обре не знаєш!), а ти, Горобенку, хоч-не-хоч, а на чверть, може, на одну восьму, на десяту, на соту, але все ж таки ти - український нацiоналiст. Ти ще не вирвав це. Ти, крiм того, ще й iнтелiгентик. Ось воно що. Ось що кiлочком сидить у тобi i заважає. Вони щодо тебе цiлком правi. Горобенко засунув пiд голову руку й спробував заперечити: але ж нi! Хiба ж вони не пишаються з того, що Ленiн - росiянин, що Москва стала серцем свiтової революцiї?! Хiба в них цього немає? I знову на давно не бiленiй, похмурiй стiнi встало запитання: хто це "вони"? Адже Попельначенко з походження українець, Нестеренко теж, Гарасименко теж, Дробот - сам не знає, хто вiн... Дверi тлхенько одчинила Параска Федотовна, глипнула по кiмнатi швиденьким оком i, переконавшись, що, крiм Горобенка, тут бiльше нiкого немає, плавно ввiйшла. - Я до вас. Не зволiтє пирiжечкiв свiженьких покуштувати? Пожалуйста. Сама только што спекла... Параска Федотiвна поставила на стiл тарiлку з пирiжками й сiла на краєчку стiльця. - Ну й пече сьогоднi ж! На грозу йде. Запримiтьте: це повсiда так - раз удень парить, значить, вечерком гроза буде... Горобенко сiв на лiжку, спустив долу ноги й насупив брови. - Що кажете?.. Пирiжки?.. Ага - пирiжки, добре. Параска Федотiвна пiднесла до нього тарiлку. - Требуйте, пожалуйста. Горобенко мляво взяв пирiжка, одкусив теплий шматочок його з м'ясом i нараз почув, як вiн страшенно зголоднiв. Вiн пожадливо, не помiчаючи, спорожнив усю тарiлку. Параска Федотiвна приязно посмiхалась йому. - Ну як - смачнi? I Кость, вiдповiдаючи усмiшкою, по-дитячому вiдповiв; - Смачнi. Дуже смачнi... Вiн устав з лiжка, випростався на ввесь зрiст i мимоволi побачив за блузкою Параски Федотiвни її трохи звислi, але дебелi ще груди. Параска Федотiвна склала на колiнах руки й весело, задерикувато лоскотала Горобенка безсоромним, плотським поглядом. Горобенко пройшовся по кiмнатi, але вже не мiг не повернутись назад, туди, де сидiла повновида, опасиста жiнка з дебелими, м'якими грудьми. Вiн поволi повернувся i тодi ще виразнiше почув, як ця кучугура тряського м'яса, вiд якого пахтить кухонним жаром i цибулею, нестримано вабить його. Параска Федотiвна злегка пiдморгнула лiвим оком i млосно проказала: - Скучно вам, навєрно, одному?.. I як це ви так, що один?.. Горобенко заклав у кишенi руки й розмашисте пiдiйшов до Параски Федотiвни. Його голос захрип i трохи тремтiв: - Скучно, скучно, Параско Федотiвно! - Вiн мимоволi поклав долоню на її широке плече, i Параска Федотiвно нiжно притулила до його живота розпатлану голову. Горобенко дико дивився на її голе плече й несвiдомо шепотiв: - Скучно, скучно, чорт би його забрав!.. Параска Федотiвна погладила рукою його стегно й пристрасно хiхiкнула: - Ух ти, вiхрастий мой! Комунiсток махонький... Як це сталось - Горобенко не розумiв. На його лiжку лежала простоволоса, розпарена Параска Федотiвна й солодко потягувалась. - У-ух, вiхрастий какой!.. Бабу замучив... Горобенко з огидою дивився на її товстющi заголенi колiна й не мiг одiрватись. Той бурун пристрастi одлетiв зливою, i тепер було слизько i брудно. "Чого ж вона не йде?" - роздратовано подумав Горобенко. А Параска Федотiвна, не поспiшаючись, обтерлась подолом замусоленої спiдницi i поволi встала. - Ну, тепер треба пiдсвинка пiти нагодувати... Ху-у, заморилась я... Параска Федотiвна закрутила собi з волосся карлючку на потилицi й пiдшшвла до Горобенка. Вона зупинилась на хвилину перед ним, схилила набiк голову, милуючись, i раптом навзмах обiйняла його й смачно пльоснула губами по щоцi. - Комунiсток мой хорошенький!.. Це було так несподiвано, що Горобенко навiть одступився назад, до стiнки. Вiн дивився поширеними, зляканими очима в те мiсце, де стояла допiру Параска Федотiвна, а крiзь дверi, з коридора лунко долинало тьопання її капцiв. Коло стiни розкинулась зiбгана, розтерзана постiль. I знову якийсь пестливий, ласкавий голос промовив Горобенковi всерединi. Не докiрливо, а журно: "Це ти, Кос-тику?.." I коло вiкна живе погруддя Надине i на щоцi двi великi прозорi сльози. Тiльки двi. їх бiльше нiколи не було. Це вперше i востаннє Кость побачив їх на Надиному лицi, коли з теплого, вечiрнього присмерку Надиної кiмнати вiн поспiшав на двiр, на мороз, у поле, в невiдомi сумнi мандри. Того вечора вiдходили з мiста загони Директорiї, того вечора вiн востаннє в життi бачив живу Надю. Востаннє... Двi сльози. Двi чистi, прозорi сльози... I раптом бридким, вульгарним дисонансом увiрвався в пам'ять допiрiшнiй соромiцький смiшок Параски Федотiвни i її пристрасне, проткнуте кухнею: "Комунiстах мой вiхрастий!.." Горобенко стиснув рукою щелепи, наче там заболiв зненацька зуб, i безвладно поточився в куток. I останнiм докором глибоко лягло на груди i не розтануло одразу: леле! Найкращi теорiї так просто i так легко можуть уживатися з найбруднiшою практикою... Як це все ж таки гидко в життi!.. XVI Що вiн бачив перед цим - Кость забув. То все поринуло раптом у непам'ять, як нудна частина нецiкавого беззмiстовного фiльму. Натомiсть iз темряви виплив коротенький, але напрочуд виразний, разючий фрагмент. Перше, що зафiксувалось, це - ритмiчнi цоки вiйськових чобiт по бруку. Р-аз! Раз-два, раз-два... То ступала якась вiйськова частина. Може, рота, може, батальйон або й цiлий полк. Тiльки це не червоноармiйцi. Нi. Вони так не можуть. В цих кроках видати кожну бездоганно приладнану гаєчку до вiками плеканого механiзму. Тут нiщо не зiрветься, тiльки - Цок! Цок! Раз-два, раз-два. Певно, на закаблуках цих чобiт прибито залiзнi пiдкiвки i самi чоботи трошки заважкi - через те воно й виходить так. Але для чого ж вони в безкозирках? Це незрозумiле. Безкозирки давно вже одiйшли в минуле, а проте - де я бачив цю картину? Грубо поголенi голови, молодцювате виваленi очi i застиглi, кам'янi лiктi рук, що пiдтримують рушницi на плечах. Ах, що я? Ну, якi ж це червоноармiйцi! Кость придивляється i з жахом бачить на безкозирках бiлi кокарди i переднiй ланцюжок червоних погонiв. - Смирна-а! Равнение направа... Гаспада афицеры... Кость вдивляється i бачить, що цоки по бруку - то тiльки згусток, а насправдi - просто на нього суне бучно вбрана, святкова юрба. Хто там? Нi, не розбереш. Бiла сукня з букетом бiлих троянд. Навiщо така чудна гармонiя - бiла сукня й великi бiлi троянди? I взагалi - навiщо троянди?.. Попiвськi золотi ряси, срiбна портупея в пристава. Хто це такий, пристав? Ага - Слатiн! Той самий Слатiн, вiдомий ще з гiмназiї. А ось золотi гудзики на синьому мундирi й червонi стрiчки орденiв. Це, здається, Ханов? Що там кричить колишня тiтка, що була за вихрестом-купцем? Для чого вона тут? - Спаси, Го-о-осподи, лю-уди твоя-а-а й благослови достоя-ание твое-е, побе-дьi благоверному... Кадильний спiв з колишнiх молебнiв затоплює вулицю, пiшоходи, доми, натовп. Людей уже немає. Вони злились у несамовитий рев, серед якого ледве можна вiдрiзнити уховi неприємний, порепаний козлетон соборного регента Супруненка: - ... на сопротивньїя да-аруя-а-а-а... Той проклятий, знайомий до зануди спiв суне ближче й ближче. Кость оступається назад i бачить, що мiж ними i натовпом зовсiм порожнє вiддалення. Воно кожної митi меншає. Де це? Денiкiнцi вступають до Києва, чи що?.. Тодi - вiдкiля його колишня тiтка, що за вихрестом, i пристав Слатiн? I чому тодi такi низенькi будинки, i що це за старий дерев'яний мiст пiд вербами?.. Ах, нi. Це - не Київ, це - його повiтове мiсто i ось праворуч унизу гнила рiчка, куди вiн викинув фiзикового мiкроскопа. Кость задкує назад, назад, вiн ступив уже, не обертаючись, на спорохнявiлi дошки на мосту, а вiддаль мiж ним i натовпом усе меншає, катастрофiчне меншає. Зiрватись би й бiгти. Бiгти не оглядаючись. Навмання. Свiт за очi. Аби тiльки не чути молитовного реву й не бачити натовпу. Але бiгти несила. Навiть обернутись не можна. Натовп вчепiрив у нього тисячеський погляд i приковує до себе, паралiзує Костя. Кость уже на кiнцi мосту, а попереду до мосту присунув натовп. Вони зненацька обидва стали. Нараз по натовпу пробiгає якась похаплива хвиля, видати непевний рiзкий рух, а вiдтак - через мiст, понад верби до церковної банi: "Бей жидов й комиссаров! Жидов!.." Невже це крикнув Гусак?! Невже вони так. низько могли... i коло Слатiна iде з налигачем у руцi зiгнутий флегматичний Макарон... Кость стрепенувся. Вiн увесь напружився i - так: зараз вiн не задкуватиме, а пiде просто проти натовпу! Вiн пiдiйде пiд самий його потворний писок i, як зловлений, запеклий конокрад на сiльському самосудi, плюне натовповi межиочi: - Н-на! Бий!.. Кость уже заносить наперед ногу, щоб твердо ступити перший крок, але несподiвано мiж собою i натовпом бачить: праворуч на мостових поренчатах спокiйнiсiнько сидить собi єврейський хлопчик i безтурботно телiпає нiжками. В руцi йому стирчить маленький червоний прапорець, i хлопчик весело махає ним кудись угору до гав, чи зеленого верховiття дерев, чи сонця. - Дурне жиденя! - мимоволi зривається з Костевих уст. Цей. хлопчик зовсiм не помiчає натовпу i радiсно посмiхається. Кость хоче крикнути йому: "Тiкай!" Але Костевi стулило шелепи, i вiн не може вимовити слова. Це нещасне хлоп'я загине. Його розчавить озвiрiлий натовп або воно сторчака перекинеться через поренчата в рiчку. Його залишити нiяк не можна. Вiн i його манюсiнький прапорець - це все, що залишилося вiд "того", це вiн останнiй залишився напризволяще мiж Костем i натовпом. Врятувати! Врятувати його! Кость напружує всi сили й зривається до хлопчика, i тiєї ж митi з протилежного краю мосту рiзко задрiботiли копита... воронi конi... безкозирка... короткий поблиск шаблi... Кость розплющив очi, пiдвiвся i здивовано оглянув свою кiмнату. З лiжка звисала зiм'ята подушка, i лежала на пiдлозi ковдра. На стiнi легко одбились передранковi обриси дерев. Кость сiв на лiжку i все ще не мiг очутитись. - Який виразний занадто i дивний сон!.. У вiкнi сiрiв блiдий свiтанок. XVII - Ти, Горобенку, почекай хвилину - я зараз. Миша Чернишов одсунув набiк свого портфеля, стоси "дiл" i поринув у протоколи. Вiн стиснув на скронях долонi, i вiд того його бiляве волосся наїжачилось угорi, i сам Миша Чернишов скидався на безпорадного бiдолаху учня, що не впорається з задачею. Це все триклятi юрвiддiльськi справи. Вони незримими саботажними руками снують без угаву складне мереживо юридичних дефiнiцiй, i з них годi вибитись. Миша Чернишов пробував був їх рвати, але нiчого не вийшло. Тут дуже багато плутаного, але його ще бiльше заплутує адвокат Терлецький. Миша Чернишов iнодi думає: чому це так, що коло нього конче мусить стирчати адвокат Терлецький i бузить? На чорта Терлецький з його римським правом i старими законами? У Терлецького поросячi губи i бiлясе, безброве лице. Iнодi Миша Чернишов гляне на Терлецького, i тодi йому нараз спаде: ану, коли б узяти як-небудь цю свинячу морду з гладкою шиєю, на якiй брижами збiгається сало, вставити червону крашанку в рота i пiд хрiном - на вiтрину в ковбасню!.. Тодi Миша Чернишов прощає Терлецькому його дрiбнобуржуазне походження, нуднi цифри артикулiв iз безкiнечними протоколами, i весело дивиться йому в рота. Терлецький оповiдає не моргнувши оком анекдоти й пригоди з судейської практики, а Миша Чернишов слухає його дотепи й думає: "Сволочь, конечно, а все-таки - человек..." Проте Чернишов прекрасно розумiє: Терлецький - страшенний зух, вiн, безперечно, дурить у чомусь невидимому його разом з усiм юрвiддiлом i, правду кажучи, Терлецького давно б уже слiд "розмiняти". Але в цьому й трагедiя: Терлецький - саботажник, контрреволюцiонер, може бути, що вiн i хабарi вiд куркулiв бере, але без нього не обiйтись. I коли Мишi Чернишову видається якась "справа" досить простою, що можна, не задумуючись, субчика за жабри й на вiтер, Терлецький спокiйно i безапеляцiйно наводить артикули всяких кодексiв, покликається на постанови ВУЦВИКу, розпорядження Наркомюсту, i Миша Чернишов кiнець кiнцем мусить поступатись перед його неосяжним чорнокнижжям. Через Терлецького', хоч-не-хоч, доводиться зайвий раз переглядати кодекси, поринати в iнструкцiї, постанови i, не помiчаючи, самому опускатись у канцелярськi куширi. Це зовсiм непотрiбний клопiт, i бере злiсть, що фактично Терлецький, не диктуючи, диктує i самою тiльки своєю присутнiстю спонукає його, Чернишова, завюрвiддiлу, до огидної тяганини й паперiв. - Я зараз... тут тiльки трохи ще... - поспiшно сказав знову до Горобенка Чернишов i застукотiв нетерпляче колiньми, силкуючись влiзти в саму суть протоколу. Рипнули дверi, i з-за них до половини висунулась крихкотiла кур'єрова постать, а в коридорному присмерковi далi - безброве чоло Терлецького i чиїсь iще запитливi, несмiливi очi. Кур'єрiв дискант тоненько задрiботiв у кабiнетi: - Тут товариш Терлецький проситься увiйти. Можна?.. Потiм ще з Куприянiвки... Миша Чернишов, не одриваючись вiд протокола, на цей раз сердито крикнув: - Гоните их всех в шею!.. Кур'єр, не поспiшаючись, зачинив щiльно дверi, а Чернишов ображено пробурмотiв: - Нiколи не дадуть, гади, прочитати до кiнця!.. Чернишов хотiв закiнчити протокола, але його перебили, i розiрванi думки не збiгались уже водне, плутались на дрiбничках, Чернишов одкинув протокола й махнув рукою: - А чорт з ними! Увечерi сяду! Вiн пiдвiвся з-за столу й пiдiйшов до бюрка. Двiчi крутнув ключа коло шухлядки з написом "секретнi справи" i, як дитина до материної грудi, прилип до шийки зеленуватої пляшки. Весело забулькотiли спраглi ковтки, i Миша Чернишов задоволене крякнув. - Слухай, Чернишов, навiщо це! - докiрливо i тихо сказав Горобенко. - Не можу, брат, iнакше. Замотають гади. - Ти ж пiдриваєш свiй авторитет... - Ну, брось! Тоже професор найшовся лекцiї читати!.. - скрисився Чернишов, замикаючи бюрко. - Вони ж усе'дно (Горобенко показав очима на дверi) рано чи пiзно дiзнаються про це... - Що?! - Миша Чернишов рiзко обернувся до Горобенка: - Я їм, гадам, покажу "дiзнаватися"! У мене, положiм, того!.. Чернишов зробив помахами руки якусь складну петлю i знову опустився в крiсло. - Ну їх к чорту! - I Чернишов одразу ж забув про них. - Тут, Горобенко, от що є. Я чув - ти там художню майстерню органiзував? - Є така. - У мене, понiмаєш, браток є. Малює сукин син так, що аж-аж! Я хотiв його - до тебе, хай пiдучиться. Як там твоя майстерня? - Це можна. Майстерня?.. Слабувато ще. Коштiв бракує. Миша Чернишов серйозно й зацiкавлено поспитав: - Учитель є? - Керiвник є. Художник якийсь задрипаний. З натурою тiльки кепсько. Нема. Миша Чернишов задумався. Вiн насупився трохи, примружив очi i раптом знову пояснiв: - Знаєш, Горобенко, я придумав... я тобi допоможу. У мене, брат, в допрi - iз чека на принудительних - паряться двi офiцершi. Нi до чого вони не здатнi (аристократки) - от їх би до тебе за натурниць!.. Миша Чернишов зайнявся рум'янцем i радiв iз своєї вигадки. Його очi свiтились ласкавими наївними вогниками. Але Горобенко насупився. Вiн, нiби не збагнувши, перепитав: - ...За натурниць? Чернишов захоплено подався наперед, до Горобенка. - Ну да! Це, понiмаєш, краса! Одна - Шигорина, жiнка ротмiстра... а друга... та куди там! Таких натурниць зроду ще не малювали! Горобенко понуро слухав. Пiднесенi Мишинi слова кажанами кружляли в Горобенковiй головi i не могли спинитись: двi офiцершi за натурниць... Шигорина, жiнка ротмiстра... "паряться" в допрi... Голi жiночi груди... Майстерня... Горобенко пересунувся на стiльцi i, запинаючись, спитав: - Але ж, може, їм це... того... важко буде?.. Миша Чернишов здивувався, а вiдтак замахав долонею: - Що значить "важко"? Навпаки. Так, крiм того ж, вони "на принудительних", якi ж можуть бути розмови!.. Але, знаєш, Шигорина ще не так, а ось Кононова - так прямо... (Чернишов зупинився, щоб пiдшукати порiвняння)... ну чие-то тобi з картинки зiйшла! Таких, брат, баб я сам зроду-вiку не бачив... Очi Горобенковi стали великими i перелякано дивились на Чернишова. В головi кублились думки, але оформити їх Горобенко не мiг. ...Взяти двох жiнок i, не питаючись їх згоди, тiльки через те, що вони полонянки, примусити голими позувати перед його робiтничо-червоноармiйською авдиторiєю... Це занадто жорстоко. Це просто навiть дико! Ех ти, Миша Чернишов! Наївне, симпатичне хлоп'я, що, бавлячись, рiже хворому котовi тупим ножем хвоста!.. I раптом Костевi подумалось: "А що, коли б Надю - Чернишов отак... за натурницю?.." За плечима по спинi блискавкою шмигнув холод, але Горобенко стрепенувся, рвучко встав i твердо промовив: - Добре. Пришли цих офiцерш. Вони здадуться... Ну, ходiм. Ми, здається, вже спiзнилися на збори. Горобенко круто повернувся до дверей, а Миша Черни-шов поспiшно набивав паперами свiй портфель. XVIII Було накурено й душно. Махорочний дим синiм серпанком оповив велику залу, i вiд нього тоскно болить голова. Щось зiпсувалось у проводах, i електрики нема. Горять свiчi. Горять урочисто, таємничо i нiби пересторожливо. Крiзь одчиненi вiкна з правого боку пробивається несмiливо мiсячне промiння i губиться в кiмнатi. Свiчi освiтлюють кiлька облич, викарбовують на них глибокi зморшки, утрирують вирази, i тому, наче надолужуючи це, темнiшими обрисовуються потилицi й випливають iз темряви волохатi силуети багатьох людей. Свiчi тихо мигтять, i їхнє мигтiння так само тихо позначається на обличчях. I обличчя свiтлiшають i темнiшають. Хтось говорить. Так, говорить голова повiтового полiтбюро (власне, i так краще: не було плутанини - повiтової чека) Зiверт. Але тиша вiд свiч така велика, така трiумфальна, що, здається - Зiверт зовсiм не говорить. I нiхто не говорить. Вiдбувається якась велика, масова пантомiма. I рiзкi риси освiтлених свiчками облич сповненi вщерть звуками, i одкритi, рухливi уста - тишею. Через це загальнi збори парторганiзацiї видаються змовницькими, й слова Зiвертовi, що, як далекий вiдгомiн, вибухають десь попiд стелею, пiд вiкнами, лунають покликом, лунають майже пророче. - ...Будуть жертви, будуть тяжкi втрати. Ми мусимо до цього приготуватись. Банди стали занадто зухвалi. Вони загрожують тепер навiть мiсту. Не далi як позавчора, вони розтерзали продробiтникiв - комунiста Кiрпiчнiкова i комсомольця Фейгiна. Ми мусили в Журавному розстрiляти половину заручникiв, але треба буде ще i ще. Мiндальничати нема чого, товаришi. Розпеченим залiзом витравити бандитизм!.. Худе, з випнутими вилицями й запалими щоками, Зiвертове лице губилось, зникало пiд його великими, блискучими очима. Очi ковтали лице. Блiдiсть цього лиця була нiби тiльки для того, щоб обрамити легкою журою те зречення вiд усього стороннього i тверду непохитнiсть, що горiли огнями в його очах. Зiвертової постатi за чужими потилицями Горобенковi не видно було, тiльки тулуб у френчi, i помахи рук злились у нестримний вольовий рух, у якусь справдi крицеву динамiку. Збори тривали вже четверту годину, але стоми не почувалось. Яка стома? Де вона? Зникли склоки, зникли дрiб'язковi рахунки, що шарудiли в буднях органiзацiї, їх наче нiколи й не було. А натомiсть росло щось одностайне, щось велике i незвичайне. Може, героїчне? Може, просто неминуче? Залiзно неминуче? Це не важливо. Головне те, що воно росте, чути фiзично, як воно сповнює тебе всього, наливає мозок, наливає жили, пружинить м'язи. I не вiдрiзнити, де це воно кiнчається в тебе, де в твого сусiди, в Кричеєва, Дружинiна, Попельначенка. Воно спiльне, i кожний у ньому мала, але конче потрiбна частка. I це зрозумiло: насуваються чорними валами грозовi хмари. Ще тiльки чути вiддалений гуркiт грому, але тиша довколо густiшає i ось-ось її розiтне вогнева стрiла. Хто зна, що дiється зараз, у цю хвилину, там, де серед золотих нив i зелених гаїв згрудились табунцями села? Чи ще живий Гарасименко i ще багато їх, наших, розкиданих поза мiстом, наших, розпорошених у хаосi безладдя, повстання i руїни? Де ви, що з вами, нашi далекi сiльськi товаришi?.. I ставала ще густiшою тиша в кiмнатi, i таємничiше мигтiли свiчки. А Зiвертiв голос - не декламацiйно i навiть без пафосу, а дiловито, обмiрковано i обчислено - далi: - ...Але насамперед треба вирвати в бандитизму жало, вирвати йому язика. Треба помацати добре цих усяких просвiтян, цих колишнiх членiв українського нацiонального союзу... Треба, нарештi, витягнути на денне свiтло цих фабрикантiв лiсової iдеологiї!.. По цих словах знову щось мимоволi тьохнуло Горобенковi i забилось у грудях, але вiн зараз же розчавив його в собi. Вiн навiть трохи посунувся наперед i зкову пожадливо слухав Зiверта. I гартованi Зiвертовi слова вабили його, примушували слухати. Вiн схоплював його слова живими, поки вони ще не встигли закоренiти в його пам'ятi трафаретом, як усякi слова з безлiчi усяких промов, але настирливо хотiлося Горобенковi збагнути: хто вiн? Нi, нi - не те що, чи вiн латиш, чи поляк, чи єврей. (Це таки справдi якась iнша раса!) Нi, зовсiм не те. А ось що. Вiдкiля це? Вiдкiля ця динамiчна постать, палючий пломiнь очей i гартованi, блискучi, як лезо кинджала, слова? З катакомб? З римської таверни, де сходяться на нараду гладiатори, чи з трибуналу iнквiзицiї, чи з вогнищ таборитiв, або, може, з пiдпiлля "Народної волi"?.. I зовсiм не те. Якi можуть бути порiвняння! Абсурдi Реально i просто: Зiверт - це згущене втiлення всiєї цiєї кiмнати, взагалi - тисяч кiмнат з електрикою або з свiчами, з каганцями або без них, тих кiмнат, що раптом молодими бруньками взялися на засохлому деревi старого життя. Це той нерв, що найбiльше реагує, коли збурено iнстинкт партiйної самоохорони. Горобенко напружено вдивлявся в рухливi, гострi, великi очi, а думки снували йому далi образ Зiверта. ...Зiверт - з тих небагатьох, що вже цiлком перейшли межу вчорашнього. I ти, i Чернишов, i Дробот - всi ви ще тiльки чвалаєте своїми стежками, а вiн уже далеко по той бiк. Через те в Зiверта (без пози, а цiлком натурально) сидить i поет, i рахiвник, i нiжна лiра (так, так - вiд кого це я чув? - Зiверт прекрасно грає на скрипцi, вiн просто вiртуоз) , i скривавлений меч. I це, врештi, зрозумiло, чому в Зiверта сплелися в одне неподiльне темперамент дикуна i вища математика. Це люди, що наперекiр усьому дотеперiшньому, усталили звичку доводити дiло до кiнця. Вони мусять довести його або вмерти. Власне, не вмерти. В тому-то й рiч, що вони нiколи не вмруть. Що б там не сталось, а вони житимуть у людськiй уявi, в легендi, як титани, як смiливi, залiзнi кон-квiстадори, що насмiлились першими ступити на невiдомi береги соцiальної правди. По їхнiх слiдах, облитих своєю i чужою кров'ю, виростуть хризантеми поем, романiв, казки. В спогадах дальнiх поколiнь цi маленькi Зiверти встануть в один шерег з Маратами, Робесп'єрами, Домбровськими, Делаклюзами, Гонтою i Залiзняком. Ось у чому сила i краса Зiверта, а з ним i всiєї цiєї колотнечi, всiх цих тривожних, мобiлiзованих до останньої секунди нинiшнiх днiв!.. Зiверт пiднiс до рота маленькою рукою шклянку води й енергiйно ковтнув кiлька разiв. Потiм лице напружилось, усi зморшки потягнулись до очей, наче намiрились i ось зараз рвучко стрибнуть уперед. - ...Треба розчавити бандита, iнакше бандит розчавить нас! Мусимо негайно ж послати на села наших найкращих товаришiв. Треба напружити ввесь партiйний органiзм i тримати на суворому облiку кожного його члена. Рiзкi Зiвертовi жести пахтiли зарядом величезної енергiї i настирливої упертостi. Було якось чудно дивитись на його маленьку, непоказну фiгурку, i ставало просто незрозумiлим, як могла вмiщатись у нiй така мiцна кована воля i невичерпна енергiя. I здавалось, що ця фiгурка зовсiм тут випадкова, вона нiби пришита через якесь непорозумiння до Зiвертових очей, i було досадно на це миршаве тiло, що не могло увiбрати в себе всiєї Зiвертової потуги, i на великий, не про зрiст френч, що телiпався, мов опудало на великому вiтрi... Коло столу блиснули мiнiатюрними автолiхтариками шкельця вiд пенсне, i Кричеєв помалу встав. - Отже, дозвольте, товаришi, оголосити список мобiлiзованих на продроботу товаришiв. Горобенко зупинив дихання й увесь полинув у слух. Кожне прiзвище лунко падало краплею i зникало. ... Завадський, Хоменко, Чернишов, Кицiс, Дружинiн... "Чернишов, Дружинiн, добре, а де ж я?" Краплi падали далi. Розмiрене, чiтко, лунко: ... Фролов, Потрясов, Худолiй... I знову повторились Горобенковi Зiвертовi слова - "мусимо послати наших найкращих товаришiв". Горобенко перепитав себе: "Найкращих? Ну так - Дружинiн, Хоменко, хто ще там?" Знову блиснули шкельця Кричеєва: - Всi названi товаришi мають завтра ж прийти до парткому по мандати i зброю. Збори закiнчено... Горобенко все ще не мiг збагнути, що i список уже закiнчено. Навколо нього розсувались лави й стiльцi, вставали потомленi люди, десь перелякано застрибало полум'я свiчок. I тiльки коли вся кiмната до самої стелi, аж через одкритi вiкна на вулицю, заповнилась "Iнтернацiоналом" i в тому спiвi багатьох людей дихнула на всi груди уперта воля боротись i перемогти, тодi Горобенко зрозумiв, що список мобiлiзованих вичерпано i в тому списку Костя Горобенка нема... Не хотiлось iти цодому. Повний, виточений по краях мiсяць спокiйно котився вгорi над майданом до своєї одвiчної безцiльної мети, i вiд цiєї безцiльностi й вiчностi ставало на душi легше i спокiйнiше. В срiблясто-зеленому потоцi, що мертво, без угаву лився навскiс згори, потонув майдан, повiтовi доми, липи, i мiсто видавалось трошки фантастичним, зажуреним i кращим. Кость проминув гiллястi липи, що оточили соборний цвинтар, i навмання пiшов Старо-Київською вулицею. Була пiзня година. Вулиця розляглась перед очима порожня, мертва, i тiльки десь удалинi, де мiсячне промiння сплело з дерев вибагливе феєричне склепiння, глухо i ледаче гавкав чийсь собака. Воєнне становище, i обивателi - хто з острахом, хто безбентежно - давно вже сплять. I це дуже добре. Кость не заважатиме їм, i вони не заважатимуть Костевi. Спiть собi мирним солодким сном, обивателi! Вам, певно, i не сниться, яка то, по сутi, хороша рiч - спокiйний, безтурботний сон!.. Але Кость Горобенко цiєї ночi не засне. I не треба спати. Хай куняють будинки i гавкає з нудьги собака. Кость хоче спокою. Мiсяць ллятиме й далi срiбну, нечутну зливу, а знайома, мовчазна, порожня вулиця розкаже Костевi багато-багато. Кость радо слухатиме її простеньке, невибагливе, провiнцiальне оповiдання. Це - збоку глянути - смiшно, мабуть, але, кiнець кiнцем, кожнiй людинi вiльно на самотi робити собi те, що дає їй втiху i радiсть. Кость тихо йшов замислений краєм пiшоходу, а за ним силкувався вибитись з-за дерев мiсяць, щоб котитись собi далi в невiдомi небеснi вири - без командировки, без клопоту i без думок. XIX Чого вiн прийшов сьогоднi до малярської студiї - Кость Горобенко i сам не знав. Розумiється ж, не того, що сьогоднi вперше студiя матиме живу "натуру" i ця натура - голi бiлогвардiйки. Яке Костевi до них дiло? Хiба не однаково, як використовують цей бiлий труд? Чи цi жiнки миють по установах пiдлоги, чи чистять картоплю, чи позуватимуть? Далебi, Костя це зовсiм не обходить. Та до того ж це справа юрвiддiлу, полiтбюро чи ще кого там. Костевi - однаково. Вiн просто прийшов перевiрити працю студiї. Адже ж пiсля її вiдкриття, пiсля мiтингу на вiдкриттi, вiн ще нi разу не був тут. Студiйцi вже посходились. Це переважно червоноармiйцi мiсцевої карроти, кiлька молодих комсомольських облич i два лiтнiх робiтники. Вони розсiлись на незручних низеньких шкiльних партах, що їх привезли сюди з якоїсь школи, i почали стругати олiвцi, витягати гумки. Молодцюватий кирпатенький комендант студiї Колька Носов, мов школярам, пороздавав студiйцям папiр, i студiя вже налагодилась працювати. Важкуватий у рухах, давно не голений, брезклий на виду, керiвник студiї Фiцхелауров зважив за потрiбне попередити свою авдиторiю. - Сегодня, товарищи, ми будем рисовать двух женщин. Я попрошу вас работать спокойно (вiн хотiв сказати: "Без всяких там шуток й насмешек", але подивився вбiк на Горобенка i, подумавши, виправився), также буду просить не мешать товаришам женщинам нам позировать. Итак, приготовьтесь... Товарищ Носов, пригласите... - звернувся вiн до коменданта. Це попередження i якийсь вiдтiнок урочистостi в словах Фiцхелаурова не подобались Горобенковi. Робив би вже просто, одразу! Фiцхелауров пройшовся важкою слоновою ходою перед партами i знову скоса глянув на Горобенка. Вiн дивився не по-звичайному: спочатку коло куткiв очей збiгались зморшки (очевидно, пiд шкiрою жваво працювали маленькi м'язи), потiм уже автоматично пiднiмались повiки i з-пiд них виглядали двi солоденькi родзинки-зiньки. Цей погляд Горобенковi не подобався ще бiльше. Вiн подумав: якийсь непевний дуже тип... Вiдкiля вiн узявся в цьому мiстi? За дверима в сусiднiй кiмнатi метушився, щось комусь пояснюючи, комендант студiї Колька Носов. Вiн приладнав збоку коло тих дверей ширму i, коли за ширмою почулося шарудiння жiночої сукнi, легенький трiск кнопок i гапликiв, аудиторiя нашорошилась i посерйознiшала. Лиця всiм звузились i навiть трохи зблiдли. I ось з-за ширми в сiрому купальному халатi тихо вийшла на помiст жiнка. Не зводячи з пiдлоги очей, блiда, вона ступила кiлька крокiв i стала. Великий, незграбїшй халат висiв на нiй, як на хворiй. Жiнка хвилювалась. Фiцхелауров поспiшно пiдiйшов до неї i чемно подав дзиглика. - Пажал-ста. Разрешите снять? - Фiцхелауров, не дожидаючи вiдповiдi, приторкнувся до плечей халату, i халат, оголяючи бiлiсть грудей, стегон i нiг, упав на пiдлогу. Жiнка здригнула i мимохiть соромливо затулила руками рожевi пуп'янки грудей. Вона боязко глянула на аудиторiю, i її _щоки зайнялись огнем. Фiцхелауров занадто чемно, але в тон же час хазяйновито порався коло неї. - Ваша фамилия - разрешите? Аудиторiя прикипiла до парт i не дихала. Жiнка ще бiльше зашарiлась i ледве чутно прошепотiла: - Шигорина... - Пажал-ста, товарищ Шигорина... Будьте ласковн - голову немножко левее й назад... нет, нет, только немножечко назад. Разрешите я вам поправлю. Фiцхелауров, як хiрург, цупко взявся за жiночi скронi й покрутив. Жiнка слухняно вертiла головою. - Больше подайте грудь... Вот так. Прекрасно. Прекрасно. Будьте любезны - в такой позе. Фiцхелауров пильно оглянув жiночу позу ще раз i тодi обернувся до парт: - Начинаем, товарищи! Пажал-ста... Студiйцi нерiшуче почали малювати. Їхнi руки непевно виводили контури гарних плечей, волосся, а жiнка вже заспокоїлась i поволi призвичаїлась до своєї пози. Її чорне розпущене волосся, перев'язане позаду стрiчкою, важко падало за спину, але одне пасмо одiрвалось i лягло на грудях. Жiнцi це, очевидно, подобалось. Вона крадькома глянула на нього, неначе перевiряла, яке це може справити на глядачiв враження, i тодi цiкавим, досвiдченим оком прожогом пробiгла по студiйцях. Фiцхелауров знову пiдiйшов до неї. - Сколько времени вы сможете так выдержать? Жiнка знiяковiла й поспiшно вiдповiла: - Нет, нет, пожалуйста... Я папрашу атдахнуть, кагда устану. Фiцхелауров почвалав до парт виправляти студiйськi вправи. Горобенко присiв на стiльцi пiд стiною коло плакату. Жiнка спинила на ньому чорнi цiкавi очi, й Горобенковi здалося, нiби вона, злегка кокетуючи, мотнула плечем. Їх погляди раптом близько зустрiлись, i жiнка мов опеклась, не витримала, перевела очi на помiст. Але тепер Горобенко знав уже, чого вiн прийшов сюди. Сюди треба було прийти. Треба було глянути в цi чорнi очi, в саму їх порожню глибiнь, щоб зненавидiти. Так - зненавидiти! Тобi, як iнтелiгентовi, Костику, бракувало саме ненавистi, тої святої ненавистi, без якої нема великої любовi. Але тепер вона буде в тебе. Буде! Ось перед тобою нiжна пелюстка реакцiйної лiлеї. Ти пригадуєш її? Вона теж маленький, але виразний, як самоцвiт, уламок з твого минулого. Пам'ятаєш: гусарський полк у цьому ж мiстi, паради, хвацькi офiцери, бали на Новий рiк та Великдень i маскарад на водохреща. Ти того не бачив. Тiльки знав про те. Чув. А ось - повiтове кiно, де щотри днi буває змiна картин. "Видовая, драма, комическая". Де вся змiна в тому, що - або "прекрасная видовая", або "жуткая драма", або "сильно комическая". I так кожнi три днi. I знову, i знову. Пригадав, Костику? Це твої гiмназiальнi роки. Тодi ще ти не знав Надi. I ось ти, маленький, соромливий гiмназистик, з кутка фойє коло дверей до третiх мiсць вiддалiк вдивлявся в чорнi каракулi й широкi криси пiд страусовим пером. Ти мiг дивитись тiльки на криси, бо тi чорнi очi нiколи не дивились на тебе. Коло них тихенько дзвонили остроги, поблискували гусарськi погони, i то для них були погляди i усмiшка чорних очей. I одного разу, саме в цьому ж кiно, коли виходили з сеансу, панi в каракулях впустила редикюля. _Ти прожогом метнувся долу, схопив тремтячими дитячими пальцями редикюля й подав. Тодi єдиний раз чорнi очi на хвилину подивились на тебе i ласкаво посмiхнулись, мов кинули тобi "на чай". То тiльки єдиний раз... I ось зараз цi очi вдруге подивились на тебе. Але ти бачиш добре й сам: то не є недосяжна царiвна чорної мрiї, як видавалось тодi в кiно. Це офiцерша. Це власниця дорогоцiнного краму - прекрасного тiла й чорних очей. Поза цим у неї нема нiчого. Коли хтось нацiоналiзує цю її останню власнiсть, вона буде дуже вiдразною жебрачкою. Просто шльондрою. Миша Чернишов, далебi, мав рацiю не турбуватись за їхнє самопочуття в позi натурниць. I ця гарненька дика кицька в наших свiйських радянських умовах прекрасно знає, як котирується на життєвiй бiржi цiна її краму. Так, так. Ось. Жiнка справдi вже цiлком оговталась i вже без усякого сорому й нiяковостi позувала. Iнодi вона мимоволi за звичкою поправляла на скронях своє пишне чорне волосся, i тодi легко здiймались угору рiвнi виточенi руки, випинався гарний лiкоть i ледве помiтно чорнiли темнi плямки пiд пахвами. Це впливало на авдиторiю. Вона почала сопти, тихенько, крадькома перешiптувалась, але зрештою малювала вже жваво i старанно. Дехто пiдпускав навiть дотепи. Жiнка з робленою стомою, млосно одкидала голову, тодi хвилювались трохи її груди, i пiсля цього, вже переможно, з ледь помiтною усмiшкою, вона гуляла очима по студiї, поки не натрапляла на Горобенка або Фiцхелаурова. Тодi вона знову удавала, нiби нiяковiла й соромилась. Горобенко з огидою подивився ще раз на її лице й подумав: "Через три сеанси вона почуватиме тут себе, як удома. Вона почне флiртувати з ким-небудь або навiть зв'яжеться з Фiцхелауровим. Коли не фактично, то принаймнi в психiцi, в потенцiї - це, по сутi, справжня повiя". Горобенко злостиво посмiхнувся: "Ось вона, ця "блакитна кров"!" Фiцхелауров помiг жiнцi накинути халата. - Спасибо. На перами раз достаточно... Вы устали?.. Пожал-ста... Вiн подав їй руку зiйти з помосту, й жiнка грацiозно вiддалилась за ширму. Коло дверей кiмнати крикнув комендант Колька Носов: - Аглая Кононова! Ваша черга. Виходьте. Знову за ширмою зашарудiла сукня, похапливо затрiщали кнопки i далеко ранiш, нiж на це сподiвалась авдиторiя, з-за ширми вийшла друга жiнка. Вона ступила крок до помосту, але раптом, нiби опам'ятавшись, розмашисте, як чорнi крила, одкинула халата i гола гордовито вийшла на середину помосту. Ця не нiяковiла й не соромилась. Вона закинула назад голову i зухвало, з викликом дивилась уперед, кудись крiзь стiну, понад головами студiйцiв. Каштанове волосся хвилясто бiгло її тендiтною спиною i лиснiло, посрiблене, проти вiкна. Її довгi вiї трохи ховали блакитнi великi очi, але з тої вогкуватої сутiнi горiло стiльку гнiву, стiльки ненавистi й зневаги, що навiть Фiцхелауров трохи спантеличився. Вiн стояв мiж нею i партами i розгублено тер свої пухкi, як iз тiста вилiпленi, долонi. Студiйцi простодушно пороззявляли роти й, враженi, дивились на натурницю. Жiнка злегка мотнула головою i її маленькi, мов рiзьбленi, вуста незадоволено ворухнулись кутиками. - Я гатова! Что прикажете? Це збудило фiцхелаурова й повернуло його до звичайного стану. Вiн моторно закрутився коло помосту, ставлячи дзиглика, однiс для чогось свої папери з помосту на лутку, наче вони могли затулити жiнку перед студiйцями, i заходився її садовити. Горобенко не чув уже його постiйних професiйних фраз. Ця струнка жiнка своєю справдi надзвичайною оголеною красою майже слiпила очi. На її голу прекрасну постать важко було дивитись i в той же час страшенно тягнуло дивитись. Було щось сильне в цiй красi. Сильне й жорстоке. Фiцхелауров, як i до першої, простягнув до її лиця руки: - Немножко левее... разрешите, я поправлю... Жiнка легким рухом долонi спинила його. - Нет. Я сама... Жiнка сказала це просто, але так твердо, що руки Фiцхелаурова одразу ж упали долу, мов по них хтось зненацька рiзонув стеком. Фiцхелауров зiйшов з помосту i впалим, глухим голосом запобiгливо промовив: - Кагда устанете, будьте любезньї, скажите... - Пажалуйста. Жiнка, мов прип'ята, застигла на дзиглику в указанiй позi. Її руки мiцно держались за край дзиглика, пружнi, майже дiвочi груди випнулись наперед до студiйцiв, i очi лягли десь угорi на карнизi. Жiнка сидiла цiлком спокiйно, вона навiть нiби сумлiнно виконувала вказiвки Фiцхелаурова, але в усiй її позi, в тому кинутому далеко понад людей, що її оточували, поглядi було стiльки незалежностi i зневаги, що здавалось, то сидить не ув'язнена звичайна офiцерша, а то - якась королева iз тьми середньовiччя, що зараз наказуватиме своїм джурам i челядi. Воно, проте, так i було. Ця жiнка, прикута до своєї пози на дзиглику, скоро вона з'явилась, одразу ж опанувала авдиторiю. Вона схопила її тонкими мармуровими пальцями з перламутром маленьких нiгтiв i боляче притиснула до дзиглика... Нiхто з студiйцiв не малював. Тiльки два лiтнiх робiтники почали мляво зарисовувати її чоло, але з того нiчого путнього не виходило. На чоло впав од вiкна вiдблиск, але ввижалось, нiби то горить зоря i жiнка зовсiм не гола, а вбрана в тонку коштовну тунiку. Нiхто не помiчав її наготи. Студiйцi з побожнiстю дивились на її лице, i очi їм туманились, пойнялись сумом, заволiклись безвихiдною тугою. Багато з них бачило гарних i поганих жiнок. Вони голубили тих жiнок, цiлували i брали. У вiчному потоцi днiв тi жiнки загубились, стерлись, як стара чорнильна пляма. Але такої жiнки нiхто з них не бачив. Ця жiнка вимотувала з самого споду їх зiм'ятих в ешелонах революцiї душ забутi казки давно померлих бабусь про королiвен, тридев'ятi царства, жар-птицю... Ця жiнка справдi - з казки. Вона сидить перед ними зовсiм гола, але нiколи-нiколи це чарiвне тiло не належатиме жодному з них, навiть усмiшки, навiть лагiдного погляду не вирвати з її мiцно стулених уст i одкритого, готового змагатись бiлого чола. Цю жiнку можна роздягнути, але зiгнути, кинути долу - нiколи. Вона прийшла для них iз казки, з небуття i пiде туди ж. Ця краса, це найкраще з усiх минулих розтрощених лiт, належить не їм. Це тiло вiддавало свої божевiльнi пестощi тому, кого вони, смiючись i не помiчаючи, розтоптали. Хто ж знайдеться, звитяжець дужий, що приборкає цю жiнку? Хто пiдiйме i покладе до кишенi, як своє, цей безцiнний дiамант, що лежить, дратуючи, перед голодною юрбою! Було тужно дивитись на цю гордовиту, незламну красу. I було кривдно i боляче... Фiцхелауров не важився порушати цiєї набряклої тишi. Вiн навшпиньки ходив помалу перед партами i не вдавався до студiйцiв. Тiльки на зворотах вiн нишком, як кишеньковий злодiй, глипав на натурницю й думав: "Вот бы с кого рисовать боярыню Морозову. Потрясительно редкостньїй зкземпляр!" Горобенко почував себе зле. З його