чого подiбного з дiвчиною свого кола, тому менi було соромно за нього перед Зiною i навiть перед Афонькою, хоч той сидiв мовчки, спиною до нас i, здавалося, нiчого не помiчав. Що ж до Зiни, то я побачив, що їй подобаються цi брутальнi жарти. Вона хихикала й далi, щоки їй пашiли вiд задоволення, а гарнi карi оченята раз у раз хитрувато косились на веселого панича. Анемподист до того знахабнiв, що, коли ми проїздили якимось малолюдними, зарослими акацiями провулком, чмокнув Зiну в щоку. Це вже було занадто навiть для Зiни, i вона, щоб прохолодити якось панича, скрикнула: - Пустiть, безсовiснi! Їй-бо, он бариня обернулась i дивляться!.. I по-сiльському так одштовхнула Анемподиста лiктем у груди, що той мало не випав з брички. Афонька, не обертаючись, ворухнув правою рукою, нiби хотiв почухати потилицю, але роздумав i, смикнувши вiжками, гукнув на коня: - Но, милый! Пошел!.. У театрi було повнiсiнько народу. Але публiка - студенти, молодi народнi вчителi, ремiсники, мiщани, базарнi перекупки й дрiбний служилий люд - явно не подобались Калерiї Олександрiвнi. - Oh mon dieu! Quels paysans, quels parvenus ! - промовила вона до Миколи Миколайовича, який теж здивовано лупав банькатими очима по сторонах i не знаходив нiде знайомих облич, крiм кiлькох земських дiловодiв та_ _повiтового ветеринара. Зате я був на сьомому небi. В ложi менi випало сидiти поруч Мерi. Ще нiколи я не сидiв так близько бiля неї! Коли пiдняли завiсу й почалась вистава, я, дивлячись на сцену, бачив водночас i профiль Мерi. Я бачив краєчок її високого чола, довгi густi вiї, коси, що спадали їй з плiч, гарнi, мов рiзьбленi, пальцi, якi тримали програму; менi здавалось навiть, що я чую її рiвне, спокiйне дихання i нiби вiд нього легко й приємно пахне якимись не нашими квiтами. Однак i дiя на сценi з першого ж моменту захопила мене. Я ще нiколи не бачив українського театру, i все в ньому було для мене нове. Проте в сюжетi п'єси "Невiльника", яку сьогоднi ставили, я скоро пiзнав Шевченкову поему "Слiпий". Хоч i тьмяно, але я пам'ятав її з дитячих лiт, коли слухав, як батько читав "Кобзаря". Старий, чесний Яринин батько, що його грав бенефiцiант Саксаганський, щире кохання Ярини й її названого брата Степана, сцена прощання з Степаном перед вiд'їздом його на Сiч - так зворушили мене, що я довго не мiг оговтатись, коли впала завiса i антракт повернув мене з далекої козаччини в освiтлену електрикою сучасну залу, де серед публiки впадали в очi бiлi мундири пристава та кiлькох околодочних мiської полiцiї. Калерiя Олександрiвна, яка пiд час дiї раз у раз зверталася до Миколи Миколайовича, то навiть до Анемподиста: Je ne comprend pas - qu`est ce qu`il dit - була невдоволена з вистави i через те неохоче пила чай, який разом з бутербродами, тiстечками й цукерками принесла на тацi з буфету Зiна. Миколу Миколайовича не покинув апетит i тут: вiн зi смаком поїдав бутерброди й тiстечка i, запиваючи чаєм, дiлився враженням: - Що ж - артисти непоганi, нiчого не скажеш, але сама п'єса i цей їхнiй малоросiйський дiалект - страх який примiтив! Нащо вже Зiнi - i тiй не подобалась вистава. На початку першої дiї вона стояла коло дверей ложi i iз-за портьєри спостерiгала "кумедiю". Та раптом вона так голосно пирхнула, що не тiльки я з Мерi, а й Микола Миколайович здивовано обернулись. Я навiть подумав: невже Анемподист наважився й тут, за спиною батькiв, повторити свої штуки в бричцi? Та виявилось, що Зiну розсмiшило iнше: - Чудно, як ото артисти по-мужицькому разговори балакають! - крiзь смiх вимовила Зiна i вибiгла в коридор досмiюватись. Маленьку Кiтi теж смiшили мужицькi слова, якi вона чула тут не тiльки зi сцени, а й вiд декого з публiки пiд час антрактiв, але вона була задоволена вже з того, що її також узяли з дорослими до театру, тодi як могли б лишити й дома. Одна тiльки Мерi мовчала. Вона уважно стежила за виставою i з цiкавiстю розглядала незвичну їи простувату публiку. Коли зi сцени полинула в залу пiсня молодого слiпого кобзаря: I згадав Степан в неволi Свою Україну. Нерiдного свого батька Ще й сестру Ярину,- по менi наче пройшов електричний струм. Мерi, очевидно, помiтила це i спитала пошепки: - А вам, Ваню, певно, дуже подобається це? Що крилося в її запитаннi, я не встиг добрати, бо саме наближалось трагедiйне розв'язання п'єси, але вже те, що вона нiчого не сказала на моє запальне ствердження, - видалось менi за ознаку мовчазної солiдарностi зi мною. Я не мiг припустити, щоб Мерi не зворушила драма ослiпленого в турецькiй неволi Степана, його поворот на Україну, де в цю пору розiгнано Сiч i запроваджується крiпаччина, несподiвана зустрiч засмученої розлукою Ярини з коханим, але вже слiпим Степаном, i, нарештi, незвичайний їхнiй шлюб. Коли Степан, Ярина i старий батько стали в кiнцевiй дiї разом з сiльським натовпом навколiшки й заспiвали: Дай нам, боже, дай iз неба, Дай, чого нам бiльше треба,- Дай нам миру i спокою Пiд могутньою рукою,- якiсь спазми стиснули менi горло, i я мало не заридав вiд досi невiдомого, надмiрно великого почуття. Передо мною був на сценi не тiльки Степан - колишнiй козак, а тепер слiпий, безпорадний кобзар-жебрак, а враз постав увесь цей мужицький, топтаний панами народ, що заступив колись своїм трупом шлях туркам i татарам i прогримiв своєю звитягою на весь свiт. Знесилений i кволий, знекровлений i ослiплений, вiн благав собi навколiшках, простягаючи до байдужого неба руки, тiльки миру i спокою, а новi - свої й чужi - пани вже готували для нього крiпацтво... I я вiдчув себе нараз, як i багато, мабуть, хто в залi та на гальорцi, часткою цього скривдженого, знедоленого народу... Коли почала тихо. спускатись завiса, в театрi зчинилось щось неймовiрне. Звiдусiль зiрвалась така буря оплескiв та вигукiв, що Калерiя Олександрiвна майже зомлiла. Вона злiсно скривилась i затулила пучками свої тендiтнi вуха. _А_ в залi, й надто на гальорцi, все шаленiло. Глядачi повставали з мiсць i кричали: "Браво!", "Слава!". Якийсь студент у вишиванiй сорочцi пiд тужуркою вискочив на крiселко i несамовито горлав: "Заповiт"! "Заповiт" просимо!" - i до нього, притримуючи пiхви шаблi, сквапно протискався околодочний наглядач... Коли вдруге пiдняли завiсу й на сцену вийшли, низько вклоняючись, Саксаганський з артистами, жар загального пiднесення дiйшов апогею. На сцену кидали квiти, хтось на гальорцi так розчулився, що почав метати артистам великi антонiвськi яблука i мало не попав у пiдстрижену "ножиком" голову пристава, який стояв у першому рядi i настирливо махав комусь рукою за лаштунки. Кiлька голосiв у залi з рiзних мiсць непевно й розбiжно почали спiвати "Як умру, то поховайте"... Заносилось на скандал або демонстрацiю, i в ложi всi повставали, щоб iти. Пiд цей галас Мерi, пiдводячись з стiльця, спитала мене тихо: - А ви б згодились стати Степаном, якби я була Яриною? - Безперечно! - в захватi вiдповiв я, мало не застогнавши вiд божевiльного щастя, що раптом сповнило моє серце вiд її слiв. Але Мерi пильно подивилась на мене, примружила очi й усмiхнулась. I я завмер вiд її посмiшки. Щось хиже, як у кiшки, коли вона схопить мишеня i ось-ось запустить у його тремтяче м'ясо пазури, блиснуло на мить у зелених очах Мерi. 1 вона таки запустила свої пазурки глибоко в мою душу. - А я б... я б нiколи не могла стати отакою "Яриною". Мерi грубо, нiби копiюючи когось iз дiйових осiб п'єси, вимовила це iм'я, що вже стало менi дорогим. - Хiба вам не здається, що це занадто банально? - жбурнула вона менi на прощання заучену вiд когось фразу, яку я вже не раз чув з її уст, i, одкинувши рвучким рухом голови свої коси назад, подалась за Анемподистом, що останнiм виходив iз ложi. Я навмисне затримався, щоб змiшатися з публiкою i не попастись бiльше на очi Кузьмiним-Караваєвим. Менi плюнуто в душу, i саме тодi, коли моя душа в поривi святої наївностi найбiльше розкрилася перед Мерi. Але i враження вiд вистави було таке велике, що не могло розвiятись навiть пiсля цiєї образи. Рiзнi, протилежнi думки й почуття роїлись у моїй головi, i менi треба було як слiд у всьому розiбратись. Темними вулицями и провулками я повагом iшов додому, думаючи воднораз i про Мерi, i про Ярину, i про Степана, i про весь мiн народ... Отут би вже й поставити крапку i бiльше до Кузьмiних-Караваєвих - нi на порiг. Та треба було, мабуть, дiстати ще одного доброго стусана, щоб я остаточно повернувся на те мiсце, де менi й належало бути. Днiв через три я знову пiшов надвечiр до Кузьмiних-Караваєвих. Не можна ж бо, справдi, так раптом, без видимої причини зникнути й дати привiд до всяких пересудiв. Що подумав би Анемподист, який усе ж непогано до мене ставився? Вiн, безперечно, сприйняв би моє зникнення як бойкот, як демонстративний осуд його поводження з Зiною, або, ще гiрше, - за скритий прояв ревнощiв до цiєї гарненької, але бридкої менi пiсля її смiшкiв у театрi Зiни. Та й самiй Мерi треба було показати, що хай, мовляв, не дуже заноситься своїми кошачими зеленими очима, якi тепер для мене нiщо перед незрiвнянною красою душi мужицької Ярини! Але це треба було передусiм практично довести самому собi - виявити, чи тi очi ще ваблять мене, чи я вже звiльнився з-пiд їхньої страшної влади. Я прийшов, як виявилось, дуже до речi, бо Микола Миколайович, Анемподист i великий аматор преферансу, наш повiтовий полiцейський справник Слатiн саме сiдали на верандi за ломберний столик, щоб почати "пульку". - Ну, ось i четвертого партнера бог послав! - радо вигукнув одягнений у бiлий, свiжовипрасуваний костюм Микола Миколайович i показав менi за столиком мiсце насупроти себе. - Ласкаво прошу! Хоч грали тут "по маленькiй", тiльки для розваги, i я пiд керiвництвом Анемподиста опанував уже правила гри i не боявся пошитись у дурнi, але грати менi не хотiлося нi ранiше, нi тим бiльше тепер. Гра - повiльна, забарна, а менi так кортiло мерщiй стати до словесного турнiру з Мерi, яку я зустрiв на схiдцях веранди. Вона усмiхнулась менi пiдкреслено привiтно й пильно подивилась на моє лице, немовби в театрi нiчого не сталося мiж нами. Нiж грати в преферанс у таке елегiйно-чудове надвечiр'я, я охотнiше погодився б навiть постояти мовчки коло Калерiї Олександрiвни, яка в глибинi веранди, боячись одночасно i сонця, i протягiв, сидiла в плетеному крiслi й читала черговий французький роман. Я нiколи не бачив у її руках iнших книжок, i менi здається, що читати все не по-французьки написане, навiть i росiйську класику - вона вважала за "моветон". Як i завжди, вона велично простягла менi до поцiлунку руку i попросила покликати Кiтi, яка вiддалiк на алейцi бавилась у серсо2. Я радо виконав її доручення, IIле це не врятувало мене вiд картярського столика, де Микола Миколайович уже взяв iз свiжої колоди карти й урочисто проголосив: - Вiсiм чирва! - Пас! - невдоволено буркнув на вiдповiдь хрипким басом огрядний справник, ворушачи, як прусак, довгими, Хвацько закрученими вгору вусами. Я бачив його в Кузьмiних-Караваєвих не раз, i, скiльки пам'ятаю, йому завжди не щастило в карти. Вiн тяжко переживав свої копiйчанi програшi i, щоб приховати вiд iнших хвилювання, раз у раз вискакував з-за столу й бiгав до телефону. Вiн дзвонив то до полiцейської управи, то до пожежної команди, то раптом на вокзал чи, нарештi, в тюрму. Бачачи його перший раз, можна було подумати, що вiн, обтяжений державними обов'язками, почував себе в нашому тихому повiтовому мiстi, як на вулканi, весь час сподiваючись заколотiв, пожеж, катастроф i втеч з тюрми. Вiн i сьогоднi через пiвгодини вже розпочав свою бiганину до телефону, вiд чого став Позiхати не тiльки Анемподист, але й сам Микола Миколайович. Про мене ж - годi й казати. Я ненавидiв його не стiльки за те, що вiн був у повiтi найвищим полiцейським стовпом (у мене ще не було тодi конфлiктiв з полiцiєю), скiльки за неможливе затягання гри. Тим-то я дуже зрадiв, Коли на верандi з'явилась iз самоваром у руках Зiна й почала на великому столi готувати вечiрнiй чай. Це могло на якийсь час перервати гру, а може, й зовсiм звiльнити мене вiд неї. - Вiст! - вигукнув, повернувшись од телефону, заклопотаний справник i пiднiс руку з жировим королем. У цей час десь у дворi люто загавкав Рекс i забряжчав ланцюгом, на якому його тримали вдень. Це був здоровезний, дворовий псяра, гроза жебракiв, прохачiв i всякого дрiбного люду, що боязко заходив iнодi в подвiр'я земського начальника. Мабуть, чуючи нюхом мою плебейську породу, Рекс недолюблював i мене, i незважаючи на мої частi вiдвiдини, завжди сердито гарчав, тiльки-но з'являлась у дворi моя постать. Зараз вiн шаленiв од лютi, не маючи через ланцюг змоги пошматувати зухвалого нахабу, що перся з двору до хвiртки в панський сад. Я саме спасував у картах i прислухався до собачої гавкотнi, коли хвiртка рипнула i з неї вийшла, несмiливо озираючись навкруги, сiльська баба. З свого мiсця я перший побачив її чорну керсетку, мережану сорочку й темну, зав'язану вгорi хустку. Тихо ц обережно переступала вона, як по ковзькiй кризi, по присипанiй пiском алеї, наближаючись до ганку. Майже нечутно звелася сходами нагору й стала край веранди. Зiна, побачивши її, впустила з несподiванки чайнi ложечки на стiл i кинулась їй назустрiч, немовби хотiла перейняти стару. - Нiззя. Нiззя сюди, мамо! Iдiть на кухню пiдождите. - Стривай, доню, менi до панiв треба. - Та нiззя ж, кажу! - заступила їй дорогу Зiна, червонiючи по самi вуха за свою матiр.- I як то ви, мамо, претесь, не питаючись, буцiм це вам десь у селi!..- дорiкала вона старiй i, щоб виправдатись якось перед панами, обурено висловила здогад: - Це чи не Афонька здуру пустив їх сюди?.. - А в чому, власне, рiч? - спитав, обертаючись на стiльцi, Микола Миколайович i поклав на стiл, карти. Це збадьорило стару. Вона ступила крок наперед i низько вклонилася. - До вашої милостi, паночку,зробiть ласку, пустiть Зiньку... - То-есть, как зто - сделайте "ласку"? Куда пустить? Зачем? - Та отож я i кажу: дiвка вже на порi стала, скоро вже й рушники подавати треба... - Постой, постой, матушка! Зто какие же "ручники"? - i, обертаючись до справника, спитав, що означає "на порi". Справник пошепки, оглядаючись скоса на Калерiю Олександрiвну й Мерi, пояснив це, видимо, якось по-своєму, бо лице Миколи Миколайовича видовжилось, i вiн перевiв свої очi, якi вiд подиву стали ще лупатiшими, на зашарiлу Зiну. - Пiкантно! А я i гадки не мав... - Та це ж вони говорять,- втрутилася Зiна, вiдчуваючи щось недобре в поясненнi справника,- вродi як замiж треба мене видавати... - Замуж? - не сходив з дива Микола Миколайович.- За кого - замуж? - Та за Данила ж! Там такий роботящий парубок...- стрепенулась стара, зрадiвши, що розмова пiдходить нiби до дiла. Однак Микола Миколайович i далi не мiг нiяк добрати ладу: Позволь, матушка! Допустим - замуж, но к чому приплела эти свои "ручники"? Стара вибачливо усмiхнулась, немовби це не пан, а дурне дитя бозна-що лепетало, i повчально промовила: - Не плетуть їх у нас, паночку, а - тчуть. А потiм сама дiвка їх вишиває. Закон так велить. - Це щоб старостам подавати... - вдруге пояснила 3iна, соромливо потупивши очi. - Хоть убейте, ничего не понимаю! - знизав плечима Микола Миколайович. -- "Сначала чтут, а потом вьiшивают! Девка какая-то, старосты почему-то... И вдобавок утверждает еще, что этого закон требует!.. Вы нонимаете, Никанор Петрович, что-нибудь в этой околесице? - залупав очима на справника Микола Миколайович i похитав головою...- До чого ж бестолковьiй народ! Двух слов Связать не может!.. - Нет-с, это не то! - авторитетно заперечив справник i пiдвiвся з стiльця. Вы вот либеральничаете с ними, Николай Николаевич, а я всегда говорил й говорю - этому народу нельзя спуска давать! Пройшовшись по верандi, щоб трохи прохолонути вiд гнiву, який на нього наганяла своєю присутнiстю баба-мужичка, справник метнув на неї обурений погляд i безапеляцiйно сказав: - Я-то ведь знаю их! Ни одного порядочного человека во всей деревне не найдешь! Все мошенники, обманщики, лгуны!.. Баба потерпала вiд страху, бачачи, як розлютилося начальство. Адже всi його гнiвнi слова вона сприймала на свою адресу. Чи вона не розчула, чи не второпала останнiх слiв справника, але звела вгору, як на молитвi, очi й перехрестилася. - Матiнко божа! Уже й чаклуни! Та я й не чула, щоб у нашому селi хто до чаклування вдавався. Ось хоч i забожусь на тому! То вже, папочку, ви надарма таку пеню на мене наводите... - Слышите, слышите! - трiумфуючи, мов пiймав бабу на гарячому, звернувся до всiх справник, потрясаючи в повiтрi руками. - Врет и не краснеет! Слышите: я подвел ее под какую-то пеню за что-то! А ведь я ее, мерзавку, первый-то раз в жизни вижу!.. Нет, только вот так их всех держать! - i вiн стиснув мiцно кулака, блиснувшiї масивною обручкою на волосатiм пальцi. - А що таке "чаклуни"? - тихо спитала мене збоку Мерi i, почувши мою вiдповiдь, аж застогнала, регочучи. Она говорит - "колдуны",- згинаючись од смiху, намагалась пояснити Мерi справниковi, але той, не розумiючи гаразд причини смiху й невдоволений, що в розмову лiзуть молодшi, сердито обiрвав її: - Да я же собственньїми ушами сльїшал только что, как она сказала "щелкуны", а не "колдуны"! Вiд цих "щелкунiв-колдунiв" гучно реготав тепер, заплющуючи очi, й сам Микола Миколайович. Його почала навiть потiшати кумедна Зiньчина мати, i вiн був не вiд того, щоб його й далi смiшили, та й хотiлося подратувати Никанора Петровича: вiн ставився до справника трохи iронiчно, вважаючи в глибинi душi за обмеженого реакцiонера й бурбона. Через те Микола Миколайович навмисне напустив у свiй голос штучного меду i досить прихильно спитав стару: - Так, значить, замуж, матушка? Мн-да... А кто же он, зтот герой романа? Как его?.. - Нi, не за Романа, а за Данила, за Бондаренка. Там такий... - Уверен, что такой же негодяй, как й все! - перебив бабу справник, що нiяк не мiг досi очуматись. - Та вiн же, як i батько його покiйничок - нехай царствує,- бондар, i добрий бондар, а ви на нього чогось отак визвiрились...- спробувала було захистити репутацiю свого майбутнього зятя баба, але справниковi при останньому бабиному словi урвався терпець, i вiн, забувшись, гаркнув на бабу: - Молчать! Становище набирало небажаної гостроти, i Зiна вирiшила сама перепросити перед справником за свою недотепу-матiр. - Звинiть їм, пожалуйста! Вони, як необразованi, темнi, сказать, то нiякого обхожденiя не iмiють...- i до матерi: - I чого ви, мамо, з своїм Данилом лiзете, даже не понiмаю! - Но тебе-то зтот Данило нравится? - спитав Зiну Микола Миколайович, бажаючи повернути на смiшне. - Нужнi вони менi з тим Данилом! - образливо закопилила губу Зiна.- На таких Данил у городi й не гляне нiхто! Я весь час мовчав. Мене не смiшила розмова Зiньчиної матерi з Кузьмiним-Караваєвим та справником. То були два рiзнi свiти, що нiколи не могли порозумiтися. Мiж ними була така страшна прiрва, яку годi переступити. А коли хто й пробував переплигнути, як Зiнька, той калiчився набезвiк. Та як же мiг я опинитись на панському боцi цiєї прiрви, коли менi годилось би стояти поруч цiєї баби, що так нагадувала i своїм виглядом, i своєю мовою мою матiр? Це ж вона, моя покiйна мати, сказала колись менi, як свiй заповiт: з панами не водись, з багатими не знайся... Як же я мiг переступити через її останнє святе слово?.. Бачачи, як iз Зiньчиної матерi роблять тут посмiховисько, я почував сором за те, що сидiв за одним столом iз справником та Кузьмiним-Караваєвим, i водночас обурення. Дух бунтiвничих Базарова й Волохова, пригашений в менi дворянськими очима Мерi, дух палкого Iнсарова знову сповнювали мене, але вже не тiльки як уподобанi лiтературнi образи, а як частина моєї душi. Вони переплiталися мiж собою i виливались у якесь нове, ще не гаразд усвiдомлене почуття, яке почало клекотiти в менi пiсля недавньої вистави українського театру. Я спалахнув i пiдвiвся, коли справник крикнув на бабу "молчать!". Та цього нiхто не помiтив, бо тодi увага всiх була звернута на нещасну Зiньчину матiр, що стояла, як на позорищi, серед веранди. З неї смiялися, кепкували, на неї гримали, ось уже й рiдна донька вiдкинулась од неї i ладна була зо всiма ганити свою засмучену матiр. - Бодай же тобi, доню, добра не було, як ти так образувалася в тому городi! - сказала тихо стара на останнi зухвалi Зiньчинi слова, а менi аж мороз пройшов поза шкiрою. "Образувалася"!.. Та це ж достоту слово моєї матерi, що колись вона з докором сказала менi, як перший раз я приїхав додому з гiмназiї. I такi ж сльози, як зараз у Зiньчиної матерi, полились тодi в моєї матусi! Гiркi сльози образи й жалю... Зневажена, скорботна й похила, пiшла вона схiдцями геть, низько схиливши голову. I тодi враз щось стиснуло Моє серце. Таж це пiшла назад од Зiньки на село не тiльки Її мати,- то поверталась до своєї далекої могилки на сiльському кладовищi i моя матуся. Єдина, неповторна... Я з грюкотом одсунув стiльця й прожогом кинувся за нею. - Куди ти? Чекай! - крикнув менi позаду Анемподист. скочивши з мiсця, та я i сам спинився на першiй сходинцi. Я оглянув їх усiх, починаючи вiд Мерi, на якiй затримались востаннє мої очi, i з невiдомою менi силою, що виросла десь у моїх грудях i сама промовляла за мене, сказав: - Я не можу бути там, де зневажають мiй народ! Цi слова прохопилися в мене скоромовкою, як заздалегiдь приготована фраза, i вiд хвилювання голос мiй кумедно зiрвався на словi "народ". Хоч у тому станi я не годен був нiчого бачити перед собою, але iронiчну посмiшку Мерi я все ж таки помiтив. I це розв'язало все. Не тямлячи себе, я, захлинаючись, майже крикнув, мов дав гучного ляпаса: - Таж ви... ви всi тут не вартi... Не вартi й брудного мужицького нiгтя цiєї баби! Позад мене iстерично зойкнула Калерiя Олександрiвна, кричав, розмахуючи руками, справник: - Ось до чого доводить лiбералiзм!.. - Та мене як одрубало вiд них. Коли ми вдвох iз Зiньчиною матiр'ю переходили через двiр, Афонька стояв коло Рекса, що вже настовбурчив на нас гострi вуха. Афонька зацитькував пса, звiльна гладячiї його по спинi. Коли ми наблизились, вiн подивився смутними очима на стару i тяжко зiтхнув: - Эх, милая! Поди, не легко-то с барами договориться! Я пiдбiг до Афоньки i мiцно потиснув його зашкарублу, здорову, як у ведмедя, долоню. Афонька за звичкою пiдняв другу руку почухати пiд шапкою i невиразно, чи то нiяковiючи, чи виправдовуючись, промимрив: - Чего уж там!.. Это, стало быть,- к примеру, как значит, если понять человека нужно... Вiн подався в сутiнках червневого вечора до стайнi, а я з Зiньчиною матiр'ю вийшов з двору Кузьмiних-Караваєвих... - От i вся вам казочка! - закiнчив, журно усмiхаючись, гiсть.- Добрих фей у нiй мало, та де їх було i взяти нам у тi часи, але про всяку чортiвню, що водилась у тодiшньому життi, я розповiв вам таки багато. Семикласник Юрко, забувши про закордонний фiльм, якого хотiв сьогоднi подивитись, i неприготовану алгебру, слухав старого, затаївши дихання. Не все в цiй розповiдi було йому цiлком зрозумiле, про багато чого вiн почув сьогоднi вперше, але враження було велике, i вiн, дарма що оповiдання скiнчилось, ще не мiг зiйти думкою на щось iнше. - Ну, а як же далi, дядю Ваню? - спитав вiн за хвилину.- У восьмому класi ви знову сидiли на однiй партi з тим Анемподистом. - Нi, бiльше я не бачив нi Анемподиста, нi Мерi, нi кого iншого з їхньої сiм'ї. Чи Кузьмiн-Караваєв дiстав пiдвищення чином, чи з яких iнших причин, бо саме почалася тодi перша iмперiалiстична вiйна, тiльки наприкiнцi лiта вся їхня сiм'я виїхала з нашого мiста. Справник Слатiн лишався в нас i, видимо, щось казав про мене директоровi гiмназiї, бо той почав пильно приглядатись до мене. Та я знову був першим учнем у класi i скiнчив гiмназiю з золотою медаллю. Через три роки революцiя, що вибухнула в нашiй країнi, змела i того Слатiна. Гадаю, що й Кузьмiних-Караваєвих десь змило теж далеко з нашої землi. Гiсть пiдвiвся прощатись, але тут його затримав ще на хвилину Михайлик, який давно вже розв'язав арифметичну задачу i затаївся, нишком слухаючи й собi оповiдання пенсiонера: - А чого ж ви, дядю, того справника не вбили? Я б на вашому мiсцi його з пiстолета або з автомата - рраз i нема! Гiсть усмiхнувся i погладив Михайлика по головi: - Сплохував я, виходить, хлопче. Нiчого не скажеш! Визнаю... Ну та ви, бачу, такi ростете, що не сплохуєте, як буде треба! Авжеж нi?..