- Нащо їх на небо? Туди, де козам роги вправляють! - Стiйте! - вигукнув Остряниця. - Тим, хто здається, я зберiгаю життя! - А вони б нам не зберегли! - закричали обуренi козаки. - Як звiрi б накинулись!.. - Але ми не звiрi!.. Та ось з темряви виринув захеканий низькорослий товстун. - Сотник Хрущ! Радий старатися, пане гетьмане! - заторохтiв товстун. - Мiсто наше! Таким лицарям, як ми з вами, пане гетьмане, тут бiльше вже немає чого робити! - А де той базiкало?! - пролунало сердите, i з темряви вигулькнула висока й дебела молодиця з дрючком в руках. Вздрiвши її, сотник Хрущ шмигнув за спину Остряницi. - Ану виходь лишень, вояко, сюди! - гримнула Хрущиха, i сотник, пом'явшись, покiрно вийшов. - Проси пана гетьмана до нас на гостину. - А чого ж... - Хрущ так i випростався. - Як господар запрошую... - Збрехав, аж пальцi знати! - вигукнула Хрущиха. - Та з яких це ти пiр господарем зробився? Ану кажи менi негайно: моя дружина i я також запрошуємо вас, пане гетьмане, на гостину. Остряниця посмiхався, спостерiгаючи за розгубленим сотником. - Не гарячися, не гарячися, Парасочко, i з себе не виходь, - бурмотiв сотник i повернувся до Остряницi: - Пане гетьмане... Я... тобто моя дружина i я запрошуємо вас на гостину. Бо воно вже й пора снiдати!.. Вранцi гетьман оглянув Голтву. Мiсто було обгороджене частоколом. Понад Пслом кишать комашнею мочаристi драговини. Це добре. Сюди ляхи не поткнуться. Вузький мiст, що сполучає замок з правим берегом, зручно тримати пiд прицiлом. - Еге, та тут оборонятися можна скiльки захочеш! - торохтiв сотник Хрущ. - А ще коли о-он на тiй могилi поставити армати, то й зовсiм буде як у Бога за пазухою! Ще й ляхам можна шпильки пiд нiгтi заганяти. Оглянувши мiсцевiсть, Остряниця заходився вкрiплювати мiсто. Вiдкритий бiк пiвкола - вiд одного берега до другого - велiв загородити земляним валом i поставити палiсад, а могилу, про яку згадував Хрущ, перетворити на редут. Того ж дня повстанцi почали нагортати вал вiд одного берега до другого, рили шанцi, на могилi встановлювали гармати. Десь по обiдi гетьман обходив з сотником Хрущем лiнiю оборони, як почувся жiночий лемент. З бiчної вулички вирнув гурт жiнок. Попереду, розмахуючи руками, широко ступала висока i дебела Хрущиха. - Не iнакше як мене годувати бебехами йде! - зблiд сотник Хрущ i почав заходити за спину Остряницi. - Ще й жiнок собi на пiдмогу взяла, тепер начувайся! Боки хiба ж так полатає, ще й буханцями нагодує! Будьте свiдком, пане гетьмане, мокрого мiсця з мене не зостанеться. От надiлив Господь жiночкою! Полатає ребра нi за пухлу душу! - А для чого ж ти її брав? - посмiхнувся Остряниця. - Я? Брав?! - здивувався Хрущ. - А хай лiпше її дiдько бере, то, може, швидше йому роги скрутить. Вона мене сама взяла i сама на собi оженила. Як курча в сiльце, заманила. Спiймала колись за оселедця i гримає: хочу я, щоб ти, сотнику, по добрiй волi на менi оженився! - I що ти їй сказав, сотнику? - Що я їй сказав, коли вона така, що й кiшцi хвоста зав'яже. Мусив iти в церкву. Так за оселедця i повела мене... Але я йшов по своїй волi, бо Парасочка менi подобалась. Гарна вона, скажу вам, хоч i мухи в неї в носi грають! Гурт жiнок порiвнявся з валом, i Хрущиха скомандувала: - Стiй, жiноцтво! - Повернувшись до гетьмана, голосно проказала: - Пане гетьмане! Нате i мiй глек на капусту! Я i моя пiвсотня жiнок виявили бажання разом з усiма нагортати вал. Де нам ставати? Ми хвоста ляхам вкрутимо! - Нашого полку прибуло! - весело сказав гетьман. - Ставайте он з того краю та вкручуйте ляхам хвоста! - Пiвсотня-а! - затягла Хрущиха. - За мною! Козак чортовi не брат, а козачка не сестра! - Еге! - вихопився з-за гетьманської спини сотник Хрущ. - Бачили, пане гетьмане, яка в мене жiночка? Чисте золото червоне! Свiт обiйдеш, а кращої не знайдеш. Вона не тiльки пiвсотню, а й полк збере. Бойова жiночка! Козир-баба! Не в кожного така трапляється! - сотник гордовито пiдкрутив вуса. - Справдi варта золота твоя Параска, - пiдтакнув гетьман. - I я так думаю! - вигукнув Хрущ. А вiд валу так i стрельнуло: - Що ти там мудруєш, чоловiченьку, не порадившись зi мною? - Я... е-е... кажу, що ти в мене найкраща! - А-а, це нiчого, - озвалася Хрущиха. - Думай так i далi. Повернувшись вiд валу, Остряниця посадив двох писарiв i, ходячи та смокчучи люльку, диктував унiверсал: "Якiв Остряниця, гетьман з вiйськом Запорозьким, зо всiм товариством. Панам полковникам, отаманам, сотникам i всьому товариству, поспiльству i всiй братiї нашiй, Лiвобережнiй i Правобережнiй Українi бажаємо вiд Бога доброго здоровля. Милостиво оголошуємо всьому товариству, що я, вибраний вiйськом на гетьмана, прийшов i зайняв Голтву, аби продовжити справу гетьмана Павлюка, котрого вороги нашi стратили у Варшавi, де вже страчували не одного нашого лицаря. Прохаємо i наказуємо iменем вiйська нашого, щоб тi, хто називає себе товаришами нашими, споряджалися кiнно i пiшо i сходилися оружно в Голтву, як чинили нашi предки з наказу старших, щоб хоробро дати вiдсiч ворогам нашим. Нападайте на фiльварки, палiть їх, виганяйте урядовцiв i лядських старост з мiст i фортець. Всiх, кому дорога честь i воля наша, хто хоче своєю ясною зброєю послужити Українi i здобути їй волю, прохаємо i наказуємо йти нам на помiч. Пiсля цього вручаємо вас Господу Богу. Дан в Голтвi дня 27 квiтня 1638 року". Роздiл четвертий Першого травня до Голтви пiдiйшов iз вiйськами Станiслав Потоцький. Оглянувши з високого горба навколишню мiсцевiсть, полковник побачив, що Голтва добре вкрiплена, i так просто, з ходу її не вiзьмеш. Мiсто, обнесене частоколом, стояло на крутому березi Голтви при впадiннi її в Псьол, а вузький кут мiж Голтвою i Пслом козаки перегородили високим валом, що впирався в береги обох рiчок. Шлях у мiсто був мiцно запертий, вал густо наїжачився самопалами й мушкетами, а за валом на високiй могилi редут. Повстанцi залягли за валом i в шанцях, перегукуються мiж собою. Веселе пожвавлення, що панувало на валу, певно, розiзлило жовнiрiв, i вони зробили залп, що не завдав нiякої шкоди повстанцям. - Еге-ей! - обiзвалися козаки з високого редута. - Обережнiше! Куди ви стрiляєте, тут же люди сидять! Регiт покотився валом, рясний та гучний, виводячи з себе жовнiрських вояк. Козаки глузували, почувалися добре. "А цей Остряниця собi на умi, - подумав Потоцький - Пальця йому в рот не клади. Тямущий i, певно, хитрий, коли зумiв так добре використати мiсцевiсть. Спробуй сунутися в кут мiж двома рiчками. Вiйсько ляпне, а бунтарiв i не вгризеш!" Полковник сердито спльовує. Виявляється, Остряниця - це серйозно i надовго. А вiн сподiвався на легкий бiй... Ну i пiдiклав же йому рiдний брат свиню! Сам, не впоравшись з повстанням, утiк у Варшаву й вiдсиджується в столицi, а ти вгамовуй хлопiв, як хочеш! - Обозний! - сердито вигукує полковник. - Слухаю, проше пана! - пiдскакав обозний Кохань. - Вiйську стати табором, - не дивлячись на обозного, мовить полковник. - Всiм рити шанцi, нагортати вал! - Слухаю, вашмосць! Коли ваша ласка... де ставати табором? - Перед козаками! - верескнув полковник. - Навпроти їхнього валу свiй вал нагортайте вiд берега й до берега! - Слухаю, вашмосць! - Пан полковник гадає надовго тут отаборюватися? - запитав, пiд'їжджаючи, поручник князь Iєремiй Длотовський. - Чи не забагато честi для хлопiв? - Пан поручник хотiв, аби козаки з-за валу перемолотили моє вiйсько? - ущипливо запитав Потоцький. - Також забагато честi для хлопiв! - На вал, проше пана, немає рацiї кидатись, можна в обхiд, - сказав Длотовський i тицьнув рукою в бiк Псла. - Переправившись он там на правий берег, штурмовi загони вийдуть до того довгого i вузького мосту i вже по ньому увiрвуться у замок. I тодi козаки за валом опиняться в пастцi. Тодi вже ми їх запряжемо в кормигу, пся крев! - Гм... Це вже краще! - Потоцький уважно розглядав правий берег Псла. - Справдi, тим краєм можна пройти до мосту. Але ризик великий. А що, коли бiля мосту засада? Жовнiри до одного ляпнуть. - I жовнiрiв не треба посилати, - нiби вгадавши думки полковника, озвався князь. - Хай реєстровцi Караїмовича викурюють своїх з мiста. А на помiч їм дати два полки iноземної пiхоти. Караїмович стояв на березi Псла i квапив козакiв, котрi шукали брiд та обтикували його тичками. - Швидше повертайтеся, тюхтiї! Пан полковник велiв якнайшвидше вийти на той берег! Лiвiше, лiвiше берiть, де пiщана коса! Зрештою брiд вибрали. Караїмович оглянувся: три тисячi реєстровцiв скупчилися в низинi бiля Псла, за ними розташувалися два полки iноземної пiхоти. Все в нутрi Караiмовича клекотiло, але вигляду не подавав, лише подумки кляв Потоцького. Чортiв лях! Не захотiв ризикувати жовнiрами, посадив їх за вал, а пiд кулi посилає реєстровцiв та iноземну пiхоту! Чужими руками хоче жар загрiбати. Крути не верти, а Караїмовичу доведеться пiдставляти голову пiд обух. Опинишся на тому мосту пiд кулями - вiрна смерть! Та що вдiєш, на чийому возi їдеш, того й пiснi спiвай! - Переправляйтесь! - махнув вiн рукою i сам почав спускатися з горба. - Будемо з чернi вiрьовки сукати! Реєстровцi безладним натовпом посунули до води, за ними неохоче заворушилися iноземнi пiхотинцi. Був травень, i над рiчкою тьохкали солов'ї. "А бiс вас бери! - лаявся Караїмович. - Спробували б ви по тому мосту побiгти, побачив би, як ви тодi затьохкали б!" Зрештою перебралися на правий берег. Вузька дорога до мосту була з одного боку затиснена рiчкою, з другого - болотяним рiдколiссям. Караїмович пiдозрiло позирнув на болото. Гибле мiсце. Коли б не вскочити у пастку, бо потiм з мочарiв i не виберешся. Драговина на драговинi, най її дiдько бере! Все ж бадьоро вигукнув: - Пiдтягнiться!.. Трьома рядами - вперед!.. Ми таки вправимо голотi роги! Хай не чекають вiд нас пощади вороги Корони! - Зацiпило б тому горлодеровi! - зненацька почувся голос. - Хто?! - люто крикнув Караїмович, - Це ти пащекуєш, Бараболя? - Ну я... - похмуро озвався козак. - Чи не можна правди казати? - Забудь, що в тебе язик у ротi! Я опiсля бою з тобою побалакаю! А ви чого роти пороззявляли? Сказано - вперед! - Побалакаєш, якщо вцiлiєш! - буркнув козак. - Ляпнемо тут нi за цапову душу! Полатають нам ребра! Дорога спускається у вибалок, потiм круто йде вгору, повертає праворуч... Ось уже й мiст, рукою подати. Навколо нi душi. Тихо. Хiба що у власному вусi дзвенить. Дивно, думає Караїмович, чому Остряниця не влаштував тут засiдку? Хiба вiн не знає, що цим мостом легко увiрватися в мiсто? Коли прогавив - дорого поплатиться!.. Ось уже й першi обаполи мосту. Караїмович вибiгає на мiст, хреститься. Дасть Бог, все обiйдеться благополучно. Напевне ж Остряниця забув про цей мiст. Шлях у мiсто вiльний! - Вперед, козаки, вперед! - кричить Караїмович. - Куц виграв, куц програв! Мертвого з гробу не вертають. Вперед! Мiст довгий - довгий i вузький... Пропустивши поперед себе першу сотню, Караїмович бiжить з другою. А мiст такий довгий, що нi кiнця йому, нi краю, здається, i не буде. Десь там брама. За нею замок i мiсто. Але який довгий-довгий мiст! I вузький... На тiм боцi вiн ще вужчим видається. Наче докупи стулився. I нi душi бiля мосту i бiля брами. Невже Остряниця прогавив? Розмахуючи шаблею в однiй руцi й пiстолем у другiй, Караїмович щодуху несеться мостом. Реєстровцi та iноземна пiхота геть запрудили мiст. Тупотнява нiг все наростає, скриплять-торохтять пiд ногами обаполи... Мiст потроху починає розгойдуватися i потрiскувати... Чи ж витримає? Караїмович вiдчув за спиною холодок. Не доведи, Господи, провалитися. Внизу вирви i вода, як скажена, клекоче. Ще й камiння виступає з води. Наддає ходу, аби пошвидше пробiгти мiст, i йому здається, що вiн бiжить по лезi козацької шаблi... Досi йому щастило, неймовiрно щастило. Попри все, вiн живий. I схопив чин старшого реєстру. До гетьманської булави рукою подати. А там - маєтки, чини... О, кожному хочеться помазатись паном, та не кожному це вдається... Лише б здолати цей клятий мiст! Чому вiн такий довгий i вузький? Чи буде йому коли кiнець? I що його чекає на тому боцi? Ось уже половина мосту лишилася за спиною... На тiм боцi, як i перше, нi душi... Нi звуку... - Куц виграв, куц програв! - крикнув Караїмович. - Вперед!.. I зненацька залп... Рiзкий, оглушливий, наче хто розпеченим залiзом по блясi сипонув. Засвистiли кулi... Перша лава реєстровцiв упала, як косою скошена... Знову залп! - А-а-а! - закричав хтось на пуп. - Рятуй-уйуйтеся!.. Пропали! А потiм уже важко було розрiзнити окремi залпи, били раз по раз, без угаву, били невидимi стрiльцi iз засiдки, тiльки кулi, як рої ос, на смерть жалили реєстровцiв... Мiст устелявся трупами... Зчинилася панiка. Пострiли злилися в один суцiльний страшний гул. На очах у Караїмовича впала перша сотня, гинула друга, рiдiла третя... Iноземна пiхота лоском лягла. Повiтря так густо насичене кулями, що врятуватися вiд них не було змоги. - А-а-а-а! - По-о-омо-о... Все глухне в тому суцiльному передсмертному крику... Клубок тiл покотився, збив поручнi, й тiла, як камiння, посипалися у воду. Вбравши голову в плечi, Караїмович, як несамовитий, мчав мостом, збиваючи всiх, хто потрапляв на його шляху. Та ось уже й кiнець мосту. Тут кулi не дiстануть. Караїмович витер мокрого лоба, оглянувся... Реєстровцi та iноземнi пiхотинцi все ще сипалися у рiчку, крижнем падали на мосту. А тi, якi повернулися на берег, чимдуж втiкають дорогою. Караїмович подався й собi понад берегом, махнувши рукою на конаюче вiйсько. Що його чекає попереду, навiть гадки не мав. Це вiн втямив лише тодi, як, вибiгши на дорогу, побачив завал з дерев... Дорога була перетята. Справа - крутий берег рiчки, злiва - драговини... Попереду - засада. Вибирай, де лiпша смерть. А смерть всюди одна. I життя одне. I Караїмович зрозумiв, що все. Повстанський загiн, пропустивши їх до мосту, завалив дорогу колодами... Назад шляху вже немає, а попереду на мосту гинуть сотнi... Гримнув залп. - Гей, КараЇмовичу! - крикнули iз засади. - Ой, утремо ж ми тобi ворсу! Тут тобi й вода посвятиться!.. - До судного дня затямиш, як волю душити! I знову нищiвний, прицiльний залп! Реєстровцi та iноземнi пiхотинцi ще не встигли гаразд оговтатися вiд розгрому на мосту, як налетiли на нову засаду... Панiка спалахнула ще з бiльшою силою. Вкриваючи дорогу трупами, всi кинулися лiворуч i потрапили в болото... Ринувся туди й Караїмович, побiг по галявi зеленого моху i провалився. Смердюча багнюка вдарила в нiс... Вiдчув, як його ноги потягло в холодну крижану глибiнь. Хапаючись за кущики, Караїмович сяк-так видряпався з драговини i поповз... Болото сповнювалося зойками i криками... Караїмовичу здалося, що хтось йому цiлиться в спину... Не витримав. Схопився... Грузнучи в болотi, бiг до рятiвних дерев, згарячу не збагнувши, що бiжить на загибель, адже за деревами залягли стрiльцi. I коли куля вдарила його, вiн, падаючи, встиг подумати: "Так ось коли фортуна повернулася до мене боком!.." Роздiл п'ятий В надвечiр'я Остряниця, сотник Хрущ та Биховець пiднялися на замкову вежу. Довго розглядали околишнi видноколи. Теплий травневий вечiр западав над Голтвою. Над Пслом невгамовно тьохкали солов'ї... Мирний, тихий вечiр. Поляки, вiдгородившись валом, притихли, наче їх i не було. - Ач, сидять, як пiсля купелi! - буркнув Хрущ. - Зрозумiли, що не їхня копа молотиться, i зацiпило!.. - Завтра, очевидно, спробують напасти на мiсто, - озвався Остряниця i повернувся до Биховця: - Як ти гадаєш, отамане, чи не вдарити ляхам у спину? - Втремо кабаку! - жваво вiдказав Биховець. - Як оборонятися, то лiпше самим нападати. - Так ось дивись, полковнику, - гетьман показав рукою на пiвнiч. - Бачиш за лядським табором лiс? Збери своїх молодцiв, i, доки нiч, перейдiть мостом Псьол, далi берегом зайдiть ляхам у спину. I замрiть в лiску до ранку. А коли Потоцький кинеться на приступ, полоскочете йому ребра! - Там глибокi яри, - сказав Хрущ. - Якщо дорогу перехопити, лядська кiннота не зможе пiдiйти своїм на помiч. I ляхи з копит зваляться. Бихобець ще раз поглянув на лiсок. - Буде зроблено! Почухаються ляхи, де й не свербить у них! Остряниця потиснув йому руку, i Биховець, притримуючи шаблю, почав спускатися з вежi, аби не гаяти бiльше часу. Деяку хвилю гетьман i Хрущ прислухалися до солов'їв. - Але ж i голосистi! - зiтхнув гетьман. - Послухаєш, наче з рiдним братом душа в душу побалакав. - Моя дорога жiночка дуже в солов'ях кохається, - кахикнув Хрущ. - Чула в неї душа. Хоч i зла, але душевна. По веснi, бувало, як затьохкають соловейки, то серед ночi мене з постелi стягне, у двiр виведе й каже: слухай, телепню, бо раз на свiтi живеш. Бо на тiм свiтi соловейки не тьохкають... Менi спати хочеться, очi, як медом помазанi, злипаються, а Параска своє тороче... А коли сама розiмлiє вiд того спiву, вiд чарiв ночi, то обнiме мене, i я, бувало, почуваю себе молодим парубком на побаченнi. I... не взяв її кат, гарна в мене жiночка! Зненацька з боку Голтви долинув жiночий лемент. - Що там? - запитав Остряниця, прислухаючись. Крик наростав, бiля рiчки галасували жiнки, чулися поодинокi вигуки чоловiкiв. Хрущ якусь хвилю прислухався. - Вчуваю в тому гармидерi голосок моєї дорогої Парасочки. Всюдисуща жiнка. Нiде без неї вода не освятиться. - Пане гетьмане! - на вежу пiднявся джура Онисько. - Там, - показав рукою в бiк рiчки, - вiдьму спiймали... - Яку? - не второпав гетьман. - А бiс її знає! Кажуть, чарiвниця. Жiнки збираються її в Голтвi топити. Руки та ноги їй в'яжуть, буцiмто вона не в той бiк чарувала. Ляхам хотiла допомогти, чи що. - Мало менi клопоту, ще й з чарiвницями морочитися! - буркнув Остряниця i, швидко спустившись, подався попiд брамою до берега. Джура та сотник ледве встигали за ним. - Не iнакше як моя жiночка затiяла той шарварок, - бубонiв сотник. - Ото вона кричить: "Топiть!.." Ач, як на живiт, горлопанить!.. Бiля рiчки залементували ще дужче. Остряниця прискорив крок i побачив гурт жiнок бiля верб. Обабiч товпилися мiстечковi дядьки з дрюками в руках. - Розступiться! - сотник Хрущ врiзався в гурт жiнок. - Дайте гетьману дорогу! - А ти ж чого це сюди свого носа кирпатого сунеш? - накинулась на сотника Хрущиха. - Ану - тпрусь! - Облиш, Параско! - Остряниця вiдсторонив Хрущиху i побачив дiвчину в однiй сорочцi. Вона лежала на землi зв'язаною, сорочка на нiй була порвана, чорне волосся розметалося по оголених плечах. Важко дихаючи, дiвчина позирала на гетьмана великими чорними очима. Уникаючи дивитися на її бiлi округлi стегна, що були оголенi аж надто високо, гетьман рвучко повернувся до Хрущихи: - Що тут коїться? - А нiчого, пане гетьмане. - Хрущиха взялася в боки. - Наше це, жiноцьке дiло. Не ваше молотиться, то й не встрявайте! Оту вiдьмочку, чарiвниченьку оту в бiлiй льолi, хочемо скупати в Голтвi, щоб не капостила вдруге християнському люду! - I крикнула жiнкам: - Чого стоїте? Тягнiть чарiвницю до води! Щоб бiльше нам мани не пускала! - Стривайте! - крикнув Остряниця. - Чим завинила ця жiнка? Юрма обурливо загаласувала: - Чарiвниця вона зла! - Вiдьомське кодло! - Ляхiв у мiсто закликала!.. - Ради Бога, не галасуйте, як сороки! - пiдняв руки гетьман. - Хай одна з вас говорить. Ось хоч би панi сотникова, як найязикатiша! - I скажу! Я нiкого не боюся, я на свою руку живу. Знайте, пане гетьмане, що Оришка, - показала на зв'язану дiвчину, - вiдьма i чарiвниця найсправжнiсiнька. Не вперше нам шкодить, та не було нагоди її спекатися. - Корiв ночами доїть! - почувся вигук. - Порчу на наших дiтей насилає! - Цитьте! - крикнув Хрущ. - Сказано, не галасуйте! - Ану стули губи, чоловiченьку! - цикнула на нього Хрущиха. - Бо я так стулю, що й цiлуватися нiяк буде! - I повернулася до Остряницi: - А цього вечора, тiлько сонце сiло, оця Оришка в самiй сорочцi вийшла до брами i давай попелом всюди посипати. - Ну й хай собi сипле, - ледве стримував смiх Остряниця. - Чи вам її попелу шкода? - Та то ж вона порчу сiяла! - вигукнули з гурту. - Щоб твоєму вiйську накапостить! - Щоб ляхи з нами швидше впорались! - кричала Хрущиха. - А вiдьма коли зачарує, то не те що в ляха, в дерево кулею не влучиш! Тягнiть її, жiночки, до води! До часу глечик воду носить, а колись та й трiсне! Отуди, де вирва, кидайте чарiвниченьку! - А коли Оришка не винна? - поспитав гетьман. - А це ми й хочемо розшолопати, - пояснила Хрущиха. - Руки й ноги їй навхрест зв'язали - i в Голтву. Якщо вирине - точно вiдьма! - А коли на дно пiде? - поцiкавився Остряниця. Хрущиха перехрестилася. - Тодi iстинно християнська душа. Та ви, пане гетьмане, не сумнiвайтеся. Вiдьма, як її не в'яжи, як не топи, все одно вирине. А втопиться, то що ж... На тiм свiтi в рай потрапить. - Розв'яжiть! - наказав гетьман. - Кого це? - витрiщилася Хрущиха. - Чарiвницю, чи як її! - Е-е... - на високiй нотi затягла Хрущиха - Щоб вона сюди ляхiв накликала? А тi щоб нас в кормиги запрягли?! - Ляхи й без неї прийшли! - вiдказав Остряниця. - Ониську! Розв'яжи дiвчину! А ви, жiнки, не галасуйте, а розходьтеся по хатах! Онисько м'явся з ноги на ногу, з недовiрою поглядаючи на дiвчину... Остряниця сплюнув, витяг запоясник i, нахилившись, розрiзав мотузки. Оришка поспiхом прикрила подолом стегна, зiбрала сорочку на грудях, зiщулилась... Але не встала. - Пане сотнику! - гукнув Остряниця. - Вгамуй свою жiнку! - Рада б душа в рай... - переступив сотник з ноги на ногу. - Коли б ляхiв, то вгамував би, тiльки не Параску. З голомозою татарвою легше впоратися, нiж з нею. - Стережися, гетьмане! - крикнула Хрущиха. - Оришка й сухе дерево зачарує, не те що людину! - Гаразд, постережуся! Юрма неохоче розходилась. - Це ти сюди гетьмана привiв? - Параска схопила сотника за рукав. - Ану ходiмо до двору! - Пане гетьмане!.. - благальне вигукнув сотник. - Iди смiливiше, сотнику. Коли що з тобою лучиться, то панi сотникова перед вiйськом вiдповiсть! - сказав гетьман весело. - Ага, чула? - вигукнув зрадiлий Хрущ. - Чула, голубчику! Пан гетьман над вiйськом старший, а в хатi я тобi гетьман! - i Хрущиха потягла сотника за руку. Люди розiйшлися... Оришка, зiщулившись, сидiла на пiску, то нервово поправляючи сорочку на грудях, то натягуючи подiл на ноги. Бликала на Остряницю великими чорними очима i вiдводила погляд. - Не бiйся мене, - сказав гетьман i сiв бiля неї. - Овва! Чого це я мушу тебе боятися? - вигукнула Оришка низьким грудним голосом. - Це вже ти мене, гетьмане, бiйся. Бо я чарiвниця. Зачарую тебе, свiту бiлого не побачиш! Остряниця зняв з себе жупан, накинув їй на плечi, запалив люльку... Над рiчкою поповзли вечiрнi тумани, ще голоснiше закумкали жаби. Оришка мерзлякувато здригнулася i закуталася в жупан. - Ти хто така? - тихо запитав гетьман i глянув у її великi чорнi очi, в яких спалахнули зiрницi. - Чарiвниця... - вiдповiла вона спокiйно. - Я вiрю... Ти справдi мене зачарувала, тiльки глянув на тебе. - Гляди, обпечешся, гетьмане! - Оришка рвучко схопилася на ноги i легко, нечутно побiгла у вербняк. - Чаруй! - Вiн наздогнав її, обережно обняв за плечi. - Я хочу бути тобою зачарованим! - Не треба... - прошепотiла вона, злякано притискуючись спиною до верби. - Я боюся тебе... Я всiх боюся... - Оришка тяжко зiтхнула. - Що де трапиться в мiстi, лихе яке чи пеня, так усе на мене валять... Вулицею йду - пальцями тикають. Он вона, он шкодниця! Жiнки проходу не дають, вiдьмою обзивають, дiти вiд мене, як вiд напастi, шарахаються. От i сьогоднi... Коли б не ти... утопили б. - За вiщо? - За те, що я чарiвниця. - У тебе такi очi, що й справдi зачарують. - Тобi подобаються мої очi? - Оришка радiсно засмiялася. - Iншi їх жахаються. Вiдьмою мене обзивають. Але все тому, що бабуся в мене знахаркою були. Зiллям людей лiкували. I мене до цього дiла навернули. А тої осенi бабуся померли, я сама в хатинi зосталася. От мене вiдьмою й прозвали. Чому я, мовляв, сама живу, замiж не йду, ночами бiля Голтви блукаю... Не iнакше як з вiдьмаками знаюся... А де я собi чоловiка вiзьму, як од мене всi, як вiд мору, тiкають. А я ж нiкому мани не пускаю, добра людям хочу. - А що ти бiля брами сiяла? Оришка засмiялася. - Що чув... Попiл... - Урвавши смiх, додала серйозно: - Хотiла зачарувати лядськi кулi, щоб вони в козакiв не вцiлили. А люди по - iншому витлумачили. Подумали, що хочу шкодити їм. - Були б утопили... - Були б... - згодилась Оришка. - Я молитимусь за тебе, пане гетьмана. I за вiйсько твоє. Аби тебе нi куля, нi шабля не взяла. Чарувати я вмiю, мене ще бабуся навчили. Але я добра чарiвниця, я нiкому зла не бажаю. - Я вiрю тобi. - Помовчали, прислухаючись, як над Голтвою не вгавають солов'ї. - Так тьохкають, що можна й голову втратити, - прошепотiв Остряниця i взяв її за руки. - Де ти з'явилася, чарiвнице? Ти справдi нiби чарами мене напоїла. - Я пропаща... - Не кажи так... - Нi, нi, я пропаща. Мене всi бояться. I нiхто не вiдає, що зла не маю. - Помовчала, гiрко зiтхнувши. - Все одно або втоплять, або вб'ють мене... I хатину мою спалять. - Але я тебе нiкому не вiддам! Вiн пригорнув її. - Ти плачеш? А ще чарiвниця! - Менi здається, що це сон... Всi мене бояться.,, грудня кидають в спину, i раптом... Один ти повiрив... Але все одно не треба... То тебе солов'ї зачарували... Вона легко звiльнилась з його обiймiв i пiшла, похиливши голову. Остряниця наздогнав її. - Орисю... - Нi, нi... - вiдсахнулась вона. - То солов'ї тебе зачарували. Не вiр їм, не слухай їх... - Я проведу тебе. Вона нiчого не сказала, тiльки нижче нахилила голову i швидко пiшла вуличкою, де густо поросла дереза. - Ось мої хороми, - спинилась бiля маленької скособоченої хатини. - Йди собi в замок... Вiн пiдiйшов до неї, вiдчуваючи, як гупає власне серце. - Не пiдходь!.. - кволо попрохала вона. - За-ачарую... I притулилась до нього, здригаючись усiм тiлом... ...Коли вони спохопилися, в хатинi було свiтло, наче хто срiблом долiвку залив. - Мiсяць... - тихо прошепотiв гетьман i тихо засмiявся - Чуєш, Орисю, в нашу хатину зазирає мiсяченько. Глянь, який вiн гарний, наче князь! Вони лежали пригорнувшись одне до одного. - Я бачу в твоїх очах красен мiсяць. - Орисю, мабуть, сама доля послала тебе на мою дорогу. - Мовчи... - вона затулила йому рота долонею. - Мовчи... Менi й досi здається, що це сон. Нiколи не мала чоловiкiв i тому я не вiрю, що ти поруч... Мене всi цуралися, проклинали, й нiхто не пiдiйшов до мене з любов'ю. А яка ж я вiдьма? У мене в серцi й крихти зла немає. Навiть до тих жiнок, котрi хотiли мене втопити. - Дурнi бувають люди, - мовив Остряниця. - I не розберуть iнодi, хто добрий, а хто злий. Не бiйся, чарiвниченько, я тебе нiкому не вiддам. - Ти вранцi пiдеш i нiколи не повернешся, - плечi Орисi здригнулися. - Я так i не знатиму, був ти чи то менi примарилось мiсячної ночi... - Вранцi буде бiй лютий, - тихо мовив вiн, - а пiсля бою я прийду до тебе, добра моя чарiвниченько!.. Коли мiсяць зблiд, а над Голтвою поповзли вранiшнi тумани й на всi лади закумкали жаби, Орися проводжала Остряницю. - Ти повернешся? - шепотiла вона, притулившись до його грудей. - Повернешся, любий мiй чоловiченьку... - Злякано глянула на нього. - Можна називати тебе своїм чоловiченьком? Менi так хочеться, щоб у мене був свiй чоловiк. - Ми повiнчаємося з тобою, серце моє. - У церквi? - У церквi. Щоб як у всiх людей було. I потiм ти ждатимеш мене з походiв. А я думатиму про тебе. - О нi! Я не пущу тебе! Ти загинеш на вiйнi. Я довго тебе ждала, доки ти прийшов. Я не хочу тебе втрачати. - Орисю... - Вiн гладив її довге чорне волосся. - Я повернуся, небезпремiнно повернуся до тебе. - Поцiлував її. - Прощай!.. I пiшов росяним споришем, а вона стояла, простягнувши йому вслiд руки, i шепотiла, заклинаючи зорi i ясну днину, тихi води i святу землю, аби вiн повернувся живим.... Роздiл шостий Бiй клекотiв уже другу годину поспiль... Потоцький раз у раз кидав жовнiрiв на приступ козацького валу, i тi, всiваючи поле трупами, щоразу вiдкочувалися назад. Потоцький шаленiв i не йняв вiри. Не може бути, щоб якесь збiговисько так мiцно засiло у Голтвi! Жодна з жовнiрських атак не мала успiху. А вiн гадав, що повстанцi пiсля загибелi Павлюка навряд чи здатнi будуть чинити опiр. I ось... Як жовнiри не стараються, а не вгризуть вал. Пся крев! Допоки не викуриш козакiв з-за валу, мiста не вiзьмеш. Скiльки он уже полягло вiйська перед клятим валом, щоб вiн запався в землю! А в Бар мчить гонець, що Остряниця розбитий. I Потоцький спiшить... Носячись на бiлому конi, без втоми розмахує шаблею над головою. - Вперед, вперед, моє славне воїнство!.. Вперед за Корону i круля! Ми викуримо лотрiв з Голтви! Хто перший увiрветься в мiсто - даю кожному по сто талярiв! Та немає охочих. Козацький вогонь такий прицiльний, що рiдко яка куля летить марно. Остряниця спостерiгає за битвою з високої могили, котру козаки перетворили на редут. Не вгаваючи, б'ють гармати, трiщать самопали, мушкети, пороховий дим обволiкає поле. - Сотнику Хрущ! Бери свою сотню - i бiгцем на лiве крило, - наказує гетьман. - Там наша оборона порiдiла! - В один мент, пане гетьмане! Остряниця знову спостерiгає за полем бою, i на повних губах його, пiд срiбними вусами, блукає щаслива посмiшка... Вiн все ще вiдчуває в своїх руках тепле, пружне i сильне Орисине тiло. I на душi в нього робиться свiтло i затишно. Почуває себе впевнено, як нiколи. Вiн розiб'є ляхiв, будь-що розiб'є! I з перемогою повернеться до маленької хатини Орисi-чарiвницi... I знову у них буде чарiвна нiч... А гармати не затихають. Козаки, залiгши за валом, б'ють з мушкетiв, i дим та гуркiт несуться в межирiччi Голтви i Псла. Поляки все ще вперто кидаються на вал. Не рахуються з утратами. Позад них на бiлому конi носиться Потоцький i розмахує шаблею, пiдганяючи тих, хто огинається... - Хлопцi! - гетьман повертається до гармашiв. - Ану пальнiть по отому, що на бiлому конi вибрикує! - Пальнем, батьку! - блискаючи зубами, кричать закiптявленi порохом гармашi. - Втремо ляшку ворсу! Пiднiмаючи жерло гармати трохи вище, гармашi прицiлюються i закладають ядро. Баб-бах! Бiлий кiнь пiдстрибнув i звалився на бiк. Але з могили видно, що Потоцький уцiлiв, його поставили на ноги, i вiн, шкутильгаючи, подався в шанець. I то добре. Вiдбили в пана охоту на бiлому конi гарцювати. Хай втикається носом у землю! Зненацька по той бiк польського табору загримiли пострiли. Жовнiри, якi бiгли на приступ козацького валу, спинилися, заметушилися мiж двома валами. А в їхньому тилу все дужче i дужче наростала стрiлянина. - Ура-а-а! - доноситься звiдти. - Молодець Биховець! - весело каже гетьман. - Так їх, так! Латайте ляшкам ребра! Ей, гармашi! Втрiть ляшкам кабаку! Сипнiть вогню! Зараз опиняться ляшки мiж молотом i ковадлом! Панiка охопила польський табiр, коли Биховець зробив перший залп iз лiсу. Жовнiри й справдi вiдчули себе нiби мiж молотом i ковадлом. Про штурм валу годi було й думати! Поляки хутко втiкали за свiй вал, але й там не знаходили захисту. Козаки, ховаючись в лiсi по той бiк польського табору, перебiгаючи вiд дерева до дерева, вели прицiльний вогонь. З боку Голтви били козацькi гармати, i жовнiри не знали, де подiтися. Потоцький спiшно вiдрядив ротмiстра за коронною кiннотою, котра стояла в резервi на луках. Панiка в таборi не вщухала. Потоцький боявся, аби вона не привела до краху. Дарма вiн кричав до хрипоти, що "нас, орлiв Корони i круля, тисячi, а хлопiв жменька", жовнiри його не слухали... Тодi Потоцький велiв спiшно вiдгородити возами тил свого табору й вислав загiн з велiнням розiгнати в лiсi козакiв. Але й це не принесло заспокоєння. Жовнiри, наче стадо овець, кидались то в один бiк, то в другий... - Боягузи ви, а не лицарi! - зриваючи голос, волав полковник. - Кого злякалися? Жменьки розгульних лотрiв? Вiрьовки з них треба сукати, а не кланятись їхнiм кулям! Ось прийде коронна кiннота i розжене їх, як шкiдливих зайцiв!.. Та коли йому доповiли, що кiннота не може пробитися на помiч, бо всюди яри та болота, а єдину дорогу козаки завалили лiсом i їх неможливо викурити iз того завалу, Потоцький вiдчув себе у пастцi... День-два вiн ще в змозi протриматися, а що його чекає на третiй день в обложеному таборi, на четвертий?.. Жовнiри не тямлять себе з переляку, а завтра що? Остряниця ще мiцнiше оточить табiр, i тодi вже не вирвешся. А вiн же так був упевнений у своїй перемозi, що навiть передчасно гiнця в Бар вiдрядив, що з повстанням покiнчено. Гадалося, доки гонець дiстанеться Бара, вiн розквитається з Остряницею... I ось його, бойового полковника, козаки на глуз беруть! - Князю Длотовський! - закричав Потоцький. - Пся крев, де князь Длотовський? - Я тут, вашмосць, - пiдбiг блiдий, увесь у багнюцi князь, зiницi його були розширенi. - Кепськi справи, вашмосць! Хоч нас i бiльше втричi, але ми оточенi. Сьогоднi ще можна вислизнути з пастки, а завтра... Завтра пiзно! - Князь гадає, що я буду втiкати вiд тих голодранцiв? - побiлiв вiд гнiву Потоцький. - Вони ще скуштують мого гнiву! - Боюсь, що ми першi скуштуємо їхньої крицi! - Мовчать! - крикнув Потоцький. - Князю Длотовський, негайно вгамуйте жовнiрiв! Вам я доручаю тил табору! - Вашмосць! - примчав поручник Ташицький. - Жовнiри вимагають... - Що вимагають? - метнувся до нього полковник. - Бунт? - Нi, вашмосць... Але вони збираються вiдходити. - А-а-а!.. Втеча? Так? Сини ойчизни збираються показувати спини схизматам?! - Вашмосць, ми оточенi! Потоцький вихоплює шаблю з пiхов, якусь мить тримає її в руках i з силою застромлює в пiхви. - Матка Боска! - скрегоче вiн зубами. - Цi боягузи змушують мене миритися з лотрами. Князю, - звертається вiн до Длотовського. - Ваша милiсть пiде... негайно пiде до тих схизматiв! Затiвайте переговори, зволiкайте, тягнiть... Будь-що розколоти старшину Остряницi. Хтось з них та згодиться на переговори. Поручнику! - Слухаю, вашмосць! - Вiзьмiть з десяток вершникiв i мчiть у Бар до коронного гетьмана. - Слухаю, вашмосць! - поручник так i засяяв, не в силi приховати свою радiсть. - Сiю мить виїду! - Я знаю, що ви радий утекти звiдси. Стривайте! Скажiть, що Остряниця... Ну, розумiєте, Остряниця оточений, але не здається. Хай егомосць спiшно шле пiдмогу. В Лубни. Я буду там. Та глядiть, поручнику, ляпнете що зайве - голову знiму! - Слухаю, вашмосць! "Везе ж бевзю! - з ненавистю думав князь Длотовський про поручника. - Iч, сяє, що з пекла вирвався!" - Князю Длотовський! Негайно до хлопiв на переговори! Забалакуйте їм зуби як можете! Схиляйте їх до миру. В цьому наше спасiння! Польських послiв Остряниця прийняв у замковiй залi. Своїм сотникам i старшинам велiв зодягтися якнайкраще, сам принарядився, i князь Длотовський довго здивовано озирався, бо сподiвався побачити перед собою ошарпанцiв. "Еге, та вони собi цiну знають, - кисло подумав посол. - Ач, якi самовпевненi та гордi! Що тi князi, проше пана!" - Пан полковник Станiслав Потоцький вимагає, аби ви... е-е...п-пане гетьмане, не чинили варварства, а вели вiйну справедливо i чесно! - розпустив пiр'я пан посол. Старшини глузливо заусмiхалися й перезирнулися мiж собою. - Може, пан посол розтовкмачить козакам, в чому полягає їхня нечеснiсть? - поспитав гетьман. - I чого це пан полковник Потоцький так на козакiв губи квасить? - Ви вдарили у спину шляхетним вiйськам! - все ще бадьорився та розпускав пiр'я пан посол. - Справжнi лицарi б'ються лицем до лиця, а не нападають iз засади в спину. Це нечесно! В одну мить у залi вибухнув такий регiт, що пан посол не знав, де й подiтися. Оглушений реготом, вiн довго не мiг прийти до тями, тiльки озирався навсiбiч. - Коли припекло та за живе взяло, то ляхи й про чеснiсть згадали, - витираючи сльози, що набiгли вiд смiху, сказав гетьман. - Але ж i потiшили ви нас, пане посол! - Це дикунський спосiб ведення вiйни, - не здавався посол, хоч i вiдчував, що пече ракiв. - Єгомосць пан полковник вимагає, щоб козаки воювали з ним лицем до лиця! - Звалився пан полковник з копит i галасує про чеснiсть! - вигукнув хтось iз старшини. - А може, нас верне вiд пики пана полковника? - Годi правити смаленого дуба! - рiзко сказав гетьман. - Передай своєму полковнику, що нам виднiше, як з ним битися! На ворога не дивляться, де в нього лице. Його б'ють. З усiх бокiв! I в лице, i в потилицю! А коли пановi заканудило, то хай втiкає пошвидше в свою Рiч Посполиту. Ми його сюди не кликали! - Це все? - упалим голосом запитав посол. - Нi, пане посол, це ще не все. Це тiльки початок! Пан Длотовський наче муху проковтнув. - Пан посол не второпає, де дверi? - глузливо запитав Остряниця. - Сотнику Хрущ! - Слухаю, пане гетьмане! - пiдкотився низенький товстун Хрущ. - Ану, пане, повертай голоблi, бо не туди заїхав! Годi нам тут харки макогоники плести! - Але пан полковник хоче дiйти згоди з козаками мирним шляхом! - вигукнув Длотовський. - Миру мiж козаками й панами не буде до судного дня! - твердо мовив гетьман. - Урвався вам бас! Не вiримо панським балачкам про мир, бо пани лише печенi добрi! - Але в такому разi єгомосць хоче знати, якi претензiї в козакiв. - Претензiї такi: козаки бажають, щоби панство хутчiше забиралося з України i не заважало нам жити на свою руку! Длотовський зробив останню спробу й у вiдчаї вигукнув: - Але єгомосць не бажає вiйни! - Вiдчув, що смаленим запахло? - глузливо гмикнув гетьман. - Коли припече, то пан полковник живосилом лiзе в козацьку душу. Але й ми лiй пiд чубами маємо. Твiй пан бажає виграти час i врятуватися. То хай пан цього i в голову не поклада. - Але ж пан полковник... - забелькотiв було посол, та Хрущ безцеремонно потягнув його за рукав: - Годi пасталакати! Як не притулиш горбатого до стiни, так козака до пана! Йди вже, пане, прошу тебе, бо покличу свою жiнку. А вона вмiє кiшцi хвоста зав'язати. Так тебе вiдмолотить, що не второпаєш, де твiй пан полковник! Роздiл сьомий - У твоїй хатинi так гарно пахне чебрецем. - Я знала, що ти прийдеш, i посипала долiвку. Вiн сiв на лаву й пригорнув дiвчину до себе. - Чекала, чарiвниченько? - Вiн ще й питає! - крiзь радiснi сльози посмiхнулась Орися. - Менi так затишно i хороше з тобою... У вiкно зазирав мiсяць. Вiн цiлував її вологi м'якi губи. - I я з тобою забуваю про все на свiтi. - Це правда, що ляхи забагли миру? - Орися благально на нього глянула. - А може б, ти помирився з ними? - З панотою? - схопився Остряниця. - 3 катюгами мого народу? З ляхами миритися - що вовку спину показувати. Стрибне! Орися кинулася до нього, обхопила його за шию. - Але ж вони самi просять миру! - Просять, бо вiдчули себе в пастцi. Тому й хочуть виграти час. А коли ми згодимося на мир i розiйдемося, вони тодi переловлять нас, як зайцiв. Орися стояла опустивши руки. - Я хотiла як краще... Хiба вже не набридли цi вiйни... З року в рiк пожежi та кров... - Нiкому не хочеться задарма воювати. Але й волi нам нiхто за так не подарує. Мусимо самi її здобувати. - Взяв дiвчину, посадив собi на колiна. - Веселiше дивися на свiт, Орисю. Ми переможемо! По всiй Українi селяни беруться за зброю. Вiстi приємнi летять, Орисю. Лiвобережжя повстало. Пiд Києвом дiє отаман Сокирявий, пiд Лубнами з'явився Соломка. Скидан уже в Чигиринi, Гуня захопив переправи по Днiпру... Ех, Орисю, Голтва - це лише початок! - Але я за тебе боюся. - Ти мене зачарувала, i я не загину. Твої чари вiдженуть вiд мене лиху костомаху! - Поцiлував її, голублячи. - Будь моєю дружиною. Я самiтний, Орисю. Дружина давно померла, а син десь у Полтавi козакує... То будь менi подругою, Ори