згною! Турнули Карпа Скидана в льох-закапелок. Вогко. Темно. Нi сiсти, нi стояти. На стiнах - слизь, пiд ногами - смердюче багно. Скидан тупцює в тому болотi i чує, як на майданi все ще приводять людей до послушенства... Скрегоче зубами полковник. Стогне вiд безсилої лютi. Згадався Павлюк. Кликав вiн Скидана з собою. Не пiшов на Сiч. Думав, що без кровi обiйдеться. Отямиться панство, дасть обiцянi вольностi українському люду. Врятували ж козаки Польщу пiд Хотином, мусять пани волею вiддячити. I вiддячили... Кому замало - ще дадуть... Не знаходить собi мiсця. Слiпець! Кому вiрив? Катам свого народу? Душогубам i гвалтiвникам? Павлюк ще коли казав: "Годi! Годi терпiти, годi чекати манни з небес, а волi з панських рук. Пiшли на Сiч, пiднiмемо запорожцiв, повернемося на Вкраїну великою оружною силою. Люд до боротьби запалимо". А Скидан тодi все ще вагався. Все ще вiрив обiцянкам короля. - Брате! Здери полуду з очей! - палко казав Павлюк. - Кому ти вiриш, вiд кого чуда чекаєш?.. Була в них потаємна розмова ще влiтку минулого року. У Каневi. Вiн, Карпо Скидан, сотник Павлюк i гетьман реєстрового козацтва Василь Томиленко. Зiбралися в хатi гетьмана, до ранку гомонiли про те, що в кожною наболiло на душi. Тьмяно блимала свiчка, на стiнах шугали їхнi тiнi. Вони сперечалися, думали, гадали. Невгамовний Павлюк гарячi слова кидав: - Коли ми єдинодумцi i єдиновiрцi, коли в нас одна мати Україна, то давайте дiяти вкупi. Допоки терпiти лихо й наругу? Хiба ми, українцi, народилися рабами? Черню? Бидлом? То чому ходимо в лядських ярмах? Чи немає моцi в наших руках, а в серцях - жаги волi? Чи народ наш у землю закопав свою мрiю про волю та незалежнiсть? Мусить же хтось почати! Або волю здобудемо, або кiстьми ляжемо! - Кiстьми вже лягали, - обмовився тодi Скидан. - I Косинський, i Наливайко, i Жмайло, i Трясило, а воля де? Одинадцять лiт минуло з часу повстання Марка Жмайла, а пани як сидiли на наших шиях, так i сидять. Де ж воля? Не принесло її повстання, а тiльки дужче Рiч Посполиту озлобило. - Прийде! - схопився Павлюк. - Лягли нашi товаришi, i ми ляжемо! I ще не однi ляжуть, а волю все одно здобудемо! Вона приходить лише до тих, хто за неї бореться! А хто покiрно в ярмi чимчикує, той бидлом здихає. Та ще золотими обiцянками вдовольняється. - Чи не лiпше з панством мирним шляхом домовиться? -стояв на своєму Скидан. - Ми панiв рятували не раз. Хоча й пiд Хотином. Обiцяли ж пани полегшити нашу долю? - Блажен, хто вiрує, - похмуро озвався гетьман Василь Томиленко. - Сподiватись, що пани волю дадуть, все одно, що з гадюкою цiлуватись i вiрити, що вона не вкусить. Настав уже час за шаблi братись, товаришi i братове! Ще довго шукали iстину, доходили до згоди. - Я думаю почати з реєстровцiв, - вже перед ранком дiлився Павлюк своїми думками. - Вони при зброї i завжди напохватi. - Так, починати треба з реєстру, - пiдтримав Павлюка гетьман. - Не всi, але бiльшiсть буде за нами. А старшина... Рiзна старшина. Одна голови покладе за волю, друга нас за шеляг продасть. I все ж почнемо. Одначе--спiшити в цiм дiлi не варт. Будемо терпеливо готуватися, зручного менту вичiкувати. Перш за все зброєю запастись, харчем, кiньми, обозами. - Ляхи насторожаться, - засумнiвався Скидан. - Чимале дiло - повстання пiдготувати. Та й старшина може продати. Не всi в лицарство йдуть, дехто в iуди преться. - А ми до пори до часу не будемо розжовувати, для чого пiдготовка, - мовив гетьман. - Готуйтеся до вiйни, а якої - мовчок. Хай думають, що з татарами... Так тодi й ухвалили. Невдовзi у всi мiста Схiдної України до полковникiв реєстру було розiслано такого унiверсала. "Василь Томиленко, гетьман вiйська його королiвської милостi Запорозького. Пане полковнику! Моєю гетьманською владою i iм'ям всього вiйська Запорозького суворо велю вам запастися провiантом та iншими речами i у всьому бути готовим до вiйни i тiльки вам буде оголошено письмовим наказом нашим, всi без винятку зобов'язанi з'явиться пiд загрозою нашої немилостi i суворої кари вiйськової. Федiр Онушкевич, писар вiйськовий"[3]. Так починав Павлюк з Томиленком (Карпо Скидан все ще вагався), але з тої таємної пiдготовки зле вийшло. Переяславський полковник Сава Кононович, одержавши унiверсал, запiдозрив щось неладне. Що за пiдготовка, коли нiякої вiйни не передбачається? Чи не затiває, бува, чого гетьман проти Речi Посполитої? I Сава Кононович з унiверсалом Томиленка спiшно подався в Бар до коронного гетьмана... Цього було досить. Павлюк iз своєю сотнею ледве встиг утекти на Сiч, вiд Томиленка забрали булаву й передали її Савi Кононовичу. Щоправда, Томиленковi тодi пощастило врятувати свою голову, адже прямих доказiв проти нього не було Томиленко лишився старшиною i принишк у Черкасах, а Сава Кононович виплив на поверхню. Тепер i Павлюка вже немає. Злi думи обсiли Скидана в льоху. Чавкає багно пiд ногами Нi сiсти, нi лягти. А далi що? I Сулими вже немає. А як Скидан було зрадiв, коли Сулима взяв фортецю Почалося, думав. А воно хутко й скiнчилося. Все той же Сава Кононович i тут встиг. Сулимi у Варшавi голову стяли, а де Павлюк зараз, того нiхто не вiдає... Та допоки ж таке буде? Ось i сьогоднi з нього познущалися, гiднiсть його стоптали, а вiн терпить. Тобi плюють, а ти кажи, що Божа роса? Справдi, який вiн козак? Тiльки звання козаче ганьбить. Пiднiжок панський. Правду казав Томиленко: панам вiрити, що з гадюкою цiлуватися. - А-а-а-а! Людоньки, поряту-у-уйте-е-е... - раптом iз замку несеться тамований дiвочий крик i завмирає.. Рвонувся Скидан до дверей, вдарився у них грудьми, загупав кулаками. У вiдповiдь - нi звуку. Мертва тиша. Скидан важко дихає. Загинув Сулима, загинув Павлюк, ти, Карпе Скидан, починай. Ти загинеш - третiй перед поведе. Тiльки не коритися. Досить уже, вiрив, сподiвався... Пора й за шаблю братися, коли хочеш козаком лишитися, слави лицарської зажити, як дiди твої ї прадiди, коли ти хочеш носити горде ймення товариш, а не хлоп i не бидло! Нуртує душа в сивого полковника, спадає полуда з очей. А за маленьким вiконцем, чути, реєстровцi гомонять. - Кажуть, стяли у Варшавi й Павлюку голову. - Те-те-те! Кажуть, живий. Його буцiмто Сулима порятував. Лети, каже, на Вкраїну, люд пiднiмай, а я за тебе голову зложу на пласi. - Ех, коли б Павлюк!.. - А наш полковник нi се нi те... Його б'ють, а вiн "вашмосць" кричить. Тепер у льосi притих. - Прозрiє, то й за шаблю вiзьметься. В Чигиринi проспiвали третi пiвнi. За давньою звичкою майданом прочовгав мiський сторож з дерев'яним деркачем, i в нiчнiй тишi ще довго лунало скрипуче деркотання... Тiльки воно стихло, як зненацька хрипло проспiвав одинокий пiвень. Певно, заспав, як його товаришi будили нiч, тепер сам-один надолужував прогаяне. "Будимири спiвають, - подумав Скидан. - В цю хвилю вони спiвають по всiй Українi, та чи збудять неньку нашу? Спить Україна важким сном... То хто ж її сколихне, хто посадить на коней її синiв i поведе на праведний i святий бiй?" - Пильнуй! Пильнуй! Пильнуй!.. - несеться вiд мiської брами. Варта в замку прокричала своє звичне "пильнуй", i знову тиша, важка, глибока, западає над Чигирином. Лише з Тясмину доноситься ледь чутне гелготання гусей... Скидан натискує плечем на дверi, аби виважити їх, як зненацька по той бiк дверей хтось зашепотiв: - Тут вiн... Але замок... - Хлопцi! - гаряче зашепотiв у щiлину полковник. - Ламайте дверi! - Один мент, пане полковнику, - вiдповiли йому реєстровцi. - Жовнiри, нажлуктившись, сплять. Саме час за шаблi братись! Скрипнув завiс, нiби зойкнув, дверi хитнулися, i дужi руки витягли Скидана з льоху. - Пильнуй! Пильнуй! - несеться раптом iз замку, i один з козакiв цiдить крiзь зуби: - Ось ми тебе зараз попильнуємо! Повернемо вам з лихвою борг! - Скiльки вас, боржникiв? - питає Скидан. - Усi на ногах, пане полковнику! - озивається хорунжий Звонаренко Мусiй i простягає Скидану шаблю. - Ось ваша подруга вiрна. А ляхи в замку сплять. I пан Данилович з ними. Пиячили до пiвночi. - Тодi, брагове, до зброї! Покажемо їм наше послушенство. Хорунжий Звонаренко, вiзьми кiлькох "в'юнiв" та знiмiть сторожу бiля брами. А решта за мною! З Богом, товаришi! Звонаренко, прихопивши з собою "в'юнiв" - так називалися найметкiшi козаки, котрi нечутно, наче в'юни, пiдповзали до варти й знiмали її безшумно, - зник у темрявi ночi. Скидан з козаками обережно просувався за ними майданом. Над Чигирином густо висипали зорi й тьмяно полискували на козацьких шаблях. Блищала зiрка й на шаблi Скидана. "Свiти менi, ясна зiрко, i вдень i вночi, -думав вiн. - Назад уже путi немає. А попереду... Попереду не знаю що. Люта боротьба не на життя, а на смерть... Тож свiти менi, щасливая зiрко!" - Пильнуй! - почулося вiд брами. - Пиль... - Захрипiв хтось, гупнув, падаючи. - Пильнуй! - почувся голос хорунжого, i Карпо Скидан мовчки ринувся на замок, а за ним козаки... Ось I брама. Перестрибуючи через трупи сторожiв, полковник вривається на замкове подвiр'я i мчить до будинку, де спить Ян Данилович. На схiдцях ганку бiлiє розпластане дiвоче тiло в пошматованiй сорочцi. Руки скрученi за спиною... "Вона, - думає Скидан, - та, що кричала звечора... Замучили, душогуби". I, потрясаючи шаблею, на якiй спалахують зорi, Скидан шалено кричить на увесь Чигирин: - Вставайте, люди-и-и! До зброї! Смерть ворогам! Над Чигирином шугнуло полум'я. Роздiл третiй Повернувши Кодак, шляхта зiбралася на сейм у Варшавi, де наполягала, аби король негайно розпустив українськi реєстровi полки. - Хто, як не реєстровцi, призвiдцi всiх бунтiв i повстань на Українi? - вигукували магнати. - Адже без них жодна пожежа не загориться в маєстатi! Одначе король мав iншу думку: без реєстрових козакiв Польща не могла б захищатися вiд численних набiгiв туркiв i татар. Тому на розпуск реєстру король не погодився. З тим i сейм закiнчився. Магнатство стало в опозицiю королю. Маючи свої власнi, надвiрнi вiйська, магнати що хотiли, те й робили на Українi. Перш за все вони почали самовiльно обертати реєстрових козакiв на своїх хлопiв, чинили безчинства серед селян i мiщан. Весна 1637 року на Українi була тривожною. Першим повстав, перебивши жовнiрiв, Чигирин. Карпо Скидан почав виганяти ляхiв з Чигиринського староства. За ним пiдняв реєстровцiв полковник Семен Биховець. Вiн повiв своїх козакiв на Сiч, де, ходили чутки, реєстровий сотник Павлюк, вибраний повстанцями на гетьмана, готував вiйсько до походу на Україну. Тi ж реєстровцi, котрi лишилися на волостях, тiльки й чекали повстанського гетьмана. Старшина почувала себе як на бочках з порохом. Непевне було i панство. Щоночi горiли фiльварки, селяни продавали воли, купляли собi коней i, озброївшись чим попало, а здебiльшого вилами й косами, цiлими загонами прибували на острiв Базавлук. На Вкраїнi запахло повстанням. Тiєї весни рiдко який день випадав, щоб на Сiч не прибували селяни-втiкачi, мiщани, реєстровцi. Мчали кiнно сотнями, сунули гуртами з цiпами, косами, сокирами, а то й просто з дрючками в руках. Сiч гула, як вулик перед роїнням. Якiв Остряниця збився з нiг, розташовуючи прибулих. Нi вдень, нi вночi не знав вiн спокою, метушився, гарячкував, хапався за голову: - Люд як плавом пливе! Та де ж я приткну їх? - Де хочеш, отамане, там i притикай, аби лишень у те вiйсько, що панiв колошкатиме, - статечно казали дядьки з косами та вилами. - А може, вас у те вiйсько, що паноту по голiвках гладитиме? - весело питався Остряниця. - Не все ж їх колошкати, треба ж i погладити. - А погладимо, та проти шерстi! - перекладали дядьки коси з плеча на плече. - Цеї весни добряче погладимо! В їхнiх неквапливих, гречних рухах, мовi стiльки вчувається впевненостi i сили, що Остряниця вiрив, з такими людьми не промахнешся. Лише дай їм зброю, поведи на Україну! - Ходiмте, братове, десь i вас приткну. "Притикає" Остряниця щодня, i чим бiльшає повстанцiв на Сiчi, тим мiцнiшає в ньому вiра у перемогу. А зовсiм же недавно не горiв отаман, а ледве тлiв... Пiсля того, як його порятував Дмитро Гуня, всю зиму прокачався вiн у колишньому зимiвнику Хвеська Солодкого, заледве його на ноги Касян Коляда поставив. - Дякуй, отамане, своїй долi та Гунi, котрий тебе замалим мертвого в тирсi надибав, - казав йому на прощання Коляда. - Мабуть, ти в сорочцi народився, ще не одну весну ряст топтатимеш. Ходи здоровий! Коли вижив, на щось та знадобиться твоя голова! - Про Сулиму нiчого не чути? - сумно запитав Остряниця. - Невеселi речi, - спохмурнiв Коляда. - Стратили його ляхи у Варшавi. А Павлюк буцiмто врятувався, та де вiн зараз, того нiхто не вiдає. Дмитро Гуня живий. Вiдбийся вiд ногайцiв, коли тi на зимiвник напали, i гайнув на Сiч. Гуня й справдi був на Сiчi, а про Павлюка нi слуху нi духу. Однi запевняли, що вiн утiк, iншi - що його разом з Сулимою стратили у Варшавi. Хтозна, кому й вiрити... Тяжко перенiс Остряниця загибель свого побратима. Нiби й духом тодi пiдупав. На душу безнадiя насунула, вiдчай докучав. В такi хвилини йому здавалося, що марна всяка подальша боротьба, що не судилося Українi бути вiльною i незалежною. Бо хто тiльки не пiднiмав повстання, i марно. Великою кров'ю закiнчувалося. I не рiк, не два це триває. Поразка за поразкою... Вiд тих думок-терзань не знаходив собi мiсця. Та досить було по веснi Павлюковi з'явитись, як ожив Остряниця, скинув з себе машкару безнадiї, вiдiгнав сумнiви... Чим бiльше прибувало на Сiч втiкачiв, тим мiцнiшала в ньому вiра, що не все ще втрачено. Повстанське вiйсько збiльшувалося з кожним днем. Мiсця не вистачало, й Остряниця "притикав" прибулих в сiчовiй слободi, але й там невдовзi стало так тiсно, що нi проїхать, нi пройти. Спали просто неба, на вуличках i майданах. А коли й слободу запрудили, довелося нашвидкуруч тулити куренi з очерету понад Днiпром, i по деякому часi там виросло цiле мiстечко. Остряниця хоч i присiсти не мав за клопотами, але почувався як нiколи щасливим. - Тiсно, батьку? - питався Дмитро Гуня, коли вони здибувалися. - Тiсно, синку, тiсно! - весело вигукував Остряниця. - Так тiсно, що й пальця нiде приткнути! - А ти його, батьку, з собою носи! - жартує Гуня. - Дай Боже, щоб ще тiснiше було. - Буде, Дмитре, он уже новий гурт до нас простує. - Агов, пане отамане, - гукають прибулi. - Де б нам мiсце вибрати? Перед Остряницею гурт вершникiв. Вiдразу побачив, не мастаки вони в сiдлах сидiти, бо тримались абияк, - наче снопи з воза поперекошувалися. В солом'яних брилях, в латаних-перелатаних сорочках, з порепаними руками. В того сокира за поясом, в iншого довгий шворiнь чи коса до кiсся сторч припасована, а в того поперек луки дрюк лежить замашний. Остряниця головою похитав, добродушно мовив: - Але ж i воїнство!.. Де ж вас подiти? - Дiвай де хочеш, а назад не повернемо голобель, - гудуть дядьки. - Панiв хочемо воювати. - Хоч ми й з порожнiми руками, та серця нашi сповненi гнiву i помсти, - озвався високий чорнявий чоловiк, на вигляд вiн був ще моложавий, хоч вуса його i взялися сивиною. -Треба буде, й кулаками повоюємо, а там i зброю в панiв захопимо. Аби лишень почати. Вiн чи не єдиний з-помiж дядькiв тримався на конi хвацько i впевнено, наче зрiсся з кульбакою. На поясi висiла шабля, за плечима - мушкет. Смушкова шапка набакир заломлена, чорнi блискучi очi повнi вогню i снаги. - Козак? - поспитав його Остряниця. - 3 реєстру? - Гордiй Чурай, урядник Полтавського охочекомонного полку! - жваво вiдповiв чорнявий вершник - А це, - показав на дядькiв, - мiй загiн. Зброї не має, в бою ще не бував, та запал у нього що той порох. Зваги нам не позичати. Остряниця, роздивляючись ватага, поцiкавився: - А яким це робом пан урядник серед втiкачiв опинився? Чи служба його милостi королю не до душi? - Ляхи вже до печiнок допекли, - кивнув Чурай, i його очi потемнiли. - Далi терпiти немає змоги. - Помовчавши, додав: - Шляхтича одного зарубав i на Сiч подався. З України, лиходiй, глумився. То я його пiд гарячу руку... Навпiл шаблею - I добре зробив, хай завжди твоя рука буде гарячою! Почин маєш. - Маленький ще, - зiтхнув Чурай. - Знайшов над чим сушити голову, - засмiявся Остряниця. - Шляхти тої скiльки розвелося на Українi, аби встигав її шаблею частувати. - А скоро почнеться? - Ось тiльки пан гетьман дасть знак, так i завируємо, як весняна вода!.. В останнiй перед походом день Павлюк пiшов у степ до Пiвнячого яру, аби хоч трохи побути на самотi, подумати. Ще i ще зважити свої помисли, поспитати самого себе, чи немає в душi бодай маленького сумнiву та вагання, зневiри в успiховi, бо завтра пiзно буде. Завтра сурми в похiд засурмлять! Перше мiсто на Схiднiй Українi, котре вiн мусить узяти, - Черкаси. В Черкасах зберiгається реєстрова артилерiя, порох, свинець. 3 Черкас i треба починати... Сiч уже переповнена, люд до бою рветься. А чи ж вiн усе зважив, все вивiрив? Шкода, що поруч немає батька й порадника Iвана Сулими... Цiною свого життя врятував вiн Павлюка i на святу справу благословив. А собi гiрку та люту долю вибрав. У Варшавi на майданi кат його четвертував: спершу руки вiдрубав, потiм ноги, а тодi й голову вiдтяв... Голову отамана на кiл настромили, на базарi виставили. Завтра сурми в похiд засурмлять! Поведе вiн вiйсько на Вкраїну, буде мстити за всiх пригноблених i замучених, четвертованих i скалiчених... За кожну краплю людської кровi, безневинно пролиту. Та хiба тiльки мстить iде вiн душогубам свого народу? О нi! За волю, за кращу долю пiднiмається на люту битву заярмлена Україна. I вiн поведе її, вона йому вручила свою долю, назвавши його своїм гетьманом. Не має права схибити. Завтра сурми в похiд засурмлять! - Чуєш, батьку Йване? Я прийшов з тобою порадитись, погомонiти, подумати. Ти любяв Пiвнячий яр i свiтлий струмок на його днi, що й нинi тихо жебонить. Ти приходив сюди зважувати свої думи I помисли. За день до походу на Кодак ми пили з тобою воду з того свiтлого струмка i мрiяли... Спасибi тобi, батьку! - шапку знявши, вклонився Павлюк свiтлому струмковi. - Спасибi за любов твою, за пораду. Я чую, як пiвень пiє, як рiдна земля до мене озивається. Порадився з тобою - i на серцi чистiше стало Завтра сурми в похiд засурмлять. Я зроблю все, що в моїх силах. Хоч ковток волi, а здобуду людям. Прощай, батьку! Завтра сурми в похiд засурмлять!.. Роздiл четвертий Дзвiн забемкав рано-вранцi. Роман Матусевич сполошено схопився: так бамкає дзвiн лише на пожежу. Прислухався - дзвiн не затихав. Серце чомусь сполошено забилося... Бам-бам-бам, - не вгавав дзвiн. - Ей, Сидоре! - крикнув Роман. - Де тебе чорти носять? Вбiг дворецький, переляканий, блiдий .. - Що там скоїлось? - сердито запитав Матусевич. - Хто калатає у дзвiн? З якої причини? Пожежа? - Н-не знаю, ясновельможний п-пане, - трусився дворецький. - Коли б не чернь збунтувалась... Хлопи на майдан бiжать, до церкви. - Хутко дiзнайся, що за причина! - велiв йому Роман. Дворецький побiг. - А, чорт!.. - буркнув Роман. - Так було тихо та мирно... Коли б не бунт... Вчора вночi сусiднiй маєток горiв. Чи не моя черга пiдоспiла?.. Досi було тихо. Старий тiнистий парк вiдгороджував панський будинок не лише вiд Зеленої Гути, а й вiд усього свiту. I Роман упивався тишею, що стояла мiж дубами, в'язами та липами старого парку. Прокричить у верхiв'ї сойка, простукотить десь дятел в червонiй шапочцi - i наче вимер свiт. Насолоджуйся, пий спокiй до дна. У селi Роман майже не бував, всiм вiдали староста й дворецький. Роман багнув тишi i щастя. Тиша була, а щастя десь барилося. Мур, яким вiдгородилася вiд нього Олена, був мiцний i неприступний. Та Роман вiрив, що надiйде час - i мури впадуть самi собою. Аби лише чернь не бунтувала та маєткiв не палила, як у сусiдньому фiльварку. Вчора за обiдом у нього з Оленою вiдбулася неприємна розмова. - Я хочу спокою, а вiн утiкає, - поскаржився Роман - Час нинi тривожний. Ночами на обрiях заграви. - I буде горiти, - вiдповiла Олена. -То селяни панськi маєтки палять... Гляди, Романе, щоб i тобi червоного пiвня не пустили. - Я нiкому не вчинив зла, - здивувався вiн. - Але й добра вiд тебе селяни не мають, - сказала Олена - Староста витягує з них останнi жили. - Я скажу старостi, щоб вiн... благорозумнiшим був. - Аякже, чекай блага. - По хвилi додала вже спокiйнiше: - Кажуть, що на Українi починається повстання. Селяни палять маєтки, руйнують костьоли. Пани втiкають у Бар до коронного гетьмана. - Чув i я, що Павлюк з великим вiйськом напав на Черкаси, - зiтхнув Роман. - Панство перелякане. - Що? - швидко запитала Олена. - Що ти сказав про Павлюка? - Захопив буцiмто черкаський замок, - дивлячись у миску, вiдповiв Роман. - Запорожцi його вибрали на гетьмана. Олена раптом засмiялась весело, нестримно, радiсно. - Ти... Ти чого? - Бо весело, - сказала вона. - Чи, може, ти хочеш, щоб я була сумною? - Ради Бога... - Роман i собi несмiливо посмiхнувся. - Будь веселою. Тобi смiх до лиця. Ти така гарна... - Обережно взяв її за руку. - Ти нiколи так весело не смiялася, як зараз, коли почула, що Павлюк захопив Черкаси. Я волiв би, щоб Павлюк щодня брав по мiсту. - I я волiла б... - Вона урвала смiх, довго й уважно дивилась в його голубi очi, зiтхнула. - Яка ти дитина, Романе. Доросла дитина. Менi тебе iнодi шкода стає. ...В селi знову забемкав дзвiн i урвав Романовi спогади. - Пане! - вбiгає дворецький, i губи його трясуться. - Бунт, пане, бунт! На майданi коло церкви чернь збирається. Он воно що! Вiн усього чекав, тiльки не бунту. Виходить, вже й до нього докотилася хвиля. - Чого чернь хоче? - зовнi спокiйно запитав Роман. - Чому в дзвiн бемкають? Чого люд згукують? - Н-не знаю, п-пане, - белькоче дворецький. - Буцiмто в село прибули посланцi вiд Павлюка. Хочуть якийсь унiверсал чернi читати. - Унiверсал? - зблiд Матусевич. - Цього ще не вистачало! Я їм!.. Коня! Чого очi витрiщив? Коня, кажу!.. Вибiг у двiр, тремтiв вiд обурення. Як? В його маєтку бунт? Скочив у сiдло й огрiв коня. За ним помчало п'ятеро гайдукiв. Проскочили через парк, вихопились на сiльську вуличку. Дзвiн усе ще не затихав. З хат вихоплювались селяни й поспiшали до церкви. Бiгли малi й старi, дiти й дiди, малечу матерi несли на руках. Всi кричали, розмахували руками... Багато дядькiв бiгли з косами в руках. "Еге, справи зовсiм кепськi", - подумав Матусевич, обганяючи бабу з вилами в руках. Зрештою примчали на майдан. Гайдуки, здiйнявши над головами канчуки, хотiли було з ходу ринутись на юрму. - Стривайте! - крикнув їм Матусевич, бо зрозумiв: коли гайдуки почнуть давити кiньми людей, буде пiзно. I гайдуки осадили коней, невдоволено позиркуючи на свого пана. Але на них нiхто навiть уваги не звернув. Селяни стояли до них спинами. Ось на вiз вихопився високий дебелий селянин, чорний як жук, з присмаленими вусами й блискучими очима. Коли випростався на возi, Матусевичу здалось, що на майданi аж тiснiше стало. Ну й велет! - Люди, куйте залiзо, поки воно гаряче! Це я вам кажу, коваль Кизим! Україна в огнi, Україна повстає! Годi нам скнiти i тлiти, годi терпiти горе й наругу. Пани вже досить напилися нашої кровi. Люди, берiться за зброю, роздмухуйте в своїх серцях невгасимi горна. Вiдковуйте на них свою лють. Хай вона крицею впаде на голови нашим катам! Берiтеся за коси, люди! Лупайте ляшкiв! Залiзо яке тверде, та й воно пiддається нашим молотам, а ляхи й поготiв. Клепайте, щоб iскри в панiв з очей сипались! Геть польських душогубiв з нашої землi! Волю Українi! "Єзус Марiя!.. - жахнувся Роман. - Що вiн горлопанить? Вiн закликає до бунту!.. Щоб панiв вiшали... I мене, бо i я пан... О Єзус Марiя, та що ж це дiється сьогоднi в моєму селi?" Матусевич було рвонувся, та Олена ще мiцнiше стисла його руку. - Стривай! - владно мовила. - Не здумай людям чинити лихе! - Але ж це бунт! - не тямлячи себе, крикнув Роман. - Та за такi речi треба карати!.. -- Вовча кров у тобi заграла? - похмуро запитала Олена. -А ще наполовину, кажеш, українець. У людей урвався терпець, вони хочуть бути людьми, а не худобою. Тому не роби дурниць, тобi ж лiпше буде! I вiн скорився... Мусив скоритися, аби не псувати стосункiв з Оленою... З жахом прислухався до палких слiв чорного здорованя, i кожне слово наче хто молотком забивав йому в тiло. - Ви чуєте мене, люди, це я вам кажу, коваль Кизим. До волi кличу, братове! Реєстровi козаки, котрi не захотiли бiльше коритися ляшкам, запорожцi та селяни з городянами обрали собi на гетьмана Павлюка. Йдiть до нашого гетьмана, люди! Вчувши це iм'я, Олена здригнулась i що було сили стисла Романову руку. Вiн зрозумiв це по-своєму. - Тобi зле? Ходiмо звiдси. Вона нiчого не вiдповiла, тiльки тремтiла, карi очi були вологими i широко вiдкритими. - Слухайте, люди, послання гетьмана Павлюка! - гримiв коваль Кизим. - Мiй син Кизименко прочитає вам зараз унiверсал Павлюка. На вiз вискочив його син, як i батько, високий i дебелий, наче з каменю витесаний. - "Павло Михнович Бут, гетьман з вiйськом Запорозьким i зо всiм товариством, - голосно читав Кизименко унiверсал. - Товаришам нашим, їх милостям панам отаманам реєстрового вiйська, поспольству i братам нашим у всiй Українi, в мiстах i селах, в маєтках i монастирях, бажаємо вiд Господа Бога здоровля. Прохаємо, пiдтверджуючи iменем нашого вiйська, щоб тi, хто називає себе товаришами нашими, споряджалися кiнно або пiшо i, пам'ятаючи славу нашу лицарську, права й вольностi нашi, з'явились би добровiльно в Черкаси i в згодi, як робили нашi предки, по наказу старших. Брати! Збирайтеся всi як один! Палiть маєтки, захоплюйте коней, зброю i йдiть у Черкаси, щоб хоробро дати вiдсiч ворогам нашим, як того вимагає необхiднiсть. Повстаньмо всiма силами проти душогубiв наших i ворогiв запеклих. Якщо ви охотно виконаєте це, то будете честь i славу мати i волю собi здобудете. Сходьтеся до нас усi, хто багне волi i кращого життя, хто не хоче бiльше ходити у ярмi!" Кизименко ще не встиг дочитати до кiнця унiверсал Павлюка, як на майданi знялася буря. Селяни кидали шапки вгору й кричали: - Смерть панам-ляхам? - Слава гетьману Павлюку! - До Павлюка ходiмо! - Або волю здобудемо, або кiстьми ляжемо!.. Над майданом вже злетiла пiсня. Ой крикнула лебедонька, Iз-за хвилi виринаючи, Заспiвали козаченьки, Та й у похiд виступаючи, "Чи ж нам, браття, на Сiч iти, ой, чи тута зимувати?" Роман оглянувся, гайдукiв, котрi прибули з ним, як вiтром здуло. - Пiшли звiдси! - схопив вiн Олену за руку. - Я прошу тебе... Це бунт. Чернь з покори вийшла. Олена, нiби в туман, з палаючими очима пiшла за ним, а губи її все шепотiли: "Павлюк... Живий... Живий Павлюк..." В палацi їх уже чекав староста, маленький, злий чоловiчок з гострим носом i рябим лицем. - Пане Матусевичу! - закричав вiн, щойно завбачивши Романа. - Що ж це твориться? Я буду скаржиться його милостi коронному гетьману. Чернь бунтує проти панiв, проти його милостi короля i Речi Посполитої, а ви, пане... - Ясновельможний! - Iз злiстю кинув Роман. - Ясновельможний, - трохи осiкся староста, - але я змушений буду звертатися у Бар, коли пан... ясновельможний пан не вгамує хлопiв. Треба негайно розiгнати бунтiвникiв, а зачинщикiв вкинути в льох. Чернь спалить маєток, а нас самих посадовить на палi! - Хто заслужив палю, той i сяде на неї, - дивлячись в маленькi злi очицi старости, насмiшкувато мовила Олена. - Але ж панi... - забелькотiв було староста, та Роман перебив його: - Ясновельможна панi! - Ясновельможна... - промимрив староста. - Пан староста боїться, що настав час розплати? - засмiялась Олена. - Стережiться, пане, це лише початок. - Ясновельможний пане! - убiг гайдук. - Там таке твориться... Чернь суне до маєтку з сокирами i вилами. - Я ж казав... я ж казав... - ураз зблiд староста. - Пропали. - Старший! - крикнув Роман, i старший гайдук пiдбiг до нього. - Негайно зупинити чернь! Нiкого сюди не впускати! Коли не скоряться - стрiляйте! - Романе! - зойкнула Олена - Що ти чиниш? В людей стрiляти? - Це бунт, - буркнув Роман, уникаючи дивитися в очi Оленi. -А кожний бунт мусить бути приборканий. З вогнем жарти куцi. Заодно я пошлю гiнця в Бiлу Церкву, щоб вiдрядили сюди жовнiрiв. - Он ти який? - з подивом прошепотiла Олена. - А був же тихий, несмiливий хлопчик... I раптом... в людей стрiляти... - Я сам стрiляти не буду, - похнюпився Роман. - Так треба, Олено. Або ми їх, або вони нас... - Романе! - вона кинулась до нього, вхопила за плечi, зазирнула йому в очi. - Ти не вчиниш цього, Романе. У тебе очi голубi i чистi... Ти не будеш убивцею. Я прошу тебе, не проливай кровi, вона й так уже рiками ллється. Зрозумiй, вони доведенi до вiдчаю, вони прагнуть кращої долi. Вони хочуть людьми бути, а не худобою. Це не тiльки в Зеленiй Гутi таке, вся Україна пiднiмається на боротьбу... Я благаю тебе, не чiпай людей... Ти мене кохаєш, Романе? Так? Ну скажи? - Кохаю, - прошепотiв Роман. - Свiт менi без тебе не милий. - Коли ти кохаєш мене, то не смiй... Чуєш, не смiй проливати людську кров, бо зненавиджу тебе на вiки вiчнi... Ти чуєш мене, Романе? Ти станеш моїм найлютiшим ворогом. Мiж нами буде зяяти прiрва. Роман мовчав, звiсивши голову. - Згадай свою нещасну матiр, Романе. Панськi собаки загнали її в ставок. Невже ти хочеш, щоб у всiх була така страшна доля? - Старший! - зрештою зважився Роман. - Не смiй їх чiпати! - Вони хочуть вас бачити, пане, - трусився старший гайдук. - Вони з сокирами .. У ворота трахкають. - Вiдчини браму! - крикнув Роман, блiднучи. - О Матка Боска!.. - схопився староста за свою маленьку лису голову. - Пан заодно з бидлом! О-о-о! Староста метнувся до вiкна i, вистрибнувши в парк, як заєць, чкурнув у кущi... Тим часом загупало в будинку, i по хвилi до зали увiрвалися дядьки з вилами й косами. Роти їхнi були розкритi, вони щось дико кричали, очi їхнi горiли вогнями. Олена вiдсахнулася й злякано притулилася до Романа. Це додало Романовi смiливостi. - Що ви хочете, люди? - запитав вiн досить спокiйно, але голос його зрадливо затремтiв. - Людьми хочемо бути! - залунали голоси. - Волю нам давай! - Я не роздаю волю, - як мiг, тримався Роман. - А ми її самi вiзьмемо! Вiд панiв волi чекати - що манни з неба. Наперед студив дядько з худим, змученим лицем i змiряв Романа з нiг до голови важким, недобрий поглядом. Роман упiзнав у ньому того орача, з котрим говорила Олена, коли вони вперше виїздили в село. - Ралом, пане, нiчого не виореш, тому мусив я взятися за сокиру, - мовив вiн, граючись сокирою перед. носом у Романа. - Сокира не рало, щось та здобудемо. Ти не бiйся, ми тебе не зачепимо. Ти тут недовго i зла нам ще не встиг заподiяти. Ми люди справедливi. А твоя панi, - кивнув на Олену, - й зовсiм добра. Вона нiби й на паню не схожа, бо душа в неї людська. Та й допомагала нашим дiтям i нам. I одягом, i грошима. Дай Боже їй здоровля. А старосту повiсимо. Прелютий собака. Де староста? - Не знаю, - передихнув Роман, - щойно тут був. - Дядьку Овсiю! - до палацу вбiг хлопчик. - Староста втiкає... - Ловiть собаку! - закричали дядьки й, збиваючи один одного з нiг, ринулися iз зали. Овсiй з сокирою спинився. - Слухай, пане, - звернувся вiн до Романа, - ми йдемо на Сiч до нашого гетьмана. Ми йдемо волю здобувати. Нам потрiбнi конi й провiант на дорогу. -- Щоб я своїх коней давав? - Романа аж пересмикнуло. -Досить того, що я жовнiрiв не викликав. - Романе! - Олена благально глянула. - Людям потрiбнi конi. - Гаразд, - скорився Роман, - бiс iз вами, берiть коней i харч. Тiльки мене лишiть у спокої. - Коней вiзьмемо, а щодо спокою... - Овсiй похитав головою. - Спокою не обiцяю. Це тiльки початок, а буде ще гарячiше. Бо не Зелена Гута повстала, а вся Україна. Овсiй поклонився Оленi й вийшов. Роман стояв сторопiлий. - Олено, - озвався вiн зрештою, - виходить, що я допомагаю бунтiвникам? Що це зi мною коїться? Олена посмiхнулась, i вiн вперше побачив у її очах нiжнiсть. - Ти хороший, Романчику, - Олена рвучко нахилилася, поцiлувала його в щоку i вибiгла. Роман так i завмер посеред зали, не пам'ятаючи себе вiд щастя, вiдчуваючи, як на його щоцi квiтне Оленин поцiлунок. Наче вiд хмелю, солодкого й п'янкого, закрутилася у нього голова. Невже таки захитався той мур, що стояв мiж ними пiвроку? Роман засмiявся легко, радiсно. Переповнений щастям, вiн не бачив, як виводили iз стайнi його коня, вантажили на вози мiшки iз зерном, як гайдуки та слуги благали Овсiя забрати їх з собою. Нiчого не чув i не бачив Роман Матусевич. Це був найщасливiший день у його дотеперiшньому життi! Роздiл п'ятий Бралося за пiвнiч, вже доспiвували другi пiвнi. Томиленко пововтузився, позiтхав - сну в жодному оцi. Крекчучи встав, навпомацки налапав на столi кисет, люльку та кресало з губкою i вийшов надвiр. Довго стояв посеред подвiр'я, прислухаючись. Нi звуку. Вулиця губилася в пiтьмi, проступали лише обриси ближнiх хат, далi - суцiльна пiтьма. Хоч ломом її бий! Черкаси наче провалилися в яму, лише iнодi загримкотить ланцюгом пес, заскiмлить, скаржачись комусь на гiрку свою долю, i знову нiмо. Навiть зорi за хмари поховалися, тiльки в замку, де стояли драбанти - солдати польської залоги, - блимало кiлька вогникiв. Та ще бiля мiської брами iнодi зринав звук: чи то копита гупали, чи то хтось засувом грюкав. Томиленко присiв на призьбi, притулившись спиною до стiни, котра ще зберiгала денне тепло, неквапливо натоптував люльку. Бiля мiської брами наче загупали копита. Прислухався. Тихо. Мабуть, вчулося. Заходився викрешувати iскру, вцiлив кресалом по пальцях, сплюнув. Тьху, бiс тебе бери! Сердито бликнув на вогники в замку. - А бодай би ви спалахнули вогнем! - крiзь зуби вилаявся. - I погибелi на цих ляхiв немає! Запалив люльку, жадiбно димом затягнувся, трохи полегшало. Горбився на призьбi, смоктав люльку i думав. Невтiшнi думки, вiд того i сну катма! Як нiч надiйде, хоч зубами скрегочи. Сплюне спересердя i виходить на призьбу курити. Що робити? Як далi бути? Шляхта все мiцнiше й мiцнiше зашморг затягує... Знову заскiмлив пес у якомусь дворi... Теж, певно, на свою долю нарiкає. Отак i вiн, Томиленко, як пес, на лядському ретязi скавулiть. Магнатство самочинно обертає козакiв на своїх хлопiв, хвиля жорстокого послушенства прокотилася по Українi. По тому майдани кров'ю пiдпливають. Єдиний порятунок - втiкати за пороги на вiльний Низ. Чи не половина вже реєстровцiв гайнули на Запорiжжя. Одним iз перших подався у вiльнi землi чигиринський полковник Карпо Скидан. Довго ж вiн вiрив у панську ласку, а таки терпець урвався. Поки не пiзно, треба щось чинити i йому, Томиленковi. Але що? Спробував вiн минулого лiта, будучи гетьманом реєстру, розпочати пiдготовку до повстання - i схопив по зубах. Зрадник Кононович виказав. I тут не поталанило. Магнатство руками реєстровцiв вiдбило Кодак. Добре, що хоч Павлюк утiк на Сiч... А мо' й самому податися за пороги, допоки ж ляхам годити вiрною службою? Вже докурював люльку, як почув тупiт копит. Певно, варта бiля брами носиться. Драбанти вночi бояться й носа iз замку висунути. То вони вдень хоробрi. Але цiкаво, хто там скаче глупої ночi? I нiби сюди, у вуличку завернули. Що там ще за причина? Томиленко звiвся, затиснувши в кулацi ще гарячу люльку. Вершники спинилися бiля його двору. - Пане старшино, то ви? - почулось запитливе, i Томиленко впiзнав по голосу сотника Хмару. - Тут ось гiсть до вас проситься. Нетерплячий дуже. Наврiпився, щоб ми його серед ночi до вас припровадили. - Хай заходить! - озвався Томиленко. Сотник Хмара увiв у двiр незнайомця. Хто вiн такий, у темрявi хiба розбереш. - Чого це ти до мене серед ночi в гостi завiтав? - поспитав Томиленко. - Непроханий гiсть, кажуть, гiрше татарина. - От i кепсько, Василю, що свої тобi татарами здаються, -неквапливо вiдказав незнайомець, ї голос його видався знайомим. - Запросив би хоч до хати. - Заходь. Томиленко викресав вогню i, засвiтивши каганець, оглянувся. Перед ним стояв чигиринський полковник Карпо Скидан. - Не чекав так пiзно? - у вуса посмiхнувся гiсть. - Ба... - почав було Томиленко радiсно, та гiсть приклав пальця до губ. - Та це свiй хлопець, - кивнув Томиленко на сотника. - Свої у нас фортецю вiдбили i ляхам її повернули. - Коли так, - Томиленко повернувся до сотника, - постiй, Грицьку, в дворi та попантруй. - Слухаю, - сказав сотник i вийшов. - Ну, а тепер здоров був, пане старшино. - Скидан обняв Томиленка. - Думав, коли я на Сiч утiк, так у гостi до тебе й не завiтаю? - Звiдки ти? Яким вiтром? - Низовим, Василю, сiчовим. - Та ти сiдай, Карпе, розказуй, що чувати. - Томиленко завiсив рядниною вiкно. - Де тебе носило, як з Чигирина подався? - По волостях паноту колошкав. - Скидан пiдiйшов до дверей, де в кутку стояв кадуб з водою, взяв питун, довго зi смаком пив, аж Томиленко вiдчув спрагу. - Ху! Тепер легше говорити, язик мокрий. А попаливши панiв - на Сiч подався. Гетьман Павлюк серйозне дiло затiває. Цього лiта дамо ляшкам прочухана. Та шкода - зброї обмаль. Дядьки на Сiч з косами та цiпами йдуть. Армат зовсiм немає, а без них лiпше й не рипайся. То ми почули, що в черкаському замку зберiгається реєстрова артилерiя... - Скидан пильно глянув на Томиленка. - Чому, гадаємо, не попросити її в Томиленка у борг? Мо' подiлишся, Василю? - Та хоч i зараз берiть! - щиро вигукнув Томиленко. - Ти, Карпе, нiби мене перший день знаєш. Самого я тебе не так давно пiдбурював до повстання, а ти вагався... Одне слово, армати в замку, а замок в руках драбантiв. - Викурити можна? - А маєш чим? - Я не сам, - Скидан перейшов на шепiт. - Гетьман Павлюк з козаками стоїть пiд мiстом. Тепер ще одне: твої козаки, Василю, надiйнi? На них можна покластися? - Як на мене! - вiдповiв Томиленко. - Гаразд. Треба дiло так повернути, щоб i замок захопити, i менше нашої кровi пролити. Вона нам ще згодиться. - Мої хлопцi вiдчинять браму в мiсто, - сказав Томиленко. - А драбантiв iз замку гуртом викуримо. Як третi пiвнi проспiвали i край небо зарожевiло, павлюкiвцi сотня за сотнею нечутно входили в Черкаси. Мiська брама була широко вiдчинена, реєстровi козаки Василя Томиленка весело посмiхалися. - Чого смiєтеся, хлопцi? - поспитав їх Павлюк. - Та весело, пане гетьмане, - озвалися тi. - Як згадаємо, що зараз панам ляшкам будемо лоскотати боки, смiх розбирає. Ось вигулькнув Скидан. - Швидше, козаки, швидше до замку, доки драбанти не здiйняли шарварку! - Де Томиленко? - поспитав Павлюк. - Тут я, Павле, тут, - почувся бас, i з ранкової мли вирнув на конi старшина. - Здоров був, сотнику, а тепер гетьмане. Старшина й гетьман обнялися. - Ну показуй, де твої ляхи, Василю. - Сплять у замку, хай їх трясця вiзьме! - буркнув Томиленко. - Варту бiля брами знiмуть мої хлопцi. Можна починати. - Починай, - сказав Павлюк. Томиленко витяг з-за пояса пiстоль i вистрiлив угору. Трiснула й проломилася тиша. - Ура-а-а!.. - понеслося над Черкасами, i тупiт тисяч копит, крики та пострiли оглушили мiсто. - Ага-га-га! - кричав на все горло Томиленко, женучи коня до брами. - Дочекалися i ми свого часу! Козаки Павлюка й Томиленка вривалися в замок, рубали сонних драбантiв, що очманiло вистрибували в двiр i спросонку навiть не вiдбивалися... Iржали конi, охопленi смертним жахом, кричали драбанти. - Не випускайте, не випускайте їх iз замку! - лунав голос Павлюка. - З будiвель викурюйте, щоб не встигали кулями рушницi набивати! Налiт козакiв був такий несподiваний, удари такi дошкульнi, що збитi з пантелику драбанти вже не здатнi були чинити опiр. Тi, якi ще вцiлiли, спiшно кидали зброю, благаючи порятунку. - Пане гетьмане! - примчав збуджений Скидан. - Замок у наших руках. Армати цiлi, ще тепленькi нам дiсталися!.. Мiщани повибiгали з хат, як тiльки-но затих бiй. - Воля! Нашi прийшли! - лунали радiснi вигуки. - Виходьте, лю