вгий язичок часом вкорочує шию, - недвозначно натякнув Караїмович, а Кононович непомiтно стусонув Лелеку пiд бiк. - Будемо смiятися, панове добродiї, трохи пiзнiше! - з притиском мовив Кисiль. - А зараз мова йде про iнше. Кодацька фортеця мусить бути вiдбита у запорожцiв i повернена Коронi. I ви, вiрнi лицарi Корони, мусите це зробити. - Бачите... е-е... найяснiший воєводо... е-е... - обережно почав було реєстровий гетьман i вiд тої обережностi гикнув. - Вибити запорожцiв з Кодака - то справа марудна й копiтка. Кодак - фортеця премiцна, а запорожцi хоч i лотри, а вояки вiдчайдушнi. - Та й чи згодяться реєстровцi, - ввернув Караїмович. - Серед них є чимало таких, що ладнi нам кулю в спину послати. - Панове добродiї, - приязно посмiхнувся Адам Кисiль, - є й iншi шляхи, як здобути фортецю. В лоб її, звiсно, не легко взяти. Але... - Але тi лотри, проше пана, скуштують наших шабель! - не втримавшись, Хваленко перебив воєводу i схопився за рукiв'я своєї шаблi. - Ми всi як один ринемося в бiй! - Не перцюй! - спокiйно осадив його Караїмович. - Тут треба добряче помiзкувати, що це нам буде коштувати. - Гм... - Воєвода уважно поглянув на Караїмовича. - Коштувать це буде дорого. - За злото i рiдного батька можна того... - прогудiв Джевага. - Але який зиск з цього будемо мати? - Зиск виправдовує ризик, - мовив воєвода. - Корона щедро винагородить своїх лицарiв! Для вас видiлено велику винагороду. Я маю на оцi тих, хто штурмуватиме Кодак. Старшинам його мосць пан круль дарує по маєтку i по тисячi злотих. Маєток вкупi з селом, черню, грунтами й угiддями дарується у вiчне й спадкове володiння. Кононович з Караїмовичем швидко перезирнулися й посмiхнулися один одному... Решта стояла оглушена щойно почутим. Лише Джевага з подиву свиснув. - Пiдходяще дiло, - сказав вiн, засукуючи рукава, нiби зразу збирався штурмувати Кодак. - Кожному реєстровому козаку, котрий пiде штурмувати Кодак, буде виплачено по сто злотих, - додав воєвода. - Також жирненько, як для козацької чернi! - вигукнув Джевага. - Цiна пiдходяща! - коротко пiдсумував Кононович. - Коли так, то й торгуватися не будемо! - Адам Кисiль рвучко звiвся, й старшина враз виструнчилася. - Збирайте реєстровцiв - i з Богом у путь! Вiд мого iменi оголосiть реєстровцям про винагороду. А фортецю спробуйте взяти хитрiстю. Переодягнiть десяткiв з п'ять надiйних реєстровцiв у селянське вбрання, i хай вони попросяться у фортецю, буцiмто хлопи-втiкачi... - Як це просто й хитро! - вигукнув Кононович. - Пан воєвода має неабиякий хист полководця! - Пан воєвода не з лопуцька зроблений i голову має не з лопуха! - патетично вигукнув Хваленко й осiкся, бо Кононович люто йому зашипiв: - С-сам ти лопуцьок лопуховий! - Я Кодак штурмувати не буду! - не дивлячись на воєводу, повiльно мовив Лелека. - Там українцi, i я не пiду проти них. Це братовбивча рiзанина. Я козак, а не рiзник! Запанувала напружена й недобра мовчанка. Старшини зосереджено сопiли. Мовчання затягувалося. - О Господи... - спохватившись, Кисiль сплеснув бiлими руками. - Та хiба ж то українцi? То лотри, проше папа, справжнiсiнькi лотри з великої дороги. А вiрнi українцi ось... - воєвода показав на старшин, котрi гордо випнули груди. - Ось де справжнi українцi, пане Лелеко! - Я бачу тут, пане воєводо, самих гендлярiв, котрi за злото ладнi рiдному батьковi розпороти живiт! - обурено вигукнув Лелека. - Я бруднити свої руки не буду. Хай Рiч Посполита сама й вiдбиває Кодак. I заощадить на цьому злотi. Я проти запорожцiв не пiду. Реєстрове вiйсько набиралося для боротьби з татарами, а не для братовбивчої рiзанини! Я можу бути вiльним, пане воєводо? - Прошу пана, - рiвним голосом мовив воєвода. - Ви вiльнi, пане Лелеко! Жаль менi вас! - Жалю не потребую! - вiдрубав Лелека i вийшов. - Та це ж... Та це ж бунтiвник! - аж зблiд вiд обурення Кононович. - На палю лотра! - Смерть зраднику! - захрипiв Джевага i почав засукувати рукава свого кунтуша, оголюючи волохатi руки. - Та ми його в один мент... Хваленко поривався вихопити з пiхов шаблю, та шабля застряла в пiхвах, i вiн, сопучи, марно намагався її виволодати. - Почекайте, панове, я зараз... зараз, - бурмотiв Хваленко, смикаючи осоружну шаблю. - Я ж йому... - Пане воєводо, - зробив крок вперед Караїмович, - дозвольте... - Спокiйно, панове, - пiдняв обидвi руки воєвода. - Я подiляю ваш справедливий гнiв i обурення... Того ж дня старшину Семена Лелеку знайшли мертвим з ножем у спинi... Того ж таки дня Караїмович та Кононович виїхали з Бара в Черкаси - готувати реєстровцiв для нападу на Кодак. Роздiл восьмий Минув мiсяць звiдтодi, як сулимiвцI захопили Кодак, а з Варшави, взагалi швидкої на розправу, - нi слуху нi духу. Вже й вересень збiг, в степах i на рiках галасливе птаство збиралося у зграї - пора лаштуватися у вирiй, а в Приднiпров'ї все ще було тихо. Рiч Посполита наче й забула про втрачену фортецю на Днiпрi. Щоправда, доходили чутки, що польське вiйсько на чолi з коронним гетьманом все ще перебуває у Прибалтицi, а шляхта хоч i бiснується при згадцi про запорожцiв, котрi вiдбили у неї Кодак, але вирушити в похiд до порогiв лише з своїми силами не зважується. Певно, чекає панство коронного вiйська. Майже щодень з'являлися гурти втiкачiв iз Схiдної України, однi зупинялися у фортецi на день-два, розказували, що дiється в селах, iншi далi простували - шлях на Сiч тепер був вiльним. Про курiнного отамана Iвана Сулиму й про те, як вiн з козаками викурив ляхiв з-за порогiв, вже спiвали пiсень, але сам отаман був невдоволений, а тому й заклопотаний i похмурий. Запаси пороху танули, з харчами теж негусто, а з Сiчi, хоч i посилав туди гiнцiв, нiяких вiстей. Тим часом Павлюк поривався на Україну - полум'я роздмухувати, але Сулима його стримував: - Як iз Сiчi прийде пiдмога, так i вiдпущу тебе. Мо' й сам з тобою гайну - люд на боротьбу пiднiмати та ляхам сала за шкуру заливати, а поки що ти i твої хлопцi-молодцi у фортецi потрiбнi. Одного ранку - це вже було на початку жовтня - до фортецi прибилися три вершники, на вигляд - реєстровцi, i попрохали, щоб вiдчинили браму. Савран їм вiдмовив. - Не бiйтеся, сiчовики, ми втрьох не захопимо вашої фортецi, - гукнув переднiй вершник, у якого було перевязане плече. - Впусти, - велiв отаман Саврану. - Надто вони язикатi, подивимося зблизька, що за їднi. Отаман вийшов на замковий двiр i рушив до брами, попихкуючи люлькою. Савран вже впустив раннiх гостей I тепер недовiрливо оглядав їх з нiг до голови. - Звiдкiля, козаки? - поспитав Сулима. - В гостi до нас чи назовсiм? Чи далi куди прямуєте? Старший у них той, що з перев'язаним плечем. Чолов'яга високий, худий, не старий i не молодий, а так лiт пiд сорок. Лице мав довгасте, очi трохи вузькуватi й нiби косi. Тримався вiн просто й невимушене, навiть дещо поважно, як людина, котра знає собi цiну. - Старшина реєстрового козацтва Iляш Караїмович! - Я так i знав, що ви зрадники! - сердито вигукнув Савран, пiдступаючи до Караїмовича. - Панотi служите? Вiддай зброю, негiднику! - Облиш! - спинив його Сулима. - Не всi реєстровцi падлюки. Павлюк теж з реєстру. - I повернувся до Караiмовича: - Важна птаха до нас залетiла, не вiдаю, чим i завдячнi такому щастю. Караїмович не встиг вiдповiсти, як почувся дужий голос Павлюка: - О, реєстровським духом запахло!.. Звiдкiля взялися, козаки? З цими словами, чухаючи розхристанi груди, в бiлiй сорочцi до них пiдiйшов Павлюк. Завбачивши прибулого, вiн пильно глянув на нього, i брови його здивовано злетiли вгору. - Iляшко Караїмович? - швидко запитав Павлюк. - Зроду б не подумав, що здибаю колись серед запорожцiв старшину Караїмовича. - А я мчав до тебе, пане сотнику,- спокiйно мовив Караїмович. - Звiдколи ти засумував без мене? - гмикнув Павлюк. - Бо на тебе остання надiя, брате. - Чи ти ба!..-знизав плечима Павлюк.-Уже й братом мене величає. Той це Караїмович чи не той? Той, котрого я ранiше знав, був гордим i дивився на сотника Павлюка звисока, як князь на челядина. Хоча люди iнодi мiняються...-До Сулими:-Це справдi старшина реєстровцiв Iляшко Караїмович. Права рука реєстрового гетьмана Сави Кононовича. То телепень великий i падлюка ще бiльша, а цей нiби поряднiшим був. Хоч i гординя.-Повернувся до Караїмовича:-Як там поживає пан Кононович? - Панський прихвостень, наволоч i падлюка! - Караїмович крiзь зуби вилаявся.-Чи ви хоч знаєте, що затiває проти вас Кононович? - Зайдемо в комендантську, добродiї,-втрутився Судима i велiв Саврану: - Охрiме, вiдведи двох реестровцiв до павлюкiвцiв, їх там нагодують, а пан Караїмович _ч_ лишиться з нами. Судима, Павлюк i Караїмович зайшли до комендантської, де Ярема вже й снiданок зготував: тетерi наклав у дерев'янi коритця та в'яленої риби. Не чекаючи запрошення, Караїмович з жадiбнiстю накинувся на тетерю. З набитим ротом пояснив: - Голодний як вовк. Всю нiч з коня не злазив, день мчав i знову нiч... Рiски в ротi не мав... Сяк-так вгамувавши голод, Караїмович вiдсунув дерев'яне барильце i почав свою розповiдь: - А тепер, панове, слухайте мене уважно. Вельми. кепськi вiстi я привiз до вас. Почну здалеку. Як тiльки сеймовому комiсаровi реєстру Адамовi Кисiлю, котрий заступає нинi коронного гетьмана, стало вiдомо, що запорожцi захопили Кодак, вiн негайно викликав до себе в Бар реєстрову старшину. Адам Кисiль - це стара i хитра лисиця, швидше павук, що вмiє добре плести сiть на людськi душi. Вiн не гримав на нас, не погрожував, а зустрiв ласкаво й вином пригощав... - До дiла ближче, Караїмовичу! - нетерпляче вигукнув Павлюк. Судима посмiхнувся й поклав руку на плече Павлюковi. - Воєвода сказав: вiдбити у запорожцiв Кодак - справа честi реєстрового козацтва, - почав було Караїмович, та Павлюк знову його перебив: - От зануда!.. Вiн ще смiє своїм поганим ротом про честь пащекувати? Ну, а ви що? Плюнули йому в пику? - Слухаємо та на вус мотаємо, - розказує Караїмович. - Адам Кисiль i каже: "Негайно збирайте реєстровцiв. Кожному буде виплачено високу винагороду: по сто злотих". - Старшину спокушено кiлькома капшуками? - Так, - хитнув головою Караїмович. - Старшинi обiцяно по тисячi злотих i по маєтку. Кононович як почув про це, то аж затрусився. Я для виду мусив погодиться. На. чиєму возi їдеш, того й пiсню спiвай. Хоча не всi погодилися. Старшина Лелека вiдрiзав, що це братовбивча вiйна... Того ж дня його знайшли з ножем у спинi. - Лелеку, кажеш, по-зрадницькому вбито? - Судима спохмурнiв.- Семена Лелеку я знав. Чесний був, тiльки надто прямий. Що думає, те й каже. На мить не мiг покривити душею. - От i загинув, - сказав Караїмович. - Я змушений був хвостом виляти... Коли з Бара поверталися, я спробував було з гетьманом побалакати... Невже, кажу йому, українцi пiдуть проти українцiв? Що ж ми, на догоду ляхам будемо один одного за горло хапати? А менi, кричить Кононович, наплювати, що я українець, хто менi злотi дає й маєтки, тому й слугую. - От зараза!-вилаявся Павлюк. - I зiбрав вiн вiйсько? - В тiм-то й лихо, що зiбрав, - зiтхнув Караїмович. - Реєстровцi спокусилися на злото... Та й старшина рада була вхопити по маєтку. Одне слово, Кононович нашкрiб двi тисячi козакiв. Павлюк рвучко схопився, блиснув свiтлими очима, що враз потемнiли. - Та вiн їх просто обдурив! Серед реєстровцiв чимало чесних людей. Хоча декому злото, може, й справдi заслiпило очi... Ех!.. Не було мене там, я зняв би полуду з очей! - Де зараз тi двi тисячi реєстровцiв? - запитав Судима. - Стоять табором бiля слободи Бiлi Млини, - вiдповiв Караїмович. - Це два днi путi до Кодака. Але Кононович поки що не зважується здолати цi два днi. Вiн чекає допомоги. Старшину Бабенка з тисячею i старшину Горобця з двома тисячами козакiв. Всього п'ять тисяч має там зiбратися. А вже потiм Кононович вирушить сюди. - Мерзотник! - забiгав Павлюк по хатi. - П'ять тисяч козакiв в оману ввести! Пiдляк!.. Лиходiй!.. - Стали ми табором бiля Бiлих Млинiв, - вiв далi Караїмович. - Я й почав нашiптувати гетьману, аби вiдмовився вiд своєї затiї. Хай лiпше, кажу йому, самi ляхи нападають на Кодак, чого це проти своїх братiв будемо йти? Гетьман вдруге пригрозив менi. Тодi я почав пiдмовляти старшину до бунту. Думка була така: змовитись, схопить гетьмана й повернути назад... Але, - Караїмович тяжко зiтхнув, - сотник Бiлий виказав. Схопили мене, довго били, звинувачували у зв'язках з Павлюком, що буцiмто дiю з його намови. На нiч кинули зв'язаного до намету i поставили аж трьох охоронцiв. На щастя, козаки трапились свої, я їх умовив разом тiкати на Сiч... Вночi, коли табiр заснув, вони й звiльнили мене. Захопили ми коней - i гайда. Шум зчинився, гетьманцi по нас стрiляли. Одного козака вбили, а мене поранили... Але то дрiб'язок, заживе. Я радий, що дiстався до своїх, i совiсть моя чиста, бо не став запроданцем. Оце i все. Тепер, панове, думайте. Ось-ось до Кодака пiдiйде п'ять тисяч реєстровцiв, обдурених, заслiплених жадобою злота. - Караїмович позiхнув i тут же вибачливо посмiхнувся: - Двi ночi не спав, з сiдла не злазив... Павлюк трахнув кулаком по столi. - Це вже нiкуди не годиться!.. П'ять тисяч козакiв дали себе в оману ввести!.. - Павлюк схопився й забiгав по хатi. - Ех, прогавили!.. А реєстровцiв ще можна було на свiй бiк перетягти. - Ти думаєш? - спокiйно запитав Сулима. - Я проти гетьмана пiдняв би повстання! - запально вигукнув Павлюк. - А Караїмович i побалакати запально не тямить. Старшину пiдбурював! Та старшина вже давно ожирiла на панських харчах. В польське магнатство преться, у шляхту, аж пищить. З козаками треба було балакати, з реєстром... - Дав маху, - сонно позiхнув Караїмович i поклав голову на руки. - Ви, отамани, побалакайте, а я трохи подрiмаю, бо вже й очi злипаються, наче хто їх медом помазав... Це й зовсiм обурило Павлюка. - I вiн ще думає про сон, коли п'ять тисяч козакiв проти своїх же братiв зброю пiдняли? Радий, що сам утiк, а з козаками по душах побалакати кебети не вистачило? Та що з тебе вiзьмеш, ти й ранiше козакiв сторонився. Але Караїмович уже хропiв, сидячи за столом. - Не кричи! - спинив Сулима Павлюка. - Хай людина поспить, ходiмо на повiтря та побалакаємо. Вийшли з комендантської хати i стрiли Саврана. - Тих двох реєстровцiв нагодував? - поспитав Сулима. -Хто вони такi? - Казали, що їхнього старшину Караїмовича гетьман їхнiй, реєстровий, схопив i хотiв було за непослух на горло карати. Бо Караїмович вiдмовився йти на Кодак ще й iнших пiдбурював. От йому й скрутили руки. Ну, а козаки звiльнили його. Розповiвши, Савран подався у своїх справах, а Сулима i Павлюк присiли на каменi. - Ех, чорт! - Павлюк крутив чорний вус. -А я ж на реєстровцiв покладався. Думав, пiду на Україну, першими реєстровцiв пiднiму, а тодi вже й люд. А вони сюди йдуть. - Фортецi їм не бачити, як свого носа! - твердо мовив Сулима. - Варта в нас пильна, зненацька не застукають. Але як гiрко буде стрiляти по своїх же козаках-українцях! - Сулима помовчав, а тодi продовжував свою думку: - Споконвiку на Українi немає єдностi. Однi борються, щоб Україна була свобiдною i сама собi жила, iншi з шкур лiзуть, аби ще бiльше ворогiв на Україну привести. Невже нiколи мiж нами не буде спiльноти? Невже українцi не зберуться всi разом i не скажуть: годi! Походили в чужих ярмах, хочемо самi жити! I самi собою розпоряджатися, бо не ликом же шитi. - Треба все зробити, аби реєстровцi були з нами, а не проти нас, - сказав Павлюк. - Вони не вiдають, що чинять. - Ти гадаєш, вони слiпi вiвцi? - Нi, вони зрячi, але дивляться не туди. Їм злото заслiпило очi. Просто Караїмович макуха i не зумiв зачепити їх за живе. А я знайшов би з ними спiльну мову. - Ти КараЇмовича добре знаєш? Що це за птаха. Якого лету? Павлюк на хвилину замислився, крутячи вус. - Не зовсiм, але це не важливо. - Якраз це i важливо. Хто такий Караїмович? - А бiс його знає, що вiн за один! - щиро вигукнув Павлюк. - Я його кiлька разiв бачив. Гордий завжди ходив, як iндик. На козакiв зверхньо поглядав, тримався вiд них подалi. Але й до старшин не дуже горнувся. Якось нiби середину гнув. У своїй гординi зачинився. Одне слово, моя хата скраю... Все нiби якiсь плани виношував, щось замишляв... Але руку завжди за гетьманом тягнув. - Пiсля паузи додав: - Нiчого лихого за ним не помiчав, але й добра також... Iнша рiч, що вiн прозрiв. Зрозумiв, де його справжнє мiсце в боротьбi. - Коли б це так... - задумливо мовив Сулима. - Чи ти йому, батьку, не довiряєш? - здивувався Павлюк. -Ти бачиш, який вiн до нас примчав? Голодний, зморений, з раною в плечi. Коли б йому не болiла наша справа, хiба зважився б проти гетьмана йти? I не його вина, що бiльше козакiв за собою не повiв. Совiсть свою чистою зберiг, i добре. - Спробуй йому в душу заглянути - обережно натякнув Сулима. - Ех, батьку! - схопився Павлюк. - Звiдки у тебе така недовiра до чесних людей? Менi вiриш? Вiр i Караїмовичу! Не захотiв бути лядським прихвоснем, от i примчав до нас. -Ти - iнша рiч, - м'яко посмiхнувся Сулима. - Ти молодий, запальний. I, як дитина, вiдкритий. Що думаєш, те й говориш. А ось Караїмович... - Сулима похитав головою. - Щось менi у ньому не подобається, а що - нiяк не втямлю. Нiби не той вiн, за кого себе видає. Нiби й правду каже, а хитрить, чогось недоговорює. Наче в ньому сидить другий Караїмович, холодний, як вуж, хитрий, пiдступний i сильний. I небезпечний. Павлюк вражено мовчав. Але Сулима вже загладжував свої слова. - А може, менi тiльки так здалося... - Саме так, батьку, здалося! - радо вигукнув Павлюк. - Я зразу вiдчув, що вiн чесна людина. Не лицар, але й не пiдляк. Це лише початок його прозрiння. Сулима пiшов до льохiв перевiрити, скiльки в запасi пороху, куль та свинцю, а Павлюк, не втерпiвши, подався в комендантську хату. Караїмович, як i перше, спав, сидячи за столом, i хропiв. - Спить! - аж розiзлився Павлюк. - Ех, видно, не буде з тебе путнього козака! Дiло горить, а вiн носом висвистує. Вставай! Караїмович з трудом вiдiрвав голову вiд столу, потер заспанi, почервонiлi очi й хриплим вiд сну голосом буркнув: - Я на той свiт не спiшу, тому люблю виспатись на цьому. - Слухай, старшино, - пiдсiв до нього Павлюк. - До дiдька спання! Розкажи менi лiпше, який настрiй у реєстровцiв. По правдi кажучи, я саме до них i збирався. Думка у мене така є. Пiдняти козакiв, захопити ряд фортець, а тодi розiслати унiверсали до народу, зiбрати люд i дати панству бiй. Не на життя, а на смерть. - В тебе, може, це й вийде, - зiтхнув Караїмович. - Тiльки не менi. Досить. Вiдкозакувався. Пiдняв бунт, а що з того вийшло? Ледве ноги винiс. Лише трьох за собою й повiв. - Для початку й це добре. - Нi, з мене досить! У ватажки бiльше не полiзу. - Скис? - рвучко схопився Павлюк. - Перша осiчка, й готово? - Я не з того тiста завiшаний, що ти, - зiтхнув Караїмович. Це Павлюковi сподобалося, вiн любив трохи похизуватися собою. - О, я не такий слабак! - вигукнув задоволене. - Мене невдачi не лякають, а навпаки - гартують. Я тодi злiший стаю. Як хорт! - Є такi невдачi, пiсля яких опускаєшся на дно, - вперто повторив Караїмович. - Менi дали по зубах, i досить. Ситий по горло. Хай iншi пробують. От хоч би й ти, сотнику. Козаки тебе й досi пам'ятають. Якось менi вдалося пiдслухати реєстровцiв. Про тебе в них мова йшла. Павлюк добре зробив, що на Сiч подався, гомонять мiж собою. Павлюк-то лицар, вiн би нiколи не згодився на Кодак iти... Шкода, що в нас немає другого Павлюка. - I ти, телепню, з такими людьми не мiг знайти спiльної мови? - схопився Павлюк. - Старшину полiз пiдмовляти, а з козакiв треба було починати... - Схибив, - розвiв руками Караїмович. - Спiткнувся, як кажуть, на рiвному. Тепер i менi втямки, а тодi, згарячу... Коли б ти, сотнику, був на моєму мiсцi, то, мо', й вiдрадив би реєстровцiв вiд братовбивчої вiйни. А я що... Я й балакати до пуття не вмiю. Не вийшло, то й руки опустилися... А тебе козаки люблять, вiрять тобi. Ти б їх повiв за собою. - I поведу! - загорiвся Павлюк. - Може, й ти до мене пристанеш? - Ти хочеш, щоб мене задруге схопили? - брови Караїмовича з ляку злетiли вгору. - Нема дурних! Своя сорочка ближче до тiла. Тебе реєстровцi i знають, i поважають, ти i їдь до них. - Ех, ти! Заєць! - Павлюк збуджено забiгав по хатi, свiтлi очi його горiли вогнем. - Жижки тремтять? А я пiду!.. - Старшина кулями зустрiне. - Кулям не звик кланятись, бодай i старшинським! - iз цими словами Павлюк вибiг з комендантської i бiля порохових льохiв здибався з Сулимою. Ще здалеку крикнув: - Батьку, кульбач коней! - Почекай. - Сулима запер льох на замок, щось сказав вартовому i повернувся до Павлюка. - Чого це тобi так приспiчило, що й на мiсцi не встоїш? Ой, ускочиш же ти колись у халепу. - Тiпун тобi на язик, батьку! - весело блискав Павлюк очима. - Така в мене вдача. Не люблю тлiти. Горiти, так горiти. Беру сотню i мчу навстрiч реєстровцям. Хочу запобiгти братовбивчiй вiйнi. Реєстровцiв обдурила зрадницька старшина, замакiтрила їм голови, заслiпила їх злотом. А я хочу козакам нагадати, що ми сини однiєї України, що ми - як два крила в одного птаха Що їхнi вороги - то ляхи, а не запорожцi. Певен, бiльшiсть опам'ятається i пiде за мною. Я поведу їх на Черкаси. Це буде початком повстання. А ви менi з Сiчi пiдмогу кинете. - Бути по-твоєму, сину! - Сулима обняв Павлюка. - Не страшний ворог, страшно, коли брат на брата йде. Ти запальний, балакати вмiєш, мо' й роздмухаєш в обдурених серцях вогонь помсти! - Прощай, батьку! До зустрiчi! - До зустрiчi, сину!.. Роздiл дев'ятий Пiдйомний мiст, глухо стукнувшись, упав на рiв, i Якiв Остряниця в'їхав у фортецю. - Здоровi були, сулимiвцi! - Здоров був, отамане, коли не жартуєш! - одказали козаки, котрi чатували бiля брами. - Еге, з вами пожартуєш! - похитав головою Остряниця. - Таку фортецю запопали! Угору глянеш - шапка злiтає. - На дрiб'язок не розмiнюємось. - То, виходить, живi-здоровi? - Ще б пак, - почув Остряниця знайомий голос i не зоглядiвся, як опинився в дужих обiймах Iвана Сулими. - Ану, хлопцi, зачиняйте браму, щоб старшина, бува, не втiк! - весело гукав Сулима до сторожi. - Не випустимо, доки не повiсть отаман усi новини... То, кажеш, брате, свистiти з подиву хочеться? Почекай, почекай, ти ще й не так засвистиш! Отамани розцiлувалися, вiдступивши на крок, розглядали один одного, пiдкручуючи вуса. - Ти нiби аж повищав, Iване? - - Ростемо, брате, ростемо. - Я думаю. Таку фортецю вiдхопити! Iч, сяє, як те сонце. - Та й ти - як той мiсяченько... Отамани засмiялися, поляскуючи один одного по плечах. Остряниця був вищий i худiший за Сулиму, тому й здавався сухим, колючим i нiби аж непривiтним. Все у нього було гострим: великий нiс, пiдборiддя, i погляд великих, чорних очей також був гострим. Та ледь Остряниця посмiхався, як лице його враз м'якшало й привiтнiшало, нiби вигодинювалося пiсля негоди. - Прошу до нашої господоньки. - Нiчого собi господонька, - озирався на всi боки Остряниця. - I все це тепер наше? - А то ж чиє? Йдучи фортечним двором, розмовляли. - Але ж i чисто в тебе, Iване, - дивувався Остряниця. - Як у свiтлицi дбайливої господинi. - Два днi пiсля колишнiх найманцiв смiття вигрiбали, -сказав Сулима, зморщивши носа. - Загидила нiмчура фортецю так, що й ступити нiде було. Гiрше, нiж у конюшнi. Прибрали та чебрецем посипали. Вдихнеш чебрець - i наче в степу себе почуваєш. - Кошовий цiкавиться, як у тебе справи, Иване. - Живемо - сухарi жуємо. - Харчу вам невдовзi пiдвезуть, - запевнив Остряниця. - А що нам далi з лядською фортецею чинити? Чи жити у нiй, чи за димом пустити? - поспитав Сулима. - Як Сiч-мати гадає? - Жити, Iване, жити, -твердо мовив Остряниця. - Заради цього й приїхав до тебе. Кошовий з старшиною ухвалили: фортецi не руйнувати, буде в нiй стояти наша, запорозька, залога. Маю ще одну приємну вiстку, - Остряниця посмiхнувся, його гостре лице враз заприязнилося. - Кошовий дякує тобi й козакам твоїм за лицарство й вiдвагу... А ще кошовий отаман велiв менi передати, що Iван Сулима вiднинi вже не курiнний отаман, а вiйськовий старшина. - Чи ж не високо мене пiднiмає кошовий? - По заслугах. Чин вiйськового старшини - високий чин. До всього ж кошовий настановлює тебе головним отаманом Кодацької фортецi. Прийшли до комендантської хати. Пiд вiкном сидiв Ярема Летючий i стругав палицю. Вгледiвши Остряницю, схопився, але враз стримав себе й статечно привiтався. - О-о, - протягнув удавано здивовано Остряниця, - ти, Яремо, наче гетьман... Ось тiльки вуса якби... Ярема враз почервонiв. - Будуть, будуть вуса. - Сулима непомiтно штовхнув Остряницю пiд бiк. - Фортецю взяли, будуть i вуса. - Що це ти майструєш, Яремо? - закашлявся Остряниця. - Забаг неба, - Сулима пригорнув до себе Ярему. - Чи не так, сину? - Так, батьку. Хочу зробити собi крила й полетiти. - Куди ж це? - запитав Остряниця. - Ще не знаю куди, - зiтхнувши, зiзнався Ярема. - Бо свiт широкий i великий. Полечу, мабуть, на Україну. Одне крило вже готове, ось бiля другого морочуся. - Щасливого тобi польоту! - м'яко мовив Остряниця. -Шкода, що я старий, а то б разом полетiли. - Лiтати нiколи не пiзно, - вiдповiв Ярема. Остряниця уважно на нього глянув. - Правду мовиш, сину. Нiколи не пiзно лiтати, та шкода, що ми iнодi самi собi крила обламуємо. Зайшли до хати. - Сiдай, Якове, до столу, - запрошував Сулима. - Чим тебе, друже, пригостити? - Оковитої у тебе, звичайно, не водиться? - Як у морському походi, - розвiв руками Сулима - Хто вип'є, того за борт. Але для тебе дещо роздобуду. - Чому це для мене? - Бо ти мiй гiсть, тобi випити сам Бог велiв. Сулима поставив на стiл пузату карафку. - Ось дещиця вiд колишнього коменданта лишилася. - Сулима палив один келих. - Я не можу, - вибачливо посмiхнувся. - Зовсiм недавно запирав у льох осавула Кирпу за пиятику. Тому й сам не можу. Коли всiм, то всiм. - Та хоч келишок перехили, - наполягав Якiв. - Нiхто ж не побачить. Р-раз - i вуса витирай! - Перед самим собою совiсно буде. - Тодi будь здоров! - пiдняв Остряниця келих. - П'ю до дна, щоб не було ворогам добра. - Випив, плямкнув. - Тьху! Як цю кислятину панство дудлить? Аж оскома напала. Iнше дiло - оковита. Ми її знаємо, а вона нас ще краще знає, тож i лад у нас... Хоча... налий менi ще одну посудину, для ближчого знайомства. Остряниця спорожнив другий кухоль. - О-о... За другим разом вже нiби й лiпше. За третiм, дивись, ще й приятелями станемо. А ти ж чого сумуєш, Йване? - Павлюк мене непокоїть, - зiтхнув Сулима. - Вiдпустив, а тепер каюсь. Коли б ми не схибили. I розповiв яро Караїмовича, про те, що гетьман веде реєстровцiв. - Тепер вся надiя на Павлюка. Хоч ми й приготувалися до оборони, та все ж - сподiваюсь, що Павлюк перетягне на свiй бiк реєстровцiв. Погомонiли ще трохи, й Остряниця заквапився. - Менi вже час... Кошовий чекає вiстей. Наказував: дiзнайся, що там i як в Сулими, i вiдразу ж назад. - Передай, що пороху й свинцю в нас обмаль. I запаси харчiв, що були у фортецi, вичерпуються. - Порох та свинець вам пiдвезуть, - пообiцяв Якiв. - I харчi теж. Сам валку до вас приведу. Чекай! Сулима провiв Остряницю за браму, обнялися. - Павлюк пiшов, щоб запалити велику пожежу, - сказав Сулима. - Коли раптом що з ним трапиться, я поведу козакiв на Україну. Коли ж i мене стара костомаха здожене, то настане твоя черга, брате. Вони обнялися i розцiлувалися. Бiльше їм не судилося бачитись. Сулима довго стояв того вечора на фортечних мурах. В надвечiр'я пiшов дощ - дрiбний, одноманiтний, нудний. Нiби восени. Небо всипане сiрим попелом. Згодом на заходi сiрий попiл став червонiти, нiби пiд попелом спалахнуло полум'я. Захiд зробився червоним. То сiдало сонце. Але, так i не пробивши сiрого попелу, свiтило зникло. Захiд швидко згас i почорнiв. Густi хмари затягли небо. Сулима стояв на стiнi i думав про Павлюка. "Чи ж проб'ється його сонце крiзь той попiл i громаддя хмар?" Вiрив: мусить пробитись! Роздiл десятий Гетьман реєстрового козацтва Сава Кононович спинився з загоном козакiв пiд слободою Бiлi Млини. Звiдси до Кодацької фортецi було кiлька днiв путi, але обережний гетьман барився, зволiкаючи пiд рiзними приводами, i нiяк не зважувався покинути слободу. Далi, аж до самого Кодака - вiдкритi, пустельнi степи. I вийти у тi степи - значить, безповоротно зважитись на вiйну з запорожцями. А поспiшиш у цьому дiлi - тiльки власну голову втратиш. Безперечно, в нього чимале вiйсько, але чи вистачить його, щоб захопити фортецю? Хоча запорожцiв там, мабуть, сот кiлька, та спробуй їх викурити! Мури неприступнi, на стiнах - гармати. Переб'ють... За такими мурами можна вiдбиватися хоч i рiк. А в реєстрового козацтва настрiй швидко мiняється. I так довелося золотi гори обiцяти, доки зiбрався загiн. Перша ж невдача пiд Кодаком остаточно зiпсує їм настрiй. Любителi легкої наживи не дуже охоче сунуть голову в пащеку смертi . Прощай тодi, гетьманство! Кононович схоплюється й нервово бiгає по намету. "О, тiльки не це!.. Тiльки не гетьманство. Легше голову втратити, анiж гетьманську булаву. А перша ж невдача - i крах! Або Караїмович перехопить булаву, або той ведмiдь Джевага. Та жодний iз старшин не вiдмовиться турнути гетьмана, пiд яким захиталася земля. Кононович хапає булаву, притискує до грудей, вiдчуваючи, як шипи булави вдавлюються йому в тiло. Вiд того дотику трохи легшає на душi. Булава з ним, отож - його... Вiн цiлує її i обережно кладе в скриньку, на оксамитову подушечку. Нi, поки вiн живий, булави нiкому не бачити. Навiть Караїмовичу, а то хитрий лис i пiдступний вовк водночас... Вовк з повадками смаленого i тертого лиса. З ним треба бути насторожi. Хоч вiн зараз i в Кодацi, та не заради Кононовича ризикує своїм життям. Згадавши Кодак, Сава знову захвилювався. Чи ж вдасться їхня задумка? Коли вже й Караїмович посковзнеться, то йому, Кононовичу, лiпше тодi й не потикатися до фортецi. Але ж тисяча злотих! Маєток! Угiддя. Грунти. Лiси. Луки. I все це вiн втратить назавжди. От i крутись. I тут пече, i там боляче. А на фортецi можна добряче нагрiти руки. Що з того, що запорожцi такi ж самi українцi? То ж усе збiглi хлопи, чернь, бидло, котрi засiли за порогами й удають з себе лицарiв. А ляхи хоч i чужi, зате ж пани. Потрешся бiля них, дивись, i сам паном станеш - вельможним i можним. Нi, нi, йому iз запорожцями не по путi, то голодранцi, сiрома. А вiн все ж таки гетьман. I має вже маєток, невдовзi отримає ще один. А там, дивись, i магнатом зробиться, шляхетним i ясновельможним. Нi, нi, запорожцi йому вороги. Але ж як взяти Кодак?.. Два днi стояв Кононович пiд Бiлими Млинами, не вiдважуючись рушити вперед. На третiй день, так нiчого й не придумавши, Сава скликав старшин на раду. Галасували, сперечалися, але нi до чого путнього не дiйшли. Сава зовсiм занепав духом, обiцяний маєток i тисяча злотих випливали з рук. I коли старшини розiйшлися, в наметi гетьмана лишився один Iляшко Караїмович. I Кононович здогадався, що хитрий i пiдступний Караїмович уже щось замислив. Його гетьман недолюблював, як недолюблює простакуватий - хитрого, боягуз - хороброго, нерiшучий - вiдчайдушного, маклакуватий - вертлявого. Караїмович був розумним i хитким, пiдступним i безжальним, вiдважним i кмiтливим. Вiд нього можна всього чекати: допомоги i пiдступу. В душi гетьман заздрив йому. Отож Караїмович запропонував блискучий план, хитрий i простий водночас... Кононович заздрiсно зiтхає. Але ж i тямковитий бiсiв Iляшко. I вiдчайдух. Хто б з старшин зважився на такий ризик? Полiзти в лiгво ворога не в кожного вистачить зваги. Та ще й не таїтися, а прямо казати: так, я - Iляш Караїмович. В зовнiшнiй правдивостi й полягав успiх задумки. Та чи зумiє вiн виманити Павлюка з Кодака? Сулима - то, казано, обережний птах. Стрiляний. А ось Павлюк - запальний. Рвучкий. Досить натякнути, що реєстровцi його чекають, - прибiжить... Коновович, накинувши кунтуш наопашки, вийшов з намету. Вечорiло. Захiд був засипаний сiрим попелом. Та ось спiдсподу жар почав червонiти, нiби там хто розпалював багаття. Сава зрозумiв, що то сiдає сонце. Над вухом у гетьмана тонко занив комар... В таборi комарiв ще бiльше, реєстровцi вiдмахувалися гiллям. Палити багаття Кононович де велiв. Постояв бiля намету, смокчучи люльку, i вже хотiв було повернути назад, як побачив, що до нього бiжить старшина Джевага. I Джевагу гетьман недолюблював. Ведмiдь. Бику роги скрутить, а людинi карка вломить, не задумуючись. Але, на щастя, недалекий. Хитрити, як Караїмович, не здатний. Такi можуть задушити власними руками, але за носа водити не здатнi... З Джевагою трюхикав осавул Бражник. Той самий, котрий ходив з Караїмовичем у фортецю... "Еге, - ураз скис Кононович, - з трьох уцiлiв лише Бражник. Тьху, бiс тобi в ребро, провалилася задумка! Що Караїмович загинув - дiдько його бери. Але що ж тепер з Кодаком чинити?" - Пане гетьманi, - гупаючи ногами (вiн завжди гупає ногами, чорт би його взяв!), пiдходить Джевага й ошкiрює жовтi мiцнi зуби, i його грубезне, не голене i вiд того ще чорнiше лице випромiнює подобу радостi, - ось, - показав волосатою рукою на Бражника, - з Кодака... хе-хе... прибув... "Зiрвалося, - зовсiм занепав духом гетьман, - а цей дурень ще й зуби свої продає..." I байдуже запитав: - Догралися? - Саме так, пане гетьмане, - шкiрив жовтi зуби Джевага. Караїмович веде Павлюка. I просив пана гетьмана бути напохватi... Коли Павлюк з сотнею козакiв дiстався нарештi Бiлих Млинiв, уже вечорiло. Вiд лiсу впала довга тiнь, через усе поле. Дощ вгамувався. Сонце сiло за обрiй. Задзвенiли комарi... - Далi б я не радив iти, - пошепки застерiг Караїмович i оглянувся. - Там, за яром, їхнiй табiр... Павлюк мигцем поглянув на зляканого Караїмовича, похитав головою. - Але ж i набрид ти менi!.. Полохливий, як миша. Хто тебе тiльки старшиною вибрав? - Хто мене краще знає, той i вибрав, - загадково вiдповiв Караїмович, i в його вузьких, по-татарському косих очах спалахнули мстивi iскорки й вiдразу ж згасли, i на очi насунув сiрий попiл. - Реєстровцi стоять табором по той бiк яру, як би чого не вийшло. Почекаємо лiпше ранку. Поспiшиш - тобi ж, - сотнику, й гiрше буде. - Не лякай, бо ляканий! А з тебе переляк швидко витрушу, - дещо хвальковито вiдповiв Павлюк. - Реєстровцi пiдуть за мною. - Дай Боже... - гмикнув Караїмович i вiдвернувся. Павлюк велiв своїм козакам стати табором по сей бiк яру i поки що нiчим не виказувати своєї присутностi. Караїмович наполягав переговори з реєстровцями перенести на ранок. Павлюк затявся на своєму. - Проникну вночi до них у табiр. Доки старшина спатиме, побалакаю з козаками. Завтра, мо' й пiзно буде. Гайда на розвiдку, Караїмовичу. Пiдеш зi мною, тiльки не трусись, як заєць! Удвох вони спустилися вниз i довго йшли яром, доки не вихопились в густий терняк. За кущами мав бути табiр реєстровцiв. Павлюк пройшов уперед, Караїмович трохи вiдстав, раз по раз непомiтно озирався... Зрештою махнув комусь рукою. Почувся виляск... - Хто? - спинився Павлюк i вперше насторожено оглянувся. - Та то я... комара ляснув, - посмiхнувся Караїмович. - Бачу, сотнику, i в тебе вже тремтять жижки? - Ну, це ти дарма! - Павлюк аж розiзлився. - Щоб я, Павлюк, та боявся? Ти ще мене не знаєш! Ходiмо!.. Павлюк ступив до куща, розсунув гiлля... Табiр реєстровцiв i справдi був потойбiч... Одначе в таборi було тихо, нi гомону, нi багаття. Це насторожило Павлюка... - Слухай, Караїмовичу, - не повертаючи голови, тихо мовив вiн. - Чому це козаки принишкли? Кого чекають? -Тебе чекають, сотнику, - пролунав позаду голос Караїмовича, i Павлюк вловив у його голосi злорадну, втiху... Зробив рух, щоб повернутися, але тiєї ж митi удар по головi збив його з нiг... Перед очима попливли жовтi плями, i Павлюк полетiв у жовте море. Не бачив i не чув, як з-за кущiв вибiгли козаки Кононовича, скрутили йому руки й бiгцем кудись понесли... Павлюк очуняв лише вранцi, перед очима все ще клекотiла й пiнилась жовта круговерть, нудило, голова гула, наче на шмаття розламувалась... "Здорово ж вони мене вчора... - скреготнувши зубами, подумав вiн. - Як же це я вскочив у пастку?" Заляпотiв дощ... Ширше розплющив очi i здогадався, що на нього лили воду. Пiдняв голову й крiзь мутну пелену побачив Караїмовича. Був той уже в старшинському вбраннi, поголений, свiжий, сяючий. - А, сотник! - весело крикнув Караїмович, як тiльки Павлюк розплющив очi. - Прокинувся? Як спалося? Вибачайте, пане сотнику, але довелося вас трохи стукнути по голiвцi. - Боїтеся, коли зв'язали? - ворухнув Павлюк зв'язаними руками. - На всяк випадок, - весело вiдповiв Караїмович i крикнув до козакiв: - Досить лити воду! Поставте пана сотника на рiвнi ноги. - Дякую за турботи, - виплюнув Павлюк кров. - Сам зведуся. Вiдштовхнувши лiктем козака, Павлюк, балансуючи зв'язаними руками, важко звiвся на ноги. - Умiєш iз засiдки по головi гуркнути! - I по головi обамбурити навченi, - з погордою вiдповiв Караїмович. - Чи не подобається? Мо' не так зустрiли, пане сотнику? Земля хиталася пiд Павлюком, вiн мiцнiше вперся ногами i встояв. Жовта вирва перед очима почала затухати, але голова розболiлась ще дужче. Потилицi не вiдучував, наче задерев'янiла... - До тями нiяк не прийдеш? - донiсся до нього глузливий голос. - Звикай, козаче, на тiм свiтi отаманом станеш. Павлюк з нiг до голови оглянув Караїмовича. Нiби вперше його бачив. Той стояв перед ним сяючий, свiжий. Колупався в зубах. Всмак поїв, виспався. На ньому голубий жупан, шапка оторочена соболем, при боцi - шабля. Певно, коштовна, рукiв'я в позолоту вбране. Чорне довгасте обличчя старшини, ледь подзьобане вiспою, так i випромiнює сите задоволення. У вузьких косих очах - хижа втiха... Втiха ловця, що спопав-таки звiра, на якого так довго полював. Павлюк вiдвернувся... - Не подобається моя пика? - весело поспитав Караїмович. -Ха-ха! Вiн ще мене смiливостi навчав. Хизувався передi мною своїм таланом, а сам, як миша, в пастку вскочив. Павлюк прикусив губу... Що правда, то правда. Вскочив. Справдi, як мишу, його заманили досвiдченiшi хижаки. I треба ж було так довiритись... Недарма Сулима вiдчував тривогу, все доскiпувався, хто такий Караїмович. Ще й застерiгав, що вiн не той, за кого себе видає. Ех... Дав маху. Та що тепер. Коли вскочив у халепу, тодi стає ясно, де оступився. - Слухай, панський прихвосню, де мої козаки? - Хто був дурнiший з твоєї сотнi, то зараз на тiм свiтi у райськi врата кулаком тарабанить, хто здався, того пов'язано i в Черкаси погнано. Там розберуться, - безневинно посмiхався Караїмович. Безвiльно впала Павлюкова голова на груди, але вiн тої ж митi спохватився й пiдняв її гордо, аби ворог не втiшався з перемоги. - З яким би задоволенням переломив тобi хребта! - безсило скреготнув зубами Павлюк. - У мене теж таке бажання, - ошкiрився Караїмович. -Задумки в нас однаковiсiнькi, як бачиш. Тiльки ти спiзнився з своїм бажанням. - Вбити ворога нiколи не пiзно. - Але ти програв. - Але це ще не все! - Нi, сотнику, це вже все. - Я вiрю у свою вдачу! - сказав Павлюк. - I я вiрю в свою! - в тон йому вiдповiв Караїмович. - Сподiваюся, що ми бiльше не будемо зустрiчатися. Принаймнi на цьому свiтi. - Рано ж ти мене хорониш, запроданцю! - Аби не пiзно. - Ти сильний i хитрий ворог, - по хвилi мовив Павлюк. - Ти мене перехитрив. Я хитрувати не вмiю, в цьому моя бiда. Але дякую за науку. Сподiваюсь, що колись вiддячу тобi сторицею! - Нема за що дякувати, сотнику! Та й пiзно вже. Ти навiть вдарити мене не зможеш. - Вдарити, може, й нi, але плюнути... - Павлюк виплюнув згусток кровi в лице Караїмовичу: - Одержуй, панський прихвосню! Караїмович вiдскочив, витер лице i, вихопивши з пiхов шаблю, кинувся на Павлюка... Павлюк випростався