. Ќiхто другий i слова
не каже, а вона так i присне вгору, так i зiб'є бучу! Љому-кому найбiльше
дiставалосЯ вiд неї - моїй матерi. ‚они собi зроду пiдслiпi вдалисЯ; треба
дуже близько до чого пiдiйти, щоб побачили. Ћт ‘онце й глузує з того.
‚хопить оце смачненький шматочок, усе з його ласе та сите висмокче, а
недоїдок та обгризок у руки їм тиче. Њати вiзьмуть та до рота, а воно Як
зарегочетьсЯ! Ђ за нею й другi. „овго терпiли батько той глум, а то раз i
не витерпiли. „уже вже розходилосЯ їх серце. ’о вони Як запалили його
навiдлiг рукою, аж перевернулосЯ сердешне ‘онце... ’а Як схопитьсЯ, Як
наробить репету, та до панотцЯ... ’ак i так: за тими слiпородами менi
життЯ немає! Љлепало-клепало, наклепало завбiльшки з гору. Љликнули
панотець батька. "џк це,кажуть,- ти таке вчинив?" Ѓатько правуватисЯ, та й
тут не здержалисЯ, почали дужче, нiж абиЯк, балакати. Ђ панотець Як
скрикнуть: "–ить,-кажуть,- горлатий! ’и ще й на мене руки здiймеш?
Џрикувати його зараз до стовпа, та так, щоб вiн i не ворухнувсЯ!" Ћт зразу
де не взЯвсЯ Ћгневик, що огнем заправлЯє,- вiн одного полЯ Ягода з ‘онцем:
обоє на наш рiд iродом дишуть,- тЯгне кузню за собою; пута в сто пуд,
молотки в тисЯчу... џк махне, Як вдарить по ковадлу - так iскри й
сиплютьсЯ!.. Ђ його пiдручнi вже батьковi й руки скрутили, до стовпа
привели...
Њати Як почула, що батька мають кувати, та до Ћгневика, так йому в пику
й впиласЯ! Ђ вiн тiлько що вийнЯв з горен пута гарЯчi, аж бiлi - Як махне
ними та матiр по обличчю - тiлько зашкварчало та мати нестЯмно скрикнули!
Ђж до панотцЯ в горницi той крик досЯг! ‚ибiгли панотець на крик... Ђ тут
таке лихо скоїлосЯ: в матерi очей Як не було, тiлько один попiлець
посипавсЯ! ’одi панотець дуже-дуже розгнiвалисЯ. ‡араз Ћгневика за те, що
випiк матерi очi, навiки пiд землю запроторили, там вiн у тЯжкiй неволi й
досi конає. Ќас з ‘онцем подiлили: йому дали володiти свiтом вдень, а нам
уночi. ’обто щоб ми нiколи не стрiвалисЯ. ‡даєтьсЯ, чого б бiльше? Ќiт же,
таке задалосЯ лукаве. Љоли лiтечко тепле настане, все оживе й зрадiє, тодi
воно Як почне грiти, Як почне свiтити та ту сердешну нiчку переведе до
того, що вона коротша заЯчого хвоста стане. Ђ зимою, не бiйсь, Як настане
вiхало та мороз лютий, що аж очi видавлює, тодi воно заховаєтьсЯ собi та й
рутить... “же пiвдню треба б бути, а воно задає такого хропака, аж небо
гуде. ‰ому добре: спить собi, а ти ходи кругом свiту, стережи його по
холоду та завiрюсi. “же задалосЯ! ’а й се б ще нiчого. Ќiт же,
ненажерливе, йому й сього ще мало. ‚ипрохало в панотцЯ собi у пару
нашого-таки парубiйка - ЊiсЯцЯ. ™о то був за козак бравий, поки не знавсЯ
з тiєю Ягою,бiлолиций та чорнобровий, а голова кучерЯва-кучерЯва!.. Ќiт
же, Як почало його золити, Як почало волосину по волосинi смикати та
висмикало так - зовсiм дiдом став: голова Як те колiно!.. Ђ що була за
пара нашiй ‚ечiрнiй ‡орi! ‚iн i тепер усе за нею жалкує. ’а й вона його
любить. Њати таки iнодi й зведуть їх докупи. џк збiжатьсЯ, то вже не
наговорЯтьсЯ й не налюбуютьсЯ: одно одному Як у вiчi не вскочить! Ќу, а тi
осоружнi зайцi-брехунцi, що нашим i вашим слугують,‚олосожари паскуднi! -
взЯли та й набрехали ‘онцевi, що вони всЯку нiчку збiгаютьсЯ докупи та
судЯть його; що то буцiм мати їх зводить... Ћто воно й розпалилось
сьогоднi, немов його дрiк укусив. „останетьсЯ тепер бiдному ЊiсЯцевi! Ѓач,
Який час, а його й досi не видно... ‚ трьох окропах визолить його,
змочить!
- ’ак ба-а... що воно! - тiльки й промовили здивованi дiвчатка, Як ‘ум
зразу так i зник; не вгледiли, де й дiвсЯ.
IV
—ас був вже пiзнiй. „iвчаточка глЯнули на небо. ‘тоЯть зорi, виморенi
та витомленi, тiлько сонними очима лупають; iншi, повившись невеличкими
хмарками, й прикорхнули. Ћдна нещасна ‚ечiрнЯ ‡орЯ не спить: перейшла аж
на другий край неба. ‘тоїть сумна-невесела, заглЯдає за гору.- Ќемає, не
видко! - промовлЯє так гiрко, Як не плаче... ѓоре безталаннiй ‡iроньцi! Ђ
лукавi ‚олосожари вискочили з-за гори та зиркнуть на неї, зарегочутьсЯ та
й знову сховаютьсЯ за гору. Ѓiдна ‡iронька за смутком нiчого того не
бачить : ухопилась за обличчЯ бiленькими рученьками та голосить-голосить!
Љоли се... зачервонiло, завиднiло з-за гори... Ќе йде - летить
ЊiсЯченько та прЯмо до ‚ечiрньої.
- ‡iронько моЯ!..
’а стрепенуласЯ.
- ЊiсЯцю мiй! џсний мiй!
I обнЯлисЯ. ‚iд радощiв одно одному слова не скаже.
- Ћх, Як ти мене вимучив! Ћх, Як ти мене виморив! - почала ‚ечiрнЯ
‡орЯ, схилившись до нього на плече головкою.- ‚сi очi продивиласЯ, тебе
виглЯдаючи, попалила серце слiзоньками, тебе дожидаючи! „е ж ти так, мiй
голубе, баривсЯ? —и не грiх же тобi з мене, нещасної, отак знущатисЯ?
- †иттЯ моє - лихо моє! - зiтхнув важко ЊiсЯць.- Ќема менi добра на
свiтi, й не дiждусЯ його нiколи... „iзналасЯ стара гаргара, що ми з тобою
кохаємосЯ... Ћтсе все бiлЯ себе держала. Ѓуло менi та й всiм дiсталосЯ!
’емноту костить, на чiм свiт стоїть...’о все, каже, та слiпорода зводнi
зводить! - Њене перелесником лає, тебе - повiєю...
- Ќехай Як хоче лає,- мовила ‡iрочка.- ™о ж, коли Я люблю тебе. Љоли ж
не переможу себе - тебе любити! - I зовсiм припала до нього.
- Ѓезталанна моЯ! - прогув ЊiсЯць, пригорнувши мiцно до себе, й гарЯче
поцiлував у Яснi очицi...
- Ђга-а? ’ак ось тi тихi, та смирнi, та богобоЯзливi! ’ак ось Як вони
порплЯтьсЯ та голублЯтьсЯ! - почувсЯ несамовитий крик ззаду них.
ЋзирнулисЯ... аж бiлЯ їх стоїть ‘онце, червоне та сердите, очима iскри
так i сипле.
Ѓезталанна ‡iрочка зразу Як та стiна стала - бiла-бiла, всЯ тремтить.
‡лЯкаласЯ.
- ѓеть, повiїще! - желiпнуло на ввесь рот ‘онце i, вхопивши ‡орю в
руку, наче м'Яч той, швиргонуло за гору.
‚iд того гуку й другi зiрочки прокинулисЯ. ѓлЯнули - ‚ечiрньої немає, а
над горою палає ‘онце... џк сипнуть, та врозтiч, та навтьоки! ‡разу де й
дiлисЯ!
- Ђ ти, стара, лиса собако! - гукнуло знову ‘онце.- ’и ж боживсЯ, ти ж
присЯгавсЯ, що, крiм мене, в тебе другої немає!
ЊiсЯць тодi й голову опустив.
- ’ак оце той тихий, оце той незамутний!.. Ћсь же тобi!
I, вихопивши з-за себе здоровенного меча, з усього маху вдарило його по
головi... Ђж небо охнуло! Љров так i бризнула, розлиласЯ по ньому...
—ервоно-червоно стало... Ѓiльша половина мiсЯцевої голови плюснула за
гору, а невеличкий серпок, перекотившись через усе небо, з'ЯвивсЯ на
другому краї.
V
’акого дива ще свiт нiколи не бачив. “весь вiн затремтiв i отетерiв...
Ћтетерiли й дiвчаточка-близнЯточка. Їм вже давно б пора встати, ранньою
росою вмитисЯ, на добридень матерi казати, а вони й не рушали. Їм було
страшно своєї матерi - така вона сердита та люта їм здаласЯ... Џрипавши до
хмари, вони боЯлисЯ й глЯнути на неї.
Ђ тим часом i вона повиласЯ хмарами. ‡ усього свiту понастЯгувала
зайвих i обгорнуласЯ ними. ‘оромно, видно, було їй пiслЯ того на свiт
бiлий дивитись. –iлий день носивсЯ над свiтом брат ’емноти - Њорок, а ‘ум
плазав за ним та точив ‘вiтовi серце. ’емнота перед тим ходила важкою i
Якраз на той час породила дiвчинку - болiсну та плакучу: ѓнiв-батько
назвав її ‘льозою. ‚она зразу заполонила увесь свiт... Џлаче дитина,
заливаєтьсЯ кривавими сльозами, а за нею й свiт увесь плаче. ’акого
лементу та голосiннЯ ще не було нiколи!
„iйшов той лемент i до дiвчаток-близнЯток... ‡апала Якось свiтова
‘льоза до однiєї в серце, запала - й наче огнем опекла. ‘крикнула нестЯмно
дiвчинка i вхопилась за серце рукою. Ђж там уже щось живе ворушитьсЯ.
- ‘е ти знову приблудивсЯ до мене? - скрикнула дiвчинка, думаючи, що то
‘ум.
- Ќi, се Я,одказує хтось невидимий таким плакучим голосом, що аж в душi
в дiвчинки похолонуло.
- •то ж ти?
- џ - †урба.
- —ого ж тобi вiд мене треба? џ не хочу тебе!
- …ге, не хочу!.. —и хоч, чи не хоч,- Я тепер твоЯ, а ти моЯ.
‚сьогосвiтнЯ ‘льоза мене в твоїй кровi зародила. џ не пiду вiд тебе.
Ѓiдна дiвчинка так i звиласЯ...
- —ого ти, сестрице? - спитала її друга, дивуючись.
- џк чого? - вiдказала за неї †урба з серцЯ.- •iба ти не знаєщ? •iба ти
не бачиш? •iба тобi повилазило, чого наробило оте ‘онце?
- Ќу, то що? - спокiйно допитуєтьсЯ сестра.
- џк що! ‡роду-вiку такого не було. ‡роду-вiку не чутно, не бачено
такої всесвiтньої неправди.
- ™о ти мелеш? - одно допитуєтьсЯ друга.- џ й не розберу нiчого.
- Ќе розбереш? ЏрикидаєшсЯ дурочкою? •iба ти не бачила, що то ‘онце
зробило ЊiсЯцевi?
- Ќу, то що?
- џк що? •iба так можна?
- Ђ ЊiсЯцевi можна було зрадити матiр?
- ‡радити? •iба вiн її спершу любив? ‚iн її нiколи не любив. ‚iн
‚ечiрню любив, а йому наказано з ‘онцем братисЯ.
- џк там не наказано - не переступай наказу. Ќа те й наказ, щоб його
слухати! Љоли б було iнше, всi розлiзлисЯ б, Як рудi мишi!
Ђ перша дiвчинка Як скрикне:
- ’ак оце така правда? Ћце така правда? ‰ого серце до неї не лежало.
‚iн її не любив, не любив! - ’а Як схопитьсЯ за голову, Як заголосить!
‡а сльозами не побачила, Як i ‘онце виплило з-за хмари. Ђ воно вже
стоЯло бiлЯ них, гiрко-гiрко скривившись, ще гiрше вимовило:
- „о чого Я дожиласЯ, до чого? ‘воЯ кров устає проти рiдної матерi i,
Як чужу, судить! Ѓудьте ж ви,- каже,- мої дiточки, проклЯтi од сього часу
й довiку! •ай не буде мiж вами нi миру, нi ладу нiколи. Ћто вам внизу
землЯ чорнiє - йдiть на неї й володiйте нею. ’и,- каже на першу, котра на
неї так нарiкала,- за правду кричиш, i зовисЯ ти Џравдою; а ти,-
повернуласЯ до другої,- за те, що посмiла з сестрою про мене базiкати,
зовисЯ Љривдою!
I, се кажучи, Як стрепене хмару, так тi дiвчаточка, неначе грушi, й
впали на землю.
VI
Ћт Як скинуло ‘онце Џравду та Љривду на землю, то й стали вони володiти
нею. ’а нема мiж ними нiЯкої згоди: щоденна сварка та лайка, щоденнi шкоди
та перешкоди. Ќе рiднi сестри то, а вороги лютi! Ђ найбiльш всього та
Љривда. Ћце Џравда почне чим-небудь забавлЯтись, що-небудь задумає
зробити, то Љривда прикрадетьсЯ та й поруйнує.
Ћт раз i каже Џравда до Љривди:
- ‘естро,каже,- чого ти така ненависна та немилосердна до мене? џ ж
тобi нiколи нiчого, а ти до мене так i сучишсЯ, так i в'Язнеш!
Ђ Љривда їй одказує:
- Ђ згадай лишень, сестро, через кого Я в цю неволю попала?
- Ќехай i через мене,- каже Џравда,- нехай, Я не таюсЯ. ’а чи вже ж нам
отак цiлий вiк сперечатись та ворогувати?
- I цiлий вiк отак буду. џ нiколи тобi цього не забуду!
Џравда тiлько важко зiтхнула.
- ‡наєш що, сестро? - каже далi.
- Ђ що?
- ™об нам не сперечатись та не шкодити одна однiй, давай ми подiлимосЯ
всiм, що є на землi. ’одi, Як ми нарiзно будемо жити, то мiж нами й лад
буде.
- „авай! - каже Љривда.- џк же ми будемо дiлитись?
- Ђ так: вибирай собi, що найлюбiше, та й володiй ним.
- „обре! - одказує Љривда.- Ћт менi люба вода. џ водою володiтиму.
- ‚олодiй, сестро, ти водою, а Я землею.
- Ќу добре. Ђ тим, що над землею? - питає Љривда.
- Ќад землею? - спитала Џравда й задумаласЯ.- ™о ж над землею? •мари,
вiтер, повiтрЯ...- почала вищитувати.
- —ого ти хмари туди приплела? - каже Љривда.-I тумани, i хмари з води;
вода моЯ-тумани й хмари мої. ‡араз менi викинь їх з подiлу!
- Ќехай,каже Џравда,- будь по-твоєму. •ай хмари твої.
- I вiтри Я собi беру,- каже Љривда.
- „обре, а Я повiтрЯ.
- Ћго! —и не ласо лишень буде? „е ж менi з вiтрами дiватись? Ќа
прив'Язi, скажеш, держати?
- —ого на прив'Язi? ‚ тебе ж води бiльше, нiж в мене землi,- пускай їх
на воду гулЯти.
- ‘пасибi тобi за раду! - закопиливши губу, мовила Љривда.- ‚се на водi
та на водi. ‚оно ж, може, i обридне на водi, може, де забажаєтьсЯ i
одпочити. „о того ж, замочишсЯ i заросишсЯ - треба десь i висушитись. Ќе
хочу Я так, не хочу! Ђ коли хоч, то ось Як: вода моЯ, тумани й хмари мої,
вiтри мої. I маю Я право їх повсЯкчас на повiтрЯ випускати гулЯти.
- ’о так ми, сестро, нiколи не дiйдемо до згоди! - каже Џравда.
- Ќу, хай буде так, Як i було!
Џодумала Џравда, погадала... ‚же ж вона буде одному повiтрю шкодити, а
все ж землi легше.
- •ай,каже,- уже буде по-твоєму.
ЏодiлилисЯ.
VII
Ћт i стали вони володiти: Џравда - землею. Љривда - водою. Џравда -
повiтрЯм, а Љривда - туманами сивими, хмарами чорними, вiтрами буйними.
‘умно Џравдi однiй серед землi пустельної, Яри та гори, та камiнь нiмий
- бiльше нiчого. ‘иротою носитьсЯ вона понад тими бескетами, гукає з туги,
а повiтрЯ пiдхопить її гук i розстилає голосною луною помiж скелЯми.
ЃавитьсЯ Џравда луною, мов мала дитина iграшкою, а все їй сумно та
нудно. ‡дiйметьсЯ вона вгору, прозорим повiтрЯм полине, думка то - з
високостi обдивитисЯ своє володарство... ’ут де не вiзьметьсЯ Љривда...
‘iрi тумани пускає на Яри глибокi, чорними хмарами огортає гори високi,
буйнi вiтри випускає на повiтрЯ тихе й почне його метати та шарпати,
струшує Џравду на землю, опускає її додолу.
Џобачила Џравда, Якої шкоди собi наробила, давши Љривдi повiтрЯм
володiти, побачила, та пiзно. Џочати знову паюваннЯ - Љривда тодi докорами
й просвiтку не дасть! Ѓач, скаже, оце та смирна та тиха! ‘ама дiлила, а
тепер уже й назад.
Њовчить Џравда, по землi сновигає, не хоче й на повiтрЯ здiйматись. Ђ
Љривда радiє, гулЯє... Ћце розпустить вiтри по морю, горами хвилю здiймає;
сама поверх хвилi гойдаєтьсЯ... Ђбо злетить на хмару чорну, мчитьсЯ по
повiтрю прозорому, а другу навпроти себе пускає. ‘трiнутьсЯ тi хмари -
одна проти другої претьсЯ, кожна кожну побороти хоче... ‘илЯтьсЯ,
напинаютьсЯ, поки Яка не видержить, лусне,- а там i пiшла ломитись... ѓук
та гуркiт на весь свiт гукає; огненнi блискавицi крешуть... Џравда тiлько
на землi важко та тЯжко дише.
Ћт раз з туги та з суму почала вона собi будiвлю будувати. ‚ибрала мiж
горами долину таку - з трьох бокiв гори зубцЯми аж пiд небо здiймаютьсЯ,
четвертим боком та долина в синє море упираєтьсЯ... Њоре коло неї стиха
грає. ‚ибрала ото мiсцину тиху та затишну й розпочала на нiй будiвлю. ‡
гiр камiннЯ ламає - отакими бабами вороча! одну на одну складає та
виводить стiни!.. ‚ивела. Ћселю розпочала. ‚же й оселю змикає, круглу та
дивну - от Як на церквi. Ќа тому мiсцi, де банЯ, посадила завбiльшки з
шапку самоцвiтний камiнь... ѓорить той камiнь, сЯє: i всерединi свiтить, i
зокола.
ђадiє Џравда, що таку собi домiвку збудувала... "’епер,- дума,- Љривдо,
не страшнi менi твої каверзи - дощi холоднi й вiтри буйнi. ‹ий i дми,
скiлько хоч, а Я в своєму захистi сидiтиму, тебе не боЯтимусЯ. Ќi одна
краплина на мене не крапне, не змочить, нi тихе зiтханнЯ твоїх вiтрiв не
дiйде до мене, не прохолодить". I весело Џравда спiває пiсню в своєму
будинку. ЏiснЯ та стелетьсЯ по стiнах, деретьсЯ вгору до оселi й,
округлившись, знову по стiнах на долiвку осiдає, неначе дивна та чудова
скрипонька грає. Ђ Љривда й почула. Џiдпливла до берега.
- ‡дорова, сестро! - гукає.
- ‡дорова.
- ЏоздоровлЯю тебе з новою оселею. Ѓач, Яка добра: сама новосiллЯ
справлЯєш, а мене й не кличеш!
- Iди, Я тобi не заборонЯю,- каже Џравда, виходЯчи на порiг.
- Ћтак! Iди, коли сама набиласЯ... ‘пасибi тобi за ласку! - регоче.-
’iсно менi в твоїй оселi й душно. џ ось краще на морi погулЯю.
’а, це кажучи, Як скрикне:
- ‚iтри-Ќечоси! за мною...- ’а Як пурне-нирне, до самого дна сiдає, з
самого дна воду вивертає, хвилi горами здiймає, а вiтри Як пiдхоплЯть тi
хвилi, Як помчать на берег, котЯть долиною аж до самого будинку, Як
стугонуть у стiни - так тi стiни ходором i заходили.
Џравда тiлько кигикнула, наче та чайка, й полетiла геть собi, щоб не
сперечатись з сестрою. ‚она думала - коли не буде перед очима в Љривди,
то, може, та й вгамуєтьсЯ, не стане руйнувати її домiвки.
Ђ Љривда Як угледiла, Як зарегоче! ‚ долошки плеще та одно вергає
хвилi-гори на долину. Џiдмила одну стiну - так та стiна й гепнуласЯ, на
самi невеличкi шматочки побиласЯ, аж пил угору знЯвсЯ... Ђ там i друга...
третЯ... —ерез годину й не знати стало, що там була будiвлЯ, тiлько
здоровенна кучугура пiску та щебеню валЯєтьсЯ. Љривда й тим не
вдовольниласЯ - наслала вiтри на ту кучугуру, почали той пiсок та ще-бень
пересiвати, до пiвночi всю долину вкрили пилом та кiптЯгою.
џк прилетiла на ранок Џравда довiдатисЯ, що їй нашкодила Љривда, то
замiсть будiвлi побачила тiльки один сiрий порох по долинi. ѓiрко стало
Џравдi, важко; ‘ум у серце впивсЯ; †урба душу опанувала; зронила вона не
одну, не двi сльози - всю долину, мов дрiбним дощем, своїми сльозами
змочила... ѓолосить Џравда та плаче, а того й не бачить, що де сльоза
впаде, там трава росте, де крапелька осiдає, там квiточка розцвiтає.
VIII
‡ того часу почала по землi трава рости; всi долини вкрила. Џишнi та
зеленi лежать вони помiж скелЯми, своїми квiточками пишаютьсЯ - i бiлими й
рожевими, i жовтими й блакитними, синiми, аж темними, червоними,
огненногарЯчими... Ќаче хто килим шовковий розiслав по землi.
“гледiло џсне ‘онечко, i йому так те подобалосЯ, що воно часто
спускалосЯ на тi долини спочити, покачатисЯ, розправити на шовковiй
травицi свої кiсточки натомленi, надихатисЯ пахощами запашних квiточок.
“гледiла те Љривда, i зло її схопило за серце. ‚она мала шкоди тiй
Џравдi наробити, а вийшло з того он що. ‚зЯла вона звела докупи всi тумани
сивi, хмари чорнi, непроглЯднi, пустила дощем на гори. ‹лє дощова вода,
мов з вiдра, котить з гiр течiЯми бистрими, реве долинами, рiчками
глибокими, мне та нехтує травицю зелену, заносить її мулом чорним,
невеличкими та гострими камiнцЯми, мов серпами, пiд корiнь рубає, несе в
море глибоке i серед морЯ синього потоплЯє.
’а нiчого не вдiє Љривда злаЯ. ‚иглЯне џсне ‘онечко, розiрве, розшарпає
хмари чорнi, розпарює землю сирую, землЯ випиває рiчки бистрi, i з-пiд
теплого мулу знову вилазить, аж лущить, травицЯ зелена, розцвiтають на нiй
квiточки пишнi.
ђозсердиласЯ, розгнiваласЯ Љривда злаЯ. ђве на собi коси шовковi, кусає
руки бiлi, аж до кровi кусає, та все пригадує, що б тiй Џравдi заподiЯти,
щоб виполонити їй травицю зелену.
I от пригадала... џк запливло ‘онечко в iншi краї свiт оглЯдати,
зiбрала докупи вiтри гострi, холоднi, студить ними повiтрЯ вiльне, гнiтить
його хмарами зеленими... „убiє повiтрЯ, застигає; з ранньої роси iнiй кує,
дощовi води в снiг обертає, снiгом бiлим, наче пухом, усю землю устилає,
морозом лютим огортає... Џожовтiли вiд того зеленi листочки, опали,
почорнiли пишнi квiточки, мов на огнi погорiли... ’ам, по тих долинах
зелених, де колись џсне ‘онечко грало, тепер дiдусь Њорозенко гулЯє, сивою
бородою слiд мете, льодом дише, снiгом подихає, снiговi баби з мiсцЯ на
мiсце перевертає, а поверх них вiтер, мов серед кладовища дикий звiр,
завиває.
‚илетiла тодi Џравда на скелю високу, зложила вiд жалю руки бiлi,
замолиласЯ до ‘онцЯ Љрасного.
- Њати,каже,- рiдна наша мати! ‚ернись, подивисЯ, Яку Љривда вчинила
неправду. ЏодiлилисЯ ми з нею землею пустельною: вона взЯла воду, Я -
землю; вона - вiтри буйнi, Я - повiтрЯ прозоре. ™о б, здаєтьсЯ, в миру
жити, кожна кожнiй шкоди не робити, свого добра глЯдiти-доглЯдати... Ќiт
же! ‡лаЯ Љривда все менi наперекiр iде: чи задумаю Я що зробити - вона
осмiє, а чи зроблю що - попсує, просвiтку не дає. ‡будувала Я собi хаточку
тиху - вона розвалила, кам'Янi стiни потрощила-поломила, по всiй землi
пилом пустила. ЏосiЯла Я на тому пиловi сльози гiркiї - вродиласЯ травицЯ
зелена, квiточки пишнi її уквiтчали, неначе килимом, тихi долини заслали.
‚и, мамо, не раз по тих долинах самi гулЯли, по травицi зеленiй
качались-спочивали... ’епер вона тiї квiточки морозом лютим попалила,
зеленi листочки травицi побила, снiгами глибокими всi долини покрила!
ѓлЯне ‘онце, споглЯне - аж справдi: по долинах снiги лежать, а по горах
вiтри ходЯть, по землi Њороз гулЯє, льодом землю кує, снiгом огортає... Ћт
воно Як припече!
- „ушно, душно,- закричали вiтри холоднi та чимдуж давай навтьоки!
- …ге! - мовив Њорозенко та й розсiвсЯ. ‘хиливсЯ на скелю та й заснув.
Ђ ‘онце по ньому стрибає, з нього бiлу одежу здирає, водою по долинах
розпускає... Ђж глЯне Џравда - по таких мiсцЯх уже й травицЯ з-пiд води
зеленiє-проростає.
IX
џк не шкодила Љривда Џравдi, що не робила, а бачить -нiчого не вдiє.
Џравда розвела по землi таку буйну рослину: всi долини покрила травою
зеленою, заквiтчала квiточками запашними, всi гори заслала лiсами темними,
борами непрохiдними; по деЯких тiлько мiсцЯх покидала лисинки гострi, щоб
на них рано й пiзно вилiтати землю оглЯдати.
‡аздрiсть люта щипає Љривду за серце, поїдом їсть, спокою не дає.
•очетьсЯ їй усе те, що Џравда поробила, виполонити, та силомiць нiчого не
вдiє. Ћт i почала вона до неї хитрощами пiдходити.
- ‘естро! - каже,- Як у тебе все гарно на землi - тихо та любо: є де
спочити, є на чому очi звеселити,- не то, що в мене. Ћдно - бовтаєтьсЯ та
бiсова калюжа: i вдень не гулЯє, i вночi не спочиває.
- ’о виходь,- каже Џравда,- сестро, до мене. џ не бороню тобi гулЯти,
тiлько не роби шкоди.
Ћт Љривда i вийшла на землю, а Џравда така рада! ‚зЯла сестру за руку,
водить її по всiх усюдах, показує мiсцЯ краснi. “ Љривди й очi
розбiгаютьсЯ.
ЋбдивиласЯ Љривда все i назад вертає.
- ѓарно,каже Џравдi,- гарно в тебе, Як у раю тому! Ћт тiлько чого тобi
не стає: нема в тебе нiчого живого. џ б на твоєму мiсцi польотушок рiзних
розвела, побiгунцiв всЯких наплодила, щоб повсЯкчас славили вони твою
працю!
- џ б,- каже Џравда,- й зробила те. џк же його зробити?
- …ге! Ђ хочеш - навчу?
- Ќавчи, сестрице! Ќавчи, голубко! - аж пада коло неї Џравда.
Ђ Љривда й каже:
- ‡наєш,каже,- сестро, що колись нам розказував ‘ум про дЯдька
Ћгневика?
- Џам'Ятаю.
- ‡а тридев'Ятьма глибинами та за тридесЯтьма днами живе вiн,
сердешний, в тЯжкiй неволi конає. ‘ам огнЯний - огнем i живе: огонь їсть,
огонь п'є, огнем i дише... Љолись Я гулЯла по глибинах безоднiх,
опускаласЯ аж на саме дно. I чую - пiд дном тим щось гуркоче-стукоче, аж
дно вгинаєтьсЯ - двигоче. Ћт Я припала до дна ухом, слухаю - що воно. Ђ
там шкварчить, шипить та гамселить! џ вiзьми постукай та й гукни: -
‹егшенько,- кажу,- легшенько! —и бач,- кажу,- Як розходилисЯ,покою нiкому
немає! - "Ђ ти хто такий?" - звiдтiлЯ глухо доходить до мене.- •то б Я,-
кажу,- не була, а ви чого там такий гармидер пiднЯли? ѓлЯдiть,- кажу,- Як
доберусь до вас - знатимете, хто Я! - "Ђну,- каже,- доберись, доберись. џк
то ти доберешсЯ?.." ‡наєш: дратує мене.- Ќе дратуйте мене,- одказую їм,-
бо Я —орториєвi Як накажу,- зразу вiн до вас докрутитьсЯ. Ђ Як доберетьсЯ,
то глЯдiть, щоб, бува, й душами не наложили! - "Ќакажи,- регоче,- накажи.
Њи ще йому звiдсiлЯ й помочi дамо..." ‚зЯло мене, знаєш, зло. Џрикликала Я
—орториЯ: "Љрути дно!" Ђ вiн зразу беркиць догори ногами! “городив свої
роги в землю та Як поверне, так i забулькотiло навкруги. "Ђ що,- питає
звiдти,- вже почали?" - Џочали,- одказую,- починайте й ви! - Љоли це - Як
загуде, Як бухне! - кругом усе так i затремтiло... ђаз! “друге! “третє!
„но так ходором i ходить, устоЯти не дає. Ђ —орторий з цього боку одно
крутить, одно крутить, аж вода пiнитьсЯ-булькоче. Ђ це - Як скрикне
—орторий, Як ухопить мене щось, Як пiднiме вгору, так Я i опинилась поверх
води. „ивлюсЯ: мiй —орторий у хвилЯх головою мотає та кричить-кричить! Ђ
так гiн з троє вiд мене, серед пiнЯвого морЯ, десь узЯласЯ гора
висока-страшенна; на самому шпилi дiрка, i звiдти щось дише. „ише-дише, аж
вода кругом кипить, а воно не перестає. ‚ергає пiском, камiннЯм, слинить
шевською смолою, вонючою парою дух забиває... Љоли це - вилазить з дiрки
страшенна вогнЯна голова, показує довгого-довгого Язика й регоче-регоче...
"Ђ що,- каже,- злЯкалась? та й мене налЯкала, нехай тобi всЯчина...
Ђчхи-и!" - i Як чихоне, так димом та попелом i покриласЯ. "Ћце,- каже,-
видно, трохи води в нiс набрав, що так закрутило. Ђ давно вже Я з водою
знавсЯ, давно i свiта бачив. Iч, Який став! Ђну, вище пiдсунусЯ та
поглЯну". ’а й почав вилазити. Љругом огонь так i паше, а вiн лiзе: "Ћце,-
каже,- Яка мала дiрка. Ђну - роздайсЯ!" ’а стук у боки гори лiктЯми!.. ’ак
гора ходором i заходила: лущить, роздаєтьсЯ, а вiн лiзе-лiзе... ‚илiз,
сiв, ноги звiшав, з нiг гарЯча смола ллєтьсЯ. "Ћтак,- каже,саме добре.
™о-то давно свiта не бачив,- Як радiсно серце забилосЯ! Ђ тут тепер
перемiн-перемiн... ™о то таке?" - показує на ‡емлю.- ‡емлЯ,- кажу. "—ого ж
вона,- питає,- така зелена та пишна?" - ’ак i так,- розказую йому все,- Як
жили колись, Як тепер живемо.- "’о ти, значить, менi й родичка,- далi
каже.- џ,каже,- Ћгневик, рiдний брат твоєї матерi; ти, значить, менi
племiнницею доводишсЯ".- Њоже,- одказую,- й так,- "…ге,- каже,- так,
так... ‘пасибi тобi, що ти хоч нехотЯ допомогла менi, старому, свiта
побачити; Я вже думав - сконаю в тiй глухiй неволi. џ тобi,- каже,- поки й
мого вiку, дЯкувати за це буду. џ б тобi й тепер оддЯчив, та не знаю
чим".- Ћн,- кажу йому,- сестра моЯ на землi Яких собi iграшок наробила, а
менi,- кажу,- нi з чого.- "Ќi з чого? - питає.- Ђ вiзьми лиш грудку глею".
џ взЯла.- "‹iпи з неї, що хочеш". Ђ Я розплескала-розплескала ту грудку та
й кажу: - ‚же! - „умаю: "™о то воно буде?" - "“же? - пита.- Ђ ке сюди!..
„ержи,- каже,- в руках, Я дихну". ’а й дихнув на ту грудку. Ђ та грудка Як
затрiпаєтьсЯ та плюсь iз рук у воду... „ивлюсЯ - невеличка рибонька у водi
грає, срiбна луска, золотi пiрцЯ... ’ак i бiга бiлЯ мене, так i ходить; Я
за нею, а вона вiд мене; Я вiд неї, вона за мною... ЏлещемосЯ у водi,
граємосЯ, а дЯдько регоче.- "Ћце,- каже,- тобi й iграшка. ‘хочеш,- каже,-
ще чого, скажи менi: зараз буде. Ђ тепер,- каже,- прощай, бо, довго не
бувши на свiжому повiтрi, чогось менi моторошно стало". ’а й посунувсЯ
вниз i дiрку шевською смолою зверху залiпив, щоб то до нього те свiже
повiтрЯ не доходило...
- ’о у тебе,- пита Џравда,- й рибонька є? Ђ покажи менi, Яка вона?
- „обре,каже,- сестро, ходiмо до берега.
Џiшли. Џравда стала на бережку, а Љривда плюснула у воду та Як заплеще
в долошки, Як скрикне:
ђибонько, рибонько,
‘рiбнаЯ лусочко,
‡олотiї перцЯ,
Џлинь до мене, моє серце!
Ђ рибонька з глибу й виплила. ‘ама невеличка, очицi червоненькi; срiбна
луска на нiй так i грає, золотими пiрцЯми водицю перебиває.
“гледiла Џравда та й не стЯмиласЯ... ‚се їй своє - зеленi долини, пишнi
квiти, лiси буйнi - все те зразу померкло, спротивiло; все це рибонька
собою заслонила, вiд любого й дорогого очi одвернула. ‘крикнула тодi
Џравда, до Љривди повертаючись:
- ‘естро! - каже,- що хоч бери, тiльки намнож менi життЯ на землi!
Ђ Љривда їй i одказує:
- Ќiчого менi, сестро, не треба. „озволь тiлько менi купно з тобою тим,
що намножимо, володiти, над усiм живим i свою волю мати.
- „обре,каже Џравда,- хай буде так, Як ти кажеш.
Ћт згодилисЯ, ото й почали вони з землi всЯку всЯчину лiпити. Џравда
лiпить метеликiв цвiтних, бджiлок та комашок всЯких, а Љривда -
пташок-польотушок, звiрiв-гризунiв, зайчикiв-лапанчикiв, бобрiв-стрибунiв,
кротiв-вертунiв. Ќалiпили їх цiлий ворох. Џравда, не довго думавши,
понесла їх до дЯдька Ћгневика, i той удмухнув кожному життЯ.
‡разу все те й розкотилосЯ по всiй землi... Џравдинi ж сотворiннЯ
нiкому нiчого: метелики тiлько лiтають по квiточках та набираютьсЯ краси з
них, рiзнi комашки лазЯть по травицi та п'ють свiжу росу, а Љривдине
сотворiннЯ накинулосЯ на луги зеленi, квiти пишнi, лiси буйнi: лист
гризуть, корiнь сiчуть, стовбур точать... Ќаробили такого дешпоту на
землi, що страх! “се знiвечили, усе попсували. „iйшлосЯ до того, що й їсти
вже стало нiчого. ЌараЯла Љривда одно одного їсти. I от кинулисЯ пташки
ловити метеликiв та дзьобати козЯвок всЯких, а звiрi пташок. ђозпочаласЯ
мiж усiм живим вiйна страшенна; одно одного пiдсiдає, стереже, де б його
краще згарбати. ЌаплодилисЯ всЯкi бойовики: котики-братики,
лисицi-сестрицi, вовки-сiроманцi, ведмедi-небредi... ЏочалосЯ таке, що вже
й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. ’ой правий - хто кого здолав,
а той винуватий - що подавсЯ.
’одi Џравда побачила, Як її Љривда обiйшла, та так гiрко засмутиласЯ, а
Љривда рада-рада!
•
Ћтодi саме знайшовсЯ й —оловiк. Џравда, Як угледiла, так i кинуласЯ до
його.
- ’епер,каже,- лукава сестро, все тобi вiддаю, припоручаю все. Ћдного
тiльки його не вiддам. ‚иховаю його та виглЯджу, напою його серце
чаром-любов'ю, натопчу його голову розумом добрим, натхну в його душу
правду свЯтую i настановлю царем на землi. •ай усiм заправлЯє, над усiм
володiє.
Ћт i почав —оловiк порЯдкувати на землi. ‡араз зробив такий наказ: щоб
нiхто нiкого не зобиджав, щоб всi в миру жили.
Љоли на другий день доводЯть —оловiковi, що нiхто його наказу не хоче
слухати.
- џк не хоче слухати? •то не хоче слухати?- скрикнув —оловiк.
- ’ак i так,- кажуть йому.- ‚едмiдь конЯ розiрвав, вовк вiвцю задрав,
собаки зайцЯ розметали, лисицЯ курей поїла, кури траву поклювали...- ‚сЯке
чим-небудь переступило його наказ.
- ‚едiть менi злочинцiв на суд! - скрикнув —оловiк.
Ќагнали винуватих з усЯкого роду й плоду,- всЯке чим-небудь
провинилось, закон переступило.
- џк ви смiли, сЯкi-такi, не послухатисЯ мого наказу? - пита грiзно
—оловiк.
- –арю наш, розпорЯднику наш! - повинилисЯ перед ним злочинцi,-
винуватi ми, нiде правди дiти. ’iльки ж i ти нас розсуди по правдi, по
закону: Як нам жити, чим годуватисЯ? Њи ж усi з голоду помремо, а Як нам з
голоду помирати, то краще повели нам голови поодтинати.
Ћт i почав —оловiк думати та гадати, Як тих вину-ватих розсудити.
Џравда на одно ухо йому шепче:
- ‘уди! Љарай! џк вони смiли таке вчинити, других зобиджати, другим
життЯ коротити? •iба вони те життЯ давали їм?
Ђ Љривда з другого боку в друге ухо нашiптує:
- Ђну,суди! ану! - карай! Љого ж ти будеш судити? Љого карати? “сiх
повинно судить - всi винуватi... ‚сiх виполони до ноги, до колiна!.. џке ж
ти маєш право їх виполонювати? •iба ти їм життЯ давав?.. Ђ жити їм Як?
ѓодуватисЯ чим? •iба вони виннi, що такими вродилисЯ?.. Ќу - перероди їх,
перероби!
Џодумав-погадав —оловiк, розкинув думками i сЯк i так: i покарати б,
щоб не робили злочинства... ’а чим же вони винуватi, що такими
вродилисЯ?.. Њахнув рукою та й звелiв всiх випустити, i не сказав нiкому
нiчого...
XI
Ќа одно тiльки здавсЯ перший —оловiк. Ѓiльше винуватив тих хижакiв, що
одно другого їли, нiж тих, що травою годувалисЯ. ’i життЯ другим коротили,
а цi їли, що сира землЯ ростила. I взЯв вiн всiх гризунiв та шипунiв пiд
свiй призор, до свого доглЯду, боронив од хижакiв. Ќамножив черед всЯких,
сам став пастухом.
‡ажив перший —оловiк, на всю губу зажив. ЏереганЯє череди з долини на
долину, з одного випасу на другий, скотину множить i сам множитьсЯ. „iждав
вiн багато синiв i дочок, онукiв i правнукiв, дожив до старостi - старий
та древнiй!
I от, чим бiльше вiн жив та старiвсЯ, тим бiльше почали клопотати його
думки: "™о буде, Як його не стане? џк те життЯ свого колiна впорЯдкувати,
щоб не було мiж ними сварки, та бранки, та лихого розладдЯ?.. Џодiлити? -
думав вiн.- ђозiйдутьсЯ вони по всiй землi широкiй, розтечутьсЯ по країнах
далеких, позабувають, Якого роду й плоду, i, стрiнувшись, почнуть
ворогувати... Ќе дiлити, зоставити вкупi? Ќа кого ж їх зоставити, на кого
припоручити? Џрипоручити на Якого сина - другi будуть ремствувати, а на
всiх разом - не помирЯтьсЯ".
Џристали до нього Џравда та Љривда, кожна своє доводить. Љривда радить:
подiли!.. Џравда рає: не дiли... Ќе знає —оловiк, що йому робити, так i
вмер, не зробивши нiчого.
џк умер та поховали його, то зараз усi сини й зiйшлисЯ на раду:
- ™о робити, Як їм бути?
Ћт самий старший i каже їм:
- Ѓрати мої милi! ‚мер наш батько, не зоставивши нам розпорЯдку
нiЯкого... џк тепер будемо жити?
- џк жити? - питають другi.- Ќу, кажи!
- Џо-моєму,каже старший,- Як жили, так i жити вкупi.
Њовчать меншi, тiльки голови посхилЯли.
- “купi? - замовив пiдстарший.- Ђ хто ж буде старшинувати та розпорЯдок
давати?
- ’а вже ж хто старший, то не менший,- каже найстарший брат.
- ’о себто ти?- спитавсЯ пiдстарший.- ™о ж ти за цЯцЯ така, що нами
будеш верховодити? - скрикнув вiн.
- Ђ ось Яка Я цЯцЯ: ранiше родивсЯ вiд тебе.
- ’о що, що ти ранiше родивсЯ? Ђ в нас хiба не один батько був? Ќе одна
мати родила?.. —ого ж ми будемо тобi коритисЯ?
„ругi собi гудуть:
- ‘правдi, справдi! Ћдного батька однаковi дiти. —ого ж одному все, а
другому нiчого?
Џочали змагатись.
- Ќу, Як хочете, так i робiть,- каже старший брат.
- Ђ Як,кажуть,- робить? Ћсь Як зробить: дiлитьсЯ - всiх порiвну дiлить,
щоб нiкому не було завидно.
Џочали дiлитись. ‹iчать, дiлЯть, дивись,- одно зостаєтьсЯ лишнє або
кому одного не дiстає. џк ти подiлиш, Як помириш? “сЯк кричить: "Њоє!" -
або: "Њенi не стало!"
‡нову почали змагатись. ‘першу змагались на словах, а далi дiйшло дiло
й до бiйки. “став рiд на рiд, колiно на колiно, розпочали сiчу душогубну,
згубу самосiчну; вибили народу чимало, вигубили цiлi роди, виполонили цiлi
колiна. ‡осталосЯ небагато нащадкiв, що розтаскали начисто добро
батькiвське й порозтiкались мерщiй одно вiд одного в рiзнi краї, несучи в
своєму серцi ненависть люту та ворожнечу тЯжку на тих, вiд кого
одрiзнЯлисЯ...
’ак та Љривда знайшла Ярмiс приступити й до чоловiка i через його вже
опанувала всiм свiтом.
XII
‡ того часу пройшло багато лiт, минуло чимало вiкiв; розкорiнилисЯ
люди, вкрили всю землю собою, мов та мурав'Я, наробили царств i царiв,
панств i панiв, та Џравди не залучили до себе. —им далi, то все та Љривда
розкорiнЯєтьсЯ та ширитьсЯ, старшинує та панує на землi, а Џравда голодна
та холодна сновигає по свiту, горем сита, сльозами полита... Ќiхто її
знати не хоче. —асом тiлько старi слiпцi, божi люди, згадують її в своїх
важких пiснЯх:
’а вже ж тiї Џравди, Џравди не зiськати,
Ѓо стала та Љривда тепер панувати...
- Ѓабусю! а настане коли такий час, що Џравда одолiє Љривду й почне на
землi панувати? - спитавсЯ бабусi бiлолиций Iвась.
“сi дiти уп'Яли очi в бабине обличчЯ, дожидаючи, що та скаже. ЃабусЯ
нiчого не одказала, тiльки низько-низько склонила голову, i та стара
голова її на тонких в'Язах чогось дуже хиталасЯ.
[1889]
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT