ла людству з погляду адептiв нового культу незнану до того часу iстину. Розв'язання цiєї важкої дилеми знайдено було, наприклад, одним з вiдомих церковних ораторiв, Григорiєм Богословом, який, подiбно до двох iнших його сучасникiв - Василiя Великого i Iоанна Златоуста (всi троє - IV ст.), здобував освiту в напiвязичницькiй школi. "Я б наслiдував приклад рибалок, - писав Григорiй, - якби мав силу творити чудеса, як вони: але через те, що моя єдина сила у моїй мовi, то я i присвячую її добрiй справi". Високу технiку античної ораторської прози було поставлено, таким чином, на службу новому змiстовi, але з тим, додавали церковнi письменники, щоб красномовство було пiдпорядковане християнськiй релiгiї, "як тiло душi, як лiра пiснi". Так розвинулась вiзантiйська ораторська проза, - проповiдь з двома основними типами: повчальним i урочистим. Повчальна проповiдь пропонувала уроки християнської моралi, роз'яснювала бiблiйний текст i давала його тлумачення, стараючись впливати на волю i розум слухача; урочиста проповiдь ("слово"), впливаючи на почуття й уяву, прославляла героїв i дiячiв церкви, подiї, що стали приводом до пiзнiших церковних свят. Твори трьох згаданих вище прославлених у Вiзантiї церковних ораторiв - Василiя Великого (303 - 379), Григорiя Богослова (329 - 389) i Iоанна Златоуста (344 - 407) - незабаром пiсля прийняття християнства прийшли в перекладi в Київську Русь, стали тут предметом читання i вивчення i, до певної мiри, допомогли сформуватися оригiнальнiй ораторськiй прозi. Цi твори переписувались i виходили друком протягом усього старого перiоду української лiтератури, впливаючи i на пiзнiших українських церковних письменникiв. ЗБIРНИКИ РIЗНОГО ЗМIСТУ Як i бiльшiсть iнших перекладних творiв, пам'ятки ораторської прози приходили звичайно в складi збiрникiв, улюбленої у Вiзантiї Х - XI ст. форми лiтературної передачi. Особливо популярнi проповiдi Iоанна Златоуста ще в Болгарiї вживались в антологiях з назвами "Златоструй", "Учительне євангелiє" (вибранi уривки з пояснювальних бесiд Iоанна на євангелiя, з додатком повчань iнших вiзантiйських письменникiв, об'єднанi в збiрник болгарським письменником Х ст. Костянтином Пресвiтером) та iн. За цими зразками складались i в Київськiй Русi антологiї ораторської прози ("Златоуст" i iн.). До творiв Iоанна Златоуста тут прилучалися повчання й iнших письменникiв, а потiм i самостiйнi твори, написанi за вiзантiйськими зразками. Декiлька збiрок антологiй такого типу дiйшло до нас уже в списках ХI-ХII ст. Сюди належить насамперед збiрник Святослава 1073 р. Збiрник цей був переписаний якимсь дяком Iоанном для великого князя Святослава Ярославича i в оригiналi вiдомий пiд заголовком "Събор от мног отець". На слов'янську мову збiрник цей був перекладений ще в IX - Х ст. за наказом болгарського царя Симеона, для якого вiн спочатку й призначався. Склад його досить строкатий. Поряд з вибраними творами Iоанна Златоуста, Василiя Великого, Григорiя Богослова, Єпiфанiя Кiпрського та iнших тут ми знаходимо й найдавнiший у нашiй лiтературi пiдручник риторики - статтю Георгiя Херобоска, вiзантiйського письменника IX ст., "О образhх". Стаття становить собою перелiк рiзних риторичних фiгур i цiкава своєю термiнологiєю: "инословiе" (алегорiя), "превод" (метафора), "лихорhчье" (гiпербола), "поруганiе" (iронiя), "поигранiе" (сарказм) i т. д. Не менший iнтерес викликає й другий збiрник Святослава - 1076 р., написаний рукою "грhшного Iоанна", мабуть, того самого Iоанна-дяка, який списав для князя Святослава Ярославича збiрник 1073 р. Збiрник 1076 р. складений, за словами Iоанна, "из мъног книг княжь", тобто на пiдставi тих матерiалiв, якi можна було знайти в тодiшнiй великокнязiвськiй бiблiотецi. Перед нами, отже, антологiя, складена київським книжником. Можливо, що Iоанн, укладаючи свiй збiрник i добираючи до нього матерiал у великокнязiвськiй бiблiотецi, наслiдував збiрник 1073 р. До збiрника увiйшли вибранi твори Iоанна Златоуста, Василiя Великого, Афанасiя Александрiйського, Єфрема Сiрiна i iн.; виписки iз житiй, iз патерикiв, навiть iз Бiблiї. Ввiйшли сюди деякi статтi й пiвденнослов'янського походження ("Слово некоего калугера о четьи книг" i iн.). Обидва збiрники свого часу переховувалися у великокнязiвськiй бiблiотецi; ними користувався Володимир Мономах, складаючи своє вiдоме "Поученiе дhтям". Перекладна ораторська проза приносила з собою цiлий свiт нових iдей i понять, але дiяла й своєю формою, задовольняючи потреби в зразках яскравої, виразної мови. Морально-дидактична мета не усувала можливостi естетичного впливу. Потреби у влучному словi, в стислiй i виразнiй формулi життєвої мудростi й досвiду задовольняли також антологiї коротких висловiв i афоризмiв, вибраних з Бiблiї, з творiв церковних письменникiв i письменникiв античних ("рhчи и мудрости от Євангелiя, апостола, святых мужей и внhшних философов"). Звичайна назва такої антологiї - "Пчела". Подiбно до того, як бджола збирає мед з рiзних квiток, так упорядник вiзантiйського збiрника (чернець Антонiй - XI ст.) старанно добирав "мислi мудрих людей" з книг церковних i свiтських. У слов'янськiй "Пчелh" матерiал розподiлено за темами. Один по одному йдуть роздiли про житiє добродiйне i про злобу, про чистоту й невиннiсть, про мужнiсть i про мiцнiсть, про правду, про братолюбство i про дружбу i т. д. Цитати розмiщено за ступенем авторитетностi: з Євангелiя, "Апостола", Соломона, Iоанна Златоуста, патрiарха Фотiя, Плутарха, Фiлона, Демокрiта. Солона, Дiогена, Сократа, Менандра, Еврiпiда i iн. Слов'янськi переклади "Пчелы" були вiдомi в Київськiй Русi вже в XII ст.; у XIII ст., як вважають дослiдники, був зроблений у межах Галицько-Волинської землi новий переклад безпосередньо з грецької, а потiм "Пчела" не втрачала своєї популярностi в росiйськiй лiтературi до XVIII ст., а в українськiй i пiзнiше. В пiзнiших списках "Пчелы" є спецiальний роздiл про "злих жiнок", який складається з афоризмiв та анекдотiв. Частково цi афоризми належать Єфремовi Сiрiну, якому приписується окреме "Слово о злых женах". В якогось чоловiка померла зла жiнка i через кiлька днiв вiн почав продавати своїх дiтей. Коли люди його лаяли, вiн вiдповiдав: "Боюсь, що коли вони пiдуть у матiр, то вирiсши, мене продадуть". Якийсь чоловiк, побачивши золото на потворнiй жiнцi, сказав: "Тяжко цьому золоту". Якийсь чоловiк кликав знайомого подивитися на муштрованих мавп. "Навiщо, - вiдповiв той, - у мене дома своя мавпа, жiнка злоподiбна". Зустрiчав я в дорозi лева, зустрiчав на перехрестi розбiйника, вiд обох утiк, а вiд злої жiнки не можу втекти. Краще жити в пустелi з левом i з змiєм, нiж з жiнкою лукавою та язикатою. Добра жiнка - життя домовi й рятунок чоловiковi, а зла жiнка - пустота домовi й сум чоловiковi i т. iн. Зразками для збiрникiв, таких як "Пчела", були збiрники висловiв, що входили до складу Бiблiї ("Книги премудростi Iсуса, сина Сiрахового", книга притч Соломона й книга премудростi Соломона i, нарештi, "Екклезiаст" з його вiдомим афоризмом: "Суета суетствiй, всяческая суета"). В уснiй творчостi паралель до афоризмiв "Пчелы" становлять прислiв'я. Любов народу до прислiв'я i його художнє значення допомагають зрозумiти iнтерес, викликаний "Пчелой", та її мiсце в розвитку художньої лiтератури. Прислiв'я - конденсований художнiй твiр, пiдпорядкований ритмовi логiчному й зовнiшньому, твiр, що подобається своєю закiнченiстю, влучнiстю i можливiстю рiзноманiтного життєвого застосування. Те саме здебiльшого становлять собою i вислови, зiбранi в "Пчелh" - розумiється, тодi, коли вони дiбранi вдало. ПРИРОДНИЧО-НАУКОВI ТВОРИ За ораторською прозою i збiрниками висловiв iдуть збiрники i твори, що цiкавили не формою, а змiстом, фактами, що в них подаються. Це - наука в умовному, звичайно, значеннi цього слова. Вона повинна була дати вiдповiдь на питання про природу, про навколишнiй свiт людини, про людське минуле. На питання природничо-наукового характеру перекладна лiтература вiдповiдала такими творами, як Шестоднев, "Фiзiолог", "Християнська топографiя" Козьми Iндiкоплова. Перекладна лiтература знає не один Шестоднев, а кiлька їх. З вiзантiйської лiтератури прийшли до слов'ян Шестодневи Василiя Великого i Георгiя Пiсiди, вiзантiйського поета VII ст. ("Похвала богу о сотворенiй всея твари"). З болгарської лiтератури прийшов у Київську Русь Шестоднев Iоанна, екзарха болгарського. Щодо свого задуму, твори цi однаковi. За староєврейським мiфом, записаним у Бiблiї, свiт створив бог за шiсть днiв. Шестоднев Василiя Великого й є докладним коментарем до короткого бiблiйного повiдомлення про цi шiсть днiв творiння. На початку, застерiгаючи слухачiв вiд захоплення теорiями еллiнських мудрецiв про природу, автор, проте, примушений сам згадати i про атомiстичну теорiю, i про астрономiчнi дослiдження небозводу. У коментарях до бiблiйного тексту йому доводиться подавати i деякi природничо-iсторичнi вiдомостi, добутi античною наукою й зiбранi в Арiстотеля, Плутарха, Елiана i Плiнiя Старшого. Але спостереження i пiзнання природи цiннi для нього в такiй мiрi, в якiй явища природи можуть бути витлумаченi як символ релiгiйно-моральних понять. Особливо послiдовно цей символiзм проводиться в збiрнику, що має назву "Фiзiолог". У своєму початковому виглядi цей збiрник складений був, видимо, ще у II - III ст. н. е. Не раз перероблений, вiн прийшов у Київську Русь уже в пiзнiшiй вiзантiйськiй редакцiї. Вiн складається з окремих розповiдей головним чином про тварин, почасти про каменi та рослини. Здебiльшого говориться не про те, що читач (особливо слов'янський) мiг бачити перед очима, а про рiдкiсних напiвказкових звiрiв i птахiв: або про казкового птаха Фенiкса, звiра iнорога (єдинорога), або про екзотичних для слов'янства тварин - лева, слона, кита i т. д. Кожна розповiдь складається з двох частин: у першiй описуються властивостi тварин, у другiй встановлюється "подiбнiсть" i робиться повчальний висновок. Серед пам'яток українського релiгiйного живопису XVII - XVIII ст. можна часто зустрiти iкону iз зображенням птаха пелiкана (неяситi), який годує своїх пташат власною кров'ю. Змiст цього зображення розкриває один iз роздiлiв "Фiзiолога". Пелiкан - птах чадолюбний. Але чада його непокiрнi: ледве пiдрiсши, починають клювати свого батька в обличчя. Той у поривi гнiву б'є пташенят, але потiм, пожалiвши, оживлює їх власною кров'ю. Такий i Христос, що розiп'ятий був на хрестi й пролив свою кров для спасiння i вiчного життя людського роду. В українському фольклорi ми зустрiчаємо не раз згадку про єдинорога ("єдинорожця"). Пiд час всесвiтнього потопу, розповiдає одна українська легенда, коли Ной збирав у ковчег тварин i птахiв, єдинорожець заявив, що вiн може плавати 40 днiв i 40 ночей i тому не потребує ковчега. Можливо, так i сталося б, якби iншi птахи не втопили його, рятуючись вiд потоплення на його ж спинi. В одних переказах птах, в iнших - звiр-єдинорожець ввiйшов у народну фантазiю й з iншими подробицями, взятими з того ж "Фiзiолога". Там про єдинорога розповiдається, що це - звiр, подiбний до козла, але з одним рогом посеред голови. Спiймати його важко, але коли привести до нього невинну дiвчину, вiн наближається до неї, починає ссати її грудь, i тодi вона може привести єдинорога в царську палату. Далi йде тлумачення, яке важко навiть не визнати штучним: "Сию рhчь добро приложите к лицу спаову: воздвиже бо рог спасенiя нашего в дому Давидове отрока своего; не могша ангельскiе силы удержати его, но вселися в чрево истиныя дhвицы, богородицы Марiй, и слово плоть бысть и вселился в ны". В такому ж родi вiдомостi, що подаються в "Християнськiй топографiї" Козьми, вiзантiйського ченця з Єгипту (VI ст.), прозваного Iндiкопловом, плавателем у Iндiю. Книгу свою Козьма написав iз спецiальною метою - заснувати географiю й астрономiю на бiблiйних даних у противагу язичницькому вченню Птолемея, який вважав, що земля є куля i що сонце бiльше вiд землi. Насправдi ж, - твердить Козьма, - земля не куля, а площина, що має вигляд Ноєвого ковчега або скинiї Мойсея.[7] На пiвночi землi є висока гора, за яку заходить сонце. Сонце, мiсяць i зорi рухаються тому, що рухами їх керують ангели так само, як перемiщенням хмар. Земна площина оточена океаном i стоїть на якiйсь твердiй основi, так що теорiя "антиподiв", людей, що живуть на протилежнiй сторонi земної кулi,- безпiдставна: навiть i вниз головою їм однаково немає на чому стояти i т. д. Як бачимо, до справдi наукового розумiння тут ще безмежно далеко. Та все ж усi цi наївно-фантастичнi уявлення будили допитливiсть, примушували працювати думку в певному напрямi, поки не настав час перевiрки цих байок дослiдом i спостереженнями. Географiю, астрономiю й зоологiю такого ж роду ми зустрiнемо i в українських церковних письменникiв XVII ст., хоч там вона запозичається вже з iнших - не так грецьких, як середньовiчних латинських джерел. IСТОРИЧНI ТВОРИ Допитливiсть iсторичну повиннi були задовольняти перекладнi вiзантiйськi хронiки, з яких досить назвати згадану вище хронiку Iоанна Малали, вiдому в перекладi вже з XII ст., але менш популярну в схiдних слов'ян, нiж хронiка iншого ченця - Георгiя, на прiзвисько Амартола (тобто "Грiшника"), IX ст.; руська редакцiя староболгарського перекладу цiєї хронiки припадає на першу половину XI ст. Обидва твори дають виклад всесвiтньої iсторiї, але з традицiйного вiзантiйсько-чернечого погляду, тобто, починаючи з iсторiї стародавнiх євреїв (старозавiтної), продовжуючи iсторiєю раннього християнства (за Новим завiтом) i кiнчаючи докладно викладеною iсторiєю вiзантiйською. Хронiка Георгiя Амартола складається з чотирьох книг. У першiй, без певного плану, розповiдається про Адама, Немврода, Нiна, персiв, римлян, Фiлiппа Македонського, Олександра Македонського, про брахманiв, халдеїв, амазонок тощо. Друга починається також з Адама й дає старозавiтну iсторiю аж до римських часiв. У третiй книзi йде римська iсторiя вiд Цезаря до Костянтина, в четвертiй - iсторiя Вiзантiї, яку Георгiй припиняв на 842 роцi, але продовжувачi повели i далi. Укладач у вступi до своєї хронiки запевняє, що вiн скористався для своєї працi як старими еллiнськими, так i новими вiзантiйськими iсторичними працями, так само як i рiзними моралiстичними писаннями, але вибрав з усього цього матерiалу лише те, що йому здавалось "необхiдним" i "корисним", прагнучи подавати тiльки правду й утримуючись вiд усяких прикрас. Про "правду", звичайно, не доводиться говорити; що ж до "необхiдного", то до нього належать не стiльки полiтичнi подiї, як факти церковної iсторiї: суть чернецтва, виникнення i поширення iконоборства у Вiзантiї (VIII ст.), вiрування язичникiв, вiра сарацинiв i т. iн. Чернечий погляд на свiт, витриманий у хронiцi, яка включила в себе i мiркування на богословськi теми, i розповiдi про чудеса, рiзко засуджує єретикiв i прагне повчати читача. ПОВIСТЕВА ЛIТЕРАТУРА Хронiка зацiкавила читачiв Київської Русi, якi познайомилися з нею, видимо, iз складеної в Болгарiї широкої iсторичної компiляцiї XI ст., вiдомої пiд назвою "Еллiнського i римського лiтописця". До цiєї компiляцiї ввiйшли обидвi хронiки - i Iоанна Малали, i Георгiя Амартола, доповненi запозиченнями з бiблiйних книг i з апокрифiчної лiтератури. У XIII ст. цей "Лiтописець" був значно розширений i збагачений ще iншими пам'ятками, в тому числi такою вiдомою потiм у Пiвнiчнiй Русi й на Українi мiфiчною iсторiєю Олександра Македонського, яку можна вiднести вже до окремого розряду перекладної лiтератури - до перекладної "белетристики". Вже на перекладах старозавiтних бiблiйних книг, апокрифiв i житiй схiднослов'янський читач знайомився з античними мiфами i схiдними переказами, в бiльшiй чи меншiй мiрi християнiзованими. Не тiльки подiбнi "бродячi" сюжети, але й самi жанри ряду творiв на релiгiйнi теми - фантастична казка, змагання в мудрих запитаннях i вiдповiдях, героїчний епос, часом суто свiтського "богатирського" характеру - не чужi, певно, i мiсцевому слов'янському фольклору, полегшували засвоєння цього нового письменства. Останнє приносить також лiтературнi жанри бiографiчної повiстi й справжнього роману iз вплетеними, на схiдний зразок, дидактичними апологами, а також жанр iсторичної хронiки ("книги царств"). Тi самi сюжети i жанри ми знаходимо в перекладнiй свiтськiй "белетристицi" Київського перiоду. Очевидно, церковна лiтература, що посилено насаджувалася, в значнiй мiрi пiдготувала грунт для поширення свiтської повiстi. Звичайно, вiзантiйська лiтература, яка була i тут основним джерелом або, принаймнi, iнстанцiєю передачi для лiтератури слов'янської, накладає свiй християнсько-повчальний вiдбиток також на цi свiтськi твори. До того ж тiльки незначна частина багатої розповiдної лiтератури Вiзантiї перекладається на мови пiвденних i схiдних слов'ян. Це здебiльшого популярнi твори типу "народних книг", тодi як любовний або сатиричний роман i iншi жанри розповiдної вiзантiйської лiтератури, почасти ще пiзньогрецького походження, зовсiм невiдомi слов'янському читачевi. Серед перекладених розповiдних творiв центральне мiсце займає воїнська повiсть, зокрема зв'язана з iсторичними особами i подiями, як-от роман про Олександра Македонського, повiсть, вiрнiше цiла хронiка, про "Iудейську вiйну" Иосифа Флавiя або менш популярнi самi по собi повiстi про зруйнування Трої та про iншi подiї легендарної воєнної iсторiї, в тiй мiрi, в якiй вони вiдбитi в перекладних вiзантiйських хронiках. Особливий iнтерес до повiстей з воєнною тематикою цiлком зрозумiлий у князiвсько-дружинних колах Київської Русi, бо i в побутi, i в усному героїчному епосi вищої верстви феодального суспiльства воєннi сутички посiдали центральне мiсце, звiдси воєнним подвигам i особистiй доблестi надавалось виняткового значення. Зокрема, одним iз типових епiчних героїв фольклору слов'ян i iнших народiв є юний витязь, який з дитинства виявляв незвичайну силу та мужнiсть, нерiдко в поєднаннi iз невластивою вiковi мудрiстю. Цей же образ не раз повторюється протягом столiть у писанiй лiтературi схiдних слов'ян, перекладнiй i оригiнальнiй. Його ми зустрiнемо в "Александрiї", у вiзантiйськiй повiстi про Дiгенiса-Девгенiя, в iсторiї героїв Троянської вiйни, в пiзнiших перекладах схiдної повiстi про Єруслана i захiдної - про Бову i т. д. Тих же епiчних рис палкого, смiливого, часом навiть необачливого юного витязя надає своєму героєвi (навiть з деяким порушенням iсторичної правди) автор "Слова о полку Игоревh". Винятково сприятливий грунт для створення епiчного образу молодого героя-переможця, що не знає перешкод, являли справжнi iсторичнi обставини життя й дiяльностi Олександра Македонського. Син македонського царя Фiлiппа й Олiмпiади, Олександр, вихованець Арiстотеля, вже з 16 рокiв бере участь у численних походах батька. Незабаром пiсля вбивства Фiлiппа Олександр здiйснює задуманий ще його батьком похiд проти могутньої перської держави. Вiн завоював усю передню Азiю i Єгипет, а потiм i схiднi областi Перської монархiї. Дарiя III, перського царя, розбито в двох боях; вiн тiкає, i, нарештi, його вбивають власнi наближенi. Завоювавши захiдну Iндiю, Олександр збирається продовжувати похiд на Схiд, до Гангу, але виснаженi вiйська вимагають повернення. В розпалi пiдготовки до нових походiв Олександр, пiсля короткої хвороби, вмирає у Вавiлонi на 33-му роцi життя. На цiй iсторичнiй основi створюється напiвлегендарна повiсть про Олександра. В найдавнiшiй слов'янськiй редакцiї, вiдомiй нам з хронографiчних збiрникiв у пiзнiх бiлоруських або українських копiях XV i XVI ст. пiд заголовком "Книги Александр", повiсть починається короткою похвалою Олександровi, його незлiченним воєнним подвигам, високим душевним якостям, воєнному щастю, мужностi. В дальшiй розповiдi про народження Олександра вiд останнього єгипетського царя Нектанеба, що втiк у Македонiю, i Олiмпiади, дружини македонського царя Фiлiппа, - полемiчний випад проти численних прихильникiв версiї про "законне" народження Олександра (останнiй погляд обстоює з меншим полемiчним запалом бiльшiсть захiдноєвропейських обробок сюжету). Хитрiстю i спритним чаклуванням, не без допомоги бiсiв (або, в iншому мiсцi - єгипетських богiв - "мнимих", за зауваженням християнина-редактора), Нектанеб зближається з Олiмпiадою пiд виглядом бога Аммона Лiвiйського. Народженню Олександра передує ряд знамень i пророкувань, якi вiщують його незвичайну долю. Дитина не схожа на батькiв: у нього лев'яча грива, очi дивляться в рiзнi сторони, зуби гострi, як у змiя. Його вчать "книгам" (письму i читанню), "гудhнiю" (музицi), "землемhрiю", "мудростним словам" (красномовству), фiлософiї i вiйськовiй справi. До останньої сам вiн почуває особливу пристрасть: влаштовує вiйськовi iгри з однолiтками, ходить з воїнами на вчення, їздить верхи, з дванадцяти рокiв ходить з Фiлiппом на вiйну. Його вчитель Арiстотель пророкує Олександровi велику майбутнiсть. Одного разу ввечерi в пустельному мiсцi Нектанеб навчав Олександра зорянiй мудростi. Бажаючи посмiятись з мудреця, що не знає навiть власної долi, Олександр скидає його в рiв. Вмираючи, Нектанеб вiдкриває синовi його справжнє походження. П'ятнадцяти рокiв Олександр приборкує вологолового коня - людожера Буцефала; тим часом ще ранiше Дельфiйський оракул провiстив Фiлiпповi, що коня приборкає майбутнiй свiтодержець (непосильний слов'янському перекладачевi опис оракула вкрай спрощений: пiфiю перетворено у "вълхву", кастальське джерело - у "воду кладязную" тощо. Так само i Олiмпiйськi iгри, в яких з успiхом бере участь Олександр, перекладач не змiг пояснити iнакше, як "войну", або "брань"). Поряд iз мужнiстю Олександр виявляє надзвичайну мудрiсть: переконує смиритись повсталих мефонiйцiв. Ще за життя Фiлiппа вiн вiдмовляє в звичайнiй данинi послам Дарiя Перського. Помстившись за Фiлiппа, по-зрадницькому вбитого, Олександр закликає "вси еллиньстiи языци" в похiд за визволення з-пiд ярма варварiв-персiв. До складу зiбраного 76-тисячного македонського i грецького вiйська слов'янський перекладач включає також 8 тисяч скiфiв, нiби натякаючи на участь предкiв слов'ян у знаменитих походах Олександра[8]. Приборкавши повсталу Грецiю, Олександр вирушає в довгий похiд проти персiв. Коротко перераховано незлiченнi пiдкоренi землi, ще стислiше згадано про воєннi сутички. В Єгиптi Олександр молиться боговi Аммону, який визнає його сином; засновує мiста, оселяє в них "чадь нарочитую". В гирлi Нiла засновує величезне мiсто Александрiю. В Сiрiї тiльки Tip противиться Олександровi. Перший приступ вiдбито. Не впливає на тiрян i миролюбна грамота Олександра - вони розпинають послiв. Нарештi, мiсто здобуто. Олександр рухається на iудеїв, якi вiдмовили йому в допомозi проти Дарiя. Далi в повiстi йде окреме "слово" про мирний i урочистий вступ до Єрусалима Олександра (що поклоняється єдиному богу), не цiлком узгоджене з попереднiм текстом повiстi. Особливо докладно описано тут одяг i дорогоцiннi каменi-талiсмани iудейського архiєрея. Одержавши зарозумiлого й грубого листа Дарiя, Олександр порiвнює його хвастощi з гавканням безсильного пса, переконує "дружину" не боятися грiзних слiв, а сам вiдповiдає пiдкреслено стриманим i дотепним iронiчним посланням. Нарештi, вiдбувається рiшуча сутичка. Розгнiваний Олександр "устрhмися на брань и исплъчися на Дарiя". Пiд звуки труб i клич воїнiв починається запекла битва. Вбитi у великiй кiлькостi падають один на одного; "в велцh прасh" (поросi) не можна вiдрiзнити македонянина вiд перса, пiшого вiд кiнного; вiд кровi не видно нi неба, нi землi; навiть саме сонце "съжаливси о бывших и не могый зрhти толика зла, пооблачися". Перси тiкають; Дарiя врятовує тiльки нiч та добрий кiнь, а його дружина, дочка, мати i весь "товар" дiстається Олександровi, який великодушно втiшає полонених. Дарiй збирає новi вiйська. Тим часом Олександр рухається далi, вiдвiдує капище Орфея (повторюється улюблений засiб, - провiщення про майбутнi перемоги) i приходить у Фрiгiю; вiн заздрить щастю троянцiв, що мали "такова проповhдника Омира" (Гомера), якому зобов'язанi своєю славою. Олександр переходить Євфрат, зруйнувавши за собою мiст. Пiсля нового листування противникiв та листiв Дарiя i Олександра до своїх воєвод (Дарiй говорить тут про свiй намiр "пота утирати, потрудитися... на брань" проти Олександра) вiдбувається другий бiй. Олександр вдається до воєнних хитрощiв, налякує персiв i пiдбадьорює своїх воїнiв. Вiд стрiл i камiння стає темно, нiби насунула хмара. Дарiй знов тiкає, гiрко скаржачись на мiнливiсть долi. Зрадники-вельможi тяжко ранять Дарiя, i вiн вмирає на руках Олександра, заповiдаючи йому своє царство. Дочку Роксану вiн вiддає Олександровi за дружину. З почестями поховавши перського царя, Олександр заспокоює країну, вiдновлює старi звичаї i обряди; вiн клянеться покарати вбивцiв Дарiя i, коли вони об'явились, розпинає Їх високо над гробом царя. Далi йде листування Олександра з Роксаною й весiлля. Олександр повiдомляє Олiмпiаду i Арiстотеля про загибель Дарiя й дальшi свої походи: на шляху зустрiчаються йому дивнi народи, на вiйсько нападають велетнi, i тiльки вогнем вдається вiдiгнати їх; дверi їхнiх осель стережуть триокi звiрi, а блохи там великi, як жаби. Далi трапляються чудеснi дерева, охоронюванi невидимими бiсами, шестиногi звiрi, волохатi безголовi люди й iншi чудеса. Нарештi, вiн досягає землi блаженних з джерелом живої води; два птахи еллiнською мовою наказують йому повернутись. Олександр виступає проти Пора, царя iндiйського, колишнього союзника Дарiя. Слонiв i iнших звiрiв, якi є у вiйську Пора, вiн перемагає з допомогою розжарених мiдних "болван", розставлених перед македонськими полками. Двадцять днiв триває бiй. Нарештi, Олександр пропонує розв'язати битву поєдинком мiж ним i Пором. Пiд час поєдинку Пор обертається, почувши шум у своєму вiйську. Олександр вбиває його, але змушений вiдмовитися вiд дальшої боротьби з переважаючими силами iндiян. Поховавши Пора, вiн вирушає до "нагомудрецiв" - фiлософiв рахманiв (брамiнiв). В Iндiї Олександр вiдвiдує також святилище з говорящими деревами, якi вiщують йому скору смерть у Вавiлонi. Вiн повертається в Перейду; по дорозi, вдавши iз себе посла, вiдвiдує царство Кандакiї. Мудра цариця впiзнає Олександра з портрета, таємно написаного її живописцем, але вiдпускає мнимого посла з багатими подарунками в подяку за врятування дружини i сина. Олександр оглядає країну амазонок; далi на Чорному морi вiн зустрiчає людей-песоглавцiв, людей з очима i ротом на грудях, шестируких людей. Огляд святилища Сонячного мiста, спустiлих розкiшних палат царя Кiра й iнших чудес описано почасти в формi листа Олександра до Олiмпiади. Тим часом Антипатр, намiсник Олександра в Македонiї, утискує Олiмпiаду. Боячись царського гнiву, вiн посилає сина з отрутою у Вавiлон. З допомогою виночерпiя Iла, ображеного Олександром, на бенкетi якогось мiдянина царя обпоюють отрутою. Випивши чашу, Олександр скрикнув, як вражений стрiлою. Переборюючи бiль, вiн, пiдтримуваний Роксаною, повертається до себе в палати. Наступного ранку все вiйсько македонське iз сльозами проходить повз ложе вмираючого, прощаючись з Олександром. Темрява окутує землю, з'являється велика зiрка й iншi знамення. Тiло Олександра везуть до Єгипту i ховають в Александрiї. Всього Олександр прожив 32 роки, царював 12 рокiв; воюючи, вiн пiдкорив варварських народiв - 22 i еллiнських - 14, створив 12 мiст пiд назвою Александрiя. Як видно з короткого викладу, в повiстi величезну роль, поряд з воєнними подвигами, вiдiграє також елемент фантастичної "географiї" та "етнографiї" (в описi пiдкорених країн i народiв). В основi повiстi - уснi народнi легенди про завоювання Сходу, якi створилися незабаром пiсля смертi Олександра (323 р. до н. е.) i дуже поширилися як на Заходi, так i на Сходi, доповнюючись в кожнiй країнi мiсцевими переказами. З об'єднання народних переказiв, можливо не без участi книжних джерел, створюється грецька повiсть про Олександра, автором її рукописна традицiя називає, очевидно, для бiльшої авторитетностi, племiнника Арiстотеля - Каллiсфена, учасника й iсторика походiв Олександра (насправдi помер ранiше останнього; звiдси за грецькою повiстю закрiпилася в науцi умовна назва Псевдокаллiсфенової "Александрiї"). В раннiй редакцiї повiстi ще ясно вiдбиваються мiсцевi александрiйсько-єгипетськi перекази: задовольняючи нацiональну гордiсть єгиптян, повiсть приписує Олександровi, завойовниковi Єгипту, походження вiд останнього єгипетського царя - чарiвника Нектанеба (реальна iсторична особа), а не вiд Фiлiппа Македонського, так само як мiсцевий перський переказ перетворює Олександра в сина царя Дараба (Дарiя). Вiдгомони цiєї мiсцевої єгипетської легенди збереглися й у наступнiй редакцiї грецької повiстi, помiтно еллiнiзованої i позбавленої ряду александрiйських деталей. У цiй редакцiї, найбiльш популярнiй у Вiзантiї, розповiдь про боротьбу Олександра з Дарiєм ближча до iсторiї, зате в описi дальших походiв збiльшено число чудес. Саме до подiбної еллiнiзованої редакцiї належав i оригiнал, перекладений згодом на слов'янську мову, хоч деякими подробицями вiн вiдрiзнявся вiд грецьких рукописiв, що збереглися до нашого часу. Латинськi переклади Псевдокаллiсфена - раннiй (близько III - IV ст. н. е.), приписуваний якомусь Юлiю Валерiю, i особливо пiзнiший (X ст.), архiпресвiтера Леона - дають початок цiлому рядовi середньовiчних захiдноєвропейських переробок у вiршах i прозi, почасти на живих мiсцевих мовах. Уже в латинському перекладi Леона (так звана "Historia de proeliis"), що вiдбився згодом i в слов'янських лiтературах, Олександровi надано рис середньовiчного рицаря. Ще помiтнiша подiбна "модернiзацiя" дiйових осiб. Їх побуту i характерiв у наступних захiдних обробках. Вiд Псевдокаллiсфена беруть початок i численнi обробки "Александрiї" в перськiй (Фiрдоусi, Нiзамi) i iнших схiдних лiтературах. Але поряд iз грецькими лiтературними джерелами в цих обробках нерiдко вiдбиваються й мiсцевi перекази. Подiбнi перекази про спустiлу столицю Дарiя, про бiй Олександра з Пором iндiйським бiля берегiв Аму-Дар'ї, про амазонок i т. д., вiдзначив ще на початку XV ст. iспанський посол Клавiхо в описi подорожi по володiннях Тамерлана. Про надзвичайну живучiсть подiбних переказiв свiдчить поклонiння мнимiй могилi Олександра Македонського, вiдмiчене серед горцiв Схiдної Бухари. Уснi перекази про Олександра, схiднi, грецькi або захiднi, могли поширюватись i в схiдних слов'ян[9]. Короткi згадки в перекладених ранiше вiзантiйських творах (наприклад, хронiка Амартола, Мефодiй Патарський) також знайомили читача з легендарним героєм, збуджуючи iнтерес до докладнiшої грецької повiстi. Переклад останньої виконано, певно, в Київськiй Русi мiж половиною XI i кiнцем XII ст. Перекладач не завжди добре розумiє грецький текст. Особливо важко даються йому епiзоди, що мiстять вiдгомони античної мiфологiї й iсторiї. Зате найбiльш яскравi й рiзноманiтнi, а разом iз тим найбiльш насиченi мiсцевою термiнологiєю, бойовi сцени. Тут у лексицi й стилiстицi ми знаходимо риси, якi зближають "Александрiю" з такими пам'ятками оригiнальної лiтератури Київського перiоду, як лiтописи або "Слово о полку Игоревh". Уже на слов'янському грунтi переклад був доповнений епiзодом про вступ Олександра в I Єрусалим, запозиченим iз готового слов'янського перекладу хронiки Георгiя Амартола. У свою чергу цей переклад Псевдокаллiсфенової "Алек-сандрiї" незабаром включається в хронiку Iоанна Малали, замiнюючи вiдповiдне коротке оповiдання останньої. Обидва цi доповнення (як самої повiстi, так i хронiки Малали за допомогою повiстi) показують, що "Александрiя" була, очевидно, сприйнята схiднослов'янськими читачами i переписувачами-компiляторами як суто iсторичний твiр, рiвноцiнний хронiкам. Справдi, пiзнiше повiсть ми знаходимо переважно в складi компiлятивних творiв всесвiтньо-iсторичного змiсту (так званий "Эллинский и римский лhтописец" першої i другої редакцiї, "Иудейский хронограф", а пiзнiше Хронограф першої редакцiї 1512 р. i iн.), хоч, певно, вона поширювалась i як окремий твiр. Разом iз тим доповнення iсторичної хронiки великою повiстю Псевдокаллiсфена (а також, як побачимо, пiзнiшi численнi доповнення i переробки останньої на схiднослов'янському грунтi) показує, якого великого значення надавали слов'янськi читачi цьому епiзодовi всесвiтньої iсторiї, багатому на елементи героїчного епосу i фантастики. Мiж XIII i початком XV ст. "Александрiя" як окремий твiр зазнає на схiднослов'янському грунтi нової грунтовної переробки. Ця друга редакцiя повiстi в готовому виглядi включається знов-таки до складу всесвiтньої хронiки "Эллинского лhтописца" 2-ї редакцiї. Головна вiдмiннiсть нової редакцiї полягає в численних вставках, здебiльшого запозичених iз перекладних творiв - "Откровения Мефо-дия Патарского", "Сказания об Индийском царстве", хронiки Амартола, статтi Палладiя про рахманiв i багатьох iнших. Самий обсяг джерел говорить про широку начитанiсть редактора. Здебiльшого вiн вдало пристосовує новий матерiал до тексту повiстi, а також вносить ряд власних дрiбних додаткiв. В цiлому редакторськi вставки трохи змiнюють характер твору i його героїв: якщо Дарiя сама зрадливiсть його долi примушує змiнити пиху на покору долi (що почасти намiчено вже в 1-й редакцiї i розвинено в 2-й), то над Олександром, незважаючи на незмiнне щастя, тяжить вiщування про ранню смерть; звiдси в новiй редакцiї повiстi вiн також поступово приходить до висновку про марнiсть земної слави i щастя, неможливiсть уникнути своєї долi, що надає цiлому творовi повчального характеру, наближає його до поглядiв християнина-аскета. З другого боку, вставки значно розширюють опис чудес, цiкавих, а частiше страшних, що їх бачить Олександр. До таких страшних картин, яких багато створювала есхатологiчна лiтература, належить вставний епiзод про гогiв i магогiв з Мефодiя Патарського. Ще до походу в Iндiю Олександр вирушає на схiд. Тут вiн зустрiчає нечистi народи, внукiв Афета (бiблiйний Яфет), якi їдять усяких мерзотних тварин i навiть власних мертвякiв. Боячись, що вони можуть дiйти до святої землi й осквернити її, Олександр заганяє з божою допомогою нечистi народи в пiвнiчнi гори; гори зсуваються, а прохiд, що залишився, Олександр замикає залiзними ворiтьми i замазує синклiтом, якого нi залiзо не сiче, нi вогонь не палить. Але перед кiнцем свiту бог вiдчинить ворота, гоги i магоги вийдуть на волю i осквернять землю. В кiнцi вставки знаходимо деякi подробицi про нечистi народи: частина з них гавкала подiбно до псiв, частина ревла, як худоба. Вони позбавленi людського розуму, як дикi звiрi; серед них є i людоїди, якi називаються "песьяглавы". Трохи iнший характер мають вставки iз "Сказанiя об Индiйском царствь", вмiщенi в тому ж роздiлi мандрувань Олександра перед вступом в Iндiю. Це скорiше курйознi "природознавчi" i "етнографiчнi" вiдомостi про птахiв "грифонес", якi мостять гнiздо на 15 деревах, про нiмих людей, п'ятиногих звiрiв "бовешь", напiвлюдей-напiвпсiв пiд назвою "тигрис", однооких людей, про червiв "саламандра", якi народжуються i живуть в огнi; iз ниток, що їх випускають черв'яки, виготовляють дорогоцiннi одяги, якi очищають вiд бруду, нажарюючи на вогнi (звернiмо увагу, до речi, на назви звiрiв - grifones, boves, tigris, що ясно вказують на латинський оригiнал повiстi, використаної для вставок редактором "Александрiї"). З того ж джерела запозичено вставки, також "природничо-наукового" характеру, про збiр перцю в iндiйськiй землi, на горi, населенiй гадами, i про дорогоцiннi чудодiйнi каменi, якi приносить у цю країну рiка, що тече з раю. Подiбний характер мають i вставки iз "Фiзiолога" про способи ловiв слонiв, географiчнi вiдомостi про рiки, що течуть з раю, i т. д. Особливо характерна для упорядника другої редакцiї вставка про випробування Олександром висоти небесної i глибини морської, вмiщена перед вiдвiдуванням рахманiв. Так само, як епiзод про рахманiв, розширений у 2-й редакцiї з рiзних джерел, випробування неба також пiдкреслює марнiсть усiх людських прагнень перед лицем неминучої смертi: переможно обiйшовши всю землю, Олександр шукає собi безсмертя i, як розповiдає дехто, пiдноситься на небо в клiтцi, запряженiй двома крилатими звiрами, але "не успh ничтоже, трудився". Так само невдалий спуск на дно моря в склянiй посудинi. Цi епiзоди належать до бродячих переказiв, дуже поширених у грецьких i захiдних редакцiях "Александрiї", перекладенiй у нас повiстi про Акiра, в усних переказах Сходу i Заходу. Джерело, з якого запозичив наш редактор, ще не з'ясовано (епiзод цей зустрiчається, мiж iншим, в одному росiйському творi XII ст. з посиланням на грецьке джерело). Проте характерно, що в короткiй передачi цього епiзоду в 2-й редакцiї "Александрiї" цiкавi подробицi вiдступають на другий план перед морально-дидактичними висновками. Не спиняючись на дальших численних вставках, присвячених, головним чином, фантастичним тваринам, рослинам, потворам, незвичайним явищам природи i чудовим палацам, вiдмiтимо тiльки ряд улюблених порiвнянь як характерну стилiстичну особливiсть редакторських додаткiв: Олександр у новiй редакцiї "море прескочи, акы пардус, дръзостью воюя землю сурьскую"; або далi, - нападає "на восточные грады, аки лев или леопард, неукротимый звhрь, ловя брашна въсхытити..."; вбитi бiйцi "падаху акы-снопы на нивh" i т. д. Цi барвистi порiвняння особливо нагадують Галицько-Волинський лiтопис. Гомерiвський епос, колись свого роду бiблiя всього еллiнського свiту, в середньовiчнiй Європi i у християнськiй Вiзантiї значно втратив свiй авторитет, у кращому разi перетворився в матерiал для вчених схолiй або збiрок сентенцiй. Iм'я Омира-Гомера зрiдка зустрiчаємо й у нашiй лiтературi домонгольського перiоду. Галицько-Волинський лiтопис пiд 1223 р. наводить з приводу зрадництва Iзяслава мнимий вислiв Омира - "О лесть зла есть...", запозичений, очевидно, з якоїсь збiрки типу "Пчелы". Але нi тут, нi у згаданому короткому епiзодi Псевдокаллiсфенової "Александрiї", який так погано зрозумiв слов'янський перекладач, ми не бачимо за згадкою про "проповiдника Омира" бодай загальної обiзнаностi з самим твором. Iсторiя Троянської вiйни, надто тiсно сплетена в античному епосi з мiфологiєю и легендарною праiсторiєю стародавнiх грекiв-"язичникiв", залишилась, очевидно, незрозумiлою й чужою слов'янському читачевi; певно, з тих же причин порiвняно малою популярнiстю користувалась i вся перекладена на слов'янську мову хронiка Iоанна Малали, присвячена переважно античному свiтовi, в якiй, мiж iншим, вмiщено коротку, вже трохи перекручену переробку античних переказiв про Троянську вiйну (пор. подiбнi випадки неповного розумiння перекладачем мiфологiчних епiзодiв в "Александрiї"). Популярнiсть теми про Трою в нашiй лiтературi починається, власне, тiльки з появою в XV i XVI ст. нових "слов'яно-романських" i захiдних обробок Троянської iсторiї. Навпаки, в зв'язку iз значним iнтересом до бiблiйної iсторiї (нагадаємо хоча б поширення єрусалимського епiзоду в слов'янських обробках Псевдокаллiсфенової "Александрiї") i до присвячених їй творiв (наприклад, хронiка Георгiя Амартола, широко використана