а самому краєчку рядна скулилась у старечий кулачок Славiна i нечутно дихала. Горобенко глянув на її маленький клубок, i йому знову чогось стало її жаль. Звичайно на кораблях пiд час аварiї перше мiсце на рятувальних човнах дають жiнкам i дiтям. Якого ж чорта Кричеєв затуляє дiрку в нашому ковчезi такими нужденними безпорадними жiнками?.. Це в лiпшому разi безглуздо, а то й просто жорстоко... Хазяїнiв у хатi не було, тiльки з печi, затаївши дихання, цiкаво дивилась долу кудлата бiлява голiвка й чорненькi очi пiд двома кiсками - мишачими хвостиками. Побачивши, що Горобенко встав, вони боялися й поворухнутись. У хатi важко пахло потом, печеним хлiбом i ще чимось незнайомим, що вiд нього сморiд аж повис у повiтрi й тисне на груди. Горобенко поспiшив одягнутись i вийшов на подвiр'я. Довкола мляво, не поспiшаючись, без пристрастi й гарячковостi точилось щоденне селянське життя. Горобенко сполохав кури й пiшов до ворiт. Через вулицю до нього важкою ходою простував Гарасименко з бiлявим повновидим чоловiком у потертому, заношеному пiджацi. - Драстуйте... А це наш учитель... Може, поки там зберуться, подивитесь школу й читальню. Це недалеко зцюдова. Чоловiк у пiджацi з-пiд лоба пильно пробiг сiренькими очима по Горобенковому обличчi й нерiшуче простягнув руку: - Микола Батюк. - Добре, я з охотою пiду. Куди це? Батюк знову пильно пробiг по обличчi й кашлянув. - Прошу. Я вам покажу. - Ну, то ви йдiть собi, а я в iсполкомi накручу. - Гарасименко повернув назад i, трохи загрiбаючи правою ногою, подався до майдану. На зеленому тлi дерев великим будяком палахкотiв пiд сонцем його бордовий плюшевий кашкет. Батюк якийсь час iшов мовчки, добираючи слiв для початку. Вiн iнодi одходив трохи осторонь i тодi скоса, винюхуючи, оглядав Горобенкiв профiль. Йому було нiяково мовчати, хотiлось багато сказати хоч i комунiстовi, але ж усе-таки українцевi, але, як зайти, вiн не знав. Вихiд знайшовся раптом. Горобенка почало неприємно смоктати в животi, витягувати вiд горла, й вiн, забувшись, прошепотiв до себе: - Ах, чорт його знає, хлiба забув узяти. Батюк радiсно стрепенувся. - Ви ще не снiдали? Так ходiмте, будь ласка... Ось моя хата... Його молоде, прищувате обличчя стало одразу наївно-щирим, немов ще бiльше помолодшало. Вiн уже не дивився з-пiд лоба. Його трохи лукавi очi дивились просто й кутиками посмiхались. - З'їмо нашого кандьору... У хатi за столом Батюк зовсiм позбувся соромливостi, й за кандьором полились безкiнечнi скарги. - ...Тут взагалi дуже тяжко. В ячейцi - росiяни, а коли i є хто з наших, вродi Гарасименка, так усе'дно - русифiкатори. Горобенко мимоволi посмiхнувся: Гарасименко - "русифiкатор"! Це справдi - смiшно. Який з нього "русифiкатор", як вiн двох слiв по-росiйському не зв'яже. Його просто не обходить та чи та мова. Вiн увесь - коло соцiальних проблем. Але Батюк нiяк не хотiв iз_ цим погодитись: - Та це-то правда: вiн такий же репаний, як i всi ми, ну тiльки його полiтика буває часом гiрша вiд запеклого русака. Вiзьмiть таке: в читальнi була брошура Шарлеманя "Охороняйте рiдну природу"... Мiж iншим, цей Гарасименко, треба сказати, передивляється сам усi новi книжки. Так ви знаєте що? Гарасименко цю брошуру конфiскував. Горобенко поклав на миску ложку й здивовано уставився на Батюка. - Да, да, конфiскував! Каже: що це за "рiдна" природа? Природа скрiзь iнтернацiональна. Це самостiйницька книжка. Її "нiззя" пускать. Горобенко засмiявся на всю хату. Батюковi цей смiх не подобався. Його прихована, полохлива ворожнеча випирала тепер назовнi. - Воно-то смiшки, смiшки, але як доводиться щодня працювати серед таких "дiячiв", то й плакати часом хочеться. Я не розумiю: є ж усе-таки в партiї українцi - чому вони нiчого не роблять? Горобенко подивився пильно Батюковi у вiчi, i його погляд прохромив наскрiзь опецькувату постать в пiджацi. Батюк розперезувався все далi й далi, вiн уже не тiльки скарживсь, вiн обвинувачував, закидав i глузував. Горобенко покинув їсти, схрестив на грудях руки й мовчки слухав. Оця вся балаканина для нього, власне, не новина. Хiба вiн не чув цього вiд Педашенка, Ковганюка i всiх тих сектантiв, що складають у сумi нещасну жменьку "свiдомих українцiв" у повiтовому мiстi! Тих опереткових людей з сантиментально-романтичною душею i журливо-саркастичними очима, що в розквiтi свого пiднесення й пафосу створили тiльки "Просвiту", цей новий храм на руїнах українського Єрусалима?.. Це все не новина. Вони вмiють тiльки скаржитись i зiтхати: "На нашiй, не своїй землi..." Ну так же. I цей Батюк знову, як i сотнi їх, цитує це зараз. Батюк не виняток. Це - один iз багатьох. Це пересiчний тип української iнтелiгенцiї. Щоправда - сiльської, але яка ж iще є? Бiльше й нема. Отi, що верховодили в гайдамацьких загонах, заповнювали департаменти уенерiвських мiнiстерств, їздили в дипломатичних мiсiях репрезентували Україну - то iншi. То екстракт. Такий самий, як i тi, що з обрiзом сидять у лiсi. Батюки не такого гатунку. Єдине, що вони можуть, - це тiльки скаржитись. Ще, може, нишком, у закутках сичати на Гарасименкiв. На Шевченковi роковини вони в школi казатимуть, що Шевченко революцiонер, що вiн боровся проти московських (на цьому вони зроблять наголос) панiв, що вiн любив Україну... I в цих зануджених словах вони контрабандою потягнуть замаскований нацiоналiзм i будуть задоволенi, що це в них вийшло i червоно, i нацiональне... Це вiчнi служники боговi й мамонi. Сльозливi, примiтивнi Батюковi слова, його червоне вiд натуги й прищiв лице i замусолена вишивана сорочка з синiм гудзиком пiд пiджаком дратували Горобенка. Яке в них нахабство!.. I оцi прищавi народнi вчителi, що не годнi на жодну акцiю, хiба що тiльки на роль попихача, цi маленькi люди, що в кровi своїй носять вiд вiкiв анемiю i зраду, i це вони ще гадали створити державу! Не маючи за собою, крiм сантиментальної туги та спорохнявiлих "нацiональних святощiв" анiчогiсiнько, вони ще можуть скаржитись! Вони ще хочуть, щоб до них прислухалась влада? Влада тих, якi кров'ю i муками розтерзаних на численних фронтах купили собi право на iснування? Нi, це принаймнi наївно! . Горобенко почував, як у ньому прокидається i росте огида. Вiн трохи одсунувся вiд столу i намагався не дивитися на Батюка. От бандит... То iнша рiч. Вiн озвiрiлий, запеклий ворог. Але вiн активний. З ним треба нещадно боротись, але його ще можна зрозумiти. А цi... Вони вiчнi вороги. Це, може, буде парадоксально, але це правда: дика активнiсть, темперамент, лють, мабуть, усе ж таки ближчi за цей iндиферентний холодець. Цих Батюкiв, навiть з суто нацiональних iнтересiв, треба б перестрiляти, бо молода нацiя не може бути сантиментально-гнилою, прищуватою!.. Вона мусить бути залiзна. I знову Горобенковi спав на думку парадокс: - Нова, молода Україна складатиметься з iнших. Не цих. А з Гарасименкiв. З отих самих Гарасименкiв, що оце тепер викидають українську книжку за слово "рiдна", що ламають собi мову, аби тiльки добрати нових, невiдомих слiв для тих думок, якi шкереберть перекинули їхнє життя i штовхнули їх з битого прадiдiвського шляху. Так - нова українська нацiя складатиметься з Гарасименкiв. I це навiть не парадокс, коли тiльки справдi нацiональне чуття є не вигадка, не iлюзiї, а цiлком реальна рiч. Коли воно є щось вiд бiологiчного. Власне бiологiчного чи економiчного тiльки?.. Батюк не дав Горобенковi закiнчити думку. Вiн утер рушником пiдборiддя й губи i вiдтак зiтхнув: - Це така iсторична доля наша: нас ошукують, а ми навiть i не помiчаємо цього. Горобенко на цей раз подивився неприховано-вороже Батюковi у вiчi. З рота поривалось крикнути: "Ви запеклий жовтоблакитник! Я вас арештую!.." Але вiн не крикнув так. Вiн сухо сказав: - Ви не розумiєте iсторичного процесу соцiальної боротьби. Проведiть мене до читальнi. Де вона у вас? Iшли свiжою ранковою вулицею поспiшно й мовчки. Батюк трохи одставав. Вiн похнюплено дивився на порох, що збивали його ноги, i, видимо, мучився. Отам, у його кiмнатi, коло миски з кандьором залишилась обiрвана одвертiсть i полохлива тiнь їхньої iнтимностi. I тут, коли треба щось сказати цьому вiдлюдному вже, нерозгаданому "своєму" комунiстовi, слiв не було. Батюк колупав думку, але всi слова, що набiгали були, зовсiм не тi, що треба. I все ж вiн з кожним кроком, який вiддаляв їх вiд його хати, розумiв, що конче мусить щось сказати. Треба ж, врештi-решт, розв'язати оте "Ви не розумiєте процесу соцiальної боротьби". Вже видно було i читальню, i вiд школи до них поспiшала Славiна з Дружинiним, коли Батюк таки наважився. Вiн зупинився й розгублено, з острахом клiпаючи очима, тихо промимрив: - Ви менi вибачте... Я, звiсно, не хотiв вас, товаришу, ображати. Я сказав вам по щиростi як українцевi... Горобенко вiдповiв далеким i холодним голосом: - Я, товаришу, - комунiст. До них пiдтюпцем наближалась Славiна, кокетливо погрожуючи рукою: - Это же что такое? Пошли себе, и никаких! Насилу вас поймали... Вы в читальню? Идемте. На ганку їх чекав Дружинiн. Читальня вражала порядком i чепурнiстю. Оповiщення, афiшi, портрети Шевченка, Франка, Драгоманова - все це було старанно прибите, уквiтчане рушниками й клечанням. Посерединi на червоному полотнищi одразу вбирало очi великими лiтерами: "Через нацiональне до iнтернацiонального!" В шафi охайно складено пошарпанi книжки i якiсь папери. Батюк стояв понуро коло одвiрка. Його фiгура була така безпорадна i нужденна, нiби це не до читальнi прийшли поцiкавитись три комунiсти, а до куркульської хати вдерлись реквiзувати лiтами надбанi скринi та трусити засiки, а вiн же у нiй господарем. Батюк скоса поглядав на Горобенка i Славiну, i її похвали наче зовсiм не долiтали до його ушей. А Славiна куркою бiгала по читальнi i сунула всюди своє личко, мов дзьобала зернята: - Хорошо портретики приукрасил! А Ильича почему же нет? Я вам непременно пришлю из города... Дружинiн довго затримався в дальньому кутку, щось розглядаючи на стiнi. Нарештi вiн одвернувся i мляво запитав Горобенка: - Разве Мазепа тоже был революционер? Горобенка щось штовхнуло всерединi. Вiн збентежився й пiдiйшов до Дружинiна. - Нi, розумiється. А що таке? Дружинiн спокiйно повернувся до стiни: - Да вот - висит. Мне было невдомек. Думаю: ведь гетманы - это вроде как у нас цари. На стiнi, справдi, з дубової рами, в гаптованому золотом жупанi виглядало молоде, величаве Мазепине обличчя. Горобенко нi з того нi з сього зашарiвся. Цього Мазепу наче не Батюк, а вiн сам повiсив отут, у читальнi. I ось його спiймано на слизькому. Вiн для чогось заклопотано прочитав на портретi написа, потiм рiзко повернувся до Батюка й пiдвищеним, начальницьким тоном роздратовано кинув до одвiрка: - Я гадаю, товаришу вчителю, що справдi можна було пошукати вiдповiднiших портретiв, а не вiшати тут всяке петлюрiвське барахло!.. Славiна прикипiла до мiсця й перелякано роззявила рота. Знадвору рипiли схiдцi пiд важкими Гарасименковими чобiтьми. XIII Переповнена школа ще до початку зборiв упрiла й важко дихала. Чорна маса бородатого людського м'яса з трьох бокiв обложила стiл президiї i своїм нечесаним, уболоченим громадищем пригнiтала Горобенка. Вiд неї нiкуди подiтись оку. Хiба що глянути тiльки на стелю, але й там у махорчаному диму й випарах б'ється в конвульсiях на почорнiлiй крейдi її п'яний, сопучий дух. Це сiре мiсиво селянського лахмiття залило великий клас й погрозливо хлюпотить коло самiсiньких нiг. Ось ударить дев'ятий вал його й розтрощить столи, лави, одним помахом розчавить нещасну перевиборчу трiйку з ком'ячейкою i затопить повстанським чадом села, шляхи, лiси... Ще тiльки-но мав розпочатись з'їзд Рад, але по класу з кутка в куток гадючкою шмигав ворожий настрiй i зловiще сичав там десь за спинами, де обличчя зливались у одну суцiльну зморщену пляму. Гарасименко стояв край столу урочистий i строгий. Вiн пильно вдивлявся в довгi, поплутанi людськi ряди, i на його чоло лягала тiнь. Вiн, не повертаючись, стиха, мов до себе, сказав Горобековi: - Да-а, з багачами буде бiда. Пiд'юджують уже. Коло столу сидiли спокiйний Дружинiп i мовчазна, принишкла Славiна. Її нервували й сердили безцеремоннi, питливi й помiтно глузливi погляди дядькiв. Багато широко одкритих очей вчепiрились у неї, розглядаючи кожну цятку на нiй, мов якесь чудисько. Дружинiн тягнув "козину лапку" й стомлено дивився в натовп. Гарасименко задрiботiв маленьким шкiльним дзвiночком, але його дзвiн жалiбно в розпуцi розбивався коло перших же рядiв, а далi тонув у розгойданому галасi. На заднiх дзвiночок не справив враження. Гарасименко з вiдчаєм розмахував дзвоником над головою i щось кричав. Певно, вiд помахiв його руки натовп поволi заспокоївся i замовк. Середнi й крайнi ряди нашорошились. Горобенко встав з-за столу, i в класi раптом стало занадто тихо. Було навiть трохи моторошно вiд тої сторожкої, густої тишi, i здавався таким маленьким i безпорадним серйозний, урочистий Гарасименко. Горобенко настроївся вже був до людського гомону, i через те його голос тепер залунав непотрiбно високо й пронизливо: - Iменем перевиборчої трiйки вважаю хведорiвський волосний з'їзд Рад за вiдкритий... Товаришi селяни! Сьогоднi ви зiбрались тут як хазяїни своєї волостi розв'язувати пекучi справи вашого життя. Наш з'їзд вiдбувається за надзвичайних обставин. Наша славетна Червона Армiя перекинула за Днiпро польську шляхту, i непереможна кiннота Будьонного вже мчить до варшавських палацiв... Славiна, як це водиться в таких випадках у мiстi, старанно заплескала в долонi. Натовп перевiв на неї з Горобенка здивованi очi, i президiя спантеличилась. Славiна почервонiла вiд нiяковостi, але ще завзятiше заходилась плескати. Її пiдтримав Дружинiн, а скраю загуххав у дебелi долонi Гарасименко. В першому ряду, з тих, що сидiли ближче до столу, розгублено, нерiшуче поплескали нечутно й собi, а потiм знову голосно говорив Горобенко. Його слова були звичайною промовою з чужими для зашкарублої селянської голови патетичними висловами, але це тiльки початок. Це тiльки фундамент, що має пробити до твердого грунту пiсок, щоб потiм на ньому виводити мур. Перед Горобенком сотнi уважних очей, що ловлять кожне його слово, кожний рух. Здається, справдi, вони слухають не вухами, а очима. Кожне його слово коливає терези їх настрою. Вiд його промови залежить усе дальше. Адже це бородате тiло, що залило клас й стиснуло повiтря, може не випустити їх вiдцiля. Горобенко не може їх зловити очима - вони зливаються в риски, коми, розляпанi контури, але вiн чує iнтуїтивно цi ворожi погляди, що звiдусiль пронизують його лице. Горобенко серцем розумiє, що ця маса - це той самий натовп, який пройшов усю людську iсторiю з криком: "Розiпни його!" У Горобенка напружуються нерви, як чутлива тятивка луку i росте воля перебороти натовп, подолати його. Попри все - подолати! Вiн одлiтає вiд намозолених, зiм'ятих офiцiйних слiв i б'є в натовп своїми, тими, що линуть невiдомо вiдкiля з середини, вiд серця, вiд нервiв. Натовп мертво мовчить. Не чути навiть сопiння й рипу взуття. Горобенко вiдчуває тiльки, як сотнi голiв витягнулись до нього й ловлять, всмоктують його слова. Свiй чи чужий цей натовп? Це неважливо. Найголовнiше те, що вiн уже оступився, вiн одiмкнув Горобенковим словам важкi засуви свого нутра, i акцiя, iнiцiатива тепер у Горобенка, а не в нього. - Живи ж, Радянська владо, владо робiтникiв i селян, у всьому свiтi!.. Горобенко, виснажений, залитий потом, з легким тремтiнням на скронi сiдає на стiльця, а ряди заворушились i захлюпотiли оплесками. - Предлагаю проспiвать "Iнтернацiонала". Це встав Гарасименко, а за ним затрiщали з усiх бокiв лави, i кiлька голосiв непевно, по-молитовному, затягнули непризвичаєним до цеї мелодiї хриплим голосом: "У став-а-ай проклятим заклiймо-оний..." Коли долинуло до одкритих вiкон i розтануло десь на вулицi останнє: "Воспрянет род людськой", а за ним утворилася, як це звичайно буває, незручна пауза, вiдкiлясь iзсередини вискочило лукаве, пiдстаркувате: - А подозвольте, товаришi, ваш вопрос?.. Всi голови обернулись назад, i за ними, як у коридорi, стало видно десь накiнцi пронизливi очi з рiденькою борiдкою клоччям. Цю борiдку смикала, мов перебирала волосинки, кiстлява, пазураста рука. - Так ось, як товариш з города говорив нам цiчас, що ми тут хазяїни, так воно, конешно, що дiствительно ето да, ну тiльки нам жалательно... Гарасименко збентежено пiдвiвся й гостро глянув на борiдку. Його кулаки стиснулись i тихенько вибивали на столi дрiб. Вiн нiби поривався щось сказати, а борiдка пiд його поглядом трохи скулилась, одначе й далi вела своє: - Щоб, значить, наше дiло, вродi як би по-хазяйському було, так нам желательно "Отче наш" проспiвати... - Борiдка жваво обернулась назад i загребнула в повiтрi рукою з картузом: - Правильно говорю чи нi? Я скончив... Позаду хвилею розляглось: "Правильно! "Отче наш"! Просимо!.." Славiна iстерично хiхiкнула, але її смiшок розчавив рев, що вилетiв десь вiд дальної стiни й заливав уже середнi ряди. Гарасименко стукнув по столу й на хвилину перекричав усiх: - Нiяких отченашiв! Куркульня строїть провокацiю... Але його останнi слова потонули в новому, дикому, дужчому галасi: "Отче наш"!.." - ...Чортячий "нацiонал" так можна, а молитву - нi!.. - ...Скрипниченко, починай... - Та з вiкна їх, сучих синiв!.. Натовп сатанiв. В Горобенкових очах мигтiли руки, скривленi уста, чиїсь випнутi груди. Скраю навiть зачулося вже похапливе: - Отче наш, iже си на небесех, да... Горобенко рiзко встав i високо здiйняв угору руку. Натовп одразу замовк, i спiв обiрвався. Лiворуч сiпав Горобенка за рукав Дружинiн: - Дайте я им скажу... Они поймут... Горобенко рiзко крикнув: - Слово має робiтник (вiн виразно пiдкреслив це) товариш Дружинiн. По натовпу пробiгло шарудiння й змовкло. Дружинiн спокiйно, не поспiшаючись, вилiз iз свого мiсця i вийшов наперед столу. - Товарищи радяне!.. - Горобенка здивувало спочатку це звертання, а потiм вiн збагнув: Дружинiн захотiв пристосуватись у мовi до специфiчних умов села i цi "радяне" була в нього якась комбiнацiя мiж кiлькома вiдомими йому українськими словами - "Рада" й "громадяни". - Не в том дело, радяне, што - "отче наш". Разве кто запрещает? Пожалуйста! Но ведь для этого есть церковь... Худе жовте робiтниче обличчя Дружинiна вплинуло на масу. Його урiвноваженiсть i спокiй передались натовпу. Натовп прохолонув i замовк. Вже нiхто не перечив, i Горобенко запропонував обрати президiю з'їзду. - Як будемо вибирати, товаришi, списками чи персонально? I знову вiд стiни, що десь за натовпом, настирливо i вперто закричало: - Парсонально! Парсонально!.. Вдруге зчинився галас, i в примiщеннi, по всiй школi прокотилось: - Парсонально! - Не треба спискiв! - Тут не понiмають, що воно за "Парсонально". - Без спискiв! Не треба... Десь збоку коло столу зачулось: "Просимо списками! Ком'ячейка предлагає такий список..." i захлинулось. Гарасименко похмурився i зблiд. - Я ж говорив, що з багачами буде бiда. Пiдмовили вже... Горобенко пiдвiв руку, i так само, як i перше, галас одразу перетнувся. - Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури. Знову рвонула хвиля, знову баский кiнь натовпу зiрвався з уздечки: - Покотила! Покотила!... Сидоренка... Павлiя... Покотила. Просимо!.. Вирвався чийсь дужий голос: - Учителя Батюка Миколая Хведоровича! I натовп, мов змигнувшись, у один голос заревiв: - Учителя! Учителя!.. Миколая Хведоровича просимо-о! Збоку, коло дверей, стояв Батюк i посмiхався. Ця усмiшка впала Горобенковi в вiчi дрiбненьким потолоченим шклом i задряпала по грудях. Ага-а, он воно що! Єдиним фронтом, голубчики? Цього й треба було сп одiватись. Але ж нi, до ста чортiв? Цього не буде! Нi! Проте вiжки зборiв вирвались уже з Горобенкових рук. Батюк вийшов до столу i, не просячи слова, поза президiєю просто звернувся до з'їзду: - Шановна громадо! Я дякую за шану, але не можу пристати на це. В мене школа, читальня, сiм'я... Вiд натовпу ще дужче, нiж ранiш, бурхнуло: - Про-осимо! Просимо! Миколая Хведоровича!.. Горобенко прудко вискочив з-за столу й щосили крикнув: - Нiяких слiв, громадянине Батюк! На мiсце! Натовп вiд того крику в переднiх рядах принишк, замовкли й заднi. Батюк перелякано оступився набiк, але зараз же знову посмiхнувся. Горобенко глибоко вдихнув зiм'ятого брудного повiтря i рiзко вдався до натовпу: - Як голова перевиборчої трiйки я не дозволяю кандидатури вчителя Батюка. Тут не мiсце прихованiй петлюрiвщинi!.. По цих словах вiжки зборiв остаточно випорснули в Горобенка. Примiщення захлинулось вiд ярого лементу. Тепер годi було добрати, хто кричав i що. Як на те, з вулицi, вiд краю села трiснуло кiлька сухих пострiлiв i пiд школою затупотiли конi. Шалений шарварок розпирав клас. I в тому пеклi Горобенко самим життям своїм нараз вiдчув пристрасну i гарячу смерть. Вона жаром дмухнула вiд скручених упрiлих тiл i вже простерла до президiї руку. Ось вона сама вiзьме собi зараз останнє слово, i тодi зчиниться щось страшне. Гарасименко поспiшно витягнув з кобури наган i виставив перед себе. Славiна писнула й зашилась у куток. Її очi застигли в жасi на Гарасименковому пiстолi. Але сталось дивне: натовп одразу замовк, знiтився i зiв'яв. Серед нього рiвно постелилась жива стежка, i нею швидкими кроками пройшов до столу озброєний Попельначенко з Дроботом i три червоноармiйцi. Попельначенко стиснув ремiнь рушницi i пошепки на вухо промовив до Горобенка: - Ушивайся з нами мерщiй. Банда входить в село. Знадвору, вже недалеко, розломилось знову кiлька пострiлiв. Попельначенко круто повернувся до зборiв: - З'їзд закривається. Тут буде призначено ревком. Але пам'ятайте - хто з вас хоч чим-небудь бандi... Вiн не скiнчив. Рясна стрiлянина знялась зовсiм близько. Весело дзенькнула шибка, i забряжчало на лутцi розбите шкло. Натовп сахнувся вiд вiкон i буруном одхлинув до дверей. - Стiй! В бога мать!.. Дробот вискочив на лаву й пiдвiв угору руку з австрiйською шишкуватою бомбою. - Не з мiсця! мать! мать! Натовп прикипiв до мiсця. Червоноармiйцi цокнули затворами. Попельначенко ступив крок наперед i спокiйно скомандував: - Комунiсти, за мною! Надворi пiд самою вже школою гарячкове трiпотiла стрiлянина. XIV - Я гадаю, ми вже можемо розпочати засiдання! Ханов, як святий на iконi, поклав перед себе долонi на столi i оглянув присутнiх. Макарон на знак згоди хитнув головою i флегматичне дивився на каламаря. Гусак нервово крутився на стiльцi, витягував угору шию, мов йому муляв там комiр, i крадькома зиркав на Горобенка. Борисенко поринув у фотелi насуплений i на диво мовчазний. В учительськiй було занадто неспокiйно. Щось вадило педагогам, як звичайно, без пристрастi почати жувати розм'яклi слова, мляво тягнути на налигачi нецiкавi й досить-таки феєричнi розмови про стан освiтньої справи на учительських курсах. Кожний iз них окремо прекрасно собi уявляв безглуздя й марнiсть говорити тепер на голодний шлунок про якiсь там новi освiтнi плани, дошукуватись нових методiв, коли немає чого їсти, нема пiдручникiв, нема зшиткiв i бракує навiть пер. Кожний iз них розцiнював свою участь у засiданнях i нарадах як гру в дурня, одначе, зiбравшись докупи, вони удавали, нiби працюють, обмiрковують i шукають. Це не виходило в них, бо хотiлось дiзнатись про пайку, про останнi свiжi чутки й мерщiй податись на свiй город посапати огiрки та картоплю. Через це педагоги не затримувались на засiданнях. Одначе сьогоднi засiдання не йшло їм у душу. Ханов пiдпер пальцями скронi, вивалив понад окуляри очi i знову вдався до колег. - Так, може, вже почнiм? Борисенко прудко, мов пiдколотий, устав i нервовою ходою змiряв учительську. - Я, власне кажучи, хотiв спочатку запитати... - Борисенко зупинився i глянув Горобенковi в вiчi. - Да... так я хотiв запитати, чи вважають шановнi колеги за... - Борисенко запнувся, погладив борiдку "рiшельє" i з притиском сказав: - за нормальне, що лектор української мови, товариш Горобенко, дозволяє собi передавати на сторонi все те, що ми тут говоримо?.. Горобенко штучно посмiхнувся, але нараз почув, як йому _зашарiлись щоки i стало душно. Гусак єхидно процiдив серед тишi: - Да-а... - Вiкторе Семеновичу, може, ви це вiдкладете?.. У нас зараз є важливi справи, - спробував був розвiяти iнцидент, що грiзно навис в учительськiй, збентежений Ханов, але Гусак рiшуче заперечив: - Нет, как же? Так нельзя... Это касается нас всех, мы не можем... Макарон холодними, слюдистими очима байдуже глянув на Горобенка i мовчки пожував слину. Горобекко закинув за колiно ногу й намагався витримати Борисенкiв погляд. Вiн навiть глухо мугикнув: - Ну, ну... прошу... Це обурило Борисенка. Вiн одвернувся до педагогiв i мелодраматично проспiвав млосним баритоном: - Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпiонили, щоб ябедничали на нас?! Гусак заскреготiв стiльцем: - Это просто возмутительно!.. Горобенко пiдвiвся й простягнув до Ханова руку: - Я прошу слова. Борисенко сiв i зневажливо задер голову: - Вот именно. Пожалуйста уж объясните нам это, товарищ Горобенко! Гусак накивував Макароновi бровою: - Интересно, право... Ханов знову тривожно засiпався на стiльцi й не знав куди подiти очi; "Может быть, мы это, товарищи, как-нибудь..." Але Горобенко вже одiйшов од свого стiльця й стиснув його спинку руками. - Так ось, прошу. Я не гадаю тут, розумiється, виправдуватись, я тiльки хочу сказати... Гусак стрепенувся й поспiшно перебив: - Мне кажется - это несколько неудобно, что лектор украинского языка говорит здесь по-украински... Ведь мы не понимаем... Ханов пiдвiвся й нетерпляче застукотiв пальцями по столу: - Извините, Николай Иванович, в нашей республике каждый гражданин может говорить на своем наречии. Кроме того, ведь мы живем на Украине... Горобенко здригнувся i щiльно стулив губи, Ханов iз жахом чекав на його слова. Горобенко перечекав хвилину, потер долонею щоку i важко, мов уперше потрапив сюди, провiв очима по кiмнатi. - Та-а-ак... Це дуже добре, що ми договорились... Тепер усе ясно. Учительська потонула в напруженiй тишi. I тодi з небувалою силою вибухнуло в Горобенка й ударило по учительськiй: - Тут сидить справжня контрреволюцiя! Педагоги стрепенулись i застигли. Горобенко рубонув ще раз: - Я вживу заходiв розiгнати цю лавочку... Досить! Ханов скочив iз мiсця i, благаючи, простер до Горобенка руки: - Виноват! Константан Петрович! Зачем же так? Голубчик, ведь здесь явное недоразумение... Зблiдлий Гусак сквапно задрiботiв куценькими, кривими ногами до Горобенка: - Нет, товарищ Горобенко... разрешите мне... вы совсем не поняли... я совершенно не хотел... Горобенко закинув на потилицю чуба, а потiм протяжно й урочисто сказав: - Я скiнчив. Менi нема чого бiльше говорити з вами Тут є робота тiльки для чека... Горобенко круто повернувся й вийшов з кiмнати. Учительська завмерла в останнiй сценi гегелiвського "Ревiзора". Востаннє Горобенко штовхнув параднi дверi з пружиною колишньої своєї гiмназiї, i вони лунко i непривiтно за ним позаду грюкнули. "Так! Тут кiнчено. Тут середини нема i не може бути! Ввечерi напишу вiдповiдний звiт i передам Зiверту для чека..." Горобенко швидко йшов опiвденними спорожнiлими вулицями, але в грудях ще пекло й пiдганяло мерщiй одiйти вiд педтехнiкуму. "Так, так... Хорошi екземпляри! Нема чого казати! Нарештi договорились. I яке зухвальство! Яка певнiсть, чорт би їх забрав!.. Ах, це ж так ясно: Горобенко хоч i комунiст, але вiн усе ж таки iнтелiгент. Ну, де ж ви бачили, щоб iнтелiгент пiшов виказувати! До нього ставились, як до члена своєї корпорацiї, як до "порядної людини"! Ах, сволочi! "Порядна людина"? - я покажу вам "порядну"! Так, так - сьогоднi ж напишу до чека, iменно - до чека!" Попельначенко мав рацiю, казавши "треба Горобенка послати розправитись разiв зо три з куркульнею, отодi а ньому витруситься iнтелiгент". "Тiльки ти, Попинака, помилився - досить i одного разу було... Досить було i тої командировки на перевибори, щоб мене _розлило вiд них. Хiба то не символiчно було, що Попельначенко тодi врятував мене вiд банди й очманiлих дядькiв? А ця ж банда, i тi дядьки, i Батюк - вони "свої", українцi! Вони - "за Україну". I цi чортовi педелi - вони теж по той бiк, але то вороги iншi, то вороги i Українi, i революцiї... Ах, чому Попинака, i Кричеєв, i всi вони не можуть збагнути, що нацiональна справа так тiсно, так невiдлучно зв'язана на Українi з соцiяльною!.. Чому вони не хочуть зрозумiти, що це нацiональне українське питання - це цiлком реальне, життєве, а не фантазiї?.. А втiм - нi, прийде час, i вони зрозумiють. Так мусить бути. Не може ж бути iнакше. Це все йде до кращого. I ота парткомiвська характеристика в анкетi, i їхня пiдозра до мене - це все важило на краще. Ти, Горобенку, вже не той. Нi, нi, не той. Рубiкон перейдено. I повороту нiякого. Є тiльки крайнi лiнiї. Середнiх нема. Там чи там. Не тiкай вiд того, що болить тобi, що складне й незрозумiле. Це iнтелiгентщина. Бери його за корiння й рубай. Спрощуй до аксiоми, до 2 х 2 =_ 4 всi тi "клятi питання". Розстрiляй кулеметним смiхом в самому собi всi iнтелiгентськi упередження, що виплекав був колись. Вони тiльки заважають. К чорту цей камiнь iз шиї, що тягне тебе на дно контрреволюцiї. Так, Горобенку, - контрреволюцiї! Бо є тепер або революцiя, або контр... Без iнтелiгентської середини. Так вирви ж цей непотрiб i кинь на смiтник разом з батюками, гусаками i борисенками". Цi думки з вiдбiжною силою мчали в головi, п'янили мозок, хмiльно туманили перспективу. I раптом у самому центрi їх устало вихлясте, наївне, майже дитяче запитання: "Це ти, Костику? Невже це ти?.." I Кость Горобенко весело, як пришелепуватому, давно знайомому дурниковi, вiдповiв тому внутрiшньому голосу: "Так, так, не дивуйся, друже мiй, - це я. Власне, не я, а те, що було колись мною. Костик умер чи, правду кажучи, вмирав поволi, i те, що не встигло вмерти, в кожнiм разi, ось умре. А втiм, що таке смерть? Я не фiлософ, але це й без фiлософiї ясно, навiть не думаючи довго: смерть одного в той же час народження другого. Отже, смерть не годна перетнути вiчного калейдоскопа життя!.. Ти розумiєш що-небудь у цьому, друже мiй? Це ж так просто i ясно. Зрозумiй же, що Костика вже нема, як нема Надi, немає батька i його двох будинкiв, як нема того всього, що було тодi, але тепер є зате товариш Горобенко. Бiльшовик. Збагни ж, яке прекрасне це життя, чорт би його забрав!.. Яке ж воно прекрасне!.. Це життя. I я дякую революцiї, дякую партiї, що вони навчили мене так сильно його любити". XV_ Дружинiн грузько сiв на стiльця перед столом Кричеєва i стукнув по папцi пресом. - Та нiякi марксизми, товаришу Кричеєв, не можуть виправдати звичайнiсiнької людської глупоти! Що ви менi там розказуєте!.. Кричеєв злегка посмiхнувся й покрутив пальцями олiвця. Дружинiн ображено одвернувся вiд Кричеєва й удався до Попельначенка: - Це добре дiло! Iду, понiмаєш, сьогоднi вранцi повз театр наш, коли стоп, чую - нагорi, по даху, стукають. Що таке? Невже, думаю, Радченко добрав способу одремонтувати театр? Глянь,, а вони залiзо зривають, сучi сини. "Що ви робите, братця?" - питаю. "Театр розбираємо". - "Як - театр?" - Так ти понiмаєш, Попинака, що-небудь? Попельначенко посмiхнувся й кашлянув: - Нi, поки що нi чорта не понiмаю. - Так пойми ж, брат, що це воно саме, значить, i є наше строiтельство. Це його Радченко навертає. Вiн, iдiот, наказав розбирати театр, щоб з його цегли й залiза будки кiнематографiчнi на околицях поставити! От, брат, голова! Попельначенко пiдсунувся до Дружинiна й ляснув його по колiну: - Не волинь, Дружинiн. Тут щось не так. Ти менi краще _скажи... Дружинiн обурився: - Як це "не так"? Я сам пiшов був до Радченка поспитати. - Ну, i що? - От тобi "i що"! Каже - а як же iнакше. Театр у центрi - вiн завжди буде на послугах буржуазiї, треба мистецтво - в маси. Ленiн сказав: кiно - це найкращий спосiб виховання пролетарiату, ну так, значить, - дайош цеглу з театру на будки. О, брат, куди загнув! Кричеєв був здивований i не хотiв йняти вiри: - Ну, це вже перебiльшено, так не могло бути. - Факт! Уже вiз залiза на Свинарку повезли... А я ще питаю його: "Ну, а коли б я, товаришу Радченко або хто-небудь з наших захотiв, скажiм, пiти з дружиною та малечею до театру - так це теж "театр на послугах буржуазiї"?" Дружинiн сплюнув i захитав головою: - Нє-є, товаришi мої любi, так бриться нельзя!.. Навколо стояли парткомiвськi й посмiхались. Нiхто серйозно не вiрив, що цей чудернацький план химерної перебудови мiг справдi спасти Радченковi на думку. Через те вони не могли збагнути, чому це Дружинiн так учепився за цей театр. Їм видавалось усе це скорше вiд анекдоту, анiж вiд дiйсного, i їхнi смiхи та жарти потроху з сутi самої подiї переходили на Дружинiнову особу, на його запальнiсть i жестикуляцiю. Але Дружинiн не мiг заспокоїтись. Йому болiло, й вiн гаряче боронив старий задрипаний будинок мiського театру, що захряс над гнилою рiчкою пiд вербами, немов тут iшлося про руїну його власної, дiдiвської хати. - ...Ленiн сказав, що кiно хороша штука, - правильно! Але ж ти, йолопе, зрозумiй що воно й до чого. Тобi, дурневi, дано владу, так ти ж шануйся, а не фортелi викидай... Горобенко слухав вiддалiк Дружинiна й мимоволi замилувався з нього. Йому подобалось i щире Дружинiнове обурення, i його проста одвертiсть, i те, що це скеровано проти Радченка (значить, нарештi, Радченка розшифрують!). Дружинiн - це маленький сьогоднiшнiй шкiц майбутнього пролетарiату. Таким колись буде ввесь пролетарiат. Ось став же Дружинiн на оборону далекого й зовсiм чужого йому театру. Що вiн мав вiд нього? Колишнi "малоросiйськi" вистави, просвiтянськi концерти й "Баядерку". Одначе Дружинiн хоче театру, вiн намагається його врятувати вiд Радченкових експериментiв. Значить, i мистецтво, мистецтво абстрактне щодо завтрашнього i гниле сьогоднi, йому зовсiм не чуже. Ех ти, милий, хороший Дружинiн!.. Кричеєв нарештi поклав розмовi край: - Я це розслiдую, товаришу Дружинiн. Товаришу Бiринберг, викличте завтра Радченка на четверту годину. А тепер... - Кричеєв зручнiше вмостився в своєму крiслi, - розпочнiм нараду. Маємо сьогоднi доповiдь завiдувача фiлiї Держвидаву. Товаришу Мiлютiн, ваше слово. Партiйцi неохоче одiйшли вiд Дружинiна й розповзлись по кiмнатi. Кругленький Мiлютiн монотонне i зануджено тягнув безкiнечнi цифри одержаних iз центру книжок та газет i знову витягував новi цифровi бинди розповсюдження лiтератури на периферiї. Здається, кожний iз присутнiх думав про щось своє i Мiлютiна нiхто не слухав. Тiльки Попельначенко, обiпершись лiктями об колiна, з-пiд лоба дивився на Мiлютiновi сiренькi розплесканi оченята, та Кричеєв часом записував у блокнот нотатки. Коли Мiлютiн нарештi скiнчив, Попельначенко перший попросив слово для запитання: - Я хотiв би знати, для чого фiлiя Держвидаву розповсюджує портрети Драгоманова i де вона їх узяла? Мiлютiн винувато забiгав оченятами: - Це, власне, не фiлiя... Товариш Горобенко принiс нам iз колишньої "Просвiти", здається, чи що, а ми... Попельначенко саркастично скривив уста й посмiхнувся. Присутнi здивовано перевели на Горобенка стомленi погляди. Горобенко знову почув, як тривожно закалатало серце й рум'яняться здуру щоки. Вiн простягнув до Кричеєва руку: - Прошу слова... Так, це я передав до Держвидаву портрети Драгоманова. Драгоманов, як вам вiдомо, давнiй український революцiонер. Я не бачу в цьому нiчого злочинного... Горобенко хотiв на вiдповiдь Попельначенковi так само iронiчно посмiхнутись, але посмiшка вийшла занадто убога. Попереду, коло Кричеєва, басом запитав когось повiтпродкомiсар Дробот: - А хто це Драгоманов? Я щось не пригадую... Попельначенко пiдвiвся й знову недобре посмiхнувся. Потiм лице його стало серйозне, i жовта безкровна шкiра напнулась на вилицях, аж вилискувала. - Товаришi! Я заявляю - Драгоманов це вiдомий український нацiоналiст. Цi портрети треба вилучити з читалень та шкiл. А Горобенка - добре взяти за хобота... Нарада мовчки, мов на засудженого, дивилась на Горобенка. Горобенко поспiшно пiдiйшов до Кричеєва. - Я протестую проти такого перекручування. Кiнець кiнцем, про це можна спитати в центрi, коли товариш Попельначенко сам не знає. Попельначенко знову твердо сказав: - Я пропоную цi портрети вилучити. Кричеєв зупинив його. - Попельначенко, ти не гарячись. Ми зараз не будемо це розв'язувати. Я сам ще помiркую. Товаришi, якi ще є запитання до доповiдi? Горобенко не пiшов сьогоднi до ком'їдальнi обiдати, а просто подався завулками додому й зашився в лiжку. I знову краяло всерединi, i маленька кiмната самотньо притулилась десь аж на сподi життя. Горобенко уткнувся лицем у подушку й накинув на голову пiджака. Вiн заплющив щiльно очi, стис мiж зiбганими колiнами гарячi долонi, але то дарма: перед очима все ж стоїть скривлений Попинака i в ушах дзвонить - це вiдомий український нацiоналiст... Той спокiй, що надiйшов був пiсля вiдрядження на село й сцени з педагогами, - пропав. Його розтрощено вшент i не вернути його бiльше. Значить, нiщо не змiнилось у їхнiх поглядах на мене. Вони так само не довiряють, для них я такий же нацiоналiст, як i уявлюваний Драгоманов. I знозу глибоко свердлило серце i не можна було лежати, не рухаючись, на одному мiсцi. Горобенко перевернувся на другий бiк i розпучливо подумав: "Ну, добре, коли вони вважають, що я український нацiоналiст, то чому ж вони не викинуть мене з партiї? Це ж так логiчно було б..." Горобенко одкинув з голови пiджака, i на тьмянiй бруднуватiй стiнi встало запитання: а що б ти робив поза партiєю?.. Дурний! Про що ти питаєш? Кораблi вже давно спалено, i поза партiєю тобi немає чого робити. Розумiєш - немає чого робити. Для тебе там, поза нею, - пустеля. То байдуже, як вони думають про тебе. Важливiше те, як ти сам думаєш. Чи ти вже знаєш себе? Ти ж, Горобенку, вже не той, що був. Нi, нi - зовсiм не той. Ти вже вкусив вiд дерева добра i зла. Ти знаєш вагу речам. Але хто ж ти такий? Скажи, помiркуй добре спочатку, чи витравив ти в собi геть усе те, що не тичеться комунiзму, що маталається в тобi вiд минулого? Ну, на чорта тобi було Драгоманова, хай, навiть українського революцiонера, але все ж таки українського. I що важить українство Драгоманова у всесвiтнiх пожежах людства, у тому великому вогнi, що очистить свiт для нового життя! Ну, що, Горобенку? Скажи!.. Ага, Горобенку, ти тепер пригадуєш? Отож воно й є! Центральна рада. Учителi, солдати-"козаки", якiсь iще партiйнi iнтелiгенти... I раптом одного дня приїхав до бiлих мурiв Педагогiчного музею якийсь архiєрей, що зголосився українцем. Вiн сказав ламаною мовою кiлька слiв i поблагословив. I що ж? Наївнi хохлики радiли до безтями: "У нас теж є архiєреї! Ми справжня нацiя, а не самi селяни та вчителi!.." Отак i ти, Горобенку, - тiльки що з iншого бiгуна: у нас, українцiв, теж були революцiонери! Ось вам Драгоманов. Хiба це в коренi, в сутi, не ембрiон нацiоналiзму? Тобi ж усе-таки хочеться пiдкреслити, що Драгоманов - українець? Ну, признайся ж - хочеться? Так. А хiба для комунiста не однаково, якої нацiональностi Драгоманов, Желябов, Халтурiн? Для справжнього комунiста - однаково, Костику. I Попельначенко тричi правий, що i сьогоднi спiймав тебе. Хай вiн помилився в оцiнцi Драгоманова, хай умисно перекрутив, але, кiнець кiнцем, Драгоманов був революцiонер, може, навiть космополiт (ти ж i Драгоманова, Костику, - не тобi кажучи, - д