1637 року"*. * Справжнiй унiверсал Потоцького. Роздiл дванадцятий На третiй день снiгова хвища трохи вгамувалася, i Потоцький зiбрався було в дорогу, як несподiвано, збившись з свого маршруту, в Бiлилiвку забрiв полк пана Казановського, старости богуславського i писаря польного коронного. Пан Казановський загубив десь у завiрюсi двi хоругви гусарiв та один ескадрон драгунiв i мав намiр очiкувати їх в Бiлилiвцi. - Пан писар польний як далi так воюватиме, то й голову свою власну загубить i буде її чекати в Бiлилiвцi! - не втерпiв гетьман. - Це не вiйсько, а стадо баранiв! - Який пастух, таке й стадо! - буркнув Казановський, розтираючи заморожене вухо. - Пся крев! - побагровiв Потоцький. - Це що, бунт? - Похiд зовсiм кепський, ваша милiсть, - шморгав Казановськнй посинiлим носом. - Жовнiри невдоволенi, що їм досi не прислали платнi! - Знову про плагню? - схопився Потоцький. - А про славу лицарську ви подумали? - Слава славою, а злото-злотом! - Казановський мацав обмороженi вуха й стогнав. - А-а-а... Сто дяблув!.. - Снiгом треба терти! - буркнув Потоцький. - Тер, ще гiрше. - Казановський знову застогнав: - А-а-а, сто дяблув!.. Без платнi, ваша милiсть, жовнiри не пiдуть у бiй. - А ви побiльше по селах шастайте! - порадив гетьман. - Там поживу знайдете, не з голими руками в ойчизну повернетесь. - Чернь голодрана, - зiтхнув польний писар. - Десяток хат обнишпориш - i нiчого в торбу покласти. В яку скриню не заглянеш - порожньо. - Хiба хлопи поховали своє добро? - А дiдько їх знає, мабуть, у них немає нiчого. I на них таке дрантя, що й купи не тримається. Потягнеш з якої хлопки сорочку, а вона в руках розлазиться. А тут ще й холоднеча! - А ви з хлопками грiйтеся! - порадив Потоцький. - Гуртом з будь-якою хлопкою впораєтесь! Ще одна розмова вiдбулася в Потоцького з головним капеланом його вiйська патером Окольським. - Дух в славному вiйську вашої милостi починає падати, - перебираючи чотки, тихим голосом говорив патер i всiм своїм набожно-смиренним виглядом пiдкреслював, що буцiмто це його не стосується. - Ваша милiсть, будучи капеланом мого вiйська, для того й знаходиться тут, аби Божим словом пiднiмати дух мого лицарства! - не втерпiв Потоцький. - В таку холоднечу, - виправдовувався патер, - i Боже слово не завсiди доходить до воїнства. - В суху погоду йому зручнiше? - пустив шпильку гетьман. - Сину мiй, - все так же м'яко мовив патер, - я розумiю, що погода дещо завадила поступовi вiйська вперед, що у вашої милостi багато клопоту, але... Але не треба iронiзувати над Божим словом. Всi ми слуги i раби Господнi, i всi ми колись будемо там, - патер пустив пiд лоб очi, дивлячись у стелю. - Я туди не спiшу! - буркнув Потоцький. - Хай спершу чернь туди полетить! - Але Бог по достоїнству оцiнить тi злигоднi, якi терпить в цьому походi ваша милiсть i вiйсько в iм'я коханої ойчизни. Можливо, Господь i ниспослав на землю негоду, аби вивiдати мiру мужностi нашого лицарства. Все у волi Господа, а ми його раби i слуги. - Краще б Господь замiсть холоднечi послав платню для мого вiйська! - буркнув Потоцький. - Все у волi Господа. - Всi грiхи мого вiйська... - почав було гетьман, та патер його перебив, м'яко зауваживши: - Усмиряти чернь - то не є грiх! Це подвиг в iм'я нашої коханої ойчизни. Вам, ваша честь, випала велика мiсiя викоренити бунтарiв. Бог завжди з вами! - Але я певний, що i чернь молить Бога, аби вiн їй послав перемогу над нами. - Бог нiколи не слухає чернi! - запально вигукнув патер. - Бо чернь - то отара. А ми пастухи. Бог слухає не отару, а пастухiв. А ще Господь бачить згори, що чернь бунтiвна. Пiднявши бунт проти своїх панiв, чернь так само й проти Бога пiднiме бунт. Нi, ваша милiсть, Бог нiколи не слухає чернi. Тут Потоцькому доповiли, що карета вже готова, її поставлено на сани, запряжено три пари лiпших коней, i його милiсть, коли побажає, може вирушати в дорогу. - Ще одне, - звiвся Потоцький. - Я чув, що ваша милiсть веде подорожнiй щоденник i все записує туди про наш похiд. - Дещо занотовую для iсторiї, - скромно опустив очi патер. - Iсторiя мусить знати про блискучу перемогу Речi Посполитої над черню. - Авжеж, - згодився гетьман. - Але сподiваюсь, що пан головний капелан не буде в своєму щоденнику акцентувати увагу на деяких неприємних i непередбачених дрiбничках нашого походу? - О нi, сину мiй! - вигукнув патер. - Я описую цей похiд як визвольний похiд шляхетного лицарства. Коронне вiйсько, розпростерши орлинi крила, вiдважно летить на бунтiвну чернь, аби вiдновити в маєстатi мир i справедливiсть. Амiнь! Слуги вже вкутушкували Потоцького в шубу, коли його джура доповiв, що в Бiлилiвку прибув пан Голецький, товариш iз хоругви пана старости ланцкоранського, i просить його прийняти. - Гiнцiв я прийму в Бiлiй Церквi, - невдоволено сказав гетьман. - Але, ваша милiсть... - джура був блiдий. - Що таке? - насторожився Потоцький. - Пан Голецький прибув з вiдмовою вiд подальшої служби. - Що-о?! - Потоцького аж тiпнуло. - Коронне вiйсько уже починає розбiгатися по кущах? Тягни сюди того зрадника! Потоцький рвучко скинув з себе шубу i нервово закрокував з кутка в куток. Зайшов Голецький, зiгнутий, з нездоровим блиском в глибоко запалих, байдужих до всього очах, з вiдмороженими вухами. - Пан Голецький вiдмовляється вiд подальшої служби? -крикнув Потоцький. - Як не соромно пановi в такий час... - Я прибув вiд iменi всiєї нашої хоругви. - Голецький хрипло закашляв. - Хоругва уповноважила мене заявити вам, пане польний гетьмане, що вона по закiнченню року не бажає далi служити! Потоцький вiдчув, що йому стало холодно. Крекчучи й хрускаючи суглобами, вiн нахилився, пiдняв з долiвки шубу, накинув на плечi, забувши про своїх слуг, i мерзлякувато щулився, позиркуючи на делегата бунтiвної хоругви... - У моєму вiйську завелися пацюки! - прохрипiв гетьман. - Прошу без образ, ваша милiсть! Ми чесно заявляємо, що не бажаємо служити! - I ви ще смiєте згадувати про честь? - закричав Потоцький, бризкаючи слиною. - Якi ви лицарi! Ви дезертири!.. Наданою менi верховною владою я примушу вас служити королю i Коронi! - Навiть сам Бог нас не присилує, - досить спокiйно вiдповiв Голецький. - Хоругва уповноважила мене заявити вашiй милостi про це з усiєю рiшучiстю! "А що, коли це перша ластiвка? - подумав польний гетьман i вiдчув, як десь пiд серцем засмоктав млосний черв'ячок. - Що буде завтра, як iншi хоругви вiзьмуть приклад з бунтарiв? А я ж не на прогулянку вирядився..." I голосом, що зовсiм занепав, запитав: - Може, у хоругви є якi претензiї до мене особисто? - Особистих претензiй до вашої милостi в хоругви немає! - То в чому ж рiч? - Хоругва наймалася служити до Нового року, - вiдповiв Голецький. - Рiк закiнчується, i хоругва вважає себе вiльною вiд будь-яких обов'язкiв. - Але ж ми знаходимося не у Варшавi, а у ворожiй нам країнi! - вигукнув Потоцький - Всюди чернь на нас точить зуби. Як хоругва може зрадити ойчизнi в такий час? В час, коли iстиннi сини Корони, як вiдважнi леви, кидаються на ворога, приносячи загальне благо i користь для нашої ойчизни, коли... - Дозвольте перебити вашу милiсть! - буркнув Голецький. - Хоругва не бажає бiльше служити, i в мене немає часу вислуховувати балачки вашої милостi. Дозвольте вiдкланятись. - Пане Голецький, - благальне мовив гетьман. -Передайте своїй хоругвi, що я все ж вважаю їх справжнiми синами Речi Посполитої. Я обiцяю... Врочисто обiцяю, як тiльки прибудемо в Бiлу Церкву, я вiдразу ж дам знати його милостi коронному гетьману, i вiн негайно пришле платню. - Хоругва дослужила своє i не бажає далi служити! -затявся на своєму Голецький. - Але я обiцяю, що передам вашi обiцянки. - Це все? - кутаючись у шубу, запитав Потоцький. - Все, ваша милiсть! - Голецький вийшов, притуливши руки до обморожених вух. - Пацюки!.. - з безсилою люттю прохрипiв польний гетьман. Бiля мiстечка Паволоч Потоцький наздогнав облiплений снiгом полк коронного гетьмана пiд орудою старости хмельницького Миколи Стогнева i разом з ним пiдiйшов до Бiлої Церкви. Не вiдаючи, хто в мiстi, Потоцький, аби не наскочити на козакiв, зупинявся на заснiженiй рiвнинi пiд якимось хутiрцем, велiв вiйськам пiдпалити хутiр, аби "потеплiло", i на розвiдку до мiста вiдрядив одну хоругву з полку коронного гетьмана, давши їй ще й загiн артилерiї. Гусари хутко пiдпалили хутiрець (люду в ньому не виявилось, певно, повтiкали) i грiлися бiля величезних багать. На заснiжену рiвнину снопами полетiли iскри, головешки, падаючи в снiг, шипiли й шкварчали, виповнюючи повiтря чадом i смородом паленого. Та ось повернулася iз розвiдки хоругва i доповiла, що в Бiлiй Церквi ще немає коронних вiйськ i, отже, пан польний гетьман матиме честь першим вступити у мiсто. - А повстанцi? - запитав гетьман. - Повстанцiв у мiстi не виявлено, ваша милiсть. Мiщани й частина реєстровцiв, почувши про наближення коронних вiйськ, повтiкали в Чигирин до Павлюка, а вiрнi його королiвськiй милостi козаки iз старшиною Клишем готуються гiдно зустрiти вашу милiсть. - Дайте сигнал: вступаємо в Бiлу Церкву! - велiв Потоцький. Невдовзi три пари вiдбiрних коней дотягували вже карету польного гетьмана до передмiстя. Навстрiч їй вийшла купка реєстровцiв та з десяток-другий мiщан i сяк-так вишикувались у шеренгу. Старшина Клиш, велiвши купцi реєстровцiв, як тiльки пiд'їде до них панська карета, кричати "вiват!" i кидати шапки вгору, скочив на коня i помчав навстрiч польному гетьману, їхати ж з усiма реєстровцями Клиш не зважився: а що, коли пан гетьман, вздрiвши козакiв, що мчать до нього, сприйме це як напад? Пiдлетiвши до карети, Клиш хутко зсунувся з коня, зняв шапку й низенько вклонився до карети. Карета зупинилася. Клиш ще раз вклонився, трохи не торкаючись вузьким лобом снiгу. - Ваша милiсть! - закричав Клиш, кланяючись, як тiльки дверцi карети вiдчинилися. - Славний пане польний гетьмане Речi Посполитої! Вiд iменi реєстру бiлоцеркiвського, старшин i мiщан вiтаю вас земним поклоном (Клиш знову послав свiй лоб у снiг) з благополучним прибуттям у Бiлу Церкву! Тут Клиш оглянувся, махнув рукою, i реєстровцi, що стояли вiддалiк, щось закричали врiзнобiй i почали пiдкидати вгору шапки. - Я i мої вiрнi козаки вiддаємо себе у повне розпорядження вашої милостi! - вигукнув Клиш i на всяк випадок ще раз поклонився. - Спасибi за вiрнiсть королю i Коронi! - буркнув Потоцький. - Ви справжнi хло... - Потоцький трохи зопалу не ляпнув "хлопи", але своєчасно поправився: - гм... справжнi сини Корони. - Радi старатись, радi старатись! - заторохтiв Клиш. - Тiльки й молимося за ваше здоровля та ваш успiх супроти лотрiв. "Треба чимось нагородити цього старшину з гнучкою спиною, аби й iнша старшина на мiй бiк переходила", - подумав Потоцький. - Приємно, що ви дотримуєтесь вiрностi i присяги, пане Клиш. Я видам охоронний унiверсал на ваше майно, звiльню вас вiд поборiв! - Вiк будемо служити вашiй щедрiй милостi! - розцвiв Клиш. - Але чому так мало реєстровцiв у пана старшини? - Ваша милiсть... е-е... Мало, так зате вони вiрнi Коронi! А решта... е-е.... збунтувалася i втекла до того лотра Павлюка. Не кажучи бiльше й слова, Потоцький хряпнув дверцями, i три пари коней потягли карету в мiсто. Слiдом бiгли реєстровцi, кричали "вiват" i пiдкидали вгору шапки... Потоцький зупинився з двома хоругвами гусарiв у мiському замку, а коронному полку велiв розташовуватись в мiських хатах. Першi два днi в бiлоцеркiвському замку минули без клопотiв i пригод. Потоцький висиплявся з дороги, вiдiгрiвався в теплих покоях (на їх опалення запобiгливий Клиш привiз кiлька возiв найкращих дров), вiд'їдався (i тут Клиш встигав) - i очiкував короннi полки, котрi все ще тяглися до Бiлої Церкви, губили свої хоругви i шукали їх на заснiжених просторах. Зрештою прибув його особистий полк, кiлька вiдсталих хоругов iз полку коронного гетьмана та полку писаря польного. Невiдомо було, куди подiвся полк Станiслава Потоцького, брата польного гетьмана. Зовсiм несподiвано до Бiлої Церкви прибув пан стражник коронний Самуїл Лащ, староста каневський та овруцький, i привiв iз собою надвiрну гвардiю - пiвтисячi вершникiв молдаван, татар та гайдукiв. Такiй негаданiй пiдмозi гетьман дуже зрадiв, хай тепер Голецький з своєю хоругвою вшивається куди хоче. На радощах Потоцький пригостив пана стражника угорським вином i прилiпив йому кличку "вiрного сина Корони". - Я такий!.. Я такий!.. - швидко хмелiючи, просторiкував стражник. - Мене навiть сам Павлюк боїться. Маю п'ятсот найкращих головорiзiв!.. Кому хочеш голови позносять! По обiдi Потоцькому доповiли, що в Бiлу Церкву прибув корсунський та стеблiвський пiдстароста i просить його прийняти. Невдовзi в покої зайшов високий, тонкий, як тичка, пан пiдстароста з маленьким личком, але довгими вусищами, котрi стирчали, як два хвости, й являли досить веселе видовисько. Потоцький ледве погамував у собi посмiшку. - Пшеджимирський! - гаркнув той, вирячуючи маленькi очицi й метляючи своїми вусищами. - Пан пiдстароста корсунький i стеблiвський! - Дуже радий пане Пже... Пше... - Пшеджимирський... - випалив пан пiдстароста. - Вибачаюсь, така у мене хвамилiя, що не снiдавши й не вимовиш. - З нею ви, пане, вже якось самi розберетеся, - гмикнув Потоцький. - Як справи у вас, пане пiдстаросто? Той виструнчився, випнув вузькi груди, вiйнув вусищами i крикнув: - Ми, корсунськi i стеблiвськi козаки, вiрнi його милостi королю, Коронi i Речi Посполитiй! Ми не збираємося приставати до бунтiвникiв. Тiльки ледарi вдаються до свавiлля, а ми, корсунськi i стеблiвськi козаки, пам'ятаємо свою присягу! Хай лише ваша милiсть швидше наступає своїми вiдважними вiйськами, i ми викореним Українуї - Благословляю вашi лицарськi пориви, - поблажливо мовив Потоцький. - Чи не бачили бунтiвникiв пiд Корсунем i Стеблевом? - Горою стоїмо за Рiч Посполиту! - вигукнув пан пiдстароста. - Але в Мошнах збирається дуже багато бунтiвникiв. Там дiє полковник Скидан, права рука Павлюка. Днями вiн прислав до нас у Корсунь ось такого унiверсала. Прошу ознайомитись з хлопською писаниною, ваша милiсть! Потоцький узяв унiверсал, покрутив у руках i прочитав: "Товаришам нашим, п.п. отаманам реєстрового вiйська, поспiльству i братiї нашiй люб'язнiй, котра проживає в Корсунi i Стеблевi, бажаємо вiд Господа Бога здоровля. Прохаємо, пiдтверджуючи iменем всього вiйська, щоб тi, хто називає себе товаришами нашими, споряджалися кiнно чи пiшо i, пам'ятаючи славу нашу лицарську, права i вольностi нашi, з'явилися б добровiльно i в згодi, як чинили нашi предки по наказу старшого. I вас, товаришiв наших, прохаємо i переконуємо зiбратися в Мошнах, кiнно чи пiшо, щоб хоробро дати вiдсiч ворогам нашим, як того вимагає необхiднiсть. Щоб ми гуртом повстали проти тих душманiв i ворогiв вiри нашої. Якщо ж ви це охоче виконаєте, то додасте слави i честi Українi. Пiсля всього поручаємо вас Господу Богу. Дан в Мошнах 29 листопада 1637 року"[5]. Потоцький закiнчив читати унiверсал, не без заздрощiв мовив: - Хлоп, а як пише! - Iстинно так! - гаркнув Пшеджимирський. - Хлоп, а пише! - Я кажу, що поетично пише, - зiтхнув Потоцький. - Наче академiю в Європi кiнчав. Цi хлопи, скажу вам, не без Божої iскри, - повернувся до пiдстарости. - I як ви, пане, реагували на унiверсал Скидана? - Я застрелив бунтарського посла! - крикнув той. - I помчав у Бiлу Церкву до вашої милостi. - Ваша милiсть! - заглянув у залу джура. - Прибув втiкач з Корсуня, просить спiшно його прийняти. - Втiкач з Корсуня? - звiв Потоцький брови i здивовано витрiщився на корсунського пiдстаросту. - Який ще втiкач? - Мабуть, щось непередбачене, ваша милiсть - блiднучи, забурмотiв пан пiдстароста. - Корсунського втiкача сюди! - крикнув гетьман. Тої ж митi у залу не зайшов, а вбiг засапаний реєстровець i впав на колiна. - Ваша милiсть, хоч карайте, хоч милуйте... - тут вiн побачив переляканого Пшеджимирською, - Пане пiдстароста... Тiльки ви поїхали, як корсунськi козаки збунтувалися проти Речi Посполитої, впустили у мiсто Скидана i визнали владу Павлюка. Я мчав слiдом за вами, пане пiдстаросто, але не наздогнав вас. - Що це значить? - прошипiв, не тямлячи себе вiд гнiву, Потоцький. - Я вас питаю, пане Пше... Пже... Чорт би побрав твою хвамилiю! Я тебе питаю, остолопе! Ми, корсунськi козаки, вiрнi королю i Коронi!.. Чи не так ти щойно тут теревенив, бевзю? Який ти в бiса пiдстароста, коли не знаєш, шо в тебе у мiстi твориться! Чого ти наставив на мене свої вуса, таргане ти недобитий! Пан пiдстароста то вiдкривав, то закривав рота, втративши дар мови. Потоцький вихопив свою шаблю, кинувся до знетямленого пана пiдстарости, схопив його за один вус, вiдсiк шаблею, кинув йому в лице, закричав: - Бевзь!.. Ти не достоїн носити такi вуса! Вiднинi по моєму особистому повелiнню будеш ходити з одним, доки не повернеш назад Корсунь! А тепер геть з моїх очей, сто дяблув! Роздiл тринадцятий Одержавши наприкiнцi жовтня звiстку, що коронний гетьман збирає в Барi вiйсько для походу, Павлюк спiшно послав гiнцiв з унiверсалами на Заднiпрянщину, кваплячи тамтешнiх козакiв прискорити приготування до вiйни. Вiдтодi повстанський гетьман уже не мав спокою. Дiставалося i його отаманам, котрi носилися з мiста в мiсто, пiднiмаючи людей, створювали загони, споряджали обози з провiантом та порохом, в панських фiльварках виловлювали коней. Кизима Павлюк вiдрядив до Бiлої Церкви iз завданням будь-що перетягти тамтешнiх козакiв на свiй бiк, а при наближеннi коронного вiйська вивести їх до Чигирина. Остряницю послав у Черкаси до Василя Томиленка, аби той iз своїми загонами рухався до мiстечка Мошни, куди ще ранiше вiдiслав Карпа Скидана. Мошни, як найбiльш зручне мiсце для об'єднання всiх повстанських загонiв, Павлюк вибрав недарма. Саме в Мошнах вiн збирався дати Потоцькому генеральний бiй. Всю осiнь невтомний Карпо Скидан стягував у Мошни розрiзненi повстанськi загони, запасався обозами й зброєю. Одночасно Скидан зробив два вдалi походи i захопив мiстечка Стеблiв та Корсунь, значно поповнивши козаками своє вiйсько. За Мошни Павлюк був спокiйний, Скидан не пiдведе! На волостях всю осiнь дiяв Гордiй Чурай. Всюди розхвалюючи свою Полтаву та бiдкаючись, що до рiдного краю шлях неблизький, а то б вiн хiба ж такий полтавський полк зiбрав, Чурай носився з села в село, визбирував окремi загони селян, а то й просто гурти з вилами й косами, на ходу ухитрявся компонувати з них сотнi для майбутнiх полкiв. Хоч повстанському вiйську i бракувало досвiду, вмiння та вiйськового хисту, але найбiльше доткала гостра нестача зброї й особливо пороху. I коли Чурай привiв у Монши сотнi, озброєнi дрюччям, Скидан хапався за голову: де взяти зброю? - Хоч пальцем стрiляй! - бiдкався полжовник. - Тодi пiду ще панiв по волостях колошкати! - Гордiй Чурай рiшуче насовував шапку на лоба. - Мо', в якої вашмосцi хоч на обiхiдку розживлюся!.. I зникав з своєю сотнею. Сам же Павлюк лишався в Чигиринi, зайнятий загальним керiвництвом пiдготовки до повстання, одночасно встигав вбирати й формувати новi загони та вiдсилав їх у Мошни до Скидана, майже щотижня розсилав по всiх усюдах гiнцiв, закликав не баритися, а пошвидше сходитись у Мошни... Так у клопотах та пiдготовцi до вiйни й осiнь збiгла... Десь у листопадi в Чигирин прибули польськi посли. - Еге! - тiльки й мовив Павлюк. - Ляхи змушенi визнавати нас за силу, коли шлють послiв. Це добре. Послiв було два: високий цибатий окань з рудими вусами назвався паном Кемеровським, ротмiстром реєстру, а другий, низенький коротконогий гладун, - паном Соколом, ротмiстром великопольської пiхоти. - I звiдкiля ж пани соколики прилетiли? - весело запитав Павлюк, поглядаючи на Сокола. Той почервонiв, наче налився буряковим соком, i трохи писклявим голосом закричав: - Прошу Павлюка... - запнувся й спiшно поправився: - пана Павлюка без гонору, бо єстем шляхтич! Я маю свiй гонор i за себе не ручаюся!.. - Я ж не винен, що в пана прiзвище, котре зовсiм йому не пасує, - розвiв руками Павлюк. - Я знав iнших соколiв, але тi не вислужувалися гнобителям свого народу. Сокiл надувся, вусами заворушив i гордо вiдказав: - Я горджуся й пишаюся тим, що мене нобiлiтовано i маю всi права великопольського дворянства! - Кожний кулик, звиняйте, пане Соколе, своє болото хвалить. Той знову налився буряковим соком, але Кемеровський осмикав його за рукав i зацибав до Павлюка. - Пане гетьмане! - почав вiн поважно й неквапливо. - Ми прибули до вас з офiцiйною мовою. Нас уповноважив на це егомосць коронний гетьман Речi Посполитої. - Ви навiть визнаєте мене гетьманом? - здивувався Павлюк. - Адже мене Україна вибрала, а не король. - Пане гетьмане, вас i Рiч Посполита визнає гетьманом. Павлюк уточнив: - Якщо я зречуся свого народу й стану караїмовичем? Кемеровський зморщився, замахав довгими, незграбними руками, наче дим перед собою розганяв: - Для чого такi високi слова, пане гетьмане? Народ, народ... Аж смiшно. Нiякого народу немає, не було i не буде. А є стадо, глум, отара, збiговисько, як хочте називайте. Або простiше: чернь. Смерди. Кмети. Ну i так далi. - Вiд назви селянина "кмет" походить "кмiтливий", - нiби мiж iншим зауважив Павлюк. -То я слухаю вас, пане посол. Коморовський розiйшовся, як кум на весiллi: - Якщо згодитись на хвильку, що бидло - це народ, - патетично затяг вiн, - то все одно ми, пани, стоїмо вище народу. Ми його пастухи. А народ - отара. I ця отара побiжить туди, куди ми її поженемо батогом. Павлюк швидко запитав: - То ви хочете, щоб я отару погнав на зарiз? - Знову не те, - зморщився Коморовський. - Усiх на зарiз гнати не можна. Хтось же мусить працювати. - Ще б пак! - вигукнув Павлюк. - Його милiсть коронний гетьман прохає вас, пане гетьмане, не давати волi чернi, а, пiдхльоскуючи отару батiжком, погнати її... - ...прямцем у панськi ярма? - закiнчив за нього Павлюк. - Я бачу, що ми розумiємо один одного, - потер руки пан посол. - А менi здається, пане, - ледве стримав свою лють Павлюк, - що ви нi дiдька не тямите. Даруйте, коли трохи поскуб ваш гонор. - Дарма, пане гетьмане, ой дарма, - зацибав з кутка в куток пан Коморовський. - Адже Рiч Посполита ладна пробачити вам грiхи, визнати вас гетьманом, якщо пан гетьман негайно розпустить чернь i закличе її до покори. I всi вашi грiхи перед Короною самi вiдпадуть. - З цього пива не буде дива, - спокiйно проказав Павлюк. - Боротьба за волю i кращу долю свого народу ще нiколи не була грiхом. Принаймнi для мене. Для вас це, звiсно, смертельний грiх. Бо ви з тої породи соколiв, котрi гiршi за крукiв! Зачеплений за живе, пан Сокiл так i схопився: - Для чернi я ладен i круком бути! - вигукнув вiн фальцетом. - Чернь створена Богом, щоб служити нам, панам. I ми її вогнем i мечем примусимо до покори. Пан коронний гетьман вiдряджає на Україну непереможне вiйсько, i воно винищить чернь до ноги! - Але, - Коморовський пiдняв вгору кривий вказiвний палець, - його милiсть коронний гетьман не хоче проливати кровi. - Звiдколи це коронний зробився таким святим, що став пiклуватися про нашу кров? - в'їдливо поцiкавився Павлюк. -Як перепився нею? Чи йому, може, вже набридло палити живцем українських матерiв з дiтьми? Помовчали. Посли не знали, що вiдповiсти. Пан Сокiл надимав щоки й посилено сопiв, пан Коморовський надто уважно вивчав свiй вказiвний палець, начебто щойно його побачив на своїй руцi. - У мене обмаль часу, щоб грати в мовчуна, - звiвся Павлюк. - Що пани посли ще мають сказати? - Коли пан гетьман вгамує чернь, йому буде даровано булаву iменi короля i в дарунок крулевщизну, - сказав Коморовський. - Я бачу, що Рiч Посполита не так мене зрозумiла, пане посол. Коли б я прагнув булави i крулевщизни, то дiяв би iнакше. Я душив би Україну, як Караїмовичi та iншi пани соколи. - То пан гетьман бореться не аа гетьманство? - був здивованiй Коморовський. - Не за владу? - Пан посол, очевидно, мiряє мене своєю мiркою? - Це все? - запитав Коморовськйй. - Все, пане посол. - Що ж... - розвiв руками посол. - Мiг з паном Соколом своє зробили, застерегли пана гетьмана. Але, кров свою проливати за чернь? Це не вкладається у моїй головi. - Я дуже шкодую, що в пана така мала голова, - вiдповiв гетьман. Коморовський, котрий до цього вдавав з себе статечного, врiвноваженого дипломата й миротворця, схопився, як ужалений, щось зашипiв у рудi вуса, i його наче вiтром здуло. - Ви ще пошкодуєте, П-павлюк! - затряс кулаками Сокiл. - Ми викоренимо вашу бунтарську Русь! Ми їй поламаємо крила! - Свої крила ви, пане Соколе, давно поламали, повзаючи в покоях магнатiв, то як ви дiстанете нашi крила? - запитав Павлюк. - Адже повзучий повзає, а летючий лiтає. Нам з вами, як бачите, не по путi. Ось так-то, пане повзучий, чи то пак Соколе. Сокiл вилетiв, як ошпарений. - От лихо, - похитав головою Павлюк. - Мабуть, я не вмiю приймати послiв, стрiмголов вистрибують. Минуло ще з мiсяць. З першим снiгом у Чигирин прийшов Кизим зi своїм загоном. Входили у мiсто з пiснею: Ой приїхав козаченько до бистрого броду, Там побачив дiвчиноньку, хорошу на вроду. Крикнув та гукнув "Давай перевозу, Бо пильнiї листи маю, їду до обозу!" Над мiстом весело й задерикувато злiтає пiсня: Вийшла дiвчина та й глянула в очi. "Не їдь, не їдь, козаченьку, темненької ночi! Нiчка темненька, дорiженька слизька, - Ночуй, ночуй, козаченьку, кватиронька близько!" - Здоров був, пане гетьмане! - гудiв Кизим, поблискуючи очима. - Приймаєш нас чи на дверi показуєш? - Таких веселих та спiвочих чом i не прийняти. З якими вiстями, отамане? - ручкався Павлюк. - Ти нiби, Сидоре, аж побiльшав? Ростеш? - А ми, ковалi, завсiди ростемо, бо гаряче залiзо куємо! А вiстi не зовсiм утiшнi. Потоцький вже в Бiлiй Церквi. Ляхи випалюють села й мiстечка. Снiг чорнiє вiд попелу. - Хто зустрiв Потоцького в Бiлiй Церквi? - Навстрiч виїхав старшина Клиш з купкою зрадникiв Реєстровцi та мiщани пiшли за мною. - То ходiмо дивитися на твоїх орлiв! Вийшли у двiр, i Павлюк аж зажмурився вiд слiпучо-бiлого снiгу. - Але ж i днина!.. А небо голубе, як по веснi. - Хто помер, той кається. - Коли знав, за що помер, - не кається, - вiдповiв Павлюк, з насолодою вдихаючи чисте морозна повiтря. Високий дебелань Кизим iшов, широко i твердо ступаючи, снiг пiд його ходою якось смачно хрумтiв: хрум-хрум... Йти з ним було приємно i легко. Та ось i майдан, навпроти церкви стоять шеренгами бiлоцеркiвськi козаки й мiщани. - Здоровi були, молодцi! - привiтався Павлюк. - Здоров був, гетьмане! - в один голос вiдповiли бiлоцеркiвцi. Павлюку це сподобалось, коли в один голос, то спiльнота в них є. I весело запитав: - Чи не злякали вас, бува, ляхи? - Ляхи лякали, та ляки повтiкали, - вiдповiли бiлоцеркiвцi. - Тодi слово моє буде коротким. Досi ви служили ляхам, тепер послужите матерi своїй Українi. Перемоги я вам не обiцяю, перемогу ви самi здобудете в боях. А головами накладете - недарма проллється ваша кров. Обiйшов загiн, придивляючись, хто як озброєний, похитав головою. Реєстровцi ще нiчого, а мiщани тримають в руках або дрюччя, або залiзяччя... Кепсько iз зброєю. Павлюк важко зiтхнув, хоч би не вилiзло це боком в першому ж бою... Спинився проти Кизименка, замилувався премiцним та вродливим парубком. Як i батько, рослявий, широкоплечий, ставний i гарний. Так i пашить здоров'ям та силою. Але чомусь насуплений, злий. - Як воно воюється, коваленку? - м'яко запитав Павлюк. - Та декому хочеться боки нам'яти! - сердито засопiв Кизименко i промовисто бликнув на батька. - Го-го-го! - зареготав Кизим-батько. - Це менi синок грозиться боки нам'яти. Увесь у мене вдався. Я також своєму батьку трохи одного разу не нам'яв боки. - Що ж це у вас, сiмейна спiрка? - Сiмейна, - посмiхався Кизим бiлозубою посмiшкою. - Я наполягав, що Бiлу Церкву треба залишити, а синок мiй вперся: тiльки з ляхами битись! Замалим було не почубились! - Я i в Чигиринi можу нам'яти чуба! - Кизименко рiшуче ступив iз шеренги, засукуючи рукава. - То давай, сину, поб'ємося навкулачки, - весело казав Кизим, також засукуючи рукава. - Та чи ви подурiли? - втрутився Павлюк. - Ану киш, пiвнi Кизими! - Батько задарма здав Потоцькому Бiлу Церкву! - кричав Кизименко. - Запершись у фортецi, ми могли б ще довго вiдбиватися. А так вiдходимо. I допоки? Залiзо треба кувати, поки воно гаряче! - От ми й почекаємо, коли воно як слiд нагрiється, -вiдповiв Павлюк. - Коли вже з нього iскри будуть кресатися, тодi й. вiзьмемось за молоти кувати нашу волю. I раптом в кiнцi шеренги побачив Марину. Спершу не повiрив власним очам. Марина стояла перед ним наче намальована: в блакитних козацьких шароварах, в сивому кожушку з чорним комiром, в шапцi, отороченiй смушком, з-пiд якої вибивалося м'яке русяве волосся, за малиновим поясом стирчав пiстоль, червонi чоботи, як мак, горять на бiлому снiгу. - Ти?.. - чомусь пошепки спитав Павлюк i вiдчув, як тепла хвиля огорнула його з нiг до голови. Вже давно йому хотiлося побачити Марину. Просто побачити, просто подивитися на неї... I ось перед ним стоїть ставний, чорнобровий козак з нiжним, зашарiлим вiд морозу лицем i теплими карими очима. - Я всiєю сiмейкою з ляхами воюю! - загудiв Кизим. - Ми з сином в похiд збираємось, а Марина як та смола пристала, не вiддереш! Пiду та й пiду! Сиди, кажу, й не рипайся, бо не дiвоче дiло вiйна. Так вона хоч i дiвчина, а Кизимового роду. Як наврiпилась, так i наполягла на своєму. Довелося взяти. Отакi дiла. - Я ще й стрiляти вмiю! - блиснувши на батька насмiшкуватими очима, вiдказала Марина. - Не гiрш нiж усi Кизими! - От надiлив Бог сiмейкою! - весело гудiв Кизим-батько. Павлюк дивився на дiвчину, наче заворожений. Вона стояла перед ним чиста, незаймана, як перший снiг, ма-рилась йому чарiвним видивом, що невiдь-де взялося в заснiженому Чигиринi. - Вiйна, Марино, не для дiвчат, - тихо мовив Павлюк. - Я не боюся смертi, - просто вiдповiла Марина. - Хай вороги її нашi бояться. Я буду перев'язувати козакам рани i стрiляти коли треба. I шаблю можу в руках тримати. - Ми всi такi, Кизими! - гордо вигукнув старий коваль. - У нас i рiд увесь такий: жiнки чоловiкiв за пояс заткнуть. Моя дружина покiйна маленька була, як дiвчинка, а як розiйдеться, то й сам бiс, бувало, з нею не зладить. Скiльки вона мене навколо кузнi попоганяла, дорогу витоптав утiкаючи. Але все одно по-моєму виходило. Нiколи їй не уступав. Якось ганяла мене, я в хату вскочив, пiд пiл залiз, а вона ногами тупотить: вилазь! Не вилiзу, кричу, моя тут воля, що хочу, те й чиню!.. I не вилiз. Отакi ми, Кизими!.. Марина засмiялась, карi теплi очi її спалахнули живими iскорками, i Павлюковi здалося, що то бризкає живлюща волога з чарiвної криницi. I йому стало весело, легко i гарно, на мить вiн забув про ту ношу, що лежала на його плечах, про свої думи, котрi не давали йому спокою, i смiявся, щасливий, як нiколи... Невдовзi до Чигирина з'їхались отамани на раду. Першим примчав Гордiй Чурай. В доброму кожусi, в гостроверхiй смушковiй шапцi, розпашiлий з морозу, з живими, сяючими очима, молодий i наче аж безтурботний, вбiг вiн у хату, гупаючи замерзлими чобiтьми, i в хату разом з ним мовби увiрвалося саме життя - молоде, неспокiйне, радiсне. - Гарна днина, i мороз iз руками! - весело закричав вiн з порога. - Та в нас у Полтавi цеї пори ще краще буває! - У вас у Полтавi i снiг, мабуть, теплiший? - посмiхнувся Павлюк. - I грiє, що добрий кожух! - Ще б пак! У нас кожухи iз снiгу шиють! - блиснув зубами Чурай. - Прибув на раду, але не сам. За пазухою в мене одна мила добродiйка. З цими словами Чурай шаснув рукою за пазуху i витяг звiдти... дику качку, весело заторохтiв: - Ось! Прошу любити й шанувати! Подивiться, люди добрi, яка краля, хоч i нещасна! - Посадив качку на долiвку, та сполошено крякнула й, осмiлiвши, довiрливо подивилася на Павлюка одним оком, потiм другим. - Бiля Тясмину її пiдiбрав, - широко посмiхався Чурай. - Озерце вже замерзло, лише посерединi жменя незашерхлої води лишилася. От вона й трималася. Качка зашкутильгала по долiвцi, тягнучи перебите крило, додибала до Чурая, сiла в нього бiля ноги. - На одному крилi не полетиш у вирiй, - зiтхнув Чурай. -Шкода менi стало качку, загине ж, думаю, замерзне. Або лисиця схопить. Мало хто не позариться на живу душу, в якої перебите крило. - Хай живе ця жива душа з перебитим крилом! - Павлюк обережно погладив качку, вiдчуваючи долонею м'яке шовковисте пiр'я. - Перезимує, а по веснi, як будемо живi, як нам нiхто крил не поламає, випустимо. Зайшли Биховець та Остряниця, присiли бiля качки, гладили її. - Дике, а не боїться. - А того їй боятися, коли ви справжнi люди, - вiдказав Чурай. - Вона знала, до кого йти. - А добрий би з неї борщ був! - раптом сказав Биховець. - Люблю всмак поїсти, особливо борщ з качатиною. - Що ти теревениш, полковнику?! - так i кинувся до нього Чурай. - Та я тобi за такi речi духопелкiв надаю. Вона ж, нещасна, сподiвалася в нас притулок i захист знайти, а ти її в борщ? Зразу видно, що не був у нас у Полтавi. Ми б тебе швидко навчили птахiв любити не за м'ясо, а за красу. - Здаюсь! Пожартував! - нiяково посмiхнувся Биховець. - Слово прохопилося. Хiба ж я не бачу, що вона нещасна? - Важко їй тут зимувати, знаючи, що iншi в теплих, краях, - задумливо мовив Павлюк. - Наш обов'язок усiм скривдженим допомагати! - не вгавав Чурай. - Будемо вважати, що рада отаманiв постановила: дику качку прийняти в наше товариство! Остряниця сумно похитав головою: - Дивлюсь я на цю птаху з перебитим крилом i думаю: i ми такi... З перебитим крилом. I силкуємось злетiти на одному крилi, маримо про теплий край-рай, а наше останнє крило сковує крижана холоднеча. Всiх вразила ця мова, й отамани здивовано i вражено дивилися на похнюпленого Остряницю. Крижаним вiдчаєм i гiрким сумом вiйнуло вiд його слiв... - Нi, нi! - раптом крикнув Биховець. - Ти, Якове, духом занепав. Нiяка крига не сковує наших ясних вод! - I крил нам нiхто не поламає, допоки самi їх не зречемося! - вигукнув Чурай. - Людина тiльки сама собi може обламати крила. - А може, ми тiльки розправляємо свої крила? - запитав Павлюк. - А лет у нас ще попереду? Гордiй правду сказав: крила людина сама собi ламає, коли дух у неї перестає бути крилатим. Коли її вiдчай у панцир заковує. Коли мрiї її заснуть навiчно. - Але щось же треба робити! - схопився Остряниця. -Ляхи вже в Бiлiй Церквi, а ми сидимо. Що ми чекаємо? Коли Павлюк був просто сотником, вiн був рвучкий i гарячий, не задумуючись кидався в будь-яку вирву стрiмголов. Та тiльки вибрали його гетьманом, вiн ураз перемiнився. Довго думає i гадає, перш нiж зробити крок, вагається, вичiкує... Я не впiзнаю Павлюка. Запанувала довга мовчанка. Гетьман задумливо дивився у вiкно. Та ось вiн повернувся, тихо мовив: - Я й сам себе не впiзнаю. Твоя правда, Якове. - Павлюк зненацька рвучко схопився, наче скинув з себе оцiпенiння, очi його блиснули гостро, голос забринiв запальною пристрастю. - Сотник Павлюк i справдi колись, не задумуючись, сторч кидався у вирви, гарячкував до безмiри i нi в грiш не цiнив власне життя. Вiдтодi життя дечому навчило Павлюка. Сотник Павлюк ще мiг кидатись у вирви, бо ризикував всього лише одним життям. Та ще хiба життям сотнi. Але що можна було чинити сотнику, те не велено гетьману. Гетьман Павлюк не має права ризикувати долею України i, не задумуючись, кидати її в круговерть. Своїм життям я й тепер можу ризикувати, але життям повсталого люду - нiколи. Мушу бути тверезим, спокiйним i обережним. Примiром, я програю, а я допускаю i такий хiд. То з чистою совiстю скажу собi: Павлюк, ти зробив усе, що мiг, на що був здатний. Ти не схибив. А ще бiльше за тебе зробить хтось iнший, щасливiший. Можливо, той iнший з нашої iскри роздмухає велике полум'я. Ось що я вам хотiв сказати, братове! Остряниця раптом кинувся до Павлюка, поцiлував його i, сiвши на лаву, вiдвернувся до стiни... До хати, гупаючи замерзлими чобiтьми, шумно ввалився Кизим i загудiв з порога: - А чого це товариство задумалось? - Стягнув з себе кожух, повiсив у кутку. - А снiжок же надворi!.. Так i тягне тебе поборюкатися!.. Особливо з молодичкою в снiжки погратися, а потiм чарчину випити, а ще потiм... - А потiм можеш не розказувати, - зiтхнув Чурай. - Викладай лiпше нам, що знаєш про ляхiв. Кизим сiв на лаву, запалив люльку. - Мої хлопцi розвiдали, що ляхiв зiйшлося в Бiлу Церкву чотири полки, не рахуючи надвiрних команд та сильної артилерiї. Це набагато бiльше, анiж ми на сьогоднi маємо. -- До всього ж у нас обмаль зброї, - озвався Павлюк. -Особливо в селян та в мiщан. Люди зовсiм беззбройнi. - Щоправда, дух у вiйську Потоцького зараз кепський, -продовжував Кизим. - Жовнiри буцiмто платню наперед вимагають, а король бариться. Та, зрештою, не в цьому суть. Чи готовi ми йти зараз на Бiлу Церкву? Ось що я хочу запитати вас, товариство. - Нi, - заперечливо похитав головою Павлюк. - Селянськi загони здебiльшого ще беззбройнi, а козаки ще не всi зiбралися. Йти зараз на Бiлу Церкву все одно, що пiдставляти голову пiд обух. До того ж раннi хуртовини вiдрiзали вiд нас багато загонiв, чимало їх застряло в Заднiпров'ї. Ще не привезли всi армати, зараз обози переставляють з возiв на сани, а отже, не пiдвезено порох, свинець та провiант. Доки всi зберуться, потрiбен ще час. Для вирiшального бою я вибрав Мошни, куди найзручнiше сходитись усiм загонам. У Мошнах всю осiнь дiє Скидан, нещодавно вiн узяв Корсунь та Стеблiв. Але чимало ще мiстечок залишається в руках ворожої нам старшини. I ще одне: увесь люд оповiщений, що збiр у Мошнах. Перегравати все це на Бiлу Церкву, заново жмуритись вже пiзно. Хай ляхи сваряться мiж собою, кожний згаяний ними день тiльки на користь нам. Бо нам важливо зараз виграти час, пiдтягти загони й обози. I по змозi озброїти селян та мiщан. - Помовчав, крутячи вус. - Що скаже на це товариство? - Пристаємо! - за всiх вiдповiв Чурай, i отамани на знак згоди закивали головами. - Тодi завтра вирушаємо в Мошни, де невдовзi має вирiшитися наша доля, - сказав Павлюк i поклав на стiл стисненi кулаки. - Не будемо передчасно гадати, як воно складеться... А снiг сiявся, падав, кружеляв... Теплий, лапатий, м'який. На деревах, хатах, тинах, стiжках сiна непорушно виростали бiлi пухкi та пишнi шапки. Снiг устеляв свiт беззвучно, нiмо. Зникло все: земля, мiсто, люди, - всюди був один лише снiг, i бiлий свiт видавався чистим, мовби щойно народився... Такого бiлого-бiлого снiгу, мовчазного, теплого i чистого, Павлюк вже давно не бачив. Не втерпiв, вiдiклав свої унiверсали й вийшов надвiр. Довго стояв непорушно, прислухаючись, як падає снiг, i йому здалося, що вiн маленький, безтурботний хлопчик у своєму селi, що немає в нього нiяких дум i клопотiв, що вибiг вiн у двiр, взувши бабусинi шкарбани, й зараз накачає снiгу i злiпить отакезну бабу... Павлюк посмiхнувся вiд повноти щастя i побрiв навпростець до левади, i доки йшов, снiг облiпив його з нiг до голови, нiби вiдгородив своєю бiлизною вiд усього свiту. Сьогоднi у гетьмана видався вiльним вечiр, завтра вiн знову не матиме спокою i в головi буде тiсно вiд дум, а там - Мошни, бiй... Завтра буде все, крiм спокою i тишi. I сьогоднi йому хотiлося побути наодинцi зi снiгом, бо сьогоднi вiн укутував землю, прикривав її рани i лихолiття, створював хоч миттєву iлюзiю щастя та солодкої дрiмливої байдужостi, коли хочеться безтурботно дивитися на бiлий свiт, упиватися тишею i забути про все. I - диво дивнеє! - снiг пахнув весною, якимось незнаним досi зiллям. Вiн не просто пахнув, а входив у душу, в кожну клiтину тiла, i годi було втямити, яким зiллям вiн пахне. То Павлюковi