я Вишневецький. - На пiдлiсть ви здатнi! - люто глянув на нього отаман. - Недарма сказано: не вiр чорту i пану! Iуда! Ти ж чесне слово давав вiдпустити людей за мою голову! Вишневецький наливає в кубок iскристе вино i, смакуючи, довго, з насолодою п'є. Зрештою озивається; - Хлопам, як i худобi, можна скiльки хочеш чесних слiв давати! - Вдруге пановi доведеться туго, бо ми на слово не повiримо! - С-смерд! Ти ще смiєш погрожувати?! - шипить Потоцький. - Кажи, куди вiв свою компанiю? - До гетьмана Остряницi. - Хотiли об'єднатися? - Так, - кивнув Путивль, - наше лихо в тiм, що ми дiємо зосiбна. А коли б гуртом вдарили, тiльки дим би з вас пiшов! - Ми викоренимо вашу Русь! - кричить Потоцький. - I зосiбна i зобополне! До дябла вирубаємо! - Постривай, пане, швидко ти вiдчуєш нашу мiць. Вiдiллються тодi вовковi овечi сльози! - Я т-тобi придумаю кару! - шипить Потоцький. - Ти ще вiдчуєш мiць Речi Посполитої. В полудень на мiський майдан були зiгнанi всi мешканцi Лубен - вiд старого до малого. Майдан в кiлька рядiв оточили гусари в чорних обладунках. Вiдчувши щось неладне, мiщани тислися одне до одного, але жовнiри гнали їх канчуками та пугами на середину майдану, де до двох стовпiв була пiдвiшена мiдна бочка. Пiд бочкою лежав чималий ворох сухих дров. Люди, поглядаючи на ту бочку, вмовкали i злякано нишкли... Залунали мiднi труби, i на майдан на бiлому конi виїхав Потоцький, за ним - князь Вишневецький, ротмiстри, стражники та iнша шляхта. Потоцький подав знак, труби стихли, i десяткiв зо три жовнiрiв вивели на майдан закутого в кайдани отамана Путивля. Вiн простував спокiйно, широко i мiцно ступаючи, гордо несучи сиву голову. Його поставили бiля мiдної бочки. - Людоньки-и!.. - почувся чийсь розпачливий зойк. - Та що ж це вони задумали, окаяннi?.. Потоцький махнув рукою. Труби затрубили i стихли. - Поспiльство! - вигукнув гусарський ротмiстр. - Слухайте єгомосць пана полковника коронного вiйська, єдиноутробного брата його милостi польного гетьмана Речi Посполитої Станiслава Потоцького! Слухайте всi! Потоцький звернувся до натовпу: - Вiрне поспiльство єгомосцi пану крулю i Коронi! Перед вами стоїть закутий у кайдани привiдця бунтарської потуги, котрий тiльки те й робив, що шкодив нашiй Коронi й коханiй ойчизнi! Але Рiч Посполита ще має предосить моцi, аби вгамувати непокiрних лотрiв! Славетнi лицарi єгомосцi князя Вишневецького винищили до знаку бунтарське збiговисько, а їхнiй привiдця Путивль стоїть перед вами у кайданах i чекає справедливої кари. Ми не потерпимо нiяких ексцесiв на Українi, бо Україна - то є коштовна перлина в польськiй Коронi. Славне вiйсько Речi Посполитої буде грасувати, як барс, допоки не згине останнiй лотр! Зараз привiдця бунтарської зграї отаман Путивль буде живцем засмажений у мiднiй бочцi на повiльному вогнi. Дивiться всi i затямте на вiки вiчнi та iншим бачене передайте. Люта смерть чекає кожного зухвальця, котрий посмiє пiдняти зброю супроти Корони, круля i ойчизни! Потоцький скiнчив погрожувати, ротмiстр махнув рукою, i до мiдної бочки на стовпах пiдбiгли жовнiри з палаючими головешками в руках i сунули їх у дрова... Закурився благенький димок, ось вихопився язичок, захитався, але не дiстав до бочки i пожирав дрова. Ще кiлька червоних язикiв вихопилися i нарештi лизнули дно... Жовнiри тим часом пiдносили новi й новi в'язанки дров, кидали їх у вогонь. - Дивiться i будьте слухняними! - вiв далi Потоцький. - Бо кожного за непослух чекає люта кара! Лiпше панiв своїх слухати, анiж смажитися у бочцi! - Не слухайте, люди, цього кривавого катюгу! - зненацька вигукнув на увесь майдан отаман Путивль. - Коли ми будемо поодинцi й зосiбно повставати i дiяти кожен побiля своєї хати, то пани переб'ють нас! А коли ми всi разом за риштунок вiзьмемося та об'єднаємось, то панам буде не до мiдних бочок, бо земля в них горiтиме пiд ногами! - Хапайте балакуна! - загаласував Потоцький, наче отаман тiкав. - Садiть його в бочку, та пошвидше! З десяток жовнiрiв кинулись до отамана, повисли на його закутих руках. Отаман повiв плечима, жовнiри так i посипались, - Люди-и! - крикнув отаман. - Не бiйтеся опряги, вона славна, коли за рiдну землю! Iдiть, люди, до гетьмана Остряницi! Лушперте паноту до скону лiт своїх, бо до судного дня у нас з панами миру не буде! Хай наша земля вогнем горiтиме у них пiд ногами! Бiйтеся чвар, незгод i розбратiв! Ми слабаки зосiбно, наша сила в спiльнотi! Дебелий жовнiр з усього маху вдарив отамана кольбою по головi, решта навалилась, потягли його до бочки. Хотiли витягти його по драбинi, та отаман пострушував їх. - Сам пiднiмуся, душогуби! А ви тремтiть i чекайте кари за всi свої злодiяння на вкраїнськiй землi! I з цими словами отаман пiднявся до бочки. - Прощайте, люди! - вигукнув востаннє. - За зброю берiться! До Остряницi йдiть! Знову отамана вдарили по головi i напiвпритомного штовхнули в бочку, а дiрку накрили. - Дрова!.. Бiльше дров, пся крев! - крикнув Потоцький. - Хай посмажиться той крикун! Пiднесли ще дров, i вогонь охопив усю бочку. - А-а-а-а! - почувся здавлений крик на майданi. - Перевертайте, перевертайте бочку, щоб лотр з усiх бокiв пiдсмажувався! - радив Потоцький. Жовнiри заметушилися, однi пiдносили дрова, iншi великими гаками перевертали бочку, аби її рiвномiрно охоплював вогонь. - Цiкаво, як вiн себе почуває всерединi? - повернувся Потоцький до Вишневецького. - Принаймнi не може поскаржитися, що йому холодно? - вiдповiв князь, i обоє зареготали. Бочка почала червонiти, наче бралася кров'ю... - Люди-и-и! - зненацька почувся розпачливий крик на майданi. - Та це ж лютi звiрi!.. I стихло... Потiм хтось у тишi вигукнув: - За зброю берiться, люди, та купно до Остряницi йдiть! Роздiл одинадцятий Прокинувшись, Остряниця лежав якусь мить, не розплющуючи очей i не ворушачись. Вiдчував на своєму плечi рiвний, спокiйний подих Орисi i насолоджувався тим душевним спокоєм i рiвновагою, що полонили його того ранку. Хтозна й коли в нього була така рiвновага в душi, такий затишок на серцi! На мить захотiлося нiкуди не квапитись. Днi тодi будуть видаватися довгi-предовгi. I життя тодi видасться довгим, наче два вiки. Всмак тодi наживешся. I вечiр свiй зустрiнеш мудрим, спокiйним. А коли тобi вгору нiколи глянути, дня не вистачає, коли кидаєшся з битви у битву, коли тебе терзають власнi думи i ти поспiшаєш, аби викрутитись з одної оказiї й ускочити в другу - коротке тодi видається життя. Ой, яке коротке! Але яке з них значнiше й багатше? Перше? Друге? Остряниця тихо посмiхнувся сам собi, своєму щастю i, звiвши голову, сперся на лiкоть. Орися лежала бiля нього, i вiн замилувався її молодим, здоровим тiлом, що навiть сонне, розслаблене зберiгало нуртуючу жагу молодої жiнки, що саме стала на порi своєї чарiвної зрiлостi. Легенько провiв рукою по її струнких звабних ногах, вiдчуваючи приємно-хмiльний сором. Прислухаючись до її тихого дихання, краєм вуха вловив приглушенi вiддаллю пострiли. I вмить душевного спокою та рiвноваги як не було. Мимовiльно зiтхнув i обережно, аби не розбудити дружини, встав, натягнув шаровари, взув чоботи i в сорочцi вийшов надвiр. Ранок ще тiльки народжувався, над Миргородом палав схiд, i в очах кота, що сидiв на призьбi, палахкотiли малиновi вiдблиски. Але повiтря ще не скинуло з себе ранкову млу, видавалося сонним i лiнькуватим... Звiдкiлясь нечутно вирнув Онисько Завiрюха. - Доброго ранку, пане гетьмане! - Молодий, свiжий i бадьорий Онисько, як завжди, посмiхався. - Здоров, козаче! - Остряниця ляснув його по плечу. - Мiцний ти, брате! Об твої плечi, як об каменюку, руку заб'єш! - М'якотiлi тiльки равлики, пане гетьмане! А я б волiв залiзним бути! - Залiзним, кажеш? А для чого? - Остряниця поглянув на палаючий схiд. - Глянь, як гарно!.. Нi, лiпше залишайся, хлопче, таким, як є. Залiзу не притаманнi людськi почуття. Нi щастя, нi горе, нi радiсть, нi бiль, А без них людина зачерствiє i закам'янiє, як тi кам'янi баби в запорозьких степах. - Прислухався до пострiлiв, що линули з околицi. - Що там? - То Гуня лядську хоругву ганяє. - А де вона взялася пiд Миргородом? - А бiс її знає, - стенув плечима Онисько. - Дозорцi в степу здибали. Мабуть, вночi заблукали ляхи, то Гуня й помчав їм дорогу показувати. - Прислухався до тупоту копит. - Вже повертаються! - Ану, хлопче, злий менi! - Остряниця скинув сорочку i пiдставив плечi. Довго iз задоволенням хлюпотiвся в студенiй водi, кректав, i, коли витерся рушником, тiло на ньому аж рипiло. З насолодою вдихав свiже ранкове повiтря i вiдчув себе дужим i молодим, Вулицею затупотiли конi, й невдовзi за тином замаячiла Гунина гостроверха шапка з бiлим денцем та золотавою китицею. - Гетьмане! - озвався Гуня вiд ворiт. - Потоцький хоругву на розвiдку вислав до Миргорода, то я, поки снiдати, поганяв її добряче в степу. Гуня з козаками в'їхав у двiр, женучи поперед себе довготелесого поляка з розкiшними рудими вусами й дрiбним личком. - Хоругва наказала довго жити, а цього цибаня привiв, аби язика йому розв'язати. Але ж i прудкий. Кинув свою кумпанiю напризволяще, коли побачив, що непереливки, i втiкав так шпарко, що ледве наздогнали його. - Я не тiкав! - верескливо закричав полонений i смiшно заворушив вусами. - Я мчав, як лев, за пiдмогою! Козаки гучно реготали, глузливо поглядаючи на "лева", i той зiщулився вiд їхнього смiху. - Ти хто за їден? - запитав Остряниця. - Я - уродзоний шляхтич! - довготелесий гордо випнув вузькi груди. - Але бiльше я не скажу вам нi слова! Мої вуста зацiпленi! I вiн стулив тонкi синюватi губи. - Ониську! - кивнув Остряниця джурi. - Ану розкрий уродзонi вуста! - Один мент! - Онисько витяг запоясник, граючись блискучою крицею, пiдiйшов до шляхтича, недобре посмiхаючись. - Ну, пане ясновельможний, давай розкриємо ротика... - Ви не смiєте!.. - закричав той. - Це насильство! Я вам не бидло, я ротмiстр Хшонстовський! - Так би й сказав, а то викаблучуєшся, як що путнє! - Але я бiльше не скажу нi слова! Нiц не вєм! Мої вуста... - Ониську! - Один мент, пане гетьмане! - Я... я скажу, - забелькотiв ротмiстр, задкуючи вiд Ониська. - Я з Лубен... Там i пан полковник Потоцький. - Чого вiн там сидить? - Пiдмогу чекає, - покiрно вiдповiв ротмiстр. - До нього має прибути його милiсть польний гетьман з коронним вiйськом. Вiн уже вирушив з Подолiї. Крiм того, пан полковник очiкує князя Ярему Вишневецького, котрий поспiшає з Києва. - Благально вигукнув: - Але бiльше я нiчого не знаю! - Схоже на правду! - кивнув Гуня. - Правда, чистiсiнька правда! - белькотiв ротмiстр i випльовував вус, що лiз йому в рот. - Чув iще краєм вуха... Потоцький має з Вишневецьким iти в Лукомль, щоб знищити там загiн якогось Сокирявого. Щоб той не встиг з вами з'єднатися. Остряниця переглянувся з Гунею. - Не будемо гаяти часу. Потоцького треба розбити, поки йому не надiйшла пiдмога. Заодно - виручити Сокирявого. У нього чималий загiн в Лукомлi, для нас це теж пiдмога. Вели, Дмитре, сурмити похiд! - Люблю похiд! - блиснув очима Гуня. - В один мент зберемося, обози ще звечора готовi. - Вказав на ротмiстра: - Аз цим левом що чинити? Стяти йому голову та хай iде собi з миром? - А-а-а... - ротмiстр затремтiв i впав на колiна. - Помилуйте, проше пана... Бога молитиму... - Жити хочеш? - запитав Остряниця. - Хочу, ваша милiсть, ой як хочу, - повзав на колiнах ротмiстр. - Помилуйте, я все сказав... Жити хочу... - А чого ж ти йшов на Україну, як жити хочеш? - поспитав гетьман. - Жiнок та дiтей по селах вирiзати? - З примусу, проше пане, з примусу йшов. Його милiсть польний гетьман присилував... Та я пташки за своє життя не зобидив. Остряниця оглянувся, бо хтось узяв його за рукав сорочки. Орися дивилася на нього благальними очима. - Помилуй... Який же вiн ворог, коли на колiнах повзає? Вiн навiть не людина вже... Не треба кровi хоч сьогоднi вранцi. I такими благальними очима дивилась, що Остряниця сказав козакам: - Витягнiть цю худобину за мiсто, дайте йому потиличника, i хай вшивається геть до бiсової матерi! Хшонстовський на колiнах поповз до Орисi, хапав її руку, намагаючись поцiлувати. Орися вiдсмикнула руку, гидливо витерла її i пiшла в хату... Залишивши Миргород, Остряниця з пiвдня обiйшов Лубни i попрямував на Лукомль, аби не дати Потоцькому напасти на мiсцевих повстанцiв. Крiм того, в гетьмана була задумка розбити Потоцького, доки йому не пiдiйшла пiдмога... Вiйсько рухалось похiдним маршем, попереду розвiдка, далi козацька кiннота, за нею обози й пiшi загони. Дмитро Гуня з своїми козаками раз по раз виривався вперед, як вiн казав, "винюхувати дорогу" i надовго зникав, а коли повертався, то з гуртами сiльських дядькiв. Остряниця дорогою розсилав загони по волостях, селах, аби тi пiднiмали селян на боротьбу й вирушали до нього на помiч. Це не могло не позначитися на чисельностi вiйська, адже гетьман щодня розсилав по кiлька загонiв. Гуня бурчав, що так вони розпорошать свої сили на малi загони, котрi розбредуться по селах, а Потоцький може не сьогоднi-завтра напасти. Одначе гетьман стояв на своєму i продовжував розсилати своїх людей з унiверсалами, в яких кликав людей братися за шаблi. Весна була в розпалi, сяяло ласкаве, щедре сонце, не вгавало птаство, далина слалася перед ними неоглядна .. Дороги сухi, хоч котися, пашi коням вдосталь, та й люди запаслися провiантом, є поки що порох. Веселе пожвавлення панувало у вiйську. Орися їхала поруч з Остряницею в голубих шароварах, малиновому жупанi, в смушковiй шапцi - козак козаком! Ще й шабля при боцi висить i пiстоль за поясом. Кiнь пiд нею аж грає. Орися, як мак, цвiте. Не хочеш, так замилуєшся молодицею. Аж попишнiшала за цi днi, налилася здоров'ям, снагою життя, форми її тiла заокруглилися, як наливається молода, здорова жiнка, коли вона вщерть переповнена щастям i коханням.... Iнодi вiд повноти щастя, вiд буйної весни й неоглядної далини, що слалася перед нею, Орися пускала коня клусом, вихоплювалася далеко вперед i мчала в захватi, наче на крилах летiла... I Остряниця мчав за нею, забувши про все на свiтi. Козаки тiльки головами хитали... Закохався гетьман, як парубок, ще голову свою стратить! Орися зiстрибувала з коня серед розмаїття весняних трав, рвала жовту кульбабку та конюшину, жовтий яскравий звiробiй чи золотисто-жовтий горицвiт, плела вiнок i спiвала: Ой рано - рано зiйшло сонечко кохане! Жала Орина шовкову траву, Загубила вона свiй золот перстень, Та й пiшла вона лужком - бережком. - Ви косарики, ви коханiї, Викосiть ви менi шовкову траву Та знайдiть мiй золот перстень. Першому буде шовкова трава, Другому буде мiй золот перстень, Третьому буду я сама молода, Сама молода, як та ягiдка... Першими напали на загiн отамана Сокирявого драгуни князя Острозького. Побачивши перед собою не козакiв, а сiльських дядькiв, озброєних як попало, драгуни з гиком i свистом понеслися на юрму. Окопуватися вже не було часу, i селяни ставили в ряд вози i дали залп по драгунах. З десяток вершникiв вирвали кулi з сiдел. Розмахуючи шаблями, драгуни розвернулися й подалися назад, перешикувалися i знову кинулися на довгий ряд возiв... Але селянськi самопали били так влучно, що драгуни вдруге вiдкотилися назад. - Стiйте! Стiйте, пся крев! - горлав ротмiстр. - Кого ви злякалися? Кому славне лицарство показує спини? Сором, панове! Перед вами купка селюкiв. А ви ж орли Посполитої! Ганьба! Вперед! Втретє понеслися драгуни. Огризнулись вози самопалами, посипались драгуни з сiдел... Знову залп! Отаман Сокирявий, дрiбний на вигляд селянин в латанiй-перелатанiй сорочцi, спокiйно смоктав люльку, сидячи на возi, й дивився, як на його загiн мчали драгуни. Жодна риска не ворухнулася на його кiстлявому сухому лицi, засмаглому, аж оливкового кольору. Маленькi очi сховалися в густу сiтку зморщок, що густо поорали лице... Драгуни все ближче i ближче. Сокирявий спокiйно собi кадить люлькою. Та ось пiдняв руку, махнув. Гримнув залп. Другий... Заляскали пострiли врiзнобiй... Покотилися вершники, падають конi, курява стовпом стоїть.... - Почухали ляшкам боки, i досить! - каже вiн i зiстрибує з воза. - Ану, товаришi молодцi, заманiть унiятiв пiд лiсок. Використавши передишку, селяни хутко запрягли коней i подалися до лiсу. Ледве драгуни забачили, що селяни втiкають, скочили на коней i понеслися навздогiн. Вози котилися дорогою, дядьки димiли на возах люльками. - Пiдпускайте поближче! - наказував Сокирявий. - А тепер - стiй! Вози спинилися, дядьки робили залп, переднiх драгунiв як вiтром здувало з коней... - Поїхали, товариство! - казав Сокирявий, i вози знову торохтiли дорогою, а драгуни пiдбирали поранених та вбитих. Так повторялося декiлька разiв, аж доки Сокирявий не дiстався перелiску. Тут починалося болото. Болото було пiдступне: драговина на драговинi. Сунешся - поминай як звали! А зверху драговина затягнена зеленою травою, мохом... Сюди й заманював Сокирявий драгунiв. Порiвнявшись з болотом, дядьки пострибали з возiв, вози поторохтiли в глиб лiсу, а дядьки стояли собi на дорозi, курили, очiкуючи драгунiв... - Рубай хлопiв до цурки! - кричав ротмiстр. - Їм нiкуди дiтися! Селянам нiби й справдi не було куди поткнутися, стояли вони посеред дороги, опустивши руки... Та тiльки драгуни наблизились, дядьки несподiвано сипонули низиною, де рiс рогiз та блискотiли озерця. - Втiкають, лотри! - загаласував ротмiстр. - Виловлюйте схизматiв, випужуйте їх з кущiв! Перша хоругва драгунiв, пiдбадьорена втечею ворога, погналась за ними, розпорошилась по низинi i подалася зеленими травами. I тут сталося негадане. Конi раптом дико заiржали, пiрнаючи в смердюче багно по черево, а далi глибше... Переляканi драгуни зiстрибували з коней i самi тонули... Iншi хоругви вчасно встигли спинитися на краю небезпечного болота й, оцiпенiвши од жаху, дивились, як конає в драговинi добiрна хоругва князя Острозького. - Ура-а-а! Заметались драгуни, спереду болото, а позаду - козаки. Деякi, охопленi панiкою, кинулися на болото й потопилися... Козаки налетiли на драгунську хоругву, i заблискотiла криця! Люто рубався Остряниця, вирвавшись поперед. Рука не знала втоми, душа - спокою. Вибирає драгуна, кидав до нього коня й з усього маху сiк ворога по шиї. Шабля входила в вороже тiло нечутно, ворог тихо зсовувався з сiдла i падав пiд ноги коневi... Дiяв гетьман з холодним розрахунком, нi на мить не втрачаючи над собою контролю. Мигнувши в повiтрi, шабля падала на плечi ворогу i розсiкала його вiд ключицi до пояса... Остряниця ловко володiв шаблею. - На шиї нам захотiли сiсти, пани-ляшки?! - несамовито кричав гетьман. - А крицi козацької не хочете скуштувати? Драгунська хоругва князя Острозького була вирубана до ноги. Бiй вiдклекотiв, як i спалахнув, - швидко. Козаки виловлювали драгунських коней, збирали трофеї. Остряниця запалив люльку i, зiстрибнувши з коня, сiв на морiжку, очiкуючи Сокирявого. Дядьки виглядали з-за кущiв, перемовлялися мiж собою. - Та виходьте, бо вже набридло ждати! - крикнув їм Остряниця. - Драгунiв у болото заманили, а своїх злякалися. - А ви хто такi? - Якщо ляхiв порубали, то, виходить, свої. - Та воно й таке. - I дядьки, обминаючи драговини, виходили на дорогу, все ще обережно озираючись. - Скiльки ж вас, пани молодцi? - Двiстi, гетьмане! - пiдiйшов маленький кiстлявий дядько iз зморшкуватим личком. - Я отаман Сокирявий. - Добре ляхiв заманили! - ручкався з ним гетьман. - Ми на цьому болотi всi стежки знаємо, як свої п'ять пальцiв. Козаки тим часом зганяли докупи полонених драгунiв. Як побачив їх Сокирявий, потемнiв на виду, вихопив у селянина вила, кинувся на них, проштрикнув одного, потiм другого, третього. - Стривай, чоловiче, ти що, здурiв?! - кинувся йому навперейми Остряниця i вирвав з рук вила. - Це вже не бiй, а вбивство! Ми ж не звiрi, отамане! - Не звiрi, так хочу бути звiром! - кричав Сокирявий, почорнiвши вiд гнiву, i невiдомо було, де в нього бралося стiльки сили. - Не звiрi, кажеш, гетьмане? Може, й так. Я все життя своє чуба тiльки працею грiв. Жив з пучок, хлiб ростив та бортництвом займався. Мухи за своє життя не зобидив. А хто мене звiром зробив? Хто, як не пан. Живцем нас облуплював, все, що захоче, iз зубiв вирве, а забере. Так до голого колiна й доробивсь. Пан з нас останнi соки вичавлював, а вiн такий, що й на кропивi мед збере. I жiнкам нашим життя не було. Пан їх гвалтом примушував з ним спати. Та не скорились ми, не зiгнули карка. То вiн тодi навiв жовнiрiв. Все село з димом пiшло. Жовнiри гвалтували на наших очах жiнок наших i дочок. А ми стояли, пов'язанi, i скреготiли зубами. В моєї жiнки вирiзали груди i били ними мене по лицi. Дiтей роздягали й окропом їх обливали... Ось так, пане гетьмане. Хiба не станеш пiсля цього звiром? Вони зробили мене звiром, так хай же тепер не нарiкають, що хлопи бунтують. Я поклявся: вирвуся на волю - вiдомщу! Великою люттю вiдомщу. Все буду рiзати, що паном-ляхом зветься. I я мщу! Сокирявий обхопив голову руками i застогнав. Остряниця поклав йому руку на плече. - Стисни зуби, отамане, буде i на нашiй вулицi свято! - Я зуби зцiпив. Давно зцiпив. Але я до смертi, до останнього свого дня не забуду, що вони чинили. Це карб на все життя. - Приставай до мене, i пiдемо на Лукомль, - сказав гетьман. - Туди має пiдiйти Потоцький, треба добре його зустрiти. Сокирявий заперечливо похитав головою. - Нi, ми будемо свої мотузки сукати. Нiкуди я звiдси не пiду! - вперто i твердо мовив. - Я буду їм тут мстить. У цих краях, де вони чинили звiрства. Я заманюю ляхiв у болото i дивлюся, як вони мул ковтають. Насолоджуюсь їхнiми криками, коли вони конають. О, багато їх пiшло в ту трясовину, а ще бiльше пiде. Тому я не пристану до тебе, гетьмане. Я битиму ляхiв тут. Доки повне болото не натоплю - не заспокоюся. Прощай, гетьмане. Давай обмiняємося люльками на згадку. Дай менi свою, а собi вiзьми мою. Ти будеш мене згадувати, а я - тебе. I будемо спiльну справу робити - ляхiв нищити. Доки я живий, доти вони i конатимуть в цiм болотi!.. Захопивши Лукомль - невелике, але досить укрiплене мiстечко, - i винищивши жовнiрську залогу, Остряниця встановив у мiстечку козацьку владу, лишив старшину Недригайла з двома сотнями козакiв, а сам пiшов на Слiпород. Туди, за вiдомостями, одержаними вiд розвiдки, прямували Потоцький i князь Вишневецький. Те, що Потоцький встиг з'єднатися з Вишневецьким, дещо ускладнювало справу. Доводилось поспiшати, допоки сюди не прибуде ще й коронний гетьман з вiйськом. Остряниця ще не знав, якi сили привiв сюди Вишневецький - вiдомий кат i душитель українського народу, - але здогадувався, що чималi. Тепер вiйсько Потоцького значно збiльшилося. Вiн i до того переважав Остряницю, а тепер i поготiв... Нi-нi, та й з'являвся у серцi вiдчай, чи не задарма вiн кидається мiж мiстами, шукаючи зручного мiсця для бою. Чи не все одно, де битися? Поляки й зараз сильнiшi, а коли прибуде сюди польний гетьман з коронним вiйськом, тодi й зовсiм буде скрутно повстанцям. В хвилини сумнiвiв та вiдчаю, витягав люльку отамана Сокирявого... Чубук її був покусаний i погризений... Вчувалося гетьману: "Дiтей окропом обливали... В моєї жiнки груди вирiзали i били ними мене по лицi..." - линув у його вухах отаманiв голос, i гетьман стискував зубами люльку... Катюги! Душогуби! Татари такого не чинили. Тi в ясир гнали люд, стинали голови, але не додумалися вирiзувати у жiнок груди i бити ними чоловiкiв... Чорнiв гетьман, новi зморшки залягали на його схудлому лицi... Глибше западали очi... А вiн сподiвався на сiмейний затишок! Ось тобi й вибрав час для кохання. Ось тобi й забаг тихого сiмейного щастя! Зцiпить зуби гетьман, аж на щоках заграють жовна, i мовчить. Їде поруч з ним Орися годину, другу, нi слова. Як уже не пробує вона розважити його, тiльки хмуриться. - Не той час ми вибрали для щастя! - вихопиться в нього, i знову мовчить. Орисi ж починало здаватися, що Остряниця її розлюбив, охолов до неї. У вiдчаї вона ладна була накласти на себе руки... Щодень вiн ставав похмурiшим, замикався в собi, а коли i говорив з нею, то думав про iнше. Така рiзка змiна в його поведiнцi кидала її у вiдчай. Орися не знала, як запобiгти горю, i шукала власної загибелi. Пiд Слiпородом, коли козаки йшли на приступ, Орися й собi кинулась в гущу битви... Дiзнавшись про наближення повстанцiв, мiщани та реєстровi козаки пiдняли повстання в мiстi, вбили польського старосту, перебили жовнiрську залогу. I вийшли навстрiч повстанцям. Вiдразу ж посипались скарги на старосту та жовнiрiв: - Звiрi, а не люди! Що хочуть, те й чинять! - Жiнок наших гвалтують i дочок! - Чиншами душать! - Руськими суками та псами нас обзивають!.. - Люди добрi! - звернувся до них Остряниця. - Старосту ви вже вбили, урядовцiв розiгнали, тож починайте по-новому жити. Виберiть свою владу козацьку, захищайте мiсто i боронiть свою волю. Бо нiхто її вам готової на тарелi не пiднесе. Тримайтеся купи i гуртом волю вiдстоюйте! Пiд Слiпородом повстанцi витримали жорстоку цiлоденну битву. В полудень до мiста пiдiйшли Потоцький - та Вишневецький з вiйськами, що в кiлька разiв переважали повстанськi сили. Суцiльною лавою посунули вороги на мiсто. Гармати з обох бокiв аж захлиналися, все потонуло в гуркотi й диму. Поляки засипали мiсто ядрами, спалахували пожежi, й повстанцi та мiщани ледве встигали їх гасити. Приступ вiдбили, але з великими втратами. Вiйсько Остряницi тануло. Пiдмоги, незважаючи на розiсланi загони, поки що не було. Та й не могли селяни пробитися крiзь жовнiрськi заслони. До всього ж мiсто переповнилося пораненими, i їх нiколи було перев'язувати... Орися пiшла по хатах, зiбрала жiнок, i як могли рятували поранених. А в Слiпородi майже на кожнiй вулицi, замалим не в кожному дворищi падали ядра. Поранених збiльшувалося з кожною годиною, мертвих нiколи ховати... Бiй клекотiв увесь день. Скiльки атак вiдбили повстанцi - нiхто не пам'ятав. Мiсто трималося. Як не скаженiли вороги, але жоден з них не пiдiйшов навiть до валу. Зрештою Потоцький прислав послiв. Вони пiд'їхали до валу, махали шапками й кричали, щоб козаки не стрiляли. - Коня! - крикнув Остряниця. Гуня хотiв було затримати гетьмана, та той вихопився в сiдло i вдвох з джурою подався за мiську браму. З'їхались неподалiк валу, де густо лежали трупи жовнiрiв. Ротмiстр з холодним пещеним лицем, зберiгаючи кам'яний спокiй, хоч його кiнь i топтався по трупах жовнiрiв, велемовно почав: - Єгомосць пан полковник Станiслав Потоцький вимагає, аби гетьман негайно припинив опiр i здався на милiсть переможцям! - За яку цiну? - глухо запитав гетьман. - Єгомосць коронний гетьман збереже за гетьманом булаву i нагородить пана гетьмана маєтком! Хорунжий, що був з ротмiстром, свердлив гетьмана ненависними очима, кусав губи i все тягнувся рукою до пояса, де в нього стирчав пiстоль... Онисько не спускав з нього настороженого погляду. - Пан гетьман дарма сподiвається на вiкторiю! - говорив ротмiстр скучним, безбарвним голосом. - Рiч Посполита ще здатна насипати хлопам солi на рани. У єгомосцi пана полковника уже шiстнадцять тисяч вiйська. Це разiв у три перевищує козацьке. Крiм того, єгомосць польний гетьман з коронним вiйськом уже пiдходить до Києва i скоро буде тут. I тодi ми влаштуємо вам волейну потребу. З вашими ексцесами буде назавжди покiнчено! На що сподiвається пан Остряниця? Фортуна повернулась до вас боком. Ваша компанiя вже бардзо порiдiла, помочi нiякої. Мiць ваша зломлена. Трiумф вам i не свiтить! А ми пропонуємо вигiднi умови: скласти зброю, i булава лишається за паном гетьманом. Реєстр буде збережено в межах шести тисяч, або шести полкiв. - Нi, пане, з цього дива не буде пива! - вiдказав гетьман. - Це останнє слово пана? - запитав ротмiстр. - Пан вельми пошкодує. Пан полковник зiтре з лиця землi Слiпород! I тодi можете суплiкувати хоч до самого Бога! - Згинь, руська собако! - зненацька вигукнув хорунжий, котрий до цього й пари з уст не пустив. I вихопив пiстоль. - Згинь, схизмате! Сухо трiснув пострiл. - Ай!.. Сто дяблув! - закричав хорунжий, схопившись за свою прострелену руку. - Кидай пiстоль! - крикнув Онисько. Хорунжий розчепiрив пальцi, i пiстоль упав на землю. Онисько витяг з-за пояса другий пiстоль, повернувся до ротмiстра. - Сподiваюсь, що хоч пан ротмiстр не буде замахуватися на життя гетьмана? - запитав Онисько. - Я... е-е... не буду, - зблiд ротмiстр. - Повертайте коней! - наказав Онисько. - Але ж... - ротмiстр вбрав голову в плечi. - Я стрiляти в спину не збираюся! - вiдказав Онисько. - Не вашої пiдступної породи. Хоча пана хорунжого й треба було забити! На тому й скiнчилися переговори. Польська кiннота знову кинулася на приступ... Коронна артилерiя засипала мiсто ядрами. Аби врятувати мешканцiв Слiпорода вiд обстрiлiв, Остряниця вночi залишив мiсто. ...I почалися гiркi невдачi. Потоцький наступав на п'яти. День у день, навiть уночi вiд нього неможливо було вiдiрватися й тим бiльше де-небудь зачепитися. I бої, сутички, втрати, втрати... Великi й кривавi. Повстанське вiйсько катастрофiчне тануло. Гинув у першу чергу ар'єргард - козаки, котрi всi цi днi мужньо стримували натиск полякiв. Остряниця метався в районi Лубен, Миргорода, Слiпорода, Лукомля, вiдбивався, сам нападав i, несучи втрати, змушений був вiдходити. Так не могло довго тривати. Трагiчна розв'язка наближалася. I це добре розумiв гетьман. Хоч повстання i набуло широкого розголосу на Українi, одначе повстанцi так i не спромоглися об'єднати свої сили. Бiльше того, вони неохоче йшли на таке об'єднання, кожен загiн дiяв в межах свого села, волостi чи, зрештою, лiсу, урочища. Це було на руку Потоцькому. З таким повстанням вiн хоч i з великими труднощами, а все ж мiг справитися. Загони дiяли нарiзно, не маючи нiякого зв'язку мiж собою, i гусарськi та драгунськi хоругви оточували їх i пiсля впертих, запеклих боїв або знищували, або розпорошували. Головнi ж свої сили Потоцький кинув на Остряницю. До Потоцького замалим не щодня прибувало пiдкрiплення, i почував себе полковник впевнено. Остряниця, залишаючись без свiжих сил, щодень втрачав козакiв. Тому змушений був вiдходити й вiдходити, а доки - й сам не знав. Потоцький насiдав, розумiючи, що вiд цього залежить майбутнiй успiх. Вимотати повстанцiв, знекровити, оточити, не допустити до них пiдмоги i наступати, наступати їм на п'яти. Надiйде такий час, коли повстанцi не витримають або в них скiнчиться порох. I тодi можна скрутити їм роги! Остряниця метався по рiвнинi, почуваючи себе у пастцi. Пiдмоги нiякої, вiйсько тане на очах вiд безкiнечних обстрiлiв коронної артилерiї, виснажується довгими походами. А запаси пороху не вiчнi. I, як на ту бiду, Остряниця нiде не мiг зачепитися, звiдусiль його вибивали, i мусив знову кружляти й кружляти. А кiльце навколо все звужувалось i звужувалось... Почорнiв, очi глибоко запали, щоки затяглися, вуса ще дужче посрiблилися. Але у вiдчай не падав, це лише прискорило б загибель. Дiяв розсудливо, з холодним розумом. Робив усе, що мiг, але становище не кращало. Нi вдень, нi вночi не злазив з коня, конi пiд ним не витримували, їх доводилося мiняти. Гетьман тримався. Сухi губи стисненi, в запалих очах - не вщухає вогонь, i по ньому можна було здогадатися, що гетьман напружено шукає виходу. А виходу не було. Тому себе не берiг, майже в кожному бою водив перед, врубувався в саму гущу ворогiв, але смерть його обминала... А десь глибоко в мозку билася думка: все. Програв. Повстання вже приречене, i немає такої сили, котра б його порятувала. Ну мiсяць вони ще протримаються, ну два, а тодi що? Так i буде крутитися побiля Лубен, Миргорода чи Слiпорода? Потоцький постарається його звiдси не випустити. Крiм того, вiн чекає польного гетьмана iз свiжим вiйськом. Тодi залишиться хiба що з честю полягти на полi бою. Все частiше й частiше з'являлася думка про марнiсть подальшої боротьби. Спершу вiн лякався тої думки, гнав її вiд себе, та вона мiцнiла в ньому з кожним днем, i вiн дедалi яснiше почав уявляти поразку. Боротьба марна. Принаймнi сьогоднi, цеї весни... Ворог сильний. У повстанцiв ще не знайшлося вiдповiдної сили. Вони не зумiли об'єднатися i спiльно повести наступ за волю. А може, немає ще вiдповiдних умов? Чи не визрiло як слiд повстання, спалахнуло передчасно? Чи не лiпше сьогоднi зберегти людей в iм'я завтра?.. Думав i не знаходив вiдповiдi... Не вистачало ще якоїсь краплi, аби думка про марнiсть подальшої боротьби остаточно заволодiла ним i вiн би, не вагаючись, пiдкорився їй. Точнiше, не вистачало двох крапель. Перша крапля капнула в битвi за мiст через Сулу. Пiвдня Остряниця утримував мiст, аби не пустити полякiв за Сулу. Тi шалено атакували, але поки що без успiху. За пiвдня битви земля бiля мосту була переорана, перепалена й густо закипiла козацькою кров'ю. З обох бокiв лежало чимало вбитих. Але мiст треба було будь-що втримати, i Остряниця тримав. Гуркiт не затихав увесь день. Потоцький не шкодував пороху, коронна артилерiя рясно засипала повстанцiв ядрами. В розпалi бою Остряницю хтось покликав: - Яшо... Вчувши своє iм'я (ранiше по iменi його нiхто не називав), гетьман рвучко обернувся. Орися!.. Провiв рукою по лицю, витираючи сажу, кров, зiтхнув: - Ти? Орися зiстрибнула з коня й, ведучи його на поводу, пiдiйшла до нього з нiмим благанням в засмучених, згорьованих очах. - Яшо... Поки ще не пiзно... Гетьман дивився на неї здивовано. В колотнечi останнiх днiв, безкiнечних боїв, гарматного гулу, кровi i диму вiн зовсiм було про неї забув. Та й не було коли думати i бачити Орисю: вдень i вночi вiн знаходився в ар'єргардi свого вiйська... Тепер, дивлячись на Орисю, на її схудле, посiрiле лице, на сумнi очi, повнi пекучого болю, на мить згадав Голтву, хатину в тихому завулку, мiсяць, що заглядав у вiконце, Миргород, вiнчання... I розгубився... "Це ж я скалiчив їй життя", - гiрко подумав. Стояв перед нею, опустивши руки, й винувато клiпав очима. - В цьому пеклi я й забув про тебе... - Ти мене розлюбив? - бiлими губами запитала вона. Остряниця не вiдповiв, бо жовнiрськi хоругви знову пiднялися. - Ах, чорт!.. - бурмотiв вiн, стежачи за боєм. - Яшо!.. - у вiдчаї вигукнула Орися. - Ти чого? - грубо запитав вiн i спохватився. - Пробач... Таке твориться, що i янгол не витримає. Ох, Орисю, не той час ми вибрали для щастя! - Пане гетьмане! - примчав закривавлений сотник Щербина. - Биховець просить пiдмоги. У нього великi втрати! - Джуро! - гукнув Остряниця. - Мчи до старшини Недригайла, хай переходить iз своїми хлопцями до Биховця! Сотник i джура помчали, гетьман знову спостерiгав за боєм. Без угаву била коронна артилерiя, i ядра густо рвалися на позицiях козакiв... Передишки не було й на мить. - Ах, чорт! - бурмотiв вiн. - Якби у нас було хоч трохи гармат. Гинуть же люди! - Яшо! - Орися зважилась i поклала йому руки на плечi. - Боже мiй, на кого ти схожий!.. Один лише вогонь в очах. Отямся, Яшо. Батогом обуха не переб'єш. Цього разу не пощастило нам, вдруге пощастить. Вiдступися, коханий. Вiдмовся вiд гетьманства. Поїдемо хоч свiт за очi... Хату збудуємо... Хоч курiнь... I я кохатиму тебе... I сонце нам сяятиме... Остряниця не витримав. Завжди врiвноважений, зовнi спокiйний, вiн вибухнув не властивим йому гнiвом: - Чого ти нидiєш?! Ти що - слiпа? Чи не бачиш, що твориться? Люди гинуть, справа наша гине, а тобi коханнячко?.. Викричав i пошкодував. Та вже було пiзно. Орися потемнiла й до кровi прикусила губу. - Зрозумiй мене... - почав було вiн, та Орися скочила в сiдло i з мiсця пустила коня вчвал... Проводжаючи її поглядом, Остряниця побачив, що вона круто повернула коня й помчала на лiве крило козацької оборони, де густiше всього падали ядра. - Стiй! - не тямлячи себе, крикнув Остряниця. - Ти збожеволiла? Але голос його потонув у гуркотi бою. - Коня! Орися вже вихопилась на рiвнину, польськi гармашi, певно, примiтили одинокого вершника, бо лiворуч i праворуч Орисi почала злiтати вгору земля... Остряниця скочив у сiдло i помчав навперейми... Хтось з козакiв хотiв було спинити його. - Стiй, стiй, гетьмане!.. Її вже не врятуєш, а сам задурно головою накладеш... Остряниця вилетiв на рiвнину, не помiчаючи ядер. - Орисю! Схаменися!.. На-аза-ад! Злiва вiд Орисi вирiс кущ землi. Наче в якомусь снi, побачив, як повiльно - повiльно пiднiмається її кiнь угору i валиться на правий бiк, а Орися летить йому через голову... Як вiн домчав до неї - не пригадує. Скочив з коня, впав бiля неї на колiна й вiдсахнувся. - Орисю!.. Вона лежала на спинi, розкидавши руки. Лице бiле - бiле, кров вiдхлинула вiд нього. На грудях - кривава пляма... - Орисю! - крикнув Остряниця у вiдчаї. - Кохана моя... Тремтячими руками скинув з себе жупан, з трiском розiрвав на собi сорочку... Там i тут побiля нього падали ядра, його обсипало землею, та вiн не бачив i не чув нiчого. Перев'язав Орисю... Повiки її здригнулися, вона з трудом розплющила очi i винувато посмiхнулась куточками губ. - Ти... шукала смертi? Вона ворухнула безкровними губами. - Я знаю... що тобi заважаю... Ти правду казав, не той час для щастя... Я не хочу тобi заважати... Прощай... - Мовчи, Орисю, жити треба. Жити! Всьому наперекiр! Вiн обережно пiдсунув пiд неї руки, звiвся i, притискуючи Орисю до грудей, рушив полем... Кiнь пiшов за ним. Ядра падали там i тут, а вiн повiльно йшов полем, обережно несучи її на руках. - Ура-а-а! - донiсся до нього крик, i вiн побачив, що по всiй лiнiї оборони козаки йдуть в атаку. - Не треба, - тихо прошепотiв вiн, - не треба марних жертв... Перемога далеко вiд нас... Зазнавши великих втрат, Остряниця, зрештою, вiдiйшов з порiдiлим вiйськом до Жовнина - свого останнього рубежу на вкраїнськiй землi. Потоцький, невiдлучно йдучи слiдом, наступав повстанцям на п'яти. Коронна артилерiя по кiлька разiв на день обстрiлювала козакiв. Вiдiрватися вiд переслiдувачiв Остряниця вже не мiг: бракувало коней, з обозiв лишилося кiлькадесят возiв, на яких ледве розмiстили поранених, залишки пороху та харчiв. I так вiдходили увесь день пiд безперервним вогнем. Гетьмана неможливо було впiзнати, до того лице його загострилося й почорнiло. Сидiв у сiдлi набурмосившись, тiльки жовна на щоках перекочувалися. Пiд Жовнином (неподалiк впадiння Сули в Днiпро) повстанцi, аби уникнути повного оточення, змушенi були зайняти невигiднi позицiї. Табiр влаштували нашвидкуруч, ледве розставили вози, якi ще вцiлiли, встигли мiсцями вирити неглибокi шанцi та де-де насипати вал. Суцiльної лiнiї оборони не було, особливо на лiвому крилi. Поляки з ходу кинулися на приступ. Лiве крило козацького табору атакували гусарськi хоругви, праве - панськi та кварцянi, в центрi наступали драгуни. Чорно було в полi вiд ворожого вiйська. Остряниця носився конем вздовж оборони пiд кулями i ядрами (за останнi днi вiн так звик до небезпеки, що просто не звертав бiльше на неї уваги), пiдбадьорював козакiв, перевiряв, як установленi гармати й самопали, а сам думав: "Незалежно вiд того, вiдiб'ємо ми цей приступ чи нi, все одно ми програли..." З криком i галасом неслися вороги на козацький табiр. - Здавайтеся! Здавайтеся, схизмати! - лунав у полi крик. - Не вийти вам звiдси живими! - Брешете, ляшки! - вiдповiдали козаки. - Не на тих напали! Ми не за пухлу душу гинемо! З нашої пожежi розгориться колись вогонь! Вдарили гармати, самопали, затрiщали мушкети. Пороху були вже незначнi запаси, виручала влучнiсть. Стрiльцi багли не пустити жодної кулi в повiтря просто так, кожна куля знаходила цiль. Та ось вдарила коронна артилерiя, i дим заволiк табiр... Правий