го вовка. Заодно хай не забуває пан воєвода, що саме вiд нього колись утiк Павлюк!.. Був тихий i теплий вечiр, легенько сiявся снiжок. Павлюк сперся на гармату i думав про долю повстання. Був твердо переконаний, що вiдступ - це ще не програш. Мiщани вбивають польських старост i приєднуються до нього. Все новi й новi загони месникiв з'являються в лiсах. Час грає на Павлюка. Згодом обернеться на Сiч Остряниця i приведе свiжi сили, Скидан та Биховець на волостях гуртують люд. Ще повоюємо, пане Потоцький!.. Снiг погустiшав, закружляв лапатий, наче зграї бiлих горобцiв запурхали над мiстом. Павлюк, велiвши дозорцям пильнувати, спустився з валу. З приємнiстю вдихав свiже i чисте повiтря. Йшов вулицею, прислухаючись, як по дворах весело перегукуються козаки. I вiд того гомону настрiй у гетьмана помiтно кращав. Зайшов до хати, викресав вогню, запалив свiчку... Зiтхнув, дивлячись на кволий вогник свiчки. - Павлусю... - почулося тихе й нiжне. Серце бентежно забилося. Рвучко повернувся... Марина сидiла на лавi в кутку й куталась в теплу вовняну хустку. Вiн радiсно усмiхнувся й простяг до неї руки. Марина птицею кинулась до нього, затихла бiля грудей. - Спасибi, що прийшла, бо менi так було сумно без тебе. - Як ти змарнiв! - вона провела долонями по його щоках. - Аж почорнiв, щоки запали... А зморщок скiльки!.. Тiльки очi свiтлi, як i були. - До весiлля помолодiю, Марино... - Ми оточенi, - плечi Марини здригнулися. - В Потоцького велике вiйсько. Що нас чекає? Адже це поразка. - Аж нiяк не поразка! - запально вигукнув вiн. - Потоцький хоч i женеться за нами, але сила в нього вже не та. Кумейки не лише випотрошили його вiйсько, вони й вiру пiдiрвали у швидку i легку перемогу над нами. Нi, моя кохана, битва пiд Кумейками - то лише початок нашої боротьби! - Але ж ти вiдступаєш! - Я хочу зберегти вiйсько. А тим часом Острявиця приведе запорожцiв iз Сiчi. Скидан та Биховець назгукують по волостях людей. I тодi ми влаштуємо ляхам новi Кумейки. Нi, ляхи пiсля Кумейок уже не тi. Ось побачиш, не сьогоднi-завтра вони почнуть з нами переговори! Той спокiй, та впевненiсть, з якими говорив Павлюк, передалися i Маринi. Вона посмiхнулася крiзь сльози й прошепотiла: - Давай забудемо про все... Хоч на одну мить. I побудемо вдвох. - Давай! - посмiхнувся вiн. - Хоч на одну мить... Зненацька у вiкно постукали. - От i побули вдвох, - зiтхнув Павлюк i крикнув: - Хто там? Заходьте до хати, коли дiло є! - Пустiть колядувати!.. - почувся тоненький голосок. - Ой Боже ж мiй! - схопилася Марина. - Як же це я забула? Та завтра ж Рiздво, а сьогоднi кутя. Святий вечiр... Павлюк метнувся у двiр i по хвилi впустив у хату п'ятеро дiтей, двох високих хлопчикiв ї трьох менших. Найвищий хлопчик тримав у руках звiзду на довгiй палицi. - Спасибi вам, колядники, що завiтали, - дякував гетьман. - Проходьте... Колядуйте, прошу вас. Дiти хором вигукнули: - З Святим вечором будьте здоровi, господарю i господине!.. - Спасибi, i ви будьте здоровi! - урочисто мовив гетьман. - Та ростiть все вгору i вгору!.. Колядники поскидали шапки, поштовхалися трохи, перешiптуючись: "Ти, Мотько, починай..." - "Нi, ти, Хведьку..." Зрештою маленький хлопчик почав тоненьким голоском: Iз-за гори, iз-за кам'яно! Святий вечiр! Колядники, хором вигукнувши: "Святий вечiр", - пiдхопили: Та вiдтiль виступає велике вiйсько, А попереду пан Павлюк iде. Пан Павлюк iде, коника веде. Хвалиться конем перед королем. Та нема в короля такого коня, Як у нашого пана Павлюка! Гетьман дивився на колядникiв i бачив себе маленьким хлопчиком... Святвечiр... Через плече в нього торбина, в руках - звiзда. Село снiгом занесене, потрiскує мороз... Грузнучи в кучугурах, часом провалюючись по пояс, мiсять вони снiг вiд хати до хати... Колядують: Хвалиться стрiлою Перед дружиною, Да нема у дружини Такої стрiли. Як у нашого пана Павлюка! ...Яке то було щастя, як надходив Святвечiр!... Мати так i сяяла доброю усмiшкою, тихою, лагiдною. Батько врочисто покахикує, а на покутi пiд образами - кутя в мисцi на сiнi стоїть. Узвар у глечику. На столi - чого тiльки немає! Пирiжки, ковбаса, сало. Мати наливає в кутю узвар iз груш (якi ж бо вони солодкi!), ще й меду додає. Шепоче: "Собi кутя на покутя, а узвар на базар. Туди несемо на руках, а вiдтiль будемо везти на волах". Батько поважно читає пресвяту Тройцю, потiм всiдаються вечеряти. Мати ставить череп'яний полумисок з пирогами, батько наливає собi вишнiвки. - З Святим вечором будьте здоровi! I ти, жiнко, i ви, дiти, i ти, хато, i ти, дворе, i ти, бiлий свiте! А випивши, закушує пирiжками, питається: - А чи видно мене, дiти, з-за пирогiв? - Не видно, тату, не видно! - Дай, Боже, щоб завжди мене не було видно! ...Да бувай же здоров, пане Павлюк! Да не сам з собою, З отцем, з матiр'ю, Зо всiм родом. Святий вечiр! Проспiвали колядники, вигукнули хором: "Щедрий вечiр! Добрий вечiр! Добрим людям на здоровля!" Павлюк витяг капшук, обiйшов дiтей, кожному по злотому дав. - Спасибi, що провiдали нас, з Святим вечором повiншували. Ростiть, дiти, щасливi! Веселi й задоволенi побiгли колядники з хати. Марина пiдiйшла до Павлюка, поцiлувала його: - З Святим вечором будь здоровий, коханий!.. Гуп-гуп - в сiнях! I ось до хати ввалився розпашiлий з морозу Гордiй Чурай, як завжди, веселоокий, в доброму гуморi. - З Святим вечором, пане гетьмане! Я й козаки запрошуємо тебе й господиню твою на вечерю! - А кутя буде? - Буде i кутя, i до кутi! Як у Полтавi! Павлюк взяв Марину пiд руку. - Тодi ходiмо, доки нас веселi люди запрошують. Покуштуємо полтавської кутi в Боровицi!.. Пiзно ввечерi Павлюк з Мариною поверталися з кутi. Рiденький i теплий снiжок сiявся над Боровицею тихо i врочисто. I вечiр був тихий та свiтлий, нiби нiч не нiч i день не день... - Як гарно в свiтi жити! - вихопилося в Марини. - Гарно... - згодився Павлюк. Вони йшли, побравшись за руки, слухаючи, як тихо падає снiг. Для них в ту нiч не iснувало нiкого, то була тiльки їхня нiч. I вони насолоджувалися нею, блукаючи тихими заснiженими вуличками, обережно ступаючи по чистому м'якому снiгу, як по бiлих диво-килимах... Були стомленi, але щасливi... - Це наш святий вечiр, кохана, - шепотiв Павлюк. - I нiч свята сьогоднi буде. I жити хочеться, й любити... - Вiн пригорнув її й прошепотiв: - Прошу тебе, стань моєю дружиною. I народи менi сина. Маленького Павлуся. Коли раптом зi мною що станеться, то на Українi буде ще один Павлюк. - Пане гетьмане, доброго ранку! - Гордiй Чурай, гупаючи чобiтьми, вбiг у хату. - 3 Рiздвом будьте здоровi! - Спасибi... Тссс... Марина спить, - посварився Павлюк. - Чи у вас у Полтавi всi такi галасливi? - Усi, - смiявся Чурай, а його чорнi блискучi очi сяяли - буяли молодечим життям. - Але ж яка в мене новина! Ляхи посла вельможного прислали. - Цього й слiд було чекати, - пошепки вiдповiв Павлюк. - Якщо посла прислали - Потоцький уже видихся. Де пан посол? - У дворi тупцяє та снiг мiсить. Я його в хату не пустив, хай перед гетьманським порогом постовбичить. Павлюк запалив люльку, накинув кожух наопашки i вийшов надвiр. Адам Кисiль в довжелезнiй рудiй шубi, що полами вгрузала в снiг, стояв посеред двору в оточеннi козакiв... Павлюк потягнувся, подивився на сонце i нiби ненароком глянув на посла. - Ба!.. Пан воєвода! - весело вигукнув Павлюк, нiби здибав свого давнього приятеля. - Якими вiтрами? Давненько ми з вами не бачилися. Ще з Бара! Адам Кисiль ще швидше засовав рукою, погладжуючи бороду. - Чого це у вас руки ходором ходять, пане воєводо? - насмiшкувато мовив Павлюк. - Я з самого ранку стовбичу в цьому дворi! - визивно крикнув Кисiль. - Я вже увесь снiг тут перетовк. Це неповага! - Не всiм же й повагу виявляти. Сподiваюсь, пан воєвода на мене не в обидi, що я колись у Барi вiкно в його замку вибив? - Я надзвичайно радий! - буркнув Кисiль. Так вони перемовлялися, стоячи на вiддалi один вiд одного: Павлюк бiля порога, польський посол посеред двору. - То чого ж пан воєвода прибув до нас? Снiг у дворi товкти? - Я прибув вiд єгомосцi польного гетьмана! - Адам Кисiль потупцяв на мiсцi, але змушений був пiдiйти до Павлюка. - Прибув з ультиматумом! - Добродiї! - звернувся Павлюк до козакiв. - Покажiть, як пановi воєводi та його ультиматуму звiдси вибратись. - Але я ще не все сказав! - поспiшно мовив воєвода. - Я прибув для переговорiв. Єгомосць польний гетьман не бажає бiльше проливати кров. - Чию? - поспитав Павлюк. - Звичайно, шляхетську, бо хлопська єгомосць не бентежить, - з цинiчною вiдвертiстю вiдповiв воєвода. - Коли б пан Павлюк був трохи розумнiший i вгамував би хлопiв, то... - То ясновельможнi пани мiцнiше б їм всiлися на шиях? - додав за нього Павлюк. - Не будемо шпигати один одного, - досить мило всмiхнувся Адам Кисiль. - Чи не лiпше погодитися на мир? - На яких умовах, пане посол? - Єгомосць польний гетьман обiцяє зберегти i життя, i волю козакам, якщо вони припинять опiр. Але про деталi миру єгомосць чекає пана гетьмана у себе в наметi. Життя i волю вам, пане гетьмане, твердо обiцяно. - Передай, пане воєводо... - Павлюк якусь мить зважував свої слова. - Я прибуду до нього на переговори. Павлюк тихенько зачиняв за собою дверi й навшпиньках пiдiйшов до лiжка. - Ти... пiдеш? - тихо озвалася Марина. - Не спиш? - сiв на лiжко Павлюк. - Я все чула. - З Рiздвом, моя люба! - Павлюк нахилився й поцiлував її в теплу шию, де сторожко билася синя жилка. - Надворi така чудова погода! I тихо як у вусi. Наче й немає вiйни. - Потоцький тебе чекає? - тривожно запитала Марина i, схопившись, сiла на лiжку, довге чорне волосся її розметалося по бiлих округлих плечах. - Яка ти гарна! - прошепотiв вiн, милуючись нею. - Я такий щасливий, що ти в мене є!.. - Вiн помовчав хвилю. - А до Потоцького я пiду. Не турбуйся, моя кохана, все буде добре. Коли польний гетьман прислав послiв, то почуває себе непевно. Я мушу з цього скористатися. - А може, вiн скористається? - Все може трапитися. - Павлюк гладив її плече. - Ти тремтиш? - Бо ти затiваєш гру зi смертю. Це небезпечно. Це надто небезпечно! Нi-нi, я тебе нiкуди не вiдпущу! Краще разом загинемо на валах мiста, нiж до ляхiв iти. Чує моє серце бiду лютую. Ляхи пiдступнi, їм вiрити - що з хижим звiром в однiй хатi жити. Як не задушить, то розтерзає. В ляхiв немає жодного правдивого слова. Вони м'яко стелять, та твердо спати. - Я знаю, - сказав Павлюк. - То чому йдеш, коли знаєш? - Менi, Марино, треба виграти час, - обняв її Павлюк за плечi. - Затiяти переговори, тягнути, вiдтягувати... Час працює не на ляхiв, ось у чiм суть. Тим часом повстання набере сили. Аби виграти час, я навiть дечим поступлюся ляхам. Лише б приспати їхню пильнiсть. Повстання тiльки починається, i виграти зараз час - все одно, що життя! - А коли ляхи з тобою... - Навiть якщо зi мною що станеться, повстання не загине. Iншi його очолять. Хоч би й твiй батько, славний ватаг Кизим, котрий збирає зараз в Поднiпров'ї людей. - I додав твердо: - Що б там не загрожувало менi, але я мушу виграти час! - Навiть власним життям? - Навiть власним... Марина заплакала, Павлюк рвучко притяг її до себе, жадiбно цiлував її щоки, мокрi вiд слiз, губи, очi. - Допоки б'ється моє серце, ти завжди будеш зi мною! - Гетьмане! - почувся знадвору голос Гордiя Чурая. - Конi покульбаченi, ляшки вже нас чекають! - Iду! - крикнув Павлюк i востаннє обняв Марину. - Я такий щасливий, що ти в мене є! Скажи менi щось на прощання. - Я... Ти iди... - тихо мовила Марина. - Коли треба - йди. За мене не турбуйся. Аби була воля на Вкраїнi, а решта... Решта буде. Постривай!.. Нi, йди, якщо треба. А я... народжу тобi сина. - Господи, який я щасливий! - вигукнув Павлюк. - Та мене жоден ворог не здолає. Ну хай уб'ють мене, а я все одно буду жити. У другому Павлюку. У малому Павлюку, який колись стане великим! Вiн уклонився їй i вийшов з хати, i вона чула, як молодо i завзято зарипiв снiг пiд його ногами... Роздiл двадцять третiй Дiзнавшись, що Потоцький оточив Павлюка в Боровицi, Кизим iз своїм загоном спiшно подався виручати гетьмана. Два днi i двi ночi, не даючи нi людям, нi коням спочивку, гнав Кизим свiй загiн i надвечiр третього дня вже був у Монастирських Луках. Звiдси до Боровицi рукою подати, але змучений загiн уже не мiг рухатись. Кизим змушений був спинитися на ночiвлю. Ледве дiставшись теплих хат, козаки попадали покотом i поснули, навiть вiд вечерi вiдмовившись. З усього загону на ногах трималося лише кiлька вартових-дозорцiв та сам Кизим iз сином. Хоча надворi потрiскував мороз, батько з сином роздяглися до пояса i, вийшовши надвiр, заходилися обтиратися снiгом "вiд утоми". До малинового кольору натирали один одному спини i, як завжди, сперечалися. Кизименко доводив батьковi, що не треба було спинятися у Монастирських Луках, а будь-що спiшити в Боровицю. - Мало що може трапитись, коли ляхи обложили мiсто! - запально доводив син, iз злiстю натираючи снiгом своє молоде й мiцне тiло так, що воно аж рипiло. - Обтерлись би снiгом, втому зiгнали - i гайда!.. - Ти хотiв, щоб серед ночi конi з нiг попадали? - сердито гудiв батько. - А ляхи б i накинулись на нас, як вовки. Зелений ти ще, сину, в цих дiлах! - Я - зелений?! - аж пiдстрибнув Кизименко. - Тю, тю на тебе! - замахав Кизим руками. - Ще з кулаками на мене кинешся. I звiдки цi Кизими такi гарячi беруться? Слова не можна мовити, так i спалахують вогнем. Вони стояли один проти одного, високi, широкоплечi, мiцнi, й сердито натирали один одного снiгом. - Ху!.. Аж на душi полегшало! - задоволене кректав Кизим. - Наче тягар з плiч звалився. Я, бувало, молотом намахаюся, бiля горна як напечуся, а вибiжу, снiгом витруся - i знову свiжий, як огiрок. - I я такий! - додав син. Обоє весело зареготали. - Пане отамане! - прибiг до них козак з дозору. - Там якийсь загiн до села йде. Начебто нашi козаки. - А ти звiдки знаєш, що вони нашi? - запитав Кизим. - На лобi в них понаписувано? - Та вони гiнця наперед вислали. Кажуть, що до Павлюка в Боровицю поспiшають. А отамана їхнього Куделею звати. - Куделя... Куделя, - повторив про себе Кизименко. - Не чув... - Тепер отамани та загони як гриби пiсля дощу ростуть, - сказав батько. - Всiх не знатимеш. - Багато їх? - поцiкавився Кизименко. - Та, кажуть, з пiвста, - вiдказав козак. - То чого ж ти стоїш? - вигукнув Кизим. - Бiжи та запрошуй козакiв на вечерю. Завтра з ними разом в Боровицю пiдемо! Козак позiхнув, почухався i, вилiзши на коня, потрюхикав вулицею, опустивши голову на груди. Батько з сином зайшли до хати й заходилися одягатися. Господиня - немолода мовчазна жiнка, котра за увесь вечiр не зронила й слова, - мовчки назбирала на стiл сяку-таку вечерю i почовгала спати в хижку. - Не хнюп носа, сину! - повчав батько. - Завтра нi свiт нi зоря будемо в Боровицi. Отож мiцнiше тримай молота в руках. Бо сидиш наче сич надутий. - Зате ти, батьку, як сорока, трiскотиш! - Що ти сказав? - схопився ображений Кизим. - Ти свого батька, славетного коваля, сорокою обзиваєш? Ось я ж тобi зараз!.. - Не пiдходь, батьку, бо й я можу духопелкiв надавати! - Своєму батьковi? - А мене батько вчив нiкому в броду не стояти i не забувати, що я ковальського роду, якому немає переводу. - Твоє щастя, що i я ковальського роду! - буркнув батько i сiв на лаву. - Побережiмо лiпше сили для важливiшого дiла. Та ось на вулицi зацокали пiдкови, i батько з сином вийшли з хати. Бiля двору спiшилося кiлька десяткiв вершникiв, простуючи подвiр'ям. - Добривечiр, пане отамане! - привiтався перший, високий, худий чолов'яга. - Я - отаман Куделя, а то мої хлопцi! - Малувато в тебе хлопцiв-молодцiв! - ручкався з ними Кизим (Куделя з болю аж присiв i довго потiм непомiтно розминав свою руку). - Куди ж це товариство зiбралося проти ночi? - Спiшимо в Боровицю до Павлюка, - вiдказав Куделя. - Ходять чутки, що його крiпко ляхи обаранили. Чи й устигнемо? - Ранок вечора мудрiший, - вiдповiв Кизим. - Спиняйтеся на ночiвлю, а завтра з свiтом разом поїдемо. Ми також в Боровицю мчали, та з нiг збилися. Я Кизим, а це мiй син Кизименко. Заходьте до хати та будьте гостями. I повiв Куделю з кiлькома дядьками до хати. Решта чомусь барилася в дворi. Кизименко, йдучи до хати, оглянувся, вiдчуваючи якийсь неспокiй. Здалось, що кiлька прибулих козакiв повернули за хату. Це насторожило Кизименка, вiн i собi подався за хату... - Ей, козаче, кресало маєш? - пiдiйшов до нього один з прибулих. - Посiяв своє в дорозi... Кизименко уважно глянув на нього, але полiз рукою до кишенi. I тої ж митi сильний удар пiд груди вiдкинув його назад. Хоча у вiчу йому й потемнiло, але втримався на ногах, лише присiв. I, коли нападник кинувся на нього, рвучко випростався i вдарив його головою у живiт. Той вiдлетiв, брязнувся навзнак об мерзлу землю й затих... Другий стрибнув на спину, Кизименко, пригнувшись, мотнув його, i той, перелетiвши через голову, також гуркнувся на землю. Але тут на коваля налетiло двоє, вiн i їх позбивав, кинувся до хати, збив ще одного, другого схопив в оберемок i з такою силою брязнув ним об стiну, що чути було, як трiснув у того череп... А потiм на Кизименка навалилося чоловiк п'ять, вiн i їх розкидав у снiг. Та невiдомих було багато, i вони ще бiльшим гуртом накинулися на коваленка. Кизименко схопив одного за ноги й, розмахуючи ним, як голоблею, валив решту з нiг. - А - а, диявол!.. - чулися крики. - Здоровий як бик! - Вiн нас усiх переб'є! - В тiм'я його бийте!.. - Ножем!.. - Потоцький велiв їх живими похапати!.. - Та бий його!.. Зцiпивши зуби, Кизименко люто вiдбивався, кулаками, ногами, головою, нападники хряпались об землю, i деякi з них бiльше не пiдводилися. Збивши останнього з нiг, вiн метнувся до хати, встиг ускочити в сiни й крикнути: "Зрада, батьку-у-у!" - як пекучий удар в тiм'я звалив його на долiвку... Кизим саме взявся за ложку й присунув до себе миску з борщем, коли зненацька в сiнях пролунав синiв крик. Вiн здивовано глянув на "отамана Куделю" i побачив у його руках пiстоль. - Спокiйно, пане отамане! - крiзь зуби процiдив Куделя. - Козаки твої сплять, а сина твого ми вже прибрали. Не раджу тобi, ковалю, гарячкувати!.. - Що вдiєш, коди ми, ковалi, вiд народження гарячi, - спокiйно озвався Кизим i глянувши у вiкно, крикнув: - Оточуйте, хлопцi, зрадникiв! Куделя мимовiльно й собi глянув у вiкно. Цього було досить. Кизим хлюпнув йому гарячим борщем межи очi, перекинув стiл i, в темрявi вибивши вiкно, вивалився разом з рамою в снiг. - Хапайте його, хапайте! - верещав у хатi Куделя. Хтось було кинувся на Кизима, та вiн з такою силою вдарив кулаком, що той i не тiпнувся. Кизим вибiг на вулицю i закричав: - Козаки-и! Зрада-а! За ним гналося десяткiв зо два чорних постатей, i вони, певно, зрозумiли, що їм коваля не здогнати. Переслiдувачi попадали в снiг I дали залп, цiлячись Кизимовi в ноги. Двi кулi вп'ялися втiкачевi у праву ногу, й вона повисла, як перебита. Кизим упав, схопився, але праву ногу вiдчував лише до колiна, а далi йому здалося, що порожньо, немає навiть чим дiстати до землi. Вiн спробував нею стати, але пекучий бiль рiзнув його, наче бритвою. В головi на якусь мить запаморочилось, Та вiн, зцiпивши зуби, застрибав на однiй нозi... Тут його наздогнали i збили з нiг. Головою вiн вiдбив двох нападникiв i, сидячи посеред вулицi, виставив уперед свої могутнi ковальськi руки. Першого ж ворога, котрий кинувся на нього, вiн схопив за ноги i закрутив ним у себе над головою, збиваючи решту з нiг... - Хапайте його живцем! - верещав Куделя. - Не кричи, бо ще пуп розв'яжеться, - спокiйно мовив Кизим. - Коли ти такий хоробрий, то перший i хапай мене! Але хтось зважився й кинувся на Кизима ззаду, тодi напали тi, що були попереду, i за мить на вулицi вже качався клубок тiл, котрi хрипiли, гарчали i тусали один одного кулаками. З того клубка виповз Кизим i, тягнучи за собою перебиту ногу, уже дiстався до тину й спробував було звестися, як удар в потилицю забив йому памороки... Коваль ураз обм'як i зсунувся в снiг... Опам'ятався Кизим у хатi. Якраз доспiвували третi пiвнi. Хтось лив йому воду на голову. Кизим ворухнув закривавленими губами... Вода, що стiкала з голови на лице, була липка й солона. Голова гула, як дзвiн, i розколювалася на шматки, наче по нiй хто гупав молотом. Його хотiли пiдняти, та вiн, вiдштовхнувши їх плечима, сам звiвся, спираючись на здорову ногу. Жовтий туман перед очима нарештi розвiявся, i Кизим побачив перед собою косi хижi очi, що так i випромiнювали задоволення. - Оклигав? - майже весело поспитав косоокий. - Але ж i здоровань ти!.. Скiльки живу, ще таких бугаїв не зустрiчав. Ледве-ледве тебе вкоськали. Сiмох моїх кращих козакiв голiруч поклав, поки тебе не обамбурили по головi. Та ще троє нiяк до тями не прийдуть. Кулаки ж у тебе!.. Один удар - i череп трiскається... Не доведи Господи з тобою вдруге зустрiчатися!.. - Ти хто? - запитав Кизим, притулившись спиною до стiни i переносячи всю свою вагу на здорову ногу. - Iляш Караїмович! - вiдказав косоокий. - Може, чув про мене? - Чув! - сказав Кизим. - Стерво завжди так смердить, що його далеко чути. А ти вже добряче нагадив на Українi. Вiдомий зрадник. - Ще б пак! - зареготав Караїмович. - Я радий, що ти мене так високо цiниш. Не хвастаючись, скажу: мастак я заманити жертву в сiльце. Що поробиш, кожен хвастає таланом. Ти ось, кажуть, вдатним був ковалем. А я мисливець. Коли яку птаху треба в сiтку заманити - Караїмович тут незамiнимий. До хати, дзенькаючи замерзлим обладунком, зайшов гусар. - Пане ротмiстре! - кинувся до нього Караїмович, i голос його враз зробився запобiгливим, покiрним. - Дозвольте доповiсти. Це i є той знаменитий коваль Кизим, - котрого єгомосць польний гетьман велiв захопити живим! - Молодець, Iляшку! - гусар ляснув Караїмовича по плечу. - Ти наш вiрний пiднiжок, i ми тебе не забудемо! А ти, хлопе, - повернувся вiн до Кизима, - стiй на ногах, бо доведеться тобi багато посидiти. На палi... ха-ха!.. - Ляхiв за собою водиш? - повернувся Кизим до Караїмовича. - Сам не встигаю, - охоче вiдповiв Караїмович. - Та й що вдiєш, коли бiльшiсть реєстровцiв за вами. Знадвору донеслися пострiли. Кизим рвонувся й застиг, прислухаючись. Пострiли трiскали поодинцi. - То гусари приводять до послушенства твоїх вояк! - ошкiрився Караїмович. - Ти їх так загнав, що без заднiх нiг спали. Доводилося декого за ноги витягувати з хат... Щоправда, частина все ж встигла утекти, а решту похапали. Хто супротивився, той закляк у снiгу. А з рештою ти ще побачишся... На палях... - Як же таку гидоту тiльки земля наша носить? - з ненавистю мовив Кизим. - Бiльшого катюги, нiж ти, й серед татар не знайдеш! Тим часом до хати ввели зв'язаного Кизименка. - Ось i друга птаха! - вигукнув Караїмович. - У батька вдався, мiцний, як чорт. Його обухом по головi стукнули - i нiчого. Витримав, чорт! I де вона, така дужа чернь, виростає? - На рiднiй землi! - вiдказав Кизим i до сина повернувся: - Чи так я кажу, сину? - Так, батьку! - вiдповiв Кизименко. - Та лихо, що свої продають. Впала сива Кизимова голова на груди. - Вiд того i тяжко, що свої... I Павлюка не виручили, i самi в халепу вскочили. - Павлюку ваша допомога вже зайва! - скривив рот в посмiшцi Караїмович. - Потоцький вже скрутив йому крили. - Виманили, людолови? - Авжеж, виманили та й пiддурили. З вами iнакше й не можна. Не виманиш, не схопиш. Польний гетьман викликав його на переговори до себе... Ну i скрутили вашому ватагу руки бiлi... Ха-ха!.. Не сьогоднi-завтра до Варшави вiдвезуть! Гадаю, що вдруге Павлюк не втече. А вас велено до Києва везти. На сходi вже сiрiло. Караїмович вийшов надвiр, вдихнув на повнi груди свiже морозяне повiтря, потягнувся до хрускоту в суглобах i вiдчув себе, як нiколи, бадьорим. - Ех, бiс його бери, як хочеться жити! - вихопилося в нього. Солодко, як солодко жити, бодай i вислужуючись перед паном ляхом. А Кизиму й Павлюку вже не жити на бiлому свiтi. А вiн живе. Щасливий. Бадьорий. На повнi груди п'є морозяне повiтря. I щастить же! Боже, як йому щастить! Кого вже не вiдрядив на той свiт, а сам на волi, чини хапає... На мить аж страшно стало. А що, коли раптово все це скiнчиться? Одного разу вiн трохи було не влип. Де там! Вiдкараскався вiд смертi. I знову iншi гинуть, а вiн - живе! I пан польний гетьман ним задоволений. Ще б пак! За цю осiнь Караїмович добряче для єгомосцi постарався. Щоправда, в Нетребах трохи було не спiткнувся, передавши кутi меду з тою триклятою молодицею, та, слава Богу, все скiнчилося благополучно. Єгомосць хоч i потовк йому ногами ребра, i синцiв насадив, шо й досi не щезають, та помилував... Бо цiнить, бо вiрнiшого, нiж Караїмович, не знайдеш у всьому реєстрi. I тепер Караїмович не просто старшина. Вiн уже старший реєстру його королiвської милостi українських козакiв! Можна вже й кирпу гнути. Старший - це вже пiвгетьмана. Не сьогоднi-завтра булава опиниться в його руках. А якийсь рiк тому вiн був звичайнiсiньким собi реєстровцем у Переяславi. Не кожен здатний так високо стрибнути! Та ще за рiк! Тепер вiн пополює за булавою, i тодi вся Україна опиниться в його руках! Україна!.. Вiчно бунтiвна i вiчно непокiрна Україна, коли вже вдасться тебе назавжди придушити? Скiльки тебе не приборкуй, не заливай кров'ю, скiльки не страчуй у Варшавi твоїх гетьманiв та отаманiв, а ти все одно непокiрна, пiднiмаєш повстання за повстанням! Невже немає такої сили, котра тебе навiчно вгамує? Ось i Павлюка закували в кайдани, а що змiнилося? Повстання й далi розгоряється... Але ж добре, що хоч Павлюка виманили, трохи легше на душi. Чи вiрив Павлюк золотим обiцянкам Потоцького, коли йшов на переговори? Не ликом вiн шитий! Очевидно, хотiв виграти час, допоки повстанцi зберуться з новими силами. Коли його скрутили i закривавленого вели, вiн тодi запитав Караїмовича: - Чому ж не радiє панський пiднiжок? В Караїмовича тодi прохопилися розпачливi слова (як вiя потiм картав себе за той мимовiльний вiдчай!): - Ти гинеш, але Україна знову пiднiмається! Павлюкiв ми ще знищимо, але нам цього замало! Караїмович скреготнув зубами, проклинаючи себе за ту мимовiльну слабкiсть... А чи ж так вона вже мимовiльна? Остряниця та Гуня, кажуть, Сiч пiднiмають, Скидан та Биховець на волостях люд гуртують... От i чекай нової пожежi!.. Що з того, що Павлюка захопили? Ну, вивели його козакiв з Боровицi в поле, зачитали їм умови капiтуляцiї: неухильно виконувати всi накази коронного гетьмана i бiльше нiколи не бунтувати. Вони нiби й погодилися, але якими вовкуватими очима дивилися на нього, Iляша Караїмовича, коди Адам Кисiль зачитав їм унiверсал про те, що вiн, Iляш Караїмович, призначається старшим, реєстру! М'якими умовами капiтуляцiї Потоцький хотiв задобрити реєстровцiв, на свiй бiк перетягнути. Але що з того? Вони ладнi були його живцем ковтнути. Бидло! Чернь! Раби! Спробуй їх тримати в покорi, тiльки загавишся - виберуть собi нового Павлюка!.. ...Заскрипiли полозками сани. - Ей, сюди! - крикнув Караїмович, вибiгаючи на вулицю. - Сюди повертайте, тут пташечки сидять!.. По хвилi гусари вивели з хати Кизима з сином, обох закутих в кайдани. Кизим спирався на синове плече. Порiвнявшись з Караїмовичем, Кизименко спинився. - Рано радiєш, запроданцю! - Коваленко вигнувся i блискавично вдарив Караїмовича ногою в живiт... Свiт у того померк, коли падав у снiг. - Чортiв коваль, бика з нiг звалить! - мовив гусар. - Ей, обережно з ним, бо вiн нам усiм дух повипускає!.. Роздiл двадцять четвертий Хтось пошкрябав по склi i, певно, вже не мав бiльше сили, щоб постукати. - Хто? - притислася Христя лобом до шибки. - Я... - почулося ледь чутне, i безсилi, закляклi пальцi впали... - Хто "я"? - вигукнула Христя i крiзь прохукане вiд морозу кружальце у вiкнi побачила зiгнуту жiночу постать, облiплену снiгом. - Хто, Господи? - Ма-арина... - Ой Божечку ж мiй!.. - Христя метнулася в сiни, загримiла засувом. - Ти наче з неба впала... Та заходь, бо закоцюбнеш. Марина наче прикипiла морозом до стiни, не годна зробити бодай кроку. Христя обхопила її, вiдчуваючи пiд руками замерзлий, наче луб'яний одяг, втягнула в хату. - Ой, та ти ж зовсiм задубiла, ненько моя рiдненька! - Христя заледве постягувала з Марини одiж, що торохтiла вiд морозу, як висохла шкура. - Та звiдки ж ти хоч взялася, небого, в таку скажену холоднечу? - З Боровицi, - Марина ледь прошепотiла бiлими губами. - Схопили пани ворiженьки його... - Кого це, небого? - Павлюка... Вiн погодився на переговори, аби виграти час, а ляхи й полонили його... Пiдло схопили... - Знайшла кого звинувачувати в пiдлостi! - похитала Христя головою. - Та ляхи без пiдлоти й кроку не ступлять!.. Воруши хоч руками, бо без рук зостанешся. I як ти дiсталася в таку холоднечу? Замерзла б десь, або вовки загризли б... Невже ж ото аж iз самої Боровицi йшла? - З Боровицi, тiточко, сама не знаю, як допленталась... - А батько ж де, брат? - Не знаю... Нiчого не вiдаю. - Марина притулилася спиною до стiни, над силу говорила. - Десь iз ляхами б'ються, коли живi... Повсюди ляхи велике свавiлля чинять, села випалюють, людей поголовне мордують. Наче не Україною я пройшла, а пеклом. - Уже й до Києва погромища докотилися, - зiтхала тiтка. - Що воно буде тепер? Де ж воля наша i правда? - Кривда правду побила. - I завжди так, вiдколи свiт стоїть. - Тiтка Христя сидiла, журно руки опустивши. - Що нас завтра чекає? Марина застогнала... - Господи, та ти гориш уся, - кинулась до неї тiтка. - Немає в мене бiльше рiднi, крiм вас, тiточко. - Живи, небого, в мене, мiсця нам вистачить. - Христя пiдвела Марину до лiжка. - Лягай, моя дитино, виспишся, воно й пройде. Це добре, що ти до мене прийшла. Я сама душею, удвох нам буде зручнiше жити... Лягай, лягай, дочко. - Тiточко! - жахно схопилася Марина. - Вовки он за вiкном... Чуєте, як виють? - Та то ж вiтер гуде-завиває, схаменися! - Тiтка вкрила Марину ковдрою, а зверху ще й сiрячину накинула - Зiгрiйся, бо тремтиш уся. То в холод тебе кидає, то в жар. Марина вiдкинулась на подушку, жовта, худа, з глибоко запалими очима, i злякано прислухалася до завивання вiтру за вiкном. А згодом поринула у небуття, закрутилася в снiговiй круговертi, пiрнула в задушливу хвищу... То провалювалася в бiлий морок, то виринала на мить, спрагло облизуючи спеченi губи. Христя змочувала їй губи, напувала вiдварами з трав, i Марина на якусь хвилю заспокоювалась... То раптом щось квапно-квапно Павлюку торохтiла... Все благала його не йти на переговори до ляхiв. Павлюк дивився на неї свiтлими очима, в яких билася туга i бiль, i сумно-журно намугикував: Зажурився соколонько, Бiдна моя голiвонько, Що я рано з вирiю вийшов - Нiде сiсти, гнiзда звити, Малих дiток розплодити... - Тiточко, тiточко, затримайте його!.. - схопилася Марина. - Не пускайте його до ляхiв!.. Скажiть, що я тут... Марина... - Господь з тобою!.. Кого?.. - Павлюка!.. Вiн щойно був тут. Я чула... вiн спiвав... I падала на гарячу подушку, провалювалася в чорну прiрву. Коли приходила в себе, розповiдала: - Потоцький не мiг взяти Боровицю i прислав до Павлюка воєводу Кисiля, щоб розпочати переговори. Павлюк i погодився. Я прохала його не йти, заклинала - не послухався. Хотiв виграти час, вiйсько своє вiд загибелi врятувати... I пiшов... - I ляхи його схопили? - Спершу нi... Бо козаки лишалися в Боровицi, а їх звiдти нелегко було викурити. От Потоцький i каже Павлюку: хай козаки припинять опiр, вийдуть з мiста i приймуть клятву на вiрнiсть Посполитiй. А за це їм i гетьману буде збережено життя i свободу. Павлюк повернувся в Боровицю з козаками радитись. Так i так, каже їм. Не злиняємо, коли умови Потоцького приймемо. Ляхи повiрять нам i повернуться в Бар. А тим часом Остряниця запорожцiв приведе, за зиму зберемо великi сили i по веснi розпочнемо наступ. Не доказавши, Марина поринала в небуття i бачила там Павлюка. - Ти живий, Павлусю?! - кидалась йому навстрiч. - Як бачиш, - вiн сумно усмiхався й легенько обнiмав її за плечi - Хоч ляхи й зубами скреготiли, i "пся крев" горлали, а зачепити не посмiли. Бояться, що потiм козаки з мiста не вийдуть. Поки що мене вiдпустили. - Ти погодився припинити опiр? - Погодився, бо iншого викруту немає, - Павлюк розвiв руками. - Боротися до загибелi ми завжди встигнемо. Лiпше буде зберегти нашi сили. Аби врятувати повстання, я згодився. Лише вдаю, що скорився. Коли пiдпишу договiр, Потоцький пiде з України, а ми спiшно будемо готувати новi сили. - Востаннє поцiлував її. - Бережи себе, Маринко! - Ти куди? - зойкнула Марина. - За умовами договору я змушений буду вивести козакiв у поле, де вони дадуть клятву Потоцькому. Вiн пiшов i бiльше не повернувся. Кiлька днiв Марина ховалася на горищi. Не за себе боялася, за дитя пiд серцем. З горища бачила, як вишикували козакiв пiд мiстом, як польськi комiсари зачитували їм умови капiтуляцiї, а потiм козаки пiшли... А Павлюк не повертався. Його, Гордiя Чурая та ще кiлькох старшин Потоцький велiв схопити, в кайдани закувати i вiдвезти до Варшави. Так цiною свого життя зберiг Павлюк своїх козакiв, а з ними i повстання. В Боровицi вже хазяйнували прибiчники Караїмовича. Марина вночi вислизнула з мiстечка. Коли опинилася в полi - охопив вiдчай. Куди йти, куди подiтися?.. Не вiдала, де батько i брат, лише згадала, що в Києвi мешкала тiтка Христя... I подалася в дорогу. Пробиралася глухими путiвцями, замерзала в степах, не раз лише чудом вiд голодних вовкiв рятувалася... - Ой, тiточко, я таке бачила, таке бачила... - стискувала руками голову, стогнала. - Доберуся до села, а воно дощенту спалене... Однi комини та бовдури стирчать. А люди... Боже мiй, люди на деревах гойдаються... - Страшнi часи надходять, - хрестилася тiтка - Ляхи що хочуть, те й чинять над безневинним людом. Кажуть, Потоцький в Нiжинi всi вулицi кров'ю залив. На шляхах, що ведуть до Нiжина, шибеницi поставив i повстанцiв вiшав. А це ходять чутки, що до нас цей катюга йде. Три днi Марина лежала без пам'ятi, ледве виходила її тiтка Христя. Звелась через тиждень, вiд вiтру хиталася, на ногах не трималася. Тiтка згребла у вузол ще дiвоче своє вбрання i гайнула на ярмарок, аби якого харчу вимiняти. Марина сидiла бiля вiкна, наче закам'янiла. Тiтка довго не поверталася, десь по обiдi Марина вийшла надвiр. Рухалась, наче увi снi. Було тихо й тепло, мороз пересiвся, вiтер вгамувався. Вдихнувши свiжого повiтря, Марина ледь не впала, сперлася на тин. Бум!.. Бум!.. Бум!.. - почулося зненацька, й Марина злякано розплющила очi. На вулицi гуркотiв барабан, i люди поспiшно збiгалися на його звуки. Марина й собi попростувала. Гурт оточив огласника, котрий щось кричав, розмахуючи руками. Марина пiдiйшла ближче, напружила слух. - Ей ви, мiщани! - горлав рудий здоровило. - Пiд загрозою кари йдiть усi на гору Киселiвку! "Чого це я туди йтиму?" - подумала Марина. - Йдiть на гору Киселiвку! - не вгавав огласник. - Йдiть на гору Киселiвку! Таке довелiння єгомосцi польного гетьмана Потоцького. На горi Киселiвцi будуть карати вiдомих бунтарiв, прибiчникiв самозваного гетьмана Павлюка, коваля Кизима i сина його... Йдiть на гору Киселiвку!" "Кизима i сина його", - повторила подумки Марина i вiдчула, як у неї пiдкошуються ноги, а перед очима запурхали чорнi метелики... Хтось її пiдхопив пiд руки, хтось тер скронi снiгом, доки вона не отямилася. А у вухах все ще лунало: "Кизима i сина його!" Край вулицi стояв слiпий лiрник з порожньою торбою через плече, за яку тримався посинiлий вiд холоду i голоду хлопчик-поводир. Лiрник дивився невидючими очима поперед себе, повiльно крутив ручку лiри i пiд тужливi звуки тремтливим старечим голосом спiвав: Та на бiду, на горе козак уродився: В чистiм полi край дороги ляшкам знадобився. У недiленьку вранцi тая славонька стала: Взяли ляшки сiромаху, забили в кайдани. Ой, на руки кайдани, на ноги скрипицi, Та й вкинули сiромаху у темну темницю... - Люди добрi, - прошепотiла Марина, - покажiть менi, де та проклята Киселiвка?.. Голос слiпого лiрника забринiв раптом з негаданою силою: Та приїжджає жовнiр, став його питати: "Чи є в тебе, козаченьку, отець, рiдна мати?" "Ой, є в мене родина - вся Україна!.." Як дiсталася до Киселiвки, Марина не пам'ятає. Туди йшло багато киян, i з кожною вулицею їх бiльшало i бiльшало. Десь грiмкотiли барабани, кричали огласники, носилися на конях гусари в чорних обладунках, а люд все плив i плив, сумний, зажурений... Натовп нiс Марину, вона майже не вiдчувала землi пiд ногами, а в її вухах все лунало й лунало: "Кизима i сина його..." I вона все ще не могла повiрити, що то батько її i брат... Пливла в натовпi, а бачила рiдне мiсто Черкаси... Свiй двiр, де ще дiвчинкою зростала. Гула кузня, гоготiв вогонь у горнi... Бачила, як батько вихоплює з горна малинове залiзо, кладе його на ковадло... Дзень-бом, дзень-бом... Iскри так i шугають навсiбiч, наче зграйки золотих метеликiв пурхають... Дзень-бом, дзень-бом... - Спiши, сину, кувати залiзо, покiль воно гаряче! ~ повторює батько своє улюблене прислiв'я. Вони обоє, i батько, i син, як двi краплi води схожi, закiптявленi сажею, червонi вiд горна, дужi, напрочуд веселi, тiльки поблискують бiлими зубами... Дзень-бом, дзень-бом... З раннього рана й до темна дзвенить кузня, шугають iскри з-пiд молотiв, i Маринi здається, що вони розлiтаються по всьому свiту, несучи людям добро й тепло... Ледве, бувало, - нi свiт нi зоря, - загомонить кузня, а люди вже кажуть: - Пора й нам за дiло братися, в Кизимiв кузня спiває. Марина пливе й пливе у юрмi, i здається, кiнця-краю немає тiй моторошнiй дорозi. То там, то тут зринають уривчастi розмови: - Кого каратимуть? - Кажуть, що Кизима з сином. - Чули, в Лубнах повстання? - Тепер всюди за коси беруться... - То це той Кизим, що ковалював у Черкасах? - Авжеж! Лiпшого коваля, нiж вiн, годi й шукати. Золотi в нього руки. Хотiв щастя викувати, а смерть собi здобув... ...Дзень-бом, дзень-бом... Вiдколи себе Марина пам'ятає, вiдтодi й спiвала у їхньому дворi кузня. I скiльки там перековано залiза на плуги й чересла, ножi й шаблi, на борони й колеса!.. А якось батько викував квiтку iз залiза. Що то була за краса!.. Кожен листочок - як живий. Дихнеш - затремтить... - А чого вона чорна? - запитала Марина. - Бо праця наша чорна i хлiб наш чорний, - вiдповiв батько. ...Натовп нiби наразився на невидиму стiну. Марина стукнулася у чиюсь спину i теж спинилася. Невже прийшли? Куди? Чого? Нараз пригадалося : "Кизима i сина його..." Марина зiп'ялася навшпиньки i побачила море голiв. "Кизима i сина його..." - Люди добрi, пропустiть мене... - ледь чутно шепоче Марина, а куди вона поривається, i сама не знає. Натовп хвилюється, гуде... I зненацька подається вперед, пiдхоплює Марину, несе... I Марина зрештою бачить згiр'я. Чи гору. Вона бiла вiд снiгу. Маринi здається, що гора посивiла з горя... На горi пiвколом стоять гусари, i їхнi чорнi обладунки рiзко видiляються на бiлому снiгу. - Ведуть!.. Ведуть!.. - почувся крик. Натовп колихнувся i завмер. Марина подалася вперед i побачила батька i брата. Батько тягнув поранену ногу, спираючись на синове плече. "Посивiв татусь", - подумала Марина. Батько i брат були простоволосi, в сорочках... Вони ступали по снiгу босими ногами, i Маринi стало холодно - холодно. Ось вони зупинилися i вклонилися людям. Натовп вiдповiв на поклон поклоном. - Дивiться! Всi дивiться! - загорланив огласник. - Зараз за бунти i непокору маєстату Речi Посполитої буде посаджено на палю вiдомих бунтарiв, якi цiдили шляхетську кров, Кизима i сина його Кизименка! I тi