льки тут Марина побачила два високi стовпи, на кiнцях яких були гострi металевi наконечники... - Буде посаджено на палi Кизима та сина його Кизименка!.. - не вгавав огласник. - Буде посаджено на палi... - Люди! - раптом крикнув батько на все своє могутнє горло. - Слухайте лiпше мене, коваля Кизима, i сина мого коваленка. Коли завинили чим перед вами - не поминайте лихом! - Бог простить! - вiдказав натовп. - Будьте людьми, люди, а не бидлом! - гримiв Кизим. - Ви не худоба! Ви вiльнi. Бог вас поробив вiльними, а ляхи забрали у вас волю! БорiтесяI Що ми не змогли, те подужайте ви! - На Сiч утiкайте люди! - почула Марина братiв голос - Всiх вас ляхи не скарають. Україна велика!.. - Куйте залiзо, поки гаряче! - гукнув батько. - Щоб iскри сипались! - додав син. Батько високим i дужим голосом заспiвав: Розвивайся, сухий дубе, Завтра мороз буде, Гей, завтра мороз буде! Пiсню пiдхопив ковалiв син: Убирайся, козаченьку, Завтра похiд буде, Гей, завтра похiд буде! I Марина вiдчула, що бiля неї спiвають люди, вся гора Киселiвка спiває козацьку пiсню: Я морозу не боюся, В мороз розiв'юся, Гей, в мороз розiв'юся. Я походу не боюся, Завтра й уберуся. Спiвала пiсню й Марина, спiвала, вiдчуваючи, як б'ється у неї пiд серцем дитя. Швидше, швидше з'являйся, сину, на бiлий свiт, i зануртує в тобi гаряча нескорена кров Павлюкiв i Кизимiв! Козацькому роду та й не буде довiку переводу!.. _КНИГА ТРЕТЯ_ __ _ВИЛIТАЛИ ОРЛИ, ВИЛIТАЛИ СИЗI..._ Ой, то ляхи - вражi сини Вкраїну зрубали, Течуть рiки кривавii Темними лугами. Ступай, коню, пiдо мною Широко ногами, Iдуть ляхи - вражi сини В погоню за нами. Летить орел понад полем I в повiтрi в'ється, Ой, там, ой, там славний козак З поляками б'ється. Ой, годi вам, вражi ляхи, Руську кровцю пити, Не один лях молоденький Осиротив дiти. З народної пiснi _ПРОЛОГ_ __ ...Першим стратили Гордiя Чурая. Хвилю тому чи двi Гордiй ще задивлявся на весняне варшавське небо, хитав головою i, як завжди, добродушно дивувався: - Ото вже не думав, що й у ляхiв небо голубе!.. - Кажуть, що небо всюди однакове, - озвався Павлюк. - Однакове, та чуже. А на Українi, - Гордiй замрiяно посмiхався i наче аж молодiв у ту мить, - воно рiднiше. I блакитнiше... - Правда твоя, брате! Над рiдною землею i небо рiднiше! Вони стояли на високому помостi, аж рудому вiд засохлої кровi (чи не на цьому помостi закипiла гаряча кров Iвана Сулими!), в оточеннi ворожої юрми, що глухо гудiла й викрикувала злi погрози "українним схизматам". Але стратенники не звертали на те збiговисько щонайменшої уваги i тихо гомонiли мiж собою, i їхньої мови навiть барабани не могли заглушити. Обидва хоч i молодi, але вже срiбновусi (за полонянську зиму вуса iнеєм взялися), в бiлих сорочках, схудлi, змарнiлi, катованi й мордованi, з слiдами численних тортур на тiлi, але спокiйнi, впевненi в своїй правотi, знаючи, за яку справу покладуть вони свої голови... То затихали, то знову гримiли барабани, а вони розмовляли мiж собою, нiби пiсля довгої розлуки здибалися два приятелi i гомонять собi про те i се... Один свiтлоокий, задумливо-печальний, другий чорноокий, з добродушними iскорками в живих зiницях, котрi нiколи не гасли бодай i в найскрутнiшi хвилини життя... Не вгавають на майданi барабани... А вони гомонять мiж собою. - А в Полтавi яке небо? - питається Павлюк. - О-о-о! - тiльки й вигукнув Чурай. - В Полтавi небо що очi коханої... Павлюк глянув на мiсто своєї загибелi. Все у Варшавi було високе, чорне i гостре: гостроверхi дахи магнатських палацiв з кольоровими вiкнами, незлiченнi вежi будинкiв, що тiснили один одного у вузьких вогких завулках Старого Мiста i, не знаходячи мiсця на землi, витягувалися вгору, гострi шпилi костьолiв, що скидалися на закам'янiлi скелети якихось чудовиськ, ратуша i Свентоянський собор також намагалися проштрикнути небо гострими списами своєї верхотури... Глянув на майдан - чорнi капелюхи ченцiв, що оточили помiст i нiяк не дiждуться кровi схизматiв... Вiдвернувся... Не хотiлося на них дивитися в останню мить свого життя. - Нiчого менi так зараз не хочеться, як на свою милу Полтаву глянути, - зiтхнув Гордiй свiтлою, тихою журбою. - Хоч одним оком. Хоч здалеку... Та ще якби скупатися у свiтлiй Ворсклi, надiти чисту вишивану сорочку i посидiти на березi пiд зеленими вербами... Зозулю послухати чи горличку... Ех, гетьмане, нiколи ти не був у нашiй Полтавi, а дарма! Благословенний рiдний край! В мене хатина стоїть над самою Ворсклою i потопає у вишневому садку. А дружина яка в мене гарна! Горпина... Вона ж мене кожен день виглядає... А ще в мене дочка є, Марина. Ех, гетьмане, нiколи ти не чув, як моя дочка спiває! Куди тим солов'ям!.. Не дiвчина, а диво якесь золотоголосе!.. Сама й пiснi складає... Хотiв би я хоч одним оком глянути, якою виросте моя дочка!.. За мить до страти не знав Гордiй Чурай, що мине небагато часу - i його дочка стане нацiональною гордiстю України, а легендарна слава народної пiснетворки понесе її iм'я над вiками... Марина Чураївна, славнозвiсна пiснярка з Полтави, на вiки вiчнi прославить рiдний край своїми невмирущими пiснями. Через десять лiт по загибелi Чурая i Павлюка почнеться Велика Визвольна вiйна проти польського панування на Українi, i пiсня Марини Чурай "За свiт встали козаченьки" стане маршовою пiснею козацьких вiйськ. Не один десяток пiсень складе i виспiває за своє коротке життя Марусенька - надзвичайно вродлива, горда й талановита дочка Гордiя Чурая, i тi пiснi увiйдуть в золотий фонд української культури, i будуть їх люди вiками спiвати по всiх усюдах. Та доля дiвчини буде трагiчною. Виведуть її одного ранку, як i батька оце, на дерев'яний помiст, i - стане бiля дiвчини кат iз сокирою. Тiльки буде це не у Варшавi, а в рiднiй Полтавi. I буде сказано люду, що Марина Чурай з великої любовi отруїла свого зрадливого коханого - козака Полтавського полку, i полковий суд засуджує її до страти - "з отсєченiєм голови єя". I в останню мить примчить у Полтаву гонець з Києва i зачитав наказ гетьмана України про помилування, i в тому наказi буде згадувано i його, Гордiя Чурая, iм'я: "...наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордiя Чурая, вiдрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марини Чурай, в пам'ять героїчної загибелi батька i заради чудових пiсень, що вона їх складає... Марину Чурай з-пiд варти звiльнити. Гетьман України Богдан Зiновiй Хмельницький". Нiчого не знав тодi на варшавському помостi Гордiй Чурай. Прощаючись з милою Полтавщиною, спiвав вiн останню в своєму життi пiсню: Ой, Україно мила, Краю пам'ятливий: Там я любив дiвчину, Там я був щасливий. Жив собi в мiстечку, Круг своєй родини... Гучно забили барабани, i кат обiрвав Чураєву пiсню. Гупаючи об помiст, пiдiйшов вiн у червонiй накидцi, в капюшонi з вузькими прорiзами для очей. За його знаком два помiчники накинули Гордiю на руки петлi i, тягнучи за мотузки, почали розпинати Чурая над колодою... - Ей ви! - крикнув їм Чурай. - Не дуже тягнiть, бо ще й руки менi повикручуєте! - Вiн i за мить до страти не втрачав бадьоростi й гумору i тих веселих iскринок в добрих очах, з якими жив усе життя. - Постривайте, вiдьомськi вилупки, бо маю з братом попрощатися!.. Гордiй повiльно згинав у лiктях руки, i помiчники ката, впираючись у помiст, не змогли розiгнути йому рук i посунулись до нього на туго натягнених мотузках. - Прощай, мiй брате гетьмане! - Гордiй уклонився Павлюковi. - Помремо зараз - вдруге не доведеться... Тiльки й того... - Будь здоров, брате! - Павлюк встиг його поцiлувати, як загрiмкотiли барабани, блиснула в повiтрi гострим лезом сокира... I Павлюк лишився на помостi один. "Гордiй Чурай зробив усе, що мiг, - думав вiн в останню мить. - Все, що встигла вiдпустити йому праведна його доля. I я встиг. I вдячний долi, що вона була чесною до мене, не дала менi розмiняти життя на дрiб'язок. Я принiс пiдневiльному люду своєї батькiвщини ковток волi. Один лише ковток волi. Не вiдаю, багато це чи мало, але ковток п'янкої волi я дав. I викресав у серцях iскру, з якої колись спалахне велика пожежа, але роздмухає її вже хтось iнший..." Йому накинули на руки петлi, i перш нiж його розiп'яли над колодою, вiн встиг побачити Чигирин... I бiлий-бiлий снiг. I себе з Мариною серед того непорочного снiгу. "Прости мене, кохана, що не принiс тобi щастя. Але ти завжди зi мною, i я щасливий, що ти в мене була, є i будеш, i тебе навiть сокира ката не забере в мене..." Над Свентоянським собором туркотiли голуби, кружляли над майданом, наче й собi хотiли зблизька подивитися на повстанського гетьмана України... "Що таке, зрештою, смерть? Це просто журавель не повертається з вирiю... Бо навiчно лишається в польотi..." Прощай, Україно! Блиснула сокира, i голуби над майданом злякано злетiли вгору. Роздiл перший Стративши гетьмана повстанської України, магнатство на цьому не заспокоїлось, а по веснi 1638 раку зiбралося у Варшавi на сейм, аби обкарнати i тi куцi-прекуцi пiльги та "вольностi" українського козацтва, котрi були скрiпленi так званим Курукiвським трактатом 1625 року. Iсторiя того договору така. Восени 1625 року Україна була охоплена повстанням, котре очолив вибраний на гетьмана запорожець Марко Жмайло. Пiсля ряду запеклих битв, особливо бiля Курукiвського озера[9], коли польське вiйсько було вкрай виснажене, коронний гетьман Конєцпольський, аби врятуватися, вiдрядив у повстанський табiр своїх послiв з пропозицiєю про мирну угоду. Поляки завжди так викручувалися: вiдчуваючи неминучу поразку, спiшно пропонували мир, використовуючи нестiйку, а часом реакцiйну козацьку старшину, i вже потiм, вгамувавши повстанцiв золотими обiцянками, чинили по-старому. Так сталося i бiля Курукiвського озера. Хоча сили повстанцiв також були пiдiрванi, все ж вони мали чисельну перевагу. От тiльки не спромоглися її закрiпити. Повстанський табiр ускладнювали внутрiшнi суперечностi: реєстрова старшина прагнула угоди з панством, сподiваючись, що вдячне панство урiвняє її в правах з великопольською шляхтою, рядова ж маса козацтва волiла й далi боротися за свою волю. П'ятого листопада в козацькому таборi стався переворот: од Жмайла вiдiбрали булаву i гетьманом проголосили Михайла Дорошенка. Того ж дня Дорошенко прийняв умови польської сторони i пiдписав Курукiвський трактат, за яким реєстр мав бути не бiльше шести тисяч козакiв (при Сагайдачному, наприклад, реєстр був фактично необмежений) i подiлявся на п'ять полкiв: Київський, Переяславський, Бiлоцеркiвський, Корсунський, Канiвський. Щоправда, учасникам повстання було оголошено амнiстiю, а реєстровцям даровано ще й "вольностi": право займатися риболовлею, мисливством та торгiвлею. I ось по веснi 1638 року, стративши Павлюка, панство постановило на сеймi переформувати козацтво i позбавити його всiх пiльг i "вольностей" Курукiвського трактату. На сеймi була прийнята "Нова Ординацiя вiйська Запорозького, реєстрового, котре перебуває на службi Речi Посполитої". "Ми знищуємо на вiчнi часи, - зачитали на сеймi постанову про нову Ординацiю, - всi пiльги, прибутки i право на вибiр старшини, котрими козаки користувалися... Ми ухвалюємо, щоб тi, хто брав участь у повстаннi, були перетворенi у хлопiв... Посаду гетьмана нiколи не буде займати особа iз козацької маси, гетьмана буде призначати король iз шляхетського стану. Iз шляхти будуть вибиратися осавули й полковники". За козаками лишалося право вибору лише сотникiв та отаманiв. Реєстровцям заборонили вiльно пересуватися по Українi, займатися торгiвлею. Реєстр також було зменшено i вибрано заново. Сейм гадав, що нова Ординацiя раз i назавжди покладе край повстанням на Українi. Вiдразу ж по закiнченнi сейму два гетьмани, коронний Конєцпольський i польний Потоцький, зiйшлися за угорським вином, аби узгодити свої плани щодо подальшого упокорення бунтiвної України. Ситуацiя з початку 1638 року для Польщi складалася так. Коронне вiйсько було роздiлене на двi частини. Перша, значно менша, стояла в самiй Польщi неподалiк прусського кордону (в Пруссiї було неспокiйно, до всього ж пiдливав жиру у вогонь i Данцiг, котрий претендував на морське воєводство), головнi ж сили ще з зими минулого року стояли в Українi, зайнявши Поднiпров'я, Приднiпров'я, Заднiпров'я та всi шляхи й переправи по Днiпру. Вже другий рiк в Українi було неспокiйно, то там, то тут спалахували повстання, мiста виходили з покори польським старостам, в лiсах дiяли загони мiсцевих ватажкiв. Iз стратою Павлюка у волостях нiчого не змiнилося, пожежа тлiла i розгорялася. Остаточно вгамувати Україну було доручено польному гетьману, одначе той, передавши вiйська своєму братовi, полковнику Станiславу Потоцькому, приїхав до Варшави мовби на сейм i зволiкав з поверненням в Україну, зiславшись на поганий стан здоров'я. "Я схопив Павлюка, сяк-так вгамував реєстр, i з мене досить, - сам перед собою виправдовувався польний. - Хiба я мало гибiв в Українi, мало ризикував своєю головою? Нема дурних! Хай лiпше брат викорiнює хлопськi бунти, якщо це йому вдасться!" Але виду про свiй душевний злам не подавав, тримався гордо i самовпевнено, як i личить бравому переможцю. - Я перемiг з Божою помiччю хлопського гетьмана, а нова Ординацiя й зовсiм вломила реєстру карк! - пiднявши золотий кубок з янтарним вином, хвацько вигукнув польний. - Шляхетський гордий чобiт дощенту розтоптав хлопськi вольностi. Я радий, що старшина реєстру вiднинi буде з можних родiв. - Сьорбнувши вина, мрiйливо протяг: - Мм-м... Вино пречудове! Це справжня олiмпiйська амброзiя! Хоча, - продовжував вiн перервану тему, - повернемося до повстання. Iляшко Караїмович, теперiшнiй старший реєстру, i не шляхетського роду, плебейське бидло, проте з свого брата українця вiн випустить бiльше кровi, анiж ми. А вже сiм шкур злупить, будьте певнi! Коронний гетьман, вмочивши сухi губи у вино, задоволене плямкнув i похитав головою: - Але ж угорцi мастаки виготовляти вина! П'єш його, власним язиком закусиш i не вгледиш як... Та-ак... Щодо Караїмовича. Вашмосць має рацiю. Я нiяк не хочу применшувати моцi Посполитої, але без таких запроданцiв, як Караїмович, нам би довелося сутужно. - О, так, - згоджується польний. - Попереднє повстання Марка Жмайла тiльки тому й приборкали, що старшина переметнулася на наш бiк. До речi, так було й при Наливайку, Косинському, Трясилi, i сподiваюсь, - що й у майбутньому буде. Допоки караїмовичi зраджуватимуть своїх же, ми загрiбатимемо жар чужими руками. - На винагороди Караїмовичу та його кодлу не скупiться, - каже коронний i пiднiмає кубок. - Отож за перемогу? - Так, за перемогу, вашмосць! - вигукує Потоцький. - Пан польний хiба не збирається в скорiм часi повернутися в Україну й очолити священну вiйну супроти схизматiв? - Я... е-е... - запитання коронного застукує Потоцького зненацька. - Звичайно, радий i далi служити своїм фамiльним мечем дорогiй ойчизнi i Коронi, але почуваю себе кепсько. Минулий похiд дався взнаки моєму здоровлю. Одначе з черню впорається i мiй брат. Я п'ю за золотий спокiй у нашому королiвствi! - О нi! - похмуро хитає головою коронний. - Про золотий спокiй поки що рано говорити. Страта Павлюка, на жаль, не вгамувала непокiрну Русь! Пiдходить до вiкна, ледь пригублює кубок i довго дивиться на гостроверхi дахи Старого Мiста, на шпилi ратушi i Свентоянського собору, хитає бородою: - Цеї весни не чекати нам i срiбного спокою в маєстатi! - Але ж нова Ординацiя... - починає польний. - Нова Ординацiя хоч i знищила привiлеї та вольностi реєстру, але не стала панацеєю вiд усiх наших бiд! Сейм постановляє, а козаки по-своєму чинять. I нiчого їм не варто вдруге розпочати похiд за свої вольностi. Дарма що голова Павлюка стирчить на тичцi, нового гетьмана це не злякає! Тим паче, що сподвижники Павлюка Остряниця й Гуня гуляють на волi. Вони й закликають хлопiв до себе на Сiч. Я одержав не зовсiм приємнi вiстi вiд урядникiв: на Запорiжжя втекло близько шести тисяч хлопiв. Нове повстання неминуче! - Пся крев! - прохрипiв Потоцький - Чи не я перед Рiздвом топив у кровi Україну? Смiю запевнити, що Лiвобережжя i Правобережжя, де я пройшов, вкрашалося шибеницями. Нiжин i Київ вкрилися трупами. Я лютував, як барс! Садив хлопських отаманiв на палi, нищив їх без лiку! I все, виходить, марно? Коронний нiчого не вiдповiв, хмуро дивлячись в золотий кубок з угорським вином... Ще через кiлька днiв надiйшли вiстi, що запорожцi та втiкачi-селяни вибрали на гетьмана Якова Остряницю, а в помiчники йому - Дмитра Гуню. Щодень надходили тривожнi вiстi вiд українських старост: хлопи юрмами втiкають за пороги, запасаються харчем та зброєю, збирають грошi на нове повстання. Схизмати до того знахабнiли, що навiть влаштували свiй шпиталь в Трахтемировi при Межигiрському монастирi. Конєцпольський почав спiшно готувати новi полки на Україну, вiдiслав гiнцiв, аби в Чигиринi й Кременчуцi виставили сильнi залоги. Коронне вiйсько велiв просунути ближче до порогiв з наказом перехопити там Остряницю. Вiйна почалася! Роздiл другий Сотник реєстрової сотнi, що була розмiщена у мiстечку Голтвi, Ничипiр Хрущ, маленький кругленький чоловiчок з моложавим червонощоким лицем i пишними рудими вусами, вийшовши з церкви, старанно перехрестився, надiв шапку, поправив шаблю на поясi i, тримаючи в однiй руцi свiчку, а долонею другої затуляючи благенький вогник, аби дурний вiтрисько не задув, бува, з-за рогу вогонь страстей, обережно почимчикував до свого обiйстя. Був страсний четвер, i над мiстечком линуло завзяте бемкання дзвонiв. З церкви, хрестячись, один по одному виходили мiщани та козаки. Захищаючи долонями свiчки, розходилися по вузьких кривулястих вуличках та завулках. Благополучно принiсши додому вогонь страстей, закiптявлювали на сволоках чорнi хрести, а свiчки, задмухавши, ховали за iконами. Така свiчка вiднинi зватиметься страсною i допомагатиме як од негаданого лиха, так i вiд хвороб, хоча б вiд злої трясучки. Варто лише тричi вимiряти ниткою свiчку, затим нитку спалити, а золу з святою водою в четвер натщесерце випити, i трясучку тодi як рукою знiме! При важкiй смертi душа чогось не може з тiла вирватися, конаючому дають потримати в руках страсну свiчку, якщо тяжкi пологи, то засвiчують її перед iконами. А в грозу, аби грiм не спалив хати, свiчку тричi по хатi проносять i ставлять на покутi. Отож нiс до своєї хати страсний вогонь i сотник Хрущ, але думки його невтiшнi блукали далеко-далеко i вiд страсного вогню, i навiть вiд самої Голтви. Не давала покою сотнику нова Ординацiя, котра обкарнала i без того куцохвостi вольностi реєстровськi. "Що ж то воно буде? - зiтхав сотник i скрушно хитав головою. - Ще одна така Ординацiя, i реєстрове козацтво поробиться хлопами в панiв". По мiстах i замках розтикав Потоцький сильнi залоги. I в Голтвi жовнiрський загiн отаборився. Спробуй тепер ляхiв викурити! Хоча й духом падати ще ранувато. Доки шабля в руках - доти й козакуй! Полетiли по веснi чутки, що Яцько Остряниця продовжує справу Павлюка. А невдовзi й достовiрнi вiстi надiйшли: вийшовши з Сiчi, гетьман дав бiй Потоцькому пiд Срiбним, потiм захопив Кременчук, Хорол та Омельник. I кажуть, що зараз вiн зовсiм недалеко вiд Голтви рухається. До Остряницi з усiх усюд люд збiгається. I сотник Хрущ нi-нi, та й думає: а чи не вдарити по ляхах самому та вийти навстрiч Остряницi? Вiд такої думки сотник аж розхвилювався. Чого сидiти склавши руки? Кульбачити коней - i в похiд! Як завжди, коли збуджувався, страх як курити захотiлося! Сотник аж губами заплямкав. Та доки люльку приготуєш та вогню викрешеш, вiтер ще й страсну свiчку погасить. А тодi не обберешся лиха! Рiдна жiночка по саме горло нагодує духопелками. Не те що на ляхiв напасти, дихнути всмак не дає! А вже як накрутить на руку оселедця та заходиться макогоном перiщити, то хоч-не-хоч, а затанцюєш! Отож надiлив Господь такою жiночкою! Полк ляхiв не такий страшний, як Параска Хрущиха. Хоробрий сотник Хрущ, не грiх i похвалитися, по татарських голомозих головах хiба ж так його шабля гуляла, не один наскок на кримськi улуси робив, а ось з власною жiночкою не зладить. Тiльки гляне панi сотникова, в боки вiзьметься, гримне, то в пана сотника й шабля з рук випорскує. Тьху, та й годi! Нi за якi дукати, нi за якi битi таляри чи злотi не згодиться пан сотник вийти на прю з панi сотниковою. Хай їм грець, i дукатам, i талярам, i злотим, не чiпай жiнки - менше грiха! От i зараз, велiла йому принести з церкви страсного вогню, i несе Хрущ, бо що вдiєш? А тут ще й шаблюка раз по раз мiж ногами плутається, сотник спотикається, сердито бурчить: - Ну дивись ти!.. Чи ж не причеплива! Не iнакше як Параску зачула, от i лiзе пiд ноги, наче лякливе щеня!.. Подумав сотник, i раптом наче гармата на вулицi бабахнула: - То ти ото так, дорогий чоловiченьку, щоб тобi коти оселедця засмоктали, страсний вогонь затуляєш?!. Хiба ж тобi повилазило, дорогенький, що свiчка вже й погасла? Крикнула Параска, а свiчка тiльки пурх з рук!.. Пан сотник так i отетерiв посеред вулицi: недарма ж таки шабля плуталася мiж ногами, чула бiду, ой, чула, кривобока!.. I як же вiн не вберiг страсний вогонь, най би вiн горiв i не переставав! Наче з-пiд землi, виросла перед ним Параска, висока, дебела, вдвiчi вища i бiльша за маленького кругленького сотника i, взявшись одною рукою в могутнiй крутий бiк, другою помахувала перед спантеличеним носом пана сотника. В тiй руцi був замашний макогiн. - Понюхай, чим ця штука пахне? Пан сотник носа вiдвернув: спасибi, нанюхався! - Чого це ти як в рот води набрав, чоловiченьку, най би в тебе привселюдно очкур у шароварах трiснув?! - проспiвала Параска таким голосом, що не вiщував нiчого доброго. - Чи не я тебе посилала по страсний вогонь, а ти що це, любий, несеш менi з церкви? Погаслу свiчку, най би тобi чорти вуса вискубли! А чим же я хреста на сволоцi закiптявлюватиму? Не встиг пан сотник i очима клiпнути, як панi сотникова - хвать його за оселедця, намотала чуприну на руку та макогоном межи плечi! - Щоб знав, як берегти страсний вогонь!.. - Панi Хрущихо... панi Хрущихо... - отямившись, заволав пан сотник, марно намагаючись вивiльнити свого нещасного оселедця. - Схаменiться, Парасочко, ми ж бо на вулицi! Люди на нас дивляться... - Йому людей соромно! - закричала на всю вулицю Хрущиха. - Подивiться на нього, людоньки, йому соромно, що рiдна жiнка макогоном його уму-розуму навчає! Та хай усi видять, як я за тебе, телепню гороховий, пiклуюся та розум тобi макогоном доточую. Ось тобi страсний четвер!.. Ось тобi страсна п'ятниця! Ось тобi... Хто зна, чим би закiнчилося це навчання (панi сотникова добралась ще тiльки до страсної недiлi), як на вулицi невiдь-звiдки взявся молодий чорнявий парубiйко i вражено протяг: - Хi-хi-хi! Тiтко! Та у вас спина iззадi!.. - Хi-хi-хi! - й собi затягла Хрущиха. - Як же це я?.. - I, вiдпустивши оселедця, переполошено лапнула себе поза спиною. - Що там ще за трясця? - Та спина, кажу, у вас iззадi! - посмiхався чорнявий парубок. - Без тебе знаю, що спина у мене позаду! - вiдказала Хрущиха i тiльки тут збагнула, що парубiйко бере її на глузи. - Ах ти ж, босото!.. Тим часом бравий сотник, як i подобає справжньому вояцi, встиг скористатися з непередбаченої ситуацiї, крикнув своєму визволителю: "Рятуйся як можеш!" - кинувся навтьоки. Парубок чкурнув за ним, i обоє вони, вскочивши у завулок, присiли пiд плотом, аби перечекати грозу. - Ну, спасибi, виручив! - сотник поплескав парубка по плечу. - Бо клята жiнка зовсiм би оселедця вирвала. Вона в мене така, що й чорту роги вправить. Вийшли на вулицю, сотник поправив шапку, шаблю при боцi i прибрав войовничу позу. - А чи не податися нам у шинок до Лейби i прилити зустрiч? - Радий, та часу катма, - парубок облизав губи. - Нагальне дiло маю, до дядька спiшу. - Ти нiби не тутешнiй, - сказав сотник. - Хто твiй дядько? - Сотник Хрущ. Мо', чули про такого? - Чув, чув, аякже... - сотник пiдозрiло оглядав парубка. - Навiть знаю, що сотник Хрущ - це я. - Тю! Пощастило! А я Онисько Завiрюха. - А-а, це той самий Онисько? - протяг Хрущ. - Той самий, - радо закивав парубiйко. - Не чув такого! Звiдкiля ти? - А звiдти, - тицьнув парубiйко в бiк Псла. - Вiд Остряницi. - Вiд самого Остряницi? - Вiд самого, пане сотнику. - Парубiйко, озирнувшись, квапно зашепотiв: - Джура я в нього. Пан гетьман з вiйськом стоїть за Пслом. - А казали, Остряниця у Кременчуцi? - Змушенi були вiдiйти до Голтви. Пан гетьман мене послав наперед. Прошмигни, каже, в Голтву до вiрного сотника Хруща. I коли вiн ще не ополячився, то хай сеї ночi, як проспiвають третi пiвнi, вiдчинить браму. Сотник Хрущ пiдкрутив вуса. - Передай гетьману, що сотник Хрущ, як iстинно вкраїнський козак, зустрiне його в Голтвi. Хай пiдходить опiвночi до мiста, i ми покажемо ляхам страсний четвер!.. Вже другi пiвнi проспiвали, як Ничипiр Хрущ, урвавши своє старанне хропiння, котрим вiн удавав, що мiцно спить, i звiвши голову над подушкою, сторожко прислухався. Параска мирно сопiла собi пiд ковдрою... "Спить, окаянна! - радо подумав Хрущ i перехрестив її для певностi. - Спи, голубко, спи... А менi пора, бо сотня чекає..." Тамуючи подих, сотник обережно вислизнув з-пiд теплої ковдри, нашвидкуруч зодягнувся i тiльки-но хотiв було чiпляти до пояса шаблю, як зненацька важка i тверда рука, мов камiнь, лягла йому на плече. Сотник так i закляк на мiсцi. - Куди це ти збираєшся, пане сотнику? - нiжно проспiвала Параска, i в сотника мороз по спинi пройшов. - Я? - здивувався сотник. - Ти, сотнику, - пiдтвердила Хрущиха. - Куди це ти серед ночi рихтуєшся?.. - Я... е-е... по потребi... до вiтру... - А шаблюку для чого чiпляєш? - Е-е... Парасочко, на дворi темно, хоч в око стрель... - забелькотiв Хрущ. - Та й пiвнiч глупа... Ще й чорти навкулачки не билися... То я... е-е... на всяк випадок... - Не белькочи, як той гиндик! - Параска а довгiй полотнянiй сорочцi посунула на нього, навпомацки безпомилково вхопила чоловiка за оселедець. - То куди це ти дженджуришся? Пан сотник скис. От i спробуй з такою жiночкою вигнати жовнiрiв iз Голтви! А чи ж не вiн домовлявся з своєю сотнею, що вони зберуться опiвночi на березi Голтви, знiмуть варту i... - Ти менi не зiтхай, а кажи, до якої молодицi клинцi пiдбиваєш? У яку гречку надумав серед ночi стрибати? Гляди, чоловiченьку, до часу глечик воду носить! - Та зовсiм не до молодицi, Парасочко! - трохи повеселiв сотник. - В моєму вiцi та в гречку стрибати? Гай-гай, не узяв його кат, все вже минулося. Схаменися, який я джигун! Та й на бiса менi молодиця, коли я вiд рiдної жiночки свiту бiлого не бачу! - Нiби правда, - роздумливо мовила Параска, але оселедця з рук не випускала. - Викладай, як панотцю на сповiдi, куди замандюрився? I сотник змушений був викласти все, як на сповiдi. - То ви хочете Остряницi пособити? - Параска нарештi вiдпустила оселедця. - Зроду-вiку не думала, що мiй чоловiк ще на щось придатний! - Парасочко-о-о! - в розпачi затяг сотник. - Ти нам повстання зiрвеш! Без обинякiв тобi скажу! - Не репетуй, бо всю Голтву згвалтуєш! - шикнула Параска - Ти чому менi зразу не сказав, що так i так, хочемо клятим ляхам вправити роги? А хотiв тихцем з-пiд ковдри? Не на ту напав! Де моя запаска? Подай хутчiше! По якiйсь хвилi Параска вже стояла вдягнена. - Ти чого як стовп стовбичиш? Нiкуди я тебе самого не пущу! Удвох пiдемо ляхам боки латати. Де моя зброя? Ти думаєш, я остання спиця в колесi? Нехай наших знають! Зброю! Сотник швиденько подав Парасцi замашний макогiн, розчулено шморгнув носом i поспитав: - Хiба ти, Парасочко, мене ще кохаєш? - Кохаю! - вигукнула Параска. - Та менi, може, свiт бiлий без тебе не милий! Та чого ти стовбичиш, окаянний? Сотня жде, а вiн витрiшки продає! Ходiмо ляхам страсний четвер показувати? - Так, так, Парасочко! - радо вигукнув Хрущ. - Ми їм покажемо нову Ординацiю! Ходiмо, Парасочко, ходiмо ляхам роги вправляти! Живого мiсця вони не знайдуть на собi! Остряниця зупинився в лiсi бiля Псла. Навiть тимчасовий табiр завбачно велiв окопати шанцями, обгородити возами й виставити посилену охорону. Така осторога була не зайвою: вiд самого Кременчука слiдом iшов полковник Станiслав Потоцький з вiйськом, що набагато переважало повстанське. До всього ж вiн мав сильну артилерiю, а це також доводилося враховувати. Козаки окопувалися, а гетьман, гукнувши джуру - меткого запорожця, парубчака Ониська Завiрюху, - пiшов з ним понад Пслом. - Бачиш он ту дорогу? - показав рукою на другий берег. - Бачу, пане гетьмане, i готовий ноги на плечi та бiгом! Я прудконогий, як заєць. Вуха прищулю - й гайда! - Тодi мотайся, хлопче, в Голтву до сотника Ничипора Хруща. Та гляди, не виклич пiдозри, бо в Голтвi лядська залога. Тримайся, наче ти з ближнього села до дядька в гостi простуєш. Скажи сотнику Хрущу, хай поменше воює з своєю жiнкою, а вiдчинить вночi нам браму. Не забудь, третi пiвнi проспiвають - ми бiля Голтви! Джура тiльки холошами полопотiв! Остряниця оглянув табiр i лишився задоволеним: козаки добре окопалися. День згасав у болотистому мочаруватому лiсi над Пслом. I ледве сонце сiло, як здiйнялося справжнє комарине побоїще. Козаки без угаву вiдмахувались вiд кусючої орди, але палити багаття Остряниця не велiв. Потоцький нишпорив неподалiк, то лiпше до пори до часу себе не виказувати. Та гiрше, нiж комарi, допiкали Остряницю власнi думки. Чи вдасться йому те, що не вдалося Сулимi й Павлюку? Вони зложили голови, але повстання, пiдняте ними, розгоряється з новою силою. Вже другий рiк минає, як ллється кров, а воля як була далеко, так i лишилася. Козаки забагли, щоб вiн очолив рух по веснi 1638 року. Вiн очолив i вийшов в Україну... Чи ж вистачить у повстанцiв сил цього разу? Шiсть тисяч козакiв та селян зiбралося по веснi на Сiчi i вручили йому свої долi. I мрiї, i палкi прагнення. Веди нас, гетьмане! Вiн повiв повсталий люд. Згадується, як то було... Над Днiпром линув такий згук, наче над водою раз по раз били гармати. Лунко репалась, трiщала крига, клекотiла шуга... Днiпро скидав крижанi кайдани, розковував свою волю. Ламаючи кригу, несучи шугу, ринула рiкою велика вода, затопляючи низини й острови. Остряниця стояв на крутому березi Днiпра й дивився на льодохiд. Велетенськi крижини наповзали одна на одну, з гуркотом стискалися, розсипалися й крутилися в скаженiй круговертi. "Ось так i сила людська, - думав Остряниця. - Скiльки не заковуй її в кайдани, скiльки не гнiти, а надiйде час, пробудиться зi сну жага волi, в друзки рознесе кайдани i розiллється великою водою по всьому краї". Над Днiпром дув вологий вiтер, гостро й гiрко пахло вiльхою, молодою лозою, вербовими бростями. Того дня повстале товариство вибрало старшину Якова Остряницю своїм гетьманом... Вiн прислухався до трiскоту крижин, а у вухах все ще лунав набат на сiчовому майданi... Били довбишi в литаври, скликуючи товариство на раду, гудiв весняний вiтер над матiр'ю Сiччю, коли над майданом злетiло одне слово: "Остряниця!" Курли-курли... Остряниця задумливо звiв голову: журавлi у високостi. Але ж якi раннi! Крига з Днiпра, снiг iз землi, а вони вже курличуть. То, напевне, весна буде швидкою... Пiдiйшов Гуня, мовчки дивилися на журавлiв. Трiщала крига на Днiпрi, курликали журавлi, ще гiркiше запахло вiльхою, молодим полином... - А Павлюк не повернувся з вирiю, - зiтхнув Гуня. - I батько Сулима... I багато - багато нашого славного товариства не повернулося з вирiю. Пiд одними Кумейками, як скло, шiсть тисяч товариства лягло! - Ось i наша черга настала, брате, - обняв його Остряниця. - Полетимо, а чи повернемося? Iнодi мене сумнiв гризе. Чи вийде що з цього? Чи не задарма гинемо? - Коли на вiвтар волi кров пролита, то не марно! Не ми, так iншi кайдани розiб'ють! - Будемо вилiтати, Дмитре! - Пора вже! - подав голос Скидан. - 3 великою водою i ринемо в Україну. - Гiнцiв уже розiслано? - запитав Остряниця. - Як журавлi, розлетiлися, - озвався Биховець. - Навiть на Волинь, Подолiю та Покуття посланi. Люд готується i чекає тебе, гетьмане. - Гляньте, пани отамани! - раптом вигукнув Гуня, показуючи рукою на Днiпро. - Довговухе товариство в Крим по сiль попливло! Отамани оглянулися. Неподалiк вiд берега пливла крижина, а на нiй сидiло троє чи п'ятеро зайцiв, злякано прищуливши вуха. Крижину несло у водяну круговерть... - Загинуть сiрi нi за цапову душу! - Остряниця збiг з кручi i подався понад берегом, випереджаючи крижину. Зайцi, вiдчувши рятунок, з надiєю звели голови. Та ось гетьман розiгнався, стрибнув на першу крижину i, щоб не впасти, присiв. Крижина стала сторч, сяйнувши проти сонця ребром, але гетьман встиг перестрибнути на другу, та з трiском розкололася, i вiн опинився на третiй. Так, перестрибуючи з крижини на крижину, Остряниця нарештi дiстався до зайцiв. - Перепудились, сiрi? - весело поспитав, запихаючи зайцiв собi за пазуху, двох пiдхопив пiд руки i пострибав з крижини на крижину, аж доки й не опинився на сухому. Посмiхаючись у вуса, повитягав iз пазухи зайцiв, але довговухi ще не дiйшли тями. Злякано тислися до землi, i вона пiд ними, певно, хиталася... - Гайда, хлопцi, гайда! - погладив їх гетьман. - Та вдруге обачнiшими будьте! Зайцi, отямившись, тiльки й мигнули бiлими кiнчиками куцих хвостiв. Отамани весело засмiялися. - Так про що ж ми рiч вели? - пiдiйшов гетьман до отаманiв. - Про похiд? Ляхи навряд чи нас так рано чекають, треба поспiшати. Вирушаємо завтра. Як i мiзкували: я пiду з частиною вiйська сухим шляхом по Лiвобережжю в напрямку Кременчука, а тодi на Хорол. Дмитро Гуня пiднiметься з човнярами по Днiпру i захопить вище Кременчука переправи, щоб вiдрiзати ляхiв вiд Правобережжя. А правим берегом пiде Скидан в напрямку Чигирина. Що маємо робити? Винищувати коронне вiйсько на Лiвобережжi, а тодi - на Поднiпров'я. В похiд, братове! ...Остряниця - походив берегом Псла i повернувся до табору. - Ще не прибiгав Онисько? - Нi, пане гетьмане! - Козаки махали гiлками, вiдганяючи комарiв. - Кусають, хай їм грець! - Та в'їдливе ж створiння! - буркнув худий жовтий селянин у драному солом'яному брилi. - Нi куля їх не бере, нi вилами не проштрикнеш капосну душу! - Але один засiб є, - озвався Остряниця, смокчучи люльку. - Треба переловити всiх комарiв, повiдривати їм носи i вiдпустити їх з миром... - Для чого? - здивувався дядько в брилi. - А хай собi лiтають, - незворушливо мружився гетьман, вiдливаючи кулю. - Безносi комарi вже не зможуть жалити i зробляться все одно що тi метелики. Так менi ще колись покiйний дiд раяв. Козаки i селяни зареготали, смiх покотився табором, i комарi наче стали не так вже допiкати. Люди привiтнiшали, хтось уже заходився колiнця викидати, смiх зринав там i тут... Остряниця вкотре обходить табiр i, зайвий раз впевнившись, що все гаразд, спирається на полудрабок воза й пантрує очима дорогу, яка веде в Голтву... На нiй нi душi... А спогади знову течуть i течуть... Двадцять п'ятого березня передовi загони Остряницi пiдходили до Зозулинець - першого села по путi в Україну. Широко розлилися веснянi води, здається, увесь бiлий свiт пливе за водою. Остряниця спокiйний. Потоцький навряд чи жде зараз гостей iз Сiчi. Тим гiрше для нього. Увiрвуться вони в Кременчук, як снiг на голову!.. Зозулинцi туляться по схилах балки, дощi та вiхоли обшмарували хати, жовтою глиною свiтять, якi в низинi, то й водою пiдпливли. Бам-бам-бам!.. В селi дзвiн не вгаває, не набудеться. Навстрiч люд вибiг. Попереду пiп у довгiй чорнiй рясi. - Чи не Остряниця вас веде, воїнство запорозьке? - Остряниця, панотче! - Благослови, Боже, святе i праведне товариство! - панотець хреста над головою здiймає. - 3 весною будьте здоровi, лицарi нашi! З Благовiщенням! Сьогоднi день архангела Благовiсника. Все, що зачинається цього дня, благовiсним стає. - Перша ластiвка сьогоднi з вирiю вилiтає, - додає з гурту бiлий як молоко дiд з жовтим кружальцем навколо рота, що полишив тютюн. - Ласкаво просимо, товариство, до нас. Подався б i я з вами, та воно вже не до Петра менi, а до Рiздва. Як люди кажуть, не на ярмарок, а з ярмарку пора їхати. - Ще повоюємо, дiду! - гудуть козаки. - Вiдвоював я своє, - журиться дiд. - Не в гору моє життя, а з гори котиться. Та й сам я мохом уже порiс. Землею пахну... Сiльськi дядьки, погомонiвши мiж собою, розбiгаються по хатах i невдовзi повертаються з вилами i косами, а дехто з шаблями та мушкетами. За ними з плачем бiжать жiнки. - Приймай, пане гетьмане, до праведного гурту! Та пошвидше, доки нас жiнки не позавертали. Пiдемо з весняною водою волю здобувати. Хоч не собi, то дiтям нашим! - На Кременчук, братове!.. "На Кременчук... На Кременчук..." - шепоче Остряниця. Вiн узяв тодi Кременчук з ходу, до ноги винишивши жовнiрську залогу. За Кременчуком - Хорол та Омельник. Поляки й опам'ятатися не встигли, як повстанцi захоплювали мiсто за мiстом. Поповнивши свої запаси зброєю, порохом та провiантом, Остряниця не затримався нi в Кременчуцi, нi в Хоролi. Навстрiч йому з великими вiйськами уже поспiшав Потоцький. Гетьман збирався поки що маневрувати i тим часом вибрати зручне мiсце для бою. Перше: в нього ще малувато було сил; друге: нiякого озброєння в селян, крiм кiс та вил. Повторяється те, що було в Павлюка. А з вилами проти гармат Потоцького не пiдеш. П'ятнадцять тисяч ляхiв проти трьох тисяч в Остряницi - не вельми втiшно. Тому гетьман i надумав вiдiйти до Голтви, добре закрiпившись там, дати бiй переважаючим силам Потоцького. Затим i Дмитро Гуня з своїм загоном пiдоспiє. - Пане гетьмане! - почувся голос. - Онисько Завiрюха повернувся. А очима сяє, як злотом! - А чого ж менi сумувати? - смiється джура. - Час такий, що не до журби. Сотника Хруща знайшов, пане гетьмане! Його саме жiнка посеред вулицi чубила. - Тодi то i є сотник Хрущ, - посмiхнувся Остряниця. - А тепер викладай, що там у Голтвi! Роздiл третiй ...Третi пiвнi проспiвали. Голтва стояла на високому лiвому березi однойменної рiчечки при впадiннi її в Псьол. Мiсто сполучалося з багнистим рiдколiссям правого берега Псла довгим вузьким мостом. Сюди Остряниця i вивiв передовi загони. Козаки, тримаючи коней за вуздечки, напружено вдивлялися в густу темряву. Мiсто як вимерло... Вiдспiвали третi пiвнi... Тихо... - Озвись, ОниськуI - шепнув Остряниця. Онисько приклав долонi до рота: - Пугу! Пугу! - Пугу! Пугу! - почулося по той бiк мосту. - Козак з Лугу! - вигукнув гетьман. - По конях, хлопцi! Козаки миттю вихопилися в сiдла. - Рушай, товариство! - наказав Остряниця i першим вилетiв на мiст. Заторохтiв, заходив ходором мiст пiд копитами. Проскочили мiст i помчали темними вузькими вуличками. Там i тут у вiконцях принишклих хатин блискали i злякано гасли вогники... Ось i замок. Брама вiдчинена. Остряниця влетiв у замкове подвiр'я, за ним козаки, й ураз стало тiсно в дворi... - Пане гетьмане?! - почувся в темрявi голос. - Сотник Хрущ вiтає тебе в замку Голтви! - Де жовнiри? - запитав Остряниця. - А ми їх заперли та в облозi тримаємо, - мовив Хрущ. - Пора вже випускати. Спалахнула стрiлянина... Жовнiри вибiгали в двiр, на ходу стрiляючи, i часто навмання, падали пiд ударами козацьких шабель. А мiсто, наповнене повстанцями, вирувало. Лементували люди, iржали конi, грiмкотiла стрiлянина. Жовнiри ще деякий час вiдстрiлювалися, та замок уже був у руках козакiв, i залога почала здаватися. Жовнiри вибiгали з хат, кидали рушницi й кричали: - Проше пана, не стрiляй! - Що з полоненими чинити? - питався десь у темрявi Хрущ. - Пускай їх на небо! - залунали голоси.