в -- це того, що ти вже вiльний, що ти завжди був вiльний. Тобi б хоч наполовину стiльки уяви, скiльки тут кунжутового насiння, -- i ти вже повноправний володар твого чарiвницького життя. Тiльки уява!.. Що ти скажеш? Офiцiантка, що витирала посуд, раз у раз кидала на Дона допитливi погляди й дослухалася до розмови, видимо сушачи голову над тим, хто вiн такий. -- Отже, ти, Доне, нiколи не почуваєш себе самотнiм? -- запитав я. -- Аж поки менi не захочеться звiдати це почуття. Я маю друзiв в iнших вимiрах, з якими час вiд часу спiлкуюся. Так само, як i ти. -- Нi. Я маю на думцi цей вимiр, цей уявний свiт. Покажи менi, що маєш на думцi ти, яви менi невеличке чудо магнетизму... Я хочу навчитися цього. -- Це ти покажи менi, -- мовив вiн. -- Як хочеш привнести щось у своє життя, уяви собi, що воно вже там. -- Що саме? Щось на зразок отiєї моєї гарненької жiнки? -- Будь-що. Але не жiнку. Щось невелике, для початку. -- Спробувати зараз? -- Так. -- Гаразд. Голубу пiр'їну. Дон розгублено поглянув на мене. -- Що, Рiчарде? Голубу пiр'їну? -- Ти ж сказав: будь-що, не жiнку, щось невеличке. Вiн знизав плечима. -- Чудово. Голуба пiр'їна. Уяви собi цю пiр'їну. Виразно уяви собi кожну її лiнiю, кожний краєчок, i кiнчик, i клинчастий розрив, де вона роз'єднується, i пушок при основi. Тiльки на мить. А потiм пусти її. Я на мить заплющив очi i побачив уявну пiр'їну: п'ять дюймiв завдовжки, переливчасту, з полиском вiд голубого до срiблястого по краях. Яскраву чисту пiр'їну, що плавала собi в темрявi. -- Якщо хочеш, оточи її золотим сяйвом. Це животворне свiтло, воно допоможе зробити образ реальним, але й сприятиме магнетизмовi. Я облямував свою пiр'їну золотим сяйвом. -- Готово. -- Оце й усе. Тепер можеш розплющити очi. Я розплющив очi. -- Де моя пiр'їна? -- Якщо в твоїй уявi вона була ясна й виразна, то в цю мить вона входить у твоє життя подiбно до вантажного "Мака". -- Моя пiр'їна? Подiбно до вантажного "Мака"? -- Образно кажучи, Рiчарде. Усi пополудневi години я чекав появи своєї пiр'їни, але марно. Настав вечiр. Ми вечеряли гарячим сандвiчем з iндичиною, коли я нарештi побачив її. Картинку i дрiбнi лiтери на картоннiй упаковцi з молоком. "Вироблено для молочарень Скотта фермою "Голуба пiр'їна", Брайєн, Огайо". -- Доне, моя пiр'їна! -- Я думав, ти хочеш справжню пiр'їну. -- Ну, для початкiвця й це непогано, хiба нi? -- Чи бачив ти саму пiр'їну, без усього iншого? Чи тримав її в руцi? -- Атож, саму пiр'їну, без нiчого. -- Це прояснює справу. Якщо хочеш мати те, що притягуєш до себе, треба вмiстити й себе в ту картинку. Пробач, що я не сказав тобi цього. Примарне, дивовижне вiдчуття. Таки вийшло! Я свiдомо змагнетизував свою першу рiч! -- Сьогоднi пiр'їна, -- мовив я, -- а завтра цiлий свiт! -- Будь обережний, Рiчарде, -- настiйно порадив Дон, -- щоб потiм не шкодувати... 15 Правда, яку ти говориш, не має нi минулого, нi майбутнього. Вона є, i це все, що має бути. Я лежав на спинi пiд своїм "Флiтом", витираючи масло з нижньої частини фюзеляжу. Двигун чомусь викидав тепер менше масла, нiж ранiше. Шiмода полiтав з пасажиром, потiм пiдiйшов i сiв на траву коло мене. -- Рiчарде, як ти сподiваєшся вразити свiт, коли кожен працює, щоб заробити собi на життя, а ти день крiзь день безвiдповiдально ганяєш на своєму скаженому бiпланi, катаючи за грошi пасажирiв? -- Вiн знову випробовував мене. -- Це запитання, яке тобi ставитимуть ще не раз. -- Ну що ж, Доне. По-перше: я iсную не задля того, щоб вразити свiт. Я iсную задля того, щоб жити в такий спосiб, який зробить мене щасливим. -- Гаразд. А по-друге? -- По-друге, кожному вiльно робити все, що йому до вподоби, аби заробляти собi на прожиток. По-третє. Вiдповiдальний -- це той, хто здатен нести вiдповiдальнiсть, здатний вiдповiдати за обраний ним спосiб життя. Iснує лиш одна особа, перед якою ми повиннi вiдповiдати. I це, звiсно... -- ...ми самi, -- докiнчив Дон, немовби звертаючись до натовпу слухачiв, що сидiли навколо. -- Ми навiть не повиннi вiдповiдати перед самими собою, якщо не вiдчуваємо такої потреби... i, зрештою, в безвiдповiдальностi теж немає нiчого поганого. Але бiльшiсть iз нас визнає за цiкавiше розумiти, чому ми дiємо так, а не так, чому робимо саме такий вибiр -- чи то волiємо спостерiгати за птахами, чи наступити на мураху, чи робити заради грошей те, чого б нам не хотiлося робити. -- Я трохи покривився. -- Це надто довга вiдповiдь? Дон кивнув головою. -- Трохи задовга. -- Гаразд... Як же можна вразити свiт?... -- Я викотився з-пiд лiтака й прилiг перепочити в затiнку крил. -- А що, як я дозволю свiтовi жити на його розсуд, а собi дозволю жити на власний розсуд? Дон знову кивнув i нагородив мене радiсною i гордою усмiшкою. -- Оце ти сказав як правдивий Месiя! Просто, недвозначно, стисло й водночас начебто не вiдповiвши на запитання, аж поки хтось не завдасть собi клопоту добре помiркувати над цим. -- Ану випробуй мене ще. -- Як приємно було усвiдомлювати, що мiй мозок працює точно i справно. -- Учителю, -- сказав Дон, -- я хочу, щоб мене любили. Я людина добра, з тих, що ставляться до iнших так, як хотiв би, щоб вони ставились до мене. А проте я досi не маю жодного друга й почуваю себе самотнiм. Як ти вiдповiси на таке? -- Здаюся, -- сказав я. -- Не маю i найменшого уявлення, як на це вiдповiсти. -- Що? -- Дещиця гумору, Доне, щоб пожвавити вечiр. Невинна змiна ритму, ото й тiльки. -- Пожвавлювати вечiр теж треба обережно. Проблеми -- це не жарти й забавки для людей, якi прийшли до тебе, якщо вони не високорозвиненi iстоти, бо тi знають, що вони самi собi месiї. Ти маєш вiдповiдi, отож давай їх. Тiльки почни казати їм оте своє "здаюся" -- i ти побачиш, як швидко гурт може припнути до стовпа i спалити людину. Я гордовито випростався. -- Шукачу, ти прийшов до мене по вiдповiдь, i я даю тобi вiдповiдь: тут Золоте Правило не дiє. А що, якби ти зустрiв мазохiста, котрий чинить iншим те, чого б вiн бажав собi? Чи шанувальника Крокодилячого Бога, що палко жадає честi бути вкинутим живцем до ями з крокодилами? Навiть самаритянин, з якого все й почалося... як зродилась у нього думка, що знайдена ним край дороги людина потребувала, аби вiн змастив олiєю її рани? I коли той чоловiк за своїм мирним дiлом i сам зцiлився духовно i дiстав вiд нього втiху -- що тодi? Як на мене, все це звучало переконливо. -- Навiть якби Правило змiнити таким чином: Роби iншим те, чого вони самi собi хочуть, -- то нам не дано знати, як хтось, крiм нас самих, хоче, щоб йому зробили. А що насправдi означає Правило i як чесно ми його застосовуємо -- на це є така формула: Роби iншим те, що тобi самому до вподоби їм робити. Пiдходь з цим правилом до мазохiста -- i тобi не треба буде бити його батогом, бо саме цього вiн хоче вiд iнших. I не доведеться кидати крокодило-поклонника в яму до крокодилiв. -- Я поглянув на Дона. -- Надто велемовно? -- Як завжди, Рiчарде. Ти втратиш дев'яносто вiдсоткiв своєї аудиторiї, поки не навчишся говорити коротко! -- А що поганого, як я i втрачу дев'яносто вiдсоткiв своєї аудиторiї? -- пальнув я у вiдповiдь. -- Що поганого, як я втрачу i всю мою аудиторiю? Я знаю те, що я знаю, i кажу те, що кажу! I якщо це не так -- отодi вже справи дуже кепськi. А повiтряна прогулянка коштує три долари готiвкою! -- Знаєш що? -- Шiмода пiдвiвся, зчищаючи з джинсiв сiно. -- Що? -- нетерпляче запитав я. -- Ти щойно успiшно завершив курс навчання. I як воно тепер -- почувати себе Учителем? -- Я з бiса розчарований. Дон поглянув на мене з посмiшкою, що не пiддається визначенню. -- Звикай до цього, -- мовив вiн. Ось тест для визначення, чи завершено твою мiсiю на землi: Якщо ти ще живий, то -- нi. 16 Крамницi металевих виробiв завжди мiстяться в довгих будiвлях, i полицi там неначе йдуть у вiчнiсть. Я вишукував потрiбний менi товар у темнiй глибинi полиць такої-от крамницi Гейворда. А потрiбнi менi були гайки на три восьмих дюйма, болти та пружнi шайби для хвостового костиля "Флiта". Тим часом Шiмода терпляче тинявся по крамницi, бо, певна рiч, нiяких металевих виробiв не потребував. Уся економiка збанкрутувала б, подумав я, коли б усi були такi, як вiн, i виготовляли все потрiбне з уявних форм i самого повiтря, а механiзми ремонтували без запасних частин, не докладаючи рук. Нарештi я знайшов пiвдюжини потрiбних менi болтiв i перенiс їх до каси, де господар розважався негучною музикою. "Зеленi рукави" -- мелодiя, що щасливо супроводила мене змалечку, тепер звучала на лютнi, музика якої долинала з прихованої стереосистеми -- дивини для мiстечка, що мало чотири сотнi населення. Як виявилося, це була дивина й для самого Гейворда, бо нiякої радiоапаратури в крамницi не було. Вiдхилившись на дерев'яному стiльцi бiля каси, господар сидiв i слухав, як Месiя грає на дешевiй шестиструннiй гiтарi, яку вiн узяв просто з полицi. Звук був приємний. Я тихенько заплатив свої сiмдесят три центи й залишився стояти бiля каси, наново зачарований знайомою мелодiєю. Можливо, через металiчний звук цього дешевого iнструмента, а може, через щось iнше, але та музика нагадувала про далеку туманну Англiю якогось iншого столiття. -- Дональде, це прекрасно! Я й не знав, що ти вмiєш грати на гiтарi. -- Не знав? То ти уявляєш собi, що хтось мiг пiдiйти до Iсуса Христа, дати йому в руки гiтару, а вiн сказав би: "Я не вмiю грати на цiй штуцi"? Чи сказав би вiн так? Шiмода поклав гiтару на мiсце i вийшов на осоння. -- Або хтось заговорив би росiйською чи перською мовою. Невже ти гадаєш, що будь-який учитель, гiдний своєї аури, не зрозумiв би, про що йдеться? Чи не змiг би сiсти за кермо тягача "Д-10", чи пiдняти в небо лiтак? -- То ти справдi знаєш i вмiєш усе? -- Так само, як i ти, Я знаю тiльки те, що я знаю все. -- I я теж можу грати на гiтарi? Отак, як i ти? -- Нi, ти б грав у своєму власному стилi, який рiзнився б вiд мого. -- Як би я це робив? -- Я, звiсно, не мав намiру бiгти назад до крамницi й купувати гiтару. Просто менi було цiкаво. -- Досить зректися всiх своїх обмежень та упереджень, нiби ти не вмiєш грати. Доторкайся до iнструмента так, нiби це частина твого життя в якомусь перемiнному життєвому термiнi. Знай: добре грати на гiтарi -- це для тебе звичайна рiч, дай своєму пiдсвiдомому "я" опанувати твоїми пальцями i грай. Колись я читав про навчання пiд гiпнозом: студентам навiювали, нiби вони майстри мистецтв, i вони грали, малювали i писали незгiрше за справжнiх митцiв. -- Це важко, Доне, позбутись упередження, нiби я не можу грати на гiтарi. -- Тодi й грати буде важко. Тобi будуть потрiбнi довгi роки практики, перше нiж ти наважишся дати собi дозвiл i твiй свiдомий мозок нарештi скаже тобi, що ти досить страждав, аби здобути право на добру гру. -- Чому ж тодi не треба було так багато часу, щоб навчитися лiтати? Це теж мало б бути важко, та я опанував усi навички доволi швидко. -- Ти хотiв лiтати? -- Над усе в свiтi! Нiщо iнше не мало значення! Я дивився вниз на хмари, на дим, що мирно здiймався вранцi з димарiв, i я все це бачив навiч... Ага, тепер я зрозумiв тебе. Ти хочеш сказати: "А от про гiтару ти нiколи так не думав, правда ж?" -- Ти нiколи не думав так про гiтару, правда ж? -- I оце проникливе чуття, яке володiє мною в цю мить, Доне, пiдказує менi, як навчився лiтати ти. Одного дня ти просто сiв у "Тревел-ейр" i полетiв. А перед тим нiколи й ногою не ступав до лiтака. -- Еге ж, iнтуїцiя в тебе добре розвинена. -- Ти не складав iспитiв на пiлотськi права? Нi, стривай. Ти навiть не маєш прав, так? Звичайних пiлотських прав. Вiн якось дивно, з ледь помiтною усмiшкою поглянув на мене, так нiби я мав нахабство зажадати, щоб вiн показав менi права, а вiн знав, що може їх показати. -- Ти маєш на увазi такий собi клаптик паперу, Рiчарде? Ото i є права? -- Так, клаптик паперу. Вiн не полiз до кишенi i не витяг гамана. Вiн лише випростав пальцi правої руки, i на долонi були пiлотськi права, наче вiн весь час носив їх у руцi, очiкуючи, коли я про них запитаю. Вони не були вицвiлi чи потертi, i я подумав, що десять секунд тому їх узагалi не iснувало. Та я взяв їх i роздивився. То було офiцiйне пiлотське посвiдчення з печаткою департаменту транспорту, видане на iм'я Дональда Шiмоди, з його адресою в штатi Iндiана, i там значилося чорним по бiлому: "...Зареєстрований цивiльний пiлот з дозволом для польотiв на категорiях лiтакiв з одним i кiлькома моторами, слiпих польотiв та польотiв на планерах". -- А дозволу на управлiння гiдролiтаками чи вертольотами в тебе немає? -- Як виникне потреба, то буде, -- запевнив мене Дон таким загадковим тоном, що я аж пирснув, не давши йому закiнчити фразу. Чоловiк, що пiдмiтав тротуар перед парадним входом до компанiї "Iнтернешнл гарверстер" поглянув на нас i також посмiхнувся. -- А як щодо мене? -- спитав я. -- Менi потрiбна квалiфiкацiя пiлота транспортних рейсових лiнiй. -- Тодi ти маєш склепати свої власнi права, -- вiдказав Дон. 17 У радiопередачi Джеффа Сайкса я побачив такого Дональда Шiмоду, якого доти не знав. Передача почалась о дев'ятiй вечора й тривала аж до пiвночi. Вели її з кiмнати, не бiльшої за годинникову майстерню. Попiд стiнами там були рiзнi циферблати, ручки, полицi з магнiтофонною плiвкою iз записами короткої комерцiйної реклами. Сайкс почав iз запитання, чи немає чогось незаконного в польотах по країнi у старезному лiтаку й катаннi пасажирiв. Вiдповiдь мала бути така: нi, в цьому нiчого незаконного немає, лiтаки перевiренi так само ретельно, як i реактивнi транспортнi засоби, до того ж вони безпечнiшi за бiльшiсть сучасних повiтряних кораблiв, зроблених з металевих пластин, i все, що вимагається для польотiв на них, -- це лiцензiя i дозвiл фермера-землевласника. Та Шiмода нiчого цього не сказав. -- Нiхто не може заборонити нам робити те, що ми хочемо робити, Джеффе, -- вiдповiв вiн. Так, то була щира правда, але їй бракувало тактовностi, такої потрiбної в радiорозмовi з аудиторiєю, яку цiкавить: що ж це воно дiється, тi бiсовi лiтаки так i шугають довкiл. За хвилину на столi Сайкса замигтiв телефон прямого зв'язку. -- Дзвоник по лiнiї один, -- сказав Сайкс. -- Прошу вас, панi... -- Я в ефiрi? -- Так, панi, ви в прямому ефiрi, i сьогоднi наш гiсть -- мiстер Дональд Шiмода, пiлот прогулянкового лiтака. Прошу, говорiть, ви в ефiрi. -- Добре. То ось що я хотiла б сказати цьому чоловiковi. Не кожен робить те, що вiн хоче робити, є люди, якi працюють задля прожитку й мають трохи бiльше почуття вiдповiдальностi, анiж отi карнавальнi лiтуни. -- Люди, якi працюють задля прожитку, здебiльшого роблять саме те, що їм найбiльше хочеться робити, -- сказав Шiмода. -- Достоту так, як i люди, що живуть з гри... -- У святому письмi говориться: "...в потi чола твого їстимеш хлiб твiй". -- Ми вiльнi робити й це, якщо захочемо. -- Роби своєНабридло слухати людей, подiбних до вас, якi знай повторюють: роби своє, роби своє! Це вони нинi руйнують свiт. Погляньте на те, що сталося з природою, з рiчками й океанами! Шiмода мав з пiвсотнi рiзних варiантiв вiдповiдi, але жодним з них не скористався. -- Ну й нехай собi свiт руйнується, -- заявив вiн. -- Iснують мiльярди iнших свiтiв, якi ми можемо створити i з яких можемо вибирати. Поки людям потрiбнi планети, будуть їм планети, на яких вони житимуть. Навряд чи Дон сподiвався заспокоїти цим спiврозмовницю, i я поглянув на нього з подивом. Вiн говорив, виходячи iз своєї точки зору перспективи численного ланцюга життiв i знання, що вкладається тiльки в пам'ятi Учителя. А спiврозмовниця, природно, вважала, що їхнi дебати стосуються реальностi саме цього свiту, де народження -- це початок, а смерть -- кiнець. Дон знав про це... але чому ж вiн на це не зважав? -- I все гаразд, еге ж? -- вигукнула спiврозмовниця. -- I нема на землi нiякого зла, нiякого грiха, що повсякчас чатує на нас? Це вас не обходить? -- Тут немає нiчого такого, чим можна було б занепокоїтись, панi. Ми бачимо лиш одну-єдину цяточку з усього того цiлого, що є життям, та й то вона, ця цяточка, уявна. Все зрiвноважується, i нiхто не страждає, i нiхто не помирає без власної згоди. Нiхто не робить того, чого не хотiв би робити. Немає добра i немає зла поза тим, що робить нас щасливими i що робить нас нещасними. Жодне його слово не заспокоювало жiнку бiля телефону. I раптом вона урвала розмову й просто запитала: -- Звiдки ви все це знаєте? Звiдки ви знаєте, що це -- правда? -- Я не знаю, що це правда, -- вiдповiв Шiмода. -- Я в це вiрю, бо така вiра дає менi втiху. Я приплющив очi. Вiн мiг би сказати, що випробовував це i все воно справдилося: зцiлення, чудеса, життєвий досвiд, який робив його мислення правдивим i дiйовим. Та Дон нiчого цього не сказав. Чому?.. Була причина. Я широко розплющив очi -- бiльша частина кiмнати потопала в сутiнi, i я бачив тiльки невиразний, наче розмитий силует Шiмоди, що нахилився до мiкрофона. Говорив вiн одверто, безжально, навiть не пробуючи допомогти бiдолашним слухачам зрозумiти те, що вiн каже, й не залишаючи їм вибору. -- Кожен, хто має якусь вагу, кожен, хто спiзнав щастя, кожен, кому дано хоч якийсь хист у цьому свiтi, завжди був, є i буде святою себелюбною душею, що живе заради своїх найкращих власних iнтересiв. I немає тут нiяких виняткiв. Вечiр швидко минав, i одразу ж зателефонував ще один слухач, цього разу чоловiк. -- СебелюбноюПане, а ви знаєте хто такий антихрист? Шiмода на мить посмiхнувся й розпружився на своєму стiльцi. Здавалося, вiн особисто знав цього слухача. -- Може, ви менi повiдаєте, -- мовив Дональд. -- Христос сказав: ми маємо жити заради нашого ближнього. Антихрист каже: будь себелюбний, живи для себе, а iншi хай iдуть хоч до пекла. -- Чи до раю, чи ще куди-iнде, куди їм забажається. -- Ви небезпечний, ви це знаєте, пане? Що буде, як кожен, хто вас слухає, робитиме тiльки те, що йому заманеться? Що, по-вашому, тодi станеться? -- По-моєму, тодi це буде чи не найщасливiша планета в цьому куточку галактики, -- вiдказав Шiмода. -- Пане, навряд чи я хотiв би, щоб мої дiти почули оцi вашi розумування. -- А що вашi дiти волiли б почути? -- Якщо всi ми вiльнi робити те, що нам заманеться, тодi й я вiльний прийти на оте льотне поле з рушницею i розтрощити вашу дурну довбешку. -- Авжеж, ви вiльнi зробити це. Лунко клацнула кинута на важiль трубка. Тепер десь у мiстi був щонайменше один розлючений чоловiк. Iншi, в тiм числi й розлюченi жiнки, i далi проривалися на зв'язок: на пультi свiтились i мигтiли всi лампочки. Зовсiм не доконче все мало обернутися отак. Шiмода цiлком мiг висловити те саме, але в iнший спосiб, не заїдаючись iз слухачами. У менi нуртувало те саме передчуття, яке виникло отодi i в Трою, коли натовп розпався i оточив Дона. Було цiлком зрозумiло, що нам час забиратися геть iз тих мiсць. Тут, у радiостудiї, Посiбник був безпорадний. Якщо хочеш жити вiльним i щасливим життям, ти маєш пожертвувати нудьгою. А це не завжди легка жертва. Джефф Сайкс повiдомив усiх i кожного, хто ми такi, i що нашi лiтаки стоять на полi Джона Томаса на дiлянцi 41, i що вночi ми спимо пiд крилами своїх машин. Я вiдчував, як накочуються хвилi гнiву мiсцевих жителiв, охоплених страхом за моральнiсть своїх дiтей та тривогою за майбутнє американського способу життя, i це аж нiяк не викликало в мене захвату. До закiнчення передачi залишалося пiвгодини, а справи йшли тiльки на гiрше. -- Знаєте, пане, я думаю, що ви просто дурисвiт, -- заявив наступний абонент. -- Звiсно, я дурисвiт! У цьому життi всi ми -- дурисвiти, всi ми вдаємо iз себе щось таке, чим насправдi не є. Ми -- не тiла, що тиняються по свiту, ми -- не атоми й молекули, ми -- езнищеннi безсмертнi iдеї Сущого, незалежно вiд того, що ми там собi мислимо... Вiн мав би перший сказати менi, що я вiльний покинути його в разi незгоди, та вiн би тiльки посмiявся з моїх побоювань, що розлючений натовп iз смолоскипами в руках уже чатує бiля наших лiтакiв, щоб пiддати нас суду Лiнча. 18 Не бiйся розлук. Прощання неминуче перед тим, як зустрiтися знову. I нова зустрiч, за швидкоплинну мить чи за низку життєвих термiнiв, напевне настане для тих, хто є друзями, Опiвднi, перед тим, як з'явилися першi пасажири, Дон зупинився бiля крила мого лiтака. -- Ти пригадуєш, що ти сказав, коли збагнув мою проблему: що нiхто не слухатиме мене, хоч би скiльки чудес я звершив? -- Нi. -- А взагалi, тi часи пам'ятаєш, Рiчарде? -- Ну звiсно, що пам'ятаю. Ти мав тодi такий самотнiй вигляд. Раптом, нi з сього, нi з того. А от що я тодi казав, не пригадую. -- Ти сказав, що коли я залежу вiд того, чи уважно слухають мене люди, то й моє щастя залежить вiд когось iншого. Ось те, чого я прийшов сюди навчитися: не має значення, чи я спiлкуюся, чи нi. Я обрав увесь цей життєвий термiн, щоб подiлитися з ким-небудь таємницею методу, за яким збудовано цей. свiт, але я мiг обрати його й задля того, щоб нiчого не сказати. Сущому не потрiбно, щоб я повiдав людям, як воно дiє. -- Це очевидно, Доне. Таке я мiг тобi сказати. -- Красно дякую. Я знайшов думку, дiйти якої менi коштувало цiлого життя, це, сказати б, пiдсумок усього, а вiн кидає: "Це очевидно, Доне". Вiн засмiявся, але водночас i посмутнiв, i в ту мить я не мiг пояснити чому. 19 Мiра твого неуцтва дорiвнює глибинi твоєї вiри в несправедливiсть i трагедiю. Те, що гусiнь називає кiнцем свiту, Учитель називає метеликом. За день перед тим Посiбник давав самi застереження. Якусь хвилю це був звичайний собi невеличкий гурт людей, що чекали своєї черги полiтати. Лiтак Шiмоди пiдрулив до них i плавно зупинився. Пасажирiв обвiяло вихорем вiд пропелера. Я спостерiгав цю повсякденну сцену з верхнього крила "Флiта", де заливав бензин у бак. А наступної митi розлiгся схожий на вибух звук, неначе лопнула шина. Натовп теж наче вибухнув i кинувся навтьоки. Та шини "Тревел-ейра" залишилися цiлiсiнькi. Як i ранiше, торохкотiв на холостих обертах мотор. Але в перкалi пiд пiлотською кабiною зяяла дiра, з фут завширшки. Шiмоду притиснуло до протилежної стiнки, голова його впала на груди, тiло було нерухоме, так нiби вiн нагло помер. Менi вистачило кiлькох тисячних часток секунди, щоб збагнути: Дональда Шiмоду пiдстрелили, -- i ще мить пiшла на те, щоб вiдкинути канiстру, зiскочити з крила й побiгти до нього. Це скидалося на епiзод з кiнофiльму чи любительської вистави: чоловiк з рушницею чимдуж бiг разом з усiма так близько вiд мене, що я мiг би зарубати його шаблею, коли б мав її. Тепер я пригадую, що в ту мить навiть не звернув на нього уваги. Я не був нi розлючений, нi приголомшений, нi нажаханий. Єдине, що тодi важило, -- якнайшвидше добiгти до кабiни "Тревел-ейра" i поговорити з моїм другом. Вiн мав такий вигляд, наче в нього влучила бомба: лiва частина тiла являла собою шмаття шкiри й одягу, м'яса й кровi, суцiльне вологе червонясте мiсиво. Голова його прихилилась до ручки бензопiдсосу, бiля нижнього правого кутка приладової панелi, i менi подумалося: якби вiн застебнув ременi безпеки, його б не кинуло так далеко вперед. -- Доне! Все гаразд? -- То була мова дурня. Вiн розплющив очi i усмiхнувся. Його обличчя було забризкане кров'ю. -- Рiчарде, як усе воно виглядає? Коли я почув його голос, менi враз полегшало. Коли вiн мiг говорити, коли вiн мiг думати, то все мало бути добре. -- Розумiєш, якби я не знав тебе краще, друже, я б сказав, що ти маєш деякi проблеми. Дон не поворухнувся, лише голова його трохи сiпнулась, i раптом я злякався знов -- i не так кривавого мiсива, як оцiєї нерухомостi. -- Не думав, що ти маєш ворогiв. -- Я й не маю їх. Це був... друг. Краще не мати... Деякi ненависники привносять всiлякi прикрощi... в своє життя... вбиваючи мене. Крiсла й боковi панелi кабiни рясно заюшила кров. Тiльки вiдмити "Тревел-ейр" буде неабияка морока, хоча сам лiтак не зазнав великих пошкоджень. -- Це мало статися, Доне? -- Нi... -- вiдказав вiн ледь чутно, майже видихнув. -- Та я думаю... менi до вподоби драми. -- Ну ж бо, берися до дiла! Зцiлюйся! З таким натовпом нам вистачить роботи до вечора! Але поки я отак жартома пiдбадьорював його, мiй друг Дональд Шiмода, попри всi свої знання та усвiдомлення реальностi, посунувся ще на один останнiй дюйм до ручки бензопiдсосу i пустився духу. У вухах менi загуркотiло, свiт похитнувся, i я ковзнув униз по роздертому фюзеляжу в червону й вологу вiд кровi траву. У мене було таке вiдчуття, нiбито вага Посiбника в моїй кишенi перехилила мене набiк, а коли я торкнувся землi, вiн випав, i вiтер почав повiльно гортати його сторiнки. Я механiчно пiдняв книжку. Отак воно й закiнчується, подумалося менi, i, виходить, усе сказане Учителем, -- лише краснi слова, що неспроможнi врятувати його вiд першого ж нападу якогось скаженого собаки серед фермерського поля? Тричi я мусив перечитати тi рядки, перш нiж повiрив, що саме їх бачу на сторiнцi. Можливо, що все в цiй книзi помилкове. Епiлог Пiд осiнь я помандрував на пiвдень разом з теплим повiтрям. Добрих полiв там траплялося не багато, але гурти пасажирiв дедалi зростали. Люди завжди любили лiтати в бiпланах, i в цi осiннi днi дедалi частiше зупинялися погомонiти й пiдсмажити зефiр на моєму похiдному вогнищi. Часом тi, хто не був дуже хворий, але мав клопiт iз здоров'ям, казали, що пiсля розмов зi мною почували себе краще, i наступного дня люди поглядали на мене з подивом i цiкавiстю. I не раз я дочасно покидав такi мiсця. Нiяких чудес не траплялося, хоч тепер мiй "Флiт" лiтав краще, нiж будь-коли, i витрачав менше пального. Вiн бiльше не розбризкував масло, не трощив комах пропелером i вiтровим склом. Певна рiч, їх поменшало у холодному осiнньому повiтрi, а може, тi малi створiння так порозумнiшали, що свiдомо ухилялися вiд зiткнень. I все-таки, один з потокiв часу зупинився для мене того лiтнього дня, коли застрелили Шiмоду. То був фiнал, якого я не мiг анi збагнути, анi до кiнця в нього повiрити. Враження того дня нуртували в менi, i я переживав його знов i знов, тисячу разiв, сподiваючись, що фiнал якось змiниться. Але марно. Чого я мав навчитися того жахливого дня? Одного вечора, вже наприкiнцi жовтня, я раптом чогось злякався, покинув чергу пасажирiв у Мiссiсiпi й приземлився на маленькому майданчику, якраз такому, щоб посадити "Флiт". I знову, перед тим як заснути, я повернувся думкою до тих останнiх хвилин: чому Дон помер? Для цього не було нiякої причини. Якщо вiн сказав менi правду... Я не мав нiкого, з ким мiг би поговорити так, як ми говорили з Доном, не мав у кого повчитися, на кого пiти в словесний наступ, пустивши в дiло свiй новонабутий гострий розум. Говорити iз самим собою? Але ж я не був i наполовину такий дотепний, як Шiмода, котрий, навчаючи мене, раз у раз вибивав грунт з-пiд моїх нiг майстерними прийомами духовного карате. Розмiрковуючи про всi цi речi, я заснув, а заснувши, побачив сон. Вiн стояв на луговiй травi навколiшках, спиною до мене, залатуючи прострелену з рушницi дiрку в борту "Тревел-ейра". Бiля його нiг стояла бляшанка олiйного лаку, а в руках вiн тримав сувiй авiацiйного перкалю марки "Гренд-А". Я знав, що це сон, i водночас знав, що це правда. -- Доне! Вiн неквапом пiдвiвся i обернувся до мене, усмiхаючись моєму смутковi i моїй радостi. -- Привiт, друже! -- мовив вiн. Я ледь бачив його крiзь сльози. Не було смертi, не було нiякої смертi, i цей чоловiк залишався моїм другом. -- Дональде,.. ти живий! Що ти тут робиш? -- я пiдбiг, обiйняв його i вiдчув пiд руками живу плоть. Я дотикався до шкiри його льотної куртки, чимдуж стискав його м'язистi плечi. -- Е, -- мовив вiн. -- Хочу якось залатати цю дiрку. Я був страшенно радий його бачити, i все уявлялося можливим. -- Лаком i перкалем? -- запитав я. -- Ти намагаєшся полагодити лiтак лаком i перкалем? А чом не так, як колись: раз -- i все справне, все до ладу... -- Я провiв рукою над дiркою iз закривавленими краями, а коли забрав руку, дiрка зникла без слiду -- був лише чистий, пофарбований, лискучий як дзеркало, борт лiтака, обтягнутий вiд носу до хвоста цiлiсiньким, без жодного шва, перкалем. -- То он як ти це робиш! -- сказав Шiмода, i його темнi очi заблищали гордiстю за колишнього нетямкого учня, який нарештi став таким добрим духовним механiком. Мене самого це анiтрохи не здивувало: увi снi тiльки так i слiд було виконувати марудну роботу. Бiля крила палало вранiшнє вогнище, над яким була сяк-так примощена сковорiдка. -- Ти готуєш їжу, Доне! Я нiколи ще не бачив, щоб ти куховарив. Що там у тебе смажиться? -- Хлiб, -- буденним тоном мовив вiн. -- Останнє, що я хотiв зробити у своєму життi, то це показати тобi, як треба його пекти. Вiн одкраяв кишеньковим ножиком два шматки й один подав менi. Смак того хлiба я вiдчуваю i досi, навiть тепер, коли пишу цi рядки -- смак тирси й засохлого конторського клею, розiгрiтого на смальцi. -- Що скажеш? -- спитав вiн. -- Доне... -- Помста привида. -- Дон посмiхнувся до мене. -- Я додав туди трохи тиньку, -- вiн поклав свiй шматок назад на сковорiдку, -- аби нагадати тобi: якщо ти колись знову надумаєш заохотити кого-небудь до навчання, роби це за допомогою свого знання, а не спеченого тобою хлiба. Гаразд? -- Нi! Любиш мене, то люби i мiй хлiб! Хлiб -- основа життя, Доне! -- Дуже добре. Але запевняю тебе: твоя перша вечеря з будь-ким буде й останньою, якщо ти годуватимеш його цiєю основою. Ми розсмiялися. Я мовчки дивився на нього. -- Доне, з тобою справдi все гаразд? -- А ти думав, що я мертвий? Пiдiйди ближче, Рiчарде. -- I це не сон? Я не забуду, що бачу тебе зараз? -- Нi, це сон. Тут iнший час-простiр, а кожний iнший час-простiр -- це сон для доброго розсудливого землянина, що ним ти ще якийсь час побудеш. Але ти запам'ятаєш цей сон, i вiн змiнить твоє мислення i твоє життя. -- Чи побачу я тебе знову? Чи повернешся ти назад? -- Навряд. Я хочу видобутися поза час i простiр... Та, власне, уже й видобувся. Але мiж нами iснує зв'язок, мiж тобою i мною та iншими членами нашої родини. Тебе зупинили деякi проблеми, закарбуй це в своїй пам'ятi i спи собi. Якщо захочеш, ми ще зустрiнемося тут, бiля лiтака, i поговоримо про них. -- Доне... -- Що? -- Чому рушниця? Чому так сталося? Я не вбачаю нiякої сили i слави в тому, що тобi розтрощили серце пострiлом з рушницi. Вiн сiв на траву пiд крилом. -- Я ж не уславлений Месiя, Рiчарде, отож i не повинен був щось комусь доводити. А що тобi потрiбна практика, аби тебе не вражали i не засмучували такi прояви, -- суворо додав вiн, -- то ти можеш скористатися з деяких кривавих видовищ. Та й для мене це забава. Умерти -- це нiби пiрнути спекотного дня в глибоке озеро. Спершу вiдчуваєш шок вiд рiзкої змiни температур, миттєвий бiль, а потiм починаєш пливти i вже сприймаєш це як реальнiсть. Та пiсля багатьох пiрнань приїдається навiть шок. Вiн довго мовчав, тодi пiдвiвся. -- Лише поодинокi люди щиро цiкавляться тим. що ти маєш сказати, i це природно. Рiвень Учителя не оцiнюється величиною натовпу, який вiн збирає. -- Доне, я спробую, обiцяю тобi. Але тiльки-но вiдчую, що це дiло не дає менi задоволення, одразу ж пiду без вороття. Нiхто не доторкався до "Тревел-ейра", але його пропелер крутнувся, двигун випустив клубок холодного блакитного диму, i лугом розлiгся густий звук. -- Обiцянку прийнято, але... -- Вiн поглянув на мене i всмiхнувся, нiби чогось не розумiв. -- Прийнято, але що? Говори. Скажи менi. В чому рiч? -- Ти не любиш натовпу, -- вiдповiв Дон. -- Коли вiн напосiдає -- нi. Я люблю розмову, обмiн думками, але оте обожнювання, крiзь яке ти пройшов, i залежнiсть... Сподiваюся, ти не проситимеш мене... Я вже пiшов геть... -- Може, я просто дурень, Рiчарде, i не бачу чогось очевидного, що ти бачиш добре, але якщо я не бачу його, то скажи менi, будь ласка, що поганого, коли ти записуєш це на паперi? Чи iснує правило, за яким Месiя не може записувати те, що, на його думку, є iстиною, речi, якi давали б йому втiху, працювали на нього? А потiм, якщо людям не сподобаються його слова, вони замiсть того, щоб убити його, зможуть спалити його слова й розкидати попiл дрючками. А якщо сподобаються, вони зможуть читати тi слова й iншим разом, в iншi часи, чи писати їх на дверцятах холодильника, чи бавитись тими думками, якi матимуть для них сенс. Хiба є щось погане в письмi? Та, може, я просто дурень. -- Ти маєш на думцi книжку? -- А чом би i нi? -- А ти знаєш, яка то праця?.. Я пообiцяв собi, що бiльш нiколи не напишу жодного слова! -- А, вибачай, -- сказав Дон. -- Тодi iнша рiч. Я цього не знав. -- Вiн ступив на нижнє крило лiтака, потiм сiв у кабiну. -- Гаразд. До зустрiчi. Бувай здоровий i все таке iнше. Не давай натовповi добратися до тебе. То не хочеш писати книжку, ти певен? -- Нiзащо, -- вiдповiв я. -- Нiзащо, жодного слова. Вiн знизав плечима, натягнув пiлотськi рукавицi, тодi натис на педаль газу, мотор загуркотiв, мене обдало вихорем повiтря, i я прокинувся пiд крилом свого "Флiта", а той гуркiт зi сну все ще вiдлунював менi у вухах. Я був сам-один, поле нiмувало, i перший осiннiй снiжок тихо падав у свiтанковому повiтрi на зелений обшир довкола. А потiм, ще не зовсiм прокинувшись, я дiстав свiй зошит для записiв i знiчев'я, задля розваги почав писати про одного Месiю у свiтi iнших людей, про мого друга: 1. I прийшов на землю Учитель, що народився на святих просторах Iндiани... Рiчард Девiс Бах (нар. 1936 р.) -- американський письменник. Служив в американськiй авiацiї пiлотом, працював у спецiалiзованому журналi "Флайнг" ("Льотна справа"). Автор багатьох нарисiв, статей, оповiдань i книг про авiацiю, в тому числi "Чужий на землi" (1963), "Бiплан" (1966), "Нiчого не трапилося" (1969), якi пройшли непомiтними для масового читача i критики. Великий успiх письменниковi приносить повiсть-притча "Чайка на ймення Джонатан Лiвiнгстон", яка виходить з друку наприкiнцi 1970 року, тривалий час очолює список бестселерiв та перекладається багатьма мовами свiту, зокрема на росiйську. Наступнi книги Баха -- "Дар, який приносять крила", "Не iснує таких мiсць, як далечiнь" та "Мiст через вiчнiсть" -- знову не викликають ентузiазму критики, аж доки в 1977 роцi вiн очаровує читацьку аудиторiю своїми "Iлюзiями". В пресi розгортається гаряча дискусiя, церква засуджує книгу iз своїх амвонiв, Голлiвуд ставить за її мотивами кiнофiльм, видавцi пiдкидають на книжковий ринок все новi й новi видання цього твору, а читач голосує за нього як за помiтне явище в американськiй лiтературi. Шановнi українськi друзi! Яка то була приємнiсть -- дiзнатися, що "Iлюзiї" друкуватимуться на Українi, що ви матимете можливiсть зустрiтися з моїм другом -- "месiєю мимоволi". Праця письменника полягає в тому, щоб його iдеї чiтко звучали в словах i не перейматися долею книги, усвiдомлюючи, що коло захоплених цими iдеями читачiв завжди утворюється випадково. Однак цього разу, коли мiй твiр з'являється у вашiй республiцi вперше, мене це справдi хвилює -- як ви поставитесь до мого дивного героя? Чи радянськi люди так само, як i американцi, замислюються над питаннями -- звiдки ми прийшли i куди прямуємо? Чи так само ви зачарованi й наляканi блискавками i громами, якi зачаровують i лякають нас? Там, на iншому боцi земної кулi, я затамовую подих i чекаю на ваш присуд, точно з таким же вiдчуттям, яке володiло мною пiд час лiтературного дебюту в моїй країнi. 23 сiчня1989 року Рiчард БАХ Iстсаунд, Вайомiнг, США Абстрактним гуманiзм не буває За традицiєю, у замiтках такого штибу пропонується ключ до розумiння твору. Я цього не робитиму, позаяк певен, що чимало читачiв розшифрує потаємний iєроглiф "Iлюзiй" набагато краще за мене. Та оскiльки менi пощастило "спiлкуватися" з цим твором тривалий час, гадаю, що читача можуть зацiкавити деякi факти i подробицi його створення, а також спостереження перекладача. ...Починаючи з 1965 року, Рiчард Бах (в американськiй пресi стiйко побутує теза, що вiн -- прямий нащадок Йоганна-Се-бастьяна Баха), пiлот за професiєю i письменник, який ще не здобув визнання, щолiта вирушав у подорож над смарагдовими луками на власноруч вiдремонтованому старенькому бiпланi "Флiт". Возив iз собою ящик з продуктами, ночував пiд крилом лiтака, катав фермерiв. "Навiть там, на Середньому Заходi, коли я, траплялося, лежав на спинi i вчився розганяти хмари, ця iсторiя постiйно крутилася у мене в головi... а що було б, коли раптом тут з'явився дехто, хто мiг би розповiсти, як влаштовано мiй свiт i як ним управляти, -- писав Рiчард Бах. -- А якби я раптом зустрiв того, хто так далеко пiшов шляхом... що якби новий Сiддхартха чи Iсус з'явився в нашому часi, маючи владу над iлюзiями цього свiту, тому що вiн знає реальнiсть, яка стоїть позаду них? А що, коли б я мiг зустрiтися з ним, якби вiн лiтав на бiпланi i приземлився на цьому ж лугу, що i я? Що б вiн сказав, який би вiн був?" Ця iдея нуртувала в душi письменника-пiлота майже десять рокiв (пригадаймо, що й iдея "Чайки на ймення Джонатан Лiвiнгстон", вiдколи вперше блискавкою сяйнула на туманному березi одного з каналiв у Калiфорнiї -- бiлокрилий птах тодi нiби вимовив загадковi слова: "Чайка Джонатан Лiвiнгстон", -- реалiзовувалась у книгу довгих вiсiм рокiв). Його Месiя то на довгий час зникав, то повертався i починав дiяти в несподiваних напрямах. "Можливо, вiн не був схожий на Месiю, що з'являвся на забруднених машинним мастилом та плямами вiд трави сторiнках мого бортового журналу, можливо, вiн не сказав би нiчого iз сказаного в цiй книзi... але... вiн став дуже реальною особою". Бах зiзнається, що не любить писати книги: "Якщо я тiльки можу повернутися до будь-якої iдеї спиною, залишити її там, у темрявi, за порогом, то я не вiзьму в руки перо. Але час вiд часу передня стiна раптово з гуркотом розвалюється, обсипаючи все довкiл водоспадом скляних бризок та цегляною кришкою, i хтось, переступивши оце все смiття, хапає мене за горлянку i нiжно промовляє: "Я не вiдпущу тебе, доки ти не втiлиш мене словами i не запишеш їх на папiр". Ось так я i познайомився з "Iлюзiями". Праця над повiстю просувалася повiльно, велася фрагментарно. Замiтки i цiлi уривки записувалися на зворотi льотних карт, у ресторанах на серветках. А потiм автор зник для всiх своїх друзiв i родичiв -- вiн здмухнув пил з друкарської машинки, щоб на самотi писати i без кiнця переписувати "Iлюзiї". "Я не такий вже великий письменник, -- зiзнавався Рiчард Бах, -- але я фантастичний переписувач". Як сам автор оцiнює своє дiтище? Ще пiсля "Чайки" вiн застерiгав критикiв i пресу, аби вони не сприймали притчу аж так "урочисто пiднесено". Трохи фантазiї i гумору в цiй справi зовсiм не зашкодить, а трагедiї i драматизм вiн вважає зовсiм недоречними, "Iлюзiї" ж