високо. Адже вiн, комiсар, старший у фортецi. Коли його лишав тут коронний гетьман, то наказував: - Покладаюсь на вас, як на вiдважного лицаря Корони! Щоб нi одна миша не прошмигнула на Сiч. Знищуйте всiх непокiрних! Перегородiть раз i назавжди холопству дорогу на Запороги, i тодi ми викорiнимо трикляту Русь! Заодно, - коронний гетьман понизив голос, - стежте i за комендантом та драгунами-найманцями. Коли що-повiдомляйте мене. Не забувайте: ви шляхтич, вiрний син Корони й ойчизни, а вони - зайди. - I врочисто закiнчив: - Я лишаю вас на передньому краї боротьби iз схизматством! Надiйде час, i пан комiсар Кодака поведе вiйська на Сiч. Пановi комiсару випаде честь знищити бунтiвне гнiздо за порогами, i мир та спокiй тодi нарештi запанують в маестатi! О, тi слова коронного гетьмана найсолодшi в свiтi! Пшияловський посмiхався до своїх мрiй, уявляючи, як вiн, знищивши Запорозьку Сiч, на бiлому конi повернеться у Варшаву... Пронизливо закричав над Днiпром сполоханий птах, потiм заiржав кiнь - один, другий... Опам'ятавшись, Пшияловський оглянувся - фортеця лишилася далеко позаду. I комiсар вiдчув той неспокiй, що завжди на нього находив, як тiльки-но вiн залишав глухi мури. Розтягнувшись, драгуни поволi рухались уперед. I тут комiсар побачив, як з балки вирнуло кiлька чужих вершникiв. "Здається, реєстровцi", - полегшено перевiв подих Пшияловський i крикнув уже вiльнiше: - Ей, ви?! Сто дяблув! Стiйте! Хто ви такi? - Та ми й так стоїмо, хай пан не дуже лякається, - насмiшкувато вiдповiв переднiй вершник. Його жовта, оторочена чорним смушком шапка була хвацько заломлена набакир. Голубий кунтуш розстебнутий, на губах блукає глузлива посмiшка. - Я востаннє питаю, хто ви за їднi? - А ти хто такий, що галасуєш? - спокiйно озвався вершник в голубому кунтушi. - Я єстем комiсар Кодацької фортецi! - Он воно яка птиця! - удавано вражено протягнув вершник i блиснув бiлими зубами. - А ми вже думали, що ти якесь лайно. Козаки бiля нього зареготали. - Пся крев! - ошалiв Пшияловський. - Я велю вас до дябла зрубати за образу моєї шляхетської гiдностi! Хто ви такi? - Я сотник реєстрового вiйська Павлюк! - крикнув вершник. Пшияловський опустав шаблю: реєстровцi - це вже лiпше. Все ж таки вони перебувають на службi в круля Речi Посполитої. Але тут вiн згадав примовку панства про те, що вiрити реєстровцям - все одно що вовками орати, i знову занепокоївся. Хто, як не реєстровцi, вкупi iз запорожцями, стають призвiдцями всiх бунтiв i повстань на Схiднiй Українi? - Слухай ти, сотнику... - почав було Пшияловський, та сотник раптом заклав пальцi в рот i пронизливо свиснув. З балки вилетiли вершники i з свистом та гиком кинулись на драгунiв. - Бий панську наволочi - блискаючи бiлими зубами, горлав сотник. - Сла-ва!.. - закричали реєстровцi, замиготiли шаблi, I переднi драгуни вже попадали з сiдел. Загибель! Реєстровцi повстали. -- Ага-га!.. - кричав сотник Павлюк. - Зараз скуштуєш, комiсарчику, козацької крицi! I тiльки тодi з Пшияловського спала заморока. Вiдчув, ще мить, i вiн справдi скуштує козацької крицi. Повернув коня i погнав його до фортецi, драгуни теж панiчно втiкали, але частина з них, оточена реєстровцями, падала пiд ударами козацьких шабель. Тi ж, якi вихопилися з кiльця, швидко обганяли Пшияловського, несучись до Кодака. - Стiйте! - закричав до них Пшияловський. - Як ви смiєте кидати свого комiсара?!. - А на бiсового батька їм здалося таке собаче лайно, як ти? - реготав позаду сотник. - Їм своя шкура дорожча. I тодi, не тямлячи себе, Пшияловський штрикнув коня кiнцем шаблi в круп, кiнь як скажений понiсся вперед i почав вiдриватися вiд переслiдувачiв. - Комiсара переймайте! - загаласував сотник. - Дуже-бо спритний, чеше як заєць! Пшияловський краєм ока побачив, що навперейми йому мчать троє реєстровцiв. Не цiлячись, вистрiлив. - Єзус Марiя... Єзус Марiя... Виручай, свята дiво... Пшияловський вже здоганяв переднiх драгунiв... Тiльки б встигнути... А позаду хрипiли конi, свистiли й гикали переслiдувачi, й мороз обсипав Пшияловському спину... Мури вже ось-ось... А гармати мовчать .. Певно, щоб не влучити у своїх... Надiї нiякої... Хоч як Пшияловський не штрикав свого коня, але його один за одним обганяли драгуни. Прогупотiвши мостом, вони зникали у фортецi. I коли Пшияловський уже домчав до рову, пiдйомний мiст раптом здригнувся, заскрипiв i поповз угору... - Почекайте-е! - несамовито закричав комiсар i, захрипiвши, зiрвав голос. У фортецi, певно, побоюючись, щоб разом з Пшияловським не увiрвалися й переслiдувачi, поспiшно пiднiмали мiст. Єзус Марiя, вони жертвували своїм комiсаром! Не iнакше як комендант дав таку вказiвку... Проклятий найманець! Негайно донести про це коронному гетьмановi... Пшияловський не мiг уже стримати коня перед чорним проваллям, що зяяло там, де хвилю тому був мiст... "Мабуть, я вже не донесу коронному гетьмановi", - тiльки й устиг подумати комiсар. З усього розгону кiнь полетiв у рiв, з якого несло цвiллю i гниллю, а може, то був запах смертi? Комiсар вивалився з сiдла, i, падаючи, останнє, що вiн побачив у своєму життi, це гостре дубове кiлля. Воно стирчало на днi рову i з величезною швидкiстю неслося на нього. Те кiлля, котре вiн сам велiв позабивати у ровi... Бiс iз ним, гоноровитим шляхтичем, мiркував комендант. Вiн таки спекався донощика - це добре. Але куди все ж таки подiвся той сотник i його загiн?.. А невидимий у пiтьмi порiг шумить i шумить. Чужа рiка в чужiй країнi. Як далеко звiдси Францiя. Чи ж варто було їхати сюди? Не долетиш, не добiжиш до Францiї, не докличешся допомоги. А козаки поруч, десь там, за невидимим у пiтьмi порогом причаїлися... I всi такi, як та фанатичка. Ось з цього мiсця вниз на гостре камiння вона кинулась... Настя-українка. Дiвчина вiдкрила йому очi, зняла з них полуду. Драгуни знайшли її вранцi на гострому камiннi. Вiн велiв поховати дiвчину в степу з усiма вiйськовими почестями. Полковник Жан Марiон був вiйськовою людиною i в iнших, бодай то були й вороги, вмiв цiнувати i хоробрiсть, i самопожертву. - Слухайте мене, вояки! - звернувся до своєї залоги над могилою Настi-українки. - Дивiться на цю просту селянку, холопку з чужої вам України. Берiть з неї приклад, як треба бути мужнiм i вiдважним, як треба палко любити свою землю i ненавидiти своїх ворогiв! Коли й ви будете такими вiдважними й хоробрими, як ця українка, - жоден ворог не вiзьме нашого замку. Честь i слава мужнiм i хоробрим лицарям! - Киги-киги, - почулося з Днiпра. Марiон здригнувся й поспiшно пiшов геть. Чи не душа тiєї Настi кигиче серед ночi? I ледве комендант спустився вниз, у двiр фортецi, як вартiвник бiля сигнального дзвона поникав сюди й туди, але, не маючи сили боротися з дрiмотою, що солодко склеплювала повiки, намотав собi на руку мотузку вiд сигнального дзвона i сiв, притулившись спиною до стiни... Позiхнув - востаннє у своєму життi - i заснув... Дмитро Гуня приклав долонi до рота i тричi заквилив як чайка. - Киги-киги, - почулося у вiдповiдь. - Гайда, хлопцi, - пошепки мовив Гуня козакам. Обережно спустилися в балку. Нiч була темна, хоч в око стрель. Аби не наткнутися на колючi кущi терну, Гуня тримав поперед себе випростану для самозахисту руку. Кiлька козакiв-розвiдникiв нечутно спускалися за ним. Нiч нiби згускла на днi балки й застигла - хоч руками її розгрiбай. - Ну й нiч, - сказав Гуня. - Не iнакше як чорти її дьогтем вимазали! Та ще й комарi. - Чути, ляснув себе по шиї. - Ну й кусючi, бiсовi душi! - Комарi - то не бiсовi душi, а панськi, - озвався хтось у темрявi. - Ото як пан урiже дуба, то душа його на комара й перетворюється. Щоб i далi людську кров пити. - I коли вже вони її нап'ються? Спустилися на дно балки в суцiльну пiтьму. - Чи тобi повилазило, Дмитре? - раптом засичав хтось пiд ногами в Гунi. -Чого ти на вуха наступаєш? - Розкидав свої вуха, що й не ступиш, - незлобиво буркнув Гуня i, присiвши, низом побачив козакiв, котрi покотом лежали на днi балки. - Вилежуйтесь, хлопцi, бо скоро доведеться на мури дертися. З темряви вирнув Гнат Кодак. - Iдiть за мною, проведу. Гуня пiшов слiдом за Гнатом, обережно переступаючи через козакiв, i невдовзi вони опинилися пiд кущем, де ледь виднiлося - на тлi неба - кiлька постатей. - Повернулися, розвiдники? - почувся нетерпеливий голос Сулими. - Сiдай, Дмитре, та викладай, що бачив i чув. - Все гаразд, батьку, - Гуня обережно присiв поруч. - Я з хлопцями всi околицi обнишпорив. Тихо, як у вусi. - А варта на мурах? - Спершу було хтось походив, - розказував Гуня, - погримав... Певно, на варту, а потiм - зацiпило. Мабуть, те, що гримало, пiшло, а варта помаячила на стiнах i зникла. Полягали спати, то анi шелесне, анi скрипне. фортеця наче вимерла. - Яремо! - покликав Сулима джуру. - Погукай Саврана i Кикошенка. Павлюк! Де Павлюк? - Я тут, батьку, - вирнув з темряви сотник реєстровцiв. - Давайте вже ворушитися, чи що. Бо мої хлопцi ще й поснуть у цiй балцi. - Я тут, - пiдiйшов Савран. - Але ж i курити хочеться, аж вуха попухли, - пiдiйшов за ним i Кикошенко. - А в мене ж смачний тютюнець задарма в кисетi лежить. - Доки не вiзьмемо фортецю - про люльки забудьте! А тепер - присядемо на удачу та й почнемо. Доки до фортецi пiдiйдемо, буде вже за пiвнiч. Дай Боже, щоб усе скiнчилося, як i задумано. Тож починаємо. Тричi кигикне чайка - вперед. Першим до рову пiдходить Савран з своїми хлопцями i перекидає мiстки через рiв... Стривайте, спершу треба прибрати вартiвника, котрий куняє в будцi перед брамою замку. - Цього беру на себе, - озвався Савран. - За Савраном рухається Кикошенко з козаками, котрi несуть драбини, - уточнював Сулима. - Тодi Павлюк iз своєю сотнею. Шаблi в зуби - i на мури. Кому що невтямки? Зичу вам успiху. Ярема i Гнат Кодак залишаються при менi. Все. З Богом. Отамани один за одним зникали в темрявi. Гуня, приклавши долонi до рота, тричi кигикнув. У балцi, як i перше, було тихо, та ось враз звелися темнi постатi i почали нечутно пiднiматися схилами балки. Першими з перекидними мiстками вийшли з балки савранiвцi. Сулима постояв трохи, доки повз нього проносили довгi мiстки та драбини, i, впевнившись, що все гаразд, подався до фортецi. Ярема Летючий та Гнат Кодак ледве за ним встигали. Обiгнавши штурмовi загони, Сулима одним з перших наблизився до фортечного рову. Прислухався. Тихо. Нiмо. Тiльки Днiпро внизу наче зiтхає та глухо й невгамовно шумить Кодацький порiг. Вперед пiшов Савран з козаками - знiмати вартового - i зник за рогом. Невдовзi звiдти повернувся козак, шепнув Сулимi: - Вартовий у будцi й не трiпнувся, на тiм свiтi вже додивляється сни. Савран велiв передати, що треба починати. - Починайте, - велiв Сулима. Козаки пронесли мiстки, й вони нечутно лягли на рiв. Щоправда, один мiсток вислизнув було з рук i сповз краєм у рiв, але козаки гуртом його витягли. Ледве мiстки були покладенi на рiв, як павлюкiвцi, допомагаючи кикошенцям нести драбини, опинилися по той бiк рову на валу, з-за якого ледве бовванiли дахи замкових будiвель. Як i перше, в фортецi було тихо, пiд мурами темно. Тiльки за товстелезними мурами чулося якесь неясне шурхотiння та шамрання, наче хтось зiтхав чи задихався. А може, то тiльки так вчувалося. На мурах не видно жодної постатi. Спить ворог чи притаївся? Трохи поморочилися з драбинами. Вони були довгi, хисткi й не вмiщувалися на валу мiж ровом i мурами. Розвернутися було нiде, тож доки кiнець драбини переносили через рiв, верх вже пiднiмали на мури. З валу осипалася земля й тихо шурхотiла у рiв. Сулима жував кiнець вуса: не вистачало, щоб якась каменюка зiрвалася у рiв. Але все обiйшлося без шуму i швидко. Ось уже павлюкiвцi зiбралися на валу. - Готово! - шепнув Кикошенко. - Драбини стоять. А курити ж хочеться - страх як! Пiвжиття б вiддав за одну затяжку. Сулима витяг шаблю й ступив до драбини. - Е, нi, Йване, - хтось загородив йому дорогу, й по голосу отаман упiзнав старого Нечуйвiтра. - Ти лишайся для порядку внизу, а першим на мури дозволь пiднятися найстаршому серед вас. Сулима не встиг i вiдповiсти, як Нечуйвiтер вже опинився на драбинi. - За мною, хлопцi! - подав голос Павлюк, i реєстровцi, взявши шаблi в зуби, наче тi мурахи, один за одним подерлися драбинами. Драбини тихо порипували, чулося стримане дихання й сопiння багатьох людей. Сулима, жуючи кiнчик вуса, прислухався. Павлюк уже мусить бути на мурах, а там тихо. Зрештою Сулима не втерпiв, узяв шаблю в зуби й полiз на мури, а за ним подалися Ярема i Гнат. Мури високi, драбини хисткi, пiд вагою ходять ходором, i долати височiнь було нелегко. Та звичнi до всього козаки лише перебирали щабель за щаблем. Нiхто не зупинявся, бо досить на мить затриматися, як той, хто лiз нижче, стукає головою в ноги попередньому. Гнат уже був на самому вершечку, як зненацька на мурах, сполохавши тишу, бевкнув дзвiн. Бевкнув лише раз i вмовк, наче хто його урвав, але сполох зчинено. А на мурах в ту мить вiдбувалося ось що. Першими на стiнах опинилися павлюкiвцi на чолi з старим Нечуйвiтром. Наткнувшись на сонну варту, козаки беззвучно її покололи й подалися по бастiонах. У фортецi, як i перше, було нiмо. Павлюкiвцi нечутно неслися по стiнах i кололи варту, котра спала де попало. Спершу таланило неймовiрно. Павлюку аж не вiрилось, що так легко й нечутно козаки опинилися на мурах. Вже Савран та Кикошенко збиралися на схiдцях, щоб спускатися у фортечний двiр, як бiля сигнального дзвона прокинувся вартiвник, котрого в сум'яттi було й не вгледiти. Стрибнувши, Кикошенко пришпилив його шаблею до стiни, але рука вартiвника судорожне смикнулась, i дзвiн сполошено бемкнув... I вмить розкололася нiч над фортецею. Та пiзно. Стiни вже в руках козакiв. - Козаки! - на всю фортецю закричав Павлюк. - Спускайтеся у двiр. Колiть! Рубайте нiмчуру! Наша взяла-а-а!.. - За мною, запорожцi! - загримiв бас Кикошенка. - Вперед, козаченьки! - десь у темрявi кричав Савран. - Сла-ва!.. У фортецi зчинилася панiка. Драгуни вибiгали з хат, але годi було розiбрати що-небудь в суцiльнiй темрявi, гвалтi, що вирував з усiх бокiв... По схiдцях у фортечний двiр вже неслися козаки, стрибали драгунам на голови, кололи їх. Тiльки спалахи вiд пiстолiв та рушниць на короткi, невловимi промiжки освiтлювали колотнечу. Сулима пробiг стiною, перестрибуючи через трупи вартiвникiв, i швидко спустився у двiр. Там, у темрявi, клекотiла-бушувала кривава сiча. Сулима з ходу врiзався в ту круговерть. Жарке змагання було бiля хат i землянок, де скупчилися драгуни, попiд фортечними стiнами. Як навiжений, носився Остап Кикошенко, шабля так i миготiла в його дужих руках. Вiн уже встиг запали люльку i тепер, стинаючи драгунам голови, жадiбно смоктав свiй смачний, як вiн любить казати, тютюнець. Мiдна люлька так i пашiла в нього пiд носом, навсiбiч сипались iскри, а Кикошенко рубав... По тому вогню з люльки його й знайшла ворожа куля. Падаючи, Кикошенко вигукнув: - Фортецю взяли, люльку встиг посмоктали, можна й на той свiт, коли не зумiв на цьому розминутися з кулею... Драгуни вiдступали в глухi закутки фортецi, вже й не сподiваючись на рятунок. Там їх i прикiнчували козаки. Коли Сулима вскочив у комендантську, то побачив у кутку свiчку, що блимала на долiвцi, а бiля неї застиг високий худий вояка з шаблею в руках. - Молитися зiбрався? - кинувся до нього отаман. - Пiзно. Не витрачай дарма часу на молитву, на тiм свiтi сам побалакаєш з Богом. - Я - комендант Кодацької фортецi французький дворянин Жан Марiон! - вигукнув вояка, схоплюючись на ноги. - Ви, запорожцi, воюєте не за правилами. Я протестую! Ви вночi, як злодiї, перелiзли через мури й накинулись на сонних людей! Не по-лицарському нападати на сонних! - Не по-лицарському, кажеш? - Сулима невiдворотно насувався на коменданта, виставивши шаблю. - Ти прийшов наших людей вбивати, нашу волю топтати, виходить, по-лицарському? Комендант з криком кинувся на Сулиму з шаблею в руцi, але Сулима, зробивши випад, легко вибив її з руки нападника. - Вiдвоювався, нiмчура! - Я не нiмець, я француз, - кричав Марiон, задкуючи до стiни. - Ти - ворог мого народу! Марiон кинувся до столу, схопив нiж i по саму колодочку загнав його собi в живiт. - Хоч вмерти по-людському зумiв, чужинський найманцю! - сказав Сулима i вiдвернувся. - Вiн помер ще тодi, як прийшов сюди, - обiзвався позаду Павлюк. - Живий, сину? - кинувся до нього Сулима. - Живий, батьку. Го-го, яка славна сьогоднi була нiч! Сулима й Павлюк вибiгли з комендантської. Козаки вже палили смолоскипи, розмахували ними, вiтаючи один одного з перемогою. Роздiл шостий - Вставай, вставай, годi вилежуватися! - весело заторохтiв Ярема, тiльки-но Гнат розплющив очi. - Ну й обамбурили тебе по головi, замалим черепка не розтрощили. Я вже вiдро води на тебе вилив, доки ти очумався. Гнат посмiхнувся, до чого ж йому радiсно було пiсля запеклого нiчного бою знову чути веселий голос Яреми. - Голова цiла, заживе, як на собацi! - торохтiв Ярема. - Зате фортеця наша! Всю залогу до ноги винищили. Не бувати бiльше ворогам на Днiпрi-Славутi! - Слава Богу! - Бог-то Богом, але й нашi шаблi не гуляли! - Вже ранок? - запитав Гнат, зводячись, земля пiд ним хиталася й кудись пливла. I Ярема плив у жовтому колi. Гнат помацав потилицю, вона була липка i мокра. Заплющив очi, постояв так з хвилю, потiм глянув на Ярему, чи не пливе той у жовтому колi? Але Ярема вже мiцно стояв перед ним. У фортечному дворi ще панував сiрий ранковий морок. Пахтiло сирiстю i ще чимось нудотливим, неприємним. Гнат зрозумiв, що то запах кровi. Вони йшли, переступаючи через трупи, котрi лежали всюди, де купками, де рiдше, i Гнат намагався не дихати глибоко... Через кiлька крокiв наткнулися на Остапа Кикошенка. Отаман лежав на спинi, лицем до неба, широко розкинувши могутнi руки. Мертвий Кикошенко затискував у зубах свою нерозлучну люльку, що вже згасла назавжди... I Гнату здалося, що отаман ось-ось устане i почне призапрошувати, щоб попробували його смачного тютюнцю. Але отаман не встав, i вони пiшли далi, придивляючись до вбитих. Мiж драгунами то там, то тут виднiлися козацькi жупани. А тим часом козаки виводили з льоху бранцiв. То було страшне видовисько. Виносили i живих, i мертвих. Хто сам рачкував, хто хитався, наче п'яний, безпомiчно ловлячи поперед себе повiтря кiстлявими руками. Серед бранцiв чимало слiпих, котрим пiдземелля назавжди повиїдало очi. Виповзала калiч в струп'ї та виразках, торготiла кiстками... Гнат з Яремою кинулися допомагати нещасним вибратися з могили на свiт бiлий, тi їх обiймали, плакали та все кричали: - Воля!.. Воля!.. Воля!.. - Виходьте, люди добрi, ви й справдi вiднинi вiльнi! - озвався Сулима. - Ставайте пiд стiну, де сонечко, вiдiгрiвайтеся. Зараз вас напоять, нагодують i перев'яжуть. Та ось з льоху вивели запорожця Хвеська Солодкого, i Сулима вiд нього вiдсахнувся. Замiсть очей у Солодкого були двi глибокi й кривавi ямки... Поводячи головою з боку в бiк, Солодкий нiби до чогось прислухався. - Iване... - зрештою глухо сказав вiн. - Це ти, отамане? Сулима мовчав, вражено дивлячись на Хвеська Солодкого. Кiлька тижнiв тому то був високий широкоплечий здоров'як зi щоками, що так i бризкали червоним соком... I раптом перед Сулимою постав дiд, у якого плечi згорбились i опустилися, щоки пожовтiли й запали, а вилицi рiзко випнулись, замiсть чорних живих очей - двi ями. - Сулимо, - знову глухо мовив Солодкий. - Чому мовчиш? Адже, крiм тебе, нiхто не мiг узяти Кодака. Це ти... Чи, може, не впiзнаєш мене, Хвеська Солодкого? - Ти? - зрештою озвався Сулима, але з мiсця не зрушив. - Ось уже кого не гадав у цiм льосi здибати, так це тебе. Та ще без очей. Як ти опинився серед бранцiв? Чи не ти збирався торгувати з панством, ще й мене запевняв, що в ляхiв лiпше ласки запобiгати? То що ж лучилося з тобою? - Води... - ледве повернув Хвесько розпухлим язиком i марно намагався облизати порепанi, спеченi губи. - Хоч краплиночку... Йому влили в рот води, бо вiн уже не мiг сам напитися, i слiпий лише тодi сяк-так оговтався. - Не ласкаво ж тебе зустрiли вороги, - похитав головою Сулима. - Дайте закурити, - захрипiв Хвесько, - тиждень тримали в льосi серед мертвякiв. I живих, i мертвих в однiй ямi. Води - i то не вимолиш. Катюги найсправжнiсiнькi! Виродки людськi! - Коли припекло, то й дiйшло, - з жалем мовив Сулима. - Але якою цiною? Чи не занадто дорогою? Хтось з козакiв сунув Хвеську пiд посивiлi (а були ж нещодавно чорнi!) вуса глиняну люльку, Хвесько вхопив її обома руками, жадiбно затягнувся. - Слухай, отамане, повiдь мою, - сказав вiн, коли викурив люльку й перевiв подих. - Я тобi все розкажу, як на сповiдi. Може, iншим упомку буде, в науку. I розповiв... Невдовзi по тому, як у нього побував Сулима i вони тодi гостро побалакали, Хвесько надумав таки довести своє. Бо твердо був переконаний, що йому, господарнику, нiчого гризтися з панством, а лiпше ладиком вигiдну з ними торгiвлю повести. Тож для початку взяв бочку меду й повiз у Кодацьку фортецю. Гадав таке сказати коменданту: ви мене не чiпайте, а я - вас. Ви сидiть собi на Днiпрi, а я - у верхiв'ях Нижньої Терси господарюватиму. Ось вам бочка запашного липневого меду для почину. А зiйдемося - коней вам прижену, гурти худоби, хлiба навезу... А ви менi злото... I привiз Хвесько Солодкий бочку меду в Кодак. Першим його стрiв роз'їзний загiн. I марно Хвесько доводив, запевняв, божився i клявся, заприсягався сирою землею, що вiн з добрими намiрами приїхав, що вiн не бажає загризатися з панами, а багне з ними торгувати i зиск мати, дарма... Його нiхто не слухав. Драгуни стягли з воза Солодкого i перш за все добряче побили, а потiм погнали у фортецю. Там його допитував злий вояка, високий i худий. То був, як дiзнався Хвесько, сам комендант фортецi. Вiн не повiрив жодному слову невдахи-гендляра та його клятьбi. I дарма Хвесько знову i знову спiвав-виспiвував на всi лади свою пiсеньку, що вiн хоч i запорожець, але не бажає з панами ворогувати, бо не гультiпака-сiрома, а господар. Тож хоче з панами вояками тихо-мирно жити i зиск з торгiвлi мати. Бо вiн хоч i козак, але не якась там сiрома, не ланець-обдертус, а можний господарник, статечна й урiвноважена людина, має свою обладу i бажає з панами добре гендлювати... I дарма Хвесько запевняв, що його мед найсолодший у свiтi, що вiн цю усладу дарує панам воякам для почину, а згодом прижене овець i пшенички пiдкине, коли треба... Комендант мовчав i сопiв. Його маленьке личко починало жовтiти. Хвесько втямив, що це не вiщує нiчого доброго, i знову заходився вихваляти свiй мед. Тодi комендант забажав, щоб вiн сам випив кухоль меду. Хвесько випив i довго цмакав: ах, який солодкий мед! - Запорожець? - похмуро доскiпувався комендант. - Запорожець, запорожець, - кивав головою Хвесько - але не сiрома-голота... Можна б сказати, завтрашнiй пан. - Чого запорожець приїхав у фортецю? - запитав комендант. - Та мед же привiз, - здивувався Хвесько, - я ж пановi комендантовi вже розтовкмачував... Бочку меду доставив для початку... - Я питаю, чого ти приїхав у фортецю? - визвiрився комендант i, перебивши Хвеськову пiсню про торгiвлю, закричав: - Ти приїхав, аби замазати нам очi своїм медом! Ти приїхав, аби розвiдати фортецю. Хвесько похолов... - Ти нiчого не побачиш у фортецi! - вигукнув комендант. Останнє, що побачив Хвесько в своєму життi, це своїх оббiлованих волiв... Потрощивши його воза, драгуни розвели багаття й смажили на ньому м'ясо... А потiм його, ослiпленого, кинули у льох. Сулима гнiвно мовчав. - Iване... - благальне протягнув Хвесько. - Прости, Iване... - Бог простить, - вiдповiв Сулима. - I ти прости, - благав Хвесько. - Куди ж менi тепер? - Не знаю! - сказав Сулима. - Куди хочеш. - Але ж я слiпий... - Ти сам себе ослiпив! - вiдрiзав Сулима. - Ти ослiп вiдтодi, як зрiкся Сiчi й забагнув стати паном, а нас, козакiв, волiв бачити своїми наймитами... - Бог мене покарав, - упалим голосом мовив Хвесько. - Не роби з Бога злочинця! I не звалюй на нього свою вину! Ти сам у себе викрав сонце. - Не йди... Не кидай мене, Iване, -Хвесько благально протяг руки. - Скажи менi, Йване, сонце є? - Сонце свiтить мужнiм! I чесним. Воно свiтить тому, хто хоче, щоб воно йому свiтило. - Я хочу на Сiч, Iване. - Ти маєш своє господарство. - Цур йому! Я хочу на Сiч. - Але ти забув туди дорогу. - Я був колись козаком! - у вiдчаї вигукнув Хвесько. - Ми ж козакували колись разом, Йване. А потiм я забув дорогу на Сiч. I ослiп. Збогарадься, Iване... До товариства хочу. Бiльше менi нiкуди подiтися, нiде слiпу голову прихилити. - На Сiч їхатимуть гiнцi i вiзьмуть тебе з собою, - сказав Сулима. - Спасибi й на тiм... - Немає за що... Бувай! На фортечних мурах сурмили перемогу. Козаки пiдкидали вгору шапки. Сулима стояв i слухав, як сурми клекотiли про славу козацької зброї, як спалахували вони золотим вогнем на сонцi. - Iване... Сулима оглянувся. Старий Нечуйвiтер намагався звестися з землi. Вуса в нього були червонi. Тiльки брови лишалися бiлими та оселедець, як i ранiше, срiблився... Кинувся до нього Сулима, пiдняв старого, але Нечуйвiтер не мiг уже стояти, i Сулима посадив його, притуливши спиною до каменя. - Не розминувсь я з кулею, - сказав Нечуйвiтер хрипло i важко, а в горлi в нього забулькало. - Стрiлись ми на однiй дорозi, тiсно нам вдвох було... - Яремо, води! - крикнув Сулима. - Може, у фортецi обмаль води, то я вже й так обiйдуся, - кволо мовив Нечуйвiтер. - На тiм свiтi вже нап'юся мертвої... - Батьку, за фортецею ж Днiпре... Ярема принiс воду в трiснутому горщику, Нечуйвiтер довго i жадiбно пив, розливаючи воду собi на вуса, i вода стiкала йому на груди вже рожевою... - Вiдкозакував я своє, - якось вибачливо мовив старий. - Вiдмолодикував i вiдстрибав... Але на тому свiтi ще покозакую - Передихнувши, запитав: - Чи є на тiм свiтi козацька Сiч? - Мабуть, є, батьку. - Тодi й помирати легше. - Нечуйвiтер ворухнувся, i тихий стогiн зiрвався з його спечених уст. - А бий тебе лиха, вже й стогну. А ранiше ж - ого-го! Здоровий був як бик. Мiшок у зубах носив. Вiзьму зубами мiшок за зав'язку i пру його. А тепер ось, бачиш, стогну i встати не можу вiд якоїсь поганської кулi. - Ой, батьку... - тiльки й мовив Сулима, - доживали б свiй вiк при Сiчi. - Тiпун тобi на язик! - аж сiпнувся старий козак. - Та я вдячний долi, що послала менi смерть не на лавi вiд старостi, а в полi та з шаблею в руках, як i подобає лицарю. - Вмовк, збираючись з силами, а тодi кволо запитав: - Нiби десь сокири цюкають? - То для Кикошенка та його побратимiв домовини тешуть. - Тодi за одним рипом хай I для мене готують. Щоб двiчi людям голови не морочити та вiд дiла не вiдволiкати, - сказав старий. - Спасибi вам, батьку, за все, - прошепотiв Сулима. - Одним "спасибi" не вiдбудешся, - спробував було посмiхнутися Нечуйвiтер. - Є в мене до тебе прохання, Йване. До сходу сонця дотягнув я... А далi... Змоги нема. Подивився, як сонце сходить, i досить. То прошу тебе, сину, виконай мою останню волю: дай пiстоля. - Сулима вiдсахнувся... - Бач, який лякливий, а ще отаман, - Нечуйвiтер простягнув стару, висохлу руку, всю в зморшках. - В правицю мою вклади пiстоля, Йване. Бачиш, який я немiчний зробився, прямо смiшно. Тепер ось пiстоля не здужаю взяти. Вклади його менi в правицю... - Вкладу, батьку, - озвався Сулима, але з мiсця не зрушив. - Чого ж ти баришся? - з докором мовив старий козак. -Хочеш почути, як стогнатиме Нечуйвiтер? Запаморочиться в головi - i застогну. Зовсiм буде не по-козацькому. А жити менi все одно не довго зосталося... - Передихнув, збираючись з силами. - Пiстоль у тебе за поясом. Подивись, чи вiн з кулею, i дай менi його в руку. Сулима витяг пiстоль, поцiлував його i поклав у правицю козака. - Спасибi вам, батьку, за службу вашу лицарську. - Сулима поцiлував старого в губи. - Прощайте, батьку! Не поминайте лихом! - Заспiвай менi пiсню... - попрохав Нечуйвiтер. - Нашу пiсню, вкраїнську. З рiдною пiснею i смерть легша. Сулима, схилившись над старим козаком, тихо заспiвав: Ой на горi вогонь горить, Пiд горою козак лежить, Порубаний, постреляний, Китайкою покриваний... Роздiл сьомий Звiстка про те, що запорожцi захопили Кодак i мають перетворити його на власну фортецю, швидко облетiла не лише Україну, а й Польщу. Магнатство занепокоїлось, а що коли Кодак-то лише початок? Повстання неминуче, якщо вiд Кодака запорожцi пiдуть на Україну. А тут ще й коронне вiйсько як повiялось по веснi в Прибалтику, то й досi там воловодиться. I магнатство розхвилювалося не на жарт. Де взяти силу, котра б повернула їм втрачену фортецю на Днiпрi i запобiгла новому повстанню? Шляхта втратила сон. У Барi, резиденцiї коронного гетьмана Речi Посполитої, сидiв воєвода Адам Кисiль, один з найбагатших магнатiв Польщi. Вiн тимчасово заступав коронного гетьмана, до нього й посунула стривожена шляхта, вимагаючи, аби запорожцi були негайно вигнанi з Кодака. Та заступник коронного не мав нiякого вiйська i почував себе як на бочцi з порохом. Але панiчний страх не був притаманний Адаму Кисiлю. Це був хитрий i врiвноважений полiтик, котрий менше всього був схильний загрiбати жар власними руками. I тим бiльше руками шляхти. - Прошу панство ясновельможне не хвилюватися, жар будуть загрiбати не бiлi, а чорнi руки, - ласкаво виспiвував вiн переляканiй шляхтi, i його великий лисий череп врочисто блищав, наче мармуровий. - Отож нацькуємо українцiв на самих же українцiв. Однi українцi захопили Кодак, iншi українцi повернуть його нам, та ще й у придачу пiднесуть голови своїх братiв. У цьому наше спасiння. Тiльки в цьому! - Проше, пане воєводо, але то давно вiдомо, що реєстровцям довiряти - все одно що вовками орати! - Але вiдомо також, що й вовки iнодi собаками стають, -лагiдно посмiхався Адам Кисiль, погладжуючи густу довгу бороду. - У нас немає вибору: або реєстровцi, або пропали. З їхньою старшиною я зумiв побалакати як треба. Не всi ж у них Павлюки, знайдуться й iуди! А в нас - тридцять срiбнякiв... У Бар, до заступника коронного гетьмана, були спiшно викликанi гетьман реєстрового козацтва Сава Кононович з старшинами Iляшем Караїмовичем (на нього найбiльшi надiї покладав воєвода), Сидором Лелекою, Дмитром Джевагою та Семеном Хваленком. Чекаючи гетьмана та старшин у замковiй залi, доки вони хоч дорожню пилюку з себе пообтрушують, Адам Кисiль зручнiше вмостився в м'якому крiслi, склепив набряклi повiки й, погладжуючи бороду, поринув у свої думки... Зовнi здавалося, що воєвода просто спить. Але то була омана. Вiн напружено мiзкував, як повести себе з реєстровою старшиною та як її нацькувати на Кодак. Не вельми то привабливе дiло - мати справу з iудами, але що вдiєш, доводиться. Розумiв, що не всi реєстровцi однаковiсiнькi, тут їх одним квачем не вимажеш. Трапляються серед них чеснi й вiдважнi, котрi не пiдуть супроти своїх, Сулими й Павлюка, але є помiж ними i зрадники, є й такi, що хитаються мiж двома таборами, а є такi, що, не задумуючись, за золотi обiцянки що хочеш вчинять. Таких чимало, особливо серед старшин... Звичайно, реєстровцi формально перебувають на службi в короля Речi Посполитої, i вiн, як воєвода, та ще й сеймовий комiсар в питаннях реєстру, мiг просто велiти їм своєю владою йти на Кодак та виганяти звiдти Сулиму. Але... З того пива не буде дива, як кажуть на Українi. З примусу в такому делiкатному дiлi нiчого не вийде. Старшина без вигоди не полiзе пiд кулi. Нi, треба дiяти обiцянками, злотом i ласкою... Серед усiх можних i вельможних Речi Посполитої чи не один лише Адам Кисiль вiдзначався витримкою, а щодо хитростi - не мав собi рiвних серед панства. Вiн нiколи не гримав, не горлопанив, ба навiть голосу не пiдвищував. Завше ото дрiмав у м'якому крiслi та густу бороду свою погладжував. Але те, що вiн задумував, рiдко коли зривалося. Хитро й пiдступно дiяв Кисiль, не шкодуючи слiв на солодкi обiцянки... Ось i зараз. Шляхта вимагає негайної кари, крутих заходiв вживати, багне вогнем випалювати хлопам груди... А сила де?.. От i доводиться хитрувати, терпляче плести свою павутину. Павлюк втiк на Сiч, шляхта розiгналась було карати всiх реєстровцiв гамузом, Адам Кисiль запротестував: - Карою ми лише поповнимо ряди Павлюка, - резонно доводив вiн. - Лють слiпа i не бачить далi свого носа. Не з мечем треба йти до реєстровцiв, а з сiткою, м'якенькою та мiцненькою. Звичайно, з реєстровою голотою панькатись - то зайве. А старшину треба задобрити, улестити, по горло трунком напоїти. Хай тодi спробує побрикати! Жадоба до наживи - ось уразливе мiсце старшини, котра спить i бачить себе у власних маєтках на однiй нозi з великопольською шляхтою. Варт старшину й лоскотати за вразливе мiсце. ...Коли до зали обережно увiйшов реєстровий гетьман Сава Кононович з старшиною, Адам Кисiль не полiнувався схопитися з крiсла й, трясучи бородою, швидким кроком податися назустрiч гостям. - Вiтаю мужнє лицарство нашої славної Корони! - посмiхнувся воєвода тiєю солодкою й облудною посмiшкою, котру рiдко хто мiг байдуже витримати. - Радий, радий вiншувати в Барi iстинних мужiв польської України. Мало ми бачимось, мало збираємось, а шкода! Воєвода кожному по черзi потиснув руку i все повторяв, що вiн радий бачити дорогих гостей, та погладжував вiд задоволення свою бороду. Реєстровий гетьман Сава Кононович, низькорослий, але опасистий панок, аж млiв вiд ласкавої зустрiчi. Ще б пак! Як не вмлiєш, коли така важна птаха, як Адам Кисiль, радiсно й милостиво зустрiчає реєстрову старшину. Наче рiвний рiвних! Давненько так магнатство не поводилося з старшиною реєстру. Всього довелось натерпiтися вiд панства: i наруги, i зневаги. Ти до шляхти як до рiвнi пiдходиш, а вона до тебе як до хлопiв... I ось перший добрий знак. Старшина вiд задоволення покручує вуса й сама у власних очах виростає, поважнiє, ось-ось стане врiвень з воєводою. Один лише полковник Сидiр Лелека подумки iронiзував: "Мабуть, пан воєвода почуває себе зовсiм кепсько, коли так солодко перед нами виспiвує". Семен Хваленко, маленький, кругленький старшина з рожевощоким, пухлим лицем, з очима, що так i лестили воєводi, аж навшпиньках пiднявся, аби в таку хвилину видатись i вищим, i поважнiшим. Дмитро Джевага хоч i випнув широкi груди, але залишився таким, яким вiн був завжди: похмурим, непривiтним, з важким, наче дубовим лицем, котре на всiх зиркало вороже й пiдозрiло. Один лише Iляш Караїмович, високий i худий, чорний, як циган, з вузькими, трохи косими очима i рiзко випнутими вилицями та гострим, хижим носом, зберiгав цiлковиту рiвновагу i кам'яний вираз обличчя. По його гордiй i незалежнiй поставi видно було, що цiну вiн собi знає. - Прошу, прошу дорогих гостей сiдати, - соловейком заливався воєвода. - Як поживаєте, панове? Чим похвалимося? - Хвалити Бога, добре, - поважно озивається реєстровий гетьман. - На Українi тихо, i чернь покiрна... - Спохватившись, додає: - Мовби... - Ось у тiм i рiч, що мовби покiрна, - ласкаво пiдхоплює Адам Кисiль i калатає в срiбний дзвоник. З'являються слуги, вносять келихи з вином, ставлять їх на мармуровий столик i зникають за дверима. - Прошу дорогих гостей вгамувати спрагу. За що ж ми вип'ємо, панове? Кононович збирався було вiдкрити рота, вже й кахикнув для статечностi, та Семен Хваленко викотився наперед з розчервонiлими щоками й тоненьким голосом проспiвав: - За його мосць ласкавого пана, вiрного помагача коронного гетьмана, вiдважного воєводу, комiсара i лицаря Адама Кисiля! "Вискочив як Пилип з конопель, - роздратовано подумав Караїмович. -I ми ж не ликом шитi, коли заступник гетьмана отак нам по губах медом маже. То задирали б хвости повище, а не спiшили карка гнуть. Вломити карка чи хребет ми завжди встигнемо". - Спасибi, спасибi, - тим часом розчулено дякував господар, чаркуючись з старшиною. - Але ви, пане Хва-ленко, переоцiнили мою скромну особу. Менi аж лячно стало. - Я такий! - гордовито вигукнув Хваленко. - Не боюся правду в очi рiзати! Що думаю, те й репiжу! Сидiр Лелека глузливо стулив тонкi губи, Караїмович скривився, тiльки Сава Кононович цвiв вiд задоволення. Джевага похмуро бовкнув: - Не перевелись ще лицарi на бiлому свiтi! - Я п'ю, панове, за Україну! - пiднявши срiбний келих, по-молодечому вигукнув воєвода. - Але не за ту хлопську Україну, котра бунтує i шкодить ойчизнi. Я п'ю, панове, за польську Україну, коштовну перлину в нашiй Коронi. Випили, старшина обережно поставила келихи на мармуровий столик i невдовзi задимiла люльками, напустивши цiлу хмару сизого їдкого диму в голубу дзеркальну залу. I Марс, бог вiйни, статуя котрого стояла неподалiк, аж носа зморщив i, здавалось, ось-ось пчихне вiд смердючого диму з старшинських кадильниць. Але воєвода суворо на нього поглянув, i Марс, як i перше, застиг в гордовитiй i войовничiй позi. - Отже, панове, - нiби продовжував воєвода перервану розмову, - сотник Павлюк i досi гуляє непокараний на волi? Чи не здається вам, панове, що вiн надто довго вашу честь оханджує? - Саме так ми й маракуємо, пане воєводо! - поспiшно одповiв Сава Кононович, i старшини поквапливо закивали головами. - Але ми неодмiнно його схопимо i кинемо до ваших нiг. Це справа нашої честi, вашмосць! - Паля справедливостi не обмине зрадника! - дещо патетично вигукнув Семен Хваленко, котрий пiсля того, як його в дитинствi куховарка грюкнула ополоником по головi, мав схильнiсть до красномовства. - Не сумнiваюсь, панове, хоча його мосць пан круль дуже розгнiвався, коли сотник реєстрового вiйська перебiг на бiк запеклих ворогiв Корони. Вчинок Павлюка ганьбить вашi жупани, панове. Сава Кононович мимовiльно зробив рух, наче хотiв обтрусити свiй жупан. Джевага переступив з ноги на ногу, похмуро пробасив: - Вважайте Павлюка смертником! Сидiр Лелека промовчав. - Хоч його мосць ясновельможний круль i розгнiвався на вас, пане гетьмане... - звернувся Кисiль до Кононовича, i той, гикнувши, встав i почав бiлiти. - Сидiть, сидiть, пане гетьмане, - м'яко сказав йому господар, i гетьман сiв, наче кiлок проковтнувши. - Так ось, - продовжував воєвода, - хоч його мосць ясновельможний пан круль i розгнiвався на вас... Та сядьте, гетьмане! - вже сердито крикнув Кисiль, побачивши, що гетьман знову зводиться i гикає. - Але я трохи пригасив гнiв його мосцi, запевнивши, що Павлюк - то є виняток, то є ложка дьогтю в солодкiй бочцi реєстрового меду. - Iстинно так! - квапно вигукнув Кононович. - Ми вiрнi слуги його мосцi ясновельможного пана круля! - I будемо такими до сирої могили! - похмуро пробасив Джевага. - А ви що скажете, пане? - звернувся Кисiль до Лелеки. - Я перебуваю на службi в короля! - невиразно вiдповiв той. - Гм... - недобре подивився на нього воєвода. -Безперечно, ми всi... - Вiрнi пси його мосцi ясновельможного пана круля! -вигукнув Сидiр Хваленко. - Собацi завжди й шана собача! - презирливо сказав Лелека. Хваленко осiкся з розкритим ротом, не знаючи, як реагувати на це, але на всяк випадок запобiгливо глянув на воєводу. - Але дехто намагається шкодити Коронi, - вдаючи, що нiчого не сталося, вiв далi воєвода. - Звичайно, в сiм'ї, як-то кажуть, не без виродка. На жаль, цих виродкiв стає все бiльше i бiльше. От i нещодавно я отримав неприємну вiсть: запорозькi лотри пiд орудою Сулими захопили Кодацьку фортецю i перебили нашу найману залогу. Це велика шкода нашiй дорогiй ойчизнi. Звiсно, надiйде час, i Корона вчинить iз запорожцями так, як того вони заслужили. I тодi мир на Українi буде вiчний... Ви чому посмiхаєтесь, пане Лелеко? - Я завжди посмiхаюсь, пане воєводо, коли чую веселi речi, - вiдказав Лелека, гасячи єхидну посмiшку. - До