мрiї Мiцної, як спiвуча мiдь. _("Ганнуся")_ Отак поступово, але невпинно поет визволяється з добровiльного ув'язнення в естетичнiй тюрмi, починає усвiдомлювати свiй зв'язок з масою ("лише гуртом i пущi, i пустинi з пiснями, з гуком можна перейти"), розумiє велич своєї iсторичної епохи. Думаючи про майбутнє, вiн уже iронiзує з переляканих революцiєю iнтелiгентикiв i чуттям митця стверджує красу нового свiту: Нi, нi! Прийдешнє - не казарма, Не цементовий коридорi Сiяє в небi нам недарма Золотоокий метеор. Уся творчiсть Рильського двадцятих рокiв - повчальний приклад "перевиховування особи", поступового процесу засвоювання матерiалiстичного свiтогляду. Щиро бажаючи служити правдi i народовi, поет побачив, що найвищий вияв гуманiзму - у торжествi ленiнських iдей, що щастя мiльйонiв добувається лише в жорстокiй класовiй боротьбi. Засвоєння цих iстин поет iнодi починає справдi "iз абетки". Вiн так i називає одну iз своїх поезiй, стверджуючи в нiй запроваджуваний у нашому суспiльствi справедливий принцип: "Хто робить, той i їсть". Можна - каже поет - вiльно обирати для естетичної насолоди будь-яку з минулих епох (ми з цим не погоджуємося, як не погоджується тепер з цим i сам М.Т. Рильський), а проте не можна iгнорувати свiй час: Але любить чи не любити те, Що вколо нас i в нас самих росте, Що творить нас, що творимо самi ми, - Лише слiпець, що замiсть кровi в нiм Тече чорнило струмнем неживим, Тривожиться питаннями такими. Цими видатними словами, що вийшли з глибини душi, визначено весь дальший шлях Рильського. У збiрках "Гомiн i вiдгомiн" (1929), "Де сходяться дороги" (1929) здоровi оптимiстичнi мотиви любовi до життя, захоплення творчою працею ми бачимо все частiше. "Яке це щастя - в радощах земних трудiв i днiв спивати кубок повний", - говорить поет. Небагато хто з поетiв, якi розпочали свою дiяльнiсть до Жовтня, одразу i без вагань увiйшли до лав письменникiв радянських не самою лише назвою, а суттю своєї творчостi. Для одних це було справою нескладною: "Моя революцiя", - говорив Маяковський. Iншi пройшли шлях перевиховування. Але в результатi дороги перших i других зiйшлися i не могли не зiйтися тому, що все талановите в нашiй країнi не могло не бути втягнуте в орбiту великого Жовтня. У пору, коли з'являлися в свiт вищеназванi збiрки Рильського, виходили такi основоположнi книги українських радянських поетiв, як "Плуг" (1920) Павла Тичини, "Червона зима" (1922) Володимира Сосюри, "17-й патруль" (1926) Миколи Бажана. Поряд iз ними книги Рильського двадцятих рокiв можуть здатися не такими показовими i менш "актуальними" для свого часу. Але це вiрно лише почасти. Насправдi ж вони - цiннi свiдчення того, як вплив революцiї перетворював свiдомiсть тих талановитих людей, що намагалися стати осторонь вiд подiй. Поворот Рильського до живого життя був сповiльненим, а проте неухильним. А коли придивитися до його творчостi 1918-1925 рокiв на фонi усiєї української поезiї тих часiв, [...] позитивне значення його творчостi тiєї пори стане особливо виразним. Тепер, здалека, пiсля того, як продукцiя двадцятих рокiв просiялася крiзь сито iсторiї, ми представниками того часу вважаємо названих вище видатних поетiв. Але поряд iз ними - скiльки iнших проголошувало нове мистецтво як "синтез деформованого мистецтва зi спортом", зрiкалося, найкращих традицiй минулого, робило з деструкцiї принцип, видавало грубий натуралiзм i фiзiологiзм за риси свiтогляду, а анархiзм - аж до межi, за якою починалося звичайне хулiганство, - за революцiйнiсть! По сторiнках журналiв i збiрок розсипалися "драбинкою" рядки без ритму i рими, а часто й без глузду. Мистецтво справдi деформувалось, перетворювалося на блазенство, дуже близьке до того, яке в нашi днi у капiталiстичних країнах видається за "творчi дерзання", за смiливе "новаторство". На щастя для нашої лiтератури, здоровi пiдвалини швидко взяли гору над цими перекрученнями, i завдяки керiвництву партiї i уряду, завдяки впливовi живого життя цей накип на чистому джерелi радянської поезiї було знято весь. М. Рильський 1918 - 1925 рокiв лишався осторонь вiд цих деструктивних тенденцiй, зберiгаючи класичнi традицiї ставлення до поетичного слова, художнього образу, майстерної композицiї. I, звичайно, це не означає, що вiн був консерватором у галузi мистецтва. Справжнє новаторство нiколи не приголомшує, не впадає одразу у вiчi. Використовуючи успадкованi вiд класики розмiри i строфiчнi будови, Рильський звертався до форм сонетiв, октав, терцин тощо i в пору панування сумнiвного верлiбру писав ямбами i хореями. Дивує не це, а те, що навiть деякi висококвалiфiкованi критики iнодi ставили йому в провину це звертання до старих строфiчних форм. Найкращою вiдповiддю цим критикам є збiрка "Троянди й виноград" (1957) не тiльки з низкою чудових сонетiв, а й з дружньою реплiкою талановитому побратимовi поету Андрiю Малишку, який випадково кинув слова: "Сонети куцi - нi к чому". Рильський категорично заперечує, посилаючись на приклади Петрарки, Мiцкевича i Пушкiна: Сувора простота, Що слова зайвого в свої рядки не прийме, Струнка гармонiя, що з думки вироста, Не псевдокласика, а класика - i їй ми Повиннi вдячнi буть. Не iграшка пуста Та форма, що вiки розкрили їй обiйми! Рильський мiг би посилатися в українськiй поезiї на приклад Iвана Франка, а iз сучасникiв - на одного з найидатнiших поетiв демократичної Нiмеччини Иоганнеса Бехера... А проте навряд чи варто довго спинятися на речах, очевидних i без iсторичних довiдок та аргументiв. Так поступово, вiд збiрки до збiрки, в поезiї Рильського зростала кiлькiсть життєво цiнних елементiв, i нарештi, перехiд їх у нову якiсть став неминучим. Радянська дiйснiсть допомогла Рильському вийти за межi свого "малого свiту" у великий свiт боротьби за нове соцiалiстичне суспiльство. Важливим стимулом цього переходу була постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову лiтературно-художнiх органiзацiй" вiд 23 квiтня 1932 року. Про значення цiєї подiї сам поет незабаром писав: "23 квiтня 1932 р. - iсторична дата не тiльки в лiтературi, а й у громадському життi._ _Не тiльки в громадському, а й в особистому життi кожного письменника, що заслуговує на почесне iм'я радянського чи щиро прагне його заслужити. Лiрично кажучи, це один з тих моментiв, що окриляють, що скеровують свiдомiсть, що примушують напружувати творчi мускули... ...Це вiн, той квiтень торiшнiй, помiг менi восени здати збiрку "Знак терезiв", таку далеку вiд збiрок попереднiх - i "по-хорошому", здається менi, далеку. Цей бадьорий вiтер навiяв менi гнiвне закiнчення "Марини", вiн стеле передо мною дорогу, де на верстових стовпах написано: дорога в сонячну країну комунiстичного суспiльства". "Декларацiя обов'язкiв поета й громадянина", що вiдкриває збiрку "Знак терезiв" (1932), свiдчила про рiшучий перелом, який вiдбувся в свiдомостi поета в роки першої п'ятирiчки, про рiшуче його бажання бути активним будiвником i спiвцем безкласового соцiалiстичного суспiльства. Декларацiя проголошує розумiння мистецтва як зброї робiтничого класу в його боротьбi за нове життя: Мусиш ти знати, з ким Виступаєш у лавi, Мусиш вiддати їм Образи й тони яскравi, Мусиш своє iм'я Там написати ясно, Де мiльйонне сiяє: Клас. Дальший творчий свiй шлях Рильський пов'язує з долею народу, i саме цей зв'язок дає його поезiї новi сили, новi теми й образи, розкриває перед ним широкi обрiї майбутнього. Вiн вiрить у перемогу нового свiту над старим, соцiалiзму над капiталiзмом, свiтла над темрявою. Терези життя хиляться на сторону робiтника з важким молотом, що владно ставить його на шалю: Знак терезiв - доби нової знак... Бiйцi, єднайтесь! Не дрiмай, стороже! Безкрилу тьму навiки переможе Визвольник людства, вiльний пролетар. _("Знак терезiв")_ Цикл "На тому березi" показує капiталiстичний Захiд - свiт визиску й гнiту. Пишне панство зiбралося на бенкет, щоб у винi, танцях та розпустi втопити свiй божевiльний жах перед неминучою загибеллю. Але грiзний спiв "Iнтернацiонала" нагадує йому про неминучiсть розплати ("Бенкет"). У збiрцi "Знак терезiв" вмiщено i цикл портретiв "Постатi", якi також є свiдченням творчої перебудови поета. Перед його духовним зором постають Прометей, Бетховен, Ленiн, Франко, Шевченко як борцi за краще життя людства. їх гуманнiсть, а разом iз тим непримиреннiсть до ворогiв ставить М. Рильський за зразок для себе i своїх читачiв. Поки що постать Ленiна вiн сприймає скорiше зовнi, в плакатному зображеннi: Всiм злидарям вiн i гнаним Кинув потужне: борiться! Тим же й горить, як зоря, нам Жест огняної правицi. _("Ленiн")_ Поет рiшуче вiдмежовується вiд тих, хто досi не бачить нового в життi, хто захоплюється абстрактною романтикою в дусi Уеллса i не бачить Днiпробуду - цього справжнього чуда, створеного людьми країни соцiалiзму. Проти iдеалiзацiї минулого спрямовує вiн i поему "Марина", надруковану в 1933 роцi, прагнучи подати в нiй правдиву картину життя народу за часiв крiпацтва. В обдаруваннi М. Рильського в однаковiй мiрi виявляється i лiричний, i епiчний струмiнь. До епiчних творiв у М. Рильського був нахил вiддавна. Вже в збiрцi "Крiзь бурю й снiг" з'явилися поеми "Чумаки" i "Крiзь бурю й снiг", а в збiрцi "Де сходяться дороги" - поема "Сашко". Новим кроком у розвитку епiчного таланту Рильського була поема "Марина", що писалась водночас iз поезiями збiрки "Знак терезiв". Про iдею цього твору автор писав у передмовi так: "Iдея - фальшивiсть усякого "панського народолюбства", чи то "балагульсько-романтичного", чи навiть забарвленого кольорами найлiвiших полiтичних течiй, що на тi часи iснували". У пролозi, звертаючись до радянської жiнки-трудiвницi, поет говорить, що вiн написав цю поему "не для плачу та нiжного ниття", а для того, щоб радянська жiнка, востаннє подивившись на "сон важкий", смiливо йшла в ясне майбутнє. Дiйсно, як важкий сон, постає перед нами з давнини життя Марини. Красуню крiпачку розшукав панський попихач Кутернога i привiв до пана Пшемисловського в його "гарем". Марина ж любить машталiра Марка Небабу i втiкає з ним, але їх наздоганяють, i панич Генрiх вбиває Марка. Знову Марина у ненависному дворi Пшемисловського, але тепер вже нею цiкавляться не лише старий пан Людвiг, а й молодий Генрiх i сусiдський панич Мар'ян. Мар'ян викрадає Марину, а коли вона перестає цiкавити його, програє в карти шляхтичевi Замiтальському. Марина стає акторкою крiпацького театру Замiтальського. Почуття ненавистi до панства все бiльш зростає в її серцi. Однiєї ночi вона пiдпалює будинок Замiтальського, i в полум'ї пожежi, пiд караючою рукою селян, гинуть Мар'ян Мединський i його дружина. Стоїть вона, зацiпивши уста, Струнка, вродлива, та уже не та, Не злякана, заплакана дитина, - Грiм! гнiв! покара! - месниця Марина. Хоч у центрi твору стоїть образ Марини, але поема охоплює значно ширше коло постатей, дає яскраву картину життя польського панства у першiй половинi XIX ст. Панночки зiтхають та розчулюються вiд нiжної музики i б'ють покоївок, паничi чемно вклоняються дамам i виголошують гучнi фрази про народолюбство, в той час як на конюшнi за їх наказом шмагають крiпакiв, - i всi вони викликають гнiв i огиду. Свої наступнi збiрки поет присвячує оспiвуванню ясного сучасного i майбутнього Радянської Батькiвщини. В творчостi М. Рильського цих рокiв особливо значне мiсце займає тема дружби народiв. Новими мотивами пройнята i_ _вся його особиста лiрика. Збiрки "Київ" (1935), "Лiто" (1936), "Україна" (1938), "Збiр винограду" (1940) пройнятi молодечим запалом, бадьорим оптимiстичним поглядом на свiт, пристрасною любов'ю до нашого сучасного життя, до нашого народу i його вождя - Комунiстичної партiї. Основний настрiй лiрики М. Рильського тепер визначається почуттям радостi, що переповнює людину, юнацькою закоханiстю в "нову весну людства", в якiй так високо пiднесено iм'я людини, дано всi умови для розвитку її здiбностей. У збiрцi "Київ" вмiщено вiршi, присвяченi столицi квiтучої України - Києву. Бiльшiсть вiршiв збiрки написано октавами, однiєю з найулюбленiших строф М. Рильського. Цей класичний розмiр вiн зумiв наповнити новим актуальним змiстом. Поет добре знає iсторiю Києва, i, може, через це йому особливо впадають в око тi змiни, якi сталися у мiстi за роки п'ятирiчок. Поет розумiє, що "зелений Київ наш" став таким тому, що "вiн червоний", що лише Радянська влада принесла на київськi пагорби справжню весну. М. Рильський малює Київ не тiльки як мiсто красивих будiвель i паркiв, але як мiсто промислове, мiсто, в якому буяє кипуче творче життя: I вже на березi Днiпра-рiки Не днiв минулих туга i скорбота, Нi, - у прийдешнє золотi ворота! Хто ж це зробив? - Їх звуть бiльшовики. Збiрка "Київ" вперше в нашiй поезiї давала багатогранний образ столицi Радянської України, мiста, так невпiзнанне перетвореного бiльшовиками. Оспiвуючи радiснi буднi соцiалiстичного Києва, його невпинне будування й розширення, з любов'ю нотуючи в своєму вiршi такi деталi, як "чорно-сизий дим над весняним Подолом", "дух фарби свiжої", поет пишається тим, що Київ - рiдний брат Москви та iнших радянських мiст - разом з ними будує новий радiсний свiт: Цей свiт, обведений небесною стягою I переламаний крiзь безлiч людських призм, Приплив одним шляхом з Батумi i з Москвою В розлогий океан, що звуть соцiалiзм. _("На березi") _ В строфах, де вiдчутнi iнтонацiї пушкiнського "Мiдного вершника" ("Люблю тебя, Петра творенье"), поет висловлює любов до всього того, що принiс у життя Києва радянський лад: Люблю мiнливiсть рухiв та облич, Люблю знайомих бачить в незнайомих, Люблю дитячу щебетливу рiч, Сiм'ю трудящих в ледарських хоромах. Електрикою перевиту нiч, Денну бадьорiсть по нiчних утомах, I одностайних радощiв зусиль, I в синьому димку автомобiль. _("Октави")_ Збiрка "Лiто" (1936) становить дальший крок у творчому зростаннi М. Рильського. Далеко ранiше поет мрiяв про "пишне творче лiто", i сама назва його нової книги тепер розкриває основну iдею її: це лiто настало i для всього народу, i для самого поета. Нiколи життя не було ще таким прекрасним i багатим, нiколи ще не становила такої високої цiнностi людина, нiколи не вiдкривалися перед нею такi широкi творчi можливостi, нiколи не бушувала ще i в людях, i в самому поетi така жадоба творчостi, така воля до активного втручання В життя своїм художнiм словом. Багатi i повнокровнi поетичнi враження вiд радянської дiйсностi М. Рильський втiлював у конкретнi реалiстичнi малюнки, серед яких особливо помiтне мiсце займають портретнi зарисовки нових людей. Ось хлопчик-пастушок махає рукою поїздовi, що проходить мимо. Так бувало й ранiше; повз багатьох таких селянських хлопчикiв мчали поїзди, лишаючи за собою хмари диму i невиразнi мрiї про якесь iнше, краще життя. Але тепер цей хлопчик, пiдрiсши, має всi можливостi здiйснити свої мрiї - вiн сам водитиме поїзди або стане iнженером, буде прокладати новi шляхи. Ось на палубi пароплава старий винахiдник, що немало зазнавав колись глузувань iз своїх винаходiв, дiлиться з поетом своєю радiстю: його вислухали, зрозумiли, йому вдається перевiрити на практицi свiй винахiд ("Чотири поезiї"). Ось прекрасна українська селянка: Глянула - аж засвiтився снiг, I здалося - вiн розтане враз. Пластiвень їй на плече прилiг, I здалося, нiби то алмаз. Це голова сiльради. В пам'ятi поета за контрастом постає знана з дитинства мерзенна постать "волосного старшини" дореволюцiйного села з емблемою влади - палицею - в руках. Нiчого спiльного не має з цiєю постаттю образ жiнки, представницi нової народної влади: Ти - ялина, сповнена жаги, Що росте на вiтрi й сонцi гiнко... Гей, веселi нашi береги, Горда, смiлива радянська жiнкої _("Голова сiльради") _ Все це - окремi приклади перетворення країни, людей. Правдивий художник, iм'я якого ВКП(б), творить такi чудеса щоденно. Незлiченнi перемоги здобули нашi люди. Вони завойовують Арктику, лiтають у стратосферу - i все це тiльки початок комунiстичного перетворення свiту, остаточної перемоги над природою. Природа, як i ранiш, близька i люба поетовi. Вiн уважно читає її книгу i знаходить на кожнiй її сторiнцi образи-символи, що змiцнюють його вiру в наше прекрасне сучасне, в якому проростає вже зерно великого майбутнього. Ось картина весняного перельоту журавлiв, за якими поет стежить з однiєї з київських вулиць. У стрункому льотi журавлиного ключа вiн вбачає алегорiю, що вiдбиває творчi прагнення людей нашої Батькiвщини: Мiркую так: коли б менi схотiлось Подати образ нашої доби У простiй алегорiї, - я взяв би Отой сталевий журавлиний ключ, Мiцну напругу, силу непохитну, Його жадобу обрiїв, його Непереможну волю, мудрий лад У побудовi, де до того все Скероване, щоб легше розтинати Грудьми повiтря, де в вершинi кута Летить одважний, мудрий проводир, I всi рiвняють лiт свiй по ньому, I знає всяк мету свою й дорогу. _("Журавлi")_ Характерним прийомом М. Рильського як поета-реалiста в цьому вiршi є те, що вiн показує, з яких конкретних життєвих вражень виникла в нього фiлософська думка, втiлена в образi журавлиного ключа. Перша частина вiрша - це вихоплена з життя сценка: поет, його рiднi та сусiди повибiгали з дому, щоб глянути на перших весняних журавлiв. Поет веде розповiдь п'ятистопним неримованим ямбом з розмовною iнтонацiєю, з частими перенесеннями речення з одного рядка в наступний. Навмисне усуваючи такi елементи вiрша, як чiткий подiл на строфи i римування, поет зосереджує сприймання читача на внутрiшнiй динамiцi - виникненнi i розвитку фiлософської думки, втiленої в образ. Ця форма, невимушена i природна, чи не вперше з явившись у М. Рильського в цьому вiршi, потiм не раз повториться в циклах, написаних також вiльним п'ятистопним ямбом, наприклад, у циклi "Ленiнградськi нариси", у вiршi "Мости" та iн. Розвиток тем, мотивiв i образiв збiрки "Лiто" бачимо в наступнiй збiрцi лiрики "Україна". Великий вiрш публiцистичного характеру - "Україна" - зображує нову, соцiалiстичну дiйснiсть нашої республiки. На широких просторах української землi працюють щасливi люди; вiдiйшли у безвiсть i нiколи не повернуться жахливi картини минулого: Встає в селi, встав у мiстi Нова людина. Гордий вiк Вiнчає слово: бiльшовик. У циклi "Чернiгiвськi сонети" М. Рильський вiдтворює перед читачем образи людей, якi залишили свiй слiд, пам'ять про себе в цьому колись спокiйному стародавньому мiстi. Пушкiн, Шевченко, Коцюбинський, Глiбов - всi вони боролися за свiтле майбутнє, i це майбутнє стало дiйснiстю в оновленому Чернiговi. Щирi рядки присвячено в сонетах славному сину Чернiгiвщини Миколi Щopcy. У весняному цвiтiннi нового життя особливо гостро i яскраво сприймає поет усi явища навколишньої дiйсностi, її найдрiбнiшi деталi. М. Рильський вмiє з незначних, звичайних фактiв робити великi i значнi висновки, пов'язувати мале з великим, особисте iз загальним. Вiршi поета, присвяченi Вiтчизнi, сповненi палкої любовi до її найкращих синiв i дочок: Я казав синковi, що цвiте Вкраїна, Бо вона - країна у Країнi Рад, - I пливла у далеч бiла павутина, I смiялось небо, як блакитний сад. _("Ми збирали з сином на землi каштани")_ Остання передвоєнна збiрка М. Рильського, "Збiр винограду", вийшла у 1940 роцi. У вiршi "Народам свiту" поет виступає проти тих, "чий бог - це торг, чий храм - вiйна". Вiн закликає народи з'єднатися у велику єдину сiм'ю i покарати "тих, що роззявляють пащi, щоб свiтом володiти всiм, що розбрат сiють помiж нацiй, щоб легше їх держать в ярмi" ("Народам радянської землi"). Основний пафос збiрки - заклик до оборони країни. Жанри лiрики М. Рильського цього перiоду своєрiднi i рiзноманiтнi. Знайдемо у нього написанi в класичнiй манерi вiршi широкого публiцистичного плану, що нагадують подiбнi твори Пушкiна, Лермонтова або Мiцкевича. Як i ранiше, вiн часто звертається до форми "лiро-епiчного портрета", в нових своїх книгах даючи нам образи Гоголя, Шопена, Горького, славних чернiгiвцiв. Вiн створює низку пiсень. Але, мабуть, найчастiше у нього зустрiчається жанр лiричної або лiро-епiчної медитацiї, тобто роздуму, часто глибоко iнтимного, автобiографiчного характеру. "Особисте" i "громадське" у Рильського - неподiльнi, i його "громадське" саме тому i впливає на читача, що воно в той самий час - i цiлком "особисте". Вiдомо, що в раннiх книжках М. Рильського тема Батькiвщини не займає помiтного мiсця. Спостерiгаючи зростання поезiї М. Рильського, можна сказати, що чим глибше входив поет у радянську дiйснiсть, чим бiльше вiн визначався як поет радянський, тим бiльше зростав вiн i як поет український. Його радянський патрiотизм пiдвищував у ньому почуття нацiональної гордостi. Рильському, як i кожному визначному поетовi, ставало дедалi яснiшим, що Жовтнева революцiя - такий самий природний, виправданий всiм ходом попереднiх подiй висновок iз iсторiї України, як i з росiйської iсторiї. Серед його творiв тридцятих рокiв є великий епiчний уривок - кiлька роздiлiв, написаних до колективної поеми "Iван Голота". Iван Голота - синтетичний образ українського народу в усi перiоди його iсторичного життя. Тiснять його зовнiшнi вороги - татари i турки, терпить вiн вiд панiв, чужих i своїх, б'ється у вiйську Богдана Хмельницького i в загонi Устима Кармелюка, слухає гнiвну промову поета-агiтатора Шевченка, бачить пiдлу брехню представникiв українського нацiоналiзму i, пройшовши всi стадiї визвольної боротьби, доходить свiдомостi, що порятунок його народу - тiльки в спiльнiй боротьбi братнiх народiв проти Спiльного ворога. Так виросла основна тема передвоєнного i воєнного перiодiв творчостi М. Рильського - тема дружби народiв. Роки Великої Вiтчизняної вiйни вiдкривають новий перiод i в творчостi М. Рильського. Як змiнився, як безмежно вирiс i змужнiв поет! А вiн же на початку свого творчого шляху гадав, що враження вiд життя можуть стати предметом мистецтва тiльки тодi, коли вони вiдстоялись у свiдомостi творця, стали предметом лiричного "споглядання". В роки 1941 - 1944 поезiя М. Рильського йшла врiвень з подiями, безпосередньо виростала З них, як пiснi всiх найкращих поетiв нашої країни. Вона змiцнювала в нас любов до Батькiвщини, ненависть до лютого ворога, волю до перемоги. У далекому тилу i в безпосереднiй близькостi до фронту, на зборах Академiї наук Української РСР, евакуйованої до Уфи, на мiтингу українського народу в Саратовi, на освiтлених ракетами переможних салютiв вулицях Москви, в Харковi, тiльки-но визволеному вiд нiмецьких загарбникiв, у Києвi, що зiяв ще руїнами Хрещатика, - скрiзь звучав голос поета. Радянський патрiотизм об'єднує почуття любовi до свого народу з iдеєю рiвностi i братерства всiх народiв - з "чуттям єдиної родини", як сказав iнший видатний поет Радянської України (Павло Тичина). У цьому - одне з джерел тiєї великої радостi, якою, мов сонцем, пронизанi були передвоєннi вiршi М. Рильського. Воєннi роки посилили у нього, як i в iнших радянських поетiв, почуття любовi до Вiтчизни. До вiдчуття навислої над нею загрози, до почуття гострого обурення з зухвалостi ворога у поета Радянської України прилучився ще й гострий бiль розлуки. Чорна хмара фашистської сарани спустилася на рiднi поетовi мiсця - на "Київ злотолитий, Iрпiнську тишу смолисту, рожеву Романiвку", на українськi яснi зорi, тихi води, на все, створене народом, який за Радянської влади вперше в багатовiковiй iсторiї зiтхнув на повнi груди. Українську радянську землю топтав ворог. Охоплений лютою ненавистю до слов'янських народiв, вiн намагався поневолити український народ, винищити його. В усiх творах М. Рильського цього часу чується один основний мотив: вiра в перемогу людяностi над звiрством. Запорука цiєї перемоги - Радянська Армiя, велика Комунiстична партiя, дружна сiм'я братнiх народiв Союзу, братня сiм'я слов'ян, нарештi, все прогресивне людство, що пiднялося на боротьбу "з нелюдами". Україна не може загинути, не може бути стертий з лиця землi народ, що створив велику культуру, що висунув Шевченка, Франка, чудових музикантiв, артистiв: Хiба умерти можна їй, В гарячiй захлинутись кровi, Коли на справедливий бiй Зовуть i дерева в дiбровi, Коли живе вона в мiцнiй Сiм'ї великiй, вольнiй, новiй? _("Слово про рiдну матiр") _ У цiй сiм'ї - братнiй росiйський народ, з яким долю України з'єднала мудра далекогляднiсть Богдана Хмельницького, тут i iншi народи Союзу, незлiченна "промениста рать", що вийшла назустрiч темнiй силi i її посiпакам. У страшнi роки, коли гiтлерiвськi пiднiжки, українсько-нiмецькi нацiоналiсти, намагалися продати український народ у фашистське рабство, М. Рильський стверджував спiльнiсть iнтересiв свого народу з iнтересами прогресивного людства, невiддiльнiсть України вiд iнших радянських республiк i таврував ворогiв-запроданцiв вогненно-гнiвними словами: Я - син Країни Рад. Ви чуєте, iуди, Ви всi, що Каїна горить на вас печать? Отчизни iншої нема в нас i не буде, Ми кров'ю матерi не вмiєм торгувать! Не тiльки знесена на камiнь п'єдестала, Квiтками вiнчана i кроплена вином, - Стократ милiшою вона для серця стала, Грудьми стрiчаючи руїну i погром. _("Я - син Країни Рад") _ Поет вiрить, що, як повiк не впасти Москвi, "серцю народiв, мозковi землi", так нiколи не покриє морок туманiв улюбленої столицi України - Києва. Вiн знає, що Настане день, настане час - I розiллється знов медами Земля, що освятив Тарас Своїми муками-дiлами. _("Слово про рiдну матiр")_ _У_ поезiях "Ленiнград", "Москва", "Друзям по Союзу", "До Янки Купали" та iнших поет стверджує нерозривну, перевiрену i загартовану у вогнi Вiтчизняної вiйни дружбу i єднiсть українського народу з великим росiйським та iншими народами соцiалiстичної вiтчизни. Поезiї М. Рильського запалювали вогонь ентузiазму у тисяч воїнiв на фронтах, тисяч трудiвникiв у тилу, закликаючи до патрiотичних подвигiв в iм'я перемоги ("Бiйцям Пiвденного фронту"). У роки вiйни Рильський - не тiльки поет, а й публiцист i громадський дiяч. Його статтi i публiчнi виступи мобiлiзовували на боротьбу, наближали нашу перемогу. Але i його поезiї цих рокiв - не тiльки художнi твори, а й дiяння громадянина-патрiота великої Радянської країни. Серед цих поезiй є "Лист до українцiв в Америцi" (1941). Поет вiрить, що його слово дiйде до братiв, якi живуть за океаном, наче райдуга, що велетенською своєю дугою єднає два материки. Вiн говорить їм про мету нашої вiйни, про велич нашої боротьби, про неминучiсть нашої перемоги. I слово його справдi було почуте: українцi, якi живуть у Канадi, вiдповiли листом на послання знаного i любимого поета Радянської України. Це один з багатьох випадкiв безпосереднього вiдгуку читачiв на голос Рильського. Найвидатнiшим iз творiв Рильського за роки вiйни є поема-видiння "Жага". У творчостi М. Рильського, кажучи взагалi, зрiвноваженi i жар натхнення, i той "холод ума поверяющего", що його Баратинський вважав конче потрiбним для поета. Постiйне звертання до класикiв надало творам М. Рильського ясностi i простоти мови, чiткостi архiтектонiки. Недаремно ж музика була, як ми знаємо, одним iз найсильнiших переживань дитинства i юностi поета. Досить часто його творча уява, вiдходячи вiд звичайного "пластичного" ладу, переключається на музичний. "Жага" - один iз наочних прикладiв такого переключення. З першого погляду - це кiлька лiричних i лiро-епiчних картин, що не мають нiякого iншого зв'язку, крiм спiльної iдеї - любовi до Батькiвщини i болю з приводу її страждань. Поема починається i кiнчається лiричними монологами-пiснями: перший є iнтродукцiєю; "Тобi, тобi, моя Вiтчизно, у серцi дзвонять голоси", - говориться в кiнцi її. Далi йдуть партiї цих "голосiв". Перший славить "велику i чисту воду", другий - "святий хлiб", третiй - радiсть весняного вiдродження людини та природи. Не можна жити без них, як не можна жити без Вiтчизни. Це символ безмежно iнтимного, нерозривного злиття з найсвященнiшим - з рiдною землею. Голоси змовкають, вiдхиляється завiса минулого, i в туманi встають "силуети": образи людей iз народу, що знемагають вiд голоду, рабства, непосильної працi. Скарги їх змiнюються наростаючим рокотанням революцiйної грози. Уривається вона, i гуде голос казки про те, як прекрасна дiвчина Україна зустрiлася з юнаком Жовтнем. Сон сторiч про краще життя збувся, хмари розвiялись, вiдкрилась сяюча далечiнь творчого життя. I раптом тон i стиль поеми рiзко змiнюються: вiд запального, вiд пiснi й гiмна - до спокiйного оповiдання. Далекий весняний день в околицях Києва на Iрпенi. Поет з дружиною i сином пораються в своєму маленькому садку, а високо в небi летять гуси, i в їх гоготаннi чуються Добросусiдськi вигуки та смiх, Як тут, у нас.- О гуси, гусенята! Прилиньте нинi взяти на крилята Земних дiтей!.. Та нi! Дарма! Дарма! Мiй сад - пустеля, i мiй дiм - тюрма! Рiзким звуком уривається течiя мирного речитативу, що повiдав про недавнiй спокiй i радiсть життя. На змiну п'ятистопним ямбам iдуть вiльнi вiршi: вигуки обурення переходять у крики прокляття вороговi. Нове видiння: образа скорбної матерi, що скликає синiв на боротьбу з ворогом. Фiнал - знову лiричний монолог, уболiвання над стражданням Батькiвщини, який закiнчується ствердженням вiри в неминучiсть перемоги i вiдродження змученої рiдної землi. Безпосереднiстю почуття, силою пафосу, мовним та ритмiчним багатством, своєрiднiстю суто музичної будови "Жага" становить значне явище в творчому розвитку поета. Критика, проте, вiдзначала, що деякi вади_ _поеми знижують її iдейно-виховну силу. До них вона вiдносила звужене розумiння патрiотизму, недостатнє розкриття значення радянського перiоду в iсторiї України. Не погоджувались критики i з образом України - розiп'ятої на хрестi матерi-мученицi, образом, який не пов'язується з уявленням про нескорену Радянську Україну, що всю вiйну продовжувала боротися. Немає нiчого поганого в тому, що в багатому стилiстичному запасi поета, який у своїй творчостi чергує високий ораторський стиль з мелодично-пiсенним i буденно-розмовним, поруч з просторiччям, книжною мовою, неологiзмами також широко використовуються архаїзми (в українськiй класичнiй поезiї ми знаходимо аналогiю у Шевченка), але, можливо, у даному разi, справдi, налiт архаїки в образнiй системi був зайвим. Ще суворiшiй критицi пiдпала опублiкована в 1944 роцi автобiографiчна поема "Мандрiвка в молодiсть". У нiй поетовi, вiдiрваному вiд України (поема писалася в роки евакуацiї в Уфi), схотiлося з усiєю щирiстю розповiсти про початок свого життєвого шляху, про ту пору, коли вiн жив як "сучасностi короткозорий син", коли, за його визнанням, його свiтогляд був сумiшшю лiберального демократизму батькiв з впливами занепадницьких гурткiв "золотої молодi". Поет не виправдовував цього, але й не осуджував. Про своє дитинство i юнiсть вiн розповiв так, нiбито прожитi роки не перетворили його самого на "нову людину". Панiвним у поемi стало почуття безмежної благодушностi i всепрощення. Але матерiалiстичне розумiння дiйсностi вимагає партiйностi в оцiнках i виключає об'єктивiстський пiдхiд до життя. Поет сприйняв цю сувору, але справедливу критику i згодом докорiнно переробив поему. У книжцi поезiй "Мости", виданiй у 1948 роцi, М. Рильський виступив як активний творець i спiвець комунiстичного суспiльства. Провiдною iдеєю книжки "Мости" є iдея торжества комунiзму. Його переможний похiд бачить поет не тiльки в радянськiй країнi, а й за кордоном, в країнах народної демократiї. Це пiдiймає почуття радянської нацiональної гордостi поета, бо вiн бачить, що наша Батькiвщина стала прапороносцем великих iдей комунiзму, прикладом i зразком для всього трудящого людства, що вона очолює сили демократiї, миру i прогресу проти сил iмперiалiстичної реакцiї, проти палiїв нової свiтової вiйни. В епiграфi до вiрша "Двi сили" показано боротьбу сил_ _демократичного та iмперiалiстичного табору: Одна - це гнiт i кров, це визиск i неволя, Продажа й купля це, омана, смерть i тлiн, А друга - чесний труд у дружбi свiтлочолiй, Горiння смiливе i сяйво верховин Одна - це та, що свiт ще вчора багрянила, Це - глум напасникiв, це - зрадницька вiйна, За вiльнiсть i за мир повстала друга сила, Хвилини кожної росте й росте вона. Поет вiдчуває себе бiйцем у рядах цiєї другої сили - демократичного табору, - на чолi якої стоять комунiстичнi партiї всiх країн i миролюбний Радянський Союз. Поетична форма, якою користується автор для вираження думки про незбориму силу демократичного табору в боротьбi проти палiїв вiйни, вiдповiдає значимостi теми. Iнтонацiя вiрша - урочиста. Поет нiби виступає з мiжнародної трибуни, кидаючи звинувачення свiтовi iмперiалiстичних хижакiв. Протилежнiсть двох свiтiв зображується в чотирьох строфах, чiтко подiлених на двi пари рядкiв. У перших подається нищiвна характеристика свiту визиску, руїни, смертi, в других - картини нашого радiсного, творчого мирного свiту. В двох останнiх строфах поет безпосередньо звертається до палiїв вiйни, голос його сягає вищого напруження i сили: Ви грому хочете? На вас ударить грiм! Зi спокiйною певнiстю своєї сили - сили миру, правди комунiзму - поет закiнчує вiрш рядками: Ми - свiту молодiсть, ми - правота людини, Єдине серце в нас, i прапор наш єдиний, I слово Комунiзм написано на нiм! Урочисте звучання вiрша створюється i його композицiєю, побудованою на антитезi i заключному звертаннi, i розмiреним ритмом шестистопного, чiтко цезурованого ямба, i лексикою, з застосуванням архаїзмiв ("олжа", "рать", "тлiн", "зорить", "свiтлочолiй"), i всiєю образною системою твору. Тему протиставлення двох свiтiв, викриття палiїв вiйни М. Рильський розгортає i в iнших поезiях збiрки "Мости". При вiдмiнностi окремих формальних моментiв таких вiршiв, як "Океан", "Я голос подаю", деяких роздiлiв циклу "Веснянi води", уся збiрка об'єднана спiльнiстю думки i стилю. Як i в вiршi "Двi сили", поет гнiвно картає "ворогiв неситих", "дурисвiтiв злостиву рать", славить "комунiзму зорi" i проголошує себе рядовим "в рядах борцiв, що оновлюють свiт", у рядах тих, хто йде пiд проводом великої Комунiстичної партiї. Ти, Партiє, вела i привела Крiзь дим боїв народ до перемоги,- каже поет в однiй iз поезiй циклу "Веснянi води". Провiдним iдейним мотивом збiрки "Мости" є показ благородної мiсiї радянського народу, який принiс визволення країнам, що стали тепер на шлях народної демократiї та будiвництва соцiалiзму. Перебуваючи пiсля вiйни у дружнiх слов'янських країнах, М. Рильський бачить у них паростки нового життя, любов до країни соцiалiзму, Радянського Союзу, i втiлює почуття дружби та єдностi народiв в образi мостiв. Ось у новiй Чехословаччинi перекинуто моста через рiчку, i на ньому поет бачить напис: "Спорудили мiст з наказу Конєва бiйцi радянськi". Ось вiн переїздить Вiслу у вiльнiй демократичнiй Польщi мостом, який також побудовано руками радянських саперiв, синiв багатонацiональної Країни Рад. Вони клали цi мости не для магнатiв i королiв, а для простих людей, якi будують тут нове, вiльне життя. Отак мости стають символом єднання братнiх народiв, символом устремлiння в сонячне майбутнє. Це почуття сповнює серце поета гордiстю за наш народ, за нашу Батькiвщину: I горда мисль пронизує мене; Так, ми мости будуємо у свiтi - Ми, днiв нових бiйцi i теслярi, Каменярi грядущої комуни, - Щоб друзi тими їздили мостами, Щоб брат до брата броду-переходу У рiках бурноплинних не шукав, Щоб наша сила в єдностi мiцнiла! _("Мости")_ Але горе тим, хто зазiхне на нашу єднiсть! Будiвники знову стануть бiйцями, i хто з пiдступною метою зiйде на наш вiльний мiст, той впаде у безодню. Вiрш "Мости", що дав назву цiлiй збiрцi, побудовано. на образi великої узагальнюючої сили. Для втiлення своїх думок широкого полiтичного звучання поет знайшов тут своєрiдну i просту форму, яка дозволяє нам вiдчути, як саме зароджується поетичний образ "мостiв мiж народами" з безпосереднiх життєвих спостережень поета над явищами дiйсностi. Я бачив мiст в землi Чехословацькiй...- починає М. Рильський свою спокiйну, просту розповiдь. У словеснiй тканинi цього твору ми не знайдемо нi умовно-урочистих епiтетiв, нi архаїчної пiднесеної лексики. Це ще раз свiдчить про багатство i рiзноманiтнiсть творчих засобiв поета, про його умiння використовувати всi "роди зброї" поетичного мистецтва. Зразком щирої, людяної i просто написаної поезiї є також вiрш "Записна книжка". Першу частину цiєї своєрiдної невеликої поеми, присвяченої пам'ятi героїв Вiтчизняної вiйни, написано неримованим вiршем. Поет спочатку нiби лишається в сферi окремих, незавершених вражень: гортаючи стару записну книжку, вiн вдивляється в "записи короткi, що деякi, немов iєроглiфи", не зрозумiлi тепер самому власниковi записної книжки, натрапляє на список телефонiв i адрес, i тут "короткi, урванi слова" нагадують авторовi його друзiв, полеглих на полi бою. Дiвчина "ставна, весела, аж химерна трохи" - героїня Гуля Корольова; поет - "з якою пристрастю вiн сперечався про дiло кровне - про лiтературу" - Кость Герасименко; "спокiйний, простий, лагiдний, твердий Десняк Олекса, бiльшовик незламний...". I ось вiд спогадiв про незабутнiх друзiв думка поетова лине до тих, за кого вони полягли, - до радянського народу. Пiдтриманий урочистим ритмом римованих ямбiв, вступає мотив народної незборимої сили: Як дальнiй шум потокiв весняних, Ще не ясний, але вже зрозумiлий, Зростає серед записiв сумних Висока пiсня, повна вiри й сили. Лети, радянська славо, у свiти, Пливи в вiки. Нема такої сили, Щоб нашу правоту перемогти, Щоб наш огонь згасить мiльйоннокрилий! Вiрш закiнчується звертанням до народу: В вiйнi за правду ти гримиш, як грiм, В трудi шумиш, як по узгiр'ях води... Оце порiвняння - "в трудi шумиш, як по узгiр'ях води" - розгорнуто в циклi вiршiв "Веснянi води", об'єднаних думкою про те, що на нашiй землi, де радянський народ недавно героїчно бився проти "ворога неситого", тепер буяє повiнь весняних вод - людської працi. Перед нами проходять образи рядових, героїчних радянських людей - тих, хто боровся з ворогом (лiкар Соснiн, воїн Олекса) i тих, хто працює, оновляючи рiдну визволену землю (директор МТС, садовод-мiчурiнець). Поет уславляє трудовий переклик Уралу i Донбасу, працю шахтаря i моряка: Немов на бiй, у трудовiй Ти устаєш напрузi... Нехай же буде голос мiй, Як чересло у плузi. На службу основнiй iдеї, яка проходить через усi вiршi збiрки "Мости", - iдеї непереможної сили народу, керованого в боях i в трудi Комунiстичною партiєю, - поет ставить свою високу поетичну майстернiсть. Засоби образностi, iнструментовки й ритмомелодики М. Рильський пiдпорядковує змiстовi, пiдкреслюючи думку звуковими повторами ("братську Братиславу", "спочинку i спокою", "правди й прав" i т. iн.), лексикою, почерпнутою зi скарбiв народної поезiї, ("злотостеблi ниви", "у затишному придолинку" та iн.). Загалом збiрка "Мости" свiдчить про значне розширення обрiїв поета, про змiцнення його на позицiях партiйностi, про творче збагачення i зростання. Особливої уваги заслуговує дiяльнiсть М. Т. Рильського як поета-перекладача, її значення належною мiрою ще недостатньо оцiнено. А проте це новий етап у розвитку української мови i взагалi в розвитку української культури. У Рильського як поета-перекладача були попередники. Пiсля того, як спала хвиля перекладiв-переспiвiв, що ставили со