в наших лiтописах) особливу увагу слов'янського перекладача повинна була привернути повiсть про останнi днi Iєрусалима - центру бiблiйної iсторiї, написана очевидцем i учасником подiй - Иосифом Флавiєм. Твiр "многаго в словеси и пространнhйшаго в разумh прhмудраго Иосифа...", "о плhненiи Иерусалима", подiлений на сiм книг або "слiв", є по сутi широкою хронiкою боротьби Iудеї з Римом, яка тривала кiлька столiть аж до зруйнування Iєрусалима вiйськами iмператора Тiта (в 70-х роках н. е.). Але основна частина твору (6 книг), присвячена останнiм 5 - 6 рокам вiйни, так пройнята особистими враженнями автора, так живо i драматично описує перипетiї боротьби, що може бути з повним правом зарахована до суто белетристичних розповiдних творiв. Вдало i досить вiльно перекладена в Київськiй Русi, мабуть ще в епоху Ярослава, безпосередньо з грецького оригiналу (що вiдрiзнявся вiд вiдомих нам грецьких текстiв рядом iстотних вставок, наприклад розповiддю про Христа, а також деякими скороченнями), повiсть Флавiя поширюється як у складi компiлятивних хронографiв, так i у виглядi окремого твору. Слов'янського читача могли зацiкавити широкi вiдступи автора про природу Палестини, зокрема про Мертве море i зв'язанi з ним легенди, про звичаї жителiв i т. д. Але особливий iнтерес викликали сповненi драматизму й яскравих образiв сцени воєнних сутичок римських легiонiв з iудеями, де фанатичний патрiотизм останнiх ("крhпость душевная в тhлеснhй немощи", - за висловом автора) одчайдушне бореться з незламною вiйськовою органiзацiєю римлян. В описi здобуття галiлейської фортецi Iотапати, яку захищав сам Иосиф, або в описi тривалої облоги Iєрусалима є ряд масових бойових сцен, змальовується трiск списiв i скрегiт щитiв, земля, напоєна кров'ю, i небо, похмарене безлiччю стрiл i каменiв. Образи i стиль цих описiв помiтно вiдбились на таких оригiнальних воїнських повiстях, як окремi епiзоди лiтописiв i особливо "Слово о полку Игоревh". Це зайвий раз свiдчить про значну популярнiсть твору Флавiя саме як цiкавої воїнської повiстi, а не тiльки як строго iсторичного твору. Iнтерес до "Iудейської вiйни" не припиняється на Українi й у пiзнiшi столiття: так, у каталозi бiблiотеки Супрасльського монастиря, 1557 р., серед iсторичних творiв названо i "Плhненiе ерусалимское". В XVII ст., поряд iз старим домонгольським, ми знаходимо пiзнiший переклад "Iудейської вiйни", очевидно, з польської, з помiтними "бiлорусизмами" в мовi, а в XVIII ст. з'являється новий переклад, виконаний у м. Прилуках на Полтавщинi українським iсториком Степаном Лукомським. До розглянутих перекладних воїнських повiстей домонгольського перiоду тематикою i стилем близько пiдходить так зване "Девгеньево дhянiе", хоч в останньому не помiтно того прагнення до "iсторичностi" (дiйсної або мнимої), як в iнших повiстях, i навiть справжню iсторичну основу твору часто ледве можна розпiзнати за епiчними "загальними мiсцями". Цiєю особливiстю "Девгеньева дhянiя", очевидно, пояснюється цiлком вiдмiнна доля повiстi на схiднослов'янському грунтi: не включена через явну неiсторичнiсть до складу компiлятивних хронiк i хронографiв, вона, принаймнi в XVI - XVIII ст., iснує (подiбно до "Слова о полку Игоревh" i навiть в одному випадку разом iз ним) у збiрниках мiшаного змiсту, а пiзнiше, як побачимо, переробляється пiд явним впливом мiсцевої народнопоетичної традицiї. Герой вiзантiйського оригiналу нашої повiстi Василiй Дiгенiс Акрiт (Дiгенiс - двоєродний, народжений вiд сарацинського емiра i матерi-гречанки iз знатного роду напiвнезалежних захисникiв кордонiв вiзантiйської iмперiї - Acritas), можливо, iсторична особа, що жила в Х ст., в перiод найбiльш енергiйного контрнаступу Вiзантiї на схiдних кордонах проти арабських завойовникiв. Багатовiкова прикордонна боротьба вiзантiйцiв з "невiрними" є та iсторична основа, на якiй створюються грецькi народнi перекази i пiснi, що об'єднуються поступово навколо iменi Дiгенiса. Цi уснi твори, вiдомi з численних записiв, дуже поширюють навiть за межами Вiзантiї; вiд них, очевидно, йдуть окремi епiзоди сербських переказiв про Марка Кралевича, нашої билини про Дюка Степановича або пiснi про смерть Анiки-воїна. На вiзантiйському грунтi тi пiснi були основою для лiтературного твору, вiдомого нам зараз тiльки в пiзнiших переробках - грецьких поемах XV - XVIII ст. Отже, безпосереднiй грецький оригiнал слов'янського перекладу, який був зроблений, судячи з мови i стилю, не пiзнiше XIII ст., до нас не дiйшов. Чи був вiн написаний вiршами, чи прозою, - ми не знаємо. Тiльки на пiдставi нашого перекладу можемо припустити, що оригiнал його, подiбно до народних пiсень, подiлявся на самостiйнi оповiдання про окремi епiзоди життя Дiгенiса, розмiщенi потiм у хронологiчнiй послiдовностi, а змiстом подекуди значно вiдрiзнявся вiд пiзнiших поем. Текст слов'янського перекладу зберiгся тiльки в уривках у трьох пiзнiших рукописах. Два з них - вiдомий збiрник Мусiна-Пушкiна, мабуть, XVI ст., який мiстив список "Слова о полку Игоревh", а також три роздiли iз Девгенiя (зараз вiдомi тiльки короткi виписки, складенi Карамзiним) i збiрник 1744 р., знайдений Тихонравовим, - зберегли майже однаковий текст повiстi, певно, досить близький до первiсного тексту перекладу. Третiй рукопис - збiрник середини XVIII ст., знайдений Пипiним, мiстить значно змiнений текст: поряд з явними перекрученнями, що виникли при невдалому скороченнi, в списку Пипiна знаходимо ряд нових образiв, порiвнянь, епiтетiв i навiть цiлих сцен, внесених автором пiд впливом билинної або казкової народної поезiї, з одного боку, i книжних воїнських повiстей (типу оповiдань про Мамаєве побоїще), - з другого. Цiкавий як спроба пристосування старої повiстi до нових лiтературних смакiв XVII - XVIII ст., список Пипiна разом iз тим поповнює почасти пропуски списку 1744 р. Зокрема, тiльки тут (i в коротких виписках Карамзiна з рукопису Мусiна-Пушкiна) зберiгся перший епiзод - "родовiд" Девгенiя. Амiр (титул "емiр" перетворено у власне iм'я), цар Аравiйської землi, викрадає дочку в благочестивої вдови царського роду. Три її сини-богатирi, як "златокрылатые ястребы", мчать у погоню. Бiля рiки Багряницi вони зустрiли 3000 амiрових стражiв "и начаша их бити яко добрые косцы траву косити..." Через уцiлiлих стражiв брати по-рицарському попереджають Амiра про свiй приїзд. Вони знаходять царя в розкiшному шатрi за мiстом, оточеного численними хоробрими "кметями" (пор. "Слово о полку Игоревh"); в поєдинку менший брат перемагає Амiра. Той ладен хреститися, i на прохання дiвчини брати погоджуються прийняти його в зятi. Амiр збирає свої багатства i потай вiд матерi вiдправляється в грецьку землю. Сам патрiарх хрестить його на Євфратi-рiцi. Три мiсяцi триває весiльний бенкет. Тим часом мати Амiра дiзнається про його вiдступництво "й нача терзати власы главы своея". Потiм вона посилає трьох вiсникiв на чарiвних конях з "книгами" (грамотою) до Амiра. Завдяки вiщому сну його дружини сарацини-вiсники спiйманi й наверненi в християнство. Дружина Амiра народжує сина Акрiта, названого при хрещеннi прекрасним Девгенiєм (дитинство Девгенiя подано докладнiше, очевидно, ближче до оригiналу, в списку Тихонравова 1744 р. пiд заголовком "Житие Девгения"). З 12 рокiв вiн грає мечем, на 13-й - списом, а на 14-й просить батька i дядiв пiти з ними на "лови". "Яко сокол млады", женеться вiн за звiрами, голими руками вбиває ведмедiв; "поскочи яко лев" за лосем, i, схопивши за заднi ноги, роздирає надвоє; "лютий лев" розсiчений пополам ударом меча. Зрадiлi батько i "стрыї" (дядi) цiлують Девгенiя, вихваляють його красу i "храбрhство". Юнак справдi "вельми лhп, паче мhры"; волосся його кучеряве, очi великi, обличчя, як снiг, i рум'яне, як "червец" (у списку Пипiна - як "маков цвhт"), брови чорнi, груди ширшi сажня. Настає полудень, "зной зол и велик". Батько кличе. Девгенiя до студеного джерела обмити пiт i змiнити "рудныя" вiд звiрячої кровi "порты". Вода в цьому джерелi свiтиться, як свiчка, а в нiй живе великий змiй: як тiльки вони сiли бiля джерела, прилетiв триголовий змiй. Девгенiй "вборзе" хватає меч i вiдтинає всi три голови. Оточуючi хвалять бога за створення такого богатиря, одягають Девгенiя в розкiшнi "ризи", тканi "сухим златом", прикрашенi дорогоцiнним камiнням, з радiстю ведуть його додому. Кiнь же пiд Девгенiєм бiлий, як голуб, у гриву вплетено дорогоцiнне камiння i золотi брязкальця, що видають чарiвний звук на "издивленiє всhм". Фар (кiнь) пiд ним скаче, а Девгенiй грає зброєю, мiцно сидячи на конi. Молитовна кiнцiвка вказує на певну самостiйнiсть i закiнченiсть кожного окремого епiзоду повiстi. Другий епiзод у подвигах Девгенiя - пригода з Фiлiппапою i дочкою його Максимiвною - зберiгся тiльки в списку Пипiна (був i в рукопису Мусiна-Пушкiна; "Сказанiє о Филиппапh и о Максимh и о храбрости их"). Почувши про хоробрiсть i силу Девгенiя, Фiлiппапа з дочкою Максимiвною (у неї чоловiча "дерзость" i хоробрiсть) намагаються спiймати його "яко зайца в тенето". В улесливому листi Максимiвна порiвнює Девгенiя iз квiтучим травнем, царем усiх мiсяцiв, i просить його прийти побачитися на Євфрат-рiку, де в засiдцi жде вже велике вiйсько її батька. Девгенiй розумiє хитрiсть, а все ж вирушає з небагатьма греками на Євфрат, щоб випробувати хоробрiсть Фiлiппапи. Останнiй зразу ж нападає на посланих уперед грекiв. Тодi Девгенiй, спершись на списа, перестрибує рiку пiший, "яко сокол дюжей от руку ловца"; йому подають "борзого" коня, i в кожному "поскоке" вiн побиває тисячу ворожих воїнiв, а потiм тупим кiнцем списа збиває з коня самого Фiлiппапу. Максимiвна намагається ззаду "пробости" Девгенiя списом. Вiн зв'язує обох; вони благають пощадити їх, i Максимiвна, яка досi перемагала всiх царiв та королiв, що сваталися до неї, готова вийти за Девгенiя. Але мудрий Девгенiй з книги дiзнається, що коли одружиться з Максимiвною, то проживе тiльки 16 рокiв; якщо ж добуде прекрасну дочку непереможного царя Стратiга ("стратiг" - грецький воєвода; цей титул також вжито тут як власне iм'я), то жити йому 36 рокiв. Батько вiдмовляє Девгенiя вiд непевної справи, але марно - з великим вiйськом, дорогоцiнним одягом i "звончатими" гуслями вирушає Девгенiй в царство Стратiга. Залишивши вiйсько перед мiстом, вiн на конi iз брязкальцями їде до двору Стратiга, що в той час був на полюваннi з чотирма синами. По дорозi якийсь юнак розповiдає йому про силу Стратiгового вiйська i про красу та мужнiсть Стратiгiвни (дальша розповiдь збереглася в списку Тихонравова). Стратiгiвна iз вiкна розглядає Девгенiя, не показуючись йому (в списку Пипiна Стратiгiвна думає про себе, що Девгенiй "красен, а не силен"). З настанням ночi Девгенiй повертається в свiй табiр, а рано-вранцi пiд вiкнами Стратiгiвни грає на гуслях з золотими струнами i спiває про свiй намiр викрасти дiвчину; та з трепетом припадає до вiконця - "й вселись в ню любовь". Через годувальницю вона попереджає Девгенiя про небезпеку, але той вимагає одного тiльки, щоб Стратiгiвна йому показалася. Через вiкно дiвчина ще раз попереджає про хоробрiсть батька i братiв. Вона ладна сама тiкати з Девгенiєм у чоловiчому одязi, поки батька немає дома. Але Девгенiєвi соромно викрадати дiвчину "татьбою". Вiн жде повернення Стратiга i на його очах вiдвозить дочку в свiй табiр, а потiм, повернувшись до мiста, ще раз викликає батька й братiв на бiй. У таборi Девгенiй засинає, а тим часом Стратiг iз вiйськом наважується, нарештi, розпочати погоню. Стратiгiвна будить Девгенiя, i вiн розбиває вiйсько, а батька i братiв дiвчини бере в полон. Вiдбувається примирення i весiльний бенкет, спочатку в будинку Стратiга, а потiм у батькiв Девгенiя. Стратiг приїжджає до них з усiм родом своїм i з багатими подарунками. Епiзод знов закiнчується молитовною пiслямовою. Останнiй вiдомий нам епiзод слов'янського перекладу - "Сказание, како победи Девгений Василия царя" - зберiгся тiльки в списку Тихонравова. Весь епiзод близько нагадує сутичку з Фiлiппапою. Цар країни Каппадокiйської Василiй заздрить славi Девгенiя; робиться спроба обдурити Девгенiя улесливим листом; зустрiч i бiй на рiцi Євфратi. Девгенiй також перестрибує рiку, спершися на списа, розбиває вiйсько, а царя бере в полон. Батька вiн садовить на царський престол, полонених звiльняє, "и род свой призва и сотвори радость велiю и по моноги дни пребысть". Чи був перекладений на слов'янську мову епiзод про смерть Девгенiя, вiдомий iз грецьких поем, ми не знаємо. На пiдставi лексичного матерiалу слiд гадати, що переклад повiстi про Девгенiя виконано в Київськiй Русi без участi пiвденних слов'ян. До цiлком iншого жанру розповiдних творiв, здебiльшого схiдного походження, належить повiсть про Акiра премудрого. Повчальнi вислови або майстерно вiдгаданi мудрi загадки становлять її основний змiст (пор. апокрифiчнi перекази про Соломона, а також бiблiйнi книги фiлософсько-дидактичного змiсту). Виникає повiсть за кiлька столiть до нашої ери, в Ассiро-Вавiлонiї. Сюжет її вiдбився й у арабських казках "Тисячi i однiєї ночi", i в легендарнiй бiографiї мудреця Езопа, i в рядi iнших творiв (навiть бiблiйна книга Товiта зазнала її впливу). Слов'янський текст повiстi, що зберiгся в списках XV - XVI ст., судячи iз залишкiв давньої мови, належить до дуже старих перекладiв, зроблених у Київськiй Русi, можливо, ще в XI ст. безпосередньо з грецького оригiналу (останнiй, правда, досi не виявлено). Цей, київський, переклад пiзнiше попадає в болгарську i сербську лiтератури. Схема повiстi така:, бездiтний Акiр, сановник Сiнагрiпа (Сенахерiба), царя адорiв i Налiвської країни, бере на виховання племiнника свого Анадана. Незважаючи на численнi мудрi поради Акiра, Анадан починає вести розпутне життя. Новi зауваження i докори Акiра не впливають. Невдячний Анадан обмовив його перед царем, i тiльки з допомогою друга Акiру вдається уникнути смертної кари, сховавшись у глибокiй ямi. Єгипетський фараон, зрадiвши з загибелi Акiра, ставить царевi Сiнагрiпу ряд нездiйсненних вимог (наприклад, збудувати будинок мiж небом i землею); в разi невиконання Сiнагрiп повинен платити єгиптянам данину. Друг Акiра вiдкриває царевi, що мудрий радник живий. Акiр вдало розв'язує всi задачi фараона (наприклад, за його вказiвками хлопчики пiднiмаються вгору в клiтцi, прив'язанiй до двох орлят, i вимагають з висоти, щоб єгиптяни подавали їм матерiали для будування будинку мiж небом i землею; єгиптяни, зрозумiло, не можуть виконати цiєї вимоги). З честю повернувшись додому, Акiр карає Анадана, гiрко докоряючи йому за вiроломнiсть. Сентенцiї Акiра стосуються правил придворної поведiнки i життєвої мудростi взагалi. Так, наприклад, вiн радить Анадану не говорити голосно: "Аще бы великым гласом храминhся создати, осел бы риканiем 2 храминh въздвигал единhм днем"; або: хто слухає розумну людину, "то яко же в день жаданiя студеные воды напiється"; є тут i правила церковного походження, наприклад про вшанування батькiв, правила поводження з вищими i нижчими, правила "доброго тону" i т. д. Судячи з численних запозичень з повiстi в пам'ятках оригiнальної лiтератури, наприклад у "Моленiи Данiила Заточника" або в "Пчелh" 2-ї редакцiї, саме ця дидактична сторона повiстi про Акiра була найбiльш популярною серед слов'янських читачiв. Як бачимо, повiстi здебiльшого сприймаються читачами i переписувачами як iсторичнi, морально-дидактичнi твори, в кращому разi - як пам'ятки героїчного епосу (пор.: "Девгенiй" i його пiзнiша переробка). Звiдси обмежений добiр перекладених вiзантiйських повiстей, звiдси ж повчальне забарвлення, якого на слов'янському грунтi надається чисто "свiтським" творам. Але якщо белетристика як окремий самостiйний жанр не усвiдомлювалась слов'янським читачем, навiть не вiдбилась у його словнику, це ще не говорить про малу популярнiсть цiкавого читання: пiд виглядом хронiки або навiть житiя воно все ж досить широко проникає в лiтературу Київської Русi. Сама кiлькiсть перекладiв, зроблених у домонгольський перiод на схiднослов'янському грунтi, незалежно вiд бiднiшої щодо цього пiвденнослов'янської лiтератури, свiдчить про значний попит на цiкаву повiсть. Те саме пiдтверджує й значна кiлькiсть мiсцевих переробок цих творiв. * * * Такими в загальних рисах були пам'ятки перекладної лiтератури, що з'явилися на Русi в першi вiки нашого письменства. Отже, не зважаючи на переважний церковний їх характер, коло лiтературних форм цих пам'яток було досить широким так само, як надто рiзноманiтними були i принесенi ними образи, теми, лiтературнi засоби. В змiстi цiєї лiтератури було багато елементiв, чу- . жих почуттям i настроям народних мас: у рядi творiв iдеалом морального життя виставлялось аскетичне самозречення, проповiдувалось презирство "до земного" життя, песимiстичний погляд на це життя i на людину. Пропагованi новим культом, прищеплюванi з проповiдницької кафедри, цi почуття i настрої не могли не робити впливу. Але поряд з усiм цим, перекладна лiтература мала i позитивне значення, як не раз уже вiдзначалося вище. Вона, як ми бачили, зближала Київську Русь з iншими, вищими щодо своєї культури, країнами, розширяла свiтогляд, збагачуючи його рiзноманiтними новими вiдомостями хоч нерiдко i фантастичного характеру, вводила в ужиток новi образи, новi прийоми творчостi й допомогла сформуватися оригiнальнiй лiтературi Київської Русi, зберiгаючи свiй вплив у пiзнiшi епохи, а в окремих випадках - аж до новiтнiх часiв. [1] Маркс и Энгельс, Соч., т. VIII, стор. 136. [2] Там же, стор. 324. [3] Пiд час селянського повстання 1525 р.- О. Б. [4] Маркс и Энгельс, Соч., т. VIII, стор. 135-136. [5] Талмуд - староєврейський збiрник релiгiйних, юридичних i побутових законiв та правил, складений на початку II ст. до н. е. [6] Див. К. Маркс и Ф. Энгельс, Соч., т. II, стор. 29. [7] Скинiя вiд грецького skene - намет, який був похiдним храмом для євреїв, що блукали, згiдно з бiблiйним переказом, пiд проводом Мойсея в пустелi. [8] Див. дуже поширену в хронiках XVII ст., в тому числi в "Синопсисh", грамоту Олександра Македонського слов'янам. [9] Див. зображення Олександра, що пiдноситься на небо на грифах, в ювелiрних виробах домонгольського перiоду або в барельєфах вiдомого Дмитровського собору у Володимирi на р. Клязьмi. ** ТВОРЧIСТЬ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО ** П'ятдесят рокiв творчої дiяльностi Максима Тадейовича Рильського[1] - це достатнє випробування часом, що його блискуче витримав поет, якого вже тепер ми з цiлковитою пiдставою можемо назвати класиком радянської - не тiльки української, а й всесоюзної - лiтератури. Класиками ми звемо видатних письменникiв минулого. Але за сорок з лишком рокiв наша радянська лiтература достатньою мiрою уже сформувалась i виросла для того, щоб заявити про своїх класикiв, тобто письменникiв зразкових, письменникiв, якi, досконало володiючи технiкою свого мистецтва, висловлювали i висловлюють цим мистецтвом почуття й думки широких народних мас в їх русi до висот комунiзму. Цих наших класикiв уже не можна замовчувати; це розумiють не тiльки нашi зарубiжнi друзi, а й тi, хто схильний будь-що, заплющивши очi, заперечувати факт iснування радянської культури. Максим Рильський - поет, учений, громадський дiяч - один iз невiд'ємних елементiв цiєї культури. Радiсть творчої працi, глибокий патрiотизм, що поєднує палку любов до Батькiвщини з живим вiдчуттям дружби народiв, iнтернацiональної єдностi трудящих усього свiту, ясне свiтосприймання, вiльне вiд темних пережиткiв психологiї, що виникла в умовах експлуатацiї людини людиною, - усi цi риси нових людей, вихованих Великою Жовтневою соцiалiстичною революцiєю, цiлком притаманнi поетовi М. Рильському. Довгий час лiтературно-критичнi роботи про М. Рильського починалися заштампованими словами на зразок таких: "Вiдомо, що М. Рильський не зразу, не без труднощiв досягнув такого високого i почесного мiсця одного з провiдних поетiв Радянської України, яке вiн тепер по праву займає", або: "Звичайно, М. Рильський таким, як зараз, був не завжди". Безперечна iстиннiсть цих висловлювань тепер просто-таки зворушує. Цiкаво було б знати: а хто взагалi, проживши понад пiвсторiччя, лишився таким, яким "був завжди"? I чи багато хто з українських радянських письменникiв старшого поколiння зразу, з перших рокiв революцiї, i без труднощiв зайняв провiдне мiсце в лiтературi? Шлях до висот нiколи не буває простим i легким. Для тих, хто народився i почав творити ще до найвеличнiшого в iсторiї людства перевороту, обов'язково потрiбно було перегорiти, переплавитися, переродитися - не "пристосуватися", а саме, скинувши з своєї психiки "ветхого Адама", почати iнакше, по-новому сприймати життя i вiдбивати його у своїй, свiдомостi. Можливо, для одних це було простiше, для iнших - складнiше. Але рух уперед завжди буває суперечливим. Бувають випадки самовiдданої любовi з першого погляду, але чи не найстiйкiшою i наймiцнiшою є та любов, що поступово, але глибоко вростає в серце. Критикам наших днiв навряд чи варто багато говорити про те. Про що з нещадною щирiстю сказав сам поет: Життєву путь свою Нерiвно i хитаючись верстав я. Це самобичування властиве багатьом видатним поетам. Згадаймо жорстокi до самого себе слова Пушкiна: И с отвращением читая жизнь мою, Я трепещу, и проклинаю, И горько жалуюсь, и. горько слезы лью... М. Рильський ще в 1929 роцi у поезiї "Пам'ятник" - своєрiднiй антитезi прославлених пушкiнських рядкiв ("Я памятник себе воздвиг нерукотворный") - закiнчував сумну самооцiнку справедливим твердженням: Зате в життi нi разу Неправдi не служивi Щирiсть - це одна з найхарактернiших рис його поезiї i всiєї його дiяльностi взагалi. Вiн мiг помилятися: помилятися, як вiдомо, властиво людинi, але вiн нiколи не служив тому, що вважав неправдою. Так само, як один з його великих учителiв, Iван Франко, вiн - "semper tiro" ("завжди учень"), i нiхто не наважиться не повiрити його автобiографiчному визнанню: "Розумна й строга школа життя i голоси великих учителiв - народу. Партiї, Ленiна - зробили з мене те, ким я є нинi: лiтератора, який вважає себе передусiм слугою народу, людину, яка в днi великої, священної боротьби з гiтлерiвськими звiрами вступила до лав Комунiстичної партiї, твердо пообiцявши звання комунiста своєю роботою виправдати...". Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Києвi, в дрiбнопомiщицькiй родинi. Його батько, вiдомий український етнограф, громадський дiяч i публiцист, належав до лiберально-народницької iнтелiгенцiї. Мати - селянка села Романiвки, колишньої Київської губернiї Першi дитячi враження поета пов'язанi з Романiвкою, з її природою i людьми, а життя в заможнiй сiм ї до певної мiри сприяло iдилiчному сприйманню навколишнього оточення. Однак усi цi iдилiї, як пiзнiше визнавав поет, не закривали вiд нього того, чим було тодiшнє село, а тяжкi злиднi знайомих селян викликали далеко не iдилiчнi думки i почуття, яким розвинутися дано було згодом. Про своє дитинство та юнiсть, про пору навчання в гiмназiї та унiверситетi, про зовнiшнi умови життя в перше десятирiччя Жовтня поет сам досить докладно розповiв у своїй лiрицi, в поемi "Мандрiвка в молодiсть", надрукованiй у 1944 роцi i згодом докорiнно переробленiй, в прозовому етюдi "Iз спогадiв", i нам тут немає потреби переказувати своїми словами все, ним повiдане, наводити бiо-бiблiографiчнi данi, багато разiв повторюванi в кожнiй статтi про М. Рильського. Звернiмося просто до його творчої бiографiї, яка починається ще на порозi юностi збiркою 1910 року "На бiлих островах" i поки що доходить до книжок вiршiв, виданих у 1957 - 1959 роках. За пiдрахунком одного з критикiв М. Рильського, у цiлому це складає бiльше 25 збiрок оригiнальних поезiй i понад 250 тисяч рядкiв поетичних перекладiв, а до того слiд додати ще численнi статтi i дослiдження з iсторiї лiтератури, народної творчостi, театру, багато публiцистичних виступiв. Початкове формування таланту М. Рильського припадає на роки 1907 - 1917. На Українi в 1913 роцi не стало М. Коцюбинського i Лесi Українки. Останнi роки доживав титан українського слова i дiла Iван Франко, зломлений тяжкою недугою в 1916 роцi. В лiтературi дедалi вiдчутнiшим стає засилля буржуазних нацiоналiстiв, якi прибрали до своїх рук перiодичну пресу - вiд "Лiтературно-наукового вiстника", редагованого М. Грушевським, до "Української хати" - органу українських "модернiстiв". Недавнiй "трибун" революцiї 1905 року Олесь був охоплений занепадницькими настроями. Колишнiй "революцiонер" Винниченко, ставши улюбленцем буржуазної iнтелiгенцiї, у романах i драмах проповiдував "чеснiсть з собою", тобто цiлковите право на всяку пiдлоту в iм'я вимог "сильної" iндивiдуальностi, що усвiдомлює лише свободу, незалежнiсть вiд будь-яких суспiльних норм. Критика журналу "Українська хата" одверто жадала розриву з демократичними традицiями української лiтератури XIX столiття i вiдмови вiд її заповiтiв "служiння народовi" - несвiдомому i нездатному творити iсторiю "натовповi". Зрiкаючися революцiї, впадаючи то в мiстику, то в безвихiдний песимiзм, то в еротику на межi з порнографiєю, то в так зване "чисте мистецтво", то в зоологiчний нацiоналiзм, реакцiйна лiтература потрапляла в глухий кут, правила сама над собою панахиду, i понурий хор лiтераторiв намагався заглушити голоси _[..:] _представникiв демократичного табору - таких, як В. Стефаник, Ольга Кобилянська, С. Васильченко, А. Тесленко, а з молодших - А. Шабленко. Треба сказати, що передовi iдеї, не заглушенi i в цi тяжкi часи, найменший вираз знаходили собi у лiричнiй поезiї. Рильський згодом не передруковував першої своєї книги цiлком, хоч i не знищив її, як Гоголь свою першу поетичну спробу (поему "Ганц Кюхельгартен"). А проте ми тепер заводимо й цю Гоголеву поему, так само як "Мечты и звуки" Некрасова, до збiрок творiв цих великих росiйських письменникiв. I про молодечi поезiї Рильського варт згадати не тiльки заради "бiблiографiчної повноти". Книга "На бiлих островах" цiкава, по-перше, як контраст бiльшiй частинi дальших книг поета. Для Рильського доби творчої зрiлостi характерна викiнченiсть форми, конкретнiсть словника, пластичнiсть образiв. Раннi поезiї, навпаки, частiше схожi на незавершену iмпровiзацiю. Це лiрика "настроїв". Лiричний герой книги - мрiйник, повсякчасно сумний, мучений, насамперед, коханням (звичайно, неподiленим), як Гейне у "Книзi пiсень". Його лякає життя, страхає нiч, розчавлюють "грiзнi стiни", вiдокремлюючи його вiд людства. Його мучать жахливi сновиддя, - якiсь примари несуть у чорних трунах його дочасно загиблi надiї. Живих людей вiн бачить здалека; це - "безсилiї раби": вони щось ненавидять, щось кохають, i гинуть, мов зiрванi квiтки. Помiж них коли-не-коли промайне образ когось сильного, хто кликав народ до боротьби. Самому поетовi iнколи хочеться вдарити в звучнi струни, розбудити сплячих i кликати їх - але куди? "У даль", поки що для самого поета невиразну. На "бiлих островах" поет знаходить те заспокоєння, якого не почуває на землi. "Бiлi острови" - це хмари на синьому морi неба. Але й на них не лишає поета болiсне самоспоглядання i самоаналiз. Iнодi автор сам дивується: "За що я мушу сумувать? Я молодий, я жить бажаю..." I тодi ми розумiємо, що, читаючи такi рядки п'ятнадцятилiтнього поета, як: Годi! Скiнчилася пiсня моя, Годi! Розстроїлись струни, Привиди бачу кругом себе я, Бачу - несуть якiсь труни, - можемо не турбуватися про дальшу долю поета. Це не занепад, а запiзнiлий "романтизм" - той самий, що про нього писав в "Євгенiї Онєгiнi" Пушкiн, малюючи образ Ленського. Ленський також у своїх елегiях Спiвав, що в'яне серця цвiт, Не мавши й вiсiмнадцять лiт (Переклад М. Рильського). А крiм того, декiлька поезiй у книжечцi давали пiдставу думати, що автор - здiбний поет з перспективами розвитку i що мотиви скорботи i розчарування в нього - неорганiчнi, навiянi лiтературним оточенням, вирватися з якого поки що не щастить юнаковi, хоч поряд iз цими впливами вiн починає лiтературне життя пiд враженням вiд дiяльностi таких дiячiв української демократичної культури, як Леся Українка i М. Коцюбинський, як композитори М. Лисенко i Я. Степовий, артисти М. Заньковецька i П. Саксаганський. їх приклад, їхнi художнi принципи, не кажучи вже про вплив Шевченка, Мiцкевича, Пушкiна i народної творчостi, допомогли поетовi, хоч i не одразу, побороти впливи занепадницької лiтератури, якою ще скута була його творча iндивiдуальнiсть. У деяких вiршах уже починають бринiти мотиви почуття любовi поета до трударiв, якi "хлiба не мають" i "волi на мент лиш єдиний бажають". У "Пiснi", присвяченiй М. Лисенковi, поет звертається до жайворонка-спiвця iз закликом: Подивись: женцi схилились, Потомились, I вiд працi од тяжкої Потом вкрились... Найчуйнiшi з старших i молодих читачiв помiтили це тодi ж. Є згадка, що Леся Українка, ознайомившися з збiркою "На бiлих островах", сказала: "От хто повинен був би написати "Iзольду Бiлоруку" (одну з поем самої Лесi Українки). Юний тодi чернiгiвський семiнарист, а нинi також один iз найвидатнiших поетiв Радянської України, Павло Тичина в поезiї 1940 року згадував, як йому вiдчувся у тоненькiй книжцi молодого побратима протест проти нудної i сiрої дiйсностi, як, зачитавшись його вiршами пiд час лекцiї з богослов'я, вiн пiднiсся духом й пройнявся ясними, хоч i невиразними сподiваннями на майбутнє. "Дитинство показує, яка буде людина, так само, як ранок показує, який буде день", - говорив автор "Загубленого раю" Мiльтон. Але це вiрно тiльки почасти. Нерiдко похмурий сльотавий ранок стає початком пекучого сонячного дня. Так само сталося й з Рильським: його дальший творчий шлях привiв до свiтосприймання, зовсiм протилежного тому, яке панувало (не цiлком) на зорi його творчостi. Мiж першою i другою книжками минуло вiсiм рокiв. Поет встиг закiнчити середню школу i, вступивши до унiверситету, змiнити медичний факультет на iсторико-фiлологiчний. Протягом 1919 - 1929 рокiв вiн учителював, спочатку по селах, потiм у залiзничнiй школi в Києвi i викладав українську мову на робiтфацi Київського унiверситету. За цей час вийшли його збiрки "Пiд осiннiми зорями" (1918), "Синя далечiнь" (1922), "Крiзь бурю й снiг" (1925), "Тринадцята весна" (1925), "Де сходяться дороги" (1929) та "Гомiн i вiдгомiн" (1929). Усе це - кроки на шляху зближення з життям, того зближення, для якого доводилося перебороти владу лiтературних вражень, владу "книги", що її Анатоль Франс називав "опiумом Заходу". I, звичайна рiч, не тiльки самого Заходу. Серед радянських українських поетiв Рильський i тепер вiдзначається лiтературною ерудицiєю. Ерудицiя - велика справа; але, як i все iнше, - вона дiалектична: вона може животворити, та може й заковувати натхнення, бо єдиним справжнiм джерелом його є стикання з живим життям. Але в збiрцi "Пiд осiннiми зорями", як i у надрукованiй того ж, 1918 року "iдилiї" "На узлiссi", написанiй класичними октавами, поет все ще живе наче поза часом та епохою. Лiричний герой Рильського (гадаємо, що його не слiд, проте, ототожнювати з самим М. Т. Рильським) вiдгородився вiд сучасностi й життя книжковими полицями i, йдучи на "безлюднi узлiсся", намагається жити, милуючись чистим мистецтвом, красою природи, романтикою минулого. Але твори великих письменникiв минулого поки що становлять для нього не так засiб пiзнання життя i зброю в боротьбi за передовi iдеали, як предмет пасивної естетичної насолоди. Для нього однакову цiннiсть мають усi майстри слова, хоч би якi iдеали вони проповiдували, хоч би з якими класами вони себе не пов'язували: Софокл i Гамсун, Едгар По i Гете, Толстой глибокий i Гюго буйний, Петрарчинi шлiфованi сонети I Достоєвський грiшний i святий - Усi книжки, усi земнi поети, Усi зрiднi душi його живiй... Поетовi нiби не спадає на думку, що такий "унiверсалiзм" межує з чистiсiньким еклектизмом. "Усе зрозумiти i все пробачити" - ця думка здавна здавалася високою, але на практицi вона може привести до iндиферентизму в дiлах життя, як i в дiлi народжуваного ним мистецтва, до великого обмеження горизонтiв власної творчостi, до загибелi таланту, до обернення письменника-творця на "читача, який взявся за перо", до найнуднiшого епiгонства. "Мудрi книги" тимчасово навалилися всiм тягарем на поета, i ще рiдко йому щастить визволитися з-пiд них i заговорити власним голосом. Саму назву книги "Пiд осiннiми зорями" взято, як вказує поет у Кнута Гамсуна. З трагедiї Гете виходять Фауст i Мефiстофель i, стоячи серед площi, знову дивляться на вiкно Маргаритиного дому. Заговоривши про те, що трагедiя кохання - вiчна, поет зараз же згадує Лорелею з вiдомої поезiї Гейне. Вiн порiвнює себе з Одiссеєм, натомленим блуканнями, але блукає вiн поки що тiльки по свiту, створеному з чужих поетичних вигадок. Образи тропiчних країн, пiратських фрегатiв, коралових островiв приходять до його вiршiв iз згадок про романи Жюля Верна або Луї Жаколiо. Задумавшись про Європу, вiн зараз же згадує "спiвучий Лангедок" провансальського поета Мiстраля, Францiю Рабле i Рембо, Англiю Шекспiра i Дiккенса. Iмена Гомера, Сафо, Пушкiна, Лєрмонтова, Тютчева, Iннокентiя Анненського досить часто зустрiчаються в його поезiях. Так писали в XIX столiттi французькi "парнасцi", в XX - росiйськi акмеїсти; пiсля Жовтневої революцiї на Українi цiєї давньої традицiї дотримувалась невеличка група поетiв, що назвали себе "неокласиками". Вони не змогли знайти широкого вiдгомону у нових, радянських читачiв, Яких дедалi бiльшало й бiльшало. А письменник без читача - це птах без повiтря. Ще "парнасцi" у Францiї другої половини XIX столiття створили образ "башти з слонової костi", де, недосяжний для бур сучасностi, повинен жити й творити поет. Але в "баштi з слонової костi" Рильський не всидiв, та й, сидячи в нiй, весь час мучився. У збiрках 1918 - 1926 рокiв лiричнi теми йдуть антитезами. З одного боку, поет хоче запевнити себе i читачiв, що в своїй естетськiй келiї вiн знайшов крижаний, бездонний спокiй, пiднiсшись над земне кохання i земнi страждання. З другого боку, його глибоко мучить цей добровiльно накладений на себе тягар, i вiн гiрко нарiкає на самотнiсть, на внутрiшню порожнечу - нарiкає в iншiй, досконалiшiй технiчно формi, анiж зойки його першої книжки. Вiн шукає виходу i знаходить його поки що в природi. Уявну "довiчнiсть" прекрасних вигадок змiнює справжня, як йому здається, незмiннiсть основ буття, що вiдкривається спогляданням природи. У першiй книзi поезiй у нього ще не було своїх власних слiв для вiдтворення цього споглядання. I "бiлi острови", i квiти, i птахи були там якимись абстрактними поняттями. Тепер вони стають конкретними: замiсть квiтiв взагалi тепер з'являються бiла гречка, покошенi проса, яблука; пейзажi, портрети, натюрморти стають речовими, конкретними. Наче сонячне промiння, пройшовши по землi, примусило її вигравати рiзноманiтними барвами. Свiт оживає, стає "веселим", i з вуст поета злiтають незвичайнi ранiше для нього слова: Клянусь тобi, веселий свiте, Клянусь тобi, моє дитя, Що буду жити, поки жити Менi дозволить дух життя. Правда, цей "дух життя" - поки що поняття хистке, невизначене. Одна з його ознак - незмiннiсть. Лiто, гаряче, дрiмає старий дiм, замислений собака вухом вiдганяє надокучних мух, а над усiм цим нiби зупинився час; зелений лiтнiй день розлiгся на землi, наче на вiчнi вiки, завше бродитимуть у тiнi дерев пiвсоннi кури, завше тремтiтиме в небi шуляк. Це майже фетiвське свiтовiдчування у Рильського все-таки нестале. Та й чи могло воно бути сталим у поета, вихованого на демократичних традицiях селянчиного сина? Хоч би скiльки вiн твердив про свiй "крижаний спокiй", до його спокiйної споглядальностi весь час вриваються дисонанси, що наростають вiд книги до книги, хоч поет i намагається показати, нiбито його "солодкий свiт" - непорушний i недоторканий. "Не хочу гнiватись, любити чи коритись", - запевняє вiн. Єдине нiбито його бажання - У тишi над удками Своє життя непроданим донести. Завдання мистецтва вiн хоче бачити у доброзичливому нейтралiтетi, порiвнюючи поезiю з просвiтом блакитного неба у темних лiсових хащах. Але дедалi частiше книжний серпанок, що оповивав для нього живу дiйснiсть, розходиться, показуючи життя в усiх його змiнах i суперечностях. I зараз же змiнюються самi принципи поезiї, "законы, писателем над самим собой признанные" (вислiв Пушкiна). Перша ж поезiя збiрки "Крiзь бурю й снiг" - вже нiяк не програма "чистого мистецтва". Як мисливець, прислухаючись, прилягає вухом до землi, Так i ти, поете, слухай Голоси життя людського, Новi ритми уловляй, I розбiжнi, вiльнi хвилi, Хаос лiнiй, дим шукання В панцир мислi одягни. Так, як лiкар мудру руку Покладе на пульс дитинi I в бурханнi хворих жил Бачить нам усiм незримий Поєдинок невловимий Помiж смертю та життям, - Так i ти, поете, слухай, Голоси i лживi, й правi, Темний грiх i свiтлий смiх. I клади не як Фемiда, А з розкритими очима На спокiйнi терези. Цiкаво вiдзначити, що В. Я. Брюсов, поет, якого уважно читав i перекладав Рильський, у рядках, писаних, правда, до революцiї, iнакше звертався до поета: "Всего будь холодный свидетель, на все устремляя свой взор". У Рильського не те: свiдок, але не холодний. I не тiльки свiдок, а й суддя, i судить вiн не як древня Фемiда, богиня правосуддя - з мечем i зав'язаними очима, а з очима розкритими, що вже починають бачити змiст i сенс навколишнього життя. Свiт розколовся на "бiле" i "червоне", на так i нi, i поет раптом виразно побачив i прокляв представникiв старого свiту - панiв, якi ще докурюють сигари, допивають каву, тодi як прийшла година помсти i по сходах загули залiзнi кроки месникiв, вiд яких нiкуди не сховатися. Цiкаво, що ще в 1927 роцi деякi українськi критики називали Рильського поетом статики, спокою, констатацiї. Але в Рильського були самi тiльки мрiяння про спокiй при безперервному неспокої сумлiння, при безперервних муках вiд усвiдомлення самотностi, при втомi вiд "екзотики, од хитро вигаданих слiв", i цi муки переходили у вiдчай, коли поетовi здавалося, що його найглибше бажання - ...в безоднi вiщого розмаху Кинутись наослiп, без дорiг I себе, розчавлену комаху, Не жалiти - о, коли б я мiг! Знову згадуємо (не встановлюючи якийсь там "вплив"!) подiбне бажання Брюсова: О, если б было вновь возможно На мир, каким он есть, взглянуть И безраздумно, бестревожно В мгновеньях жизни потонуть! I знову треба пiдкреслити вiдмiну. Те, про що говорить Рильський, - трагiчне. Це - саме усвiдомлення неможливостi жити далi в станi безтривожному i безроздумному, неможливостi не зiйти з позицiй "парнасця", жерця "чистого мистецтва". Чи мiг Рильський, природжений демократ i реалiст, вихований "соками землi", лишатися "парнасцем", коли вiн iз жахом згадував зустрiчi з голодним, завошивленим хлопчиком на фастiвському вокзалi або матiр-селянку, яка вмирає в нетопленiй хатi, марно сподiваючись побачити сина, що пiшов на вiйну; коли вiн розумiв, скiльки червоточини було в старому свiтi, усвiдомлював, що вже будується мускулистими руками пролетарiату нове життя, новий дiм, що дiм цей - "наш,_ _не твiй, не мiй", i що вiн ...для нас росте, i спiє, I в вiкнах золотом горить - З камiння, дерева та