здавалося, що снiг пахне вишневим цвiтом. То уловлював у ньому запах зеленої бростi, яка тiльки-но вибростилась зеленим горбочком, трiснула на весняному вiтрi, бризнула клейким зеленим соком життя i обережно, сторожко-сполошено висунула кiнчик першого листочка... То зненацька снiг запах м'ятою... - Павле! - Маринко... - прошепотiв вiн, не повертаючись. - Ти чи бiлий снiг до мене озвався? Вiн рвучко оглянувся. Вся облiплена снiгом, пiдходила до нього Марина, наче виринала з бiлого дива, тiльки карi очi її свiтилися карим теплом, мов двi зорi в бiлому царствi. I вiн пiшов на тi зорi, на їхнє каре лiтепло. Марина взяла жменю снiгу, злiпила його i, смiючись, пошпурила, влучивши Павлюковi в груди. - Прошу не сприйняти це як замах на життя гетьмана! - I, засмiявшись, побiгла. Павлюк наздогнав дiвчину, обхопив її за плечi i, як колись у далекому-далекому дитинствi, ще пустотливим хлопчиком, натер дiвчинi снiгом щоки... Вони смiялися, а потiм обоє зненацька вмовкли... Вiн близько-близько побачив її розпашiле, розчервонiле лице з теплими карими очима, снiжинки на її вiях, сльозинки пiд очима, що утворилися вiд розталих снiжинок... А потiм - губи, i потягнувся до них, вiдчувши, що й вона подалася йому навстрiч... Її губи, ледь охопленi холодком, наче чистим осiннiм повiтрям, були м'якi, покiрнi i враз затеплилися. I свiт кудись зник, була лише свiжiсть, непочата, непорочна свiжiсть живої вологи дiвочих губ. Але це тривало якусь мить, скороминущу i довгу, як вiк, водночас. Вiн опам'ятався, бо раптом когось побачив у бiлiй пеленi снiгу. - Такий бiлий-бiлий снiг, - прошепотiв Павлюк. - Ти кого побачив? - запитала вона, пильно дивлячись йому в очi. - Кого ти щойно побачив?.. Чому ти мовчиш? Ти її побачив, я знаю. Ту, другу, котра не дає тобi спокою, котра болем стоїть у твоїх свiтлих очах... Вiн мовчав... Марина вiдступила од нього i наче розтанула в бiлому снiгу. ...Тої ночi йому снилася Олена. Дивно снилася. Вони йшли вишневим садом. Вишнi квiтли, бiлi-бiлi, наче молоком облитi. А за садом лежав снiг. Кучугурами. Увесь свiт був завалений снiгом, а вишнi квiтли. -- Незвичайно якось, - мовила Олена, - вишнi цвiтуть, а всюди снiг лежить. Що зараз - весна чи зима? - Зима, - вiдповiв Павлюк. - А вишнi квiтнуть тому, що ти бiля мене... Тому, що ти є на свiтi. Олена тихо посмiхалась. - В день святої Катерини я поставила гiлочку у воду. Коли гiлочка зацвiте до Рiздва, то вийду замiж. - За кого? - Ще не вiдаю... Ось почнуться рiздвянi ворожiння, поворожу й дiзнаюся. Вiзьму конопельок, опiвночi тричi обiйду навколо хати i посiю конопельки. Олена тихо заспiвала: Я, святий Андрiю, Конопельки сiю, Дай, Боже, знати, З ким весiлля грати... Павлюк дивився на неї здивовано. - Вночi менi мусить хтось приснитися, - казала Олена. - Хто прийде конопельки жати, той i буде моїм судженим. - Хiба не я твiй суджений? - вигукнув Павлюк. - Адже ти обiцялася? I я кохаю тебе. Я всi цi роки думав про тебе. - Не знаю... Нiчого не знаю... Якось боляче глянула на нього i щезла... А вишневий сад снiгом занесло... "Але ж я мушу йти i жати її конопельки", - подумав Павлюк, схопив серпа i побiг... I буцiмто бачить вiн, що конопельки Олени вже кимось скошенi... - Хто? - прошепотiв Павлюк i прокинувся. "До чого цей дивний сон? - подумав вiн сполошено. - Де зараз Оленка? Чи хоч жива вона? Сад серед снiгу... Конопельки... До чого цей сон?.. " За вiкном стояла бiла вiд снiгу нiч. Роздiл чотирнадцятий ...Олена виглянула у вiкно i обiмлiла: вуличкою мчали гусари. Вона якусь мить дивилася на одного з них, що мчав ближче до вiкна, i зiр її бозна й для чого фiксував кожну деталь його залiзного вбрання: шолом iз шишаком i шматиною тканини, що розвiвалася в нього за спиною, груди, закутi в панцир, металевi наручники сягали аж до лiктiв, в однiй руцi тримав щаблю й розмахував нею, а бiля сiдла в нього висiв палаш i стирчала бойова сокира. В лiвiй руцi тримав довжелезний спис з прапорцем на кiнцi, такi ж списи з такими ж косинцями-прапорцями були й у iнших гусарiв. Ось вперед вирвався вершник без панцира, в кольчузi, поверх якої була накинута чорна шуба з бiлими вилогами, i щось закричав... I тої ж митi Олена нiби зi сну пробудилася. - Вставай, Романе, ляхи в селi! Гусари вулицею мчать! Роман схопився... На вулицi закричала жiнка. - Влипли, - тiльки й мовив Роман i став поспiхом одягатися. - Скiльки пройти дорiг i в самому кiнцi в пастку... Вбiгла молодиця, в якої вони зупинилися на ночiвлю. - Ой, швидше ховайтеся, бо тi iроди вже людей хапають. Тебе, чоловiче, вб'ють, та й усе, а з неї, - кивнула на Олену - ще й познущаються гуртом... На вулицi кричали жiнки... Роман накинув Оленi кожушину на плечi, потягнув за руку... - Швидше... Мо', городами проскочимо. Тiльки б вислизнути з села, а там ми на волi... У сiнях почули, як у дворi дзвенять мерзлi панцири гусарiв, хропуть конi, голосять жiнки... Роман рвучко вiдчинив дверi, i разом з морозом, снiговою пилюгою на нього ринулися якiсь чорнi потвори у всьому залiзному, грiмкотливому, збили з нiг... Його тягнули вулицею, i вiн краєм ока бачив, що по всiй вулицi потвори, закутi в залiзо, женуть людей. Та й те, що бачив, видалось йому сном. Все ж таки схопився на ноги, вдарив кулаком у груди чорну потвору, але вiдчув, що його кулак натрапив на холодне, слизьке залiзо й зоставив там шкiру iз щиколоток, бо ж надворi мороз. Потiм його вдарили в спину, i вiн полетiв у хлiв, де вже було повно людей, стукнувся головою в чиїсь ноги, й на нього впав хтось iнший... По хвилi свiдомiсть прояснилась, i Роман побачив, що опинився у довгому холодному хлiвi, на стiнах якого густо сидить iнiй, Олена тримається за руку, а поруч них стоять i лежать нерухомо жiнки, дядьки, пiдлiтки, дiти... А до хлiва вкидають все нових i нових односельцiв. Ось на порозi вирiс ротмiстр з хвацько закрученими вусиками, великим носом i булькатими очима. Вiн був у шоломi iз гострим шишаком, в кольчузi, поверх якої була накинута чорна шуба, тримав у руках важкий палаш, з якого стiкала кров, i сам важко дихав. А з-за його спини визирали тi чорнi потвори у мерзлому, грiмкотливому залiзяччi... - Ей, ви!.. Ук-ра-їн-цi-i! - протяг ротмiстр глузливо. -Охолоньте трохи в хлiвi, а ми погрiємося у ваших хатах. А коли розiгрiємось, то прийдемо... Ха-ха! Гусари загрiмкотiли залiзом, зарипiли дверi, й чути було, як по той бiк чiпляли замок. - Ой, людоньки, та що ж це буде? - почувся зойк. - Бога зовсiм не боїмося, от вiн i послав нам випробування, - озвався бiля Романа маленький сухенький дiдок. - Щоб ми в своїй гординi не забували, що все у Божiй волi! - Оленко, ти жива? - запитав Роман i, взявши її руки в свої, пiднiс їх до губ i почав хукати. - От як ми з тобою влипли! Зовсiм уже до Павлюка рукою подати... Вони стояли посеред хлiва в купi людей i поглядали на щiлини в стiнах, у якi дуло холодом i сипало снiгом, то на дверi, за якими грюкали залiзяччям гусари... Люди здригалися й ще тiснiше тислися одне до одного, ховаючи всередину дiтей, де зберiгалося хоч сяке-таке тепло. - От i бджiлки так зимують, - знову озвався маленький сухенький дiдок. - Зiб'ються в клубок i грiють одне одного своїм теплом. Тi, що зверху, як замерзнуть, лiзуть в середину клубка, а тi, що зiгрiлися, - нагору... - Мусимо врятуватися, - прошепотiв Роман. - Будь-що! Але як, я ще й сам не знаю. - Ой людоньки! - знову закричала жiнка. - Та ми тут замерзнемо! - Ой Боженьку, та де хоч ти? Чому не заступишся за нас? Тобi ж видно згори, що чиниться на землi. - Бог за панами руку тягне... - Не богохульствуйте! - верескливо закричав маленький сухенький дiдок. - Бог усе бачить i пам'ятає. Що кому найменовано, те й буде. I ляхи кари Божої не минуть. Жiнки на якусь хвилю втихли. За благенькими стiнами вила, гула хуртовина, раз по раз сипало до хлiва снiговою крупою, намiтала горбок пiд стiною. Нiхто не мiг зiгрiтися, всi тислися докупи, стогнали, зiтхали, тихо плакали.... А байдужа завiрюха вовком вила й шарпала дверi, свистiла в дiрки, залазила в душi бранцiв. - Хлiв дощаний, - прошепотiв Роман. - А що, коли дошку вирвати? - Дошки знадвору прибитi, - сказав дiдок. - I примерзли так, що й це вiддереш. - Коли силою налягти... - почав було Роман, та той перебив: - Не на силу треба надiятись, а на Бога, Бог усе бачить. - То чому ж вiн не порятує нас? - сердито запитала котрась iз жiнок. - Хiба вiн не бачить, що ляхи на Українi чинять? - Все у волi Божiй, - сказав дiдок. - Мо', Господь випробовує нашу вiру й терпiння? Молiться, i Бог порятує нас. Коли не тiло, то душi нашi грiшнi. - Це нас не влаштовує, - озвався Роман. - Все у волi Божiй, - бубонiв дiд. - Молiться, i Бог вас не лишить у бiдi... - Але треба щось робити, - стиха загомонiли чоловiки. - Не загибати ж нам у цiм хлiвi! - Ви чоловiки, то й робiть! - пiдхопили жiнки. - Не дайте нас на поталу ворiженькам. Ви ж бо нашi захисники. - Воно-то так, - чухались чоловiки, - та тiльки як ти голими руками дошки вiдiрвеш? - Якi вони захисники? - почувся сердитий голос. - Захисники он до Павлюка пiшли, а цi пiд боком у жiнок вигрiвалися. От i досидiлися! - Чого ти, Марфо? - хтось заступився за чоловiкiв. - Їх похапали, як i тебе. - Ото й похапали, що плохути! - не здавалася Марфа. Роман мовчки пройшовся попiд стiною, стукаючи кулаком. - Тут не дошки, а обаполи, та й тi попримерзали... Але ж i не гинути... Ану йдiть, чоловiки, та всi гуртом натиснемо... Та пiд дверима почулися голоси, тупiт. Бранцi злякано стислися в купу. Скреготнувши, мерзлi дверi з трудом вiдчинилися, i в хлiв п'яною ватагою ввалилися гусари, розмахуючи шаблями й пiстолями. Гусари вже були без панцирiв, в селянських кожухах, котрi позабирали по хатах. Попереду розмахував шаблею ротмiстр з хвацько закрученими вусами. - П-панове! - закричав ротмiстр, похитуючись. - Доношу до вашого вiдома, що ми розiгрiлися i б-бажає-мо жiнок! Б-бажаємо веселитися. Гусари, регочучи, кинулись до селян, вхопили кiлькох жiнок, потягли до дверей... Роман першим опам'ятався й, не тямлячи себе, кинувся на ротмiстра. - Звiрi!.. Куди ви жiнок хапаєте! Бандити з великої дороги. - Ах ти ж хлоп!.. - витрiщився ротмiстр й з усього маху свиснув шаблею, цiлячись Романовi в тiм'я. В ту мить, коли шабля падала Романовi на голову, пiдбiг дiд, нiхто не встиг i крикнути, як вiн пiдставив своє маленьке й сухе плече пiд шаблю... Ротмiстр вiдсiк йому все плече з рукою, i старий, як лозина, зiгнувся й беззвучно впав у горбик снiгу що намело в хлiвi... - Ах ти ж х-хлоп! - скреготнув зубами ротмiстр. - Та я ж тебе, с-смерде вонючий!.. Конай тепер, нiхто тебе не доб'є!.. А тобi пощастило, - повернувся вiн до Романа. - Гаразд. Поживи ще трохи. Я тобi придумаю цiкавiшу смерть. Прихопивши з собою кiлькох жiнок, гусари зачинили за собою дверi... Роман кинувся до дiда, перевернув його, не знаючи, як i чим перев'язати йому страшну рану, та дiд кволо спинив його: - Облиш... Менi вже нiчого не треба... а та... молодий... живи. - Спасибi вам, батьку! - схилився над ним Роман. - Спасибi й тобi, що батьком мене назвав, - старий хрипiв. - Ви молодi... живiть... борiться... - I затих. - Я ще... - раптом озвався дiд. - Смерть уже за плечима... То ви, люди... Повiдайте все моїй душi... Про тих звiрiв... Душа моя Боговi про них розповiсть... Та по-швидше, бо я вже... - Села палять, а нас з дiтьми на снiг виганяють! - хтось крикнув у вiдчаї... Заворушилися бранцi, кожен намагався ближче стати, квапно викладав людське горе. - Дiтей малих убивають!.. - Жiнок та дiвчат гвалтують... На очах у батькiв. - Вiшають безневинних! - Села спалюють!.. - Волi немає!.. Життя!.. 3 голоду помираємо!.. - Ми ж не худоба, а люди!.. - Розкажи, дiдусю, Господу Богу, все розкажи, як є!.. - В Зеленiй Гутi у церквi матерiв з дiтьми спалили! - раптом голосно вигукнула Олена. - Розкажи й про це Богу. - Все... все Отцю нашому небесному повiдаю, - дiд важко дихав. - Прощавайте! Бог покарає людожерiв... Ждiть Божої помочi... Старий пересмикнувся, сказав: "Ждiть, я хутко" - i помер. Та ось пiд дверима почувся тупiт i галас. - Знову тi гвалтiвники! Дверi шарпнули, i до хлiва, як i перше, увiрвалися гусари, тiльки були вони ще п'янiшi, i ротмiстр уже нетвердо тримався на ногах. - Планове! - гаркнув ротмiстр. - Я р-розумiю, що в-вам холодно! Х-хто хоче грiтися? Жiнки? П-прошу д-доб-бровiльно! Ну, хлопки, виходьте! Хто з вас п-по-гарячiший... ха-ха!.. Справжнiх лицарiв будете обнiмати... Виходь!.. - Тут його п'янi витрiшкуватi очi спинилися на Оленi. - Ах, яка краля! У-м-м... Пальчики оближеш. - Крикнув гусарам: - Цю -для мене! Роман кинувся на ротмiстра й ударом кулака збив його з нiг. Гусари з оголеними шаблями кинулися на Романа, та ротмiстр, зводячись iз землi, сердито крикнув: - Стiйте, панове! Ротмiстр нарештi звiвся, випльовуючи кров, i, повiльно ступаючи, нiби крадучись, пiдiйшов до Романа. - Я тебе не вб'ю, - важко дихаючи, сказав ротмiстр. - Зразу не зарубаю на мiсцi, як треба б-було б. Бо це надто легко для т-тебе. Я хочу, щоб ти п-помучився. Ти б-будеш сидiти тут... I знати, що в цей час т-твоєю жiночкою н-насолоджуються лицарi Корони. Це б-буде для т-тебе страшнiше, анiж с-смерть!.. I зненацька блискавичним ударом пiд груди ротмiстр збив Романа з нiг... Гусари затягли Олену в жарко натоплену хату, що складалася з двох половин. В першiй пиячили з десяток воякiв, попiд стiнами лежала гора залiзних обладункiв, всюди валялися списи, довгi важкi мечi, бойовi сокири, на пiдвiконнях шоломи з шишаками. В хатi було душно, гостро смердiв пiт давно не митих чоловiкiв. П'янi гусари з'юрмились навколо столу, на якому стояла зацькована молодиця в розпанаханiй сорочцi, з божевiльними очима. Гусарня примушувала її танцювати... Олена вiдчула, як затрiщало полотно сорочки на мордованiй жiнцi, i ноги у неї враз пiдкосилися, стало страшно... "Вмерти... вмерти, тiльки не датись тим гвалтiвникам", - подумала вона i забiгала очима по хатi, з надiєю шукаючи своєї смертi, котра б урятувала її вiд глуму. - О-о, свiженька!.. - закричав один з гусарiв з брудним, спiтнiлим лицем. - Панове, я перший!.. Тут пiдбiг ротмiстр, штурхнув його кулаком, i той, вiдлетiвши, гуркнувся на кучу обладункiв пiд стiною. - На чужий коровай рота не роззявляй! - крикнув йому ротмiстр. - Це стосується i вас також, пане ротмiстре! - досить спокiйно сказала Олена, хоч в самої все хололо всерединi вiд страху. - Ха-ха-ха!.. - зареготав гусар. - Ти дотепна, моя пташечко! - Вiн схопив Олену за руку, потяг у другу половину хати, де не так було душно, i защiпнув за собою дверi. В хатi було напiвтемне, лише на столi кволо блимала благенька свiчка та в кутку, пiд образами, тьмяно жеврiла лампадка. - Н-ну, п-пташечко, ти, мабуть, замерзла, то погрiємось. - Ротмiстр, розставивши руки, стуливши слюнявi губи дудочкою, так, що вуса настовбурчились, як два рiжки, посунув на Олену. Вiн був у вовнянiй сорочцi i шароварах, на поясi висiв нiж у шкiряних пiхвах й метелявся з боку на бiк... - Прийди, прилинь, пташечко, в мої гарячi обiйми... Ха-ха-ха!.. "О Боже, де ж моя смерть-рятiвниця?" - в розпачi подумала Олена й вiдскочила в куток пiд захист образiв. - До Бога поближче? - захрипiв ротмiстр. - Ге-ге! Ти i за пазухою в Бога вiд мене не заховаєшся, курiпко! Кинувся до неї, спiткнувся й простягнувся на долiвцi, дзенькнувши ножем на поясi. Олена в розпачi метнулася до дверей, вдарилась плечем, гарячково мацаючи руками в пошуках защiпки, та ротмiстр уже схопив її обiруч за талiю i потягнувся слюнявими губами до її лиця, дихнувши перегаром. Вона вивернула голову, пручалася, але мiцнi руки ротмiстра стисли її, як обручем, i вона вiдчула, що пiд нею щезає долiвка. Ротмiстр пiдняв Олену i кинув на постiль, сам навалився на неї. Олена пручалась i вiдбивалась як могла, але вiдчувала, що їй не здолати його силу. В розпачi вона вкусила його за руку, та вiн, рвучи на нiй одяг, не звернув на те уваги... Тодi Олена вiдчула, що її рука натрапила на рукiв'я ножа, що висiв у нього на поясi. А далi неясно пам'ятає... Ротмiстра трясла лихоманка, вiн уже доривав на нiй сорочку, як вона висмикнула в нього нiж i що було сили застромила йому в бiк... Вiн крикнув, захрипiв, щось бурмочучи, i враз обм'як... Олена, натужившись, зiштовхнула його з себе. Вiн зсунувся i гуркнувся навзнак... Олена важко дихала, судорожно поправляючи на грудях порвану сорочку, i була наче оглушена, жоден звук не долiтав до неї... Так тривало якусь мить, потiм почула регiт гусарiв за дверима й опам'яталась. Заметушилась по хатi, не знаючи, що дiяти, щось хапала, кидала, знову хапала... Потiм нараз згадала дощаний хлiв, людей, що чекають смертi, й серед них Романа... Треба не лише самiй вирватися звiдцiля, а й людей порятувати... Забiгала поглядом по хатi й спинила його на ротмiстровiй кольчузi, що лежала на лавi, на шоломi з шишаком, на мечi i пiстолi... Ще далi вона побачила його чорну шубу... ...Коли Олена в одязi ротмiстра, кольчузi, шоломi i чорнiй шубi, тримаючи в руках шаблю, вiдчинила дверi, то гусари навiть не обернулися до неї. Декiлька з них хропiли просто на долiвках, ноги одного стирчали з-пiд столу, а решта, утворивши коло - обнявшись, горланили пiсень... Бiля них лежала гола замордована молодиця, i її груди були закривавленi. В Олени раптом визрiв жорстокий план помсти гвалтiвникам. Взяла зi столу запалену свiчку й вийшла в сiни. Там лежав ворох прядива. Олена згребла те прядиво пiд дверi, сунула в нього свiчку й, упевнившись, що прядиво загорiлося, вийшла з сiней i заперла надвiрнi дверi. ...Гусар, який стояв на вартi пiд дверима дощаного хлiва, навiть ойкнути не встиг, як упав, напоровшись на шаблю. Тремтячими руками Олена вiдчинила дверi i за кричала: - Люди!.. Це я - Олена!.. Вибiгайте, люди, палiть хати з п'яними гвалтiвниками! Вбивайте хижих звiрiв! Хапайте по хлiвах їхнiх коней - i до Павлюка... Роздiл п'ятнадцятий Вiйсько розвалювалося на очах, i Микола Потоцький нiчого не мiг вдiяти. Настало перше грудня. Рiчний строк служби, на який наймалися жовнiри, скiнчився. Щоправда, за умовами договору, затвердженими сеймом, лишалися ще додатковi два тижнi, i вiйсько вже з чотирнадцятого грудня вважало себе вiльним вiд будь-яких обов'язкiв перед ойчизною. В тiм числi й перед головним командувачем польним гетьманом Потоцьким, котрий пiсля чотирнадцятого грудня ризикував зостатися в Бiлiй Церквi лише з своєю власною охороною та надвiрною гвардiєю Самуїла Лаща. Полки спiшно провели свої внутрiшнi ради й ухвалили: в зв'язку з тим, що їм не виплачують протягом осенi платнi, а також зважаючи на зиму, вiд подальшої служби вiдмовитись! Переляканий Потоцький не знав нi дня, нi ночi, бачачи, як на очах розкладаються полки, падає дисциплiна й будь-яка слухнянiсть. Хоругви щодня збираються на раду, галасують, кричать до хрипоти i, так нiчого й не ухваливши, другого дня знову починають мiтингувати... Польний гетьман метався з Бiлої Церкви у Бар i назад, благав, умовляв коронного гетьмана потурбуватися перед королем, щоб вiйську спiшно привезли платню. Конєцпольський обiцяв, але Потоцький, не дуже цьому вiрячи, повертався у Бiлу Церкву, де на нього очiкували вже делегацiї вiд полкiв. Делегати вимагали грошей. Потоцький клявся, закликав їх до порядку та вiрностi Речi Посполитiй, лякав їх повсталими козаками i змушений був знову мчати у Бар... Вiйсько продовжувало розпадатися. - Ми не невiльники! - кричали охриплi на своїх безкiнечних мiтингах вояки. - Ми вiдмовляємося вiд подальшої служби i негайно вимагаємо плату, яку заслужили цiєї осенi!.. Зрештою Потоцький у вiдчаї видав наказ, яким зобов'язував усi полки негайно вирушити на Заднiпров'я, в напрямку Чигирина та Корсуня, для "вгамування бунтiвних козакiв самозванця Павлюка". Але на той грiзний наказ головного командувача вiйсько не звернуло щонайменшої уваги. Бiльше того: бунтiвнi жовнiри видали свiй власний наказ, в якому велiли поручникам усiх хоругов, переборовши опiр своїх офiцерiв, не звертаючи уваги на головного командувача й ойчизну, прибути четвертого грудня у Фастiв на конфедерацiю! Першим про цей наказ бунтiвного вiйська дiзнався пан Лувчицький, вiйськовий стражник i командир другого полку, особистого полку польного гетьмана, котрий теж приєднався до конфедератiв. Лувчицький розвозив по полках наказ Потоцького про наступ на Чигирин i, дiзнавшись про конфедерацiю, того ж дня подався у Фастiв. В надвечiр'я вiн пiд'їжджав до мiстечка, яке бунтiвнi жовнiри вибрали за свою тимчасову столицю. Трiщав мороз i мiцнiшав з тiєю швидкiстю, з якою згасав короткий зимовий день. Снiг то рипiв, то стогнав пiд полозками саней. Пан вiйськовий стражник, закутавшись у шубу, почувався зовсiм кепсько. Мороз залазив навiть пiд шубу, та гiрше морозу дошкуляла конфедерацiя жовнiрiв. Яку ухвалу приймуть конфедерати на своїй радi? Що, коли надумають повернутися у Варшаву? Матка Боска!.. Вони пiднiмуть повстання у самiй Речi Посполитiй! Пан стражник зiтхав, мало вiрячи в успiх своєї поїздки. Холоднi заснiженi рiвнини, аж синi вiд морозу, обступали Фастiв з усiх бокiв. Самого мiстечка не було видно, лише бовванiла фортеця та де-де тяглися вгору немiчнi димки й тьмяно, наче вовчi очi, блимали вогники в кiлькох мiсцях. При в'їздi в мiсто стояла стража. - Стiй! Хто?! - до саней пiдiйшов поручник з жовнiрами. Лувчицький зрозумiв, що перед ним не просто вiйськовий дозор, аби ворог не зумiв увiйти в мiсто непомiченим, а варта конфедератiв. I коли б вiн назвав свiй чин, то його сани за голоблi повернули б назад... Тому пан вiйськовий стражник бадьоро вигукнув: - Поручник третьої хоругви другого полку. Спiшу на конфедерацiю. Де збiр? - У квартирi поручника першої хоругви коронного канцлера, - вiдповiв дозорець. - По цiй вулицi прямо, потiм лiворуч третя хата. Поспiшайте, пане поручнику, бо коло[6] вже почалося. Коли пан стражник пiд'їхав до хати поручника першої хоругви коронного канцлера, то побачив не один десяток саней, бiля яких тупцяли закоцюблi вiзники. Лишивши у санях шубу, бiгцем вскочив у сiни, де вже товпилися жовнiри, i з трудом протиснувся в хату. Спершу вiн нiчого не побачив, бо всюди були спини, i Лувчицький опинився наче в колодязi. Зрештою вiдсунув якусь спину i побачив, що хата повна делегатiв вiд усiх хоругов. Пан стражник напружив слух i насилу розiбрав окремi слова, уривки фраз: "...єднаймося... стiймо на своєму... Геть похiд, хай живе конфедерацiя!" Працюючи плечима й лiктями, сяк-так протиснувся вперед I опинився бiля кола, в якому одночасно виступали два поручники. Раптом один з них захрипiв i вмовк, а другий пiдвищив голос: - Панове! Нi про яку подальшу службу не може бути й мови! - закричав поручник, i всi делегати схвально загудiли. - Доки король не заплатить, не визнаємо його влади! - Та це ж... Та це ж бунт!.. - не тямлячи себе, закричав Лувчицький. - Та як ви смiєте таке пасталакати, сини Корони i його милостi короля?! В хатi зробилося так тихо, що Лувчицький почув, як сполошено загупало його власне серце. - Це ж пан вiйськовий стражник! - пролунав раптом одинокий голос. - Хто посмiв його впустити у коло? Вiн же не делегат, а прислужник Потоцького! - Геть стражника! - заревiли делегати. - Виженiть його в три шия з Фастова! Пан вiйськовий стражник хотiв було щось сказати, але дужi руки схопили його за комiр, виволокли на вулицю, кинули в сани й оперiщили коней батогами... Пан Лувчицький опам'ятався, коли Фастiв лишився далеко позаду... Вислухавши пана стражника, переляканий Потоцький спiшно вiдрядив делегацiю у Фастiв у складi ротмiстра рейтарської хоругви пана Мочарського i ротмiстра Ко-моровського з суворим велiнням будь-що проникнути в коло i пiд загрозою кари вгамувати конфедератiв. - Зберiть всю свою мужнiсть! - напучував польний гетьман своїх посланцiв. - Пам'ятайте, що конфедерати - це бунтiвники, а за вами стоїть маєстат, його милiсть король i вiрнi сини Корони! П'ятого грудня посли польного гетьмана вже пiд'їжджали до околицi Фастова, де їх перестрiв дозор. - Ми посли його милостi польного гетьмана! - доповiв ротмiстр Мочарський. - Негайно пропускайте нас, пане поручнику! - Iменем короля! - вигукнув пан Коморовський. - А в нас тут, панове, своя влада, - ошкiрився поручник-конфедерат. - I пан польний гетьман нам пхi! Поручник навiть сплюнув. Ротмiстр Коморовський схопився було за рукiв'я шаблi, та пан Мочарський його спинив i благальне звернувся до поручника: - Коли так, пане поручнику, то негайно сповiстiть свою владу, що до неї прибули посли польного гетьмана! Поручник неохоче буркнув жовнiру: - Метнись i повiдом коло про послiв. Мабуть, з годину просидiли гетьманськi посли в санях на околицi мiста. Поручник позирав на них з неприхованим глузом. - Це вже занадто! - шипiв Коморовський. - Що вони собi думають? Гадаю, не павлюкiвцiв треба усмиряти, а своє власне вiйсько! - Тут їхня сила i влада! - буркнув Мочарський. - Прошу пана не робити дурниць, а терпеливо чекати. Конфедерати зараз злi, як зимовi вовки! Ще з годину чекали мовчки, а далi мороз вигнав послiв iз саней, i вони, ляскаючи об поли руками, забiгали сюди-туди. - Ось так би й давно! - зареготав поручник. - Стривайте, панове, ви ще не так у нас побiгаєте! Згодом приїхав жовнiр i сказав, що рада впускає у мiсто послiв, але в коло панам вхiд забороняється. - Що це ще за новина? - бурчав Коморовський. - Я скоро лусну вiд злостi!.. - Раджу пановi не розсипатися передчасно, допоки його не луснули в три шия з Фастова! - не без шпильки порадив Мочарський. В коло їх i справдi не пустили. Коморовський бiгав навколо саней, а Мочарський носився з однiєї хати в iншу, благав i зрештою таки впросився. Рада допустила в коло лише одного посла. Хата була битком набита делегатами. Крик i гамiр не вщухали й на мить. Пана посла вiдiпхнули в куток, де вiн i застиг покiрно. - Ми мусимо згуртуватися i не уступити королю жодного пункту наших вимог! - розмахуючи руками, галасував один з делегатiв. - Договору про подальшу службу немає. I нiякої подальшої служби не буде! Ми не дурнi, щоб у такий скажений мороз виступати проти козакiв. Ми замерзнемо в полях. Гетьман не має права примусити нас iти в похiд! Згiдно з сеймовою конституцiєю, ми вербувалися лише до першого грудня. Ми не будемо воювати без грошей. Ми жебраки! Хай живе конфедерацiя! - Правильно! Нєх жиє! - закричали делегати. - Нiчого нам було пертися сюди! В цьому краї люди злi! - Неврожай! - чулися окремi вигуки. - Чернь дубове листя вже їсть та висiвки. Ми також будемо голодувати! - Кажуть, у Павлюка дуже велике вiйсько! - З козаками воювати - не те що з черню! - Якщо i згодимося в похiд, то лише по веснi! Пан Мочарський трохи оговтався i закричав з кутка: - Я, особистий посланець його милостi польного гетьмана, хочу сказати вам... - Заткнiть йому рота! - залунали вигуки. - Досить нам обiцянок! Та все ж бiльшiсть ухвалила надати послу слово. - Панове! - сказав Мочарський, сам себе пiдбадьорюючи. - Ще нiколи коронне лицарство не було таким безвiдповiдальним, щоб лишити службу в час наступу i бiльше думати про жалування, нiж про безсмертну славу! - Котись ти з своєю славою подалi вiд Фастова! - пролунав насмiшкуватий вигук. - Ми вже наслухалися й кращих слiв! - Сеймова конституцiя затвердила договiр до першого грудня! - Панове воїнство! - з свого кутка намагався перекричати Мочарський делегатiв. - Лише надзвичайна обставина, коли самозванець Павлюк погрожує вiдiрвати вiд Корони Україну, змушує пана польного гетьмана йти проти сеймової конституцiї i тримати вас ще на службi. Як тiльки ми розiб'ємо повстанцiв, так i повернемось додому! - Вiн збирається розбивати козакiв? Ха-ха! - реготали делегати. - Пан посол дуже прудкий! - Хай гетьман лiпше везе жалування! - Ви одержите платню! - зриваючи голос, вигукнув Мочарський. - Не забувайте про ту честь, яку ви здобудете тут, на полi бою! Останнi слова були сприйнятi як насмiшка, i пана посла безцеремонно витягли з хати... Лише в надвечiр'я послам повiдомили, що рада конфедератiв нi до чого не домовилась, а ухвалила провести дев'ятого грудня друге коло в Рокитному. З тим посли i повернулися в Бiлу Церкву. Вислухавши послiв, Потоцький i зовсiм занепав духом. Вселяло надiю лише те, що конфедерати не дiйшли згоди. Можливо, й у Рокитному вони не дiйдуть згоди, пересваряться мiж собою, i їх тодi буде легше приборкати. Але злiсть не минала. Допiкала холоднеча. Хоч палац опалювали з ранку й до глибокої ночi, тепло не трималося, польний гетьман мерз i злився ще бiльше. Сидiв у покоях надутий як сич, нiкого не хотiв бачити i слухати. Ось тобi й великий полководець!.. Прийшов усмиряти бунтiвникiв, а власне вiйсько саме збунтувалося. Пся крев! А тут ще й подагра допiкала щодень дужче й дужче, трiщали суглоби, бiль проганяв сон, i Потоцький до ранку скреготiв зубами. Злiсть на подагру (знайшла час i мiсце!), конфедератiв (теж вибрали час!), козакiв Павлюка (не могли вони хоч по веснi пiдняти повстання!), на власну долю, що закинула його в цi заснiженi холоднi простори, не давала йому спокою. Вже почав було думати, чи не час зараз, коли жовнiрський бунт не зайшов далеко, прохати в короля вiдставки, аби своєчасно вмити руки. I хай тодi iншi розхльобують цю кашу, а з нього досить!.. Можливо, польний гетьман так би i вчинив, та несподiвано з Бара надiйшла пошта. Коронний гетьман писав, що король продовжив подальшу службу жовнiрiв, починаючи з першого грудня, i велiв скласти списки хоругов. Платня жовнiрам за одну чверть привезена в Бар, i незабаром вона буде в Бiлiй Церквi. Потоцький мусить скласти списки найзапеклiших конфедератiв (але це треба зробити в глибокiй таємницi), котрi пiсля повернення з походу будуть, як i годиться, покаранi у Варшавi! Польний гетьман пiсля листа трохи ожив i навiть заходився щось веселе намугикувати пiд нiс. Та особливо повеселiв, коли в Бiлу Церкву прийшли з своїми загонами: пан секретар його королiвської милостi Адам Казановський, пан брацлавський воєвода i заступник коронного гетьмана Адам Кисiль, а також воєвода подiльський з надвiрною гвардiєю. Сили їхнi були не такi вже й значнi, але в разi потреби їх вистачить, аби приборкати конфедератiв. Тому дев'ятого грудня польний гетьман зiбрався особисто в Рокитне на друге коло конфедератiв. У Рокитному, куди польний гетьман прибув на свiтаннi, на нього та його почет нiхто не звернув нiякої уваги. Гетьман хмуро розглядав кривi тiснi вулички, занесенi снiгом хатки. Жовнiри, побачивши гетьманську карету, вiдвертали сизi вiд холоду носи. "Пся крев!.. До чого тiльки добунтувалися! - подумки лютував Потоцький. - Писки вiдвертають од головного командувача! Була б у мене сила, я навчив би вас, як поважати польного гетьмана!" В центрi Рокитного, на вуличках, майданi - всюди юрмами ходили або топталися на мiсцi жовнiри, галасували, розмахували руками, а iнодi доходило навiть до стусанiв... Тепер уже Потоцький вернув нiс вiд свого вiйська. Конфедерати утворили коло на майданi бiля церкви, де зiбралися депутати вiд усiх хоругов, полкiв та окремих загонiв. Коли гетьманська карета спинилася, депутати вмовкли i повернулися до карети. Крекчучи (доймала до кiсток клята подагра!), польний гетьман вилiз з карети i разом iз своїм численним почтом ступив у коло, де до чорної землi був витоптаний снiг. Депутати мовчали, хмуро позиркуючи на гетьмана. Потоцький вiдчув мовчазну ворожнечу й вирiшив почати першим: - Я проганяю вiд себе думку, панове, щоб це зборище могло зiбратися з лихими намiрами щодо маєстату! Знаю, що ви люди благородних сiмей i завжди добровiльно вiддавали своє життя на вiвтар нашої ойчизни. Трапилось так, що ви не одержали жалування з казни Речi Посполитої. Але ж не забувайте, панове, що ви находитесь на виду в наших ворогiв, якi можуть скористатися з ваших чвар, i це нам дорого обiйдеться. Отже, панове, вам треба пошвидше дiйти згоди й вiдновити мир i порядок у вiйську. Я можу засвiдчити, що служба ваша продовжена, про що скоро надiйде сповiщення його милостi короля, не сумнiваюсь, що незабаром ви одержите i жалування за одну чверть. - Давайте плату наперед! - почувся чийсь роздратований голос. - Ми вже ситi обiцянками!.. - А ви спершу послужiть Речi Посполитiй! - сердито крикнув гетьман. - Усмирiть козацький та селянський бунти, тодi й вимагайте платню! - Потоцький зробив паузу i по тому провадив далi вже спокiйнiше: - Прошу вас, панове, не залишати мене самого в цiй бунтарськiй країнi, а разом зi мною подавити чернь та козакiв. Делегати, пошепотiвшись мiж собою, випхали наперед поручника. - Ваша милiсть пане польний гетьмане! - почав той. - Ми готовi служити королю й ойчизнi, пам'ятаючи, що павлюкiвцi для нас найпершi вороги i що їх треба усмирити. Але нам уже давно не дають грошей. Навiть, зважаючи на табiрну дорожнечу, ми зовсiм не маємо змоги що-небудь купити. Одначе ми ще не закiнчили нашої ради, тому прохаємо вашу милiсть i панiв, котрi вас супроводжують, полишити коло i дати нам змогу все як слiд обговорити! Потоцького пересмикнуло: його, головного командувача, просять забиратися геть! Але змушений був скоритися. Лише пригрозив: - Я почекаю! Але пам'ятайте!.. Щоб рада проходила без наруг над достоїнством його милостi короля i Речi Посполитої. Ви будете вiдповiдати за цiлiсть мого вiйська!.. Потоцький та його почет повернулися i пiшли до своїх карет. Лише патер Окольський лишився в колi. - Хай i ксьондз вшивається! - почувся голос. - Нам пiдслуховувачiв не треба! Патер почервонiв i крикнув: - Я пiду, але тут буде присутнiй сам Бог! - Давай, давай, повертай голоблi! - кричали жовнiри. - Без тебе знаємо, хто тут буде! Виступали на радi майже всi делегати, багато галасували, до хрипоти кричали, один одному заважали i нiяк не могли домовитись до чогось певного. Спершу всi балачки точилися навколо питання: служити далi чи повертатися у Варшаву?.. Дехто вже почав кричати: "Геть сейм, котрий притiсняє жовнiрiв!" Потiм хтось вигукнув, що час би й конституцiю змiнити, аби жовнiри мали бiльше прав! Це вже було занадто. Ще, чого доброго, делегати почнуть кричати: геть короля i саму Рiч Посполиту! Тому ротмiстри почали залякувати делегатiв й погрожувати їм арештом... Рада перетворилася на бiйку. Ротмiстри марно намагалися навести порядок, та їх нiхто не слухав. Конфедерати роздiлилися на групи i почали вести мiж собою переговори. Коли про це ротмiстри доповiли Потоцькому, на майданi вже клекотiла справжня бiйка. "Матка Боска! - гетьман перелякався не на жарт. - Не дай Боже, пролунає хоч один пострiл, i полки переб'ють один одного. Тодi менi лишиться хiба що кулю собi в лоб пустити!" Зрештою бiйку сяк-так вгамували. Потоцький з'явився блiдий, аж жовтий, руки його тремтiли. - Панове!.. Панове!.. - благально вигукував гетьман. - Схаменiться! Iменем короля закликаю: не доводьте конфедерацiю до кровi! Я ладен вам зi своїх коштiв виплатити жалування, тiльки вгамуйтеся! Згадка про грошi дещо заспокоїла делегатiв. Важко сопучи, вони стояли похнюпленi, потираючи забитi мiсця. - Панове, що ж це твориться?! - репетував Потоцький, i руки його ще дужче тремтiли. - Я привiв вас сюди не для того, щоб ви один одного тусали. Схаменiться, лицарi! Коли ви будете мене слухати, то заживете невмирущої слави на цьому свiтi, а на тому дiстанете блаженство. А якщо не пiдете на ворога, то вас жде ганьба i кара, а на тiм свiтi - пекло! - Краще пекло з чортами, анiж воювати з козаками! Нерви Потоцького не витримали, вiн хотiв ще щось сказати про справжнiх синiв ойчизни, та натомiсть почав... схлипувати. Марно намагався щось сказати. Делегати остовпiли. А потiм почувся глузливий вигук: - Панове, бiжiть сюди! Гетьман плаче!.. - Спiшiть, бо прогавите таке видовисько!.. Потоцький врештi якось зладив з собою i, кленучи себе за слабкiсть i страх, стояв хмара хмарою, шморгав носом i подумки кляв своє вiйсько i свiт бiлий. - Ваша милiсть! -озвався один з поручникiв. - Годi вам тут рюмсати, ми не дiти. Нас слiзьми не розжалобиш. Наше рiшення таке: ми готовi служити ще три тижнi, а потiм знову продовжимо конфедерацiю. Але служити будемо лише з тим начальством, кого самi собi виберемо! - Ви хочете, щоб я командував не вiйськом, а свавiльним збiговиськом? - отямившись пiсля плачу, закричав гетьман. - Я швидше переламаю свою шаблю i викину її на смiтник, нiж пристану на таке! - Тодi вашiй милостi доведеться ще поплакати! - почувся насмiшкуватий голос. Потоцький позеленiв, хапав вiдкритим ротом повiтря, а делегати глузливо чмихали. Невiдомо, чим би все це скiнчилося, якби в Рокитне не дiстався бiлий вiд iнею гонець. - Ваша милiсть! - голосно крикнув той. - Дозвольте доповiсти! В Бiлу Церкву прибув пан Жолкевський з коронною артилерiєю. Вони засуджують конфедерацiю i повнiстю пiдтримують вашу милiсть! Майдан вмить затих. Делегати почали злякано перешiптуватися. - Ось так, панове конфедерати! - зловтiшно обiзвався Потоцький. - Заявляю вам вiдверто, що, коли ви й далi бунтуватимете, я змушений буду застосувати вiрну менi артилерiю! Ця погроза подiяла. Другого дня конфедерати доповiли, що вони закiнчили конфедерацiю i готовi ще кiлька мiсяцiв служити Речi Посполитiй, але за умови, що їм буде виплачено жалування. Гетьман пообiцяв поклопотатися перед королем i того ж дня вирушив у Бiлу Церкву, а делегати почали роз'їжджатися по своїх полках Одинадцятого грудня Потоцький мав намiр кинути свої полки на Корсунь, Богуслав та Чигирин i швидко вийти на пiдступи до Мошен. Роздiл шiстнадцятий Карпо Скидан вже збирався було йти з Корсуня в Мошни, але негадано принесло полякiв. Ополуднi Скидан пiднявся на мiський вал i наказав козакам, аби знiмали гармати й укладали їх на сани, як зненацька з лiсу виткнулись першi хоругви гусарiв i, розсипавшись по рiвнинi, повiльно просувалися до мiстечка. - Еге, та в нас сьогоднi гостi! - буркнув Скидан, смокчучи люльку. - Почекайте, хлопцi, з гарматами, доведеться зараз тим панцерникам слати гостинцiв! На бiлiй заснiженiй рiвнинi чорних гусарiв було чiтко видно. Рухались вони полем обережно, оглядаючись, часто зупинялися, збивалися докупи, певно, радились, i знову мiсили снiг... Скидан вибив об гармату попiл з люльки, сунув її за пояс i повернувся до гармашiв. - Ану, хлопцi, пальнiть по тих залiзяках! - кивнув на жовнiрiв. - Але пiдпустiть їх трохи ближче... Джуро! Передай козакам, щоб приготувалися внизу бiля ворiт. Трохи поганяємо ляшкiв! Джура зник, гармашi, зарядивши гармати, очiкували сигналу iз запаленими гнотами в руках. Вибравши зручну мить, коли ляхи збилися докупи, Скидан махнув рукою. Гахнули гармати. Луна встигла долетiти до лiсу й вiдбитись, перш нiж ядра досягли рiвнини. Навсiбiч разом з снiгом i мерзлим груддям полетiли чорнi панцири. - Добре, хлопцi! - задоволено мовив Скидан. - Для початку годиться. Може, хто з гусарiв хоче на той свiт, а дороги не знає, то покажiть. I благословiть заодно! Вдруге вдарили гармати, поляки розсипались по полю, iржали конi й бiгали без вершникiв, там i тут на снiгу чорнiли вбитi. Вцiлiлi посунули до лiсу... Скидан спустився з валу й, вихопившись на коня, погнав до брами, де чекали його козаки, пронiсся крiзь вiдчинену браму, кинувши на ходу: - За мною, пани-молодцi! Нагодуємо ляхiв козацькою крицею! Забачивши козакiв, жовнiри сипонули чимскорiше до лiсу. - Ага-га-га! - кричав Скидан, звiвшись у стременах. - Що, пани-ляхи, ляки напали?! Кiлька десяткiв гусарiв наздогнали i зрубали на ходу, але далi переслiдувати вiдступаючих Скидан