тому особливого значення. Козаки-бекетники, напевне, в роз'їздi: пантрують шляхи вiд одного бекету до iншого. - Гей, козаче, заснув? - крикнув, хвацько пiдлетiвши до вежi. - Ай-ай, а ще на чатах!.. Той не вiдповiв, навiть пози не змiнив, все спирався на бильце, дивлячись вдалину. - Заснув, бiсiв сину!.. - вилаявся Гуня, зiстрибуючи з коня. I тут вiн побачив, що з вежi щось капає... Краплi були рожевi. Якусь мить сторопiло на них дивився, i у вiчу йому почало червонiти. Звiв голову, у спинi козака стирчала стрiла... Одним духом злетiв на вежу по хисткiй драбинi. Вартовий був мертвий. Але кров згускнути ще не встигла. Стрiла татарська. Виходить, татарва щойно орудувала. А коли татарська орда йде на Сiч, то перш за все намагається непомiтно знищити бекетну залогу в степах навколо сiчового гнiзда... Гуня схопив обiруч мертвого козака, знiс його на землю й поклав бiля хатини, знову загупотiв драбиною на помiст. Кiнь його стояв бiля вежi й повiльно повертав за ним голову. Нараз вiдчув тривогу, високо пiдняв голову, ловлячи чутливими нiздрями степовий вiтер... Тривожно заiржав. - Зараз, коню вороненький, зараз... - квапно озвався Гуня. Розворушив солому на помостi, дiстав губку, кремiнь та кресало i з першого удару викресав iскру. Роздмухав губку i сунув її в солому. Став навпочiпки, роздмухуючи вогонь. Тоненький сизий димок зав'юнився над вежею, потiм з соломи хутко вигулькнув червоний язичок i затремтiв, мов гадюче жало. Дмитро постояв, дивлячись, як охоплюється полум'ям солома, загуркотiв драбиною вниз, нагрiб бiля вежi смiття, зеленi нарвав (для густого диму), знову злетiв на вежу, кинув той оберемок у вогонь. - Горить! - i прямо з вежi стрибнув у сiдло. Кiнь з мiсця взяв клусом, але, трохи вiд'їхавши, Гуня спинив коня. Аби не ризикувати, вирiшив зачекати, доки розгориться багаття. Вогонь уже гоготiв на помостi, густий дим клубами пiшов у небо. - Горить, дорогенька, горить... - аж тремтiв вiд збудження Дмитро. - Гори, рiдненька, гори, дорогенька!.. Чорта з два татарва непомiтно пiдiйде до Сiчi! Вогонь швидше добiжить до Базавлука й пiднiме товариство на ноги... Гори, рiдненька, гори дорогенька! Ось на далекому кряжi, що синiв ген на видноколi, спалахнула маленька цяточка. Гуня стрепенувся. Цяточка блиснула на синьому кряжi, замиготiла, й перегодя на кряжi шугнув угору бiлий дим, яскраво затанцювало полум'я... - Єсть! - зрадiло вигукнув Гуня. - Мiй сигнал побачили, горить сусiдня вежа! Ура-а-а!.. Огрiв коня канчуком i помчав на дорогу. Тепер можна бути спокiйним. Через мить по кряжах i могилах запалахкотять сторожовi бекети, i останньою спалахне вежа бiля самiсiнької Сiчi. Спалахне, як товариство сiдлатиме бойових коней. - Га-га-га! - кричав Гуня, женучи коня. - Гори, дорогенька, гори, рiдненька!.. Бiснуйтеся, яничари, лiктi свої гризiть. Зустрiнуть вас кулi гарячi та шабельки блискучi. Го-го!.. Дорога знову побiгла вниз, i в балцi Гуня побачив колесо. Звичайнiсiньке колесо вiд воза. Воно лежало посеред дороги i, певно, довго крутилося на мiсцi й пiдстрибувало, доки не затихло, впершись у пiсок втулкою. Хлопець якусь мить дивився на нього, i йому нараз пригадався той далекий вибух... - Лети, коню! - Гуня вихопився з балки. Край дороги побачив голоблю. Кiнець був осмалений вогнем, якась невидима сила закинула її сюди вслiд за колесом. А в придорожнiй пилюцi валялася голова. Вона витрiщилась на хлопця одним оком, вузьким, косим, друге було прискалене. Голова жовта, з випнутими вилицями, горбоноса, з рiденькими вусами й ще рiдшою бородою. Кiнь захрипiв, косячи оком на голову. - На одного яничара поменшало! - сказав Гуня й подався далi. Згодом побачив чорне вирвище, а навколо валялися розкиданi колеса, передки возiв, волячi голови. Над побоїщем каркало гайвороння, клювало там щось i лiниво знiмалося на крило. Всюди шмаття людських тiл. По довгих засалених халатах на трупах, по брудних баранячих кожухах Гуня здогадався, що татар тут полягло чимало. А ондечки й запорожець лежить в червоних шароварах... Гуня скочив з коня й пiдiйшов до краю вирви. - Ей... Вiдгукнiться! Є хто живий? Тихо. Гуня обiйшов вирву, прикинув: вибух розтерзав щонайменше возiв зо три-чотири. Потрощених колiс чимало, полудрабкiв... I всюди татарва... А он ще один запорожець лежить, половина сорочки на ньому бiла, решта - червона... За ним передок воза ще димить, далi якесь лахмiття тлiє. А ось шматина з мiшка, власне гузир. Пiдняв його, в гузирi застряло кiлька пшонин... Гуня то пiдбирав речi, то знову їх кидав. Побачив ще одного запорожця. Вiн тримав у руках голоблю, а побiля нього покотом лежали татари з потрощеними головами. - Намолотив же ти, брате, - сказав Гуня, спинившись бiля велетня. Упiзнав сiчового богатиря Максима Вернигору. Ну й силач же був! Нiхто його на Сiчi не мiг побороти. Позад Вернигори уткнувся в землю задок воза, з розiрваного мiшка ще тихо дзюрило просо... Наче вода текла... Тепер Гуня все збагнув, i вiн тяжко зiтхнув. Стояв посеред побоїща, звiсивши голову, й крутив чорний вус... Зненацька заiржав кiнь. Хлопець рвучко пiдвiв голову. Кiнь грiб копитом землю. - Ти чого, вороний? - пiдiйшов до нього. - Почув що? Кiнь з шумом втягував у нiздрi повiтря, потiм подивився на свого господаря, наче хотiв щось йому повiдати (навiть товстими вiдвислими губами заворушив), i тиха пiшов у придорожню тирсу. Гуня витяг пiстоль й подався за ним. Згодом кiнь вдруге заiржав. Хлопець оглянувся, водячи пiстолем, зрештою перевiв погляд на землю. I вгледiв Якова Остряницю. Отаман лежав ниць у тирсi, пiдiгнувши пiд себе ноги. - Батьку!.. - Козак упав на колiна, перевернув його. Вуса були в кровi, в зубах затискував стеблини тирси. - Батьку! -крикнув Гуня й затермосив отамана. -Ти живий, батьку? Остряниця тихо застогнав... - Живий! - вигукнув Дмитро. - Чуєш, мiй коню вороненький, батько Остряниця живий! Це його сюди вибухом вiдкинуло... Гуня вiдв'язав у себе на поясi шкiряну флягу, зубами витягнув затичку, потiм ножем розвiв Остряницi зуби й улив йому в рот води... Вода забулькала в горлi, отаман судорожно ковтнув раз, другий i розплющив помутнiлi очi. Якусь мить безтямно дивився на козака, але, певно, не впiзнавав його... - Це я, батьку... Дмитро Гуня... Пiдсунув руки пiд Остряницю, встав i винiс його з тирси на край дороги. Обережно поклав на морiжку, знову влив йому в рот води. Вороний теж вийшов з тирси. Гуня тим часом розiрвав на собi сорочку, перев'язав закривавленi отамановi груди. Остряниця важко, з хрипом дихав, у грудях його свистiло, булькало, губи бралися кривавою пiною... Але погляд прояснився, блiда пелена зiйшла з очей... - Дмитре... - Остряниця рвонувся, щоб устати, заскрипiв зубами i впав навзнак. - Лежи, батьку, лежи, - схилився над ним Гуня. - Дмитре... Татари... Негайно мчи на Сiч, - хрипiв отаман. -Ти чуєш мене? Скачи на Сiч, скажи... Татари... Але нi... Поверни до ближнього бекету, пiдпали вежу... - Уже, батьку, уже побiг вогонь до Сiчi! - Ху... Це вже краще. - Остряниця на хвильку вмовк, збираючись на силi. - Спасибi тобi, Дмитре. Тепер i помирати можна. - Отакої! - вигукнув хлопець. - Тепер тiльки жити. Татари на Сiч посунули, а реєстровцi в облозi Кодак тримають. Кожний козак зараз дорогий. Я оце на Сiч мчав за помiччю. - Он як... - Остряниця вiдкинув голову. - То реєстровцi обложили фортецю? А татари на Сiч... Чи змовились? - Могло бути, батьку, - сказав Гуня. - Караван я вiв до Кодака, - зiперся на лiкоть Остряниця, i його гостре видовжене лице зробилося ще гострiшим. - Як i обiцяв Сулимi. Спорядили ми п'ять возiв. По двi пари волiв запрягли i вирушили. Один вiз був з порохом, а решта з харчем. Зi мною було десяток козакiв. Думали, без пригод до Кодака дiстанемося. Остряниця захрипiв, з рота пiшла кров. Гуня поспiхом влив йому в рот води. - Спасибi... Ось так ми i їхали. Воли ремигають, вози скриплять. Далеко їх чути... А в степах вже татарва шастала Вистежили нас i зненацька з тирси вискочили. З обох бокiв дороги. Було їх сот зо двi. Але все ж ми встигли схопитися за рушницi. А Максим Вернигора, той голоблю з воза висмикнув i давай молотити татарськi голови... Вбили його стрiлою в потилицю. Так з голоблею i впав. Нас вони прямо засипали стрiлами. Бачу - непереливки. I сили нерiвнi, i козаки вже мало не всi полягли. Я в живих лишився, Савка Бiлий та ще Грицько Курай стогнав на возi... Висипали татари з тирси i подалися потрошити вози. У переднiх мажах пшоно було, тараня та сухарi... Лежу я, голову на свою гакiвницю поклав, наче вбитий. А палець у мене на гачку. Раз, гадаю, встигну вистрiлити... I тут я згадав, що п'ятий вiз iз порохом. Ось куди я пошлю свою останню кулю. Лежу, чекаю, доки татарви бiльше бiля возiв назбирається, а тодi пiдняв голову, на вiз нацiлився i гачок натис... - Бабахнуло ж!.. - вигукнув Гуня. - Я аж бiля Гострої Могили почув... Земля задрижала... Остряниця заплющив очi i довго так лежав, важко, зi свистом дихаючи. По хвилi озвався кволим голосом: - Бабахнуло, кажеш? А я не чув... Коли вистрiлив, то полум'я над возом побачив... Не полум'я, а цiлий буран вогню. Та ще побачив, як татари, мов те груддя, вгору летiли. I сам вiдчув, що лечу... Ще й думка майнула: Ярема крила майструє, щоб лiтати, а я, бач, без крил лечу... Бiльше нiчого не пам'ятаю... Остряниця вмовк i нiби поринув у дрiмоту, та нараз тихо покликав: - Дмитре, ти їдь, куди тобi велено. Зараз усюди бої йдуть, то кожний козак дорогий. А я полежу тут. Подрiмаю, послухаю, як степ шумить, та й навiчно засну. - Е-е, нi! - рiшуче запротестував Гуня. - Казала бiла, що не буде дiла. Я тебе, батьку, тут не лишу. Ще рано тобi в землю лягати. Ще ми з гобою походом на Вкраїну пiдемо панiв-ляхiв лушперити. Тут неподалiк у верхiв'ї Нижньої Терси зимiвник Хвеська Солодкого, ось до нього я тебе й вiдвезу. Гуня свиснув, кiнь, котрий пасся на морiжку, пiдiйшов до нього. - Лягай, конику, лягай! - поплескував його хлопець по спинi. Кiнь опустився спершу на переднi ноги, потiм на заднi. Козак обережно поклав отамана на луку сiдла, кiнь устав так обережно, що Остряниця навiть не хитнувся. Гуня скочив у сiдло, в одну руку взяв повiддя, другою притримував Остряницю, i круто повернув у глиб степу, де ген-ген бовванiла Ведмежа могила. Касян Коляда - старезний, або, як сам вiн казав, "давнезний запорозький дiд", був таки й справдi дiдом, бо мав за плечима сотню з гаком лiт, а як точнiше, то сто дванадцять, сидiв на призьбi Хвеськової хати, чистив гакiвницю i незлобиво бурчав собi у сивi-сивi, як молоком облитi, пухнастi вуса: - Бiс тобi в ребро, Хвеську, як ти отак ясну зброю позанехаював! Куди ж вона годиться, щоб до такого глуму гакiвницю довести? Поначiпляв їх на стiнах у свiтлицi, дивiться, мовляв, люде добрi, i я козак. А зброю вже iржа взяла. Тьху, прости Господи! Хiба ж воно годиться ясну зброю занехаювати! Так бурчав Коляда, коли за хвiрткою зненацька пролунало: - Пугу! Пугу!.. - Еге! - схопився дiд i враз помолодiв. - Козацьким духом запахло! Пугу! Пугу! - Козак з Лугу! - почулося по той бiк дубової хвiртки. Незважаючи на свiй вiк, шпарко побiг до хвiртки, вiдчинив її. - Ба! Дмитро Гуня! - весело загомонiв дiд. - Еге, ти товариша свого привiз. Хутчiше занось його. Еге, та це ж Яцько Остряниця. Знiмай пошвидше з коня, чи ж хоч дух в отамановi ще б'ється? - Б'ється, - вiдповiв Гуня i, зiстрибнувши з коня, обережно зняв Остряницю й занiс його до свiтлицi. - Горить увесь. - Коли живий, то вiдволодаємо, - пообiцяв дiд. - Козаки як кiшки - живучi. А Яцько жилавий та мiцний - з того свiту вигребеться. Ти, Дмитре, посидь бiля отамана, а я невзабарi води на кабицi нагрiю, зiлля зготую, та й заходимося. Прудкий дiд, метушливий. Гуня й люльки не встиг викурити, як Касян уже й води на кабицi закип'ятив, i вiдвар зiлля зробив, i бiлу сорочку на перев'язки порвав. Старий щось торохтiв, а його маленькi, сухi й зморшкуватi руки невтомно миготiли, промивали рана, перев'язували, i вiд дотику тих рук поранений поволi засинав. - Хай поспить, а коли прокинеться, тодi вже я бiля нього як слiд заходжуся, - сказав Касян, сiдаючи на лаву. - А ти ж чого це, козаче, зажурився? - Як же, батьку, не журитися: куди не повернешся, всюди горить. Там пече, там боляче. То я й гасаю з вогню та в полум'я. Кодак реєстровцi приступом беруть, орда на Сiч розiгналася... - Еге-ге... Отакi, брате, непереливки. Та ти носа не вiшай, в путь-дорогу збирайся, а за отамана не турбуйся. На ноги поставлю. Та постривай, дiло дiлом, а поїсти не завадить. Треба ж бо й зубам роботу дати. Касян метнувся в хижку, принiс сушеного м'яса, миску соломахи, двi ложки поклав i, хитро посмiхаючись, шкалик дiстав. - За здоров'я отамана вип'ємо, - гомонiв, розливаючи калганiвку. - Ця хмiльна штука вiд господаря лишилася. А тепер ми тут господарi. Коли випили, Касян, куштуючи соломаху, розказував: - Дак ото, козаче, як iз Хвеськом оте лихо лучилося i повернувся вiн з Кодака без очей, то дуже горював та побивався. А перегодя попросив молодикiв, щоб його на Сiч вiдвезли. I передав свiй зимiвник вiйську Запорозькому у вiчне володiння. Ще й розпорядився, щоб хлопцi його та Сiчi козакували й бiльше не наймитували. Шаблi їм дав i по коню подарував... Ось так-то чоловiк, ослiпши, прозрiв. Розквитавсь вiн з своїм господарством, взяв лiру, а в нього колись старий лiрник помер, то лiра лишилася, i з хлопцем-поводирем поцуганився собi. - Куди? - А хто його знає. У свiт бiлий, мабуть, подався. - Он воно як, - задумливо мовив Гуня. - Буває. - згодився Касян. - А мене й вiдрядили сюди з Сiчi пантрувати зимiвник. Я й пантрую. - Спасибi вам, батьку, - звiвся Гуня. - Лiкуйте отамана, а я подамся на Сiч. Коли татар небагато посунуло до Базавлука, мо' кошовий видiлить який загiн сулимiвцям на помiч. Виїхав Гуня за хвiртку й спинився. - Ординцi, - тiльки й мовив. - Сюди їдуть клятi кримчаки. - Ногайцi, - роздивився старий, - татари посунули на Сiч, а ногайцi гайнули зимiвники грабувати. Гуня засукав рукава. - Несiть, батьку, рушницi, як є, та будемо некликаних гостей зустрiчати. Я стрiлятиму, а ви кулями гакiвницi набивайте. Зимiвник добряче вкрiплений, сплоха не вiзьмуть! - Еге-ге! - заторохтiв Касян. - Ох i пострiляємо ж ми зараз! Хтось iз нас, ми або ногайцi, а будуть на тiм свiтi! Роздiл чотирнадцятий Коли Караїмович (вкотре!) пiдняв реєстровцiв на приступ i тi з гиком i свистом понеслися на фортецю, Джевага таки зважився. Майже всi запорожцi були на вежах, стояли лицем до ворога. I Джевага заворушився у них за спинами. П'ятдесят його головорiзiв непомiтно спустилися в двiр, запорожцi, зайнятi боєм, того не помiтили... Старшим бiля брами був Йосип Свистун, маленький вертлявий козак, котрий любив i вмiв гарно свистiти. Що б не робив, все ото посвистував собi пiд нiс. Так його й прозвали Свистуном. Сторожа брами складалась з десяти козакiв, в обов'язки яких входило вiдчиняти браму й опускати мiст. Того трагiчного дня Йосип сидiв з своїм маленьким загоном i люто свистiв. - Тьху ти! - зрештою сплюнув Йосип. - Скiльки не свисти, а толку мало. Ех, доля моя нещасливая! Люди ж он на мурах б'ються, а ти сиди та дрiмай пiд брамою! Йому кортiло пiднятися на мури, подивитися, як там iде бiй, пострiляти з самопала, а натомiсть нудьгуй пiд брамою та свисти знiчев'я. Хiба ж це дiло справжнього козака! Йосип злився, що його лишили бiля брами. - Та сюди варт було безногого садовити, а не такого молодця, як я, - бурчав Йосип сам до себе. - От i свистиш, як байбак. Свистiв вiн i тодi, коли побачив, що до ворiт прямує гурт тих дядькiв-утiкачiв, котрi нещодавно пристали до фортецi. Вiв їх осавул Кирпа, з ним був Щербина. Дядьки нiби поспiшали, Щербина раз по раз озирався... "I куди це їх дiдько несе?" - лiниво подумав Йосип i крикнув: - Ей, чи ви не до реєстровцiв у гостi зiбралися? - Йосипе, -сказав, пiдходячи, Кирпа. Був вiн чомусь блiдим, i руки його та губи тремтiли. - Ось цi дядьки, котрi до пуття ще й стрiляти не тямлять, будуть свистiти замiсть тебе бiля брами, а ти забирай своїх i бiгцем на мури! - Це ти, осавуле, так придумав? - здивовано свиснув Йосип. - Хоча мене й тягне на мури, та без Сулими я брами не покину. - Так велiв Сулима! - невiдь-чому перейшов на крик Кирпа, i голос його зiрвався. - I не патякай, коли тобi велить старшина! Ану хутчiше ворушися, нiчого висиджуватися в затишку! Йосип звiвся i глянув на дядькiв. Вони видались йому настороженими, пiдозрiлими А їхнiй ватаг, той здоровань з волосатими руками, дивився на нього так, що в Йосипа тенькнуло серце. - Нi, нi, - забурмотiв Йосип, вiдчувши неладне. - Я так брами не покину, хай прийде сам отаман. Йосип ще встиг побачити, що той здоровило з волосатими руками, недобре посмiхаючись, заходить йому за спину. Йосип схопився за пiстоль, та блискавичний удар в спину звалив його з нiг. Падаючи, Йосип помiтив, як п'ятдесят дядькiв, блиснувши ножами, накинулись на сторожу, котра все ще дрiмала пiд брамою... Йосип хотiв було свиснути з подиву, та нараз йому майнула думка: "Ех, просвистiв я своє життя", - i вiн провалився у чорну яму. Сулиму мовби хто жигалом у спину штрикнув. Рвучко оглянувся, й у першу мить забракло слiв... Фортечна брама була настiж вiдчинена, а пiдйомний мiст повiльно опускався на рiв. Реєстровська кiннота двома хвилями неслася на фортецю i вже, безперечно, завважила, що брама вiдчинена .. - Товариство! - закричав Сулема щосили. - Зрадники вiдчинили браму! За мною! I, ризикуючи скрутити собi в'язи, перестрибуючи через чотири-п'ять схiдцiв, понiсся вниз. Билася думка: лише б встигнути зачинити браму, доки ворог не вскочив у фортецю, бо тодi все... Їх тисячi. Страшне слово "зрада!" вже знялося над фортецею i затрiпотiло чорними крилами... За Сулимою неслися козаки, стрибали з схiдцiв прямо в двiр i кожен думав лише б встигнути! Сулима побачив, що бiля брами заметушилася купка Дхеваги, залягла... Гримнули пострiли, бiля нього впало двоє запорожцiв, а самого його а силою вдарило у плече. Садонуло так, що аж розвернуло на бiгу, та вiн витримав той удар, не впав. Стиснувши зуби, рвонувся вперед А реєстровська кiннота вже ось-ось, витяглась довгою вервечкою, аби не стовпитися в брамi, аби легше було увiрватися у фортецю. - Запорожцi! Швидше! - закричав Сулима. - Рубайте зрадникiв, зачиняйте браму! Тi, що залягли бiля брами, вдруге стрельнули. Сулима летiв до брами, а здавалось йому, що летить у вiчнiсть Що фортечна брама десь далеко-далеко... А його бiгу нi кiнця немає, нi краю... I вiдчув, що вже не встигне. Пiдйомним мостом гупотять копита... А вiн а козаками ще й до брами не добiг... Мигнула думка: "Невже все?.." Тої ж митi гарячий кiнь збив його своїми грудьми з нiг. У фортецi раптом стало тiсно-тiсно вiд гарячих, змилених коней... Але Сулима не загубився пiд копитами ворожої кiнноти, бо за ним пильно стежили. Ледве вiн упав, збитий конем, як на нього вiдразу ж навалилася цiле юрмисько й заходилося квапно викручувати руки. Сулима ще знайшов у собi сiли струсити а себе нападникiв i навiть кiлькох прикiнчити, але вдруге на ньому повисло ще бiльше юрмище... Ярема з Гнатом Кодаком кинулись на помiч отамановi, врубалися трохи не в саму бучу i впали... Спершу Ярема, за ним - Гнат. Реєстровська шабля розсiкла йому плече аж до грудей. Падаючи, Гнат лише встиг подумати: "Назвали мене Кодаком" в Кодаку навiчно й лишусь. Батько Сулима колись мене тут порятував, а я його не спромiгся... Христинко, зустрiчай, до тебе лечу..." I болюча пiтьма огорнула його навiки. - Зра-а-ада-а-а!!! Це слово чорним коршуном шугало над фортецею, i запорожцi, зцiпивши зуби, не здригнувшись, не позадкувавши, вступили у нерiвний бiй. У фортецi вже тiсно вiд ворожої кiнноти, а копита все гупотять i гупотять по мосту... Мовчки i люто рубалися запорожцi. Нiхто не сподiвався на рятунок, лише одна думка об'єднувала всiх: якомога дорожче вiддати власне життя. У фортецю ухлюпувались все новi й новi хвилi реєстровцiв, знавiснiлi конi тiснили порiдiлi ряди захисникiв пiд мури, де вони й знаходили свiй кiнець. Запорожцi не вiдступили, та, власне, i вiдступати не було куди. Гинули один за одним, дорого продаючи своє життя. Довше бiй клекотiв на мурах. Там вiдбивався Савран з козаками. Реєстровцi, мов мурашва, посунули на мури, i савранiвцi ледве встигали спихати їх вниз, кидали їм на голови камiння, рубали їх шаблями, били по них iз самопалiв i самi ж падали з гарячими кулями в грудях... Тяжко пораненi запорожцi, аби не датися ворогам в руки, знаходили в собi сили пiдповзти до краю мурiв... Падали вниз на гостре камiння... Подвiр'я фортецi вже було в руках реєстровцiв, все менше й менше лишалося запорожцiв на мурах... Савран зрубав останню ворожу голову в своєму життi, як гаряча куля впилась йому в груди... Захитався, почорнiло йому у вiчу, вислизнула шабля з рук... I стало враз тихо-тихо... - Вiдкозакувався... - сказав собi Охрiм Савран. - Все... Коли кого зобiдив у життi, вибачайте, люди добрi. Зiбравши останнi сили, пiдняв свою шаблю. - Не хочу, щоб моя рiдна сестра, шабелька кривобока, в руки ворiженькiв потрапляла... Так, притискуючи шаблю до грудей, i полетiв Охрiм Савран iз високих мурiв... ...Закувала Сулимi зозуля та й сива... Вiн стояв у молодому вербовому гаї в бiлiй як снiг сорочцi, поголений, свiжий, гарний i дужий. Стояв i слухав, як у вербняку кує-спiває сива зозуля. - Зозуле, зозуле, сиза кукувальнице! Це я, Сулима Iван, скажи, сиза, скiльки лiт менi ще лiтувати, скiльки ряст ще веснами топтати? Вмовкла зозуля... Сторожко прислухається Сулима, i задумлива, сумна посмiшка блукає по його обвiтреному, смаглявому лицю. - Ку-ку... Ку-ку... - несмiле озвалась зозуля. - Раз... два... - прошепотiв Iван. - Раз... два... - прошепотiв за ним Ярема. Зозуля мовчала. - Негусто, - зiтхнув Сулима. - Оце й усе? - вкрай був спантеличений Ярема. - Ах ти ж погана пташко! Хiба тобi лiньки лiта дарувати? Ось я ж тобi кулю подарую! - Не дурiй, хлопче, - смiявся Сулима. - Коли вб'єш зозулю, хто ж тодi птаству ирiй вiдчинятиме й зачинятиме? I повiдав Яремi, що зозуля - то не просто собi пташина, а ключниця ирiю-вирiю, далекого-предалекого теплого краю за морями-океанами, куди на зиму злiтаються всi пташки. Вона першою прилiтає iз срiбним ключиком у дзьобi й вiдчиняє вирiй... Запрошує птаство в той теплий та щасливий край. А весною вона найпiзнiше вилiтає, треба ж бо за пташками ирiй-вирiй до осенi зачинити... То було минулої весни. А нинi зозуля знову закувала, голосно, щедро: ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку... - Пiзно вже, сиза кукувальнице, ой, запiзно... - I крiзь вiття зеленого гаю все чiткiше й чiткiше проступають обриси фортецi, а в зозулине "ку-ку" все гучнiше й гучнiше вривається радiсний крик ворогiв... - Щезає видиво, гай, сонце, весна, зозуля... Сулима бачить себе посеред фортецi в оточеннi ворогiв, що регочуть, кричать, свистять i вистрибують перед ним... Руки йому вивернутi й стягненi назад вiрьовками, на ногах - кайдани. Зводить голову, i погляд його надибує Караїмовича. Сидить той на конi, руки в боки, й дивиться згори вниз на Сулиму, i крива усмiшка рiзника судомить його гостре кiстляве лице з косими очима. Сулима пробiгає очима по реєстровцях... Свої ж... Українцi... А вороги. Гiрше. Раби, прислужники панiв. Коли б не вони, не свої, нiколи б пани не повернули назад фортецi. Свої ж i задушили волю... Свої? - О нi... - каже Сулима. - Не свої. Вороги!.. Караїмович зiстрибує з коня, заходить з того боку, куди дивиться Сулима, аби перед його очима похизуватися собою, натiшитися перемогою на очах у закайданеного отамана. Їхнi погляди схрещуються... Сулима випльовує чорний згусток кровi в лице вороговi. Караїмович вiдскочив, втерся рукавом. - Хочеш смертi? - хрипло закричав вiн - Не вийде! Не буде тобi легкої смертi Ти дорогий. Ти на вагу золота. Ми тебе в кайданах у Варшаву. На майдан! Там уже бiля тебе кат попрацює! - Я знаю, що я на вагу злота, - спокiйно каже Сулима. - Але на яку вагу тягнеш ти, Караїмовичу? На вагу собачого лайна? Караїмович iз чорного робиться жовтим. Чути регiт, i Сулима враз стрепенувся, вчувши той регiт. Повертає голову. Пiд мурами регочуть запорожцi. їх небагато, два чи три десятки. Всi вони пораненi i стоять тiльки тому, що обпираються на стiну, пiдтримують один одного. I регочуть... - Стинайте їм голови! - кричить Караїмович осатанiло. - Рубайте реготунiв. На очах у Сулими рубайте! Не здригнулися козаки. Один по одному самi виходять до своїх катiв. Кожний неквапливо хреститься, проказує статечно Сулимi: "Прощай, Iване-отамане. Коли що не так, вибачай!" - i пiдставляє голову лiд удар шаблi... - Прощай, брате-товаришу мiй, - вiдповiдає Сулима - Спасибi тобi за службу лицарську! Та ось у коло випихають якесь перелякане опудало, i воно пручаєтся, верещить i навiть кусається. Сулима бачить перед собою Кирпу. - Це помилка! - несамовито верещить позеленiлий Кирпа. - Ой, ой! Що ж ви чините, це помилка... Пане старшино, - кидається вiн до Караїмовича й падає на колiна. - За що ж мене, пане дорогенький? Я ж ваш поплiчник... Пособляв вам... Я допомiг сторожу бiля брами рiзати... Старшина дивиться на Джевагу, той зневажливо кривить рота. - I цього! - махає рукою Караїмович. - А-а-а... - в корчах б'ється Кирпа. - Ви ж обiцяли... Тисячу злотих менi... I маєток... Маєток i тисячу злотих!.. - На тiм свiтi маєтки проситимеш, - спльовує Джевага. - А на дiм стерва й без тебе вистачить! Блиснула шабля... - Собацi собача й смерть! - каже Сулима й вiдвертається, бо вже тягнуть Савку Щербину, вiн пручається й волає... Галасує про маєтки та злото... - Злото i нам згодиться. - Караїмович дає знак, i Савчина голова летить на землю... Раптом чути сполошений крик: - Оно!.. Iще один... Ожив... Дибуляє сюди... Ха-хаI Вороги розступаються, i Сулима бачить Ярему. Його джура, залитий кров'ю, гордо випроставши голову, сам iде на мiсце страти. Реєстровцi вмовкають, витрiщують очi... Хiба ж то козак?? Пiдлiток. Пiдпарубчак, ще й босогубий... Пушок он пiд носом. А бач, як смiло простує на загибель! Ярема пiдходить i зупиняється па мiстi страти. Сулима спригло ловить його погляд. Ось їхнi погляди зустрiлися, якусь мить вони радiсно дивляться один на одного. - Здрастуй, сину, - тихо каже Сулима. - Здрастуй, батьку, - заусмiхався Ярема. - Не будемо прощатися. - Не будемо, сину. - Хай живуть людськi крила! - вигукує Ярема. - I крилатi люди! - Мовчи, рабе! - чути хриплий крик, i Джевага кидається до Яреми. - Смерд! Бидло! Хлоп ти! I не тобi про крила патякати! I тут сталося несподiване. Маленький i тоненький Ярема кiшкою метнувся до Джеваги (той оторопiв на мить), висмикнув у нього з-за пояса пiстоль, вiдстрибнув на крок i, перш нiж хто-небудь устиг опам'ятатися, вистрiлив прямо в перекошений рот Джеваги... Схаменулись вороги. Кулi, як злi оса, задзижчали i впилися Яремi в груди. - Так сину! - крикнув Сулима. - Ти справжнiй лицар! Ярема не вхопився руками за груди, а тiльки змахнув руками, як перебитими крилами, глянув угору на небо i, падаючи, прошепотiв: - Пробач менi, небо... Я зробив лише одне крило. Одне, лише однiсiньке... а другого не встиг... ЕПIЛОГ ...Понад Днiпром шляхом широким везли Iвана Сулиму на возi, закутого, в мiцнiй дерев'янiй клiтцi. Щiльними рядами з обох бокiв рухалися вершники. В почесну варту край битого шляху вишикувалися осокори i явори, ясени i тополi, вибiгали кучерявi верби i жалiбно опускали свої довгi вiти, кривавiла ягодами червона калина. Сидiв Сулима у своїй клiтцi зчорнiлий, закаменiлий, з мiцно стуленими вустами сидiв, набурмосившись, як великий i важкий птах, котрому перебито дужi крила. Зненацька злетiла i забринiла край битого шляху пiсня: ...Обiзвався серед Сiчi Курiнний Сулима "Гей, давайте, хлопцi, зварим Вражим ляхам пива" Обiзвавсь Павлюк-хорунжий: "Допомоги дати! Щоб ту лядську перепону Нащент зруйнувати!" Добре Павлюк та Сулима Ляхiв частували." Скрипучи колесами, прокотився вiз iз дерев'яною клiткою повз слiпого лiрника Хвеська Солодкого. Один з вершникiв звернув коня, помчав до старого лiрника i махнув шаблею... I дарма вбивця старався. Бо хiба, зрубавши голову, можна пiсню вбити? Книга друга Гетьман Павлюк Наробили вражi пани У Варшавi дива, Як помирав на майданi Курiнний Сулима. А Павлюк, на диво шляхт Жив-здоров лишився... ...Повернувсь Павлюк додому, У Сiч Низовую, Та й задумав Павлюк знову Бить шляхту гнилую. Знайшов Павлюк побратима - Орла Остряницю, Що не раз пускав iз ляхiв Шляхетську кровицю. То не хмари з буйним вiтром З Днiпра налягають - То Павлюк та Остряниця Ляхiв обступають. З народної думи ПРОЛОГ Нiби зовсiм ще недавно, на Теплого Олексiя, щуки хвостами лiд у рiках розбивали, а вже невгамовнi зозулi кують у гаях, комусь щедрi лiта роздають. Ну й весна, ну й швидка!.. Дзвенять-гудуть молодi вiтри у високостi, захлинається вiд весняної снаги спiвоче птаство, а зелень у рiст iде! Швидше, швидше, швидше, доки грає, доки бродить у тобi незборима, незвiдана i хмiльна-прехмiльна сила прадавнього Ярила, доки нуртує в тобi жага молодого життя... В рiст, в рiст, в рiст... Ярилова жага життя передається й коневi, гнiдий, ловлячи чутливими нiздрями молодi вiтри, котрi розбурхують в ньому кров, пирхає, тремтить вiд збудження i поривається в далечiнь... А куди - й сам не вiдає, аби лише летiти, летiти!.. I Павлюк аж шалiє вiд весняної радостi, його очi-ромашки горять свiтлим вогнем, наче сама весна, зломивши крижаний панцир зими, дивиться Павлюковими очима на оновлений бiлий свiт. Легко i чисто в козака на душi. Жити хочеться, дiяти хочеться, щоб усе бiля тебе оживало, вирувало, клекотiло i поривалося в рiст. Ех, бiс його бери, хороше на бiлому свiтi жити! I солодко вдихати повiтря, повiтря хмiльне, як вино, коли вирвешся з-пiд сокири ката! Жити, жити, жити!.. В гаю Павлюк не стримується, зiстрибує з коня, i в його очах - дитяча радiсть. Ряст!.. Вiн накидається на квiти, в захватi топче його ногами, притоптує, танцює буряний танок. - Топчу, топчу зелен ряст!.. Дай, Боже, ще жити i тої весни дiждати та ще ряст топтати! Прикмета є така на Українi: хто по веснi ряст топче, той довго ще житиме! - Топчи, топчи, коню, ряст! - не вгаває Павлюк. - Хай вороги нашi гинуть-щезають, а нам, коню, треба жити та жити! I гнiдий, нiби зрозумiвши свого господаря, починає й собi топтатися на рястi, махає головою. - Топчи! Топчи! - вигукує Павлюк, та на пiвсловi раптом вмовкає, i чорна хмарка суму та болю тiнню набiгає на його свiтлi очi. - А батько Сулима вже не топтатиме рясту... Жагу життя йому сокирою умертвили. На чужiм майданi, серед чужого люду... Здригнувся Павлюк, посмутнiв i пiшов степом, обережно ступаючи, мовби кожен крок його завдавав землi болю... Гнiдий, звiсивши голову, подався слiдом... А над степом в дзвiнкiй голубiй високостi летiли журавлi ключем. I курликали, радiючи, що дiсталися нарештi рiдної землi. Кру... Кру... Кру... Заiржав кiнь, Павлюк звiв голову i довго-довго задумливим поглядом проводжав журавлиний ключ. - Линуть крилатi з вирiю, - прошепотiв, кусаючи губи. - А одному з них крила вiдтяли, i не повернеться вiн бiльше з вирiю на рiдну Вкраїну... I вчувається Павлюку далекий-далекий Сулимин голос: Кру, кру, кру, В чужинi умру... - Вашмосць! Найяснiший воєводо! Поспiшаємо вам доповiсти: Кодак знову наш! - реєстровий гетьман Сава Кононович, незважаючи на свою опасисту статуру й живiт, котрий ледве стримує широкий червоний пояс, гнеться заледве не в дугу й простягає до воєводи короткi руки, наче пiдносить йому на тарелi фортецю. - Чернь вгамовано! Запорозькi лотри знищенi, а їхнiй ватаг Сулима i... Гетьман хоче сапнути побiльше повiтря, аби велемовнiше закiнчити, але його випереджає Iляш Караїмович: - ...i зрадник Павлюк сидять закайданенi у клiтках, чекаючи на побачення з вашою милiстю! - Панове, радий вас бачити в доброму здоров'ї, радий вiншувати з блискучою перемогою! - киває бородою Адам Кисiль i посмiхається солодко-приторною посмiшкою. - Ви, пане гетьмане, i ви, пане старшино, недарма їсте хлiб Речi Посполитої! Корона не забуде вашої вiрнопiдданої послуги. - Воєвода поморщився i вже без пафосу закiнчив: - Ви iстиннi лицарi, панове. - Вашмосць почуває себе негаразд? - стурбовано питає Кононович. - Дрiб'язок - посмiхаєтеся воєвода i, пiдтримуваний слугами, всiдається в м'який фотель, слуги вкутують йому ноги пледом. - Трохи залихоманило, та ваша перемога, панове, - то найлiпший бальзам для мого тiла i душi. - Радi старатися, радi служити вашiй милостi! - поквапно заторохтiв гетьман. - Я особисто водив загони реєстровцiв на приступ фортецi... Ну, i, звичайно, старшина Караїмович. Ваш вiрний слуга був тяжко поранений в одне серйозне i дуже важливе мiсце. Рана й досi дається взнаки, особливо коли сiдаєш... - О, пан гетьман був тяжко поранений, - стримуючи iронiю, встряє Караїмович. - Вiн гепнувся з коня, i в сiдницю йому застряла колючка. - Шип!.. - зашипiв гетьман. - Залiзний ши-ип!.. - Ах, здається, шип, - незворушливо згоджується Караїмович. - Отой, що проти худоби застосовують. - Шип у сiдницю встряв? - перепитує воєвода i заливається дрiбним смiшком, схожим на плямкання. - Потiшили мене... ха-ха-ха... - Радi старатись! - гетьман i собi криво посмiхнувся. - То розказуйте, як упоралися з Кодаком. - Обставини посприяли захопленню фортецi, вашмобць, - каже Караїмович. - Сулима вiдрядив на Сiч гiнця про помiч, та сiчовикам було не до Кодака, бо на них самих напали татари. - Покiль ви стягували реєстровцiв, панове, ми теж не сидiли склавши руки, - задоволено погладжує бороду воєвода. - Мiй небiж постарався, вчасно до хана змотався. Воєвода ляскає в долонi, й у дверях застигає служка. - Вина для переможцiв! - велемовно кидає йому воєвода. За хвилю той знову повертається з срiбною тацею, карафкою й келихами. Розливає бурштиновий напiй по келихах i, кланяючись, задкує й зникає за дверима. - Вип'ємо, панове, за нашу, тепер уже нашу фортецю! -Адам Кисiль жестом запрошує гостей. - Смiливiше, панове, смiливiше! - За пана воєводу i його дороге здоровля! - в один голос вигукують Кононович з Караїмовичем. - Хочу вас потiшити, панове, - пригубивши вино, воєвода вiдставляє келих i ляскає в долонi. Да зали знову входить служка iз срiбною тацею, на якiй лежать два чорнi капшуки. - Чи не правда, вони пузатенькi мов тi поросятка? - хихикає Кисiль. Кононович i Караїмович водночас ковтнули слину i, витягши шиї, жадiбно поїдали очима чорнi капшуки. - Прошу вас... - воєвода жестом показав на тацю. - У капшуках по тисячi злотих. Це плата Речi Посполитої за вашi послуги Коронi i крулю. Гребiть... Перепрошую, я хотiв сказати, берiть... Вiдштовхнувши плечем Караїмовича, гетьман перший опинився бiля тацi й хапливо простяг руки. - Ей, ей!.. Куди ви, пане гетьмане, схопили обох поросят? - Караїмович ладен був кинутись з кулаками на Кононовича. - Ну й загребущi ж у вас руки!.. Пiд Кодаком було б їх простягати. - Хiба два? - був щиро здивований гетьман i, зiтхнувши, з жалем вiддав Караїмовичу один капшук. - Не дивуйтеся, пане старшино, немає таких грабель, котрi вiд себе гребли б. - А би не давайте волю своїм граблям! - буркнув Караїмович, засовуючи свiй капшук за пояс. - Бо й по руках можна схопити! Затим дякували воєводi: - Ми завжди були i є вiрними слугами його милостi короля! Ми його пiднiжки. Нєх жиє круль! - Похвально, похвально! Його милiсть круль завжди пiдтримує вiрну старшину. Грамоти на маєтки одержите невзабарi. - Вашмосць! - вихопився наперед гетьман. - Дозвольте i вашу милiсть потiшити! - Воєвода кивнув, гетьман метнувся до дверей. - Ану, уведiть першого лотра!.. По хвилi жовнiри уводять Iвана Сулиму. - Ось вiн... ось! - верескливо кричить Кононович, потираючи руки. - Зараз ми поскубемо запорозьку птаху!.. Руки в Сулими скрученi за спиною, оселедець вирваний, сорочка на ньому висить шматтям, на плечах та грудях свiжi, не засохлi ще рани. Адам Кисiль аж звiвся й, виставивши вперед бороду, зацiкавлено розглядав запорозького ватага. Сулима сковзнув по ньому неуважним поглядом i вiдвернувся. - Так ось ти який, Сулима-а! - протяг воєвода. Перед ним стояв трохи вище середнього зросту, мiцний, широкоплечий здоровань, нiби витесаний одним махом з одної брили. Незважаючи на поразку й численнi тортури, вiн ще мав предосить сили й твердо стояв на мiцних ногах. "I дає ж Бог цiй чернi таку мiць та здоровля, - з глухим роздратуванням подумав воєвода, бо завжди заздрив здоровим i сильним. - Скiльки з чернi не. видавлюй сокiв, як не вичавлюй силу, а вона все одно бунтує. Ось i цей отаман... Його вогнем пекли, тiло на ньому, шматтями рвали, а бач, стоїть, хоч би що... Лише посивiв та щетиною зарiс..." Ще раз прискiпливо оглянув Сулиму й надибав у нього бiля рота гiркi зморшки, вiдзначив, що очi в отамана глибоко запали... Зловтiшне потер руки. Таки допекли цьому здорованю! - Сьорбнув горя, отамане? - мовби спiвчутливо запитав воєвода. - Мабуть, i сили в тобi вже надломились? Сулима криво посмiхнувся: - Коли пан воєвода бажає зi мною особисто помiрятись силою, то прошу пана... - Iншим разом... Як би там не було, - перечекавши бiль у боцi, буркнув воєвода, - а я житиму. А ти, орле запорозький, гнитимеш у землi! - Хоч круки й довше живуть, та я їм не заздрю! - вiдповiв Сулима. - Хай собi каркають! - I покаркаєм! - закричав Сава Кононович. - На твоїй могилi! Сулима навiть не повернувся в його бiк. Це ще дужче вивело Кононовича з себе, та воєвода спинив його: - Постривай, гетьмане, з своїм карканням. Ще буде час. - I повернувся до Сулими: - Так що з тобою чинити, запорожцю? Правду кажучи, не безталанний ти, отамане, коли зумiв Кодак захопите. Ловко дiяв. Коли б ти був з нами, ти б далеко пiшов. - Пан воєвода помиляється, - спокiйно вiдказав Сулима. - Бути з вами - це значить бути рабом. А хлоп не може нi на крок вiдiйти вiд свого пана. - Зате тепер ти далеко пiдеш! - хихикнув Караїмович. - Прямцем у Варшаву на майдан. А там уже катюга тебе обкарнає. Спершу руки та ноги вiдрубає, а тодi вже й голову. - За волю пiду! - Навiть у Варшаву на майдан? - перепитав Караїмович. - Навiть у Варшаву на майдан. - Сулима пильно глянув на Караїмовича: - Чого здригнувся, запроданцю? Знаю, ти швидше шкуру свою тричi перепродаси, анiж у Варшаву на майдан пiдеш. - Своя шкура дорожча, Сулима помовчав i, зважуючи кожне слово, сказав: - Стяти голову - це ще не значить перемогти. Україна нинi як вода в повiнь Всi береги заливає. - Одначе ти, хлопський отамане, до поезiї здатний - озвався воєвода. - Побачимо, як ти пiд сокирою заспiваєш. - Кивнув Кононовичу: - Уведiть другу пташку, послухаємо, що вона защебече. - Слухаю, вашмосць! - метнувся гетьман, наче той джура. - Ей, уведiть того лотра! По хвилi жовнiри увели Павлюка. - Живий, батьку? - радiсно крикнув Павлюк, вгледiвши Сулиму. - Живий, сину, живий, - ступнув йому навстрiч Сулима. - Як завжди! Iз скрученими руками вони не могли обнятись, тому, кинувшись, притислись один до одного грудьми. - Ах, яка зворушлива зустрiч! - вигукнув Кисiль - Я аж розчулився до слiз... Розв'яжiть їм руки, хай хлопи досхочу пообнiмаються. Жовнiри розв'язали їм руки i вийшли iз зали, а Павлюк iз Сулимою мiцно обнялися. - Не вiдчаюйся, сину, що ми кайданах, - поклавши Павлюку руки на плечi, говорив Сулима, - Ми в неволi пiсля хмiльної волi, а тi он людцi, - кивнув на Кононовича з Караїмовичем, - все життя, як собаки, на ретязi ходять. - Пащекуй, па