в на старшину (той ураз чомусь знiтився) i знову налiг на лопату. - Продадуть вони вас, пане гетьмане, - бубонiв Козир. - I пiзно тодi буде. А зараз ще можна... Утекти... - Я тiкати не збираюся! Неподалiк упало ядро, Козир миттю впав на землю i, розпластавшись, затулив голову руками. Гуня, поплювавши на долонi, копав далi. - Вiзьми лiпше лопату, старшино! - кинув вiн Козирю. - Як лежати, то лiпше копати. Все ж нам буде якась вигода з тебе. - А на дiдька землю копирсати? - Козир звiвся й неохоче взяв лопату. - Чи не все одно, де смерть зустрiне? В шанцi чи в чистому полi? Все одно - капець! - Рано себе ховаєш, старшино. - Рано... рано... - бурчав Козир, тикаючи лопатою. - Волю ми вже все одно не здобудемо! - Ми її вирвемо! - Гуня iз злiстю орудував лопатою. - Коли й не розiб'ємо ляхiв, то принаймнi вимотаємо їх, обезкровимо, щоб панство не дуже рогами розмахувало! Хоч якесь полегшення, а таки вирвемо люду! А надiйдуть лiпшi часи, вберемо бiльшу силу i по - iншому мову тодi поведемо. - Доки сонце зiйде, роса очi виїсть! - сердито вигукнув Козир. - Помочi нiзвiдки... От i борись! Однi ми! - Не однi, а серед людей. - Гуня помовчав, вирiвнюючи стiнки шанця. - Не в пустелi б'ємося. Чують люди, де воля гримить. Чималий розголос про наше повстання Україною пiшов. Прийде й помiч. Побачать люди, що можна ворогiв бити, за зброю вiзьмуться. - Нинi чернь перелякана поразкою Павлюка. - I деяка старшина! - додав Гуня. Помовчали, копаючи. - А чи не лiпше згодиться на переговори з ляхами? - озвався Козир. - Я б хутенько до Потоцького збiгав... Умовив би його... Мо', якi й вольностi вирвав би... - Бачу, нарядився шляхетним паном. Завиваючи, пролетiло ядро. Козир поспiхом впав на дно шанця, а коли звiвся, Гунi вже не було. - Брешеш, голото, скрутять тобi ляхи роги! - з ненавистю прошипiв Козир. - Не ти, так ми пiдпишемо угоду з ляхами. Бо не вам, голотi бурлацькiй, панувати! Нас панами помазано! Роздiл п'ятнадцятий Був раннiй ранок, туман хутко рiдiв, рожевiв вiд перших скалок сонця. Мокра земля парувала, всюди блищала роса. У гирлi Старця навперебiй кумкали жаби. наче радились i нiяк не могли дiйти згоди. Козацький табiр принишк у ранковiй млi. Потоцькому не спалося всю нiч, все думав, як викишкати козакiв з - за валу. Ледь зайнялась вранiшня зоря, вийшов з намету i довго мовчки оглядав мокрий вiд роси повстанський табiр над Днiпром. Чим вони тримаються? Остряницi було скрутно, крутився, як на гарячому, а Гунi, напевне ж, ще скрутнiше. А бач - тримається. Незбагненне! Чи ж багато в них гармат? Мабуть, з десяток. I по фунту пороху на козака. I все одно стоять. Незбагненнi цi лотри! I не лише захищаються, а й нападають. Доводиться думати i про власнi втрати. А вони чим далi, тим бiльшi. Ганяючись за Остряницею, а тепер за Гунею, полковник спустошив своє вiйсько. А тут ще й пiдмога бариться. Потоцький оглядає свiй табiр, чи немає де, бува, слабини. Жовнiри нагорнули вал паралельно повстанському - вiд Старця до Днiпра, порили глибокi шанцi. Панськi та княжi люди тримають чоло позицiї, лiворуч нiмецька пiхота зарилася в землю, праворуч жовнiри ледве висовують носи... Кiннота стоїть у тилу, на випадок, якщо повстанцi зважаться перейти в наступ. Нi, здається, табiр вкрiплений добре. На випадок чого, можна й захищатися. - Вашмосць! Полковник здригнувся i рвучко оглянувся. Мокрий вiд нiчної роси, стояв перед ним гонець з почервонiлими, припухлими вiд безсоння очима. - Вельможний пане полковнику! В Переяслав з комонним вiйськом прибув єгомосць польний гетьман. За кiлька днiв єгомосць буде тут. Полковник вiдчув, як тепла хвиля з нiг до голови пройняла його холодне, забучавiле тiло. Нарештi! Тепер, можна бути спокiйним... Гонець витягнув згорнутий у трубочку папiр i подав полковнику. В листi польний гетьман повiдомляв свого "єдиноутробного милого брата Стася", що днями буде в гирлi Старця i вони тодi разом прикiнчать хлопiв, бо пора вже покласти край свавiллю хлопському. А поки що польний гетьман випалює села i вирiзає руську люднiсть, аби "не плодилися в цих краях зрадники Корони". В полковника й зовсiм пiднявся настрiй. Хоч вiн i не любив брата, заздрячи його успiховi (не кожний шляхтич, бодай i з вельможного роду, може так високо доскочити, як Миколай!), але зараз почував радiсть. Вдвох з братом вони швидко викишкають повстанцiв, i вiн нарештi повернеться до Варшави. На радощах полковник витяг кiлька великих блискучих талярiв, зважив їх на руцi, подумав, один простягнув гiнцевi, а решту сховав. - За добрi вiстi! - Радий завсiди вашiй мосцi добрi вiстi возити! - вигукнув гiнець i раптом осiкся. - Але маю ще... не зовсiм добрi вiстi. Скидан Iз Черкас iде сюди. Хоче переправитись через Днiпро i з'єднатися з Гунею, вашмосць! - Цього ще не вистачало! - пересмикнув полковник гострими плечима. - Ротмiстре Ханєцький! - Я тут, вашмосць! - Чотири кварцянi хоругви, ескадрон драгунiв - i хутчiй до Днiпра! - наказав полковник. - Спiшiть, пане ротмiстре, аби Скидан не встиг з'єднатися з Гунею! - Слухаю, вашмосць! - ротмiстр крутнувся i побiг до вiйська. Потоцький вiдпустив гiнця i повернувся до себе в намет, де на нього вже очiкував князь Вишневецький. Слуги приготували снiданок на маленьких столиках (полковник навiть в походi намагався жити з усiма зручностями i возив за собою меблi, особливо крiсла, котрi вiн любив, та скринi для вбрання). На окремому столику були поставленi кубки з вином. - Прошу, князю, до столу! - запросив Потоцький i вперше за останнi днi посмiхнувся. - Але ж i вiстi у мене, проше пана! Польний гетьман з силою вiйська буде незабаром тут. Вип'ємо, друже! Щедро пили угорське вино i пiсля кожного кубка, якi їм наливали слуги, обоє ставали все гарячiшими i балакучiшими. - Прийде Миколай, ми їм зломимо хребта! - вигукнув князь i трахнув кулаком по столу, котрий аж пiдстрибував вiд тих ударiв. - В наших ясновельможних ногах повзатиме голота бурлацька! - Але тодi перемога дiстанеться Миколаю, а не нам! - мовив розiгрiтий вином полковник. - Я сам бажаю вiкторiї! Наступ!.. - Полковник схопився i з криком: "Гармашi!.. Ану починайте!.." - вибiг. Гахнула перша гармата, i ранкової тишi як не бувало. Заворушився польський табiр, жовнiри та нiмецькi пiхотинцi, позiхаючи, вилазили iз шанцiв, шикувались за валом для атаки. Гармати лунко били по всiй лiнiї. В козацькому таборi падали ядра, але повстанцi у вiдповiдь - нi звуку. - Пороху в схизматiв обмаль! - задоволене потирав руки полковник. - Та й гармат раз - два... - I все одно, мов косою, рiзонуть по наших хоругвах! - кисло озвався князь, длубаючись у зубах. - Звичайна хлопська манера - пiдпустить близько, а тодi одним шквалом... Так воно й сталося. Ледве хоругви з галасом наблизились до козацького табору, як залпом вдарили гармати й спустошили першi ряди. Далi затрiщали мушкети, самопали, лунко загупали гаркебузи... Цього було досить. щоб хоругви, нюхнувши козацького пороху, закрутилися на мiсцi i, зрештою, позадкували... Потоцький скреготнув зубами i сховався в наметi. Хмелю вiд випитого вранцi вина як не було! Носився в наметi й бурчав: - Коли б у мене були такi вояки, я б уже пiвсвiту захопив би! Того дня хоругви ще двiчi пробували атакувати козакiв, але щоразу вiдкочувались назад... Ледве засутенiло, як полковник, вiдмовившись вiд веберi, лiг спати. Довго качався на скрипучому деревинному лiжку, котре вiн всюди возив за собою, поринав у дрiмоту i знову схоплювавсь, як починали бити гармати. Опiвночi його розбудила густа й похаплива стрiлянина. В намет вбiг поручник. - Вашмосць! Лотри спробували було напасти на нас! Напад вiдбито, але хлопи, втiкаючи, захопили двi нашi гармати. I вирiзали пiвхоругви. - Пся крев! - прохрипiв полковник i велiв збiльшити особисту охорону, котра i без того щiльним кiльцем оточувала його намет. Перед ранком полковника розбудили вдруге. Ротмiстр Ханєцький сяяв, як новий таляр. - Вашмосць! Радий доповiсти, що хлопський полковник Скидан у наших руках. Бiля Днiпра його схопили. Битва була люта. Козаки хотiли вiдiйти назад за Днiпро, але ми порубали човни. - I хвацько додав, натякаючи на винагороду: - Служу Коронi i королю! - Я доповiм про пана ротмiстра єгомосцi польному гетьману! - буркнув Потоцький. По хвилi жовнiри ввели закривавленого полковника Скидана. Втративши багато кровi, полковник був блiдий i, певно, з останнiх сил тримався на ногах... Потоцький уважно оглянув бранця. На полковнику було звичайне вбрання козацького старшини: кунтуш з атласу, пiдперезаний турецьким поясом, що був гаптований золотом, поверх кунтуша - черкеска. Червонi шаровари, сап'янцi. Голова закривавлена. I вуса кривавi. В очах - полум'я ненавистi. - Що, пане полковнику, не сподобалось тобi служити королю? - крiзь зуби процiдив Потоцький. - До бунтiвних лотрiв перебiг? В схизматськi полководцi забаг вибитись? Посидиш у Києвi на палi! Високо пiднiмемо! Скидан кров'ю плюнув у лице Потоцькому... Ще два днi Потоцький гриз козацький табiр, та зрештою, переконавшись, що приступом його не взяти, змiнив тактику. Почалася довга й одноманiтна облога. День у день безнастанно били гармати по табору повстанцiв. З раннього рана й до настання темряви летiли їм на голови сотнi i сотнi ядер. Вiтер не встигав розвiювати пороховий дим, вуха глухли вiд гарматного гулу... Козаки у вiдповiдь мовчали - берегли норах. Зате Потоцький не шкодував набоїв. Небавом в польський табiр почала прибувати пiдмога. Першою з'явилась коронна артилерiя та угорська наймана пiхота. За нею прибув польний гетьман з кiннотою. Станiслав Потоцький вибiг навстрiч своєму високопоставленому брату. На очах у вiйська брати обнялися. - Ге-ге, Стасю! - вигукнув Микола Потоцький, притискуючи "брата до парчевого каптана, гаптованого золотом. - Хлопи загнанi в землю! Ось тепер ми їм вломимо карка! Назавжди! I золотий спокiй полонить нашу ойчизну. Нєх жиє Корона! Того ж дня капелан Окольський злорадно запише до сього щоденника: "Бунтiвливi селяни щодня спостерiгали з окопа прихiд (до М. Потоцького) нових полкiв, тим часом як самi вони не мали жодної пiдмоги". З нагоди прибуття польного гетьмана полковник влаштував гучний банкет: вина, як i пороху, в нього були невичерпнi запаси. А помiч все прибувала й прибувала: воеводич брацлавський, ротмiстр Цонтовський з гусарами, козаками та слугами. Сотнi гусарiв, козакiв та пiхотинцiв привiв кракiвський воєвода, за ним - староста Хмельницький на власний кошт привiв сто козакiв i сто драгунiв, прийшли хоругви ланкоранського старости, загiн київського бiскупа, остерського старости... Шляхта, нiби галич, злiталась у гирло Старця, аби заклювати останнiх захисникiв волi. Табiр Потоцьких, Станiслава й Миколи, щодень розбухав, доводилось нагортати додатковi вали, аби розмiстити все новi й новi загони шляхти. З такої нагоди польний гетьман зiбрав шляхту на банкет i, пiднявши срiбного келиха, проголосив: - Вельможне панство! День нашої блискучої вiкторiї вже зовсiм близько! Бiля Старця й Днiпра панство навiки вломить карка свавiльному хлопству. П'ю за вiкторiю, яка завтра покриє шляхетську зброю! Пани кричали "вiват!" i спорожняли келихи дуже швидко. - Панове! - звiвся другий Потоцький, Станiслав. - Приємно дивитися, що до лотрiв жодна жива душечка не пiдiйшла на пiдмогу. Хай спробує Гуня повоювати з нами! Ми їх мiцно зачинили. Карасi, проше панство, у сiтцi, завтра будемо витрушувати рибку. Але на волостях неспокiйно, всюди бунтує хлопство, виходить з пiдкори i заважає ясновельможному панству спокiйно жити. Ми не можемо цього потерпiти! Смерть хлопам! - Вогнем i мечем пройдемо по волостях! - галасувало панство. На радi було ухвалено розiслати навсiбiч каральнi загони, випалювати села i винищувати селян вiд малого до старого. - Щоб не було кому прийти на помiч повстанцям! - виступав перед каральними загонами польний гетьман. - Шляхетський меч до цурки викоренить бунтiвну Русь! Хай на волостях росте кропива, анiж множаться зрадники Речi Посполитої! Не щадiть хлопiв! Забудьте про жаль. Хлоп - не людина, а бидло, покликане гнути на нас шиї. Карайте, карайте i ще раз карайте! Бог з нами! Бог благословляє нас на лицарськi звитяги. Смерть схизматам! Невдовзi страшнi вiстi про криваву рiзанину по селах дiйшли i до повстанцiв. Розказували втiкачi, що ляхи дотла випалюють села i вирiзають люднiсть вiд малого до старого, пiддаючи нещасних звiрячим тортурам. Дмитро Гуня надiслав до Потоцького гнiвного листа, в якому писав: "Хай би вже ви вели вiйну з нами, Запорозьким вiйськом... аби тiльки дали спокiй бiдним неповинним i пригнобленим людям, голос яких i безневинно пролита кров пiдносяться до Бога i благають його помститися..." Лист повстанського гетьмана вивiв Миколу Потоцького з себе. - Пся крев!.. Той бунтар ще смiє менi вказувати? Вiн гадає, що я цiлуватимуся з його людом? Я швидко вгамую твою Русь! Удiльностi захотiли, самостiйностi?! Республiку свою козацьку багнете створити? Україна є коштовна перлина в польськiй Коронi, i вам, схизматам, зроду - вiку її не бачити удiльною. Не ми, так iншi вас захоплять, а самi не будете! Швидше ми перетворимо Україну на пустку, де витимуть вовки, анiж дамо вам самостiйнiсть! Десятого липня Потоцький розпочав генеральний штурм. Кiлька годин поспiль била коронна артилерiя. Ядра в козацькому таборi випадали так густо, що земля, пiднята ними, не встигала осiдати. А потiм на приступ пiшли хоругви: гусарськi, драгунськi, кварцянi, панськi... Все, що здатне було рухатись, посунуло на повстанцiв. Польний гетьман з горба спостерiгав за боєм. Густою лавою йшли хоругви на приступ. Козацький табiр, окутаний димом, мовчав. На валу не видно було жодного повстанця. Примчав брат Станiслав. - Миколаю! Я розчарований! Пiсля коронної артилерiї моїм орлам уже нiчого робити. Мабуть, не доведеться й стрельнути. Польний гетьман i полковник потисли один одному руки, i тiєї митi козацький табiр озвався гарматним гулом. Шквал вогню пронiсся по рядах атакуючих. Жовнiри, наразившись на стiну вогню i диму, в одну мить забули про свiй шляхетський гонор. Як не галасували поручники та ротмiстри, але нiхто з жовнiрiв не хотiв пiдставляти голову пiд обух. Хоругви одна за одною безладно вiдкочувались... - Вперед, сто дяблув! - кричали ротмiстри. - Але там стрiляють, - огризалися жовнiри. - А ви, пся крев, на свайбу зiбралися?! Та нiщо не могло примусити жовнiртв задруге кидатись на повстанський вал. На тому й закiнчилась атака. - Матка Боска! - хрипiв польний гетьман. - То не козаки, а дияволи! У їхньому таборi немає шматка землi, куди б не падали ядра, а вони цiлi... Негайно шлiть до них послiв! Як не силою, то хоч умовлянням, а зломiть упертих схизматiв! Дмитро Гуня зустрiв послiв досить добродушно. - А - а, пани ляхи забагли ближче з нами познайомитись? Здалеку не вгризете, то пробуєте зсередини вкусить? Вiн стояв перед послами високий, жилавий, з сухим кiстлявим лицем, борними жвавими очима, в яких спалахували глузливi iскорки. У всiй його мiцнiй поставi вчувалася сила i впевненiсть у собi. Гетьман був у червоних козацьких шароварах, взутий у м'якi сап'янцi. Вишивана сорочка вражала бiлизною (Гуня вночi спускався до Днiпра по кручi та урвищах i виправ сорочку, бо не мiг терпiти брудного одягу), поверх сорочки - голубий каптан, пiдперезаний широким поясом на гапликах i з ремiнцями для пiстоля та люльки. Наопашки накинутий жупан. Смушкова шапка з китицею доповнювала його просте, охайне вбрання рядового козака. Хiба що булава за поясом виказувала в ньому гетьмана. - Краще близьке знайомство, анiж далека вiйна, - буркнув пап Кемеровський, котрий очолював делегацiю послiв. - Пора думати про переговори, панове козаки. - З панотою в козакiв приязнi не буде! - вiдповiв Гуня i гукнув: - Простелiть, братчики, сiна, щоб непрошеним гостям було де сiсти. Посли тiльки головами похитали: яка чемнiсть! Тим часом у коло поставили бунчук, забили в бубни, i повстанцi почали сходиться на раду. Козаки були в шароварах, каптанах, старшина прийшла в кунтушах з коштовних тканин, часто гаптованих срiблом, в голубих та рожевих киреях, мiщани - в черкесках, делiях, бекешах, селяни - в сорочках та шароварах з домотканого полотна, у солом'яних брилях... - Може, пани зголоднiли? - звернувся Гуня до послiв - Чи спрагу вiдчувають? По його знаку козаки принесли хлiба, вареної риби i кiлька баклажок чистої питної води. Посли мовчки їли рибу з хлiбом, запивали водою, дивуючись, що повстанцi мають харч, тодi, як гадали вони, повстанцi мусять вже поохлявати вiд голоду. I насторожено зиркали на повстанцiв. Тi жартували мiж собою, хоч багато з них i мали закривавленi пов'язки... Один з козакiв, що стояв ближче до кола, тримав на руках маленьке тонконоге козеня, покрите гладенькою, як оксамит, каштанового кольору шерстю, з бiлими блискучими рогами. Щось балакаючи з своїм товаришем, козак гладив козеня. Одна нога козеняти була перев'язана шматиною Посли перезирнулись мiж собою. - То сайгаченя, - пояснив Гуня. - їх чимало водиться в степу побiля Сули. - На харч ловите? - поспитав один iз послiв. - Та нi, пане, виходжую Божу твар, - почувши, про що йде мова, озвався козак з сайгаченям на руках. - Попало воно пiд обстрiл, перебило йому ногу, та я й пiдiбрав. Мо', думаю, виживе. Шкода, таке мале, тiльки жити. - М-м-да-а... - мовив пан Коморовський. - Панове молодцi! - звернувся Гуня, як стихли бубни. - Всi зiбралися? - Всi, гетьмане! - загули козаки. - Лише чатники на валах. - Тодi перейдемо до сутi, - сказав гетьман. - До нас, шановна братщино, прибули вiд ляхiв посли. Я ще не вiдаю, що вони нам заспiвають, але думаю, що пiсенька їхня стара То чи згоднi послухати послiв, пангбратчики? - Та вже послухаємо, коли їх дiдько принiс! - Послухаємо! Послухаємо! - вихопився наперед в рожевiй киреї старшина Козир. - Послухайте i ви мене, козаки! В нашому безвихiдному становищi лiпшого й не придумаєш, як прийняти панськi умови i з миром розiйтися по хатах. - Ти у свiй маєток побiжиш, а в кого, може, й хати немає! - крикнув козак з сайгаченям на руках. - Та й потiм: мирилася коза з вовком... Не перший рiк панiв-ляшкiв знаємо! - Але всi ми тут накладемо головами! - встряв сотник Ворожбит. - I кiсток наших гайвороння не позбирає! - Твоїми кiстками i сам ворон подавиться! - почувся вигук. - Хай не пасталакають про мир! - загули козаки - Не позволимо мiж нами клинцi вбивати. Стiймо дружно! - I нiчого спiшити поперед ляхiв у пекло! - Хай лiпше посли балакають, а ми послухаємо! Кемеровський звiвся, обтрусив солому, поправив ферезiю - довгий приталений плащ з широкими рукавами, облямований хутром та прикрашений метлицями, - i кахикнув. - Панове козаки! Єгомосць польний гетьман хоче дiйти згоди. - Згоди з панами в козакiв не буде! - пролунав голос. - Не за тим ви до нас прийшли. Спершу вiддайте нашi урiзанi вольностi! - Не я урiзаю вашi вольностi, а сейм! - перечекавши, доки вгамуються козаки, знову почав посол. - Але я доповiм єгомосцi... доповiм про вашi.. е-е .. вимоги. - Що там теревенi правити! - знову вихопився наперед Козир. - Вам наступили на хвоста, а ви силкуєтесь його вгору задерти. Приставайте до панiв, i край! - От iменно, що всiм нам буде пiсля того край! - крикнув козак з сайгаченям на руках - Пани тiльки й чекають, аби ми склали шаблi га повернулися до них спинами. - Ляхи нас не посмiють i пальцем зачепити! - надривав голос Козир. - Ми розiйдемося по волостях, i все. - А може, й так... - почувся непевний голос. - Дiдько його знає, як воно лiпше. Коли б знаття, де впадеш, то й соломки пiдмостив би. - Ми панськими посiпаками не будемо! - залунали обуренi голоси. - Хто хоче, хай бiжить до панiв i не каламутить води! Козир прикусив язика. - Пане посол! - смокчучи люльку, озвався Гуня. - На яких умовах польний гетьман гадає почати з нами переговори? - На умовах сеймової Ординацiї це значить... - Шiсть тисяч реєстру, - закiнчив за нього Гуни - Гетьман i старшина iз шляхти. Козаки стають хлопами у панства. Про волю й балакати нема чого. Чи було коли таке в дiдiвщину? - Не було! - загули козаки. - Нi в дiдiвщину, нi в батькiвщину! Ми нащадки вольних козакiв! - I нашої вотчини панству не вiддамо! - Горбатого до стiни не притулиш, а козака до пана! - Пани села нашi вирiзають, жiнок та дiтей мордують, а ми їм у нiжки будемо кланятись? - Ось вам, пане посол, вiдповiдь козакiв, - закiнчив Гуня. Пан Кемеровський, не стримавшись, iз злiстю кинув: - Я колись Павлюка вмовляв у Чигиринi... Не послухав мене i скiнчив своє гетьманування на пласi у Варшавi! Не забувайте про це, пане гетьмане! - Нiколи не забудемо, пане! - гнiвно вiдповiв Гуня. - I ми, i дiти нашi, i нащадки!.. Поляки мовчали цiлий день, лише зрiдка їхнi гармати обстрiлювали повстанський табiр, але мляво, неохоче, нiби заздалегiдь знаючи, що толку з того не буде нiякого. Гуня, спершись на вал, оглядав ворожий табiр, смоктав люльку - бурульку i обмiрковував, як далi битися. Помiч, на яку вiн було розраховував, не надходила Бiльше того, селяни на волостях самi виглядають допомоги. Жовнiри лютують по селах, одна надiя на козакiв. Чутки про битву в гирлi Старця розлетiлися по всiй Українi, але пiдмога, на яку сподiвався Гуня, не йшла Надi о мiцно їх обаранили ляхи. Але й про мир з панством не може бути мови. Треба вириватися з оточення i йти на волостi, знищувати каральнi загони, гуртувати навколо себе селян, накопичувати сили. - Кров наша, як i порох, - не безмiрна! - казав Гуня на козацькiй радi. - Одначе ми можемо ще довго вiдбиватися. Але давайте подумаємо, як нам далi бути. - Правильно! - крикнув Козир. - Яка там в дiдька битва, як ми пiдпливаємо у власнiй кровi! Бiля Козиря стояв уже гурт старшин i козакiв, серед яких видiлялися реєстровцi Роман Пешта, Iван Боярин та Василь Сакун. Слухаючи Козиря, вони схвально кивали головами, уникаючи дивитися на Гуню. "Козир уже вербує собi прибiчникiв", - додумав Гуня i запитав: - То що пропонує пан старшина? - Прийняти польську пропозицiю! - мовив Козир. - Панове старшини! Панове козаки! Як нам задурно класти голови, то чи не лiпше помиритися з ляхами? Ляхи радi будуть нас спекатись, i ми, пiдписавши угоду, розiйдемося по хатах. Козаки мовчали, покручуючи вуса, лише купка, що стояла бiля Козиря, впiвголоса пiддакувала. - Ми будемо вигрiвати боки в теплих хатах, а карателi хай лютують по волостях? - запитав Гуня. - Я пропоную вам те, що колись пропонували дiди i батьки нашi славнi: священну боротьбу! - Тодi ляхи переб'ють нас! - вигукнув Козир. - На що ми сподiваємось? На чудо? У нас лише вiсiм гармат i жменя пороху. У нас i тисячi козакiв не набереться, а в них? У п'ять тисяч не вбереш. - Зате наш козак вартий п'ятьох лядських! - вiдповiв Гуня. - Правильно те, що в нас вiсiм гармат i мало пороху, а в ляхiв їх сотнi! - От бачите! - аж пiдскочив Козир. - Нарештi до нього дiйшло! - Почекай, не спiши з козами на торг! - спинив його Гуня. - Хай у нас мало зброї, але здаватися на милiсть панську ми не будемо. Наша честь лицарська не дозволить нам гнути хребта перед паном. Бо для чого ж ми тодi й затiвали цю веремiю? Поскуби кiшку, вереску та нявкання буде доволi, а шерстi чортма! Не те я хочу вам запропонувати, товариство. Чим довше ми будемо оборонятися й бити панство, чим бiльше будемо спустошувати його вiйсько, тим зговiрливiшими будуть пани. Ми примусимо їх збiльшити реєстр, доб'ємося, що старшина в нас буде не з шляхти, а з козакiв значних. Зрештою ми вирвемо у панiв хоч якiсь вольностi й полегкостi люду. - А тодi що? - крикнув Козир. - А тодi прорвемо облогу i вирвемося на волостi! - Дiдька лисого ми прорвемо облогу} - вигукнув сотник Ворожбит. - Пани мiцно нас затиснули. - Як буде серед нас мир i злагода, то не вiзьмуть нас пани! - твердо мовив Гуня. - А коли чвари та роздари помiж нами спалахнуть, коли брат з братом на прю стане - не чекайте тодi воли Пани тiльки й ждуть, об" хтось свiй мiж нами клинцi вбивав. - Це камiнець у мiй город? - почервонiв Козир. - Не спiши, пане старшино, бо нагадаю тобi примовку про злодiя, у якого шайка горить, - насмiшкувато мовив Гуня. - Козаки засмiялися, Козир, насунувши на лоба соболеву шапку, шмигнув у гурт своїх прибiчникiв. - Сьогоднi зробимо вилазку, - сказав Гуня насамкiнець. - Я сам вас поведу. Але вiдчув, що не всi козаки й тим паче старшини пiдтримують його... "Звiдси й почнеться наша поразка", - подумав з гiркотою. Вночi, коли польський табiр оповила тиша й пiтьма, козаки один за одним переповзали через гребiнь валу, аби Їхнiх постатей не було видно на тлi неба, i зникала в пiтьмi. На польському валу маячила варта. Гуня шепотом велiв козакам залягти, а вперед послав "в'юнiв". Тi нечутно зникли, невдовзi почувся глухий шум i падiння тiл. Вартiвники зникли з валу. Блиснув крихiтний вогник. - Вперед, козаки! - звiвся Гуня. Козаки хутко вихопилися на польський вал, зсунулись i опинилися бiля першої лiнiї шанцiв. У ворожому таборi, як i перше, було тихо, лише на далекому обрiї миготiли, спалахуючи, блискавицi. Гуня стрибнув прямо в шанець i вiч-на-вiч стрiвся з переляканим жовнiром, що лупив заспанi очi й бойкотiв: - Цо то є, проше пана?.. Цо то... - То є твоя смерть! - Гуня шаблею пришпилив жовнiра до стiнки шанця. - Спати треба поменше, коли зiбрався з козаками воювати! Увiрвавшись в першу лiнiю шанцiв, козаки беззвучно кололи жовнiрiв, сiкли їх шаблями, i по якiйсь хвилi перша лiнiя польської оборони була спустошена... Та ледве заскочили в другу лiнiю i почали штрикати жовнiрiв, як тиша на цьому й скiнчилася. Зненацька хтось закричав не своїм голосом, загримiли пострiли i зайшовся сполошеним бемканням сигнальний дзвiн. В польському таборi зчинився шарварок. Пальба й крики сполошили нiч, табiр загудiв, як величезне гнiздо потривожених ос. Першими на козакiв напали нiмецькi пiхотинцi, зав'язалась сiча. Гуня з розгону увiрвався в колотнечу i сiк нiмецьких пiхотинцiв, як капусту. Шабля-дамаска тiльки свистiла в його жилавiй мiцнiй руцi. Закусивши кiнець вуса, Гуня злiва й справа наносив смертельнi удари. Шаблю тримав ледь навскiс, пiд певним кутом, щоб не вибило її з рук при ударi. Рiзкий, рвучкий удар - i шабля з тупим свистом м'яко входила в тiло ворога, трощила костi та хрящi, i ворог, розрубаний навпiл, беззвучно( валився пiд ноги... Та ось на помiч нiмецьким пiхотинцям, половина яких уже була зрубана, кинулись жовнiри, з бокiв напали кварцянi хоругви, забрязкотiли панцерники - гусари... - Братчики, вiдходимо! - крикнув Гуня. - Дали чосу панам - на сьогоднi досить! Коли Гуня повернувся з козаками в свiй табiр, першим його стрiв старшина Козир. - Вкусив, пане гетьмане, ляшкiв? - єхидно запитав старшина. - Чи, може, їхню оборону прорвав? - Батогом обуха не переб'єш, - загомонiла бiля Козиря старшина. - Як лобом у мур трахкатись з надiєю дiрку пробити, то лiпше прийняти панськi умови. Гуня зрозумiв, що серед старшин назрiвають чвари. Розiзлившись за нiчний напад, Микола Потоцький нi свiт нi зоря кинув на повстанцiв свою кiнноту. Сам з горба спостерiгав за панцерниками. Вершники вишикувались в довгий ряд, взяли списи напереваги. Польний гетьман замилувався гусарами. Славнi вояки, один в один! Що не вершник - то ясновельможний дворянин, то шляхтич, кiнь пiд ним турецький, за велике злото куплений, цiни не має. Кожен дворянин має щонайменше п'ять коней в запасi та десяток слуг... А як вони в сiдлах тримаються! Гордо, велично. На довгих списах двоколiрнi значки трiпочуть на вiтрi, пiдбадьорюючи воїнство. Гусари закутi в кiраси, наручники, поножi, на головi - шоломи з пiр'ям. Пiд правою рукою довгий та широкий меч (ним зручно приколювати пораненого ворога), пiд лiвою - шабля i палаш. А ще бойовi сокири з довгим рукiв'ям. Хоч кому голову розтрощать! Сила! Мiць! Краса i гордiсть шляхетського вiйська! Вперед!.. З гиком i свистом понеслася важка панцерна кiннота на табiр повстанцiв, i чути, як двигтiла земля пiд копитами сотень i сотень коней. Козаки мовчали, жодного пострiлу! Зненацька переднi конi почали падати, хоч з козацького табору, як i перше, не пролунало жодного пострiлу. А конi падали десятками, гусари летiли їм через голови, брязкались своїм залiзяччям об землю... Iржали конi, кричали гусари пiд копитами кiнноти. Iншi хоругви, вгледiвши таке, хутко повернули назад... А повстанцi, як i досi, зберiгали мовчанку, лише на валах сидiли козаки та смалили люльки. Волосся на головi в польного гетьмана заворушилося. Що за причина? Чому без пострiлiв падають конi? А гусари, ясновельможнi шляхтичi, його краса й надiя, трюхикають пiшкадьором назад. Та й то не всi... Бо решта позаклякала на мiсцi. Не диявольською ж силою поклали козаки гусарських коней? Та ось примчав ротмiстр. - Вашмосць!.. Там ямки!.. - Якi в дябла ямки? - витрiщився Потоцький. - Вузькi й глибокi, проше пана, - белькотiв ротмiстр. - Козаки надовбали до безлiку ямок перед своїм валом. Та ще й густо... Нашi конi ламають ноги, а гусари, падаючи на всьому скаку, не всi приходять до тями. Матка Боска! Що придумали хлопи! Без жодного пострiлу покласти скiльки коней, а гусарам яка ганьба! - Наступати неможливо, вашмосць... Конi ламають ноги... - Станiславе! - круто повернувся польний гетьман до свого брата. - Гусарiв вiдведи, а на козакiв кидай жовнiрiв! Кров з носа, а захопiть табiр! Пора вже з лотрами розквитатися! Але й жовнiрська атака не вдалася. Козаки й тут перехитрили. Спершу все йшло нiби добре для полякiв. Жовнiри натовпом посунули у видолинок, де, конаючи, iржали гусарськi конi. Зненацька наче з-пiд землi вирнули козаки. Жовнiри спинилися, не розумiючи, звiдки вони взялися. Спершу їх сприйняли за повстанцiв, як зненацька козаки повернулися до них спинами i, розмахуючи шаблями, посунули на повстанський табiр. - То реєстровi сотнi штурмують лотрiв! - крикнув ротмiстр. - Вперед, вояки!.. Та ледве жовнiри наздогнали козакiв, як тi рвучко всi як один повернулися i зрубали шаблями перших жовнiрiв. Все вiдбулося так несподiвано i швидко, що жовнiри в першу мить навiть не противились, падаючи пiд козацькими шаблями. Решта хоругов, боячись потрапити в засiдку, втекла у свiй табiр. - Що, пани ляшки, схопили облизня? - кричали козаки. - Втерли вам ворсу! Ще й круг пальця вас обвели. Так закiнчилися двi атаки того ранку. Польний гетьман був злий, як нiколи. Як нахабно й безкарно провели його козаки! Злiсть кипiла й не знаходила виходу. Гримав на ротмiстрiв та поручникiв, обзивав їх телепнями, макухами i зрештою, велiвши короннiй артилерiї зiгнати злiсть на козаках, подався у свiй намет. Слуги вже приготували снiданок, але Потоцький вiд їжi вiдмовився, лише випив натщесерце два келихи вина i сидiв, набурмосившись, наче сич... Радiти не було вiд чого. Маючи вiйсько, котре в багато разiв переважає повстанське своєю кiлькiстю, маючи таку сильну артилерiю, кiнноту, вiн ось уже який тиждень топчеться на мiсцi, не в змозi викурити жменьку - другу розбишак з-за валу. Ганьба! Не оголошувати ж посполите рушення, аби витурити Гуню з гирла Старця! Польний гетьман спорожнив уже третiй келих, як у намет заглянув ротмiстр. - Вашмосць! Гусари спiймали двох кобзарiв. До Гунi хотiли прошмигнути! - Кобзарi? - скривився Потоцький. - Якраз тiльки музики не вистачало!.. Чого стоїш, телепню? Тягни їх сюди!.. Ротмiстр хутко обернувся й заштовхав до намету двох дядькiв. Один був низькорослий, сивовусий, з гiрким виразом обличчя. Замiсть очей в нього були двi рожевi ямки. Його товариш був зрячим - високий, худий, вуса мав рудi, брови кущуватi, що супились над гострими очима. В обох висiли через плечi худi торбинки. Високий мав кобзу, а слiпий - лiру. Вiн тримався за рукав зрячого i дивився прямо поперед себе, мiцно стиснувши сухi запалi вуста. - Ви хто такi? - запитав Потоцький. - Музики, - вiдповiв високий i по хвилi додав: - Я - Самiйло Голосистий, кобзар, а це мiй товариш i побратим Ничипiр Бiда, лiрник. Вдвох по Українi мандруємо та людям граємо. - До бунтiв чернь закликаєте? - Закликаємо до волi! - визивно мовив Самiйло Голосистий. - Козацька кобза ще нiколи не грала пiд панську дудку. - Ви в мене пограєте! - зашипiв Потоцький. - Ви ще потанцюєте пiд мою дудку, пся крев! - А ти ж хто такий? - глухо поспитав слiпий лiрник. - Худоба! - Ротмiстр навiдлiг вдарив рукою слiпого лiрника - Бидло! Як ти смiєш так казати єгомосцi польному гетьману?! - Бити слiпого дiда не вельми велика честь, - з гiднiстю вiдповiв слiпий лiрник i повернув лице на голос Потоцького. - То це ти сам Потоцький? - Сам, - криво посмiхнувся польний гетьман. - Чули про тебе, катюго, чули! - гнiвно сказав лiрник. - Села випалюєш, звiре прелютий! Груди жiнкам вирiзуєш, немовлят знищуєш! Нi людей, нi Бога не боїшся! - Не боюсь, хлопе. Проти вашого люду в мене вiйсько є, а Бога... З Богом мiй капелан побесiдує... - Стережись, звiрюко! - вигукнув кобзар Голосистий. - Вiдiллються вовковi овечi сльози! Ротмiстр вихопив меча, Потоцький спинив його. - Чекай, ще встигнемо. Хай спершу скажуть цi музики, куди вони йшли. I за чим? - Туди, де воля б'ється, - сказав кобзар. - До Гунi та його побратимiв, - уточнив лiрник. - Ану грайте! - наказав Потоцький. - Кому? - здивувався кобзар i навiть оглянувся. - Я не бачу тут людей. - Менi, пся крев! Н-ну!.. - Ми катюгам не граємо, - з гiднiстю мовив високий кобзар. - I кобзи не будемо оскверняти. - Хай тобi лiпше дiдько рогатий на поминках на сковородi заграє! - вiдказав слiпий лiрник. - Ай-ай!.. Якi вiдважнi! Лицарi! - насмiшкувато похитав головою Потоцький. - Ось я зараз подивлюся, чи справдi ви хоробрi, чи тiльки машкару на себе натягли. Ви хотiли бунтарям пограти? Я вам допоможу. Одного з вас вiдпускаю. Музики мовчали... - Що, жижки затремтiли? - зареготав Потоцький. - Ха-ха!.. Теж менi побратими. Чого ж ви стоїте? Один з вас нехай iде до Гунi i грає. Але другий лишається тут. Тiльки перший перейде козацький вал, другому я велю зрубати голову. То як, побратими? Хто з вас лишиться тут, а хто пiде бунтарям дух пiднiмати? Рiшайте самi! Слiпий лiрник взяв за руку свого товариша кобзаря i тихо мовив: - Йди ти, брате i товаришу мiй. А я тут лишуся, щоб катюгу своєю головою потiшити. Куди менi, слiпому, йти, ще ляхи кепкуватимуть з мене, як я зослiпу тикатимусь. А ти, брате-товаришу, йди та козаченькам заграй... Про волю i їхню долю. - Спасибi, товаришу мiй! - сказав кобзар i потиснув лiрнику руку. - Пiду... Заграю їм про волю i долю... Побратими вклонилися один одному. - Прощай, брате! - Прощай, товаришу! Вiзьми мою лiру, не хочу, щоб вона в поганських руках лишилася. - Ничипiр Бiда поцiлував лiру i вiддав її Голосистому. - Заграєш на нiй i в Днiпро кинеш! - Повернув незряче лице до Потоцького: - Де ти там стоїш, катюго? Я лишуся тут i зложу свою голову, а товариша мого вiдпусти. - Хай iде! - буркнув Потоцький. Роздiл шiстнадцятий Ледве Самiйло Голосистий пiднявся з кобзою та лiрою на козацький вал, як його побратиму ударом меча стяли сиву слiпу голову, настромили на спис i виставили на валу. - Прощай, побратиме! - вклонився Самiйло тiй головi на списi. - Чимало ми стоптали з тобою дорiг по Українi, а ще бiльше пiсень виспiвали... Ти вiдспiвав уже своє, а я - доспiвую... Козаки пiдхопили кобзаря пiд руки, звели з валу, оточили його тiсною гурбою. - Здоровi були, товаришi й брати! - знявши солом'яного бриля, вклонився кобзар. - До вас я йшов з побратимом своїм, та доводиться одному кланятись i земним поклоном вiтати вас, славнi пани - братчики. А за товариша мого - лiра вам кланяється. Ще раз низько вклонився з лiрою в руках, випростався, обережно закрутив ручку лiри, тихо перебирав струни, i сумна та журна мелодiя виповнила повстанський табiр. Самiйло грав, не зводячи очей з побратимової голови на списi, i з очей його покотилася самiтна сльоза... Козаки стояли, звiсивши голови. Та ось Самiйло стрепенувся, пiдбiг до кручi i, розмахнувшись, пожбурив лiру в Днiпро. - Пливи, козацька лiро, пливи за водою, хай наш батько Славута на тобi грає та люд наш до помсти закликає! Прощай, товаришу мiй! - Повернувся до козакiв, зняв з плiч кобзу. - Дозвольте вам, панiбратчики, пограти та про славу вашу лицарську поспiвати. - Просимо! Просимо, батьку! - загомонiли козаки. I лиця їхнi, хвилину тому зажуренi, враз посвiтлiли. - Спасибi, що прийшов до нас, бо нам без музики, як i без пороху, - тяжко. Гуня послав чатникiв на вали, а решта козакiв розмiстилася просто на пооранiй ядрами землi. У коло посадили кобзаря... Повiв вiн рукою по струнах забринiла, зарокотала стара кобза... Принишкли козаки, тiльки очi їхнi заблищали вологою. Пiсля стiлькох битв, смертей та кровi як солодко, до болю, до щему в серцi солодко було слухати рiдну кобзу... I на душi легше ставало, i на серцi свiтлiло... Злетiла пiсня: Вiє вiтер, вiє буйний, Аж дуб похилився. Скажи, скажи, козаченьку, Куди ти пустився. Чи ти їдеш в Туреччину Братiв визволяти? Чи ти їдеш на Вкраїну Слави добувати? Ледве заспiвав кобзар, як козаки, зголоднiвши за пiснею, дружно пiдхопили, i злетiла над табором тисячоголоса пiсня про козака, котрий вiд могили до могили соколом линув i обiцявся розказати "батькам нашим всю тяженну недолю". Дружно спiвали козаки, оточенi ворогом, i вкраїнська пiсня наповнювала їхнi серця звитягою, як криницю джерело з живлющою водою, ...Потоцький, вчувши пiсню в козацькому таборi, велiв негайно кинути жовнiрiв на приступ. - Щоб навiки зацiпило тим спiвакам! Але повстанцi, пiдпустивши ворога до валу, висипали з таким завзяттям навстрiч i з такою люттю запрацювали шаблями, що жовнiри кинулись тiкати. Разом з козаками бився i кобзар Самiйло Голосистий. З шаблею в однiй руцi та кобзою в другiй вiн мчав у першiй лавi, женучи ворога, i його винесло аж на польський вал. Зняв вiн iз списа голову свого побратима i впав, поцiлений кулею в груди... Кiнчався липень. Другий мiсяць переважаючi сили ворогiв не могли здолати повстанський табiр. Полки вже почали втрачати надiю на вiкторiю. Все покладали на важкi облоговi гармати. Шляхта їх стрiла криками "Вiват!". - Але ж i закукурiкають тепер хлопи! - Ха-ха! Пiсля таких гармат, проше пана, i робити тут вже нiц! - Вiват!.. Вiват!.. Радий був i Микола Потоцький, адже на облоговi гармати вiн покладав великi надiї. Якщо не останнi. "Коли вже й вони не викурять повстанцiв, то я вже тодi не вiдаю, що робити", - думав польний гетьман. Аби не тратити зайвого часу, велiв спiшно спорудити попереду табору високий редут, поверх нього блокгауз - земляне укрiплення з бiйницями... З високого редуту козацький табiр було видно як на долонi. Стрiляй не цiлячись. Польний гетьман з нетерпiнням очiкував, доки жовнiри впораються iз земляними роботами. Вiдразу ж, коли гармати встановили, дав команду: - Залп!! Гахнули потужнi гармати, i здавалось, що земля репнула навпiл. - Але ж б'є!.. Але ж б'є!.. - галасувала оглушена шляхта. - Аж до самого Києва чути, як ми лотрам чосу даємо! Га-а-ах!!! У козацькому таборi тут i там виростали величезнi кущi пiднятої вгору землi. Великi ядра шматували повстанцiв. - Ховайтеся в шанцях! - кричав охриплий Гуня, носячись по табору. - Лiзьте у схови, у всi зашкалубини! Дозорцi - на вал! Решта по норах! Не втрачайте дарма голiв! Козаки поховалися. Лише на валах лежали чатники, аби жовнiри пiд гул гармат не увiрвалися в табiр. Та, незважаючи на шанцi й схови, повстанцiв лягло чимало. Табiр був засипаний землею, що повiльно осiдала пiсля обстрiлу. Гармати зрештою вмовкли. Почувся прон