щекуй! - кричав Кононович. - Що б там язиком не молов, а ти програв. Виграш за нами. - Це не програш, а тiльки початок битви за волю нашого народу. Ми загинем, нашi побратими у бiй козацтво поведуть. I як би панськi лакузи на ретязях не гавкали, а їм не спинити наш похiд. Кононович з кулаками кинувся на Сулиму. - Ти... ти розбiйник... На своїх панiв руку пiднiмаєш? Не вийде! В дугу зiгнемо! Скрутимо в перевесло! Карка зломимо!.. Адам Кисiль, склепивши повiки, склав руки на грудях i, єлейно посмiхаючись, прислухався до вереску реєстрового гетьмана. - На пiсок перемелемо! Сулима з люттю глянув на гетьмана, на його живiт, що так i колихався вiд крику, на шовковий пояс, за який було заткнуто пузатого капшука... А ще вгледiв за поясом пiстоль... Сава Кононович щось верещав... Сулима хитнувся вперед, невловимим рухом висмикнув пiстоль у Кононовича з-за пояса, та так ловко, що той i не вiдчув. - Я тебе власноручно на палю посаджу! - шаленiв вiд лютi гетьман. - Я... - осiкся, вгледiвши в руках Сулими пiстоль, чорна дiрочка якого дивилась йому прямо у вiчi... - Е-е-е... - враз зацiпило гетьману, i його запал де й подiвся. Кисiль посмiхався iз заплющеними очима. Караїмович по тому, як гикнув гетьман, вiдчув щось неладне й поклав руку на рукiв'я своєї шаблi. - Спокiйно, панове! - Сулима задкував до вiкна. - Не перцюйте, бо куля жартiв не любить. Вона, як i горобець, вилетить - не спiймаєш. Та й дiрку пiсля неї не заткнеш. Кисiль, урвавши смiшок, злякано розплющив очi. На всiх трьох Сулима наставив пiстоль, водив ним вiд одного до другого, нiби вибирав собi першого, i всi троє втягнули голови в плечi. - Раджу панам бути благорозумними, - сказав Сулима вже бiля вiкна. - А то, не дай Боже, здригнеться моя рука... - Це вже занадто! - крикнув воєвода. - Я протестую! - Я пановi не догодив? - глузливо запитав Сулима. - Прошу пана сидiти й не репетувати, бо як би чого не вийшло. - Але це бунт... - прохрипiв Кисiль. - Це смерть твоя, воєводо, - уточнив Сулима. - В пiстолi всього лише одна куля, i я, звичайно, встигну забити лише одного з вас. Але й то добре. Не з порожнiми руками на той свiт пiду. То хто з вас хоче вхопили мою єдину кулю? Всi троє мовчали. - Нiхто не бажає, - пiдсумував Сулима й повернув на мить голову до Павлюка. - Ану, сину, витягни у пана Караїмовича шаблю. А тебе, пане, застерiгаю: один рух - i куля твоя. Павлюк висмикнув шаблю в старшини й вiдскочив до вiкна. - Панове, будемо прощатися, - сказав Сулима, пiдходячи й собi до вiкна. - Раджу вам не здiймати гармидеру. Я з радiстю всадив би у котрогось з вас кулю, та почекаємо сприятливiшого менту. - До Павлюка: - Стрибай за вiкно, там галерея. А звiдти - вниз. Пiд галереєю бачив осiдланих коней. - Батьку, а ти? - вже з пiдвiконня озвався Павлюк. - Я тебе не лишу. - Не барись, я прикрию! - закричав Сулима, - Один з нас мусить врятуватись. Лети, сину, на Вкраїну та велику пожежу там пiдпали! - До зустрiчi, батьку! Павлюк зник на галереї, почулося падiння, заiржав кiнь, зацокотiли копита, хтось крикнув i вмовк на пiвсловi... Потiм стихло все... - Буду i я з вами прощатись, панове. - Сулима вистрибнув на пiдвiконня. - Спокiйно, панове. Зненацька пролунав пострiл жовнiра... Куля вдарила Сулимi в груди, падаючи з вiкна у залу, Сулима встиг вистрiлити i забити жовнiра. - Ага!.. - крикнув отаман. - Таки не пропала моя куля даром! Хоч на одного ляха, а поменшало на Українi! Ще встиг побачити, як у залу вбiгали жовнiри, встиг почути, як репетував Кисiль: - Павлюка! Павлюка хапайте, пся крев! - Шукайте вiтра в полi... - прохрипiв Сулима i вчув, як десь далеко-далеко озвалися журавлi: Кру. кру, кру, В чужинi умру .. Павлюк нахилився, зiрвав кущик сизого євшан-зiлля, розтер в долонях, жадiбно вдихнув терпкий полиновий запах... - Вдома... - спрагло прошепотiв. - Вдома, у степах запорозьких. I до матерi Сiчi рукою подати... I боротьба тiльки-но починається. Роздiл перший Роман Матусевич був у розпачi: минуло пiвроку чи трохи бiльше вiдтодi, як вони разом, а Олена так i не звикла до нього. Про кохання ж i тихе сiмейне щастя, якого так прагнув Роман, не могло бути й мови. Вона ненавидiла його. Матка Боска!.. Роман Матусевич зовсiм занепав духом. Як вона сьогоднi глянула на нього, коли вiн обережно натякнув їй про своє почуття, як глянула!.. Її гарнi карi очi, що здавалися йому бездонними озерцями з живлющою вологою, до яких вiн так поривався припасти, враз потемнiли. У них спалахнув гнiв I ще щось... Мабуть, зневага до нього, погорда. А мо', так тiльки здалося розгубленому Романовi, мо', вона просто байдуже на нього подивилася? Але запитала з ледь прихованою iронiєю: - Чого ти вiд мене хочеш, ясновельможний пане? Адже я хлопка, рабиня, чернь. - Але це зовсiм не так, - зважився вiн, мнучи в руках свою чорну шапку з блакитним денцем. - Ти господиня цього маєтку, а я - твiй слуга. I коли б нашi з тобою стосунки вияснилися, ти б стала панею Матусевич, малжонкою... - Ще чого забаг! - вигукнула вона нiби глузливо, але гнiву в її голосi вiн не вловив. - Ти купив мене за злото, а тепер хочеш i кохання моє виторгувати? - О нi!.. - вiн заперечливо покрутив головою. - Кохання не можна купити нi за якi скарби свiту! - Спасибi, що хоч це розумiєш. - Я багато дечого розумiю, - уточнив вiн. - Ти - лях! - вигукнула вона i перекинула на груди важку русяву косу. Романовi хотiлося погладити її, i вiн уже було простягнув руку, але коса гнiвно здiймалась на грудях. - Ти лях, шляхтич! - повторила вона з притиском. - Ти належиш до того кодла, котре вiками душить мiй народ. Як же я, українка, зможу тебе покохати, коли у вас, ляхiв, руки по лiктi у нашiй кровi? Вiн мовчав, мнучи свою шапку, i не знав, що вiдповiсти, адже це була правда. Нiхто так нiкого не душить, як польська шляхта Україну. З покiрних вичавлюють соки, з непокiрних точать кров... Вiн важко зiтхнув, бо знав, як українцi ненавидять ляхiв-гнобителiв, i пробурмотiв, сам не дуже вiрячи своїм словам: - Але ж рiзнi ляхи бувають. - Ти хотiв сказати, що добрi? - запитала вона глузливо. - Де вони? Вiн промовчав, показувати не було кого. - Хоча... ти можеш поставити себе в приклад... Ти мовби й добрий, - вона зiтхнула. - Але хтозна, якi зуби покажеш завтра. Я розумiю, ти хочеш мене ласкою взяти, тому й тихий такий та сердечний. - Я ще нiкому не завдавав болю - Але ти лях! - вперто повторила вона. - Панич. Люди мого племенi у твоєму рабствi. Вони - чернь! Твоє бидло, котре ти одержав, як худобу, в придачу до грунтiв та угiдь. Хоч ти й не знущаєшся з них, але спини вони гнуть на тебе. - Всього лише три днi на тиждень, - виправдовувався Роман. - Це не чотири й не п'ять, як в iнших панiв. Коли ж ти хочеш, то я зменшу панщину ще на день. - А побори? - Я вiдмiню їх! - рiшуче вигукнув вiн. - Гм... Сам будеш хребта гнути? - Заради тебе я ладен на все, - вiв ступив до неї ближче. - Твоє слово для мене закон. I не дивись на мене так. - Лiпше б я загинула в турецькiй неволi, нiж бути панею в тебе i бачити, як ляхи щодень знущаються з таких же нещасних, як я. - Обхопила голову руками - Для чого ти мене викупив? Та не буду я тобi нi жоною, нi паною-шляхтянкою, допоки така несправедливiсть у свiтi твориться! Селяни менi в ноги кланяються, бо я панiйка в шовку. Не вiдають, що я така селянка, як i вони самi... Що й на менi ярмо... А ти хочеш, щоб я тебе кохала, пестила .. З ярмом на шиї? Олена заплакала. Це вже лiпше. Коли жiнка плаче, то гнiв з неї виходить. Мовив тихо: - Я наполовину українець. Мiй батько, чистокровний поляк, багатий дiдич, прижив мене з своєю покоївкою. Вiд матерi менi в спадок дiсталось iм'я. I материнi пiснi. Коли вона була ще живою, то щовечора спiвала менi українських пiсень. А батько бив її, на конюшню виганяв, щоб не смiла зi мною й: говорити по-українському. Олена звела голову й довго та уважно дивилась на нього. - Голубi очi також у спадок вiд матерi отримав? - поспитала тихо й чомусь почервонiла. - Мати була доброю й тихою, - оповiдав вiн. - А батько... батько на смерть забивав челядь. I матiр у могилу звiв. Для нього вона так i залишилась бидлом. Вiн забороняв їй навiть приходити до мене, коли я пiдрiс. Її цькували собаками, й одного разу тi собаки загнали мою бiдну матiр у ставок... - Ось ти який... - задумливо мовила Олена i трохи теплiше глянула -на Романа. - Хоч тебе той лях любив? - Коли бував у гнiвi, то кричав на мене: "Ей ти, хлопський вилупок i мiй благородний син!" - I де ж вiн подiвся? - Загинув бiля Курукiвського озера, коли польний гетьман Станiслав Потоцький ходив походом проти повсталого запорозького гетьмана Марка Жмайла. - Туди йому й дорога! Якби вся шляхта потопилася в наших болотах, то хоч би розвиднилося. - Але вiн був боягузом, - вiв далi Роман, - i нiколи б не зважився йти на вiйну, якби не борги. Вiн зовсiм в них заплутався, i маєток був двiчi, як не тричi, заставлений. Гадав на вiйнi розживитись, та потрапив у драговину бiля Курукiвського озера... Казали, вiн волав про помiч i ревiв, як бугай, пiрнаючи в трясовину. Але його нiхто не слухав, бо в тому болотi цiла хоругва гусарiв з кiньми пiрнула. Ще й половина угорської пiхоти. Олена мовчала й дивилась в широке венецiанське вiкно. За вiкном розкинувся старий тiнистий парк. На галявi, оточенiй столiтнiми липами, стрибали зайцi й позиркували на вiкно. Олена посмiхнулась i помахала їм рукою. Вона подружила з зайцями i щодень годувала довговухих на тiй галявинi. Зайцi охоче брали з її рук моркву, а вона гладила їх по спинах... Роман зiтхнув. Вiн заздрив зайцям, iнодi хотiв би опинитися на їхньому мiсцi. Олена так нiжно пестила вухатих. Вiн знову заговорив: - Коли батькiв маєток забрали за борги, я потравив у челядь свого дядька Адама Кисiля. Дядько - пребагатий i можний, навiть самого коронного гетьмана заступає. Я був для нього всього ляше бiдним нахлiбником. Хоч я й шляхтич по батьковi, та змушений був жити серед слугiв свого дядька. Там чимало терлося таких, як i я, збiднiлих шляхтичiв, у яких, крiм гонору, не було за душею нi шеляга Вони пихато ставились до челядi, хизувалися своїм шляхетським походженням, а сьорбали страву на чедядськiй куховарнi. Менi поталанило. Дядько звернув на мене увагу. I пригрiв. А потiм послав у Бахчисарай до хана... Де ми й зустрiлися. Олена мовчала, через вiкно спостерiгаючи за зайцями. Тi ставали на заднi лапки, виглядаючи свою годувальницю, кумедно ворушили довгими вухами. Олена посмiхнулась, i враз її лице зробилося гарним, нiжним та м'яким, наче сонце виглянуло з-за хмар. - Гелено... - несмiливо озвався Роман. - Я вже тебе просила, - сказала Олена, i на лицi її повiльно гасла усмiшка, нiби сонце заходило за хмари, - не звати мене на лядський манiр. Я - Олена. - Але ж Гелена то не є польське iм'я, - м'яко заперечив Роман. - Гелена - грецького походження, вiд слова "геленос" свiтло, сяйво. Або ще смолоскип у темрявi ночi. Звiдси й походить "Олена". Вiн хотiв було ще додати, що для нього вона теж як спалах серед ночi, та промовчав. Олена перебирала в руках косу. - Облишимо цю розмову, - тихо мовила й закалатала в срiбний дзвiнок, котрий лишився ще вiд старого господаря. Зайшла покоївка. - Що панi бажає? - Марфо, принеси менi, будь ласка, моркви з льоху. - Добре, панi, - вклонилась покоївка. - Постiль прибрати? - Не треба, я сама. - Панi буде сама прибирати? - Марфа якось дивно глянула на Олену i вийшла, знизавши плечима. - Але ж, Геле... Олено, негоже так, - обережно дорiкнув Роман. - На те у нас є слуги. Вони першi смiятимуться, що панi сама постiль прибирає. - Тобi вiдомо, що я не панi, а селянка. - Не глянувши на нього, Олена вийшла, гордо несучи свою гарну голову. Та тiльки зачинились за нею дверi, як вона пирхнула, зареготала й погупотiла по сходинках. Роман зiтхнув, хiба ж можна бути панi такiй безжурнiй та пустотливiй? Слуги ж дивляться... Та ось Олена вигулькнула на галявi. Висока, пружна, ставна. Нiби й не була в татарськiй неволi. Роман милувався нею крiзь вiкно. Олена присiла, зайцi ставали на заднi лапки i брали з її рук вогнисту, як жар, моркву. Олена смiється дзвiнко i радiсно... I вiн згадав, як уперше її побачив. В Бахчисарай Роман Матусевич дiстався у жовтнi минулого, 1636, року як особистий посланець свого дядька, воєводи i заступника коронного гетьмана Речi Посполитої Адама Кисiля. В'їхав з почтом i челяддю, як i годиться посланцевi Корони. Хоча була вже середина осенi, але ханська столиця потопала ще в зеленi. Затиснутий з усiх бокiв горами, Бахчисарай скидався на весняний оазис, куди осенi вхiд був не вiльний. В тому оазисi було душно i спекотно, гори, що оточували ханську столицю, загороджували шлях холодним пiвнiчним вiтрам. I осiнь, жовта й сердита, блукала десь поза горами, iз злостi оголюючи тамтешнi дерева, i свистiла пронизливими, сердитими вiтриськами. Воєводський посланець, молодий двадцятидворiчний юнак з наївними голубими очима, вперше вибрався в свiт з таким важливим дорученням. Столицю Кримського ханства вiн уявляв собi багатолюдним, гамiрливим схiдним мiстом, з мурами й бастiонами, з караванами гендлярiв, тiснявою вершникiв i, звичайно ж, базаром, на якому продається все. А побачив маленьке мiстечко, власне, селище в долинi мiж горами, котре до всього ж мало одну-єдину вуличку. Та вуличка захаращена смiттям, бо низькорослi вiдлюдкуватi татарки висипали смiття i попiл просто на вуличку, пiд ноги перехожим. Татарськi халупки, малi й обшарпанi, тiснилися як могли з обох бокiв вулички. Переднiх стiн у них здебiльшого не було, i з вулички все видно, що робиться в кожнiй саклi. Але кав'ярень чимало. Бiля них, в тiнi платанiв, незворушно сидять сивобородi поважнi дiди, курять люльки й присьорбують чорну, як дьоготь, каву. Тут же крутиться босонога, чорноока й голопуза дiтлашня, собаки повiдкидали хвости, i лiньки їм навiть мух вiдганяти. I над усiм - сонлива, млява байдужiсть... Бiднiсть... Матусевич закрутив носом: в яку вiн дiрку потрапив, в який закутень свiту? Проводжаючи небожа в далеку дорогу, дядько неквапливо напучував: - Тобi випала велика честь вiдвiдати столицю Кримського ханства i мати аудiєнцiю з самим владикою Бехдиром-Гiреєм. Одначе тримайся з гiднiстю, як i подобає шляхетському лицарю Речi Посполитої. Хоча... скажу тобi вiдверто, не лiнуйся зайвий раз i поклонитися, адже вiд цього залежатиме успiх задуманого дiла. Повезеш багатi дарунки хановi. Вiн ласий на таке, швидше згодиться на змову. Тримайся i говори так, як я тебе вчив. Пам'ятай, ти вiднинi не просто телепень двадцяти двох рокiв, а посланець заступника великого коронного гетьмана. - Воєвода зiтхнув. - Хоча треба було когось тертiшого послати, та нiкого напохватi немає. А втiм, i тобi вже, Романе, час до державної служби звикати. Пора думати про власний маєток на Українi. Бахчисарай - то лише початок твоїх сходинок по щаблях державної служби. Вигорить дiло - матимеш чималий зиск. I ось Роман в Бахчисараї. Лишивши свою челядь у вiдведенiй йому саклi, Роман в супроводi слуг, котрi несли двi скринi з дарами хановi, та невеличкого почту, в зеленому люстриновому кунтушi й чорнiй шапцi, отороченiй видрою, в м'яких червоних сап'янцях (все те - дарунок дядька-воєводи), повний величi й гiдностi, подався прямою вуличкою здiйснювати свою високу мiсiю. Хан-Сарай - ханiв палац - стояв у кiнцi довгої вулички i був, як фортеця, оточений високими мурами й потопав у зеленi. Поминувши мiсток, перекинутий через маленьку гiрську рiчку Чурук-Су, котра текла паралельно головнiй вулицi, Роман опинився перед рiзьбленою брамою Хан-Сарая. Тут йому довелося довгенько потупцяти, доки варта впустила його. Озираючись, Роман ступив на широкий двiр. Було тихо, наче в монастирi, а не в палацi хана. Попiд мурами тулилися якiсь будiвлi, злiва виднiлась ханська мечеть, далi - невелике кладовище, де ховали ханiв, будiвлi для слуг i варти. I всюди квiти... Чисто, охайно, затишно. Тиша вражала, нiма, беззвучна, могильна... Служник, вбравши в плечi довгасту голову, повiв Романа далi. Пройшли через внутрiшнi ворота, за якими, власне, й починався Хан-Сарай. Нiхто не зустрiв посланця заступника коронного гетьмана, нiхто, здавалось, i не помiчав його присутностi. Сновигали ханськi слуги, тихi, мовчазнi, наче кажани пролiтали. Бiля палацу завмерла варта - здоровеннi яничари з кривими ятаганами й великими шкiряними щитами... Роман i зовсiм занепав духом: хiба так мали зустрiчати посланця Речi Посполитої? Та ось нарештi Романа завели до канцелярiї хана, маленької кiмнати, що була заставлена маленькими шафами. Сидiли писарi, сутулi, мовчазнi, наче вимерлi iстоти. Коли Роман увiйшов, нiхто з них навiть не ворухнувся. Польський посланець переступав з ноги на ногу, кляв подумки хана i всю його челядь i ще бiльше розчаровувався. В душi наростало обурення: як вони приймають посланця могутньої держави! Кусав губи, злився подумки... У канцелярiю зачовпав товстий татарин з м'ясистим червоним обличчям, з дрiбними очицями, що геть запливли жиром, i, скалячи зуби в кривiй посмiшцi, повiв Романа до зали Дивана. Це була велика i розкiшна кiмната, вся оздоблена орнаментом, з м'якими килимами й подушками для сидiння попiд стiнами. В цiй залi засiдає ханський суд. То, напевне, тут його й прийме хан? Опасистий татарин пiрнув у якусь кiмнату. Роман простовбичив у залi Дивана досить довго. Та ось з бокового ходу вигулькнув сухий худий дiд з довгою бiлою бородою, в бiлiй чалмi, пiд якою стирчало сухе жовте личко. За його спиною стояв молодий товмач. Дiд у чалмi щось зашамкав беззубим ротом, товмач переклав: - Що хоче молодий пан Ляхистану? - Я - особистий посланець його мосцi воєводи i заступника коронного гетьмана Речi Посполитої Адама Кисiля, - злегка вклонився Роман. - Прибув з дарами до його ханської милостi володаря Криму, хай дарує йому Аллах тисячу лiт! Товмач переклав. Бiлобородий щось зашамкотiв, нiби жував сухе листя, i пiшов, нечутно ступаючи. Товмач жестом запросив i Романа. Пiднялись на другий поверх, i Роман опинився з товмачем у кабiнетi хана, надзвичайно просторому i ошатному. Стiни i стеля були червоного кольору, всюди килими кiлькома шарами. Сам хан Бехдир-Гiрей стояв бiля маленького вiконця, котре виводило у сад, i задумливо перебирав чотки. Був то середнього зросту, в мiру повний чоловiк з чорною бородою i жвавими чорними очима. На ньому - розкiшний халат в позолотi, на головi бiлоснiжна чалма з павиним пером. Хан пильно й ледь насмiшкувато оглядав Романа блискучими очима. Роман зупинився посеред кабiнету, зблiд i голосом аж надто голосним для тишi, котра панувала в палацi, одним духом випалив, як його навчав дядько: - Найяснiший повелителю великого царства, красо i гордiсть кримського престолу, повелителю великих орд Кримських, Бiлгородських, Буджацьких, Ногайських, Черкеських та iнших, державцю славний, єгомосць воєвода i заступник великого коронного гетьмана Речi Посполитої Адам Кисiль шле тобi найяснiше вiтання i скромнi дари. Гут Роман оглянувся й похолов: носiї зi скринями лишилися в канцелярiї. Роман розгублено зиркав на хана. Який конфуз! Хан, з цiкавiстю спостерiгаючи за посланцем, добродушно посмiхнувся й простягнув бiлу пухку руку, що так i спалахувала вiд золотих прикрас. Роман ткнувся в неї губами, а коли випроставсь, то побачив, що скринi з дарами стоять бiля його нiг. Роман притьмом кинувся до однiєї, пiдняв важке вiко i вже вхопився було за соболеву шубу, але хан ворухнув бровою, нечутно вирнули слуги i зникли, прихопивши з собою скринi. Хан заговорив, його голос був тихий, скрадливий, але з владними нотками. Товмач переклав: - Як почуває себе пiсля далекої дорога молодий пан Ляхистану? Чи добре йому їхалося, чи гостинно його зустрiли в нашiй столицi? В чорних блискучих очах хана спалахували глузливi iскорки. - О найяснiший повелителю, хай дарує тобi Аллах тисячу лiт, дорога була легкою, а в Бахчисараї мене зустрiли добре. - Роман витримав паузу i перейшов до сутi: - Єгомосць воєвода i заступник великого коронного гетьмана Речi Посполитої Адам Кисiль, посилаючи дари й вiтання найяснiшому повелителю Кримського ханства, просив пособити Речi Посполитiй в її священнiй боротьбi проти непокiрних i свавiльних запорожцiв. Мiсяць тому знахабнiлi козаки пiд орудою Сулими захопили Кодацьку фортецю на Днiпрi, перебили залогу й перетворили фортецю Речi Посполитої на свою власну. - Коронний гетьман Конєцпольський примусив полонених татар тягати найважче камiння на будiвництвi фортецi, - невдоволено сказав хан, i в його голосi почулося глухе роздратування. "Все пропало, - у вiдчаї подумав Матусевич. - Коли хан знає, що полонених татар по закiнченню будiвництва знищили, то моя поїздка в Бахчисарай закiнчиться зовсiм зле.." - Сталося непорозумiння, о найяснiший повелителю Криму, - пробелькотiв Роман. - Єгомосць великий коронний гетьман шкодує, що так вийшло. I запевняє вiдшкодувати збитки, котрi понесло Кримське ханство. Хан кивнув головою, Роман поспiхом сказав: - Його милiсть заступник великого коронного гетьмана i воєвода Адам Кисiль вiдрядив вiйсько, аби вибити свавiльних запорожцiв iз Кодака, i тому прохав, аби найяснiший повелитель Криму послав свої доблеснi вiйська на Сiч i розорив гнiздо бунтiвних лотрiв. Це значно б полегшило Речi Посполитiй здобути Кодак. Запорозька Сiч, котра тiльки те й чинить, що завдає шкоди Кримському ханству, була б розгромлена. Кримське ханство i Рiч Посполита мали б велику здобич, i слава їхня ще вище злетiла б над свiтом! Тут Роман, того не вiдаючи, зачепив хана на живе. Рiч у тiм, що минулої зими татари спробували було напасти на Сiч i знеславились. Козаки завбачно порубали ополонки у кризi Днiпра й позамасковували їх снiгом. Татари так i зашурготiли тодi пiд кригу... Бажаючи вiдомстити запорожцям, хан вже давно виношував задум нового нападу на Сiч... А разом з поляками зробити це буде значно легше. - Буджацькi та ногайськi орди зруйнують Сiч! - рiзко сказав хан. Буджацькi та ногайськi орди тодi таки справдi напали на Сiч. Майже одночасно з Кононовичем та Караїмовичем, котрi в той час пiдiйшли до Кодака. Щоправда, ординцi так i не захопили Базавлука, а змушенi були втiкати, бо запорожцi дали їм вiдкоша. Та все ж Рiч Посполита лишилась тодi у виграшi. Зненацьким нападом татари перешкодили запорожцям послати на помiч Сулимi загони. Бiльше того, ординцi знищили обоз iз порохом та харчем, який Сiч вiдрядила сулимiвцям. Спаливши кiлька зимiвникiв, ординцi зникли, а реєстровцi вчасно захопили фортецю... Роман Матусевич був гордим, як нiколи. Почував себе iменинником. Ще б пак! Своєю поїздкою в Бахчисарай вiн посприяв захопленню Кодака. Воєвода обняв тодi свого небожа. - Молодець, Романе! Ти добре розпочав свою службу, завдання виконав блискуче, татари вчасно оточили Сiч, i ми повернули собi Кодак. Сулиму вже повезли на страту до Варшави. Павлюк... Гм... Павлюк, на жаль, втiк. Але, думаю, ненадовго. Скiльки б вовк не бiгав, а пастки йому не минути. Потiм вони випили по келиху вина. - За твою поїздку в Бахчисарай, - посмiхнувся Адам Кисiль. - Єгомосць круль вельми задоволений тобою. Годися, юначе! - Служу його милостi крулю, Коронi й коханiй ойчизнi! - Маю ще одну приємну звiстку для тебе, - загадково мовив воєвода, погладжуючи бороду. - Нещодавно помер старий Родзонський, тобi незнайома особа. Та рiч не в тiм. Вiн мав непоганий маєток десь пiд Бiлою Церквою. В Зеленiй Гутi, здається. На щастя, Родзонський був бездiтний i безнащадний. Його маєток по закону перейшов у власнiсть його милостi круля. Ти маєш нагоду, Романе, одержати крулевщизну. Роман аж задихнувся вiд радощiв. У нього буде власний маєток! Вiднинi вiн не бiдний родич можного дядька, а сам собi пан! Золотою виявилась його поїздка в Бахчисарай! О, як вони заживуть з Оленкою у власному маєтку! - Пора б i господинею обзаводитись, - Адам Кисiль хитро посварився пальцем. - Чи маєш уже на оцi молоденьку панянку? Га? Ех, був би у мене час, я пiдiбрав би тобi жону з можного i славного роду! Роман злегка почервонiв: - Спасибi, ваша милiсть, за безкорисливу допомогу, але я вже маю... - Он як! - скинув брови дядько вiд подиву, аж його лисий череп взявся зморшками. - I де ж ти встиг нагледiти пташку? Сподiваюсь, вона з великопольської сiм'ї? Роман заперечливо покрутив головою - Що ти крутиш головою? - враз погасив посмiшку воєвода. - Чи не хлопка, бува? Роман переступив з ноги на ногу, його голубi очi наповнились слiзьми. Дядько довго здивовано на нього дивився, а тодi, нiби здогадавшись, зареготав: - Ха-ха!.. Ну й швидкий же ти, хлопче! Побував у хана i вже хочеш завести собi гарем. Так би й сказав. Коханка - се iнша рiч. Забавляйся, поки я пiдберу тобi паню з гербами й злотом. Нi, Роман аж нiяк не хотiв, аби Олена була його наложницею. Вiн прагнув, щоб вона покохала його i стала йому законною жоною. Не бiда, що вона проста сiльська дiвчина, Роман безтямно в неї закоханий i ладен пожертвувати всiм, аби Оленка була його. Вперше вiн побачив її в Бахчисараї... Коли Роман вийшов iз Хан-Сарая i поминув мiсток через Чурук-Су, то побачив гурт полонянок. Вони сидiли пiд платаном зграйкою замучених пташок, у яких пiдрiзано крильця. "Слов'янки", - подумав Роман, i серце його боляче стислося. Пiдiйшов ближче: то були українськi дiвчата, захопленi людоловами в ясир. Вони сидiли, похнюпивши голови, нi на кого не дивлячись, i, певно, думали свої довгi гiркi думи... Плечi їхнi - безвiльно опущенi, руки у вiдчаї звисали. Бiля них стояв дебелий, голий до пояса турок i, спершись на цiвку рушницi, дрiмав, злегка похитуючись. Роман зупинився нiби вкопаний. Звiдки ви, дiвчата, i куди вас женуть людолови? На невiльницькi базари, на глум i наругу? В люте-прелюте рабство?.. Турок, вчувши постороннього, лiниво повернув голову, розплющив одне око, знiчев'я подивився на гарно вбраного молодого пана, позiхнув i знову задрiмав... Роман вiдчув якесь неясне хвилювання. Йому здалося, що в цьому гуртi полонянок його власна доля. Його суджена. Звiдки взялось таке вiдчуття, Роман не знав. Пiдiйшов ближче. Хвилювання не вгамовувалось... Крайньою в гуртi сидiла тоненька дiвчина з довгою русявою косою. Вишивана сорочка вже встигла вилиняти i була на грудях розiрвана, а потiм зшита. Роман побачив тоненьку нiжну шию i синю жилку, що кволо, з останнiх сил пульсувала... Нiби вiдчувши, що на неї дивляться, дiвчина звела голову i глянула на нього великими карими очима, її очi були засмученi, повнi горя, слiз, вiдчаю i муки i ще чогось болючого i пекучого... I водночас вони були такi бездоннi, сповненi живлющої вологи... "Вона, - прошепотiв, - моя доля-доленька!... В ту хвилину вiн забув про все на свiтi. Гарячково витяг капшук i рiшуче ступив до турка, котрий вдавав, що куняє, спираючись на рушницю, а сам з-пiд напiвзаплющених повiк пильно стежив за молодим паничем з Ляхистану... Жодним словом не прохопився Роман за пiвроку, що минуло вiдтодi, чому вiн їздив у Бахчисарай. Коли б вiн бовкнув, що намовляв хана напасти на Запорозьку Сiч, то в Олениних очах вiн би став в один ряд з найлютiшими ворогами її горьованого народу. I втратив би дiвчину назавжди. Мовчав. Лише якось невиразно обмовився: в торгових, мовляв, справах. За Олену вiн заплатив тодi дорого. Все, що було в капшуку, висипав перед татарином. Людолов заперечливо покрутив головою, позiхнув i знову мостився дрiмати .. В Романа затряслися руки. Зняв з пояса шаблю, турок позiхав. Стягнув з пальця перстень з коштовним каменем, потiм скинув з плiч дорогий кунтуш... Турок позiхнув, все ще обмацуючи чiпким поглядом молодого панича Ляхистану, та зняти з покупця бiльше вже не було чого... Людолов погодився. Олена не кинулась своєму визволителю на шию, тiльки гiрким словом прохопилась: - З одної неволi та в iншу. З турецької - в лядську. На нього навiть не глянула тодi, хоч її подруги по неволi хапали його за руки, благальне зазирали йому в очi, прохали викупити i їх... Олена мовчала... Коли вже пiд'їжджали до Бара, уважно на нього подивилась i скупо всмiхнулась: - А кунтуш у тебе був гарний. Бiдний паничу, роздягнув тебе людолов й обiбрав, як липку. - Кунтуш - дiло наживне, - радо мовив Роман, прислухаючись до її м'якого голосу. - 3 тобою менi i в куренi рай. - Але не менi... - непривiтно озвалась полонянка. - Ой, паниченьку голубоокий, плакали твої грошi... - Не бiйся мене, - тихо мовив Роман. - Я тебе нiколи-нiколи не зобиджу. Побачив я тебе i зрозумiв... Ти - моя доля. Моя суджена. А суджену, кажуть, i конем не обскачеш. Вона здивовано дивилась на нього: - Я думала, що ти купляв собi любаску. - Воронь Боже! - палко вигукнув вiн. - Я покохав тебе з першого разу. Я не можу без тебе, Оленко. Вiднинi ти моє сонце i життя. Я все для тебе зроблю. Ти будеш шляхетною панночкою, ти будеш рiвня усiм панам Речi Посполитої. Ти станеш панi Матусевич. - Замовкни! - крикнула вона, i в її очах спалахнув гнiв. - Цьому нiколи не бувати!.. Восени вони вже були в Бiлiй Церквi i, не затримуючись, поїхали у свiй маєток в Зеленiй Гутi. Село чималеньке, на горбi, серед старого тiнистого парку бiлiв колонами панський будинок. - Ось вона яка, крулевщизна! - в захопленнi вигукував Роман. - I все це наше... Щоправда, його милiсть король подарував менi маєток без права передавати його моїм спадкоємцям, але то не бiда. Ще раз послужу його королiвськiй милостi - i маєток навiчно перейде славному роду Матусевичiв! Олена вiдчужено мовчала. Роман озирався навсебiч i щиро, по-дитячому радiв: - Але ж як тут гарно!.. А он i ратай... Подивись, Оленко, яка романтична картина! На нашому полi мирний ратай! - Ось тому вiн i нужденний, що занадто мирний! - задумливо мовила Олена. - Зломив хребта на панських грунтах, де вже йому войовничим бути. Зiскочила з ридвана, пiдiйшла до орача. - Боже поможи! Орач - худий, згорблений селянин в зотлiлiй сорочцi, що ледве купи трималася на його плечах, - з натугою повернув до неї гостре почорнiле лице з безвiльно обвислими вусами, окинув Олену з нiг до голови важким, похмурим поглядом, буркнув: - Казали боги, щоб i ви помогли! - I, налягаючи на чепiги, хрипло крикнув на свого вола-одинака: - Гей, старий, чого слухаєш, що панi щебече?.. Тягни бiду свою, не прислухайся до панських балачок, помочi вiд них, що снiгу влiтку, - не чекай! - Ваша правда, дядьку, - тiльки й мовила Олена. - Наша правда? - орач тупнув босою ногою в землю. -Там наша правда. Глибоко її пани закопали, чи й виореш дiдiвським ралом. Тут лемеша треба гартованого, а ще лiпше - крицi. Пiдiйшов Роман, обережно взяв Олену за лiкоть. - Не чiпай його, хiба ти не бачиш, - що вiн злий? - А ти покопирсай цю землю дерев'яним цурпалком, а тодi спробуй бути добрим! - Олена рвучко висмикнула свою руку. - Тобi цього не зрозумiти, паниченьку. - Гей, старий, гей! - хрипло покрикував орач. - Ори, брате, ори, мо', щастя наше селянське виореш. Худоребрий вiл пнувся й тремтiв, з натугою тягнучи за собою примiтивне рало - почорнiлий стовбур дерева, вiдросток якого правив за вiйце. Знизу в стовбурi був забитий i скрiплений снозою зуб-ральник, котрий сяк-так шкрiб-рив затвердiлий грунт, залишаючи позад себе щось ледь схоже на борозну. - Яка нужда!.. - похитала Олена головою. - Однозубе рало. Що вiн ним зоре? - При стараннi... - почав було Роман, та Олена сердито перебила: - При стараннi жили з тебе рало витягне, i по тому! Хiба ти не бачиш, що воно неспроможне перевертати грунт? Ральник тiльки розриває землю та сяк-так її розсовує. Не чекай тут врожаїв i статкiв! - Вперше бачу панi, котра дещо петрає в селянському дiлi, -трохи привiтнiше озвався орач. - Ех, панi добра... Де оре соха, там i трава висиха, а де плуг ходить, там хлiбець родить. А ралом з бовкуном що... Ралом тiльки оране довжити й поперечити. - Буде вам плуг! - бадьоро вигукнув Роман. - Куплю плуги з добрими лемешами - заживемо. - Може, пан i заживе, та тiльки не ми! - сплюнув орач. - Цоб, старий, цоб, чого вуха розвiсив? Казав пан: кожух дам, та слово його тепле! Олена повернулася до ридвана засмучена й до самого села не зронила й слова. Бiля крайнiх хат їх вже очiкував гурт селян. Гайдуки канчуками зганяли селян i кричали: - Кланяйтесь його милостi пановi Матусевичу! Сам круль вас подарував пановi. Згинайтесь... Нижче! Нижче, бидло! Селяни кланялись похмуро, вороже позираючи на панський ридван. Матусевич привiтно махав рукою. Олена опустила очi, щоки її горiли вогнем. Тої ж ночi вона втекла з маєтку. Роман наздогнав її на шляху вранцi, коли ще ледь сiрiло. - Не треба тiкати, - прохав, iдучи поруч з нею й ведучи коня. - Все на Українi належить панам. I дороги також. Перший-лIпший дiдич тебе схопить i зробить своєю покоївкою. - Це так... - зiтхнула Олена i зненацька запитала: - А правда, що Павлюк утiк з Бара? - Павлюк?.. -здивовано перепитав Роман. -Утiк... А чого вiн тебе цiкавить? - Просто так, - уникаючи його погляду, вiдповiла Олена. - Я повертаюсь до тебе... . . Вiдтодi минуло пiвроку. Дивно вони жили. Вiн i сам частенько задумувався: хто ж йому Олена? Нi дружина, нi любаска, нi сестра, нi гостя в маєтку, нi родичка... Нi просто знайома. Мiж ними звiвся незримий мур, i як не бився Роман, але так i не змiг його звалити. Роман замугикав i вийшов у парк. На галявi Олена морквою годувала зайцiв. Вчувши його кроки, випросталась. Зайцi злякано подивились на нього й сипонули в кущi. - Як вiд вовка, втiкають!, - гiрко сказав вiн. - Зайцi просто не розпiзнали, що ти нi риба нi м'ясо i до вовка тобi далеко! - вiдрiзала вона. В Романа затремтiла губа. - Вже й обидився... - вона скупо всмiхнулась. - Чого ти себе мучиш, парубче, й мене? Хiба ти слiпий? - Оленко... - простягнув вiн руки - Ти мене ослiпила. Без тебе менi поночi. Жадiбно схопив її руки. - Не треба, - попрохала вона, але рук не висмикнула. -Ти гарний. I добрий... Беззахисний. Менi навiть шкода тебе. - Оленко .. - стискував вiн її руки. - Зрозумiй мене... - вона благально на нього глянула. - Я iншого... - Iншого? - похолов Роман. - Х-то вiн? - Чи тобi не все одно? - А де ж вiн? - Не знаю... Але забути його несила... Роздiл другий Весною 1637 року королiвський комiсар Ян Данилович дiстав собi в управу Чигиринське та Корсунське староства. З'явившись у Чигиринi якраз на весняного Юрiя з великим загоном жовнiрiв, Ян Данилович заходився приводити до послушенства селян та мiщан. Була вже не рання, тепла весна. Над Чигирином летiли запiзнiлi гуси й падали на зеленi луки побiля Тясмину. I багато хто з мiщан, чекаючи своєї черги "на послушенство", заздрiсно поглядав на гусей i думав: "Гуси-гусенята, вiзьмiть мене на крилята". - Ха-ха-ха-ха! - реготав Ян Данилович, взявшись у боки. - Сулимiв чекали? Павлюкiв виглядали? Чернь. Бидло... Я вас приведу до послушенства! Я вас навчу, як у ногах свого пана повзати! Сулими i Павлюки у Варшавi на майданi конають, а тут я вам пан i Бог, пся крев! Схизмати смердючi! - До жовнiрiв: - Лупiть їх, пся крев! Лупiть, щоб аж скора на них репалась! Жовнiри круками накидались на юрму, що жахно вiдсахувалась вiд них i тислася пiд стару церковку в пошуках рятунку, хапали дядькiв чи молодиць, збивали з нiг, тягли за руки чи ноги на майдан i, облiпивши жертви з усiх бокiв, лупцювали їх канчуками, доки не лопались у них сорочки i на зелену траву не бризкала кров... Жовнiри якусь мить вiдхекувались, витирали зрошенi потом лоби й знову бралися за свої жертви. Селяни, зiгнанi з ближнiх сiл для послушенства, стояли на майданi похнюпивши голови. Добра вони вiд нового пана й не чекали, але щоб їх отак зразу нi про що нi за що бити до кровi?.. Цього дня - на весняного Юрiя - вони, як завше, виходили у поле на водосвятiе. Панотець святив у цей день пашню, жiнки хутчiше протирали свяченою росою очi, щоб зiркiшими були та щоб не болiли, чоловiки прикидали, яке жито. Є така прикмета: коли на Юрiя у житi ворона заховається - рясного чекай врожаю. Та цiєї весни селяни хмуро словами перекидалися, що "жито на Юрiя ледве спромоглося горобцевi до колiн дiстати, про хлiб та статки годi й думати". - То ви ще будете брови на свого пана супити? - не вгаває королiвський комiсар. - Пся крев!.. Лупiть! До кровi репiжте! Жовнiри з сил вибиваються. Зелена трава червонiє. З протилежного боку майдану, якраз навпроти юрми, що чекає на послушенство, стоять реєстровi козаки з своїм полковником Карпом Скиданом. Реєстровцi всi як один на пiдбiр, високi, ставнi, та зараз вони поопускали голови, горбляться, намагаються вiдвести очi вiд послушенства. Полковник хмуриться i теж уникає людських очей. Та ось сивовусий дiд, у якого аж танцюють по спинi жовнiрськi канчуки, плює кров'ю й кричить до Скидана: - Чого очi вiдводиш, полковничку? Канудить? Теж менi захисничок України, бодай тобi чорти вуса у пеклi обсмалили!.. - Хоч би не ганьбили козачого звання! - пiдхоплює хтось iз натовпу. - Катами свого люду поставали! - Дивiться, козаченьки, дивiться, як ляхи з нас кров, як воду, точать! - кричить чорнява молодиця. - Може, й ви панам-ляшкам пособите? Бiднi жовнiри вже й потомилися. Берiть, козаченьки, канчуки в руки, бийте свiй кревний люд! Хай пани спочинуть. - Та якi вони козаки? - плюється худий селянин, в якого по вусах стiкає кров. - Справжнi козаки на Низу, за порогами. А це панськi пiднiжки! Ще нижче нахиляє сиву голову Карпо Скидан. Важко йому чути таке, наче хижий звiр пазурами терзає його зранене серце. А що вони, реєстровцi, вдiють? Пани пiсля Хотина щедро Українi волю обiцяли, та дiдько тим обiцянкам радий! Краще б його самого побили, як отаке слухати! Люди ж правду кажуть. Якi вони в бiсового батька козаки? Хнюпляться реєстровцi, не вперше їм-бо чути таке. Дивляться на них люди, як на панських собак. А що вдiєш? Бог високо, король далеко, а Ян Данилович тут i Бог, i король. Кому поскаржишся? - Так їх!!! Так!!! - кричить комiсар. - Лоскочiть їм спини, щоб гнучкiшими були, щоб гнулися перед ясновельможним панством аж до землi! Щоб i думати про бунти забули! Так їх!.. Так! Скидан вiдчуває, що рiдна земля пiд ногами гаряча. Важко йому стояти на рiднiй землi i байдуже дивитись, як чванливий i пихатий лях знущається з твого люду. Чи ж для цього Карпо Скидан iшов колись в реєстровцi? Думав Україну вiд лютої татарви боронити, а став посiбником катiв. Б'ють молодицю з немовлям на руках. "Коли б мої мама побачили, який з мене захисник, то прокляли б свого Карпа!" - з гiркотою думає Скидан. Ось тягнуть молоду вродливу дiвчину, заламують їй руки. - Цю лишiть, - милостиво каже Ян Данилович. - Смачна хлопка! Вiдведiть у мої покої... Постiль менi стелити... ха-ха!.. - Мамо-о-о! - в невимовнiй розпуцi кричить дiвчина. Скидан смикає себе за вус i рiшуче пiдходить до комiсара. - Вашмосць! Чим завинили цi люди? - Мовчать, пся крев! - накидається на нього Данилович. Карпо блiдне. - Я - полковник реєстрового його королiвської милостi вiйська. - Ти бидло! - аж тупотить ногами комiсар. - Для мене ти таке ж бидло, як i та чернь. Скидан хитнувся вiд обурення, але встояв. - Вашмосць! Я заявляю рiшучий протест! Я буду скаржиться його милостi королю i сейму! - Ти, смерд, ще смiєш пащекувати? - визвiрився Данилович i крикнув жовнiрам: - Лупiть i реєстровцiв заодно! Щоб вдруге не посмiли роззявляти рота! Жовнiри хапають ошелешених реєстровцiв, витягують їх на майдан, i пiшли свистiти канчуки... Натовп затих... - Вашмосць! - тремтить Скидан. - У нас права, данi його милiстю королем Речi Посполитої! - Я плював на вашi права! - кричить Данилович. - Нащо менi вашi права, як у мене є кращi лицарi, нiж ви! А тебе, хлопський полковнику, в ямi