, як блискавка, судорога накидала на оселi залiзний зашморг. Казали, що спека - пiвбiди. Восени розпочнуться сльоти, буде безснiжна зима, хто обсiється - зерно однаково пропаде в землi, а наступного року буде такий голод, що за кусник хлiба доходитиме до розбою. Мiняйли i жебраки пророкували кiнець свiту, пекельнi смерчi й западання землi. Вiдголоски про збройнi сутички в рiзних кiнцях свiту блискавично облiтали села i посилювали жах перед завтрашнiм днем. Запанували нудьга i вiдчай. Невизначенiсть угамувала щоденнi клопоти. Не скрипiли по хатах ткацькi верстати, смутком огорталися небiленi стiни, ржавiли теслярськi барди i мулярськi кельнi, навiть пiд циганськими шатрами не лунав передзвiн ковальських молоткiв - для всiх завтра стало страхом, а нинi перетворилось на чекання. Безгомiння перед боєм - i те не настiльки моторошне. Воно все-таки сповнене рухiв хоч невидимих. А тут вiдчували, що десь збирається гроза, i очiкували її безборонно, в муках, мов загодя звикаючи терпiти, боятися i мовчати. Якось у спопеленому небi забринiв лiтак. Скрiзь позатикали вiкна i молились, упавши ниць, а вночi вiд хати до хати блудили скривавленi люди, якi покалiчили самi себе в нестямi, в приступi iстерiї, i чiпляли до клямок "божi листи" - попередження про початок свiтового розгардiяшу. Я приїхав на тиждень у вiдпустку. Батько був на заробiтках у Буковинi, вiд мами годi було слова добитися - вона стала ходячою молитвою. Щоранку мимо наших ворiт Марина носила до Днiстра мочити полотно. Це тодi була, мабуть, єдина признака життя в селi, лиш у Ковальчукiв ще гомонiли на оборi. Увечерi, коли Марина забирала сувої, я перестрiвав її над рiкою. Ми коротко просиджували на плитках, дивлячись на вiддзеркаленi у водi зорi, й балакали про одне й те саме: що з того всього вийде. Якось вихопилося в мене: "Дивися, скiльки зiр на водi. Вистачить, щоб виткати дорiжку до щастя всiм людям". Марина сумно похитала головою i, не одриваючи погляду вiд тих утоплених зiрниць, сказала: "А якби ще хто сказав, куди ту дорогу простелити". Мене знову щось пiдмило: "Я скажу. Хочеш?"-"Хочу". ...Марининi губи пахли талим снiгом. Вона пiшла додому зосереджена, нiби прислухаючись до свого серця, а наступного вечора ми знову дивилися на рiку, але я почав сумнiватися: наяву це чи увi снi. Одного разу нас застав в обнiмку Ковальчук. Кощавий бусурмен приплiвся задиханий, без шапки, обстрижена наголо чорноволоса, голова скидалась на пiдкурений затикач вiд кагли. Погупавши палицею по плитцi, гукнув: "Марш до хати!" Марина поволi рушила в городи. "А з тобою я розквитаюсь",- погрозив менi, крутнувся на здоровiй нозi (друга в нього виросла назад пальцями) i пустився навздогiн за Мариною. Я просидiв над Днiстром до пiзньої ночi. Тодi зашелестiли кроки. "Ходи звiдси",сказала Марина. Ми вибралися за село у вертеп - ниркоподiбну прiрву на межi з грушiвськими полями. Густо погаптована корiнням акацiї земля опускалася в безвiсть, куди стiкали дощовi води, довго гуркочучи пiдземними коридорами по уступах скель. Колись ще хлопчиками ми насипали в потiк полови, а як верталися до села, вона кипiла у водоворотi посеред Днiстра. Навiть сонячного дня тут стоять непробуднi тiнi присмеркiв. Ми покружляли навколо урвища i сiли пiд крислатим кущем лiщини. Було тихо, мов не на землi. Пряно пахло опале листя. Мiсяць тiльки-но виповз iз-за обрiю i рум'яно озирав видноколо. Зарiдiла щетина стовбурiв, шапки калини перехильцi збiгали вглиб, темнiючи багрянцем китиць. Лiниво колихався i шурхотiв на обочинi пирiй, шовкова бахрома трави ластилась до долонi, немов просилась: пригорнися ж до мене, i я тобi передам нетерпеливий стукiт дiвочого серця, тобi буде добре вiд того, що й у тебе так само, як у людей, наче твоя любов викотилась iз золотих серпанкiв мiльйонiв кохань молодою зiркою. Мене на той час перевели в пiдмайстри. Якби одружений, то за законом через рiк став би майстром. Квартира була, злиднi не загрожували. Зрештою, я тодi мiг перенести якi завгодно злигоднi, бо все було попереду, я наближався до нього впевнено, забуваючи буденнi неполадки. Правду кажучи, мене в ту пору бiльше непокоїло давнє. Зводячи очi на вершечок Корняктової вежi чи дивлячись на потемнiлий мур Чорної кам'яницi Софiї Базель, я завсiди чогось думав, що люди роблять прикру помилку, зневажливо вiдмахуючись вiд минулого. Адже чимало з нього проскакує в сучасному. Воно вже обгризене розумом, має своє мiсце в iсторичному досвiдi народiв. Щось з приводу цього я i Маринi говорив з невинним запалом, забуваючи, що часто повторюю висловлювання свого гiмназiйного вчителя Мефодiя Гiрчака. Деякi думки цiєї розумної людини стали моєю власнiстю пiсля того, як я знаходив їм пiдтвердження в життi. I вони посiли настiльки значне мiсце, що iнодi приходять на уста мимоволi, буває i невпопад, але я їх не приглушую, бо якщо вони й не сколихнуть чиєї-небудь уяви, то нiколи нiкому не зашкодять. ...Несподiвано в полi тої ночi лiг туман. Навколо мiсяця утворилась матова корона, пронизавши небо велетенською сонно-незворушною нiчною веселкою. Шарудiв вiтер, зриваючи з гiлля i розсiваючи краплi роси. Кiлька крапель, протвережуючи, впало менi на руку. Нi, то були Марининi сльози. Вона сказала, що зможе приїхати аж пiд кiнець осенi. Перед початком вiйни я ще три днi пробув удома i стрiчався з Мариною. Але, видно, i цi зустрiчi не були в силi щось остаточно вирiшити, бо коли вибухнула вiйна, i Панько Середа, побоюючись, щоб не забрали на фронт, засватав Марину, вона здалася. Дощ. Скеля набучнявiла, набряк держак молота. Обух лише приминає брезклий, поцяткований зернятками гранiту вапняк. А кидати роботу не можна Та й несила. Глянеш на рядок стосiв - i руки знову тягнуться до молота, незважаючи на втому. Я у Львовi познайомився з одним художником. Дивна це була людина, лагiдної, якоїсь втомлено-старечої вдачi, хоч тому художниковi не було й тридцяти. Жилося йому гiрко, сидiв на хлiбi й водi. Та не скаржився. Коли б я до нього не прийшов, заставав його з пензлем у руцi. Картини вiн розставляв уздовж стiн, оточивши себе довкола, тодi почав розвiшувати в другий i третiй ряд зверху. Якось я застав його не при дiлi. Сидiв кволий, виснажений, фарби i пензлi валялися на пiдлозi, мольберт пустував. Я зрозумiв, що вiн вичерпав себе i купа не торканих пiдрамникiв потрапить на звалище. Художник несподiвано почав розпитувати, що дiється у свiтi (досi вiн був вiдлюдником i нiчим не цiкавився), чи й далi триває безробiття, чи будуть робiтники виїжджати в села на жнива. Словом, зi старим вiн покiнчив, але ще не вирiшив, куди податися. Ми просидiли години зо три, розмовляючи про речi, до яких йому завжди було байдуже. Потiм я запросив його пообiдати зi мною. Вiн вiдмовився. Тодi я принiс ковбаси, хлiба, вина. За столом я переводив очi з картини на картину i мимоволi прохопився, що один iз змальованих пейзажiв я десь бачив. Художник подивився на мене з недовiр'ям i сказав, що цього не може бути, бо... Вiн кинув виделку, взяв з пiдлоги пензель i пiдiйшов до полотна в протилежному кутку. - Бачите оце дерево? - запитав вiн, тикаючи пензлем. Вiдтак перейшов до iншого полотна: - А цю скелю над озером? Я стежив за кiнчиком пензля, який зупинявся у певних мiсцях не менш як десяти картин. - Всi оцi шматочки,- сказав художник,- я скомпонував на одному полотнi. Цього пейзажу ви не могли зустрiти в натурi. Та я помiтив, що в мiру того, як вiн переходить вiд полотна до полотна, очi його загораються. Нi, нiчого особливого. Вiн був лишень здивований моїм зауваженням. Але коли я погодився з ним i вiн рушив до столу, раптом його нiби пришило до долiвки. Вiн поволi озирнувся навкруги, обiйшов студiю, i очi його сповнилися тугою i смутком. Вiн ще раз обiйшов усi картини, тодi рушив до купи незайманих полотен. Те, що вiн зробив, повернуло його назад до працi. Стоси мого каменю, звичайно, не йдуть нi в яке порiвняння з доробком художника, та убий мене, я не покину каменоломнi. Чим бiльше стосiв, тим бiльше я прив'язуюся до них, вони стають менi рiдними. Мабуть, на конвейєрi я не працював би жодної хвилини: менi треба бачити, що я зробив, тодi зможу продовжувати роботу. Досить менi глянути на купу набитого каменю, i я, забувши про мозолi i втому, вдовбуюся в скелi, як землеїд. Я назвав би це iнстинктом накопичення. Вiн властивий i бджолi, i тхоровi, i мавпi, i людинi. Лиш паразити не знають насолоди вiд результатiв працi. Якщо в людей продовжуватимуть вiдбирати цю насолоду, то буде бiда, люди звироднiють. Хто зна, чим це пахне. Полiчивши стоси, я невдоволено тру чоло: мало. Я витрачаю масу зусиль за мiзерну винагороду. Здалося б свердло. Навертiти б дiр, а коли пiдсохне, камiнь почне клинитися - лишень встигай пiдбирати. Менi це й ранiше спадало на думку. Механiчне свердло типу нiмецького дрiльборера можна було давно зробити i не капарити. Мене лиш лякало, що це трохи марудне дiло: нема доброго слюсарського начинання, але, зрештою, в кожного коваля знайдеться гострий майзель, молоток i шматок сталi. Iнша справа - до кого звернутися. Головацький - з москвофiлiв, що кормляться з царської ласки, Iван Лобода - дурний радикал, Грицько Чурбан - нацiоналiст, де вкажеться, там i мiтинг. Неохота самому сунутися пiд струмiнь агiтацiї. "Влипнеш",- казав Микола. Iти до Молотковського - то з горiлкою. Якому боговi цей молиться, в селi не знають. Пiду до Молотковського. Якщо й заведеться, то при чарцi легше стерпiти. Я повертався вiд Шехтмана i мiркував, як би то краще розiграти Молотковського, аби одразу признався i було ясно, з кум маєш дiло. А втiм, навiщо довго гадати? При сучаснiй складностi речей розгублює найпростiше. Iз кузнi виповзала, чiпляючись за стрiху, бура кiптява: нинi добре вугiлля в бога за пазухою. Прозоро дивлячись у загратоване вiконце, Молотковський роздмухував жар у горнилi. Шкiряний мiх порипував охриплим баском, як жива iстота. - Молотковський!- гукнув я з-за паркана.- Iдiть-но сюди. Неквапно витерши ганчiр'ям руки, вiн пустився до мене. Iдучи, розправляв плечi, покректував, i був вiн настiльки буденний, природний, що на мить зробилося шкода його. Але задум був надто привабливий, щоб вiдступити. - Пане Молотковський, - запитав я, - ви яку секту пiдтримуєте? - Секту?! - Я маю на увазi партiю. - Я?.. Яку?.. Ках-хи, гм... Я соцiалiст. Коли я дивився на його зажурене обличчя, менi здавалося, що ця людина так само далека вiд полiтики i стремлiння прилаштуватися до влади, як пень недогорiлого каштана на нашому подвiр'ї. - А чого власне?.. - У мене до вас дiло,- поправився я, - i питаю, бо всяких москвофiлiв здалека не хотiв би бачити. - Соцiалiст я, пане Повсюдо,- впевненiше i поважно сказав Молотковський i дiловито вiдкашлявся. - То прошу вас. Двометровий, худий мов скiпка, з оцупкуватими пальцями i прозорими спокiйними очима, вiн пропустив мене вперед, причинив хвiртку, в кузнi потягнувся До вiкна за люлькою, подав пушку з тютюном. - Сiдайте, прошу вас. Ось стiльчик. Тут трохи темнувато, я вiдчиню дверi. Так нервую, пане Повсюдо: нема чим вогню розвести! Тiльки й того, що цiлими днями махаю коромислом. Щось вогка наша зима. Пробирає мокротою до кiсток. Залiзний брус мiняв форму в його руках, як шматок глини. Коли я запитав, чи має вiн дрiльборер, щоки його пiдвелися блiдим рум'янцем, нiби вiн винен, що прогрес минув Колоброди. Та досить було показати вуглем на стiнi що й до чого,- без зайвих слiв приступив до роботи. Довгi, незграбнi, мов чепiги, руки перетворилися у вивiренi точнi механiзми. Молотковський, забувшись, кумгикав якусь пiсеньку. Я порпався в купi воєнного лому, вибираючи метал на деталi, наслухав. Третього чую в селi, що спiває,- Загату, причинну Теклю i Молотковського. До Теклi пiд вiкна мене вже не раз навертало. Вона спiває, ходячи в хатi по колу, наче запряжена в кират: заклавши за спину руки, згорбившись i виставивши вперед усмiхнено-скривлене обличчя. Першого разу, провивши гугнявим безрадiсним голосом: Вийшли в поле косарi Косить ранком на зорi,- вона раптом пiшла навприсядки, метляючи ногами i дико лементуючи: Гей, нуте, косарi! Бо нерано почали; Хоч нерано почали, Та багато утяли. Звiвшись, стала мов укопана, добру хвилину дивилась в одну точку, наче чекаючи вiдповiдi, потiм сплеснула в долонi, вдарилася в боки: До обiда покосили, Гострi коси потупили... По обiдi спочивали, Гострi коси поклепали... Iншого разу я побачив її в чому мати на свiт народила. Проспiвавши: Як поїхав мiй миленький на базар, до рiднi, Купив менi черевички, ось вони, на менi,- вона ступила в розтоптанi личаки, розвела руками i, пiдстрибуючи, кричала: Щоб я його голубом звала, Щоб я йому правду казала, Я не буду голубом звати, Я не буду правду казати. Текля зiйшла з розуму, коли вiд тифу повмирали її чоловiк i дворiчна дiвчинка. Хату її обминають, як пристановище спокути. Через плiт сусiди кидають недоїдки, а хлопчата зацькували сердешну, вона й на вулицi не показується, її страдницьки вишкiрений рот i безумнi очi, що кожної митi можуть спалахнути нестямним блиском веселостi,- гримаса лихолiття.. Але чого вона всiм пiдточує сумлiння? Цього я нiяк не можу збагнути. ...Три днi кумгикання, три пiвлiтри горiлки - i я отримав зручний та безвiдмовний iнструмент. Бронебiйний шпiц придався на вiстря. Скребли ми його на змiну старими напильниками, аж остогидло. Молотковський не взяв грошей. Навпаки, дякував менi: - Якщо не заперечуєте, собi таке зроблю, для металу. - Навiть сто штук. - Та, знаєте, чув, що самi будете ковалювати... То є ваш секрет. - Я не боюся конкуренцiї, пане Молотковський. - I все ж iз солiдарностi...- Чи йому справдi було нiяково, чи нащупував грунт для поважнiшої розмови, важко було розiбрати, такий вiн мав невинний вигляд. Вiн почухав залисину, розвозячи брудний пiт, переставив обценьки, чогось збив набiк дашок кашкета, ставши схожим на задерикуватого пiдлiтка.- Правда, робiтнича солiдарнiсть,- таки присмачив вiн партiйним перцем,-це щось зовсiм вiдмiнне.- I очi його засвiтилися журбою. - А людська, пане Молотковський? Ближче вона чи далi? - Iнтереси...- Вiн нахмурився, пiдшукуючи слова. - Не люблю iдей-скороспiлок. Iнтереси - рiч тимчасова, а людина давня.- Я ще зi Львова знав заробiтчанську платформу соцiалiстiв, i хоч пiсля того, як вiн менi став у пригодi, було трохи незручно, вирiшив усе-таки дати йому зрозумiти, що даремно старається.- Мабуть, людська солiдарнiсть нинi важливiша,- додав я.- А що нема людей справжнiх, то це клопiт тисячолiть. Ви ж знаєте, що християнство в нас не почалося пiсля купелi в Днiпрi. Молотковський розминав на долонi дрiбку шмiру, i менi здалося, що вiн не слухав. - Пане Молотковський, - покликав я.- Усi владики на перших порах проголошували гуманiзм своєю найсвятiшою iдеєю i пальцем об палець не били, аби вiн утвердився в життi. - Так-то воно так,- сказав вiн,- але питання нашого часу... - Як i всiх часiв,- перебив я,- мати совiсть, бути людиною. Бо тi, що пiдростають, не простять нам нашої легковажностi. - Вони продовжать боротьбу. - Безперечно,- погодився я. - Коли вони здичавiють, з огиди до нас вiдкинувши наш досвiд, боротьба буде та... - Вони пiдуть далi,- не здавався Молотковський. - Що вони там робитимуть? - Будуватимуть соцiалiзм. - Соцiалiстичне суспiльство...- Я умисне не докiнчив, даючи цю можливiсть Молотковському. - О, не кажiть! - цмокнув вiн. - Люди завжди хочуть мати щось з того, чого чекають. Я дотримуюсь тiєї ж думки, що й ви. На островi Гомера в Атлантичному океанi мови не вiдають. Розмовляють з допомогою посвистування. Ми з Молотковським порозумiлися приблизно настiльки, наскiльки б я порозумiвся, посвистуючи, з мешканцями того острова. В душi я посмiхнувся. - Iнакше i мрiяти не варто,- сказав Молотковський. - Тож-то. Я залишив його в станi глибокого невдоволення i сам вiдчував якесь роздратування. Мене втiшало, лиш те, що вдруге вiн не наважиться викинути щупальця. Знову посипав снiг. Хмара крутилась над селом, наче щось вистежувала-чаклувала, опускаючи завiси зi снiгу, якi витягувалися i тремтiли пiд низовим вiтром, поблискували в нетривкому сонцi, спадали додолу широкими хвилями, несподiвано переривалися, нiби через благiсть матерiалу, а потiм валились велетенськими сувоями, заступаючи гори i село. Снiг падав метрiв за десять вiд мене. У каменоломню не долiтала нi одна крупинка, мов i природа вирiшила. менi сприяти. Я дiркував скелю i пiдганяв себе: "Ось там наляж. Прокопе, тодi одвалиться цiлий кубик. Отам наверти дугою, тодi, знявши штих, одвоюєш в дурепи скелi зручний плацдарм. А тут вдар молотом - вiдпаде..." Гур-р-р! Каменоломню окутало кам'яним димом. Iз двадцятого сторiччя я повернувся в кам'яну добу з киянею, залiзним молотом i сталевим свердлом, з ранами на тiлi, заподiяними залiзними плювками прогресу, i нерiшучiстю в характерi, яку свiт вручив менi, як мiну, щоб я нiколи не забувався, щоб пам'ятав: мiж тобою i твариною, яку ведуть на забiй, усього нуль рiзницi. А хто це тиняє стежкою? Невже сюди? О, та це ж двадцяте сторiччя вислало до мене, в кам'яну епоху, жiнку, яка повинна мене втiшити i розрадити. - Ху! Легше до неба дiстатися, нiж до тебе, Прокопику. - Бо до неба - це вперед, а до мене - назад,- сказав я, мотаючи з надпочатого клубочка. - Ой, дихнути нема сили. - Тут повiтря iнше. - Боже, як ти спотворив гору! - Я не винен, що в мене безбожнi смаки... Що там Дiється в селi, Ревеко? - П'ють. Покажи свої руки, Прокопику. - Це неможливо - у мене нема своїх рук. - Не жартуй,- вона пiдступила до мене i взяла мою руку в свої.- Боженьку! Та вони в тебе затовченi, як дорога. - Я хотiв би, щоб вони стали дорогою. Та чи пiдуть нею? - Менi чути з долини, як ти вигримуєш. Хочеш яблука? - Нi. - Вiзьми, я не ворожка. - Воно тепле. - Я його бiля серця нагрiла, щоб ти горло не простудив. - Дякую за тепло. - А за яблуко? - Одним менше в тебе, одним бiльше в мене - чи це щось мiняє? - Тодi я ще чимсь почастую тебе,- вона розстебнула кожушок i вийняла з-пiд поли загорнений у папiр коржик.- Це я, Прокопику, з останньої муки. Спекла, сiла над ним...- В очах її виступили сльози... - В такому випадку ми пообiдаємо разом. У мене є риба, часник, хлiб i квашенi огiрки. Хочеш? Смачне все - не опишеш. Вiд зайця. Колись мама напихала батьковi кишенi хлiбом i вареними яйцями. Вiн. того не з'їдав i пiсля роботи викладав передi мною. "Вiд зайця", Можеш собi уявити, як я смакував засохлi цiлушки. Подарунок вiд зайця! Цього було досить, щоб згризти засушену, як кремiнь, шкуринку. "Чого вона прийшла подiлитися останнiм зi мною, а не з Федором?" - Ти й вариш тут? - спитала Ревека, ставши при входi до печери i дивлячись на казанок, у якому я кип'ятив вiдвар з вишневих прутiв. - Сiдай на плащ, а я принесу собi кам'яний стiльчик. Я закотив до печери брилу, розмотав з старої Левадишиної хустки клуночок з їдою. - Ти славна дiвчина,- сказав я Ревецi.- Та була б ще милiшою, якби принесла чверточку оковитої. - Цього нiколи не буде,- сказала вона похмуро, зробивши круглi очi i надовго спрямувавши їх на мокру стiну печери. Можна було здогадуватися, що на цьому грунтi в них iз Загатою виникла якась пропасть. - Я випив би, аби зiгрiтися,- обережно додав я. Аби шлунок зiгрiти. Вiн вiд холоду iнодi капризує в мене. З холоду, а чи держава поступово пред'являє на нього свої права. Знаєш, коли людинi зiпсувати шлунок, вона перестає думати про державнi порядки i всецiло спрямовує свiй погляд в шлунок, як ти оце в трiщину в каменi. Вона пильно подивилась на мене i усмiхнулась. - Дай-но, дай-но Левадишиної риби. Подивлюся, як вона вмiє готувати. Левадиха її не святкувала, i вона це добре вiдчувала, не смiючи, проте, нi просити кращого ставлення, нi почати жити так, щоб на нього заслужити. Вона старанно пережовувала м'ясо, мов не вiрила, що в ньому не вм'ята залiзна скоба. - Може бути,- сказала вичiкувально. Я кивнув, хоч Левадишинi страви менi здавалися прiсними. Я не звертав на це уваги, бо на фронтi й не такого пробував. Ревека розламала корж надвоє, довго дивилась на пухке, жовтаве вiд соди тiсто, i нижня губа її затремтiла. "Що то був за порiг,- подумав я,- пiсля якого вона почала плакати нiмо, в душi?" - Мама пекла коржi з вишнями,- сказав я. - Я не робила вишняку. Для кого? - Тодi вони пахнуть чимсь свiжим, бентежним. - Якби знала, що любиш такi, то позичила б вишень. Село мiцне надiями. Не каже "випросила б", а "позичила б". I всi так кажуть, i слово "позичати" не мiняє свого значення. - Довго будеш тут пропадати? - спитала Ревека. - Аби не збрехати, iще днiв з десять. А може, лишусь довше i наколю на мур навколо обiйстя. Не знаю.- Я закурив цигарку.- Батько завжди мрiяв про той час, коли ми збудуємо нову хату. Iнколи розбирає жаль Я її бачу, навiть не заплющуючи очей. От якби я поклав її при його життi. Яка це втiха родичам! - Я своїх не запам'ятала,- Ревека на якусь мить завагалась, та пересклила страх.- 3 чотирьох рокiв сиротою. Була за наймичку, поки не виросла, тодi почала пiдбирати до мiшка, що вiдбилося вiд чужих рук. - Вона вирiшила нiчого не приховувати.- Ти знаєш, як мене вiд хреста звали? Оленкою. Було менi чотирнадцять, як придавив Охiтва. Можеш повiрити: священик збезчестив сироту, наймичку?.. Потiм стала пiдночовувати за гостинцi Гривастюкiв, Задвiрних - усiх, кому була охота. Знову внутрiшнє ридання. Тремтять ще соковитi малиновi губи, i нервово сiпається легка, як пташине крило, чорна брова. Загату вона не спом'янула жодним словом. Мабуть, ще жила в її серцi надiя. Я подумав: "Нi, не страх вона поборола, а знайшла в собi силу подивитися на себе збоку i навiть у чиїйсь присутностi. Але... от загадка - людина, що її принукало це зробити?" Раптом вона звелась i, долаючи нiяковiсть: - Скажи, Прокопику: може, тобi щось зварити, принести? "Добра вижадналась, i хочеться їй добро зробити". - Ну, - вдавано засмiявся я.- Тiльки покажи приклад, тодi менi з усього села нестимуть. Як схимниковi. Спасибi, Ревеко... Пробач - Оленко. Ой, до роботи... Я на її мiсцi образився б на Прокопа Повсюду. Вона довiрилась менi, але я не захотiв, щоб це довiр'я закрiпилось. Вона помiтила це. Але Ревека була не з тих, що, даруючи, втрачають. Вона багата, як сам господь, i не бiднiє через свою щедрiсть. - Каменю ти вже наклав - дай боже! - мовила вона радiсно i не йшла, крутилась, мов когось визирала. Може, їй хотiлося, щоб я ще раз назвав її Оленкою? - Тiльки вважай на себе, бо до пори знищишся. - Стежкою i не пробуй,- порадив я, бачачи, що вона рушає.- Краще пiднiмися на гору, а тодi зiйдеш попри цвинтар, там не так слизько. - Щасливо, Прокопику! - I тобi, Оленко! Вона зупинилась, змiряла мене довгим поглядом i раптом широко усмiхнулась - якоюсь молодою, iскристою i мудрою усмiшкою, яка молодила її, як молодить дiвчину шлюбний вiнок на головi. Невдовзi пiсля Ревеки до каменоломнi приперся Головацький. Я спустився зi скелi й перегородив йому вхiд на стежцi. Головацький наставив, як подарунок, руку, на лицi його було написане неспокiйне запитання. Вiн вражено оглядав стоси i на мить затримав мою руку в своїй. - У селi ходять легенди чи анекдоти,- почав вiн,- начебто ви будуєтеся. - Це вiдповiдає iстинi,- вiдповiв я. - Iванчук менi таке набалакав,- додав вiн з тим же сумнiвом i майже з жалем, бо вiд Iванчука можна чекати чого завгодно. - Так, я кладу хату. Головацький переминався з ноги на ногу, потiм обiйшов мене з грубим намiром прорватися на поле бою. - Камiнь не сипчастий?- запитав вiн, обводячи поглядом скелi. - Я колись брав тут, то був сипчастий. Переклав стiну в стайнi i шкодую: викришується, як немiшана глина. Курка лапою торкнеться - i цiдиться зi стiни. - Наскiльки я розумiюся, - сказав я, - камiнь будiвельний. Я на нього не програю. Головацький пiдiйшов до стосiв, i зацiкавленiсть його змiнилась розгубленiстю. - Гм,промовив вiн. Запала незручна мовчанка. - Курiть,великодушно запропонував я i подав пушку. Головацький довго слинив самокрутку, розглядав кiнцi, вагаючись, яким узяти до рота. - Ви багато встигли, як бачу. - Так воно буває, коли людина хоче щось мати. Особливо тодi, коли вона на повних сто вiдсоткiв працює на себе. - Та я розумiю... -- Але їй, як ви знаєте, не дають. Вона сьогоднi хоче-мати хату, завтра - в хатi, пiслязавтра думає про лазню i водогiн, а тодi про свою книгарню, про фортепiано... Людина - це ненаситне створiння. Тому в неї треба вiдбирати частину дорiбку. Як у бджiл - мед, як з-пiд курей - яйця. Тодi вона стає ще захланнiшою i зовсiм не щадить себе в роботi. - Гм... - А часто з нею треба поступати, як з дурною квочкою; нанеслась - дуже гарно, але гнiзда не матимеш. Квочку кидають у воду, вона йде обсохнути, бо мокрою, як усiм вiдомо, на гнiздо не буде сiдати, а коли обсохне - її знову кидають у воду. Кiлька купелiв - i вона зрозумiє, що треба знову нестися. Правда ж? Головацький почав знизувати плечима, запiдозрюючи якийсь пiдкоп. - Думаю - пiду подивлюся,- нарештi видавив вiн з себе,- бо чоловiк може не знати, де тут добрий камiнь, i потерпiти збитки. Але ви, на щастя, намацали жилу. - Намацав,повторив я.- Прикидав недавно: вирву , її з м'ясом, i залишиться тiльки сипчастий камiнь. - На будуче кар'єр треба вiдкривати от-там,- махнув вiн невизначено в бiк цвинтаря.- Там камiнь податливiший для тесання. - То в мене промашка? - Нi, ви натрапили на добру жилу. Там, кажу, податливiший для тесання. Я цих доброзичливцiв чую за милю. Сходячи до села, Головацький тричi гепнувся об землю i почав лiзти назадгузь. V Левадиха, набурмосившись, щось розшукувала в запiчку. Одне з двох: або справдi щось загубилось, або збирається на розмову. - Що сталося? - запитав я про всяк випадок. Крiм того, я не почував себе нi в чому винним. Левадиха вовтузилась, нишпорила ще настирливiше, а тодi зненацька: - Прибiгала Гривастюкова Гафiя: завтра будуть трусити. - Що? Левадиха шпурнула додолу макогоном. - Хлiб! Хлiб будуть реквiзувати. - Перекривила: - Що! Воював! А був би тут - знав би. - У нас багато? - спокiйно запитав я. Лихо його знає, мене щось тiшило в її страху. - Ой,зiтхнула Левадиха, опускаючи руки.- Та скiльки б не було! Чи ти дитина? - Вона сердилась не на жарт.- На стриху пiвдiжi пшеницi. У сiнях мiщя кукурудзи. В коморi кiрцiвка з соняшником... Ой, содома i гомора! Пропаде наша праця нi за що нi про що! - Не гнiвайтесь,- сказав я нетерпляче.- Лiпше покажiть, куди зносити. - Сiяли на цей рiк обмаль,- торохтiла Левадиха, ходячи дзигою по хатi,- лиш аби з голоду не здохнути. Як держава повимiтає шпихлiри, тодi знову голод, а з голодом - пошестi: тифи, вiспи, холери. Казала також, що будуть забирати пашу на вiйсько. Лишиться сiльська худiбка на бараболиннi iз загат, як у воєннi зими. - Куди носити? - повторив я запитання. Левадиха несподiвано вмовкла, мов вичерпала запас слiв, i накинула на плечi кожушину. - Ходи. У сiнях я наступив на кочергу, i держаком вдарило в дверi до свiтлицi. - Боже мiй!зойкнула стара.- Та лiхтарку прихопи. Незугарний же ти в роботi! - Отак нас учили бути недобрими,- вирвалося в мене. Пiд оборогом, де я склав порiзану грушу i де з незапам'ятних днiв валялися клепки з розсохлих цебрiв i бочок, Левадиха постукала костуром. - Тут, де стою, Прокопику, - вона по-дiвочому, мов хто її ущипнув, вiдскочила од стiни.Треба вiдкинути рiщачко i смiття, щоб не насипалося досередини. Схрон небiжчик Антiн викопав глибоченький, можна з усього села сховати. Бруси виважуй обережно, аби не впасти. А я пiду ще один мiшок полатаю. - Добре, бабусю. Коли вона зникла, я засмiявся: серце її одразу розм'якло, як пересвiдчилось, що "глибоченький" схрон на мiсцi. Ось де бастiон вiри i надiї. Я згрiб смiття, перекидав дрова, пiдняв двi залiзнозав'ялi дубовi дошки. Зсередини запахло печерицями. Свiтло лiхтарнi впало на клин муру - вiн димiв теплом. Тепло, миртовими галузками повзло, вверх, мов добра душа землi. - Опiсля сповiстиш Марину,- раптом сказала над моєю головою Левадиха. Вона наче вiд печi повернулась: щоки рясно палахкотiли, очi поблискували.- Вiд Марини повернеш до Байдиної жiнки, того Байди, що його перед тижнем заарештували. Четверо дiток у хатi.- Помовчавши, додала: - Марина вiд Ковальчукiв вiдокремилась (лишень не подумай, що для того, аби мужикiв занаджувати). То зайди з городу до комiрчини, бо псяра може накинутися. Попереносити до схрону Левадишине збiжжя не складало труднощiв. Я акуратно присипав бруси смiттям i навалив важкий вiдземок. Левадиха примiрялась примруженим оком. - Нiхто й не подумав би! - сказала в захопленнi.- До того ж оборiг непокритий, непримiтний. То квапся, Прокопику, най тобi бог помагає. Небезпека прибавила старiй енергiї. Здавалося, вона могла б командувати вiдступаючим у панiцi полком. А я одного разу не дав стриму ротi. Та й добре зробив. Розбiглися, як мишi, i ще на день зберегли собi життя. - Байдиха... До Байдихи не забудь,- кинула Левадиха навздогiн. Шибка спливала проти мiсяця тьмяним нереальним блиском. На стiнi мерехтливо трiпотiли тiнi вiд дерева з яким загравав вiтер. Я злегка постукав. Iз бузкової темряви комiрки в недобудованiй стодолi виринула бiла тiнь. - Хто? Я поманив Марину пальцем. Рипнули дверi. Мабуть, вона мене впiзнала, iнакше не вийшла б. Але ступала в город трохи боязко, на ходу зав'язуючи хустину. Я рушив назустрiч i зачепився за пеньок. Марина зупинилася, потiм позадкувала до рогу стодоли. - Ти знову п'яний, Прокопе. - Я? Знову? Хiба я тодi...- менi аж у грудях закололо. - Авжеж,сказала вона, i голос її наче повеселiшав од такого переконання. Але вона продовжувала вiдступати за стодолу.- Iнакше ти й не прийшов би, Прокопе. Ти навiть голови не пiднiмеш, коли я забiжу до Левадихи. Сидиш у свiтлицi, причаївшись,- нi звуку. - Я не п'яний, Марино. - Видко, менi вже не знати, який ти тверезий. - Але ж... - I не старайся, не повiрю. - Вона шмигнула до дверей.- Не повiрю. Менi зробилось до гiркоти неприємно, але часу на виправдання не було. - Завтра реквiзицiя, Марино. Прийшов попередити. Стара послала.- Останнє я мiг не казати - по-дитячому.- Коли треба, то допоможу, сховати.- У горлi нiби терли гостряком коси. - Менi не спiшно,- озвалась вона, ховаючись за дверима, i, немов з iншого берега: - Сама справлюся. - Прекрасно,- бовкнув я зловтiшне.- Щасливо! Але я залишився. Сiв на пеньку навпроти вiконця, закурив У комiрчинi спалахнуло свiтло, i до шибки наблизились ще заслiпленi ним великi, стражденнi Марининi очi. Вона не побачила мене. її тiнь довго маячила на стiнi, не рухаючись. Перегодом Марина знов виглянула у вiкно, я забарабанив у скло. - Куди дiти, бог святий знає,- мовила вона, з силою штовхнувши раму. Iз комiрки повiяло духом просушуваної бiлизни, запахло медом. Був iще якийсь хвилюючий незбагненний запах, од якого ставало тоскно. Я подумав, що це, напевне, запах домiвки, людського стiйла, бо вiн розпирав груди не мiцнiстю, а лише легким натяком i збуджував якiсь невиразнi спомини, як образ богоматерi, що годує святе дитя. Якби не очi, Марина виглядала б дуже молодо. "Я пiдносив зiр до господа бога, складаючи йому хвалу за те, що вiн дав менi дожити до тої хвилини, коли людина стає справжньою людиною, доповнюючи своє життя життям iншої iстоти..." - Багато в тебе? - запитав я, перериваючи струмiнь десь вичитаної белiберди. - Чого? Нi, ти нiби випив.- Вона ворухнула нiздрями.- Скажи правду, Прокопе, чого ти мене мучиш серед ночi? М'яка шалiнова хустка легко огортала її ясне, без жодної зморщечки чоло. Якби Марина не вiдштовхнула мене, не звела суворо брови, не кинула вслiд якесь образливе слово, я взяв би в долонi її голову i поцiлував. Але вона вчинила б саме так, я це бачив по її очах. А окрiм того, завтра реквiзицiя. У моїй душi прокидався неспокiй, коли не щось гiрше, бруднiше, нестримнiше - ота дика окопна темна сила, що жене в безвiсть. Я нiколи не дозволю собi навiть стояти близько бiля Марини, коли в менi заворушаться тi скаженi соки. Навiть не знаючи, що зi мною станеться завтра, я не наважусь торкнутись до цiєї нi в чому не винної i нещасної жiнки. - У Левадихи просторий погрiб,- сказав я трохи тремтячим голосом.- Якщо зерна небагато, то можна верхом на конi перетаскати. - Воно й небагато, а морочливо буде. - Виводь коней. - Нi, Прокопе. Нехай забирають, коли вистачить совiстi. Оце тi слова, якi мене, мабуть, колись пiднiмуть з могили. - Не журися,- зло посмiхнувся я. - Властi - худоба така: обчистять i звелять за шерстю гладити. Виводь коней! Виводь i не доводь мене до краю. - Цить, Прокопе, дiти сплять. - Я ж потиху. - Ти розкричався, Прокопе. Я не сподiвалась, що ти так можеш... Iду, виводжу... Дивних погоничiв могли б побачити тої ночi колобродiвчани: легкою, скрадливою ступою ми тричi пересiкли село туди i назад, притримуючи на кiнських крупах роздвоєнi кiрцевi мiшки. Пiд копитами тихо потрiскував хрусткий льодок на калюжах, шмагав вiтер, повернувши зi сходу i свавiльно розгулюючи нiмим селом. За першим разом я сповiстив про реквiзицiю Байдисi й Ревецi, за другим - Молотковському i Загатi, за третiм - Ковальчуковi й Богдановi Онуку. Ковальчук досвiта виїхав скрипучим, вивершеним мiшками возом до вертепу. Я вже не мiг заснути. Мене дивувало, що Марина вiдчула тривогу лиш тодi, коли зерно опинилось у безпечному мiсцi. Вони кiлька хвилин тихо перемовлялися з Левадихою бiля ворiт, i до мене пiд оборiг дзвоном упало два слова: "На знищення..." Ще дбайливiше закидавши схрон, я став самозабутньо копатися в пам'ятi, шукаючи в противагу цим двом словам iнших - значливiших i загальнiших. Та їх не було. Те, що таїлося за ними, було знайоме менi. Я його бачив колись дома, з ним не могли собi дати ради батько i мама, воно жило в iнших хатах, але ще не мало назви. На вiйнi щось близьке вiд нього збiглося з назвою "смерть", але там ми принаймнi знали, що нас уб'ють, i це не мало магiчного впливу на людину-солдата. А в цьому "щось" якраз була якась магiчна сила. Це був злий бог, якого можна було бачити i не бачити, якого можна було чути i не чути, але його присутнiсть нiяк не можна було пояснити, бо вона була така, що не пiддавалась осмисленню i розчленуванню, як прокляття. Зустрiвшись поглядом з iноплемiнцем, дикун не може вiдбитися вiд почуття, що його хтось переслiдує. Те саме приблизно було й тут. Але воно гiпнотизувало мiльйони, i не було iдола, в молитвi до якого скрiплювалися б сили душi. Вранцi я не пiшов до каменоломнi. Левадиха раз по раз виходила до ворiт, запитуючи, "що чувати в селi". До ладу нiхто нiчого не знав. То на одному, то на iншому кутку валували собаки, гавкiт поволi пересувався у наш кiнець. Я сподiвався, що до "гостей" всi пiдготувалися. I возiв, як на таке село, справдi назбирали мало. До пiвтора десятка. Зерно годилося хiба коням на фураж. Зате гнали худобу, везли сiно i конфiсковану упряж. Робилося це з азiатсько-слов'янською богобоязливiстю, методично, з вiрою у святу неминучiсть подiбних актiв. На обличчях реквiзиторiв була така невиннiсть, що воiстину про них сказано: I селища, котрi найближче, ми Даниною обкладем: оддадуть Вони нам грошi i добро I годувать нас будуть не iз волi. Здебiльшого постраждали незаможники, якi вирiшили не ховати зерно, мовляв, не загребуть же останньої пучки з комори. Татаринова Параска бiгла за обозом, заломивши руки, i страшно роззявленим ротом вигукувала: - Най вас наглий шляк трафить, грабiжники! Най вам печiнки повипадають! А щоб ви свої поганськi нутрощi повиригували! Вона обводила лисi гори диким поглядом, щось шепочучи, наче пробуючи на смак прокльони, i знову голосила: - Та вже й землю заберiте, турки-монголи! Най буде, як при панщинi. На дiдька менi земля, коли все, що вона дає, забира-а-а-аєте! Робiть панщину, кольки б вас скололи. Який я маю зиск iз землi? Який?! I знову губи її знесилено затремтiли, тiло пiдломлювалося, як цiп, здавалося, Параска зараз упаде i бiльше не зведеться. Але де та сила видобувалась з неї! - Що з того, що поле вважається нашим? - питала вона, похнюпившись, тихо й жалiбно.- Щороку пiдчищають як не однi, то другi, то третi. Що з того, людо-о-оньки-и! Гонiть на панщину. Не хочу поля, могили моєї тяжкої. - Наказ, матiнко, наказ, - на ходу кидав якийсь м'якосердий вояк.- Держава, матiнко, держава погибає. - А щоб вона вам колом iз грiшного мiсця вилiзла! - накинулась Параска мов ужалена. Валка перекотилась на наш кут. Левадиха спровадила мене в городи. - Узрять хлопа на оборi, то почнуть шукати. Iди, iди собi кудись. Чужим i недобрим був її голос, а з лиця страх зiгнав останнi краплини кровi. Я рушив вiдталою стежкою до Днiстра, несучи наопашки шинелю. Чоботи облипли землею. Я зупинився у ваганнi, думаючи, чи не пiти менi до бункера. Та раптом на Загатиному подвiр'ї гримнув пострiл, щось заянчало. Через мить, волочачи заднi ноги i швидко, п'яно перебираючи переднiми, городом заколував ясно-гнiдий Загатин Лиско. Роздираючи живiт об штурпаки гостро зжатого соняшника, пес проскочив мимо мене i бахнувся в рiку. По водi пiшли кола, захитали бистрину, зсунули струмiнь у бiк протилежного берега. Та плесо знову вирiвнялось i лагiдно всмiхнулося небесам. У життi хвиля добiгає до окраїн, накопичуючи в своїх горбах злобу i жорстокiсть. Тому-то на окраїнах бiльше гризнi, боротьби i бiльше зрушень, якi сприяють народженню хвилi протидiї. Лиско виринув. Шалено працюючи лапами i прищуливши вуха, вiн пустився було до берега. Але тут була людина. Вiн коротко бликнув на мене запотiлими очима, i його покинули останнi сили, немов раднiше було йому прийняти смерть, нiж служити злим людям. Насунулась крижина. Легко торкнувшись собачої голови, пiдiм'яла її пiд своє холодне тiло. Я повернув до Загатиного тину. На оборi стояв гамiр, його покривав пронизливий Калинин вереск, нiби її рiзали. У мене вiд цього крику одбирало руки i ноги. Низькорослий бородатий чоловiчок в австрiйськiй шинелi заломив Калинi назад руки i тримав її посеред обори, абсолютно не звертаючи уваги на те, що дiється навколо. Калина пручала його широким жiночим задом, фацакала ногами i репетувала на весь кут. На розi хати стояв, зiпершись на стiну. Загата i байдуже дивився, як виносять мiшки iз збiжжям. Я пiдступив до бородача. Мiж його пересохлими губами запеклася зла посмiшка. - Вiдпусти жiнку,- сказав я. З Калининого рота текла густа бiла пiна.- Не ламай же ти їй рук, ради бога,- повторив я. - Таже... б'ється,- оскалився бородатий. - Вiдпусти. Вiн озвiрiло зиркнув на мене майже такими ж безтямними, як у Калини, очима. - На, - жбурнув її на мене.- Сам тримай. Щоб не казав, що я - кат. Нервова напруга передається. I Калина, i бородатий були близькi до запаморочення, i всi їх душевнi й фiзичнi сили зосередилися навколо двох очевидних фактiв: "Забирають зерно!" - "Ми не маємо права забирати!" У нестямi Калина вхопилась за вилоги моєї шинелi i з божевiльною цупкiстю стала мене термосити. - А бачиш! - зловтiшне скривився бородатий. - Бачу.- Я одiрвав Калининi руки i рвонувся до нього. У моїй головi машинально спрацював присипаний смiттям часу досвiд: через отаких свиней найбiльше бiди, бо, незважаючи на свою причетнiсть до бруду, вони ще заграють з сумлiнням i намагаються виправдатися. Навперейми менi кинувся Федiр. Узявши мене в залiзнi обiйми i пiднявши над землею, вiн спокiйно заглянув у вiчi. - Ти що, Повсюдо! Не дурiй, не пора.- Опустивши мене, вiн потягнув за рукав за собою.- 3 бабами - бабам i дертись. А ти не лiзь. Не час. Давай лiпше заспiваємо. I вiн заспiвав тонким, десь перетятим у дорозi на волю голосом. Я з ненавистю глянув у його коричневi очi, та вiн уже витав у сонячному пiднебессi: Ой, поїхав за снопами, за снопами, Сидить дiвка пiд копами, пiд копами. Я на неї задивився, задивився,- Полудрабок уломився, уломився. Один з реквiзиторiв, спiткнувшись, упустив з рук гичку. Мiшок, упавши, роздерся, зацiдив струменем золотої пшеницi. Солдат дiстав з-за халяви вишиваний кисет. - Вуйку Онуфрiю! - вищирив вiн товстi рожевi губи.- А ходiм до бiса з цiєї... з цiєї хати. Бородатий сконфужено глипнув на купку текучого зерна, на Загату, на мене, на стрiху, затикану гронами червоної калини, i махнув рукою. - А я що? Я теє... Як скажеш, ти по чину вищий. Загата запер за ними ворота i, перевiсившись через них, проводжаючи незрячим поглядом, в'яло продовжував: Ой, не жаль би менi воза, менi воза, Коли б дiвка була гожа, була гожа! А то руда та погана, та погана, Ой, та й воза поламала, поламала. На нього зглядалися з усього кута, конi стригли вухами i мордами вивертали дишла. Я ту пiсню чув сотнi раз, але ще нiколи не було в нiй стiльки пекучого жалю, стiльки суму i докору, якоїсь могильної туги, що плила широко, як рiка на передвесiннi, здатна потопити i спустошити великi простори. За реквiзиторами рушило все живе. В Ревеки забрали сплетенi вогнисто-золотi качани кукурудзи, яка береглась на насiння.