пiдходив до полотна. В повiтрi вiдчувалась весна, але берег
рiчки ще сковувала крижана скалка. Це була пора, коли земля i небо ожили,
а в стовбурах верб i гiллi затримався холод, який не могли пробити теплi
соки, прагнучи напоїти бруньки. Допомагав сокам шал вiтрiв, хурделиця з
дощу i снiгу. Верби гнулися майже до землi, справа насувався темний вихор,
над ним витало тепле небо, а в лiвому куточку плямою розплилося апатичне
обличчя.
   Контрастом,вербниця - апатичне обличчя,- Олексiй пишався. Я ж радив
перекласти цей сюжет на людянiшу мову. Все разом, коли не пiдходити
настiльки, щоб пробивалося обличчя, виглядало прекрасно. Але до
схематичностi в композицiї або треба було звикнути, або народитися iншим,
щоб її сприймати.
   Олекса не погоджувався.
   - За мною майбутнє,-казав вiн жартуючи i серйозно.
   - Рама в рамi,- смiявся я. Вiдступаючи деталi зливалися, i я бачив
шедевр. Я вiдходив убiк, деталi перетасовувалися, щось починало чiткiше
виступати на передньому планi, але й це був шедевр. I так - з якого боку
не стати. А з двох метрiв усе йшло врозтiч; нiби заглянув у воду з
плаваючими диковинними звiрятами.Штукарство,- додав я.
   Чорнота на мить споважнiє i знов усмiхається. А може, йому треба було
вигадувати. Хiба "хлоповi" вийти в люди? Навiть з генiальними творами? Їх
запотарайкають, вони не будуть осмислюватися i вмруть. Олекса це розумiє.
   - Це епоха, Повсюдо. Це - епоха,- повторює вiн.- Як ти не збагнеш?
   - Гримаси епохи, Олексо.
   - Хочеш посваритися зi мною, Повсюдо? Вражий ти син! Тобi отаманувати,
а ти печiнки товаришам псуєш
   - Давай побавимося в пiдлабузникiв. Я тобi пообiцяю влаштувати
персональну виставку, а ти менi - бунт.
   - Бачиш, i в жартах видно, що в кого на умi. Либонь, i побавитися
зрiдка не зашкодить, аби лiпше вiдчути, чого хочеться. Але -почекай,
Повсюдо. Будуть i репетицiї.
   Вiн збивався на якусь загадковiсть, чого я не зношу, i я залишив його.
   Нiхто з нас, окрiм Олекси, не мiг зблизитися з Павлом Ганишем. Це був
чорнявий низькорослий парубчак рокiв двадцяти трьох-чотирьох. Вiн усе
знав. Вiн листувався з половиною України, з ним не можна було спокiйно
перейти вулицю, стiльки йому зустрiчалось знайомих. Але вiн був верткий,
як хорт, i слизький, мов лин. Сьогоднi перед ним вiдкриєш душу, i вiн буде
пiдтакувати, а завтра хтось буде казати протилежне - i вiн киватиме
головою. Ми про нього знали лиш те, що коли вiн починає спiвати, люди
вiдводять наповненi сльозами очi. Коли вiн брався за смичок, ми ставали
серпанком на свiтанковiй галявинi, ми ставали безтiлими, як ангели.
Достеменно довiдатися про його "сферу впливу" було немислимо. Та ми не раз
захоплювали його з слiпим лiрником чи вуличним музикою, коли вiн вищупував
на скрипцi якусь мелодiю, а стрiчний музикант у вiдповiдь, як давно
очiкуванiй людинi, щось йому довiрливо нашiптував пiд вухом.
   Вiн часто ходив з Олексою. Павло на ходу щось палко говорив i
розмахував руками, Олекса ж наздоганяв його широкими кроками, i збоку вони
досить кумедно виглядали: один - високий, розмашистий, другий - куций,
прудкий i напружений, як тятива. Очевидно, вони були щирi мiж собою.
Знаючи, наскiльки, непокладистий Павло, я iнколи допускав, що й Олекса
фальшивить. У мене виникало побоювання, що в скрутну хвилину на них
небезпечно надiятись.
   Один випадок насторожив мене ще бiльше. Того дня я дуже стомився - ми з
Покутським протягом кiлькох годин прошили трубами три поверхи, причому
старий знемагав i найважча робота падала на мене. Я лiг на нари i слухав,
як Тодосiй читає газету.
   Олекса затермосив мене за колiно.
   - Вставай.

   - Чого?
   - Пiдемо в одне мiсце.
   Я через силу звiвся. На вулицi звечорiло. Ми минули кiлька кварталiв i
пiднялися на другий поверх якоїсь кам'янички. У кiмнатi, куди ми ввiйшли,
було накурено i людно. Ми стали бiля порога. В протилежному кiнцi,
зiпершись руками на стiл, говорив сухорлявий чоловiк у шкiрянiй куртцi.
   - Не тiльки поодинокi люди цим стурбованi,- цiдив вiн глухим баском.-
Незлiченнi маси народу бачать, що животiють заради жалюгiдного шматка
насущного. Безбожна i жалюгiдна щодо своїх наслiдкiв боротьба за iснування
випиває людськi соки. Тiльки мiкроскопiчнi краплини їх перетворюються в
скарби, що рухають уперед цивiлiзацiю i розорюють перелоги для нових
поколiнь. А громаддя мускульних i розумових зусиль стає димом. Люди
поневiряються, продаються, тодi як у справедливому суспiльствi досить
п'яти рокiв розумової чи, фiзичної працi, i ви забезпеченi на весь свiй
вiк, можете без страху працювати на загал. Ще гiрше тут, у колонiї. Ми
поза законами, ми не маємо на що надiятися, хоч нам i пробують вселити
сподiвання на лiпшу долю. Я повертаюся до того, з чого почав: пора
пiднiмати працюючих на боротьбу.
   Виступали iншi. Говорили приблизно те саме.
   - Повсюдо, скажи кiлька слiв,- торкнув мене Олекса.
   - Iди,лiктем пiдштовхнув Ганиш.
   Я подивився на них i знизав плечима.
   - Що ж ти пiдводиш? - зашипiв Ганиш. Брови його тремтiли.
   - Я ж не готувався,- сказав я.- I я не знаю, перед ким маю виступати.
Хто цi люди?
   - Не знаєш, то й не треба.
   - Якщо ви самi вирiшуєте, кому з вами бути...
   - Хто бажає виступити? - гукнув на всю кiмнату якийсь молодик,
пiднявшись зi стiльця в перших рядах.- Я думаю, що все ясно. Читайте
резолюцiю.
   За резолюцiю проголосували i, розкурюючи цигарки, почали розходитись.
Резолюцiя нi до чого не зобов'язувала, незважаючи на заклики промовцiв.
Микола пише протоколи, цi приймають резолюцiї... Я постановив собi не
вв'язуватися у цi привиденцiї. Менi, можливо, важче, нiж будь-кому з цих
людей, але я нiчого не бачу попереду i не хочу виставляти на оглядини свою
бiду. До того ж рефлексiї - погана зброя. Це зброя приречених.
   "А може, нi? Може, я погано бачу? - питав я себе, плетучись за Олексою
i Павлом.- Людям, якi погано бачать, сучаснiсть здається неосяжною. Е,
нiсенiтницi. Хочеш, щоб тебе знали, нападай. Так i роблять цi хлопцi. А
вiд того, що за межами Галичини будуть знати десяток-другий вiдчайдушних
молодцiв, котрi ризикують собою, нiчого не вирiшиться Коли йдеш угору,
добре розрахуй сили".
   I все-таки мене роз'їдали сумнiви.
   - Чого, хлопцi, поопускали голови? - звернувся я до Ганиша i Чорноти.
Мене пiдмивало виправдатися перед ними. Нема паскуднiшого.
   - Дитинство своє згадуємо,- буркнув Павло.
   Вони вважали, що зроблено бозна-яку велику справу.
   - Ти додому? - запитав Олекса.- Нам ще одна зустрiч усмiхається.
   Вони звернули в провулок. Вони просто вiдокремились i тепер
"обговорюють" мене. У Колобродах у це слово вкладають негативний змiст.
Воно означає "плiткують". Кидають собi пiд ноги все, що ти маєш i чим
живеш.
   Вони вiдокремились, щоб вiдокремити мене вiд Галичини Але i я дурний.
Сказав би, що стомився. Нi, моя поступливiсть завжди доводить до
непорозумiнь. Спершу я подаю людям надiю, а тодi пiдбирається така
ситуацiя, що я мушу їх. розчарувати. "Я вважаю за краще помилятися сам,
нiж з мудрецями i цiлим свiтом",- написав би в нашi днi один француз. Бiс
iз ними. Нехай вiдокремлюють. Крiм них, є ще логiка життя.

   Я помiтив, що, йдучи мимо вiконця у нашому льоху, вона уповiльнює крок.
Так було щоранку. Ми виходили один за одним через три-чотири хвилини i
намагалися одразу згубитися в ярмарковому натовпi. Я завжди чекав пiд
ратушею Миколу - вiн мене вiдпроваджував за мiсто. В цей час вона
випливала з-за рогу чорної кам'яницi i йшла попри мури. Вона йшла легко,
плавно, трiшки випнувши груди пiд льняною вишиваною блузкою, ледь
нахиливши набiк голову. Пшеничного кольору довго пiдстрижене волосся
спадало на лiву щоку. В неї були високi пружнi ноги, чiтко окреслена талiя
i м'якi круглi плечi. Лице було блiде, брови настiльки чорнi, що виникав
сумнiв, чи їх не торкався вугiль, очi волошковi. У її ходi, поставi голови
i в тому, що вона щодня виходила однаково зодягнена, з одним i тим же
виразом обличчя, i, нарештi, в тому, що вона кожного разу сповiльнювала
ходу бiля нашого вiконця, було щось таємниче. Якось я показав на неї
Олексi.
   - Нiчого надзвичайного,- крiзь зуби процiдив художник.
   Менi захотiлося щось розвiдати про неї. Я згадав одну ще гiмназiйну
дискусiю про якусь - уже забув яку - повiстину. Перспективний українець
пiсля довгих пошукiв нацiонального iдеалу закохався в хутiрну дiвицю,
одружився i почав господарювати. Гiмназисти змiшали автора книжки з
болотом. Хiба мав право українець одружуватися?..
   В дiйсностi так воно здебiльшого i бувало, й тi гiмназисти голосистi
врештi-решт поженилися й розводять дiток, але в лiтературi боронь боже про
це згадувати.
   Хiба я, українець, можу дозволити собi йти слiдом за якоюсь незнайомкою
i милуватися її станом?
   Було якесь релiгiйне свято. Я допомiг Олексi винести оберемки хрестiв
пiд ратушу, захопився, розхвалюючи крам, i прогавив, коли вона виходила. Я
побачив її уже бiля вiконця. Вона стояла на тротуарi й дивилась повз мене
на мур ратушi. Менi раптом стало соромно, нiби вона могла мене знати
ранiше, нiж я став бувати на ярмарку.
   Я пiрнув у натовп i, не спускаючи її з очей, пробрався до Чорної
кам'яницi. Вона вернулась, минула, мене, не глянувши. Я оддалеки рушив за
нею, бажаючи, щоб вона мене вела якомога довше. У цьому нескромному
переслiдуваннi знаходиш якусь насолоду, але я переслiдував її лишень як
дух таїни, як туманний слiд чогось незабутнього. Я обзивав себе дурнем i
манiяком, та продовжував iти, не бачачи в рухах її тiла нiчого, крiм
досконалостi.
   Я б не осмiлився заговорити з дiвчиною, бо мiж нею i мною вже щось
стало, якась священна завiса, яку я не наважився б пiдняти, якесь тендiтне
коштовне плетиво не для моїх замозолених рук. Хвилинами я ще пiдбадьорював
себе, мовляв, це явина, це життя, це земля, проте - марно. Сон брав верх.
Я потрапив у снiп свiтла i перестав розумiти, чи свiтло йде за мною, чи я
за свiтлом. Тут починалась невiдома течiя, гра, яка визволяла мене вiд
мене ж самого.
   "Ось вона зараз повернеться,- жахався я.- Вона зникне в отому
пiдворiттi!.."
   Вона зупинилась i стала боком до вулицi. Менi не лишалося нiчого
iншого, як iти далi.
   - Чого ви ходите за мною? - почув я раптом, коли порiвнявся з дiвчиною.
   Я ледь устиг побачити її суворi очi, й поема закiнчилась. Я мало не
запитав, чого вона шукає бiля нашого вiконця, але вчасно стримав себе.
Попростував до Замкової гори i, сiвши неподалiк од десятирiчних картярiв,
став стежити, як вони мiняться на лицi, вiдчуваючи близький виграш. Одна
пара облич засвiчувалась свiтанком, друга окутувалась тiнню тваринної
туги.

   Тодосiй був у похмурому настрої, мало не плакав. Вiн сидiв на цеглинi
спиною до Живецького, обхопивши руками голову.
   - Що з тобою? - запитав я.
   - Не можу бiльше, Прокопе.
   - Яка ще стiна перед тобою стала? - переждавши трохи, спитав я. В той
же час це запитання стосувалося не лише Тодосiя: перед нами всiма виросла
ворожа кам'яна стiна, що вiдгородила нас од свiту, i ми не можемо себе
знайти.
   - Треба їхати, Прокопе. Побуду тут ще тиждень i збожеволiю.
   - Ти посварився з Грушевичем?
   - Лiкар добрий чоловiк. Всi ви добрi люди, але я тут бiльше не можу.
   - На тебе впливає Живецький?
   - Нi, Прокопе. Менi однаково, що вiн є, що його нема.
   - Де ти стiльки грошей вiзьмеш?
   Тодосiй звiвся, ступив крок до мене, стрiпнув рукою i пiшов з льоху.
   Невдовзi i я вийшов. В присутностi Живецького менi було так, нiби мене
замкнули до глухої залiзної скринi, куди пробиваються лиш льодянi сутiнки.
Я поквапливо - це вже була звичка - перейшов вулицю. На будинку Корнякта
лежали смуги хворобливостi. Вiн потускнiв, заструпився пучками моху, од
виразок рябiли колони й гiрлянди над аркою. Будинок скидався на
недоумкуватого дiдугана. Зсунутий портал, аттiковий поверх, фiгури короля
i рицарiв над карнизом кривилися гримасою огиди, доповнюючи враження
виняткового розладу, бездушностi i нарочитої вульгарностi.
   Подекуди вже свiтилося. Я минав мовчазнi корпуси фабрик. Колись у них
весело поблискували шкiви, вимахували коромисла шатунiв, захоплено
сплескували паси. Пiдприємства оповивала похмура тиша.
   У Вiзнякiв, видко, нiкого не було дома. Колись вони тримали продуктову
крамничку. Вiзнячка хвалила мене: "Ви чемний хлопець, Прокопе, але не
встрявайте в полiтику. То нещастя. Я знаю, що дає людинi спокiй. Кажуть,
лiпше солом'яна згода, нiж золотий процес".
   Я постукав до Покутського, будиночок якого стояв поряд з кам'яничкою
Вiзнякiв.
   - Що сталося, Прокопе? - стривожився майстер, побачивши мене.
   Я не був у його хатi з того вечора, як утiк через вiкно вiд полiцаїв.
   - У мене невiдкладне прохання. Тодосiй божеволiє. Позичте грошей. Я
дещо дам, Микола допоможе, i вiдправимо бодай до Польщi. Може, йому
пощастить влаштуватися кочегаром на пароплав. На устах одне слово: Канада.
   Старий заходив по кiмнатi, цмокав. Потiм враз зупинився бiля стола,
тупо подивився на складенi газети, знов пройшовся з кутка в куток i
пробуркотiв:
   - Що це за пошесть така? Я питаю тебе, що це за пошесть?
   Я не мав що вiдповiсти.
   - Немає бiльше терпiння? Коли так пiде далi...
   Вiн не докiнчив. Видобув з шафи гаманець, поклав на стiл грошi.
   - Бери.
   Я заховав грошi, погляд мимохiть упав на газетний заголовок:
"Тимчасовий вiдхiд з Києва".
   - Поляки здали Київ? - запитав я.
   - Вiдступають.
   Покутський стояв бiля вiкна, зiгнувшись i заклавши за спину руки, як
втоптаний у долiвку. Вiн навiть не вiдповiв на моє "добранiч".
   Виявилося, що ми дещо маємо. Принаймнi Тодосiєвi вистачить добратися до
Гданська. Наступного дня я випросив у кашоварiв телятини, позбирав зi
столiв у їдальнi залишений солдатами хлiб. Коли я прийшов з роботи,
Грушевич походжав по льоху в пiднесеному настрої, а Тодосiй сидiв на
нарах.
   - У нас великi успiхи,- похвалився Грушевич.- Ми дiстали Тодосiєвi
паспорт.
   Олекса винiс з кутка пляшки з самогонкою. Ми порозсiдалися на долiвцi,
пiшла по колу кварта. Хмiль одразу вдарив у голову, i почуття розлуки
загострилось. Ми тихо заспiвали. Ганиш жалiбно виводив:
   Ой пiду я до млина
   До дiрявого,
   Чи не найду Василя
   Кучерявого.
   Тодосiй звiвся на ноги, раптом постарiлий, зашморгав носом, закрутив
квартою, та так нiчого й не видушив з себе.
   За пустеє, за пусте,
   За пустесеньке,
   Та й за теє яблучко
   Червонесеньке,-
   спiвав Павло, обминаючи зором Тодосiя i похитуючись такт мелодiї.
Тодосiй на очах старiвся вiд якихось передчуттiв. Я обвiв поглядом хлопцiв
i жахнувся - вони так само зiв'яли, поскульбачувалися. З-пiд професорових
окулярiв зморшками просочувались сльози. Тодосiй встав, спотикаючись
пiдходив до кожного, подавав руку. Ми посхоплювалися, обнiмали його,
востаннє зазирали в вiчi.

   - Прощай, Тодосiю.
   - Напиши з дороги.
   - Не забувай.
   Вiн шльохав, поривався щось сказати, м'яв шапку тремтячими руками.
   Ми провели його до поїзда. Повертаючись, знову наспiвували, а в льоху
я, мало не плачучи, переконував себе: "Тодосiй поїхав..." Ми цього чекали,
та не стало його з нами - i важко було повiрити.
   З того дня ми збiгалися до пiдземелля, як члени сiм'ї, як зi школи
дiти. Балакали, чи мовчали, чи, лiгши на нари, читали газети, та кожен
дорожив цими хвилинами, i коли кому-небудь треба, було пiти до мiста, вiн
напружувався, нiби, повернувшись, мiг нiкого не застати.
   Кiлька разiв я помiчав, що Ганиш з Чорнотою начебто хотять менi щось
сказати, та я робив вигляд, що поспiшаю, а коли життя в людини - поспiх,
їй важко довiритись, нема внутрiшньої певностi, що до тебе поставляться з
бажаною увагою. Проте, думаючи про цих хлопцiв, я нiтрохи не сумнiвався,
що ми прийдемо до одного. А поки що не завадить побути окремо, аби не
вкралося личкування.
   Робота наша в казармах закiнчувалася. Покрутившись до обiдньої пори, ми
з Покутським крадькома вибиралися за ворота. Я йшов у поле. Пiсля пiзньої
весни лiто надолужувало спекою, горiло, як рано овдовiла жiнка в обiймах
несподiваного коханця. А там бiлявими пролизами в блакитi надбiжить осiнь.
Так i в життi. Нiбито нiчого особливого нема, минають звичайнiсiнькi днi,
але повiльно i неминуче наближається щось дуже iстотне.
   В полi я складав листи до Ванди. В одному я написав:
   "Ми собi шукали релiгiю розуму i добра, а прийшли до релiгiї
насильства". Я нападав на Пiлсудського, потiм похопився, що цим можу
вiдстрашити дiвчину, але розпочинати заново було лiньки. Я навiть пишався,
немов учинив подвиг.
   Сьогоднi перед тим, як рушити в поле, я повернув на пошту. Вандин
почерк став для мене тим самим, що змовницький потиск руки. Опустившись у
глибокий, зарослий лiщиною яр, дном якого протiкав струмок, я розпечатав
конверт, припав поглядом до аркуша, як сатир до лона насолоди. Потiм
витягнувся на травi, мов кiт пiсля снiданку.
   "Ти думаєш, ми не розумiємо, як це несправедливо? Тут дехто кричить, що
Польща повинна вiдшкодувати своїх сто рокiв. Менi таким людям хочеться
плюнути в лице..."
   Хiба це мало - мати смiливiсть плюнути в лице? Ми часто до цього йдемо
такими завулками, що сумно. Але нам iнакше не можна. Як почнемо зрiзати
гострi кути, то чи дозрiємо до якогось здвигу. Не раз уже намагалися
перескочити вибоїнку, а тодi були змушенi вертатися i тратити час на те,
щоб покласти мiсток, бо за очима на мiсцi вибоїнки утворилась прiрва,
вiдрiзавши дорогу туди, де знаходивсь вiдпочинок.
   Тепер Вандi можна написати, що Вiктор нездужає. Наша одвiчна тривога,
тривога нашої людської природи примушує нас з неясним смутком дивитися у
той бiк, де сiдає призахiдне сонце. Там, у нереальному, реально
простягається в сонному позiханнi земля. Там не знають, що їх чекає. А я
повернув очi дiвочої тривоги на схiд. Сюди Ванда дивитиметься зi спеки
дня, i буде їй дуже важко, бо коли ми спрямовуємо погляд на захiд, ми вже
все, призначене нам цього дня, пережили. Слiдкуючи за призахiдним сонцем,
ми тiльки спiвчуваємо тим, до кого воно несе сповнений гiрких несподiванок
рух життя. Свiтанок все-таки лелiє для нас надiї, а Вандi свiтанок не
даруватиме втiшних сподiвань.
   Я вклав до конверта оранжеву квiтку нагiдки, В нас нагiдки майже не
ростуть у дикому станi. Вони квiтують бiля призьб, пiд стрiхами, з яких
скапує вранiшня роса. Просто дивно, як у цiй ярузi насiялись нагiдки.
Може, пiд берегом була хата i її знищила вiйна?
   Я ступив на стерню, пiшов попри межу. Деревiй; материнка, птича гречка,
тягнучись угору, утворили на межi ще один пруг, який дiлив поле. Стерня
м'яко похрускувала пiд ногами. Я недавно розмовляв з одним польським
солдатом. Повернувшись з маневрiв, розтривожений полем, вiн лаявся як
скажений. Його мобiлiзували до австрiйської армiї в чотирнадцятому роцi,
пiсля вiйни присилували служити в польськiй, з того часу вiн як не на
брукованих плацах, то в казармi. Вiн грубо, по-солдатськи лаявся, та
обвислi русявi вуса робили його обличчя добрим.

   Комуна була в якомусь зговорi. Щось вiд мене ховали. Так ми й
повкладалися спати. Рано, збираючись на роботу, я не побачив Кривов'яза на
нарах.
   - Де професор? - запитав я в Миколи.
   Рум'яний зi сну Павлюк подивився на мене насмiшкувато.
   - Ти хiба не знаєш? Йому високу посаду призначили.
   Я згадав, як кiлька днiв тому Микола витискав з Кривов'яза текст
листiвки. Тричi повертав зшиток. Професор, замислившись, поправляв окуляри
i поквапливо бiгав по паперу кiнчиком олiвця. Прочитавши перероблений
текст, Микола задоволене усмiхнувся, а менi за нього зробилося соромно.
   Професор попередив Павлюка, щоб бiльше до нього не звертався. Микола,
мабуть, знайшов iншого помiчника. Вiн друкував вiдозви раз на мiсяць.
   Крiм кiлькох реплiк i тiєї розмови з Грушевичем, яка вiдбулася, ще коли
професор вперше прийшов до нас ночувати, я вiд нього так нiчого й не
почув.
   - Пiд квартиру пообiцяли дати цiлий поверх,- додав Микола.- Цього й
слiд було сподiватися. Ще видасть, старий дiдько.
   - Що таке? - наставився Грушевич.
   Ми не озивалися.
   - Хлопцi, ми повиннi радiти за професора,- зайшовся гарячим шепотом
Грушевич.- Вiн тепер має можливiсть щось робити для народу. Я так само
невдовзi пiду, менi нараяли посаду в психiатричнiй клiнiцi. Ви й про мене
так подумаєте? - Грушевич ображено опустив на груди голову.- Кривов'яза я
знаю, як своїх п'ять пальцiв. То наша бiда, що живемо, як чужинцi, а тодi
збираємо шкiру в зморшки. Люди пiзнаються через довiр'я.
   Микола стиснув менi плече, мовляв, мовчи. Раптом скрипнули дверi, й до
льоху зайшов Кривов'яз. Обличчя в нього було стомлене й незнайоме.
Побачивши, що всi вперлися в нього настороженими поглядами, професор
невиразно кивнув головою.
   - Вони менi запропонували оббрiхувати мiй край,- мовив вiн i нервовою
старечою ходою обiйшов льох, зупинився бiля нар.- Я, либонь, ляжу
вiдпочити.
   Миколинi очi нiяково нишпорили по долiвцi. Щоб зам'яти незручнiсть, вiн
звернувся до мене:
   - З Кракова приїхав один прогресивний лiтератор. Буде у мене в
редакцiї. Приходь послухати.
   Вiн пояснив, як заходити, щоб не накликати шпикiв. Я пiшов туди просто
з роботи. Редакцiєю виявився перегороджений навпiл коридор. Вiкно виходило
в темний колодязь мiж стiнами. Викладена кольоровими плитками долiвка була
ретельно застелена домотканими хiдниками. Тут умiстився маленький столик,
шафка для книжок i чотири стiльцi.
   - Повинен бути з хвилини на хвилину,- сказав Микола.
   - Тiсно в тебе. А де друкарня?
   - В льоху через дорогу.
   - Що за птиця цей лiтератор?
   - Закiнчив Кракiвський унiверситет, викладав у гiмназiї в Тернополi,
брався перекладати Жеромського, знайомий з Яворовським, листується з
Стефаником. Передали менi, що можна довiряти.
   - В такому разi менi випала велика честь.
   - Тiльки не перебiльшуй. Iнодi чоловiк - мов та енциклопедiя, а
придивишся... Iде...

   Микола взяв у руки вiдбиток листiвки, я схилився над газетою. Дверi
вiдчинив чорнявий середнього зросту чоловiк рокiв тридцяти п'яти. Про його
обличчя я мiг би сказати, що скальпель сумнiвiв нiколи не торкався до
нього. Низьке чоло, настовбурчена чуприна, довгi, покритi заростом руки.
Микола запропонував йому сiсти i сам сiв поруч.
   - Менi дуже приємно,- усмiхаючись почав вiн,- що скрiзь, де не буваю,
чую тверезi голоси на захист збiдованого населення. Особливо радує, що всi
виявляють правильне розумiння нацiональної проблеми.
   Колись щире серце - Гiрчак прохопився перед аудиторiєю, що бiльшiсть
галицьких iнтелiгентiв добрi спецiалiсти, але всiм бракує культури. Це
патрiоти мужицтва, найманi плаксiї. Народ мовчить, терпить i ненавидить, а
iнтелiгенти скиглять.
   - Рiзке полiвiння у свiдомих українських сферах,- продовжував гiсть,-
вiщує iстотнi змiни. Польща буде змушена поступитись. Бажано ще ширше
популяризувати нацiональнi здобутки.
   Вiн розповiдав про страйковий рух у Францiї, заворушення у Варшавi й
час вiд часу робив кислу мiну: "За такої ситуацiї треба показувати...
треба створювати, було б добре, якби...". Потiм торкнувся питання про нашу
селянську лiтературу, знову збився на басовi партiї: "Треба записувати
народнi говiрки... В лiтературi повиннi говорити традицiї..."
   -- А чи немає можливостi,-запитав я,- видати Франковi записи фольклору?
Гiсть спохмурнiв.
   - Якби ж то добивалися. Збiрник, безперечно, мав би успiх.
   Я встав нiбито вiдчинити вiкно, та, закуривши, залишився стояти i не
слухав дальшої розмови. "Якби ж то добивалися!" А ти? Серед української
професури в Польщi є люди з свiтовими iменами, одначе нiхто не
добивається, "Бiс iз ним, автохтоном, коли б не взяли на пiдозру..." За
посади бояться.
   - Чого ти так очевидячки виказав неповагу? - накинувся на мене Микола,
коли лiтератор пiшов.-Треба бути дипломатом.
   "Треба".
   - Вiн i мене знудив,- вiв Микола.- Але такi люди потрiбнi.
   - Вiн потрiбен тобi, ти - йому. Щоб не почувати самотностi?
   - Будь ласка, на мене не поширюй своїх дефiнiцiй. Заглянемо до
друкарнi?
   - Ходiмо.
   У просторому льоху пiд стiнами стояли шкiльнi лави, на них - каси з
шрифтами. Посерединi - друкарський прес.
   - Вiн мене втомив,- признався я Миколi.
   - Чого?! - знизав вiн плечима.
   - Прогулюєтеся по ранах, граєте поняттями, якi озиваються в душi як
виразки. Я розумiю, ви цим самим пiдноситеся духом, але слухати вас -
каторга. Тебе з твоїм мозком i з серцем кладуть на кувадло, а ти не смiй
виявити неповагу. Це що - метод збудження? I не сприймаю настанови на те,
що лiтература не повинна готувати купелi з медунок. Розвиток мистецтва
вiдбувався навколо осей: людина - природа, людина - людина, а нинi навколо
осi людина - суспiльство. Лопатою сучасної лiтератури треба вивертати
грунт соцiальних умов, а не мiстифiкувати традицiї та медунки, запряженi в
жалях i тузi. Думаю, лиш так можна розвивати почуття людської гiдностi.
Досить пам'ятникiв. Люди з лiнивою душею завжди вигадують собi богiв.
Замiсть того, Щоб показувати людину, пишуть про цвiт папоротi, тонкi
натяки мiж рядками перетворюють у...
   - Стiй, гiмназисте! - перебив мене Микола. I засмiявся.-.Але в тобi є
щось генiальне. Воно химерно переплiтається з предковiчно темним.
   Я завертiв корбою преса.
   - Кампанелла сказав би, що я тримаю в руцi штурвал епохи. Як усе це
опошлили...
   - Мрiю, Проколину, про журнал.
   - Вiзьми мене коректором.
   - Та от своїх не переконаю. А сам не справлюсь.

   Iван Деркачук спiвав у всiх європейських столицях, близько десяти рокiв
був окрасою Варшавської опери. До Львова повернувся в похилому вiцi пiд
час вiйни. Свої заощадження вiн потроху витратив, пiдтримуючи обдаровану
молодь, взяту на облiк польською жандармерiєю i загнану в пiдпiлля, i
унiверситетських вчених, якi залишилися без посад.
   Це була невимовне чуйна людина з енциклопедичними знаннями. Природа
зрiдка дарує таку пружнострунну душу i такий високий розум. Олекса
пiдiйшов до мене, схлипуючи, не в силi що-небудь вимовити.
   - Помирає Деркачук,- сказав вiн, трохи заспокоївшись. Ганиш стояв чорно
замислений бiля одвiрка.
   - Пiдемо, Прокопе?
   Я заховав у лахмiття на нарах томик Моатеск'є нiмецькою мовою,- його
Грушевич звiдкiлясь принiс, маючи намiр перекласти кiлька витягiв для
Миколи,- i приєднався до хлопцiв.
   Бiля кам'яницi, де мешкав Деркачук, ходили полiцаї i переодягненi
агенти. Всередину не пускали. Гуртками по п'ять-шiсть чоловiк стояли, тихо
перемовляючись, Деркачуковi друзi й знайомi. Ми зупинилися бiля одного з
гурткiв.
   - Давно вони тут? - запитав Павло, показуючи на полiцаїв.
   - З обiдньої пори. Якийсь доброзичливець дав знати.
   - Бiля хворого є хто-небудь?
   - Усiх попросили вийти. Привезли санiтарку й монаха. Ми вже говоримо:
Деркачук зберiг багато цiкавих документiв, щоденники, листи од вiдомих
людей. Усе пiде з димом.
   - А завтра в польських газетах буде написано, що вiдбулися похорони
видатного спiвака, що проводжало його в останню дорогу багато люду, що, на
жаль, Деркачук жив тiльки сценою i не залишив нiяких лiтературних
матерiалiв
   - Час i папiр усе витримають,- сказав я.
   Я бачив, що всi тут близько знайомi Олексi й Павловi i для чогось менi
треба було з ними заприязнитись. Коло мене стояв юнак з довгобразим
обличчям i витрiшкуватими щирими очима. Ми перекинулись кiлькома фразами,
та продовжити розмову не вдалось, бо до нас наблизилось двоє дiвчат, одною
з них була та, що пiдслухувала нас у Корнятовому льоху.
   - Познайомтеся панове товариство,- запропонував юнак, узявши дiвчат пiд
руки.Марiйка Вiстун i Зоряна Мигельська. Марiйка - музикознавець, Зоряна,-
юнак ввiчливо усмiхнувся,- наша поетична надiя.
   Я вiдчув, що червонiю, але, на щастя, Марiйка Вiстун мене не впiзнала
або тiльки вдала, що не впiзнала. Вона була одягнена в малинову до стану
сукенку, коси скромно пiдхопила синьою стьожкою. Це було таке прекрасне
створiння, що менi перехопило дух, i я не одразу зважився торкнутися її
простягненої руки.

   - Варвари,кинула Мигельська вслiд жандармовi, що минав нас.
   Як багато означають слова, коли ненавидиш! Скiльки викликають
асоцiацiй...
   - Їх послали,- сказав юнак.
   - Варвари! - повторила Мигельська, презирливо надувши губи.
   До однiєї з груп приєдналися Микола з кракiвським лiтератором. Там
почалась жвава розмова. Там обурюються, шукають в iсторiї аналогiй. Тим
часом старий спiвак умирає пiд поглядом агента-монаха.
   Був теплий вечiр. Неосвiтлена вулиця скидалась на якесь казкове
пiдземелля. Ми стояли на протилежному вiд кам'яницi тротуарi. Тихо
стелилися гомони, сновигали полiцаї, побрязкуючи шаблями. Близько пiвночi
до нас наблизився полiцай i повiдомив, що Деркачук помер. Полiцай ходив з
цiєю звiсткою вiд групи до групи, а через десять хвилин рознiс нове
повiдомлення: можна вiддати покiйному останню шану, тiльки прохання не
товктись.
   Монах клячiв над молитовником бiля голови померлого. Деркачук лежав
майже в порожнiй кiмнатi, на низькому дерев'яному лiжку, застеленому
знятим зi стiни килимом. Дверi до сумiжної кiмнати були зачиненi, й до них
нiхто не наважувався пiдступити. Я ще раз глянув на обличчя мерця. Воно
було сумне i ледь-ледь скривлене. Нiби перед смертю старий спробував
повернутися i тут його настиг невгамовний бiль.
   Я зловив на собi Марiйчин погляд. У ньому була боязка цiкавiсть: як я
сприймаю цю картину? Я опустив очi, бо не вiдчував нi жалю, нi болю. Мене
переймало тiльки одне: полiцаї навколо будинку, куди завiтала смерть.
   Ми поверталися разом. Iшли мовчки. Не доходячи до середмiстя, нас
покинула Зоряна Мигельська, потiм юнак з довгобразим обличчям. Я, Олекса,
Павло i Марiйка Вiстун заглибилися у Валову вулицю, i нам уже треба було
прощатися, щоб не показувати, де наш притулок, але й залишати дiвчину в цю
пiзню годину не годилося.
   - На добранiч! - сказав я, звертаючи в провулок.- Менi сюди. Олекса на
мить зупинився у ваганнi, та рушив далi.
   - Щасливо вам! - сказала Марiйка.
   Мене проводжала музика її слiв.

   Ми з Покутським обмiрковано розтягували роботу, але всьому є край. Ось
ми вибрали свої останнi порцiї, одутлуватий полковник заплатив нам грошi,
й ми опинилися на вулицi.
   Весь наступний день я пролежав на нарах з томиком Монтеск'є, немало
дивуючись, що деякi мудрi люди, широко i досить часто розшифровуючи його
думки, не посилалися на француза. Колись я прочитав у журналi статтю
чеського лiтератора про сучасну епiку. Вiн стверджував, що описовiсть поза
рацiональною обробкою почуттєвих даних здатна породити лише натуралiстичну
пародiю на дiйснiсть. Цю ж думку, тiльки висловлену нiмецькою мовою, я
знайшов у томику Монтеск'є.
   "Не хотiлося б на кожному кроцi посилатися на авторитети..." Отак-то
воно. Та я чогось вiрю, що такi люди, вiддалившись од нас через панування
iдей безпосередньої практики, повернуться знову, коли наступить пора
оцiнювати цю практику i осмислювати новi потреби людства. Дiти часто
прагнуть побути без батькiв, тим паче, коли батьки такi молодi духом.
   Повернувся Микола. Зняв сорочку i лiг на нари. Невдовзi Ганиш принiс
яблук. З'ївши одне, замислено почав водити корiнцем по шибцi.
   Я з зацiкавленням стежив, що з цього вийде. Олекса склав бiля печi
хрести, витер пiт з чола, взяв двоє яблук з нар, одне поклав до кишенi,
друге надкусив. Прийшов професор з Грушевичем. Професор роздягся, виклав
газети й брошурки i лiг. Грушевич сiв на цеглину, задумався.
   Я давно зауважив, що, позбiгавшись, хлопцi починають перестроюватися.
Це триває п'ятнадцять-двадцять хвилин.
   Ось Микола потяг якусь брошуру в iсторика, Грушевич зняв з гачка
iнструменти i почав оглядати, чи не поржавiли, Олекса впорався з другим
яблуком, пройшовся уздовж нар i кинувся до картини, Павло вистрелив
корiнцем у бiк дверей, вiдкрив футляр. Провiв пальцем по струнах, вийняв
скрипку i смичок. Сьогоднi менi не хотiлося музики, i я вийшов на вулицю.
   _
   IV _
   "Невiдомий добродiю,- писала Ванда.- Я передчувала, що з Вiктором щось
скоїться. Дiвчинi не годиться так казати, але полетiла б горлицею до того
проклятого Львова, аби турбуватися про свого коханого. Я буду за вас вiчно
молитися - не покиньте його мiж чужими людьми. Окремо переказую, вам
грошi, може, йому треба їсти фрукти, а нинi всюди така дорожнеча...
Скажiть йому,- не знаю, чи то добре,- але я показувала його листи багатьом
у нас в мiстi, один лист навiть надрукували пiд вигаданим прiзвищем у
газетi. Нашi люди не хотять, щоб тамтешнiй народ їх проклинав за вчинки
нерозумних синiв. Але дiти не виннi. Вони мусять... Пишiть, будь ласка,
частiше, як почуває себе Вiктор. Зичу вам щастя!"

   Ми третiй день перебивалися на яблуках. Кривов'яза брали корчi.
Грушевич поїв нас якоюсь мiкстурою, але вона мало допомагала. Тiльки
Грушевич i я ще сяк-так трималися. Миколу перед цим поклав грип.
   - На поштi є на моє прiзвище Вiкторовi грошi,- сказав я.
   Першим озвався Грушевич.
   - Одiшлiть назад, пане Повсюдо.
   Олекса став навкарачки, застогнав i знову лiг.
   - Не годиться брати тi грошi,- сказав Грушевич.
   - Пане Грушевич, розкажiть анекдот. Щось з лiкарської практики,-
попросив Олекса.
   Грушевич кинув на Олексу швидким поглядом i чогось зблiд. Я боявся, що
вiн зараз дасть Олексi ляпаса, але вiн зблiд ще дужче, схопився за живiт,
зiгнувся в три погибелi i заквапився до виходу.
   Не було його з пiвгодини. Коли вiн повернувся, обличчя вже подобрiло i
розм'якло.
   - Розповiм одну бувальщину,- несподiвано зголосився вiн.
   - Залиште ради бога,- простогнав Кривов'яз.
   Грушевич потупився, рушив до Олекси i почав розказувати пошепки.
   - Ха-ха-ха-ха! - зареготав Олекса i тут же, скривлений, злiз iз нар i
понiс вражений недугою живiт надвiр.
   Хто його знає, як ми виглядали б комусь збоку. Але в хлопцях, якi
вирiшили познущатися над людською недосконалiстю, було бiльше
витривалостi, нiж у Кривов'язовому мовчаннi. В цi хвилини вiн нагадував
здичавiлого трагiка.
   На завтра в нас i яблук не лишилось. Завтра буде важкий день.
   - Чогось мене хилить на сон,-сказав я.
   Хлопцi почали влягатись, нiби чекали команди.

   Я здав перепустку, але мене знали всi офiцери в полку, i я вирiшив пiти
до казарми.
   На пропускному пунктi чергував Стефан Сiдлецький. Колись вiн простояв
бiля нас кiлька годин, придивляючись, як ми працюємо, бо й сам був
слюсарем. У вiйну Сiдлецького контузило. Вiн гикав. Мабуть, офiцерська
аристократiя кепкувала над ним.
   - Пан-новi Повсюдi м-моє в-йiтання,- перестрiв мене в проходi
Сiдлецький.- Як ж-життя? В-ви чогось д-дуже п-подалися.
   - Кепсько,покрутив я головою.- Нема роботи.
   - М-менi з д-дому те сам-ме пиш-шуть. Йдiть до дi-да,- так усi в полку
називали командира.-М-може, щось знайдеться.
   Я по-дружньому потиснув йому руку.
   Полковник засiдав з штабiстами. Я опустився на лаву в коридорi. Темнiло
в очах, млоїло. Я мало не падав.
   Минуло близько години. В. Кабiнетi почався гомiн, офiцери виходили
курити. Я переступив порiг. Полковник ще розмовляв з начальником штабу,
батькiвським, наставницьким тоном щось розтлумачував. Вiн кiлька разiв
зупиняв на менi погляд, та не бачив. Але ось начальник штабу вiдступив од
столу, я привiтався.
   - Що вас знову привело до нас?-запитав полковник, видко, ще не забувши,
як я молив його, щоб, крiм мене, взяв на роботу Покутського.
   - Чи не знайдеться яке-небудь дiло?
   Полковник звiвся, втомлено випростався.
   - Нiчого не можу порадити.
   Я не рушав з мiсця. Мнучи шапку, думав: "Тiльки б не впасти". Вiйськовi
витрачають половину життя на умовнi iгри й не люблять комедiантства.
   - Водогiн працює добре,- мовив полковник.- Ви квалiфiкованi
спецiалiсти. Та що вдiєш? Не можу вам нiчого запропонувати. Хоч...
Дивiться самi: треба розiбрати старi туалети й позасипати ями.
   - Згодний,сказав я.
   - Тодi попросiть у чергового iнструменти i приступайте.
   - Але якби ваша ласка, то я взяв би продукти наперед. Тiльки тепер
полковник глянув на мене пильнiше.
   - Я розпоряджусь,- сказав вiн, опускаючи очi.
   ...Коли тобi вкрай погано, думай, що комусь ще гiрше. "Вони десь
нанiвець пропали. Бiднi мої хлопцi..." Я пригортав до грудей пакунок з
продуктами. Вишневе пруття за пазухою терпко поколювало шкiру. Я то
пiдбiгав, то йшов повiльнiше, вiддихуючись, то знову пускався пiдтюпцем.
Чому нiхто з психологiв не напише дослiдження "Людина в бiдi"? Це була б
надзвичайно актуальна книжка. Грушевич клявся, що Живецький крутив головою
i силкувався дiстати рукою до очей.
   - Це рiдкiсний рiзновид захворювання,- твердив вiн з нар, випнувши
по-старечому гостру, роздiлену надвоє бороду.
   Закiнчив вiн тим, що тепер можна смiло йти по Вiкторовi грошi. "Тепер
можна..."
   - Вже завтра,- сказав я. Наблизившись до нього, я розгорнув пакунок з
їжею: - Дiлити все? Грушевич здивовано пiдняв брови.
   - Дiлiть, пане Повсюдо,- мовив вiн, чогось випнувши груди.- Все...
   Покладатися на нього як на лiкаря я все-таки не наважився. Я загрiв
води i половину хлiба роздробив на юшку. Всi повертали голови i дивилися
тужними очима, не розумiючи, що я чарую. Я розлив юшку в горнята, дав
вистигнути, тодi рознiс кожному.
   - Даремно ви мене не послухали,- мовив Грушевич з сумом i звiв очi до
стелi.

   На прохiднiй мене чекав Сiдлецький.
   - П-пане П-повсюдо! Сюди переб-базовують ще два полки. П-поспiша-шайте
на П-пiдзамче. Й-їм треба л-лагодити буд-динки.
   Я подякував.
   - Постараюся i вам стати в пригодi.
   - Вже нi,заперечив Сiдлецький. Я п-подаю рап-порт. Над солдатами
збиткуються, казав вiн не ховаючись. Нищать людей. Командир полку чоловiк
побожний i добрий, але офiцери казяться вiд бездiяльностi, поринають у
звади, знущаються над пiдлеглими. Начальник штабу - картяр i сука.
Полковник його побоюється i дивиться на все крiзь пальцi Начальник штабу
пiд'юджує проти нього офiцерiв.

   "Якщо починається гризня мiж посiпаками, мусять бути якiсь змiни".
   Я розiбрав один з офiцерських туалетiв i пiшов на Пiдзамче. На будинках
справдi висiли оголошення. Я, очевидно, наймався першим, бо квартирмейстер
вiд нудьги влаштував менi справжнiй допит.
   - Поляк? - запитав вiн.
   Вiн наскрiзь пронизував мене поглядом. Я подумав, що цим поглядом вiн
мiг примушувати казати те, що йому хотiлося вчути.
   - Так, єстем поляк.
   Капiтан випитував, чи був я на фронтi, де воював, у якому чинi
демобiлiзований, чи не служив у галицькiй армiї, чи не був на сходi. На
останнi запитання я впевнено вiдповiдав, що нi, i капiтан записав моє
прiзвище.
   За Покутським я поїхав каретою. Старий оторопiв, побачивши мене з
їздовим. Я його майже витрутив з хати, на ходу розповiдаючи, як поводитися
з квартирмейстером. Потiм через усе мiсто пiшов до Адама за продуктами.
   Хлопцi вже снували по льоху. Я зрадiв, що й Микола пiднявся. Олекса
вуглем компонував нову картину. Грушевич варив чай з вишневих прутикiв i
слухав художника.
   - На руїнi, пiд цiєю одинокою колоною, я намалюю грека-жебрака. Уявiть,
як це буде контрастувати. Минуле i сучасне Грецiї.
   Iсторик, зiпершись плечима на стiну, розмотував струни для Ганиша -
музикант натягував на скрипку новий комплект.
   - Є робота, хлопцi,- гукнув я з дверей.- Треба сказати, що ти поляк i
не був за Збручем.
   Усе полишивши, Грушевич, Ганиш i Чорнота пiшли до мiста. А наступного
дня ми сушили сухарi. Почалась iнфляцiя. Колись для мене за цим словом
ховався якийсь потворний рiзновид гадюки. У мiстi зчинилась панiка, грошi
знецiнювалися з катастрофiчною швидкiстю. Пiсля роботи ми ходили по
ярмарку i виторговували хлiб. Напакованi сухарями торбинки пiдвiшували на
стелi, аби не дiстали щури. Ми запасли сушених груш, в'яленої риби.
Грушевич без угаву торохтiв, що знецiнення нiмецької марки, яка досi
перебувала в обiгу, примусить польський уряд вжити спiшних заходiв, що,
можливо, до влади прийде революцiйнiша партiя, яка вiзьметься за економiку
й на окраїнах.
   У льоху появилися свiжi газети. В них про iнфляцiю i згадки не було,
але ми це тлумачили по-своєму: властi бояться викликати заворушення.
Мовчання - це ознака страху i безпорадностi.
   - Економiка - це такий кiнь, якого не втримаєш нiякою уздою,- заявив
професор.

   - Треба чекати змiн,- пiдхопив Грушевич.
   Микола, який останнiм часом усе частiше ночував з нами, чогось
усмiхнувся. Ми зустрiлися поглядами. З виразу його обличчя я не мiг
збагнути, що вiн думає, i про всяк випадок сказав: '
   - Все-таки я не радив би вiдпускати ремiнцi. Секрет далi ярмарку не
пiде. Якби щось мало перемiнитися, то вже i тут би знали.
   - Отож,озвався Микола.
   Менi стало приємно, що потрапив, у тон Миколиних думок.
   Та взагалi ми ожили. Олекса намалював гiгантську колону на руїнi, Павло
щовечора награвав на скрипцi, Грушевич зворушливо упадав бiля Живецького,
грошi якого ми завбачливо розпустили.
   Для мене особисто старалась Вiкторова Ванда. Вона називала мене
батечком, добродiєм i квiтиком. Я написав, що Вiктор починає видужувати,
бо Грушевич таки переконав нас, що органiзм Живецького "витримав кризу".
   Кривов'яз пiсля голоду подобрiшав, як улещена теща. Вiн жартував,
смiявся, намагався кожному сказати що-небудь приємне.
   - Все минеться,- запевняв вiн, захопленим зором обводячи нари, збираючи
у веселi снопи дрiбнi зморшки навколо очей.
   Ми щовечора розкошували над казаном з вишневим варом, ще бiльше почали
дорожити пiдвальними задумливими сутiнками i нашими невибагливими
розмовами. Ми говорили про те, що поляки продовжують у мiстi облави,
очищаючи його вiд бездомних. Цих неборак партiями гнали в концентрацiйнi
табори. Ми потай втiшалися, що тут, у самому серцi Львова, нiхто не
здогадається нас шукати. Ми були вдячнi бруковi старовинно