мiсця добре було видно її анфас i твердi, трохи вогкi очi. Ще коли вона ступила на помiст, вiн подумав: вона йде, як на ешафот. Так iшли, мабуть, за французької революцiї найкращi останнi згустки прогнилої аристократичної кровi пiд гiльйотину. Це запеклий ворог. Завтра, коли б повернулись їхнi, ця тендiтна рука з прозорими блакитними жилками владно показала б цим студiйцям дорогу до шибеницi; цi нiжнi пальцi стискали б парасольку, виколупуючи очi полоненого. I цi великi глибокi очi тодi б уже напевно засмiялись. О, вони засмiялись би! Але якби ж то!.. Горобенко зловтiшне дивився на натурницю, але було разом iз тим неприємно, щось гризло в грудях, щось заважало Горобенковi. Вiн глянув на крайнього студiйця, що в забуттi тримав над папером олiвця, поринувши очима на помiст, i одвернувся. Треба було б нарештi припинити цю комедiю з натурницею i насамперед змiстити к чорту Фiцхелаурова. Вiн зовсiм непридатний. Але як вийти з цього одубiння - Горобенко не мiг добрати способу. Вiн сам став якийсь малий, низенький i зовсiм не адмiнiстрацiйний. Жiнка стомилась сидiти в однiй позi i ворухнулась. Горобенко почув, як авдиторiя ту ж мить стрепенулась i знову завмерла. Фiцхелауров спинився край парт i щипав собi волосинки на пiдборiддi. I раптом гучно грюкнув пюпiтр. Жiнка сидiла спокiйно в тiй самiй позi. Лунко застукотiли важкi каблуки по пiдлозi i зарипiли набучавiлi солдатськi чоботи. Худий, трихи схвильований червоно армiєць човгав до Горобенка. Вiн поволi, мнучись, перетягав вiд кроку до кроку свої ноги, нiби умисно хотiв розтягнути час, заки вiн дiйде до Горобенка. Нарештi пiдiйшов, винувато забiгав очима, почухав за потилицею. - Товарищ заведующий... - Червоноармiєць нахилив до Горобенка покошлану голову i пiвголосом: - Как-то неспособно с знтими рисовать... гляньте, - вiн показав головою, - человек, понимаете, не в себе сидит... Да й нам тоже как-то... Все ж человек, дышит, вишь... Горобенко вороже глянув червоноармiйцевi в вiчi i грубо спитав: - В чому рiч? Що, власне, ви хочете?.. Червоноармiєць знову почухав за потилицею: - Как-нибудь бы нам других прислали... Попроще, што ли... Мов хто вдарив Горобенка. Вiн прикусив губу, звiвся на ноги й майже крикнув: - Не ваше дiло!.. Не подобається - не йдiть! Нiхто вас _сюди не тягне... Червоноармiєць одвiв набiк голову i соромливо переступав з ноги на ногу: - Да я тольки так... не серчайте... До них поспiшно йшов Фiцхелауров дiзнатись, що трапилось. XX Розмiрене i тихо коливались попереду двi труни. Нахиляться трохи лiворуч, а потiм перехиляться на другий бiк. Потiм ще раз лiворуч i знову - назад. Чорнi й червонi прапори, як зморене в боях отамання, тихо сунули за трунами. I пiд їхнiм наметом нiби легше й затишнiше було пливти двом небiжчикам в свою останню подорож. Попереду довгий ряд вiнкiв. Простих, благеньких вiнкiв. З ялинки i польових квiтiв, перев'язаних червоними биндами. Тi бинди журно спадали долу, мов лишали за собою червону дорiжку. А зараз за трунами - верескливе голосiння запнутої в чорний шарф Фролової i тихенькi, нiби боязкi, схлипування згорбленої i якоїсь напрочуд маленької старої матусi Чернишова. Понуро й мовчки йшли партiйцi за трунами. Йшли не рядами, а поплутаним, збитим натовпом. I не було їм на вустах слiв, не було пiсень, не було монотонного скавулiння похоронного церковного дзвону. Важко й тихо тупали ноги в поросi i тiльки оркестр за прапорами сумними, опалими акордами тужив у жалобному маршi. I в тих акордах, як струмки у великiй рiцi, злилися думки, слова i спiви окремих партiйцiв. Злилися й несли свої каламутнi, журнi води кудись далеко, далеко за синi обрiї буття... I було дивно бачити себе натовпом серед чужих i байдужих старосвiтських домiв повiтових, i були нестерпучi нахабно-цiкавi погляди обивателiв. Горобенко бачив це все не одразу. Воно спочатку проходило зором крiзь очi, шпорталось у мозку i вже потiм лягало липкуватою, тепленькою парою. I тодi було видно: стоять коло ворiт цi обивателi i вивалили очi на процесiю. Вони не вiд того щоб послухати духову музику, i їм хочеться добре роздивитись, як ховають по-комунiстичному двох забитих. Їх багато, i натовп партiйцiв серед них - як жменька Колумбових морцiв на американському суходолi серед тичб дикунiв. I ще видно: Дехто з них не покидає процесiю i вистрибом забiгає наперед, щоб побачити комунiстичну матiр i дружину. Їх дивує маленька, зсохла, як сухе бадилля, матуся Чернишова. Їх, певно, вона навiть розчаровує: адже це звичайна стара мати, як i мiльйони iнших матерiв, що тихо й покiрно побиваються за своїми дiтьми. Вони незадоволенi, i ось двоє якихось уже зовсiм близько пiдiйшли до трун i стають навшпиньки, щоб подивитись в обличчя мерцiв. Горобенковi видавалось це за образу небiжчикiв. Гримнути б щодуху на них, цiкавих, розiгнати б по їхнiх мишачих норах! Там же попереду, в тих двох трунах, лежать першi жертви останньої сутички партiї з ними. Там - Миша Чернишов i Фролов... Це тi найкращi, як казав Зiверт, що їх послала партiя на село. Трупи покрито червоною китайкою, i лиць обивателям, на щастя, не видно. Але Горобенко знає, - вiн бачив цi закривавленi трупи на возах, коли їх привезли до вiйськкомату, - в Чернишова одiрване праве вухо й синьо-бордовий басаман через чоло, у Фролова - в одному оцi кривава яма, а в другому - жах. Те око востаннє бачило навколо себе тiльки ворогiв. Запеклих, хижих, розлютованих. На тi лиця неприємно було дивитись, i разом iз тим вони вбирали в себе живi очi. Але тi тортури, тi жахливi муки тiла минули вже, i трупи спокiйно лежать у трунах, мов спочивають пiсля важкої працi. I хочеться, щоб не Чернишов лежав тепер там, а ти, i хай плачуть так само сурми i стиха помiж себе перешiптуються прапори... I хай не буде нiкого стороннього, нiкого чужого. Навiть цих червоноармiйцiв з карроти, що йдуть позаду, - не треба. Хай на цю таємну, величну раду життя i смертi прийдуть тiльки свої, тiльки тi, що їх злютувала в живий крицевий ланцюг гаряча, молода кров... Коли процесiя наблизилась до кладовищенської брами, пiдслiпуватий ветхий сторож за звичкою поспiшив на дзвiницю привiтати мерцiв дзвонами. Глухо, по-замогильному, на низенькiй дерев'янiй дзвiницi вдарив дзвiн i розтанув мiж соснами. Потiм - другий, тоненький, третiй ще тонший, четвертий - дискантова струна i знову - глуха, тягуча октава... Бом... Бем... бiм... дi-iнь... бо-ом... Справжнi куранти смертi. Хтось вихопився з натовпу i прожогом побiг зупинити дзвонаря. Мерщiй би припинити цей глум над трупами товаришiв! I тодi знову заридали сурми. Незвичайно i дивно було старому кладовищу прийняти раптом цей великий натовп комунiстiв з прапорами. I старi, з облiзлою фарбою, хрести знiтились i нiби ось зараз же пошкандибають геть по своїх чорних закутках. I стрункi молодi сосни застигли здивованi, мов налагодились слухати промови. Знайоме старе кладовище. Тi ж самi стежки помiж могилками, тiльки тепер вони заросли морiжком i де-не-де - безсмертники. Безсмертники на кладовищi! Це цiкаво збiглося: льох кiсток i тiла, що гниє, а над ним - безсмертнi квiти!.. Але революцiя зачепила й кладовище. Розгнузданим мустангом вона пролетiла понад безсмертниками, i ось лежать долi перекинутi хрести, побито кам'янi надгробки i з овалiв тих надгробкiв видерто фотографiї їхнiх небiжчикiв. Руїна. Прах. I це добре. Зруйнувати б усi кладовища, щоб нi одне з них не нагадувало минулого! Бо кладовище - не тiльки тут. Хiба оте повiтове мiсто, що розляглось лiньки позаду, не кладовище теж? Там же кожний куток увiбрав у себе минуле i стирчить перед очима - чи свiдком, чи нiмим докором... I цей надгробок, що край дороги, вiн теж вiдтiля - з того, що поховано в мiстi. На цьому надгробку напис - Кость його пам'ятає: Но одна лишь тебя Не забудет душа - Твоя мать. Никогда, никогда. Горобенко _умисне пiдiйшов до надгробка. Так, слова цi є ще й досi, тiльки вони почорнiли й запорошились. Так само вп'ялась у далеке небо своєю верхiвкою сосна, i блакитне небо крiзь гiлля дивиться лагiдними очима, наче посмiхається, заплакане. А фiгура надхненної дiвчини, що вiчно шепоче коло надгробка молитву, тепер забруднена, i її бiлi мармуровi уста хтось старанно розмазав червоним олiвцем. Розмальовуйте ж цi пам'ятники людського лицемiр'я i брехнi, ви, юнi, зухвалi, невiдомi руки! Трощiть цi нiкчемнi старi хрести i розтоптуйте могилки! Не треба кладовищ. Хай залишиться тiльки зелений спокiй сосон. А бiльше - нiчого... Ями викопано осторонь вiд могилок, там, де вiльно ростуть молодi сосни, де трунарi не копали ще землi. Коли наблизилась сюди процесiя i вже видно було свiжi ями, всi якось чудно заворушились. По натовпу промайнув ледве чутний шелест, натовп збився купою, але то на хвилину. Вiдтак повiльно живим товстим обручем оточили ями... Перший промовляв Кричеєв. Казав голосно, не запинаючись, не шукаючи слiв, але було щось у його словах офiцiйне, сухе, нiби за тезами. А вкритi червоною китайкою труни стояли тут ось, край ям. I тепер виразнiше почувалось, що в цих трунах лежать Миша Чернишов i Фролов. I було неймовiрно, що вже нема Чернишова, що вже не засмiється вiн, не скаже своє "гади повзучi", не загоряться дитячими вогниками його очi. Там, у трунi, пiд китайкою лежить тепер спотворене чуже лице. Тi два трупи - страшнi i в той же час занадто близькi. То були трупи не Фролова з мiщанськими звичками i не п'янички легковажного Мишi Чернишова, нi - то лежать жертви за одне спiльне дiло. Може, тiло не витримало i були передсмертнi благання, каяття i стогони, а може, їх i зовсiм не було... Смерть викреслила їхнi хиби, i органiзацiя ховає двох рiдних, любих товаришiв. Через це тiснiше туляться одне до одного плечi i натовп комунiстiв дивиться на трупи одним спiльним печальним оком. Iз гущi людського одягу просунувся наперед Зiверт. Iще бiльше нашорошились сосни, коли залунав його чiткий, грудний голос. - ...Ми були, товаришi, занадто м'якi, занадто гуманнi. Тепер нам дорого доводиться платити за нашу м'якосерднiсть. Тут - нашi товаришi. Ще так недавно ми бачили їх мiж себе; тут тi, що їх ми першими послали на нашi форпости. Що з ними зроблено!.. Гляньте!.. Зiверт простер наперед руку й нахилився до трун. Одна мить - i здавалось, що Зiверт зiрве китайку й покаже жахливi потемнiлi лиця. Стало зимно й хотiлось зупинити Зiвертову руку: не требаї.. Але Зiверт знову випростався i тодi кинув до натовпу: - Боротьба не скiнчена! Боротьба триває далi. За одного - десять їхнiх, за смерть - смерть!.. I мимоволi повторив до себе Горобенко: за смерть - смерть! Повторив i замислився. Останнiм вийшов до трун Дружинiн. Хотiлося йому сказати про забитих товаришiв, сказати, що вони виконали свiй обов'язок, що їхнiм шляхом пiдуть тисячi комунарiв, але слова стали важкими i не пiдняти їх, не подужати горловi. Дружинiн м'яв пальцями свiй замусолений кашкет, i з уст упали зовсiм не тi слова: - Товарищи!.. братщд дорогие... прощайте, товарищи... I раптом збоку тихенько заплакала стара Чернишова: - Миша... Мишенька мой... Смночек ненаглядный... Дружинiн притиснув до грудей кашкета, махнув рукою i зник у натовпi. Але слiз не було. Вони поллялись десь усерединi, iз серця. Пiдняли труни й тихо спустили в ями. Тодi несамовито закричала Фролова i шарпонулась за труною. Над головами рвонув салют. Ще раз... I коли впав на трупи перший налопатник землi, тодi, одмахнувши стару кладовищенську церкву, похилi хрести й сосни, з сурм бадьоро i переможно вдарили розкоти "Iнтернацiоналу", i полетiли вони через лани до далеких мовчазних сiл, як пiсня перемоги, як гiмн вiчного, невмирущого життя... I вдруге з'явилось Горобенковi те, що колись уже спало раз на думку: смерть не годна перетнути вiчного калейдоскопа життя!.. Треба тiльки намацати в собi той архiмедiв важiль, той стрижень себе самого й цупко держати його в руках. Тодi буде iнше, прекрасне життя i проста, логiчна смерть. Проста, як у того японського солдата, що на розстрiлi, посмiхаючись, вiддає рукою шану своїй власнiй смертi. Але: за кров - кров, за смерть - смерть! I це сказав не Зiверт отут, а я. В ями важко падали свiжi брили землi, а навколо, вгору, до неба, звелись на струнких стовбурах кладовищенськi сосни. Зеленi, молодi. XXI З обивательських поглядiв - стороннiх, безпартiйних, усмiшливих у кулачок, з шепотiнням на вухо сусiдовi, i з того, як поспiшно розходився й порожнiв базар, i, нарештi, з того, як верхи на конi промчав до парткому повiтпродкомiсар Дробот - з того всього Горобенко збагнув, що щось трапилось. Вiн вийшов з культвiддiлу радпрофу й налагодився був простувати до ком'їдальнi, але розпечене липневим опiвденним сонцем повiтря було неспокiйне. В ньому причаїлось . i важко дихає спiтнiле - щось вороже, щось єхидне й пристрасне. Горобенко повернув лiворуч i пiшов до парткому. Вiн хутко перейшов зарослу шпоришем площу коло собору, де стирчать сухi деревця майбутнього соцiалiстичного парку i стоїть незакiнчений п'єдестал пам'ятника жертвам перших жовтневих боїв, коли до нього збоку надбiг Радченко, - Ви до парткому? Оголошено казармений стан... Радченко розхристав до волосатих грудей сорочку, з його поголеної голови текли цюрки поту, вiн утирався рукавом i вiдсапував ядуху. Горобенко зупинився, щоб дати Радченковi передихнути, й спитав: - Що, власне, трапилось? Радченко здивовано глянув на нього: - Хiба ви ще не знаєте? - Нiчогiсiнько. - У Козiївцi - банда. Шiсть верст вiд мiста... Забито трьох i Гарасименка з Хведорiвки на дорозi... В лiсi знайдено його одрубану голову... У парткомiвському дворi вже було людно. Стояло багато озброєних, промайнула i зникла в дверях зашнурована ремiнцями постать Нестеренка. Щось наказував комусь Дробот. Ходила мiж групами й мовчки прислухалась _до розмов стурбована Славiна. На схiдцях сидiв з рушницею Дружинiн i стомлено покурював "козину лапку". З вулицi надходили новi партiйцi. Не треба було й розпитувати. З уривкiв розмов, iз окремих слiв, iз внутрiшньої серйозностi всiх, що її не мiг розбити чийсь смiх, Горобенковi стало одразу все вiдомо. Мiська органiзацiя переходить на казармений стан. Всi _партiйцi мобiлiзованi. Банда може вiдважитись наскочити навiть на мiсто. Але треба вирвати в. неї iнiцiативу. Каррота й частина партiйцiв складають загiн, що вночi має захопите Козiївку. Решта охороняють мiсто. Горобенко зiйшов на другий поверх до кабiнету Кричеєва. Кричеєв радився про щось iз заворгiнстром i Нестеренком. Збоку стояв з наганом на поясi i карабiном за плечима Попельначенко. Вiн уважно слухав. Горобенко пiдiйшов до Кричеєва. - Я маю до вас, товаришу Кричеєв, пару слiв. Кричеєв незадоволено одiрвався вiд розмови й повернув до нього шкельця пенсне. - Що таке? - Я хотiв би вам особисто це... Попельначенко здивовано глянув на Горобенка. У Кричеєва на чолi збiглись двi глибокi зморшки. Вiн устав з-за столу i заклопотано пiшов з Горобенком до вiкна. - У чому рiч? Я слухаю... Горобенко пильно подивився Кричеєву крiзь його пенсне в вiчi, помовчав хвилину, а тодi твердо сказав: - Я прийшов вас просити, власне, не просити, а вимагати - пошлiть мене з загоном у Козiївку... Кричеєв високо пiдвiв брови, а потiм пiдозрiло прищулив очi: - Чому ви так - я не розумiю - ставите питання? Люди потрiбнi й тут. Мiсту теж загрожує небезпека. Горобенко настирливо повторив: - Пошлiть мене в Козiївку. Ну, це так треба!.. Менi треба. Розумiєте? Кричеєв потер рукою щоку i, наче побачив у Горобенковi щось нове i незнайоме, уважно подивився на його лице. - Я, розумiється, нiчого не маю проти. Коли ви хочете - прошу, я скажу Нестеренковi записати вас. Горобенко з притиском промовив: - Так, я хочу! Кричеєв повернувся до столу, а Горобенко пiшов до дверей. Вiн чув, як позаду всi зрушили з мiсця й шепотiли до Кричеєва. Горобенковi муляв спину допитливий i гострий погляд Попельначенка. Хотiлось обернутись на той погляд, але Горобенко стримався й вийшов у двiр. Коло Дружинiна крутилась Славiна. Вона казала йому пошепки: - Я не понимаю, ну зачем же й женщин на казарменный? Не будем же мы, действительно, стрелять бандитов!.. Дружинiн знехотя вiдповiв їй: - Это же для вас лучше. Ведь если мм все вместе, то _все-таки как-то вернее, да и вообще... У двiр в'їхав з двома возами Завальний. Вiн привiз яловичину на харч партiйцям i тютюн. На порiг вийшов зашнурований Нестеренко. На головi низенька кубанка, коло нiг злiва - козацька шабля, справа - одрiзай. Вiн увесь виструнчився, нiби пiдрiс трохи. Лице серйозне, голос рiзкий, командувальний. - Хто ще не получив винтовки - взяти в оргiстрi. Славiна несмiливо запитала: - Й женщинам тоже? Нестеренко, не дивлячись на неї, сердито вiдповiв: - Да, да! Сказано - усєм. Нестеренко по-вiйськовому повернувся на каблуцi й зник у дверях. Рушницi роздавав Гольцев. Пiсля тої анкети з парткомiвською характеристикою до губернiї, Горобенко не помiчав якось Гольцева. Вiн нiби зник iз мiста. Гольцев ретельно перераховував набої, обережно брав iз кутка рушницю, з хвилину оглядав її всю вiд ложа до мушки, мов милувався з неї, i тодi вже вiддавав партiйцевi. - Прошу. Вона не заряджена. Гольцев одразу, тiльки-но Горобенко увiйшов, помiтив його, мов спецiально чекав на нього. Вiн радiсно скинув чомусь кепку, поспiшно накинув на обличчя свою машкару усмiшки й привiтався, як iз давнiм знайомим. - А-а!.. Товариш Горобенко! Прошу, прошу... Горобенко стримано вiдповiв на привiтання. Гольцев вибрав чепурненьку кавалерiйську рушницю й подав Горобенковi. - Оця буде добра для вас. Вона легенька. А пiдсумок є у вас?.. Почекайте. Я зараз пошукаю. Тут я приховав один для вас. Гольцев пiдставив стiльця й полiз нишпорити на шафi пiд паперами, а Горобенковi знову неясно було: "Чого вiн до мене так липне?.." Гольцев старанно повкладав у пiдсумок обойми набоїв, зав'язав мотузки й передав Горобенковi: - Тепер усе. Прошу. Вiн прищулив око й шепотом поспитав: - А вас куди - в Козiївку чи тут залишитесь? Горобенко холодно сказав: - Не знаю. Гольцев нахилився до Горобенкового вуха i, бризкаючи слиною, зашушукав: - Я побалакаю з Попинакою, щоб вас тут залишили... Горобенко стрепенувся, гостро глянув Гольцеву в вiчi (Гольцев знову накинув на обличчя машкару) i грубо одбив кожне слово: - Я вас зовсiм не уповноважую просити за мене i, взагалi, прошу вас дати менi спокiй! Гольцев винувато посмiхнувся й задрiботiв пальцями в _повiтрi. - Ну, навiщо ж ви так, їй-богу!.. Я ж зовсiм не для того... Горобенко вже не чув його. Вiн перекинув за плече рушницю й ступив схiдцями на двiр. Коло мурованої дровiтнi стояв у гуртi партiйцiв Дробот i розповiдав якогось соромiцького анекдота. Вiн масно посмiхався своїми великими товстими губами. Хтось заливчасто реготав. Трохи осторонь стояв Нестеренко й мовчки уважно слухав. Десь за парканом пустували вуличнi хлопчаки. Вони перекривляли когось i викрикували несамовито "Iнтернацiонал"; раптом з-за паркану визирнула якась бiлява, кудлата, як у збоїнах, голова, хитрi сiренькi очi лукаво прошмигнули по двору, зупинилися на Нестеренковi, i тоненький дитячий голосок залився вихлястим дискантом: Сидить Троцький на лугу Гризьот конськую ногу. - Што за гадина Совєцькая говядина! Нестеренко миттю повернувся по паркану. Кудлата голова зникла. Несторенко плюнув i вилаявся. Дробот замовк i задер до паркану голову. За парканом знову той же дитячий голосок дражливо затанцював: Ех, да яблучко малосольноє! А совєцькая вдасть малахольная... Нестеренко гнiвно крикнув до когось: - Споймать пацана i вушi видрать! Вiд ганку озвався Дружинiн: - Зачем же так, товарищ Нестеренко. Пацана нужно учить, а не драть. За парканом стало тихо. У двiр привезли кулемета й поставили коло ганку. Кулемет, мов не розумiючи, кого саме йому треба заплювати, незграбно розкарячив ноги й безглуздо дивився на старий флюгер, що на дровiтнi. Коло ворiт заспiвала група комсомольцiв. Ой у полi жито Копитами збито... Сумний, тягучий мотив зненацька перетнувся й застрибав уже веселим приспiвом: Пiд бiлою березою Козаченька вбито... Горобенко прислухався до пiснi. Вона була незвичайна для парткомiвського подвiр'я. Та наче хтось умисно занiс її сюди з колишньої "Просвiти" чи теперiшньої сiльської школи. З парткому вийшов, упоравшись з харчами, Завальний. Вiн почув iз ганку пiсню й пiдтягнув розстроєним, як клубне пiанiно, басом: - Ой, убито, вбито, Затягнуто в жито... I пiсня знову зрадiла чомусь, засмiялась недоречно: Червоною китайкою Личенько покрито... "Чудна наша пiсня, - подумав Горобенко i закурив цигарку. - Вона i тужить, i смiється разом. Чудна, як i вся наша химерна iсторiя, що почала Хмельниччиною, а кiнчила "отечеством" та "Енеїдою" Котляревського, прокинулась у дев'ятсот сiмнадцятому - i пафос свого вiдродження обернула у вишиваний фарс... Чудернацька наша iсторiя..." - Комунари, стройся! - то скомандував серед двору Нестеренко. Безладно шикувались партiйцi, збиваючись, двоїлись ряди. Горобенко поправив на плечi ремiнь вiд рушницi й задоволене потяг продкомiвського тютюну. Нестеренко по-командирському пройшов очима по рядах, але, дiйшовши до Горобенка, його очi спинились i недобре блиснули. - Ти што ж? Горобенко не зрозумiв: - Що таке, товаришу? Нестеренко ступив до нього крок. - Папиросу - вон! Раз скомандувано "смирно", значить, никакiх папирос. В строю стоїш!.. - Сердито й ображено кинув вiн до Горобенка й одiйшов. Горобенко, як невинно покараний хлопчик, не змiгнувся нiчого вiдповiсти. Вiн несвiдомо викинув зараз же цигарку, мов вона опекла його, i стояв червоний аж до вух. I тiльки коли Нестеренко почав читати на правому крилi наказа, Горобенковi приском ляпнуло в мозку: "Фельдфебель! Справжнiй фельдфебель! - I тодi запекло в грудях i хотiло вирватись на вуста: - Чому ж я йому нiчого не вiдповiв! Треба ж було одразу..." З правого крила читав далi Нестеренко: - ...Соловйов, Букрабо, Панасюк, Горобенко, Колот - цi товарищi одправляються з карротою в Козiївку. Два шага впiрьод! Горобенко ступив з iншими на два кроки i раптом почув на собi збоку чийсь пильний погляд. Вiн повернувся лiворуч i глянув. На ганку, обiпершись на одвiрок, стояв Попельначенко. XXII Виступили об 11-й уночi. Попереду загiн комунарiв, позаду два вози з кулеметами, далi - каррота. Нiч темна i сторожка тиша тримають повiтове мiсто в чорних лапах. Мiсто спить, i не шелесне на деревi жодний листок, не гримне жодна хвiртка. Тiльки над головами вгорi, на темно-зеленому небесному безкраї, точиться своє невiдоме, холодне життя. Там, на безкiнечному Чумацькому Шляху, зриваються зорянi метелицi, мчать шалено небесними просторами, потiм гаснуть, розсипаються на дрiбнi золотi снiжинки i тодi вже спокiйно виблискують на поламаному Волосожарi або на Возi, що повис серед неба закинутою каструлею. I дивно бачити на холодному небi тi завiрюхи, коли навколо ще серпнева нiч. Йшли мовчки знайомими повiтовими вулицями. Твердо одбивали кроки, як старi муштрованi солдати. Важко вiдрiзнити окремих людей. Вони всi зараз однаковi. I Завальний, що йде поруч, i Дробот у передньому ряду справа, i ця жiнка, що лiворуч штучно збiльшує свої маленькi кроки, щоб не вiдставати вiд чоловiкiв. Хто вона така?.. Це ж завжiнвiддiлу, Леонтьєва. У неї при боцi кобура з бравнiнгом, а за плечима маленький австрiйський карабiн. Кепка з стриженою головою нахилилась трохи долу: вона стежить, щоб iти в ногу з товаришами. I знову незрозумiле було Горобенковi: вiдкiля в них ця воєнщина? Леонтьєва - недавня робiтниця з тютюнової фабрики великого мiста. Для неї воєнщина мусила б бути огидною. I поруч iз тим - Леонтьєва умисно вигинає всередину спину, випростовує груди, наче це їй здавна вже притаманна вiйськова виправка. "Я все ж таки їх зовсiм ще не знаю... - подумав Горобенко. - Може, кiнець кiнцем у цiй воєнщинi, в Несторенкових ремiнцях, у Несторенковiй, кажучи просто, фельдфебельщинi i є свiй незрозумiлий сенс... Може, це тiльки мої iнтелiгентськi упередження не дають менi змоги перетравити це все як цiлком звичайне, потрiбне й неминуче... Хто зна, може..." Збоку, осторонь вiд загону, на сiрiй дебелiй кобилi їхав Нестеренко. Вiн грузько сидiв на кобилi, мов врiс у неї. Нiч накинула на них темне напинало, i через те Нестеренко i його кобила видаються здалека як велетенський силует чорного центавра. Горобенко напружував зiр, щоб краще роздивитись їхнi обриси. Було своє особливе вiдразне задоволення вдивлятись у ту Несторенкову постать, уявляти собi деталi його темного лиця з тонкими порепаними губами й маленькi зеленуватi очi пiд навислим чубом. Тiльки нiяк не давалось утямки - як цей тугий вузол фiзичної сили може так сильно впливати на дорослих, розвинених людей i мовчки, мов на налигачi, вести їх, слухняних, туди, де треба тiльки самої цiєї фiзичної сили? Що б там не було, а й ти, Костю, скорився цiй силi, вона зламала тебе ще там, у парткомi, з цигаркою, i поведе тебе туди куди схоче. Проходили повз останнi хати передмiстя. Тут повiтове мiсто скидало вже з себе панське убрання й поволi розсупонювало селянського очкура. Неподалеку на пагорбi розчепiрив довгi руки мовчазний, насуплений вiтряк, немов шикав комусь позаду заховатись у полi. Позаду на вибоїнах рипiли два вози з кулеметами. Нестеренко спинив кобилу, щоб почекати карроту. Зовсiм близько коло нього пройшов Горобенко. Здавалося, що вiн навiть роздивився Нестеренковi очi - вони холоднi, як оливо вночi, але рiзкi, з хижим вiдблиском. Хотiлось глибше глянути Нестеренковi в вiчi, щоб збагнути їх силу i вирватись з-пiд неї. Горобенко подумки промовив до себе, упевняючи: "I зовсiм не те, що "вiн веде", а насамперед я сам iду туди. Я сам вибрав собi це i йтиму до кiнця. I я прекрасно розумiю, куди йду. Я йду лiквiдувати банду. Я йду разом з Попельначенком, Дроботом, Леонтьєвою стрiляти або навiть i розстрiлювати тих осатанiлих селюкiв, що в iм'я свого засiка й химерної "неньки" нищать нас. Це те, чого, власне, я давно вже сам хотiв, i Нестеренко тут - тiльки збiг подiй". Iшли дорогою край стернi. З-за далеких хуторських хат вилiз великий червонуватий мiсяць. Його зморщене, натрудоватiле коло, як вид рахiтичного немовляти, що допiру побачило свiт, плаксиво скривилось i не хотiло свiтити. Десь на стернi кричав перепел. Загiн комунарiв iшов уже вiльно, не додержуючись рядiв. Тiльки Нестеренко їхав збоку на своїй кобилi у тiй самiй позi - чорний i насуплений. Холодними краплинками падала на цiвки рушниць роса, м'яко шелестiв пiд ногами втоптаний дорожнiй пил. Нестеренко знову зупинив кобилу й обернувся на сiдлi. Оглянув загiн i напiвголоса хрипко скомандував: - Не курить бiльше! Командир карроти, Гвоздьов! Вишли сторожевоє охраненiє. З северо-южной сторони може буть удар... "Дурень! - сказав до себе Горобенко: - 3 "северо-западной". Не може вiдрiзнити сторони. Теж "командир"!.." Але востаннє зловив себе Горобенко i знову почав картати: "Це, Костю, теж iнтелiгентщина! Гнила i нiкчемна. Не в тому ж, кiнець кiнцем, рiч, що вiн не може вiдрiзнити сторони, а ти можеш... А в тому, що... В чому саме?" - нетерпляче запитав себе Горобенко. Здаля перед чорною стiною лiсу парувала туманами Ворскла. Мiсяць заспокоївся, вилiз вище i випустив долу своє кволе промiння. Злегка посрiблились потилицi й поблискували цiвки рушниць. "В тому рiч, Костю, що ти йдеш проти села. Українського села. Того єдиного певного нацiонального водозбору, що ради нього засновував колись "Просвiти", був за iнструктора Центральної ради, тiкав з директорiївським вiйськом. Ти мусиш бити разом з цими незрозумiлими людьми саме в ту мiшень, яку недавно будував своїми власними руками, як певний щит. Ти мусиш розтрощити цю мiшень на трiски, спалити тi трiски, щоб не лишилось i слiду. Ти мусиш, Костю, стрiляти в позавчорашнього самого себе! Ось у чому рiч..." Збоку тихо перешiптувались два комунари. Стукнулись цiвками чиїсь рушницi. "Чи ж вони розумiють це?.. - затаєно подумав Горобенко. - Але що це - сумнiв? Вiдкiля вiн? Дурницi! Його вже нема бiльше й не буде. Ти сам його склав собi iз старого мотлоху. Зведи ж це ще раз собi на очi i розбий назавжди. Будь щирий, Костю. З собою можна бути щирим. В тобi (саме чогось у тобi) збiглися цi двi сили i стали вiч-на-вiч. Вiд тих i вiд тих. Ти прагнеш рiвноваги, але це вигадки! Хiба їх можна урiвноважити? Адже за цими Попельначенками, Кричеєвими i Дружинiними позаду стоїть Спартак, Мюнстер, Сибiр, каторга, страйки i Жовтень, а попереду - майбутнє i цикли свiтових хуртовин. А за тобою з учорашнiм нацiональним союзом i "Просвiтою" - поплутанi мотузи зради, лакейства i бутафорiя побутового театру. Хiба ж можна зрiвняти безмежнi простори майбутнього соцiалiзму з чотирма стiнами своєї хати, де "своя правда, i сила, i воля"!.. Твердо ступай тепер, Костю, вперед i бий без промаху. Далебi, життя збудовано далеко простiш, нiж це морочить собi й iншим голову манiжна iнтелiгенцiя. Бий просто й рiшуче, як Нестеренко!.." - На мєстє... сто-ой! Загiн зупинився на серединi узлiсся. Ладнались ряди. Коли вже стали, Горобенко нараз почув, як неприємний пронизливий нiчний холодок проходить крiзь тоненьку сорочку й щипає спину. Було б френча захопити, подумав Горобенко й злегка затупцював на мiсцi. Вiд того холоду наїжачились щоки i трохи тремтять щелепи: "Ну, що було б захопити френча!" I раптом хтось позаду накинув Горобенковi на плечi шкуратянку. Вiн обернувся й вiд несподiванки навiть подався назад. Перед ним стояв Попельначенко й посмiхався. Попельначенко сказав як близький товариш: - Змерз, Горобенко? Це тужурка - тобi. В мене шинеля є. Горобенко зняв з плечей шкуратянку. - Нi, для чого ж це? Менi - нiчого... Але Попельначенко вже нахилився набiк i просував пальцi в шинельнi рукави. Буркнув сердито, навiть роздратовано: - Брось! Строїть там iз себе ще... Одягай, i нiкакiх гвоз-дєй! Позаду задзвенiв командир карроти Гвоздьов: - Полрота, напра-а-во! Шагом маршi Збоку захрипiв Несторенко: - Комзвод, цеп'ю к лiсу вперьод! Рiзко заклацали затвори рушниць, i поспiшно затупали ноги. Було нiколи одмовлятись вiд Попельначенкової тужурки. Горобенко застебнув на комiрi гаплика й зрiвнявся з лавою. Хрускало пiд ногами ломаччя, назустрiч сунули кущi й дряпали руки. Кавалерiйська рушниця легко лежить у Горобенкових кулаках i коле темряву. Просто перед лавою, як мур ворожої фортецi, - густий, похмурий гай. Вiн нащулився й мовчить. Нiби хоче ближче пiдпустити лаву, щоб потiм одною чергою скосити враз. Ще крок наперед. Два кроки. Три. Густiшають чагарi. Ось зараз бризне гай огнем. Цю мить... Ось... Переступили зрубаний стовбур. Ось перший височезний дуб. Вiн заплутався гiллям мiж зорями, i чорний панцир стовбура зеленувате вилискує пiд мiсяцем. Дуб погрозливо мовчить, мов вартовий на чатах. "Ах, чого вiн мовчить!.. Швидше б уже". Густо посунули назустрiч дерева. Лава вступила до лiсу й прискорювала ходу, майже бiгла. Лiс стрепенувся й ожив. Пронизливо трiщав, ламався пiд ногами хмиз, i боляче хльоскали по обличчю галузки. Темрява оповила гай, i не видати лави. Але Горобенко вiдчуває її всю, кожний її нерiвний крок. Вона, як i Горобенко, хоче, щоб якось розрядилась ця неможлива гнiтюча тиша, але гай мовчить. Горобенко спiткнувся об якусь карлючку й мимоволi пiдскочив. Вiн звернув трохи вбiк, ступив два кроки й... прикипiв до мiсця. Перед ним долi жеврiли вугольки... Хтось наспiх присипав багаття землею, але не встиг загасити. Трохи осторонь тьмяно вбирав у себе кволi вогники вiйськовий казанок, а коло нього - зiбгана солдатська шинеля. Горобенко глухо сказав до лави: - Тут огнище i шинеля... В лавi зашепотiли й спинились. Трiск на хвилину замовк. Горобенко гаряче дивився на вугiлля, що сумно вкривалось перед очима попелом i поволi загасало. Кортiло помацати шинелю. Тут допiру були вон й... Горобенко ступив на шинелю й штовхнув ногою казанка. Казанок слухняно перекинувся, i з нього на чобiт Горобенковi полилась вода. Ззаду поспiшно й заклопотано пiдiйшов спiшений Нестеренко. Вiн пожадливо уп'явся очима в багаття, i в очах на вiдповiдь вуглинам заграла гостра посмiшка. - Бандочка була... Нестеренко перекинув передком шинелю, потупсав коло багаття, мацаючи по землi пiдошвами, i склав дашком коло рота долонi: - Комзвод! Цеп'ю вперьод... Нестеренко побiг назад за стовбури. Тепер, пiсля багаття й покинутої шинелi, стало легше. Мiцно стискали руки рушницю, й ноги твердо поспiшали вперед. Десь неподалеку дорогою загупотiли конi. Вiдтiля; долетiв Нестеренкiв _голос i пропав мiж гiллям: - Гвоздьов! З лєвого флангу‰ Дерева порiдшали. Засiрiло передранкове небо. Знову виступили кущi i заважають iти. Раптом на правому крилi бахнув пострiл. За ним - другий. Ще раз. - Бєгом, вперьод!!. На правому крилi знову пачка пострiлiв. I стихло. Лава вибiгла з гаю на стерню й вiдсапувала. Стало вже зовсiм видно. Свiтало. Вiдкiлясь узявся незадоволений Дробот. Хтось запитав його. Дробот махнув рукою i вилаявся. - ...Втекли. Сизий обрiй даленiв за могилою. Передранковий холодок дряпався за рукави й лоскатав спину. З поля риссю пiд'їхав Нестеренко з Гвоздьовим. Нестеренко одсунув на потилицю кубанку й одкинув з чола чуб". - Втекли, так-перетак!.. Тольки б ще три кавалеристи менi i - спiймав би гадiв! На хутори, мабуть, подались. Нестеренко круто повернув кобилу i скомандував: - Комзвод, стройся! Оддалiк на рiллi знову задзвенiв тенором Гвоздьов. Хутко вишикувався загiн i рушив до шляху. Вдалинi пiд лiсом парувала Ворскла й бовванiли за вiтряками козiївськi верби. XXIII Їх було шiсть. Шiсть найзаможнiших козiївських багатiїв. Але вiїдавались вошi звичайними селянськими дядьками. Стомленi вiд роботи, посiченi зморшками лиця, скуйовдженi бороди й навiть замурзанi сорочки. Були флегматичнi в рухах i нiби цiлком байдужi. Горобенко нiколи б не вiдрiзнив їх серед бiдняцької сiроми. Але Нестеренко вибирав їх старанно i заклопотано, мов шукав серед них племiнних жеребцiв на парування. Вiн довго дивився в сiльрадi якiсь списки, запитував принишклого писаря й мовчазного, приголомшеного голову, а потiм з трьома партiйцями ходив по хатах. Каррота з Гвоздьовим пiшла на хутори, i Нестеренко квапився покiнчити з Козiївкою. Вiн швидко приводив до сiльради заручника i поспiшно вертався по iнших. Уже п'ять заручнчкiв стояло коло ганку серед загону комунарiв. Стояли вони насупленi й мовчазнi. Нi одним словом не озвався нiхто з них до партiйцiв, i в їхнiх бородатих лицях годi було прочитати жах, здивування чи розпач. Стояли, не ворушачись, не переступаючи з ноги на ногу, мов дожидали начальства, що розпiкатиме їх за неплаченi податки, за свавiльнi поруби в державному лiсi, за випас на панському полi. Горобенко намагався не дивитись на них. Вiн розлiгся на шпоришу в затiнку пiд стiною сiльради, поклав поруч себе кавалерiйську рушницю й заходився крутити цигарку. Але тремтiли пальцi, висипався на шкуратянку тютюн, i тоненький цигарковий папiр корчився пiд пучками, не хотiв скручуватись у дудочку. У грудях росло невпокоєння, тиснуло на серце й муляло в животi. "Що за чорт! Я хвилююсь бiльше, анiж цi заручники", - подумав Горобенко i тодi вже не мiг подолати себе. "Майдан перед сiльрадою й вулицi спорожнiли. Тiльки вiддалiк коло тину в остраху застигла блiда молодиця. Вона пригорнула скарлюченими руками до своєї спiдницi двох заплаканих дiтей, мов боялась, що їх однiмуть у неї, i вперлась у тин. Десь на дальнiй вулицi несамовито кричала якась жiнка. Той крик був такий розпачливий, а очi в цiєї молодицi такi наляканi, що здавалось, нiби то кричить i дивиться жахливими очима одна ця молодиця з дiтьми, а той крик - то страшна луна, що б'ється об стiнку на дальнiй вулицi й крає Горобенковi серце. Ах, цей крик, вiд якого тремтять руки й перевертається колесо в грудях! Ну, хай би цi дядьки теж кричали! Хай би дряпались, кусались, бились, тiкали! Тодi б усе якось розв'язалось само собою. I цей ще Нестеренко, як навмисне, зволiкає _з тим шостим... Хоч би вже швидше! Горобенко безнастанно затягувався цигаркою, а непокоєння в грудях росло, пiдпирало пiд саме горло. Одної цигарки було мало. Горобенко скрутив зараз же другу. Сонце мирно кидало на майдан перед сiльрадою жмути свiтла й тепла. Немов нiчого особливого не трапилось i нiчого надзвичайного не буде. Прiло чоло й шия, на губи стiкали солонуватi краплини брудного поту. А заручники з непокритими головами стояли пiд самим сонцем i не затулялись вiд нього. I вiд цiєї зовнiшньої мирностi й звичайностi ставало Горобенковi моторошно. Вiн тоскно подумав: "Так, це не стрiлянина з бандою в лiсi. Це не вiйна зо всiма її вiдразами. Це... - I раптом пригадалось давнє Попельначенкове слово - "розправитись". Саме це воно. Наближається те, чого ждав, до чого мусив прийти, але яке ж воно страшне! - Їх розстрiляють... - Горобенко боязко запитав себе: - Хто?.." - Але вiдповiдi не треба. Це ж ясно - хто має розстрiлювати... На майдан вийшов iз волосної пошти миловидий, з чорними довгими вусами поштовик. Вiн заклав за шнурований пасок руки й спокiйно поглядав по сторонах. Йому набридли поштовi справи з неможливими серпневими мухами в маленькiй кiмнатi пошти, i вiн вийшов передихнути. Горобенко дивився на його бiленьку охайну сорочку, велике чоло без зморщок пiд чорним зачесаним набiк волоссям, i нараз спало на думку: "Щасливий! Йому не треба нiкого вести, нiкого вартувати... - Горобенко закрив на мить очi й зморщив до брiв чоло. - Мiняються влади, приходять денiкiнцi, приходять червонi, потiм банди, потiм знову червонi, але то не обходить його. Вiн штемпелює листи, продає марки, записує зрiдка перекази, видає решту, а надвечiр iде купатись до Ворскли. Його нiяка влада не чiпає, i вiн збоку спостерiгає собi подiї, наче читає в столичних газетах вiддiл кримiнальної хронiки. I його життя - то тиха затока серед шторму революцiї. Щасливий поштовик!" - I, як хлопчиковi, нишком захотiлось Горобенковi пiти з поштовиком до його хати, випити з ним шклянку чаю з малиною... ...З малиною? Може, ще, Костю, послухати, як вiн на гiтарi грає?.. Нi. Те, що має статись, те мусить статись. Життя, нове життя, Костю, купується кров'ю, добувається смертю. Це новий, негласний суворий закон, якого не обiйти. Ти ж сам знаєш це. К чорту ж усякi нерви й легкодухiсть! З вулицi, збиваючи куряву, поспiшно привели шостого. З-за пазухи розхристаної полотняної сорочки блищав на грудях маленький мiдний хрестик. В густiй, чорно-рудуватiй, як мох, бородi заплуталась соломинка, маленькi гострi зiньки пiд скiсними повiками полохливо бiгали по партiйцях, як зацькованi мишi. Але, коли став вiн поруч iнших заручникiв, одразу ж заспокоївся й зiв'яв, мов повернувся додому пiсля халепи. Нестеренко видимо квапився. Вiн наспiх перебалакав iз Попельначенком, забiг до сiльради й за хвилину збiг назад спорохнявiлими схiдцями. Роздiлив на двi частини загiн комунарiв, востаннє ще раз промовив щось до Попельначенка i тодi звернувся до заручникiв: - Ну, двигайся! Дядьки, як автомати, покiрно рушили. Це все промайнуло надзвичайно швидко, i, як вiн опинився в тому вiддiлi комунарiв, що вiв за село заручникiв i чому саме вiн iшов поруч того шостого з мiдним хрестом, Горобенко не пам'ятав i не здавав собi справи. Вiн тримав на ременi рушницю й намагався йти в одну ногу з переднiм. Раптом знову уколов у груди й боляче закопирсав той самий божевi