ла й зрозумiла
там щось таке, чого не могли бачити й розумiти iншi живi люди...
   ...Те, що внесли на ношах санiтари в залiзничний медпункт у Ташкентi,
було щось iнше, а не мати, i Олександр Iванович одвiв вiд нього червонi
вiд нiчниць очi. Вiн тоскно дивився крiзь широке вiкно на спорожнiлий,
сумний тепер поїзд, яким вiн їхав до Ташкента з матiр'ю, i йому шкода
стало, коли поїзд помалу посунув назад у парк...
   Хто зна, скiльки ще стояв би так i дивився у вiкно Олександр Iванович,
нiчого не бачачи, та ззаду пiдiйшов Ходжаєв i тихо спитав:
   - Де ви хочете поховати?
   Олександр Iванович здивовано обернувся, не зовсiм розумiючи запитання:
   - Як - де? В Переяславi.- Вiн знизав плечима i безпорадно розвiв
руками.- Де ж iще? Тiльки в Переяславi...
   Ходжаєв уважно подивився на змарнiле, постарiле за одну нiч на кiлька
рокiв обличчя, i йому було невтямки, чи каже лiкар Постоловський про
якийсь Переяслав свiдомо, чи вiн стерявся з горя. Проте, коли трохи згодом
Ходжаєв навмисне спитав, яка це буде кiнцева станцiя i до якої залiзницi
вона належить, Олександр Iванович цiлком розсудливо вiдповiв:
   - Станцiя зветься так само - Переяслав, Пiвденної залiзницi, але до
мiста треба ще кiлометрiв двадцять п'ять - автотранспортом.
   Тодi Ходжаєв узяв його за лiкоть, злегка потиснув i тихо, але твердо
пообiцяв:
   - Я все зроблю. Не турбуйтесь.
   (...)

   I вiн зробив усе. В другiй половиш наступного дня принiс до готелю, де
вони переночували, квитка на поїзд i багажну квитанцiю на оцинковану труну
з тiлом матерi. Передаючи Олександровi Iвановичу зарплату та вiдпустковi,
Ходжаєв запропонував позичити ще й вiд себе кiлькасот карбованцiв на
всякий випадок. Олександр Iванович байдуже поклав грошi в бiчну кишеню
пiджака й вiдмовився вiд позички. Забувши навiть подякувати Ходжаєву, вiн
опустив застиглий погляд на багажну квитанцiю i довго тримав її в руках,
не знаючи, що з нею робити.
   - Покладiть її краще в паспорт,- порадив Ходжаєв, i Олександр Iванович
мовчки скорився. Але довго пiсля цього вiн час вiд часу торкався пальцями
того мiсця пiджака, де лежав паспорт з квитанцiєю, наче перевiряв, чи не
загубив їх, бо його щось муляло там.
   Ходжаєв одвiз Олександра Iвановича на вокзал, посадив у вагон поїзда на
Москву i за кiлька хвилин до вiдходу промовив на прощання:
   - Я розумiю вашу втрату: вона безмiрно тяжка. Що скажеш! Людському
розумовi важко погодитись iз безглуздям смертi. Але будьте мужнi. Такi, як
ви, потрiбнi багатьом людям...
   Чи вiд цих простих, теплих слiв, чи тому, що виходили останнi хвилини
перебування з такою прекрасною, чуйною людиною, яка стiльки зробила для
нього в цi скорботнi днi,щось важке зсунулось у грудях Олександра
Iвановича i з болем вихопилось мало не криком:
   - Якби ви знали, як я заборгував їй!.. I як сплатити це все, коли...-
Вiн не змiг доказати: "...коли матерi вже нема тепер".
   Ходжаєв нахилився до голови Олександра Iвановича i пошепки проказав:
   - Ми всi в боргу перед нашими батьками й нашою Батькiвщиною. Тiльки
народ може поквитати нашi борги. Йому й сплачуймо - вiн безсмертний!..
   Ходжаєв швидко пiдвiвся, бо з репродуктора на перонi голосно
повiдомляли про вiдхiд поїзда. Взяв безвiльну руку Олександра Iвановича,
журно подивився на змучене обличчя, i нараз обiйняв дужими руками за
плечi, й мiцно пригорнув його до своїх грудей. Потiм вiдхилився, глянув ще
раз i зник у коридорi.

   XXVIII
   На Хуторi Михайлiвському Олександр Iванович уперше пiсля пересадки в
Москвi вийшов з вагона подихати свiжим повiтрям. Хоч будинок станцiї,
здається, нiчим не вiдрiзнявсь вiд попереднiх станцiй, а неподалiк, за
пристанцiйним висiлком, було видно сосновий бiр - такий же, який вiн бачив
у вiкно пiд Брянськом, але це була вже Україна. Вiн вiдчув її i в самiй
назвi "Хутiр", що над головним входом була написана великими лiтерами
росiйською i українською мовами, i в рiзноголосому гомонi на перонi.
Особливо привертав його увагу лагiдний голос лiтньої жiнки, яка десь
кричала на всi сторони:
   - Огiрочки свiжi! Кому треба огiрочкiв?
   Вiн прислухався до давно не чутої м'якої вимови українських жiнок i
думав: "Як би зрадiла зараз мати, коли б могла почути цi голоси, такi ж,
як i в любому їй Переяславi, побачити цю жiнку в старих кирзових чоботях,
що пропонує всiм свої "огiрочки"!..."
   Вiн пройшов до голови поїзда, де вiдсапував, готовий мчати далi,
паровоз, i йому дивно стало, що вiн уже на Українi, але без матерi, сам.
Матерi немає вже, лиш у багажному вагонi стоїть десь оцинкована труна з її
тiлом...
   Олександр Iванович пiдiйшов до широко вiдчинених дверей багажного
вагона, де вивантажували якiсь рогожанi тюки й хтось кричав комусь
навздогiн: "Вiзьмiть накладну", обережно обiйшов тюки з чорними
розляпистими написами адрес i, спинивши дихання, здаля глянув усередину.
Там у кутку лiворуч, мiж кравецькою машиною i дитячим велосипедом, тьмяно
поблискував цинковий бiк труни. I важко було повiрити, що то лежить тiльки
тiло матерi, а її самої вже нема i нiколи не буде. Нiколи!..
   Вiн одвернувся й перевiв очi вдалину, куди простягалися безконечнi
рейки на пiвдень, куди весь час линула думка зажуреної матерi, до того
далекого Переяслава, i твердо проказав сам собi: - Я все сплачу, мамо.
Все!
   I вперше за весь цей неможливий час на-очах йому - чи то вiд теплого
лагiдного вiтерця, що повiвав з пiвдня й легенько пестив йому лице, чи так
вiд чогось на очах виступили сльози й нараз стало легше на душi. Так,
немовби вiн з чимось чи з кимось замирився, немовби i йому простилося все,
що лишилося там, позаду. Тiльки шкода, що нема поруч переяславської
Марусi, а їй би саме й зустрiти його з тiлом матерi отут, на першiй
станцiї української землi...

   1953-1957