не писарю, ти хоч би змiнив свою попiвську рясу на козацький жупан, - не втерпiв Павлюк. - Вiйськовий писар, а на кого схожий! - Та воно б i можна, - шморгнув облупленим носом писар. - Та де ж ти його дiстанеш, жупана. А до ряси я вже звик. - Ну, гаразд... - Гетьман запалив люльку i жадiбно затягнувся димом, пройшовся по хатi. - Пиши унiверсал. "Павло Михнович Бут, гетьман з вiйськом Запорозьким. Пану отаману переяславському i всьому товариству, посполитим i всiй братiї нашiй назавжди бажаємо вiд Бога доброго здоров'я", - продиктувавши, Павлюк зачекав, доки писар скрипiв пером, i вiв далi: - "Милостиво оголошуємо своїм вiрним i доброзичливим товаришам, що я з дозволу i по наказу вiйська, незважаючи на великi ускладнення вiйськовi, посилаю до вас в Переяслав двох полковникiв: пана Карпа Скидана i пана Семена Биховця, а з ними вiйська Запорозького кiлька тисяч. Про що, вашi милостi, як вiрнi товаришi мої, не хвилюйтеся, а приставайте до цих полковникiв". Павлюк зупинився посеред хати, гриз мундштук люльки й обдумував подальший текст. Тепер треба згадати тих мерзенних зрадникiв Кононовича i Караїмовича, котрi вiдсиджуються зараз в Переяславi... Скреготнув зубами, до писаря: - Пиши! "Що ж стосується тих зрадникiв, скiльки б їх у вас не виявилось, якi за обiди й банкети у ляхiв видали їм наших товаришiв, багатьом iз яких вiдрiзали вуха, а самих їх вiдправили в Гадяч рити рови, - цих зрадникiв не заважайте ловити, а видайте їх вiйську моєму. Ви ж, пани отамани, не хвилюйтеся i велiть не хвилюватися своїм товаришам i панам мiщанам, а допоможiть нам виловити цих зрадникiв, котрi так багато заподiяли зла. Будьте єдинодушнi, згуртуйтеся i йдiть з п.п. полковниками до вiйська, а там ми вже гуртом погадаємо, як далi бути. Але якщо ви, бережи, Боже, вашi милостi, забажаєте захищати тих зрадникiв..." Написав, Романе? Писар ледве встигав за гетьманом, аж упрiв з натуги. Випростав спину, витер пiт. - Ху! Встиг, пане гетьмане. Давайте далi. - Пиши. "...чи захочете самi до них приєднатися, то ми зо всiма своїми силами, з усiм вiйськом i артилерiєю рушимо до Переяслава i тодi побачимо, чи буде хто захищати мерзенних зрадникiв. Отже, вдруге просимо вас i суворо-пресуворо наказуємо iменем вiйська не вiдважуватись захищати зрадникiв, але якнайшвидше спiлкуйтеся з нашими полковниками i вiйськом. Пiсля всього поручаємо вас милостi Божiй. Дан в Криловi серпня 12 дня 1637 року"[4]. - Готово, пане гетьмане. Що ще писати? - Поки досить, Романе. - Гетьман сiв до столу. - Унiверсал залиш, я передам Скидану... Стривай, писарю. Як у тебе iз здоровлям? - Н-нiчого, - розгубився писар. - Хвалити Бога... - Коли брешеш, то хоч Бога не згадуй, - у вуса посмiхнувся гетьман. - Худий, як та лозина край дороги. Ти хiба в надголодь живеш? - Я, пане гетьмане, дух свiй гартую i тiлеса, - зiзнався зрештою писар. -Тiлеса свої голодом морю. - З якого дива? - Щоб грамоту зберегти, - похнюпився Роман. - Коли тiлеса жиром обростають - грамота тодi утiкає з голови. - Ну й дивак! - посмiхнувся Павлюк. - Грамоту, може, й збережеш, а дуба з голоду врiжеш. Це точно. - Я хочу йти не в тiлеса, а в розум, пане гетьмане. - Йди у розум, Романе, а тiльки ж дбай про своє здоровля. Куди воно годиться? Який же з тебе в бiсового батька козак, як ти од вiтру хилишся? I потiм затям: такi, як ти, я маю на оцi твою грамоту, дорожчi нам за десятьох неписьменних. I ти, будь ласка, не мори себе голодом. Домовились? - Домовились, пане гетьмане, - весело мовив писар. - Не знав я, що потрiбний Українi. - Ще й як! - Павлюк поклав руку Романовi на плече. - Ось як здобудемо волю, школи вiдкриємо, люд будемо навчати, щоб грамотнi всi були, як ото в заморських країнах. А письменному i жити легше. То ти, Романе, i будеш колись навчати письма ваш темний люд. Та це мрiї... Поки що мрiї... - 3 мрiями легше жити, пане гетьмане. - Не до мрiй зараз. Ми тiльки-но почали, i один Бог знає, чим все це скiнчиться... - Павлюк помовчав хвилю. - Та гаразд! Iди, Романе, та бiльше не голодуй. Стривай!.. Скинь ти к бiсу свою засмальцьовану рясу! Дивитися на неї... - Але ж, пане гетьмане... - зам'явся писар. - У мене пiд рясою бiльше нiчого немає. - От лихо! - почухався Павлюк. - Не нажив ще добра? - Я свiй скарб у головi ношу, пане гетьмане. - А ти, хлопче, бачу, не ликом шитий. Клумаковитий! Молодець, коли своє багатство в головi носиш. Та нинi ти вiйськовий писар i вигляд мусиш мати вельми пристойний. -Павлюк швидко зняв iз себе жупан i накинув його писарю на плечi. - Носи i будь здоров! - Тобто... як? - Роман розгубився i стояв, зiгнувшись пiд жупаном i боячися до нього доторкнутись. - А ви, пане гетьмане? - За мене не турбуйся! Україна знайде для свого гетьмана жупан. А ти ходи здоровий. Щоправда, жупан на тебе вельми великуватий, та кравцi в один мент перешиють. Дай Боже, щоб вiн тебе грiв! Лишившись сам, Павлюк пройшовся з кутка в куток, постояв бiля столу, дивлячись на унiверсал, обмiзковував, чи все врахував, посилаючи Скидана й Биховця в Переяслав, потiм пiдiйшов до вiкна. Майдан був вщерть забитий козаками. Чувся смiх, вигуки, тупотнява нiг... Опустився на лаву, задумливо обхопив голову руками... Чи все правильно вiн обдумав, чи не схибив де на самiсiнькому початку? Вiдчув, який важкий тягар лiг на його плечi вiдтодi, як вiн узяв у свої руки долю повсталої України. Тiльки б не промахнутися, не пiддатись зневiрi, вистояти, перемогти... Схопився, пройшов по хатi, спинився в кутку, де висiли образи i тьмяно блимала лампадка. Незворушливi лики святих суворо дивилися на нього, нiби багли зрозумiти, хто ж вiн, козак Павло Бут, вiдомий пiд iм'ям гетьмана Павлюка, i чи зумiє вiн вистояти сам i Україну визволити? - Боже! Не за себе прошу! - раптом гаряче прошепотiв Павлюк. - За Україну прошу, за неї знедолену, забиту, зацьковану, в ярма запряжену. За неї, Боже, молюся в душi своїй i вдень, i вночi... Допоможи їй, Боже, i гетьману її Павлюку. Ми вiками боремося за волю й вiками головами накладаємо, аби загорiлася сподiвана зоря волi. Чому ти мовчиш, Боже, чому не поможеш нам, чи молитви нашi до тебе не доходять? Чому ти мовчав, коли в Зеленiй Гутi в церквi твоїй живцем горiли жiнки i дiти? Чому ти, справедливий i всесильний, не порятував нещасних?.. Чому? - з гнiвом вигукнув Павлюк. - Чому? Лики святих, як i перше, були незворушно суворi. Павлюк опам'ятався. - Грiшний, Боже, на тебе розгнiвався. Але зваж на мою молитву, не вiдгороджуйся вiд нас святими мурами. Не менi, землi рiднiй допоможи, бо проклянемо тебе на вiки вiчнi!.. Роздiл восьмий Пан королiвський комiсар i староста Ян Данилович знову встав не з тiєї ноги... Нечесаний, невмиваний, надутий, як сич, тинявся вiн по залах свого палацу в розстебнутiм халатi, пiд яким не було нiчого, крiм волосатого тiла (пан комiсар не мав челядь за людей, тому й не вважав за потрiбне ховати перед бидлом свою голизну). Сновигаючи, зганяв злiсть на челядi. Та, як могла, ховалася по найглухiших закапелках, але Данилович - стрiляний горобець. Його не проведеш! Вiн виколупував челядь з усiх зашкалубин, витягував її за чуби, а витягши, товк писком у стiну чи в мармурову колону, приказуючи: - Чим бiльше бидло товчеш, тим воно стає слухнянiшим!.. . Челядники, вмиваючись юшкою, ходили з розпухлими, потовченими носами, стiни в палацi зарябiли вiд червоних плям, i Данилович не велiв витирати чи замазувати кров, "щоб бидло щодня бачило свою юшку i не дуже дерло хлопську кирпу". Поганi вiстi дiйшли до пана комiсара i старости: бунтарський гетьман Павлюк захопив Чигирин, а Карпе Скидан - Корсунь. Його вотчина, його управа i староства - Чигирин i Корсунь - в руках ворогiв Корони. А вiд коронного гетьмана нi слуху нi духу!.. А-а, пся крев! Спробуй пiсля таких вiстей уставати з тiєї ноги, цю треба! Вiдтодi, як Данилович змушений був в однiм спiднiм вистрибувати вночi з чигиринського замку i до ранку тремтiти вiд холоду й ляку в копицi сiна на околицi Чигирина, минуло мiсяцiв зо три. Вже осiнь. А вiн i досi змушений сидiти в глухiй Данилiвцi пiд охороною добiрних жовнiрiв i навiть носа не смiє потикати в Чигиринське i Корсунське староства... Пiсля невдалого послушенства в Чигиринi, рятуючись вiд хлопського полковника Скидана, вiн тодi ледь живий дiстався до Бара. - Ваша милiсть! Чернь бунтує! - замалим не плакав пан комiсар перед коронним гетьманом. - Реєстровцi з покори вийшли. До них приєдналося бидло. Моїх жовнiрiв перебито, я лише чудом з вогню живим вискочив! Коронний на диво спокiйно його вислухав. - Перелякана шляхта, втративши своє лице i гiднiсть, замалим не щодня прибiгає в Бар, - мовив вiн роздратовано. - I щодня благає жовнiрiв для захистку. А де я наберу жовнiрiв для всiх тих лицарiв, котрi втiкають сюди в однiм спiднiм? Пся крев! Данилович змушений був проковтнути i цю образу. Не будеш же в такому становищi загризатися з коронним! Лише прохрипiв: - Послушенство не допомагає! Чернь та реєстровцi чинять свавiльство. Палити їх треба! Мордувати! Вiшати! Я, королiвський комiсар i староста, змушений був у своїм староствi, як свиня, зариватися в сiно i всю нiч дрижакiв їсти. Вогнем i мечем треба пройти Україну! Реєстровцiв у хлопи! Хлопiв у дугу! Коронний обiцяв, запевняв, що йому вiдомо про бунти на Українi i що вiн ось-ось збере вiйсько для вгамування хлопiв. Але, поки збереться вiйсько, пан комiсар i староста нехай захищається своїми силами. I чекає приходу коронного вiйська... Матка Боска! Чим захищатися? Ким? Гайдуки? Надвiрнi козаки? Та їм вiрити - без голови лишишся При першiй же нагодi на бiк чернi переметнуться. Ще й пана свого на мотузяцi приведуть. Фiльварки горять. Селяни на Сiч утiкають, мiщани вбивають старост i становлять своїх вiйтiв. Чорта з два тепер в Чигирин сунешся чи в Корсунь! Так i дадуть по писку! Все ж таки Ян Данилович виклянчив у коронного пiвсотнi жовнiрiв, але щоб Русь ними викоренити, як того жадав пан комiсар, годi було й думати. Довелося плюнути та вiддалеки погрозити комiсарським кулаком на свавiльний Чигирин i запертися в своєму маєтку в Данилiвнi та чекати з моря погоди. Так за все лiто й не вiдважився сунути носа в Чигирин. Повiсить клята чернь, як спопаде. А тепер i зовсiм туди не поткнешся: в Чигиринi Павлюк окопався з своїм вiйськом. Пся крев! I Крилов у його руках, i Корсунь. Скидан, ходять чутки, штурмує Переяслав... От сиди й трусися в палацi. Добре, що хоч палац високим та глухим муром обнесений, а пiвсотнi жовнiрiв день i нiч на вартi, i брама на мiцному замку. А коронного вiйська як не було, так i немає. Данилiвський маєток, щоправда, один з найбiльших у пана комiсара. I прибутковий. Має вiн гути, де скло на продаж виготовляють, буди по виробництву поташу. Еге, поташ-то вигiдна штука! За сто десять бочок поташу гданський купець вiдвалив йому аж тридцять тисяч злотих! Жирненько. I рудня є, хлопи виплавляють залiзо з болотяної руди. Селiтерний завод мусить вiдкрити, коли б тiльки чернь вгамувати. На щастя, його поки що вогонь обминає, горять сусiди, але хлопам немає чого довiряти. А раптом повстанське вiйсько сюди нагряне? Тодi й жовнiри не врятують! От i змушений пан комiсар п'ять заряджених пiстолiв на нiч пiд подушку класти. Хоч i мулько на такому арсеналi спати, зате безпечнiше. Та, на випадок чого, хiба порятують тi п'ять пiстолiв, як у пана комiсара лише двi руки. Та й тi останнiм часом трусяться. Спробував вiн була якось у грака вцiлити, а що вийшло? Жовнiра вгепав, i тепер їх у нього не пiвсотнi, а сорок вiсiм (один жовнiр ще ранiше пiд п'яну руку втопився, а може, хто йому безкорисливо допомiг?). Та все одно й на п'яти пiстолях не спокiйно спиться. Тому доводиться пiд вiкнами спочивальнi ридван день i нiч напохватi тримати iз запряженими кiньми (коней мiняли через кожнi п'ять годин). Коли що - у вiкно i в ридван. I в Бар. Однiєї ночi, пся крев, так i сталося. Пан комiсар заснув на п'яти пiстолях, а один з них вiзьми й стрельни глупої пiвночi!.. Чи пан комiсар надто головою товкся у подушку, чи з капосним пiстолем щось трапилось, а тiльки так вiн бабахнув пiд вухом, що пан комiсар, оглушений, як тетеря, вистрибнув з вiкна спочивальнi прямо в ридван i, охоплений жахом, всю нiч гнав ридван в напрямку Бара... Лише другоднi його розшукали жовнiри i пояснили, в чiм рiч. А-а, пся крев! Та хiба вiн мав час спросоння розбиратися, хто в нього над вухом серед ночi бабахнув так, що аж у п'яти зашпигало. Добре, що хоч не вцiлив його триклятий пiстоль! - Вашмосць!.. Пан комiсар здригнувся вiд несподiванки, загорлав: - Якого дябла?! Дворецький з розпухлим, як бульба, носом (i його товк у стiну) гнеться в дугу, намагаючись не помiчати, що в пана комiсара пiд розстебнутим халатом немає нiчого. - Вашмосць! Гонець з Бара! - Нарештi! - не втримавшись, закричав пан комiсар. -Чого та стоїш, телепню? Негайно впускай! - Слухаю пана, - дворецький визадковує. Гонець з Бара - це вже лiпше! Данилович застiбує халат. Гонець може бути й шляхтичем. Та ось i вiн. Входить високий, ставний козак з чорними вусами, що ледь сивиною взялися, з моложавим, худощавим лицем, смаглявим, обвiтреним, з чорними блискучими очима. Але голубий жупан виказує реєстровця. Пан комiсар набурмосився. Вiдтодi, як йому в однiм спiднiм довелося втiкати з Чигирина, реєстровцiв терпiти не може. Сердито питає: - Хто такий? - Гордiй Чурай, вашмосць! - голосно кричить гонець. I витягується в струнку, поїдаючи очима Даниловича. - Iз Бара вiд його милостi коронного гетьмана! - Реєстровець? - похмуро питає пан комiсар. - Саме так, вашмосць, сотник реєстру Гордiй Чурай! - крикнув гонець. - 3 найвiрнiших реєстровцiв його милостi короля, Корони i всiєї Речi Посполитої, вашмосць. Гм... Найвiрнiший? Це вже краще. Побачимо, який ти найвiрнiший. Реєстровцям вiрити - що вовком орати. Давно їх треба на хлопiв обернути. В дугу зiгнути! Але зараз, в такий час, доводиться терпiти. На безриб'ї i рак риба. - Найвiрнiший, кажеш? - Саме так, вашмосць! - вигукнув гонець. - Такий вiрний, що далi вже нiкуди! - Чому коронний не прислав когось iз шляхти? - Шляхта, вашмосць, не ризикує й носа потикати на Україну. Всюди бунтiвна чернь. Оглянутись шляхтич не встигне, як на палi опиниться. А я, вдаючи прихильника бунтарiв, в'юном прослизнув. Гм... I це правильно. Шляхтича зараз нi за понюх тютюну на той свiт вiдправлять. А коли цей плебейський бевзь найвiрнiший, те можна його використати. А потiм у хлопи! Усiх гамузом, i вiрних, i не вiрних! - Як там у Барi? - Нiчого, але гiрш, нiж у Полтавi! - випалив гонець. - Скажу, вашмосць, нiде нема краще, як у Полтавi! - До чого тут Полтава? - витрiщався пан комiсар. Найвiрнiший гонець з Бара втупився у пана комiсара безневинними i чистими, як у дитини, очима. - Поговiрка у мене така, вашмосць! Нема нiде краще, як у Полтавi. - Щось менi не подобається твоя поговiрка. - Але менi, вашмосць, подобається! - з тим же безневинним виглядом вiдповiдає гонець. - Маєток я мав у Полтавi, як вiрний служака Речi Посполитої. Так клята чернь спалила. Довелося втiкати в Бар. Але я своє ще вiзьму. Я цю бунтiвну Русь дотла викореню! - Так, так, ми цю Русь викоренимо! На палi її! На шибеницi! - Саме так, вашмосць! На краще чернь i не заслуговує! - вигукує гонець, витрiщивши на пана комiсара очi. - Ми найвiрнiшi вояки його милостi короля, Корони i Рiч... - Гаразд... гаразд. Я не сумнiваюся у твоїй вiрностi, сотнику, - спинив Данилович потiк клятви. - Коронне вiйсько скоро вирушить гамувати хлопiв? - Вже збирається, вашмосць! Ми таки покажемо чернi, де раки зимують! На шибеницi, вашмосць! На палi її, вашмосць! Я, як найвiрнiший сотник Рiч... - Як справи на волостях? - вдруге перебив його клятву комiсар. - Маєтки горять? - Горять, вашмосць! I добре горять. Я, як найвiрнiший сотник Рiчпосполитої, просто спокiйно дивитися не можу, як панське добро з димом вгору йде. Серце кров'ю обливається, вашмосць! Павлюк в Чигиринi сидить, а Скидан сюди йде. - Куди це сюди? - витрiщився Данилович. - В Данилiвку, вашмосць! - Карпо Скидан? - здригнувся комiсар. - Цього ще не вистачало! - Саме так, вашмосць! - Та не кричи ти, як пришелепкуватий! - замахав руками Данилович. - Багато в нього чернi? - Сот п'ять, вашмосць. Нахвалки жене на вашу милiсть. Я його, каже, на палю посаджу! - Кого це? - Вашу милiсть. Данилович вбирає голову в плечi. А в нього лише пiвсотнi жовнiрiв. Виходить, кепськi справи. В Скидана милостi не випросиш. Мабуть, уже й палю приготовив. Брррр! Аж морозить... - Не трусiться, вашмосць! Я i моя найвiрнiша сотня у вашому вiданнi! - Та не горлопань на увесь палац! - вiдсахнувся пан комiсар. - Тут i так голова вiд думок трiщить. - Не можу iнакше, вашмосць! - як i перше, вигукує гонець. - Вiрнiсть з мене так i пре! Бо я служу не бунтарям, а королю i Коронi. I моя найвiрнiша сотня козакiв, вашмосць! - Щось ти надто розкричався: найвiрнiшi, найвiрнiшi - бурчить комiсар. - Ти справдi бевзь чи прикидаєшся? - Найсправжнiсiнький бевзь, вашмосць! - Воно й видно... Плебей! - Плебей, вашмосць, але найвiрнiший! - I не зацiпить тобi! Сотник здивовано витрiщився своїми безневинними очима на комiсара. - Хiба вашiй милостi було б лiпше, аби я привiв невiрних козакiв, котрi б посадили вашу милiсть на палю? - Що ти менi палю тичеш? - Слово прохопилося, вашмосць! Але мою вiрну сотню не впускає пан ротмiстр до замку! Браму зачинив, ще й погрожує вiдкрити вогонь. Мене впустили, а сотня пiд мурами тиняється. Але ж я її з самiсiнького Бара вiв для захисту вашої милостi. А час гарячий, принесе Скидана - не минути вашiй милостi палi! - Ти знову про палю?! - Вибачаюсь, вашмосць! Данилович вагається: впускати чи не впускати? До реєстровцiв вiн особливої довiри не має. Та ще в такий час. Вже довелося вiд них у вiкно вистрибувати. А коли Скидан прийде? Бррр! На палю посадить, це точно. Лiпше реєстровцiв впустити. - Стривай, сотнику. Наторохтiв ти три мiхи, а суплiки вiд коронного так i не показав. Лише мене з пантелику збиваєш. - Стараюсь, вашмосць! - чи не вперше в наївних очах Чурая спалахують глузливi iскорки. - Що-о? Де суплiка, пся крев?! - Папiр? - гонець уже вiдверто корчив з себе дурника. - Який папiр, ваша милiсть? - Вiд коронного, сто дяблув! - А-а... вiд коронного, - здивовано протяг сотник. - Так би й казали зразу, ваша милiсть. - То де вiн? - Хто? - здивовано питає гонець. - Папiр, пся крев!! - аж скрегоче зубами пан комiсар. - Вiд коронного де папiр? Хто тебе, такого дурня, прислав? Хiба iнших не було? - Iнших послали до розумних, а мене до вашої милостi. - Ти глузуєш, сто дяблув?! Давай суплiку, бо я тебе i всю твою найвiрнiшу сотню на палi пересаджу! - Ось вам папiр! - в руках Гордiя Чурая пiстоль. - Е-е-е... - хрипить пан комiсар. - Що за жа-жарти? - Невеселi, вашмосць. - Як вас р-розумiти, с-с-сотн-мку? - Данилович нiяк не може вiдвести очей вiд чорної дiрочки пiстоля i, зрештою оговтавшись, хрипить: - Ротмiстре!.. - Тесе!.. - Гордiй Чурай приклав пальця до губ, осудливо похитав головою. - Ай-ай, негарно виходить. Солiдний пан, а верещить, як недорiзане порося. - Не згадуй менi про недорiзаних поросят! - Але я можу стрельнути, - посмiхається Гордiй Чурай. - I ваша милiсть матиме пречудову дiрку в лобi. Не годиться верещати, пане комiсаре. Сiдайте в крiсло i калатайте у дзвiнок, щоб прийшов дворецький. Ось так... Тепер у ваших же iнтересах прошу зберiгати цiлковитий спокiй i не здiймати шарварку. А я стану у вас за спиною. А цю штучку, що стрiляє, приставлю вам до спини. Чого ваша милiсть здригнулася i дугою спину вигнула? Лоскоту ваша милiсть боїться? Ай-ай!.. А ще хлопiв збирався вгамовувати. Не вигинай спини, комiсаре, сиди рiвно! I вiльнiше. Ось так. Нiби ми бесiдуємо. Чурай стає позаду крiсла, в якому, наче дерев'яна колода, сидить посинiлий пан комiсар, i приставляє йому до спини цiвку пiстоля. - Ось так, вашмосць! Пiстоль спиною вiдчуваєте? (Данилович поспiшно киває головою). От i чудово. Ми нарештi порозумiлися. Смiю вашу милiсть запевнити, що пiстоль у мене найвiрнiший. Це єдина правда з усього, що я тут наторохтiв. Сподiваюсь, пан комiсар не буде смикатись? От i чудово. Подальша картина вимальовується така, - соловейком заливається Гордiй. - Ви спочиваєте в крiслi, а я, спершись на крiсло, слухаю вашу велемудру бесiду. Але застерiгаю гра чесна. Один ваш рух - i ваша спина матиме пречудову дiрку... Ну, ну, спокiйно, я ще не стрiляю. Чого пан комiсар йорзає, наче хто їжака йому всунув у шаровари? Хоча життя - штука така, що її й на базарi не купиш. Це треба пану пам'ятати. Вдавайте, пане, що ви просто дрiмаєте в крiслi. Зайде дворецький, i ваша милiсть велить йому впустити у двiр реєстрову сотню. В разi вiдмови... Прошу не вигинати бубликом спини. Я лише застерiгаю... Ну ось i чудово. Калатайте ще раз у дзвоник. Добре. Досить. Ех, вашмосць, коли б ви хоч раз побували в благословеннiй Полтавi. Ворскла. Сади вишневi... Та я б там i панькатись з вашою милiстю не став! Р-раз - i готово! Ну, ну, спокiйно... Ми ж не в Полтавi, а у маєтку вашої милостi. Почулися квапливi кроки, хтось бiг. - Приготувались, вашмосць! У залу вбiгає ротмiстр. Гордiй Чурай натиснув пiстолем у спину пана комiсара, той гикнув i випалив: - Впусти... е-е... реєстрову сотню... е-е... впусти... е-е... - Слухаю, вашмосць! - ротмiстр знизав плечима i вийшов. Пан комiсар передихнув. - Можна я... е-е... лоба витру? - Будь ласка, - мило заторохтiв Гордiй Чурай. - Витирайте, тiльки без крику. Я навiть вiдiйду на хвилю вiд вашої милостi. - Пiдiйшовши до вiкна, Чурай виглянув у двiр. - Ну ось, поздоровляю вашу милiсть! Моя найвiрнiша сотня вже входить у двiр. Сотня i справдi вiрна... Вже й шабельки витягують. Чудово! Не смикайтесь, вашмосць. Сотня спершу вирубає жовнiрiв... Ех, заскочити б менi оце хоч на хвильку в мою рiдну Полтаву! - мрiйливо мовив Чурай. -Крила б за плечима виросли... А гаї якi!.. А дiвчата!.. Одначе Даниловичу було не до лiрики. Ледве у дворi залунали першi пострiли й закричали жовнiри, як вiн гикнув i, петляючи, побiг до дверей... Гримнув пострiл. Пан комiсар простягнувся посеред зали. - Ай-айi... - похитав головою Чурай. - I для чого було так гарячкувати! Сидiла б ваша милiсть у крiслi й не мала б у спинi дiрки... Я ж застерiгав... - Вашмосць! - загорлав, вбiгши до зали, ротмiстр. - Реєстровцi рубають жовнiрiв!.. - Осiкся, вгледiвши пана комiсара на долiвцi. - Е-е... Вашмосць... - Раджу не репетувати, ротмiстре, - спокiйно озвався Гордiй Чурай. - Чесне слово, я не виношу крику й тим бiльше поросячого вереску. В нас у Полтавi люди тихi, спокiйнi. Якщо й гарячкують, то хiба тодi, як їх з себе виводять. Ротмiстр отетерiло витрiщився на Чурая i вихопив шаблю. - Зарубаю, пся кр-рев! - От iменне, - дiстав i Гордiй свою шаблю. - Буде тобi пся крев зараз. Полоскочу по ребрах, не боїшся лоскоту, ротмiстре? - Я?.. Ти бидло! Хам! - закричав ротмiстр. - Я уродзоний!.. Я не шавка якась шолудива! Ротмiстр налетiв на Чурая, той ухилився, i ротмiстр рубнув шаблею по крiслу. - Хоч i уродзона ваша милiс'ть, а нащо ж крiсла рубати? - Пся крев! Ти ще смiєш з мене глузувати?! - Ротмiстр налетiв, як коршун. - Я т-тебе на к-капусту... Чурай вiдбив удар й одночасно пiдставив пiднiжку. Ротмiстр простягнувся на всю свою довжину, випустивши з рук шаблю. - Вставай, - спокiйно озвався Чурай. - Та шабельку пiдбери, я почекаю вашу милiсть. Ротмiстр, жахно озираючись на Чурая, порачкував до шаблi, вхопив її тремтячою рукою, звiвся. В палацi вже наростала тупотнеча нiг. - Давай швидше, ротмiстре! - нетерпляче вигукнув Чурай. - Моя шабля ще може знадобитися у дворi. Але ротмiстр визнав за краще втiкати, та ледве вибiг iз -зали, як з усього розгону напоровся на дядька з вилами... - Ну, як там у вас? - вибiг Чурай iз зали. - Як у Полтавi! - вискочив з-за колони Дмитро Гуня з шаблею в руках. - Жовнiрiв як мiтлою вимели! Вже люд до нас збiгається. Ходiмо, Гордiю, селяни до нас у загiн просяться. Гордiй Чурай весело засмiявся: - Недарма ж я запевняв пана комiсара, що моя сотня найвiрнiша! Ледве забемкав дзвiн, як селяни валом повалили до панського будинку. Скоро їх набився повен двiр, чоловiки були з косами, цiпами, вилами, а то й просто з дрючками, жiнки прибiгли з дiтьми на руках. Не гаючи часу, дядьки забирали у вбитих жовнiрiв рушницi та шаблi, стягували чоботи, кунтушi й тут же хазяйновито примiряли. - Панськi комори треба потрусити! - кричав хтось у гуртi. - Там добра, на наших горбах нажитого, чимало! Гордiй Чурай, стоячи на схiдцях ганку, уважно розглядав їхнi лиця: худi, зморщенi, шкура та костi. Жiнки з запалими щоками й очима, з висохлими грудьми, чорнi як земля, тримали рахiтних дiтей, в очах яких, крiм голоду, не було бiльше нiчого. А сорочки якi на них!.. Ну й пан комiсар, до чого люд довiв! - Як живете, люди? - сумно запитав. Стало тихо, всi здивовано дивилися на Чурая. Хтось вигукнув: - Спасибi, отамане, що людьми нас назвав! Бо тiльки чули все життя: бидло, худоба! I враз усi загаласували-закричали: - Живемо гiрш, нiж каторжани на галерах!.. - Здирають з нас пани по сiм шкур! Наперед протислася жiнка iз чорним, землистим лицем. - Як пiд паном живемо, питаєш, отамане? Поборами пани нас душать, дихнути не дають. Та й поборiв їм, жаднюгам, мало. Ще й на святки нас обдирають. Паска, чи Тройця, чи Рiздво, де хоч їм бери каплунiв, поросят, гусей та курей! - З десятини вiд баранiв бере! - почувся вигук. - А ще поволовщина, вепровщизна!.. - Ще й третього бика йому давай через кожнi три лiта! До Чурая протиснувся високий дядько в жовнiрськiм жупанi, з жовнiрською рушницею в руках. - Що там каплуни! - крикнув вiн до гурту. - Барщину до п'яти днiв на тиждень довiв. А орендатори так i всi сiм днiв примушують горба гнути! Другий чоловiк вигукнув: - Жiнок наших гвалтують! I дочок! I заклекотiло, завирувало: - Що не так - в кайдани i в льох! - Голодом морять! - Калiчать нас!.. - А Грицька Мотриного он нiзащо на палю посадили! Кровопивцi! - Несила бiльше терпiти гнiт! - Спасибi, отамвне, що забрав вiд нас лиходiя! Гордiй Чурай неквапливо вiдповiв: - Одного забрав, другий на шию сяде. Я не в змозi всiх панiв знищити, ваша помiч потрiбна, люди! Високий дядько в жовнiрському жупанi вибiг на схiдцi i, ставши поруч з Чураєм, крикнув до юрми: - Чого довго балакати, люди? Хай веде нас отаман до гетьмана Павлюка, i будемо всi разом з України панiв викишкувати! - Правильно! - загудiв, захвилювався натовп. - Волi хочемо i кращої долi! До Павлюка, братове! - Веди нас, отамане! Гордiй Чурай руку пiдняв, вичiкуючи, доки вгамуються люди. - Справдi, немає чого нам довго балакати, братове! Берiть у панських конюшнях коней, лаштуйте вози, вантажте їх хлiбом - i в путь!.. Роздiл дев'ятий Третього вересня старшина Iляш Караїмович дiстався нарештi Бара i ледь живий звалився з коня. Шлях вiд Чигирина, де йому пощастило вислизнути з-пiд розстрiлу, до головної резиденцiї коронного гетьмана Речi Посполитої Караїмович промчав вовком, уникаючи людних мiсць, вибираючи лише глухi путiвцi. Майже не їв, не спав i на смерть загнав трьох коней... День i нiч його тiпав панiчний страх, що його ось-ось схоплять повстанцi, бо вони були скрiзь i всюди, а схопивши, посадять на палю, i вже нiяке у свiтi чудо не врятує його вiд кари. Той ляк, та смертельна лихоманка несли його як божевiльного, не даючи нi спинитися, нi до пуття заснути... Вже в Барi його напоїли вином, аби сяк-так оговтався, але вiн щохвилини вовкувате озирався, бо всюди ввижалися повстанцi. Зрештою, його запевнили, що в Барi на палю його нiхто не посадить, бо, слава Богу, повстання ще до Бара не докотилося. Прямо з дороги Караїмовича, брудного, просякнутого своїм i кiнським потом, повели до коронного гетьмана. Коронний гетьман, немолодий, трохи одутлий, з круглим тупим лицем i довгою сивою бородою, сидiв бiля камiна в накинутiй на плечi соболевiй шубi й мерзлякувато щулився. Хоч на дворi стояла ще тепла осiнь i лiси горiли, охопленi багрянцем, коронний гетьман почував себе кепсько i нiяк не мiг вiднайти теплого мiсця та вiдiгрiти своє затужавiле, холодне тiло. Лихоманка не покидала його кiлька днiв. Коронний велiв запалити камiн березовими дровами i сидiв тепер бiля вогню, але й там не вiдчував полегкостi. Дивився на Караїмовича i не йняв вiри. Той Караїмович, на якого найбiльше покладався, хитрий, жорстокий i самолюбивий, котрий за золото ладен рiдного батька продати, нинi зовсiм втратив голову. Невже на Українi дiється щось неймовiрне? - Ваша милiсть! Ваш вiрний слуга i пiднiжок Iляшко Караїмович... Iз зашморгу вирвався... Не спав, не їв, доки з Чигирина до Бара мчав... Ваша милiсть, Україна повстала! Вiд краю до краю кипить... Коронний дивиться на Караїмовича з почуттям огиди й страху. Мимовiльно згадав своє колишнє поневiряння в татарському полонi, коли вiн теж отакий брудний, обшарпаний (татари в перший же день здерли з нього багате гетьманське вбрання) нидiв i трусився аж цiлих чотири роки, доки його не спромоглися викупити з неволi... Згадав, i настрiй його вiдразу ж почав псуватися. Певно, й вiн мав отакий жалюгiдний вигляд, коли його викупляли з полону... - Догралися?! - крiзь зуби цiдить коронний. - Ясновельможний пане гетьмане! Ми з гетьманом Кононовичем робили все, що могли, але Павлюк... - Знову цей Павлюк? Вiн же утiк на Сiч? - Так, ваша милiсть, утiк. Але зiбрав там лотрiв чимало i захопив мiстечка Крилов i Черкаси. Реєстровий полковник Карпо Скидан узяв Чигирин, а потiм з Биховцем пiшов угору по Днiпру i захопив усi замки й мiста аж до самого Києва! Сивi брови коронного лiзуть на лоба. Матка Боска! Єзус Марiя, та це ж знову повстання на Українi! Десять лiт минуло, як придушили Марка Жмайла, i все починається спочатку. Кодак повернули - Україна повстала... - Н-ну! - кричить вiн, не тямлячи себе. - Далi! - Биховець захопив Канiв, ваша милiсть, а Скидан з кiлькома тисячами оточив Переяслав. - А ви ж куди дивилися? Чи ви думаєте, що Рiч Посполита вас за спасибi хлiбом годує? - Ваша милiсть... - Караїмовича знову починає тiпати. -Але ж це був наглий i несподiваний напад. Ми встигли зачинитися у фортецi, я, гетьман i вiрна вашiй милостi старшина. Але Скидан оголосив усюди унiверсали Павлюка, закликаючи, щоб козаки перейшли на його бiк... Ваша милiсть! Ми все робили, аби стримати козакiв вiд зради Коронi, але, певно, Бог вiд нас вiдвернувся в ту мить. Реєстровцi нас зрадили, схопили мене i гетьмана i видали нас Скидану... - Що чинив Скидан у Переяславi? - Забрав армати, порох та кулi, ваша милiсть. У фортецi лишив залогу, а сам з реєстровцями, котрi до нього пристали, та з черню з навколишнiх сiл пiшов у Чигирин, де на нього чекав Павлюк iз своїм вiйськом. Дорогою до Скидана приставало багато чернi, вони палили фiльварки i вiшали панiв на деревах. Нас з гетьманом Кононовичем також везли на страту до Чигирина... "Матка Боска!.. - подумки вигукнув коронний i вiдчув, що його знову лихоманить. - Захопити стiльки мiст, i це на самому початку! А що ж буде далi?" Коронний кутається в шубу, ближче пiдсiдає до камiна. Знову приступ лихоманки... I хто б мiг чекати, що сотник реєстру отаке затiє. Треба ж було Кисiлю так необережно випустити триклятого сотника! Коли б його скарали у Варшавi разом iз Сулимою, може б, i не було повстання... Не повертаючи голови вiд вогню, питає: - Куди вас привезли, Iляшку? - На суд, ваша милiсть. Судити за те, що ми вiрнi слуги Речi Посполитої... З Переяслава в Чигирин їх везли на возi. Караїмовича, Кононовича i ще кiлькох старшин, котрi були повиннi в загибелi запорожцiв пiд Кодаком та в багатьох iнших злочинах проти свого народу. Караїмович майже не сподiвався, що його помилує чернь, i всю дорогу обдумував сотнi найрiзноманiтнiших планiв утечi, але жодного пiдходящого так i не мiг вибрати. Вони лежали на возi iз зв'язаними руками й ногами, а з обох бокiв їхали козаки, i про втечу годi й думати. Козаки хмуро поглядали на бранцiв, як на непотрiб, з яким вони марно гайнують свiй час. У їхнiх очах стiльки ненавистi, що Караїмович ладен був вгрузнути в дно воза. Особливо старанно уникав вiн дивитися в блискучi чорнi очi Дмитра Гунi, котрий був старшим серед козакiв. Хто-хто, а Гуня добре знав, як Караїмович брав Кодак... "А що, коли Гуня, аби вiдомстити за Сулиму, велить мене розтерзати в дорозi? Хто йому завадить? Скаже Павлюку, шо вбито при спробi втечi, i капець!" О доле! Зовсiм недавно вiн, Караїмович, вiз на возi Сулиму, а нинi везуть його самого... Але Гуня на нього не дивився, а коли їхнi погляди випадково зустрiчалися, то гидливо пересмикував плечима, наче вiн щойно вступив у якесь лайно... Тонкий i ставний, вiн гордо сидiв у сiдлi, i в усiй його жилавiй поставi вiдчувалося, що вiн тут господар... Та ось один з козакiв, нi до кого не звертаючись, заходився мiркувати вголос: - А на 'кий чорт ми цю погань тарабанимо аж у Чигирин?.. Робити нам немає чого? Їх же в Чигиринi все одно почеплять... Що тут, що там - одна шана! - А й правда, - пiдтримав його товариш. - Не маєте права! - раптом хрипло закричав гетьман (тепер уже колишнiй) Сава Кононович. - Вам велено нас вiдвезти в Чигирин! I везiть!.. - Цить, гнидо! - буркнув хтось iз козакiв. - Ми прав i справдi не мали, коли ти при владi сидiв. Тому й скрутили тобi руки, щоб права собi здобути! Кононович принишк, важко дихаючи. Вiд переляку вiн дуже пiтнiв i своїм потом просмердiв увесь вiз. Караїмович вiдвертав голову, та пiт поверженого гетьмана, як власна тiнь, переслiдував його всю дорогу... Зненацька вiз зупинився. "Ось вона, остання мить... Гуня розквитається зi мною за Сулиму", - з жахом подумав Караїмович i побачив, як один з козакiв витяг шаблю i, до чогось примiряючись, махнув нею в повiтрi... Караїмович вiдчув, як тонко задзвенiла гартована криця... Нiколи не гадав, що так перелякається, коли гляне видимiй смертi у вiчi. Вважав себе хоробрим i, здається, був таким... Колись навiть на ризик iшов, пробираючись в Кодацьку фортецю, але вiрив, що все минеться благополучно. Знаходив в собi сили погамувати ляк. А тут здав... I нiчого не мiг з собою вдiяти, одне лише тiпало: будь-що зберегти собi життя, вирватися з кiстлявих лап смертi. - Прости, Господи, нас грiшних i прийми душi нашi у рай небесний, у царство твоє вiчне, - як дячок у церквi, забубонiв хтось iз старшин. Козаки зареготали. - Ач, куди, миршавець, лiзе! - сказав той козак, котрий витяг шаблю. - До Бога в рай преться. А ти заслужив його? На землi нагидив, а тепер думаєш у рай дременути? Та ви там i самого Бога чортовi продасте, бо й не дихнете, як не зрадите! I, поблискуючи шаблею, пiд'їхав ближче... Караїмович увесь зiщулився, вiдчуваючи на своїй шиї холодний подих смертi... Жадiбно вдихнув повiтря, i воно здалося йому солодким. "Дивно, - подумав вiн, - я нiколи навiть не здогадувався, що повiтря таке солодке". Але згадав примовку, що перед смертю не надихаєшся, i зовсiм занепав духом... Хоч би швидше рубали... Чому бути, того не минувати. Вiн програв... Спершу йому щастило, неймовiрно щастило, i вiн почувався хоробрим. Думав, що вiн i є таким... Та досить було фортунi повернутися боком, як всю його хоробрiсть наче вiтром здуло. То хай рубає! Програв - сам на себе нарiкай! - Постривай, Овсiю! - почув вiн голос Дмитра Гунi. - Нам велено привезти їх у Чигирин, де цих лиходiїв судитиме рада, то й привеземо. Бо ми не розбiйники, щоб чинити самосуд, ми - повстанцi! - Останнi слова Гуня вимовив гордо, i козаки мимовiльно випросталися у сiдлах. "Чернь! Бидло! Хлопи! Смерди! - подумки шаленiв вiд лютi Караїмович. - Благородних з себе корчать... "Ми повстанцi"... Бунтiвники ви, лотри з великої дороги! Прийде сюди коронне вiйсько - всi на палях сконаєте разом з вашим благородством!" Нiби аж полегшало йому, ожив трохи, як примана власної смертi дещо вiдступила. Дорога довга, одноманiтна, заходився думати про власне життя. Невже кiнець? Невже вiн, кмiтливий i хитрий, отак спiткнувся, що вже виправити похибку немає змоги? Все життя його вела жадоба до злота i влади. Вiн слiпо їй пiдкорявся. Рвався до гетьманської булави, до влади й можностi. Думав, що чернь буде повзати в його ногах... Йому здавалося, що булава вже в його руках. Як йому таланило, як неймовiрно таланило! I ось спiткнувся. Все полетiло шкереберть! - Вiдпустили б ви нас, панове козаки, - захникав раптом Кононович. - Нащо вам грiх на душу брати? До воза пiдскакав Дмитро Гуня, блиснув очима, глузливо мовив: - У святому письмi, пане Кононовичу, так сказано: убий гадину, тобi вiдпущаються вольнiї i невольнiї грiхи. Кононович прикусив язика. Коли проїжджали селами, Гуня звертався до них: - Ей ви, пани зрадники! Подивiться, як панськi маєтки горять, як люд на коней сiдає. I ви хотiли нас приборкати? Караїмович i сам бачив, що твориться довкола. I коли та чернь встигла озброїтись? Як ми прогавили, що Україна на коней сiла! Чи ж вдасться її назад у ярмо загнати? Вгамовував свою злiсть тим, що подумки вигадував для повстанцiв найжахливiшi кари й тортури, i тiльки тодi трохи легшало на серцi. В одному мiсцi дорога пiшла гаткою через мочари. Гатка була збита колесами, воли збочили, пiрнули в драговину й потягли за собою вiз... Козаки навiть не встигли порятувати волiв. Вiз на якусь мить затримався на поверхнi, а тодi повiльно почав осiдати на дно. Вже пiрнули колеса, й Караїмович побачив на днi воза багно. Воно булькало й смердiло, пожираючи вiз, i Караїмович зрозумiв, що все. Руки й ноги у них зв'язанi, а козаки рятувати їх не будуть, радi й так їх здихатися. - Р-рятуйте! - заволав раптом Кононович. - Гинемо! - Туди тобi й дорога! - вигукували козаки. - На краще, нiж багно, ви й не заслужили. Караїмович уже плавав у возi, ще мить - i трясовина їх поглине. I вiн закричав, не тямлячи себе вiд жаху, пройнятий смертельним переляком... - Ану, хлопцi, стягуйте ту погань з воза! - наказав Дмитро Гуня, i козаки не посмiли його ослухатися. Лише хтось буркнув: - Хай би топилися, менше б гидоти було на землi. - Нам велено їх в Чигирин доставити - виконуйте! - сказав Гуня. - Це наказ самого гетьмана! Ледве їх порятували, як болото чавкнуло й проковтнуло вiз. Караїмович довго не мiг прийти до тями, i всю дорогу йому ввижалося, що пiд ним чавкає й смердить багнюка... Коли в'їжджали у Чигирин, дiти бiгли за возом, шпурляли у них груддя й кричали: - Запроданцiв везуть!.. Жiнки, позираючи на воза, дивувалися: - Нiби ж i на людей вони схожi... - Схожi, та не люди. - Авжеж... Де ж це бачено, щоби своїх ворогам продавати. Каїни! - А мабуть же, в них i матерi колись були. - Що ви кажете, кумо! Схаменiться! Якi матерi, коли це упирi! Хрест святий кладу, що упирi. Вiдьма як ото з вовкулаком знюхається, то i вилупить упиря... А вони тодi кров iз людей ссуть. Їх як осиковим кiлком не приб'єш у могилi, то лиха накоять. - Приб'ємо, не накоять! - Упирi... Упирi... - забувшись, бурмоче Караїмович. - Що ти белькочеш, Iляшку? - холодно питає гетьман. -Ти прийшов сюди спати? Розказуй, що далi! Караїмович трусить головою, вiдганяючи вiд себе жахнi спогади, i бачить коронного гетьмана, його зле, холодне лице, бляклi очi. - Ваша милiсть! - спохвачується. - Як вiрний слуга i пiднiжок Речi Посполитої... - Це я вже чув! - сердито перебиває гетьман. - Що тi бунтарi вчинили з Кононовичем i старшиною? - Пострiляли, ваша милiсть. Вивели їх за мiсто й поклали одним залпом. Лише я один чудом урятувався. - Чудом? - Гетьман чомусь пiдозрiло дивиться на Караїмовича. - Саме так, ваша милiсть, iнших слiв i пiдiбрати не можу. Без чуда не вирвався б з їхнiх рук. Гетьман так само пiдозрiло дивит