ься на Караїмовича, i борода його колихається, наче вiн сам iз собою беззвучно розмовляє. - А може, вони тебе просто... вiдпустили, га? Ось тiльки неясно менi, за вiщо вони тебе вiдпустили? - Ваша милiсть, вони мене якщо й вiдпустять, то хiба що на той свiт. Дозолив я їм, сала за шкуру багатьом позаливав. - Гм.. - Iстинно кажу, ваша милiсть. Схизмати тих, хто служить Коронi, нiколи не милували. - Це так. - Бог мене порятував, фортуна повернулася до мене лицем - ось чому я живий i стою перед свiтлими очима вашої милостi. I далi служитиму крулю й Коронi так же ревно, як досi служив. - Гм... Це добре. Ми тебе не забудемо. I твоєї вiрностi. Викладай, що знаєш про повстанцiв, - такi вiдомостi менi дуже потрiбнi. Гетьман важко встає i, притримуючи руками поли шуби, пiдходить до мармурового столика, на якому лежить карта України з позначенням всiх мiст та сiл з маєтками. - Iляшку! - каже гетьман, не повертаючи голови. - Познач на цiй картi всi тi мiсця, де засiли повстанцi. Запиши, скiльки їх, яка в них артилерiя, обози, запаси провiанту тощо. Вiдзнач також, де найкоротшi i найзручнiшi дороги та переправи. Хрестики постав, де болота й трясовини, урвища й лiси. Адже ти знаєш Україну? - Знаю, ваша милiсть. Все зазначу. Того ж дня коронний гетьман Речi Посполитої спiшно продиктував унiверсал до реєстрової старшини України: "Станiслав на Конєцполi Конєцпольський, кастелян кракiвський, гетьман великий коронний, староста руський, барський, ковельський, переяславський i прочая... - Усiх їх милостям п.п. старостам, державцям, пiдстаростам, намiсникам i урядникам українним оголошуємо., Отримавши звiстку, що, незважаючи на присягу, вiрнiсть i повиннiсть свою по вiдношенню до маєстату його королiвської милостi, деякi бунтарi затiяли бунт у вiйську Й. К. М. Запорозькому i, стративши свою старшину, збирають до себе безлiч свавiльного люду. Щоб завадити їхньому успiховi, закликаю вас iменем його милостi короля, аби ви тих, якi приєдналися до збiговиська бунтарiв, якщо вони протягом двох тижнiв не покаються i не зложать свої повиннi голови, бiльше козаками не вважали. I, лишивши їх усiх вольностей, якi дарованi козакам реєстровим, старалися арештувати i вiдсилати їх до мене. Якщо вашi милостi не в змозi будуть їх затримати, то ви мусите поширювати кари на їхнiх жiнок, дiтей, руйнувати їхнi домiвки, адже краще, щоб на тих мiсцях кропива росла, анiж множилися зрадники його королiвської милостi i Речi Посполитої! Дан в Барi 3 вересня 1637 року". - Ну ось ми й зустрiлися, Караїмовичу, - процiдив крiзь зуби Павлюк, коли вiз iз полоненою старшиною спинився в Чигиринi па майданi. - Не чекав, пане зраднику? - Нi, -зiзнався Караїмович. -Я сподiвався, що тебе стратили у Варшавi разом iз Сулимою. Павлюк пильно дивився йому в очi, i той, не витримавши його вогнистого погляду, поспiшно вiдвернувся. - Цього разу твоя взяла, гетьмане, - буркнув i вбрав голову в плечi. - Радiй! - Нема з чого! - вiдрiзав Павлюк. - Вiд того, що роздавиш блощицю, радощiв мало. Навпаки, бридко. Павлюк хотiв було йти, та Караїмович поспiшно крикнув: - Стривай, гетьмане! - Чого тобi? - запитав Павлюк, зупинившись. - Останнє своє слово ти скажеш козацькiй Радi на судi. - Хiба не ти будеш зi мною розправлятися? - здивувався Караїмович. - Адже я тебе колись хитро заманив у пастку i в дерев'янiй клiтцi привiз у Бар. На жаль, я не змiг насолодитися своєю перемогою, ти втiк на моїх очах. Тепер ти мене захопив i скрутив. Мсти. - Я особисто не хочу бруднити об тебе руки й тим паче мстити тобi, - вiдповiв Павлюк. - Ти пiшов не проти Павлюка. Ти пiшов проти свого народу, проти своєї землi. Народ тебе i буде судити! - Народ? Ха-ха! - зареготав Караїмович. - Була чернь i є! Було бидло i є, а народу немає! I не буде! А є гнiй, на якому ростемо ми, пани. Будуть однi лише пани. А ви - бидло! Це i є наша воля. Я боровся за таку волю i буду боротися. Але це воля не для чернi, це воля для нас, панiв. Ляхи мене паном зроблять, тому я за ляхами! - I багато ти за Кодак одержав? - Тисячу злотих i маєток. - Радий? - Аякже! Коли б мiг, то десять разiв би вас продав. Тому що ви не хочете коритися, визнавати нас панами. - Таких блощиць лiпше давити! - почорнiв Павлюк. - I як тiльки земля вас носить? - А де вона дiнеться? - Вже недовго їй лишилося терпiти! - пообiцяв Павлюк. - Залякуєш? - Ти й так боягуз! - За своє життя боюся, бо хочу всмак пожити, - не таївся Караїмович. -Бо хочу бути паном. - А сам у ляхiв у ногах повзаєш? - Вони сильнiшi, нiж я. - Виходить, ти не пан, а раб! - I Павлюк пiшов, але Караїмовича охопив ляк. - Постривай, гетьмане! - вигукнув вiн. - Я все життя рвався до гетьманської булави, але доля передала її тобi. Для чого? - Хочу здобути волю для свого народу. - Для чернi? - здивувався Караїмович. - А як же ви будете без панiв жити? Невже всi будуть рiвними? - Усi! - А працюватиме хто? - Кожний на себе i всi на всiх, - вiдповiв Павлюк. - Але тобi цього не зрозумiти, Караїмовичу. Незалежно вiд того, будеш ти жити чи нi, ти вже мертвяк. Ходячий мертвяк! Але дуже небезпечний, бо сiєш заразу навколо себе. Обернувся i пiшов, широко та впевнено ступаючи. Караїмович зрозумiв: то кiнець. I тодi вiн захотiв жити. Жити, аби мстити. Всiм. Не Павлюку, а павлюкам. Щоб мстити Українi за те, що вона не хоче бути хлопкою, не визнає Караїмовича своїм паном. Жити, щоб перекреслити все те, чого прагне Павлюк, аби та чернь i думати бiльше не смiла про волю, щоб жила на колiнах бiля його нiг!.. На нiч їх розсадили по льохах. Всю нiч Караїмович чув, як бiля льоху тупцяв вартiвник, i всю нiч гарячкове думав, як вирватися на волю. Вiдчув силу й енергiю, був упевнений, що врятується. Перед ранком у нього визрiв простий план. Що було сили, затарабанив у ляду. - Чого тобi? - глухо донiсся до нього голос вартiвника. - Маю важливi вiстi! - кричав Караїмович. - Маєш, то й май! - мовив вартiвник. - Вiдкрий, я тобi щось скажу! - збиваючи щиколотки пальцiв, трахкав Караїмович у ляду. - Ей, послухай! - Та якої ти трясцi гупаєш серед ночi? - крикнув вартiвник, присiвши бiля ляди. - Гупай не гупай, а вранцi чкурнеш на той свiт! - Це я знаю! - крикнув Караїмович. - Ну, а коли знаєш, то й сиди! I не грюкай бiльше. Було б так жити, щоб смертi не боятися. - Смертi я не боюся, -вiдповiв Караїмович. - Хочу тобi перед смертю дещо повiдати. Менi все одно капець, а золото пропаде. - Яке золото? - насторожено озвався вартiвник. "Клюнуло", - полегшено подумав Караїмович i повеселiв. - Те, що я закопав, -нарочито тихiше сказав Караїмович. - Де закопав? - доскiпувався вартiвник. - Та не бубони, бо нi дiдька не чути! Де ти його закопав? - Буду кричати - хтось почує, - ледве стримуючи збудження, вiдповiв Караїмович. - Мене скарають, i золото згине. - Та нiяка трясця нас не вчує, - вартiвник оглянувся. - Кажи, тут немає нiкого. Глупа пiвнiч. Чи, може, ти брешеш? - Перед смертю не брешуть. - I то нiби правда, - сказав вартiвник i заходився вiдмикати замок. Караїмович тихенько пiднявся на драбину, притаївся пiд самою лядою. Руки з розчепiреними пальцями виставив поперед себе... Козак вiдклав замок, пiдняв важку ляду i, нахилившись, мовив: - Кажи хутчiше, де те золото... що ти зако... Караїмович кинув руки вперед, вхопив вартiвника за горло, рвонув до себе, i вони обоє полетiли в льох... Але шиї старшина так i не пустив, навалився на оглушеного, отетерiлого козака, придавив йому колiном груди i душив його за шию, поки той i не затих... Розвиднялося, коли Караїмович вискочив з льоху. Вже чулися голоси в мiстi, iржали конi. Старшина тiнню майнув через городи на околицю i мало не налетiв на козакiв... Встиг непомiченим впасти в бур'ян (i тут пощастило!), перечасував, вткнувшись носом у землю. Але козаки не спiшили йти з толоки. А вже днiло, в мiстi наростав лемент. Тодi Караїмович поповз до стiжка сiна, вирив у ньому нору, залiз i затулився сiном. Думка була така: коли спохватяться його шукати, то подумають, що за нiч вiн встиг далеко втекти. Нiкому й на думку не спаде, що вiн днює в мiстi. Коли зiйшло сонце i вiн почув голоси, його пройняв тваринний жах. Невже йде по слiду погоня? Його лихоманило й тiпало, аж сiно шелестiло. У дiрку в сiнi вiн побачив, як на толоку привели Саву Кононовича iз старшиною, i все зрозумiв. Хтось, здається, Карпо Скидан, зачитав вирок: - Iменем народу, iменем вiйська Запорозького, козацької Ради, iменем пана гетьмана, зрадники i душителi свого народу Сава Кононович iз старшиною присуджуються... Гримнули пострiли... - Зрадника Караїмовича буде покарано по його спiйманню! Караїмович вовком накидається на карту України. Ладен роздерти її на шматки... Потирає руки... О, вiн добре знає Україну, її дороги, села I мiста! Поспiшно вiдзначає на картi всi входи й виходи, фортецi й мiста, де i скiльки зосереджено павлюкiвцiв. "Жити, щоб мстити! - шепоче вiн побiлiлими губами - Щоб мстити Українi, котра не визнає мене паном i прагне волi... Не бути Павлюковi гетьманом! Швидше Україна кропивою заросте, анiж павлюки здобудуть їй волю!" Роздiл десятий Минуло, мабуть, з мiсяць, перш нiж, дивом вiдкараскавшись вiд смертi, Роман Матусевич зiп'явся на ноги. Обережно переставляючи кволi ще, наче ватянi ноги, Роман iшов повз спаленi хати з почорнiлими бовдурами, що сумно стирчали в небо, повз дворища, що заросли вже лободою, i вiд цього видовиська йому ще важче було йти. Спирався Оленi на плече. У всьому тiлi почував слабкiсть, глибока рана у грудях давалася ще взнаки. Олена привела його до чорного згарища i пошепки сказала: - Там... була церква... Оте згарище - все, що вiд неї лишилося. А пiд головешками, в попелi, прах жiнок i дiтей. -Олена затулила лице руками. - Церква була суха i згорiла; як свiчечка... Нiхто й вискочити не встиг. Та жовнiри б i не випустили. Роман хитнувся, важко сперся на Оленине плече, до болю його стис. - Звiрi!.. Хижi звiрi, яких треба знищувати!.. - На вулицi я надибала зарубану жiнку з немовлям, - пошепки розповiдала Олена. - А панотець Никодим лежав неподалiк церкви. Я поховала їх в однiй ямi, другого дня, як жовнiри покинули село. Мо', й не зовсiм зручно було ховати в однiй ямi священика з жiнкою, та хай Бог простить. У мене не було сил, аби ще одну яму копати. А ти в непам'ятi горiв i все кудись побивався... - Хоч хто-небудь вцiлiв iз Зеленої Гути? Олена заперечливо похитала головою. - Катюги!.. - голубi Романовi очi зробилися чорними. - Зосталась у селi корова, - по хвилi озвалася Олена. - Я доглядала її, доїла й напувала тебе силомiць молоком. Та ще пiвень до нас приблукав. Оце i все, що лишилося вiд Зеленої Гути. Роман вiдчув, що пiд ногами в нього пливе земля, а перед очима пурхають жовтi метелики... Не пам'ятав, як Олена дотягла його до хижки, як знову напувала гарячим молоком. Олена тодi опам'яталась серед ночi. Навпроти вишнякiв дотлiвала купа головешок, i Оленi здалося, що то горять очi живцем спалених жiнок i дiтей. Закричала вiд болю й жаху, поповзла вишняками, то в один кущ тикаючись, то в другий, аж доки не вiднайшла Романа. Вiн тихо стогнав, в грудях його щось булькало. На Олену звiдусiль дивилися яскравi цяточки, i вона нiяк не могла збагнути, чи то вуглинки тлiють, чи очi спалених благають про помсту, її лихоманило, вона притулилась до Романа й пролежала так до ранку. I всю нiч перед її внутрiшнiм зором у чорнiй пеленi тлiли криваво червонi вуглинки... Та iде чула, як десь мукала корова. Вранцi, ледь засiрiло, Олена подибала на розвiдини. Село спалене дощенту. Жодної вцiлiлої хати! Сумно i боляче було дивитися на згарища, комини й бовдури, що стирчали серед попелу. Гудiв вiтер, здiймаючи хмари чорного попелу, де-де ще тлiли головешки, смердiло згарищем. У дворах торготiли скелети обгорiлих дерев, хилиталися шматки недогорiлих тинiв. Ледве тягнучи ноги, йшла Олена селом, i в пам'ятi поза ii волею фiксувалися рiзнi деталi: лелека посеред вулицi з обгорiлими крилами, видно, злетiв, охоплений вогнем, з палаючої хати i впав посеред вулицi, трiснутий глечик на тичцi, вiтер сумно завивав у його горлi, горобцi, що сиротливо сидiли купкою посеред вулицi й горнулися одне до одного, не знаючи, куди їм тепер приткнутися, i лише благально цвiрiнькнули, коли вона проходила, чорний крук, набурмосившись, сидiв на бовдурi й дивився на неї одним оком, дитяча пелюшка, зачепившись за обгорiлий явiр, маяла, нiби махала бiлими руками й благала порятунку, колодязний журавель з вiдром, високо пiднятим у небо, наче вiн хотiв гасити пожежу й застиг, на смерть вражений страшною картиною, мертва жiнка посеред вулицi з мертвим немовлям... Не пригадує, як вона вiднайшла в одному з дворiв уцiлiлу клуню, як перетягувала туди Романа, а потiм хоронила жiнку з дитиною i священика з хрестом... Опам'яталась вiд голосного "кукурiку" червонястого когута. Так почалося їхнє життя в спаленому селi. Олена нагрiла води в якомусь черепку, промила Романовi рану, приклала подорожника, перев'язала груди i задумалась: що ж робити далi? Пiвень не вiдходив од неї нi на крок, крутився пiд ногами, коли вона безвiльно, сама того не помiчаючи, блукала згарищем чи заклякло сидiла пiд клунею й годинами не ворушилася, пiвень пiдходив до неї й голосно кукурiкав, витягуючи шию i ляскаючи крилами себе по ногах. Олена опам'ятовувалась i йшла до Романа... - Оленко... - раптом озвався одного ранку Роман i дивно на неї глянув. - А в тебе пасемко над скронею... сиве... - I поринув у небуття. Олена хотiла заплакати, але слiз уже не було. Так вона й просидiла до вечора, зволожуючи Романовi спечеш губи та мiняючи подорожник на грудях, що також швидко висихав. А в надвечiр'я зненацька почула сумне? му-у-у-у... Притьмом вибiгла з клунi, бо мала таке вiдчуття, що то її саме життя кличе. Посеред вулицi стояла бура шута корова i сумно озирала згарище, не вiдаючи, куди їй тепер iти. - Манько! Манько! - крикнула Олена перше, що їй спало на думку, i корова, вгледiвши живу душу, заревiла i рушила до неї. Олена вибiгла навстрiч, обняла її за шию, плакала i все повторяла: "Манько... Манько... годувальнице ти наша..." У корови було розперте вим'я, вона жалiбно мукала, i Олена, аби полегшити їй муки, здоїла її просто на землю, а потiм побiгла до того дворища, де бачила на тичцi трiснутий глечик, надоїла молока. - Живемо, Романку, в нас уже й корова є! Ось я напою тебе молочком, то швидко на ноги станеш. Олена витягла з клунi очеретину, вiдломила дудочку i через ту дудочку влила трохи молока Романовi в рот... Роман нiби очунявся, ковтнув молоко, i вона затремтiла на радощах, що вiн буде жити, наперекiр всьому буде жити! I корова Манька, i червонястий пiвень! ...За мiсяць Роман став на ноги. Коли Олена вперше вивела його з клунi, була вже пiзня осiнь, i на болотi за спаленим селом прощально кричали журавлi. Роман мружився вiд нежаркого осiннього сонця, жадiбно вдихав прохолодне i чисте повiтря... З дерев облiтав жовтий лист i багрянцем вкривав згарища, пливли срiбнi павутинки... - Ой, як хороше жити! - зiтхнув Роман на повнi груди i вiдчув, що бiль у серцi вже зник. - Як гарно з тобою жити, Оленко! - Ти часто менi марилась... Буцiмто ми з тобою вiнчаємось у церквi. Стоїмо, побравшись за руки, пiдходить до нас отець Никодим i раптом нi з того нi з сього починає заливати нас молоком... I я знову провалююсь у чорну порожнечу... - Узяв її руки, припав до них губами. - Я нiколи не забуду, що мене врятували оцi руки, вдихнули у мене життя... - Нi, - смiялась вона, - тебе врятувала Манька. I повела його на вигiн, де паслася корова з великими добрими очима. - Ось твоя годувальниця, - Олена легенько пiдштовхувала Романа. - Ну, пiдiйди, подякуй Маньцi за молоко. Роман гладив корову по шиї i мав таке вiдчуття, що вiн щойно вдруге народився на бiлий свiт. У кожнiй клiтинцi його тiла бринить молода сила, оновлене життя починає в ньому грати, як молоде вино... Увечерi, коли вони сидiли в клунi, вiн поцiлував її в губи, потiм у щоки, в очi... Червонястий пiвень злетiв аж на саму клуню й, виляскуючи крилами, голосно звiдти кукурiкав, вiтаючи нове життя, що бростилось на згарищi села... - Як ти жила, кохана, доки я в непам'ятi був? - запитав Роман. Олена уткнулась йому в плече й розплакалась. I вiн зрозумiв, що їй було тяжко i страшно однiй в руїнах, серед мертвих i спалених. Як вона ночами тремтiла, тулячись до нього, а вiн горiв у непам'ятi, i їй все ввижалося, що з церкви виходять спаленi жiнки й виносять на руках спалених дiтей... А вдень вона метушилася бiля нього, доглядала корову, разом з пiвнем ходила в спалений маєток, вишкрiбала в засiках комори по жменi борошна, на городах копала картоплю, варила i годувала його... Вона плакала, уткнувшись йому в плече, а вiн був щасливий, що не одинокий у цьому тривожному свiтi... Вiдчував, що Оленка вже навiки його, найдорожча, найкраща, найрiднiша людина у свiтi! Вони жили вдвох у спаленому, сплюндрованому селi, серед згарищ i праху, i була з ними чиста i сильна молодiсть, котру не могло здолати нiяке зло в свiтi. - Я ожив, щоб збожеволiти вiд щастя! - смiявся Роман, все ще не вiрячи у своє щастя. А ранками їх будив пiвень. Виходили з клунi, а пiвень уже чекав їх, поважно походжаючи побiля клунi, й увесь вiн, вiд яскраво-червоного гребеня до золотисте-жовтих шпор, був до смiшного статечний... Олена доїла Маньку, потiм вони пили молоко, i пiвень пив iз черепочка i гречно поглядав на них, нiби дякував, i голос його з кожним днем дзвiнкiшав... Одного ранку вони прокинулися в передчуттi якоїсь тривоги. Мимо їхньої клунi вулицею спаленого села йшли бiженцi... Роман вийшов на вулицю, погомонiв з ними i повернувся задумливий i печальний. - Знову смерть сюди суне, Оленко... - Скiльки ж нам жити серед пустки I згарища? - мовила Олена. -Треба йти до людей, Романе. Роман ще i ще виходив до людей i повертався вiд них щораз похмурнiшим, зажуренiшим. - Невеселi вiстi, Оленко. Ляхи йдуть на Україну. Кажуть, велике в них вiйсько i нищить воно все на своєму шляху. Сунуть вони в напрямку Бiлої Церкви, де буцiмто стоїть Павлюк з своїм вiйськом. - Пора й нам збиратися, Романе. - Куди? - До Днiпра, на Україну. - Олена помовчала. - Я кохаю тебе, але цього менi мало. Мене Україна кличе, та, шо повстала. Хiба ми можемо цiлуватися i милуватися, голи вирiшується доля України? Ми пiдемо до гетьмана Павлюка. До нього зараз вся Україна сходиться. А щастя... щастя не лише в коханнi. Щастя i в боротьбi. Щоб у нас були i зосталися чистi серця, ходiмо! - Буде так, моя кохана. - Нам треба пошвидше йти до людей. - Олена знiяковiла й притулилась до його плеча. - Менi скоро будуть потрiбнi люди. Вiн стояв збентежений, боячись навiть дихнути. - Оленко... - Так, Романе... Вона взяла його руку, обережно притулила собi до живота i заплющила очi. Так i стояли довго-довго, сполошенi, збентеженi й знiяковiлi. I вiн зненацька вiдчув, як у його руку щось стукнуло... Було воно живе, вертляве i сильне. Воно стукало в його руку вимогливо, владно, i вiн збагнув, що воно збирається в дорогу, вже йде в цей бiлий свiт, йде наперекiр руїнам i згарищам, смертям i лихолiттям. Стукає, аби приготували йому мiсце пiд сонцем. - Я буду боротися за його мiсце у цьому свiтi! - прошепотiв Роман i, опустившись на колiна, обняв її ноги й припав до них головою... Того ж дня вони вирушили до Днiпра. Попереду перевальцем ступала корова, на коровi сидiв червонястий пiвень, поважно й статечно позираючи на увесь бiлий свiт. - Який вiн смiшний! - сплеснула Олена руками - Сидить на коровi, а позирає навсiбiч, наче з царського трону. Вони йшли, тримаючись за руки, не вiдаючи, що їх чекає попереду. Йшли у свiт широкий здобувати маленькому мiсце пiд вiльним сонцем. Роздiл одинадцятий Восени в Барi спiшно готувалися до походу на Заднiпрянщину, де зосереджувалися основнi сили повстанцiв. Коронний гетьман квапив, аби шляхта збиралася якомога швидше. У всi усюди полетiли гiнцi: частинам коронного вiйська, а також надвiрним загонам шляхти i реєстровцям сходиться у Бар iз зброєю, провiантом i обозами. Першим на Україну було послано Iляша Караїмовича з загоном реєстровцiв, котрих нашвидкуруч нашкребли в Барi i котрi пiдтримували Рiч Посполиту. Коронний гетьман велiв Караїмовичу рухатися на Заднiпрянщину, по можливостi уникати сутичок, а розвiдувати головнi сили повстанцiв, куди вони пересуваються, де зосереджуються, якi у них плани, i пiд загрозою смертної кари залучати на свiй бiк тих реєстровцiв, котрi ще не встигли перебiгти до Павлюка. За осiнь Караїмович вiдгодувався на панських харчах, приодягся, ожив i повiрив у свою велику мiсiю, що йому самим Богом велено приборкати Павлюка. До всього ж його милiсть коронний гетьман прозоро натякнув, що пiсля перемоги над черню гетьманська булава не мине його рук... I Караїмович, потираючи руки, подався на Україну вивiдувати все про повстанцiв. Одначе нi Станiслав Конєцпольський, нi його заступник, польний гетьман Микола Потоцький, не дуже вiрили в успiх Караїмовича. Проте на безриб'ї i рак риба... - I все ж Караїмович цiнна птаха для нас, - сказав Конєцпольський. - Вiн багато дав менi цiнних вiдомостей про повстанцiв, сподiваюсь, ще бiльше роздобуде. Цей хлопський старшина, що лiзе в гетьмани, ладен торгувати своїм людом i оптом, I вроздрiб Допоки вiн буде нам потрiбний, допоки його й використаємо. - Ваша милiсть, мене непокоїть та млявiсть, з якою рихтується коронне вiйсько, - сказав Потоцький. - Вже невдовзi й осiнь мине, а ми так i не спромоглися зiбрати наше лицарство. А чернь тим часом збiльшує свої сили. Коронний махнув рукою: - Нинi шляхта не та, що ранiше була. Коли їх на бал кличеш, один поперед одного летять, а воювати козакiв не вельми... - Маю неприємнi вiстi, - Потоцький спохмурнiв. - До мене доходять чутки, що в коронному вiйську завiвся нездоровий дух. Лицарство боїться, аби не потерпiти вдруге такої поразки, яку воно вже скуштувало у Ведмежих лозах i бiля Курукiвського озера. Тому й збирається з оглядкою, якби пошвидше дременути в кущi. - У вiйську справдi кепський дух, - згодився коронний, - але в нас немає викруту. Будь-що вiйсько треба випхати на Україну, i воно хоч-не-хоч, а змушене буде прийняти бiй. А поки суд та дiло, треба послати до Павлюка послiв. - До тлуму шляхетних послiв? - аж зблiд вiд обурення польний гетьман. - Чи не забагато честi, ваша милiсть? Адже, пославши послiв, ми визнаємо їх за силу, з якою змушена рахуватися Рiч Посполита! - На жаль, це так. -У Конєцпольського нервово засмикались губи. - Але в нас немає iншого виходу. Послiв вiдрядiть негайно, пане польний гетьмане. I щоб вони якнайшвидше дiсталися Чигирина i задобрили Пав-люка золотими обiцянками. Хай обiцяють все, що захочуть, нам важливо виграти час... Зiзнатись, я мало вiрю в успiх послiв, але, як кажуть, чим чорт не жартує. Жеби вiн згодився розпустити своє вiйсько, ми б лишили йому навiть гетьманську булаву. - Досi перемагала шляхетська зброя, так буде i нинi! - бадьоро вигукнув польний гетьман. - Чернь розгулялась по всiй Заднiпрянщинi, - мовив коронний. - У Барi вже чимало зiбралося збiглої шляхти. Особливо багато утiкає панiв з Вишнивеччини. Вчора до мене прибули переляканi старости з Остра, Коростеня, Пирога та Чернiгова. Всюди повстання. Чернь знахабнiла й глузує з шляхти. Пан староста коростенiвський скаржився, що хлопи вiшають панство на шовкових мотузках, але панство все одно волiє мати ликове життя, анiж шовкову смерть! - Пся крев! - тiльки й прохрипiв Потоцький. - Пан староста остерський скаржився, що хлопи забрали в нього рушницi, а взамiн йому лишили палицi. Хлопи, так би мовити, жартують. - Ми пройдемо мечем i вогнем хлопську Україну! - вигукнув Потоцький. - I нiхто вiд нас не дiждеться пощади, нi старе, нi мале! - Амiнь! - сказав коронний i мiцно стулив сухi й тонкi губи. Коронне вiйсько збиралося довго й неохоче. Спливала осiнь, а Конєцпольський все ще нiяк не мiг згукати своє лицарство. Поволеньки стягувалась мiсцева шляхта, лише в кiнцi жовтня зiбрались надвiрнi загони магнатства. То одна хоругва вiдстала, то друга, їх доводилось розшукувати, пiдганяти... Другого листопада було зачитано королiвський наказ: усiм коронним вiйськам зайняти Україну, "погасити пожежу" i лишатися там на зимовi квартири. Головним командувачем усiх вiйськ призначено польного гетьмана Миколу Потоцького. В похiд мали виступити третього листопада, але нi третього, нi четвертого вiйсько з Бара не вийшло. Жовнiри почали ремствувати: на носi зима, куди зриватись? До того ж доведеться битися не з селянством, а з козацтвом. - З козаками воювати - не цiпом махати! - доводили жовнiри. I марно Микола Потоцький метався до Бара, зганяючи докупи вiйсько. Жовнiри розбрелися по мiстечку та його околицях, пиячили-гуляли i не поспiшали на майдан, де мав бути збiр. Тодi жовнiри почали вимагати, щоб їм наперед виплатили платню. Потоцький помчав до коронного гетьмана I кричав, що нi дябла з цього походу не вийде, бо вiйсько розбрелося, як отара овець, i нiякими силами його не зженеш докупи! Коронний гетьман послав до жовнiрiв головного капелана патера Окольського, аби той пiд страхом Божої кари зiбрав воїнство на майданi. Патер два днi бiгав по мiсту, хапав за поли кожного жовнiра, погрожував всiма карами Божими i королiвським гнiвом, та так нi з чим i прителiпався до гетьмана. Тож коронний гетьман змушений був врочисто пообiцяти жовнiрам, що, як тiльки тi виступлять в похiд, вiн негайно поїде до його милостi короля i випросить платню наперед... I нарештi сьомого листопада коронне вiйсько покинуло Бар. Полки виступали: 1. Полк коронного гетьмана пiд командою старости Хмельницького Миколи Стогнева: гусарiв - чотири хоругви, козакiв - чотири хоругви, драгунiв - три ескадрони. Маршрут: на Вiнницю, Погребище i Бiлопiлля. 2. Полк польного гетьмана, предводитель п. Мочарський. Але, оскiльки в того перед самiсiньким походом щось зробилося негаразд iз шлунком, його замiнив вiйськовий стражник пан Лувчицький. Гусарiв - шiсть хоругов, козакiв - п'ять хоругов, драгунiв - два ескадрони. Маршрут: на Лiтин, Острожок... 3. Полк п. Казановського, старости богуславського i писаря польного коронного: гусарiв - чотири хоругви, козакiв - чотири хоругви, драгунiв - два ескадрони. Маршрут: обiйти злiва Бiлу Церкву i вдарити на Тиврiв та Липовець. 4. Полк Станiслава Потоцького, воєводича брацлавського (брат польного гетьмана): гусарiв - три хоругви, козакiв-три хоругви, драгунiв - один ескадрон. Маршрут: на Звенигородку, Бушу, Буки i далi. Виконавши свої завдання (спалити й спустошити села й мiстечка по своїх маршрутах), полки десь у груднi мали зiйтися в Бiлiй Церквi i дати вирiшальний бiй повстанцям Павлюка. Вiдрядивши вiйська на Україну, Потоцький ще на кiлька днiв затримався в Барi, знаючи, що в Бiлу Церкву його вiйсько зiйдеться не швидко. Адже в дорозi полки через кожнi двадцять верст будуть зупинялися i ставати табором. Командири розсилатимуть на всi боки хоругви для "усмирiння чернi та викоренення бунтiв". Пограбувавши й спаливши село, погвалтувавши жiнок, хоругва залишить пiсля себе згарище i подасться в друге село усмиряти чернь. Тiльки спаливши i сплюндрувавши всi навколишнi села, полк пересунеться вперед ще на двадцять верст... Так, винищуючи все на своєму шляху, полки будуть повiльно рухатися до Бiлої Церкви. Нарештi в серединi листопада Потоцький сiв у карету i в супроводi двох добiрних гусарських хоругов, закутих у важкi панцири, подався й собi на Україну, прямуючи до мiстечка Летичiв. Їхав вiн слiдами свого вiйська i майже щодня з вiконця карети бачив ту ж саму картину: спаленi села, над якими кружляло гайвороння. "Молодцi мої лицарi, добре погуляли, - радiв польний гетьман, поглядаючи на сплюндрованi села, обгорiлi бовдури, на повiшених, котрi гойдалися на деревах. - Вдруге чернь не вiдважиться бунтувати, покiрнiше лизатиме чоботи своїм панам. Про павлюкiв i думати забуде". Виряджаючи вiйська, Потоцький наказував їм: - Пройдiться по Українi вогнем i мечем! Хай чернь на вiки вiчнi запам'ятає ваш грiзний лицарський похiд! Лишайте за собою випалену землю! Забудьте про милiсть i жаль! Ви безжалiснi карателi! Не щадiть нi старих, нi малих! Перед Богом за вас буду вiдповiдати я, польний гетьман Микола Потоцький! Я завжди знайду з Богом спiльну мову, а ви робiть своє дiло! Тепер, їдучи, польний гетьман бачив, що вiйсько виконує його наказ. До Бiлої Церкви з Україною покiнчено, а до Рiздва вiн встигне пiднятися вгору до Черкас, Чигирина, Канева, Переяслава i навiть Чернiгова. Все пройде з мечем i вогнем. Хай спробує тодi побунтувати чернь! Так спливали днi за днями. Iнодi Потоцький вилазив з карети, кiлька верст гарцював на конi попереду гусарських хоругов i вважав себе полководцем, як Александр Македонський, Ганнiбал i Цезар... Лiси стояли то охопленi багрянцем, наче пожежами, то були затягнутi легкою пастельною млою. Заростi шипшини полум'янiли червоними ягодами, i Потоцький, гарцюючи поперед гусарiв, елегiйно просторiкував: - От, панове, вiзьмемо чернь, хлопiв. Чи здатнi вони милуватися красою золотої осенi, її барвами, вiдтiнками? Цiєю нiжною пастеллю чи полум'ям дубiв? Нi, панове, чернь брутальна, груба, дика, вона геть позбавлена естетики Вона по своїй вродженiй дикостi тiльки й здатна, що бунтувати проти своїх господарiв. А чари природи не для неї. Замiсть того, примiром, щоб милуватися золотою осiнню i вiрно служити своєму панству, чернь сваволить. От i має спаленi села! Несподiвано на дорогу вийшов православний священик у довгiй рясi, простоволосий, з великим блискучим хрестом на грудях. В першу мить Потоцький неспокiйно зайорзав у сiдлi, бо чимось тривожним вiйнуло на нього вiд цього дебелого похмурого попа, та, - згадавши, що на нього дивиться двi хоругви гусарiв, Потоцький зборов неспокiй i глузливо крикнув: - Що, попе довгогривий, вийшов грiхи нам вiдпускати? Гусари зареготали, Потоцький, сидячи в сiдлi, взявся руками в боки, бо трапилась нагода похизуватися, а такої нагоди польний гетьман нiколи не пропускав... Панотець подивився на нього пильно з-пiд насуплених густих брiв i глухо поспитав: - Можна й грiхи вiдпустити, але я мушу знати, кому їх вiдпускати? - Я - Потоцький! - гордо сказав вiн, сподiваючись, що його прiзвище спантеличить попа. - Чи, може, ти не бажаєш менi вiдпускати? Потоцький вiдчув, що грається iз своєю смертю Священик одним невловимим рухом висмикнув з-пiд ряси пiстоль i крикнув: - Слава Богу, що я тебе зустрiв! Ти душитель України! Сатана в обрiзi людини! Згинь, дияволе, згинь, люципере! За церкву, за Христа?.. Пролунав пострiл... Куля просвистiла бiля самого вуха в побiлiлого польного гетьмана. - Прости, Господи, грiх мiй, що промахнувся! - вигукнув панотець i впав, зрубаний гусарами. Оточивши кiньми труп, вони кололи його списами, топтали кiньми, а Потоцький, як сидiв на своєму конi, так лантухом i зсунувся на землю. Гусари кинулись до нього, пiдняли й оглянули: жодної пошкрябини. Гусари переглянулись. - Це я зi злостi! - буркнув польний гетьман i, шкутильгаючи на забиту при падiннi ногу, потелiпався до карети. - Чого повитрiщалися, пся крев?! - визвiрився вiн на гусарiв. - Я покажу вам, як охороняти свого гетьмана! Всяке бидло стрiляє у вашого гетьмана, а ви облизнiв ловите! I хряпнув дверцями. До самого Летичева не вилазив з карети, не гарцював попереду гусарiв i не милувався золотою осiнню. На кiлька днiв священик позбавив його сну й апетиту. Досить було склепити повiки, як з мороку вiдразу ж вискакував розпатланий пiп з хрестом на грудях i пiстолем в руках... В наступнi днi зiпсувалась погода, золотої осенi як не бувало! Небо обложили важкi хмари, зарядили дрiбнi холоднi дощi з ранку й до вечора... День у день. Почав облiтати жовтий лист, розвезло дороги, й гетьманську карету кидало з боку на бiк, гусари, набурмосившись, сидiли в сiдлах як мокрi кури й шморгали посинiлими носами. Потоцький був злий i не знав, де подiтися й на кому зiгнати свою злiсть. Та невдовзi й нагода трапилась. Навстрiч польному гетьману посунула шляхта. Мокра, посинiла, по самi вуха заляпана грязюкою, вона так похапливо впiкала з України, що навiть на польного гетьмана не звертала уваги. Спершу бiженцi втiкали купками, та з кожним днем їх бiльшало i бiльшало, аж доки не посунули цiлими колонами. Втiкали пани з челяддю, гнали корiв поперед себе, коней, на возах везли скарб... - Та невже шляхетне лицарство забуло, як брати у руки шаблi? - не втерпiв польний гетьман. - Вiд кого пани втiкають? Вiд чернi? Вiд бидла? - Але там таке твориться... таке твориться... - пробурмотiв один iз шляхтичiв. - Вся Схiдна Україна повстала. На Заднiпрянщинi й у Поднiпров'ї кожний хлоп вже козак i пан. - То панам лiпше ликове життя, анiж шовкова смерть? - лютує Потоцький. - Пани ладнi наплював на свiй гонор i втiкати з України, анiж взятися за лицарськi шаблi? Потоцький хряпає дверцями карети ще злiшим, як був. По розкислiй дорозi знову сунуть заляпанi по вуха шляхетнi бiженцi. Трохи не до землi нависли важкi свинцевi хмари, пелена мрячки затягла все у свiтi i ще бiльшу нудьгу навiває на Потоцького. Ладен втекти вiд самого себе, та хiба втечеш? У бiженцiв такий переляканий вигляд, що гусари, дивлячись на них, починають неспокiйно соватися в сiдлах. Коли пiд'їжджали до мiстечка Летичiв, несподiвано навстрiч вискочили вершники. Гусари миттю взяли гетьманську карету в кiльце, виставивши списи, та все одно Потоцький добряче перетрусився, доки не стало вiдомо, що то виїхав йому навстрiч Iляшко Караїмович з вiрними Речi Посполитiй козаками. Вiтаючи польного гетьмана, реєстровцi пiдкидали вгору шапки, i Потоцький трохи заспокоївся. Реєстровцi на чолi з Караїмовичем супроводжували його карету в мiстечко. - Ваша милiсть! - розплився Караїмович в приторно-солодкiй посмiшцi. - Я приготував вам теплу хату, м'яку постiль i ситу вечерю! Проїхали вузенькою кривулястою вуличкою, повз мокрi облупленi хатки Летнчева i зупинилися бiля мурованого кам'яного будинку. Вiдштовхнувши слугу, Караїмович сам вiдчинив дверцi карети, пiдхопив пiд руку польного гетьмана i повiв у свiтлу теплу залу, раз по раз ласкаво повторяючи: "Сюди, ваша милiсть... сюди... Ось тут порiг високий, щоб ваша милiсть не спiткнулась... Дозвольте вашу дорогу шубку..." Караїмович зняв важку шубу з плiч Потоцького, труснув її, струшуючи каплi дощу, i тiльки тодi вiддав слузi. - Ну викладай, Iляшку, що розвiдав? - сказав повеселiлий Потоцький, потираючи руки та сiдаючи в крiсло бiля камiна. - Духом ожив? - Ожив, ваша милiсть, ще й як ожив, - заторохтiв Караїмович. - Восени, - признатися, був зовсiм занепав духом, та тепер, коли бачу, яке грiзне вiйсько суне на Вкраїну хлопську, серце в мене наче вдруге народилося. Iз загоном вiрних Речi Посполитiй козакiв я, вдаючи з себе прихильника Павлюка, пройшов усе Заднiпров'я, добряче нашкодив... - Ха-ха!.. - не втримавшись, регоче гетьман. - Нашкодив їм... Як влучно сказано. Ну-ну, викладай, як ти там нашкодив! - Нашкодив хлопам i багато дечого побачив. Якщо ваша милiсть велить менi хутчiше подати карту України, я все на нiй позначу. - Молодець, Iляшку! - Служу вашiй милостi вiрою i правдою! - вигукнув Караїмович i простягнув Потоцькому згорток. - Зводьте глянути, ваша милiсть. Унiверсал хлопського гетьмана до заднiпровцiв. Менi пощастило пристрелити його гiнця й забрати сiю штуку. - Цiкаво, цiкаво... - Потоцький розгортає згорток i читає: -"Павло Михнович Бут, гетьман вiйська Запорозького, поставлений над усiєю Україною..." Iч, схизмат, як себе величає! Гетьман над усiєю Україною! Ну постривай, бунтаре, постривай!.. "Товаришам нашим п.п. отаманам, козакам реєстру, всiм взагалi i всьому поспiльству i братiї нашiй, яка проживає в Заднiпров'ї.. " Так, - бурмоче Потоцький, пробiгаючи очима унiверсал. - Ага... "Оголошуємо вам, товаришам нашим, що одержана звiстка про рiшучi замисли жовнiрiв, котрi вже зiбралися до нас на Україну, в чiм Господь хай не поможе їм! Тому я силою своєї влади i iм'ям вiйська..." Ах, як добре пише хлоп! Наче вiн справжнiй гетьман. Цiцерон! "...iменем вiйська наказую, щоб ви, вашi милостi, не залишалися в безпечностi, а, запасшись кiньми, хлiбом i зброєю, були в готовностi протистояти, як i подобає лицарям, цим гнобителям вiри нашої грецької". Ах, яка поезiя! Хлоп, а як пише! Ага, далi вже конкретнi поради... Цiкаво, цiкаво . "Панам отаманам негайно прибути в мiстечко Мошни... Будемо радитись, як все це повернути до доброї слави i пользи нашої. Дан в. Чигиринi... Роман Попович, писар вiйськовий власною рукою..."* Гм... Он як? * Справжнiй унiверсал Павлюка. - Цей схизмат Павлюк, ваша милiсть, пiдняв уже все Раднiпров'я. - То цi лотри збираються в Мошнах? - аж ожив Потоцький. - Очевидно, вони хочуть i бiй там дати? - Так, ваша милiсть, саме так, - квапно каже Караїмович. - Хоча Павлюк i сидить в Чигиринi, але його права рука вже в Мошнах. Туди сходяться всi бунтарi. Я все знаю. Велiть менi, ваша милiсть, швидше дати карту, i я вам усе розмалюю, що треба. I Караїмович малював... Пiзнiше капелан польського вiйська патер Симеон Окольський запише до свого щоденника, що польний гетьман дуже зрадiв, коли в Летичевi його зустрiв Караїмович. Занотував до свого щоденника, що Караїмович розповiв, де жили зачинщики бунту (щоб знищити їхнi сiм'ї), де стоїть їхня артилерiя, якi села й мiста треба захопити в першу чергу, який цього лiта був врожай у Приднiпров'ї, де повстанцi зберiгають зерно та iнший харч... Повеселiшавши од таких вiдомостей, Потоцький з Летичева вирушив на Бiлу Церкву, але через три днi його в дорозi наздогнала зима. Увечерi перестав дощ, що лив день у день, вночi задули холоднющi вiтри, мороз скував землю, й на ранок зчинилася така завiрюха, що свiту бiлого не було видно. Гусари в своїх залiзних обладунках позаклякали в снiговiй хвищi i, сяк-так дiставшись мiстечка Бiлилiвки, сипонули по хатах вiдморожувати кольчуги, кiраси, наручники, пiдколiнники. Грiмкотiли мерзлим залiзом, проклинали похiд, з криком i прокльонами стягуючи з себе закрижанiлi доспiхи. Потоцький квапився, аби швидше дiстатися до Бiлої Церкви, а звiдти йти на Мошни, але випхати гусарiв з теплих хат на холоднi заснiженi дороги було не так легко. Гетьман змушений був зупинитися в Бiлилiвцi на кiлька днiв, звiдки й послав на Україну такого унiверсала: "Микола iз Потоку Потоцький, воєвода брацлавський, гетьман польний коронний, генерал подiльськiй, староста кам'янецький, летичiвський, нiжинський i прочая. Всiм взагалi i кожному зокрема: п.п. полковникам, осавулам, сотникам, отаманам i всiм вiйськам його королiвської милостi, запорозьким козакам, котрi значаться в реєстрi Й. К. М. i дотримуються вiрностi й повинностi маєстату Й. К. М. Вiдомо вам чиню, що я з вiйськом виступив з метою усмирити свавiлля i примусити всiх пiдкорятися маєстату, а також покарати тих, хто буде опиратися. Знайте про це ви, реєстровцi, i розшукайте серед себе тих, якi порушили присягу i безневинно пролили кров старшин своїх, для того, щоб бунтарi одержали заслужену кару. Знайте, що в противному випадку госiра шабля королiвських вiйськ знищить вашi маєтностi, ваших жiнок, дiтей, майно i саме ваше життя. Вдруге нагадуємо, щоб не реєстровцi, якi знаходяться серед вас, були арештованi старостами, а ви щоб допомагали старостам приборкати бунтарiв. Я гадаю, що ви вже врозумiлися, одержавши унiверсал Й. К. М. великого коронного гетьмана, але, можливо, хто-небудь з бунтарiв притаїв його вiд вас, тому, наблизившись до вас" посилаю цей новий унiверсал. Дан в Бiлилiвцi 26 листопада