изливий стогiн, що переростав у дикий зойк, i зi схову, блiдий та переляканий, вилiз старшина Козир з розпанаханою киреєю i закричав не своїм голосом: - Братчики! Товаришочки!Гинемо! Вiн бiгав по табору i вив: - А-а, а-а... - I не зацiпить йому! - озвався хтось з козакiв. - Як вовк, завив. На вiйнi iнодi й стрiляють. - Але ми загинемо! - почувся iнший голос. - Облоговi гармати змiсять нас iз землею. - Товаришочки! Братчики! - волав Козир. - Чого ж ви стоїте? Як той вiл, обуха чекаєте? Ми пропали! Рятуйтеся! Гуня веде нас на вiрну смерть. Нiхто з нас не вибереться живим... А-а-а... - Бажаємо iншого гетьмана! - вигукнув сотник Ворожбит. - Не хочемо задарма гинути. - Воно-то так, - гомонiли козаки. - Але ж Гуня не заради своєї вигоди б'ється з ляхами. - I лядськi гармати стрiляють не тiльки по нас, а й по ньому. - Спробуємо вчинити так, аби вони по нас бiльше не стрiляли, - мовив, пiдходячи, Гуня. - Хто смiливий, хто не боїться опряги*[11] i не хоче ляшкам в ноги кланяться - за мною! Це була остання спроба Дмитра Гунi. В нiч на двадцять друге липня гетьман вiдрядив кiлькох "в'юнiв" у польський табiр. Тi спритно заповзли в шанцi i схопили там жовнiра - дозорця. Ним виявився один з українських селян, насильно забраних у вiйсько Потоцького. - От спасибi вам, пани козаки, що взяли мене. Давно рихтувався до вас перебiгти, бо не лях я, а українець, та духу бракувало. Боявся, шо ляшки менi в спину пальнуть. А з вами ладен хоч куди йти. - Ти нам скажи, як до облогових гармат проникнути? - О, то є нелегка справа, - почухався жовнiр. - На чатах бiля редуту найпильнiша варта. Без таємного слова й близько не пустять. - Таємне слово? - перепитали "в'юни". - А яке воно? Ти знаєш? - Знаю. "Вiсла" те слово. - Тодi гайда до гетьмана! "В'юни" хутко повернулися в табiр. - Пане гетьмане! Ось жовнiра привели. З наших вiн. Каже, що таємне слово бiля редуту - "Вiсла". За валом бiля гетьмана уже лежав загiн, готовий до нападу. - "Вiсла"? - перепитав Гуня. - Ну що ж... Хай буде "Вiсла". Вперед! ...Козаки з двох бокiв почали пiдповзати до редуту, бiля якого маячiла варта. Потiм залягли, а десяток козакiв пiднялися на повний зрiст. - Стiй! Хто? - миттю закричали дозорцi. - Свої, чого кричиш! - вiдповiв Гуня. - Реєстровцi ми. - Пароль! - зажадали дозорцi. - Вiсла! - Проходь! Козаки, порiвнявшись з редутом, блискавично зiм'яли варту, i увесь загiн безшумно проник до редуту. - Скидайте гармати! - подав команду Гуня. Козаки облiпили гармати, як жуки, силкуючись витягти їх з укрiплення i скинути з редуту. Але вони були надзвичайно важкi. Як козаки не бралися, гармати нi з мiсця. Тодi, щоб не розпорошувати сил, козаки обступили одну гармату, з трудом висмикнули її з гнiзда, перекинули й турнули вниз. Падаючи, гармата здiйняла такий гуркiт, що в одну мить схопився на ноги увесь табiр... Гуня скреготнув зубами. - Ех, пороху сюди!.. Двi бочки пороху - i редут злетiв би вгору! У таборi вже зчинилася стрiлянина, поляки, на ходу ведучи вогонь, посунули до редуту. Скинути решту важких гармат вже не було коли, i козаки мусили вiдiйти у свiй табiр, попутно прихопивши кiлька малих гармат та прорiдивши жовнiрiв у шанцях. Поляки так були нажаханi нiчним нападом, що до самого ранку простояли з рушницями в руках. ...Ледве Гуня спустився з валу, як старшина Козир зловтiшно протягнув: - А що?.. Вкусив ляшкiв? Не я казав, що з цiєї затiї нiчого не вийде?! - Стукнiть того крикуна в тiм'я! - обурився хтось з козакiв. - Горлопанити вiн тямить, а сам з-за валу й носа не виткне! Але старшина заступилася за Козиря. - Стукнути не штука. Ви лiпше послухайте, що вiн радить. - Я ж про вас, козаки, пiклуюся! - надривав горло Козир. - Про шиї вашi i голови. Хiба ви слiпцi? Хiба не бачите, що ми на краю прiрви? Крiм загибелi, нас нiчого не чекає. З таким упертим гетьманом ми всi опинимося на тiм свiтi. Вiн сам гине i нас в домовину тягне. Пропоную негайно вiдрядити делегацiю до Потоцького. - Правильно! - загудiла старшина. - Волiємо переговори! - Ну й цiлуйте ляхiв у сiдницi! - кричали козаки. - Ми не для того взялися за шаблi, щоб з панотою мириться! - Волiємо нового гетьмана! - крикнув Ворожбит. - Чи ж не Козиря, бува? Ха-ха-ха! - 3 Козиря такий гетьман, як iз шила лемiш! - Як з квача притика! - Хай Гуня говорить! - Панове братчики! - заговорив Гуня, як гамiр трохи влiгся. - Колись я чув вiд одного попа: коли царство роздiлиться у собi, не устоїть те царство! Наш табiр роздiлився, бо його навпiл перебiгла чорна кiшка. - Не вiрте йому, козаки! - загаласував Козир. - Я не чорна кiшка! Гуня веде вас до загибелi, а я хочу вашi голови порятувати! - Рятуєш нашi шиї, аби пани мали на що ярма надiвати? - запитав Гуня, i Козир осiкся. - Нi, пане Козирю. На вiльних козакiв панство до скону вiку не надiне ярма. Бо ми тодi будемо не козаками, а волами. Бидлом! Коли ми й загинемо, пане Козирю, то лицарями, а не бидлом! Де ви бачили орла, котрий сам собi обламував би крила? Де ви бачили рiку, котра б сама собi загачувала путь? Воля - ось нашi крила i наша путь! - Чи ти ба! - вигукнув Козир. - Мовби ви злиняєте, коли помиритеся з ляхами? Лiпше бидлом жити, анiж лицарем у землi гнити! - Оце вже ти все сказав! - вигукнув Гуня. - Всю свою душу вивернув. - Не слухайте Гунi! - затявся Козир. - Не велемовнiсть нас врятує, а розум. Востаннє вас закликаю: отямтеся! Облоговi гармати знесуть вас з землi! - Волiємо переговори! - кричала старшина. - Вдосвiта посилаймо послiв до Потоцького. - Що ж, - сказав Гуня, - якщо в нашому таборi немає єдностi - ворог його здолає. Без єдностi немає сили. - Повернувся до Козиря та його прибiчникiв: - Хочете, панове, лiзти в панськi ярма - лiзьте! А хто хоче бути лицарем - приставайте до мене! Я не обiцяю вам життя, але честi нашої козацької ми не втратимо, не заплямуємо її угодництвом з панами. Хто хоче жити бидлом - приставайте до Козиря, хто хоче вiдiйти на Сiч, аби й далi боротися, - приставайте до мене! Вночi ми спустимось до Днiпра, роздобудемо човни i попливемо за пороги! - I пливiть! - кричав Козир. - А ми розiйдемося по хатах. - О нi, - сказав Гуня, - вiрити панськiй ласцi - все одно що з гадюкою цiлуватися i думати, що не вкусить. Опiвночi Гуня востаннє обiйшов табiр, потiм довго стояв на кручi. Далеко внизу бiлiв Днiпро i глухо шумiв, несучи свої прудкi води на Низ, за пороги... "Коли наш табiр роздiлився навпiл, єдностi вже не буде. А отже, й перемоги. Треба йти на Сiч, - думав Гуня. - Це єдиний вихiд. Мiцнiти, збирати новi сили для майбутнiх битв. Нi за яких умов козацька шабля не схилиться перед панською пугою". Коли повернувся з кручi, табiр вже роздiлився на два загони. Реєстровi старшини Роман Пешта, Iван Боярин та Василь Сакун вимагали негайно йти на переговори до Потоцького. Другий, бiльший, загiн стояв за Гуню: йти на Сiч i гуртувати новi сили. - Братове! - тихо мовив Гуня. - Швидше менi зiтнуть голову, анiж я пiду на поклон до катюг мого народу. Я козак i взявся за шаблю не для того, аби панству оселедцем кланятись. Ми вiдiйдемо. Але це не поразка. Дух наш гордий i незламний. Ми зробили, що могли, але в нас виявилося ще замало сил. Мусимо їх збирати. Для нових битв за волю i щастя нашого пiдневiльного люду. Подивiться, товаришi, на кручу. Внизу шумить наш славний Днiпро. I хоч круча крута, але ми спустимось до Днiпра. На Сiч, братове, в лицарське гнiздо! Вдосвiта козаки, котрi не пристали на угоду з панами, на чолi з Гунею спустилися по стрiмкiй кручi до Днiпра i зникли в туманi... Вранцi Потоцький прийняв купку реєстрових старшин, прихильникiв угоди. Вiн не приховував своєї радостi, коли старшина покiрно кланялась йому, знявши шапки... - Ваша милiсть, ласкавий мосьпане польний гетьмане! - квапно заторохтiв Козир. - Гетьман Гуня зi своїми прибiчниками вночi залишив табiр. Ми не пристали до нього, а б'ємо чолом вашiй ясновельможнiй милостi з сподiванками на ласку i прощення всiх наших вольних i невольних грiхiв. Вiрною службою на користь Речi Посполитiй ми спокутуємо свої грiхи. Страшний грiшник не той, хто грiшить, а той, хто не кається! Потоцький кивнув. Козир полегшено перевiв подих. - Ми згоднi пiдписати з вашою милiстю договiр i розiйтися по хатах, - покiрно схилив голову Козир. - Нарештi! - не втримавшись, вигукнув Потоцький. - Давно б так. А ще б лiпше, якби ви взагалi хвостiв не задирали! - Каємось, вашмосць! - забубонiли делегати, - Постараємось бути у покорi, послужимо вашiй милостi ясновельможнiй. - Вiтаю вас, панове! - звернувся Потоцький до свого брата Станiслава та князя Вишневецького. - Повстання 1637 - 1638 рокiв скiнчилося! Перемiг шляхетський меч! - Вiват! - вигукнув князь. - Славна вiкторiя вiншує нашу зброю! Станiслав Потоцький похмуро буркнув: - Але хай тi лотри, котрi втекли на Сiч, не чекають милостей. Шляхетський меч дiстане їх i за порогами. - Ми невдовзi вiдбудуємо Кодацьку фортецю i мiцною оружною рукою станемо на Днiпрi! - мовив польний гетьман. - 3 Кодака почнемо наступ на Сiч. А зараз будемо пити за нашу довгождану вiкторiю, панове! За золотий спокiй у Речi Посполитiй. 3 повстанням ми покiнчили, а руський тлум на волостях вогнем випалимо! - Проше пана... Ясновельможний... - несмiло озвався Козир i ковтнув слину, позираючи на вино. - Дозвольте вставити покiрне слово. Повстання почалось лише тому, що великопольська шляхта почала урiзати нашi вольностi, дарованi нам сеймом i єгомосцю королем. Хлопи хлопами, але панство почало глумитися з української старшини. - Пане Козирю, - весело мовив Потоцький, - найближчий сейм у Варшавi неодмiнно розгляне вашi претензiї. I певний, дасть вам тi вольностi, на якi ви заслужили. - Премного вам вдячнi, ласкавий пане, - поклонилися старшини. - Ладнi служити вашiй милостi. - Дозволяю служити, - милостиво кивнув Потоцький, - але так служити, щоб ваша чернь бiльше не бунтувала проти нас! - Постараємось, вельможний пане. - Тодi, панове старшини, йдiть з своїми людьми на всi чотири боки! - сказав їм Потоцький i звiвся. - Вiльному - воля. Шляхетський меч не сiче повинних голiв. Обiцяю вам недоторканнiсть. Спокiйно повертайтеся в свої маєтки, нiхто вас i пальцем не зачепить. Даю слово шляхтича! Козир повiрив. Того ж дня в похiднiй церквi Потоцький слухав обiдню в честь вiкторiї над повстанцями. - Вашмосць думає вiдпустити лотрiв з миром? - шепнув Потоцькому князь Вишневецький. - Чи не забагато їм честi? - Я дав їм слово, - вiдповiв польний гетьман. - Але князь Вишневецький цього слова їм не давав! Старшина Козир з кiлькома сотнями своїх прибiчникiв не дiйшов навiть до Києва. Дорогою, бiля села Борщiвки, його загiн негадано потрапив у пастку, влаштовану гусарами князя Вишневецького. Все вiдбулося блискавично. Гусари вилетiли з засiдки так зненацька, що багато повстанцiв навiть не встигли вихопити шаблi, як були порубанi на мiсцi. Дарма старшина Козир розпачливо кричав: - Схаменiться, пани, що ви чините?! Єгомосць польний гетьман обiцяв нам недоторканнiсть!.. Нападники не слухали того крику: кололи й рубали козакiв, не даючи їм отямитись, i лiсова дорога почала пiдпливати кров'ю... Гусарський кiнь збив Козиря з нiг, старшина тицьнувся носом у закривавлену землю й, обхопивши голову руками, завив, качаючись по землi... Вiн вив, затикаючи пальцями вуха, заплющивши очi, аби не бачити й не чути того, що творилося на лiсовiй дорозi... Повстанцi, якi пiшли з Козирем, були винищенi до ноги. Доколюючи довгими мечами поранених, гусари наткнулися на Козиря, котрий все ще качався... - Цього лишiть, - розпорядився ротмiстр. - Повеземо в дарунок. Козиря примусили звестися, зв'язали йому руки, накинули аркан на шию i погнали дорогою. Козир боязко йшов, переступаючи через трупи, уникаючи на них дивитися, аби не стрiтися з мертвими очима... Тодi ще Козир не знав, що Потоцький вiдпустив повстанцiв про людське око... Влаштованi по всiх дорогах засiдки винищили повстанцiв до одного... Рiдко кому з них пощастило дiстатися свого села. Зв'язаного Козиря гусари пригнали на арканi в село Борщiвку, де лютував князь Вишневецький. Те, що побачив Козир, онiмило йому вуста. Село конало у вогнi. Вулицями сновигали жовнiри з награбованим збiжжям, хапали селян i гнали їх на майдан до церкви, де гусари рубали їх мечами й кололи списами... На майданi вже було повно трупiв. Козиря гнали через тi трупи до того мiсця, де на конi сидiв Вишневецький. - А-а, це ти, старшино, обижений великопольською шляхтою? - розтягнув князь тонкi губи в подобi посмiшки. - Додому, кажеш, зiбрався? - Ва... вашмосць... - Козирю бракувало повiтря. - Єгомосць пан польний гетьман обiцяв нам волю... I недоторканнiсть... Я про-протестую, вашмосць... Це по - помилка... Ми добровiльно здалися... На ласку... - А ми вам i виявляємо ласку, - зареготав князь, погойдуючись вiд смiху в сiдлi. - Чи ти хотiв, щоб ми за участь у повстаннi гладили вас по голiвках i встеляли вам дороги килимами? - Єгомосць... слово шляхетне давав... - хрипiв Козир. - Обiцянка-цяцянка, та дурень їй радий! - ошкiрився князь. - Може, єгомосць i давав вам слово, але я не давав нiякого слова! Тим часом жовнiри, нав'юченi селянським майном, пригнали на майдан новий гурт жiнок, дiтей та чоловiкiв. - Рубайте їх! Колiть!! - звiвшись в сiдлi, наказав Вишневецький. - Ми вiдучимо їх вiд бунтiв! Житиме лише той, хто повзатиме коло наших нiг! - На колiна! На колiна! - кричали жовнiри. Нiхто на колiна не став. Вишневецький махнув рукою. Гусари оточили жiнок, зривали з них сорочки, ударами шабель вiдсiкали їм груди i кидали закривавленi шматки чоловiкам, котрi лежали на землi пов'язанi... I ще Козир побачив, як драгуни кололи списами дiтей i гордовито хвастались, коли кому з них вдавалося проштрикнути списом одразу кiлькох малюкiв... - Хлопчикiв знищуйте, щоб не росли з них Сулими та Павлюки, Остряницi та Гунi! - волав Вишневецький. - Ми таки викоренимо бунтiвну Русь! Україна вiднинi стане раєм для вельможного панства! Здоровенний гусар, глянувши на Козиря, почав витягувати шаблю з пiхов... - Я протестую!.. - пополотнiв Козир. - Розв'яжить менi руки... Я буду скаржитись... Що ви чините, це свавiлля... Я вам не хлоп... Я старшина... - Для мене ти таке бидло, як i всi, - Вишневецький махнув рукою. - Згинь з моїх очей! Гусар перехилився в сiдлi, хвацьке махнув шаблею. Козир якусь мить стояв, наче закам'янiлий, з подивом на бiлому, вже без кровинки лицi, а тодi впав, розрубаний навпiл... Для довiдки. "Угода була укладена 29 липня. М. Потоцький, за словами бiскупа Пясецького, особисто запевняв повстанцiв, що на найближчому сеймi їм повернуть давнi вольностi. Повстанцям обiцялася особиста недоторканнiсть. Коли ж вони почали невеликими групами розходитися по домiвках, панськi й жовнiрськi загони їх нещадно винищували". Iсторiя Української РСР. Т. 1, с. 267. ЕПIЛОГ Уклавши бiля Старця угоду з реєстровою старшиною, котра забагла миру, Потоцький прибув у Київ i ЗО серпня 1638 року зiбрав там "загальну раду" козакiв, на якiй зовсiм по-iншому з ними заговорив. А втiм, вона тiльки називалася загальною радою, адже право взяти в нiй участь мали, крiм старшин, лише по кiлька козакiв вiд кожного з шести полкiв. З переможеними нiхто й не збирався радитись, бодай про людське око. Їм просто зачитали "Ординацiю вiйська Запорозького реєстрового", що була ухвалена сеймом у березнi 1638 року. Реєстровцi, похнюпивши голови, слухали Ординацiю, яка скасувала "на вiчнi часи всi пiльги, прибутки, право на самосуд (козацькi суди) i вибори старшини". Виборна посада гетьмана реєстру також скасовувалась. Главою реєстру призначався комiсар. Його вiднинi обирали не самi козаки, а - за рекомендацiєю коронних гетьманiв - сейм. Комiсар мав бути неодмiнно з осiб шляхетського походження. Трахтемирiв вибирався резиденцiєю комiсара, йому ж вiддавалася вся вiйськова i судова влада в реєстрi, вiн же вiднинi зобов'язувався рiшуче придушувати будь-яке "свавiлля козацьке". Вiйськовi осавули й полковники реєстру, котрий мав складатися з шести полкiв по тисячi козакiв у кожному, призначалися лише польською владою - "з шляхтичiв, досвiдчених у вiйськовiй справi i вiдомих непохитною вiдданiстю". Реєстровцi вiднинi могли оселятися лише в Черкаському, Канiвському й Корсунському староствах та "iнших пограничних мiстах". Дiсталося в Ординацiї й Запорозькiй Сiчi, на землях якої поселялася реєстрова залога, котра мусила розганяти "самовiльнi зборища на островах i рiчках". Населенню (як, мiж iншим, i самим реєстровцям) пiд загрозою смертної кари вiднинi заборонялося самовiльно (без спецiального письмового дозволу) з'являтися за порогами. Отож шляхта хотiла знекровити i обезлюднити Запорозьку Сiч. Такi "вольностi" здобули реєстровцi, помирившись з панами. Але й це ще не все. Через два з чимось мiсяцi пiсля "загальної ради" у Києвi, 24 листопада в урочищi Маслiв Став вiдбулася "остаточна комiсiя з козаками". Шляхетне панство на чолi з М. Потоцьким оголосило нову ухвалу, в якiй i було сказано, що козаки "покiрно приймають заслужене ярмо на свої шиї" - дожилися, докозакувалися, домирилися з панами! Реєстровцi, прихильники угоди з панами, i справдi "покiрно прийняли на свої шиї заслужене ярмо": комiсаром реєстру панство призначило шляхтича П.Комаровського, а вiйськовими осавулами I.Караїмовича та Л.Бубновського. Отримали угодовцi тих, кого й заслужили. А втiм, маючи на шиї "заслужене ярмо", - вибирати не будеш. Iляшко Караїмович уцiлiв i пiд Голтвою. Очунявши вiд поранення, вибрався по трупах з тванюки, дiстався до польських панiв, вiдбився вiд костомахи з косою - живучий i неймовiрно везучий! Панство i, зокрема, польний гетьман належно оцiнили вiрнiсть Караїмовича. Звичайно, вiйськовий осавул - це не гетьман, посади якого домагався Iляшко, але втiшив себе тим, що нiхто з української старшини не перебiг йому дороги i не став на чолi реєстру. А коли так, то вiн, перший в реєстрi вiйськовий осавул, досяг чималого - став майже заступником гетьмана. I коли тiльки шляхта дозволить українцям за походженням (от уже на що не поталанило Караїмовичу, так це з походженням - треба ж було народитися українцем!), то вiн перший кандидат на гетьмана. Козакам же дозволили обирати лише полкових осавулiв та сотникiв. Їм ще й поталанило при тiй бiдi, бо одним iз своїх сотникiв вони вибрали в урочищi Маслiв Став Богдана Хмельницького! I почалося по всiй Українi послушенство, яке на пiзнiшiй мовi зватиметься терором. Придушивши повстання 1637 - 1638 рокiв, панство народною кров'ю гасило "дух своевольства". Творилося досi небачене i нечуване на многостраждальнiй Українi, сини якої, маючи все, не мали єдностi: злочинства чинилися такi, вiд яких i через вiки кров холоне в жилах. Вдамося до свiдчень очевидцiв тих лихих часiв. Iз свiдчення очевидця, рiк 1638-й: "Их крестьянскую веру нарушают, и церкви Божии разрушают, и их побивают, и жен их, и детей, збирая в хоромы, пожигают, и пищальное зелье (порох), насыпав им в пазуху, зажигают, и сосцы у жен их резали, и дворы их и всякое строение разоряли и пограбили". Не уникли панської "ласки" й самi реєстровцi, котрих, за свiдченням Самовидця, як i селян, приневолювали "панщину робити", "чистити панських коней", "в дворах грубу, то есть печи, палити, псов хандожити, двори замiтати i до инших незносных дiл приставляли". Тi, хто не був вписаний в шеститисячний реєстр, козацькими правами не користувалися. Навiть сини реєстровцiв, як свiдчить той же Самовидець, "тую ж панщину мусiли робити й плату давати". I так тривало роки i роки. У 1648 роцi Богдан Хмельницький писатиме в листi до польського короля Владислава IV, що королiвськi старости й володарi "старинныя поля и выробленыя нивы, отчизны, гумна, мельницы и все козацкое, що есть в уподобаню, видирают, отбирают быдло; одесятствуют пчелы; конi послiднiи, которыми в войску служили, отыймуют, а скаржитися не годиться: прозба за гордыню, жалобы й слезы за бунты имiют. Полны козаков темницы. Иные явные терпят узы на тiлi". Але й король, мабуть, коли б i захотiв, уже нiчого не мiг вдiяти, бо в Речi Посполитiй феодальна анархiя взяла гору над законами, i можнi магнати утискували не лише "хлопiв i бидло", а й самих шляхтичiв (дрiбнiших), вiдбирали у них володiння, як чинив те, не боячись нi короля, нi Бога, нi законiв Речi Посполитої, Ярема Вишневецький. Особливо лютував один з найжорстокiших катiв українського люду (хоча катiв добрих i не буває), коронний стражник Самуїл Лащ, котрий з найманими загонами - "драгунами на крадених конях" - роками й роками нападав на села й мiстечка, грабував i мордував не лише простий люд, а й навiть дрiбних шляхтичiв та урядовцiв - вiдбирав у них маєтки та вольностi. Як свiдчить пан Єрлiч, "брали гвалтом панн i (панських) удiв". Свавiлля Лаща (але тiльки те, що чинилося над дрiбною шляхтою) доходило й до польської влади i викликало у неї не лише осуд, а й дiї: за грабiж та мордування люду Лаща 236 разiв засуджували на баннiцiю (вигнання) i 37 разiв до iнфамiї - позбавлення честi. Але, маючи покровителем С.Конєцпольського, Лащ до самої своєї смертi уникав покарання. Бiльше того. Лащ якось з'явився при королiвському дворi в одежi, обшитiй оголошеними йому судовими вироками, - i горде шляхетне панство, забувши про власний гонор, стерпiло й цей вибрик пана, тридцять сiм разiв позбавленого судом честi! Десятилiття (1638 - 1648) магнатського терору на Українi шляхта називала "золотим спокоєм". Та хоча всi попереднi повстання закiнчувалися кров'ю для одних i "заслуженими ярмами" для iнших, нова буря все вiдчутнiше й вiдчутнiше визрiвала в залитiй кров'ю Українi часiв "золотого спокою". Обкарнавши Ординацiєю не лише реєстровцiв, а й Запорозьку Сiч, магнатство наказало негайно вiдбудувати Кодак згiдно з усiма правилами голландської фортифiкацiйної технiки i втроє збiльшити залогу цiєї фортецi, щоб вiднинi й навiчно перерiзати шлях українським селянам на Запорiжжя. Влiтку 1639 року до Кодацької фортецi в супроводi численного почту й вiйськ прибув сам коронний гетьман Станiслав Конєцпольський. Розкiшно вбраний, увесь в золотих позументах та золотих гудзиках, коронний гарцював на конi попереду почту i вiд задоволення погладжував чорну з сивиною бороду. - Вiтаю вас, панове! 3 повстанням хлопiв таки покiнчено! Реєстровцi натягли на свої шиї заслуженi ярма, а ми, як законнi господарi цих країв повертаємося у свою твердиню над Днiпром! - Вiват! - кричало панство з почту. - Нєх жиє славна вiкторiя великопольського меча в державнiй руцi пана коронного гетьмана! За милю вiд фортецi коронного гетьмана врочисто зустрiв губернатор Кодака - шляхтич Ян Жолтовський та комендант Адам Конєцпольський, небiж коронного гетьмана. Тiльки-но вони пiд'їхали, як на фортечних мурах спалахнули бiлi дими й лунко гахнули гармати. - Вашмосць! - мовив губернатор в розкiшнiм жупанi з золотим поясом. - Кодацька фортеця гулом своїх гармат вiтає вашу милiсть на берегах Днiпра в незламнiй твердинi нашої ойчизни. Нєх жиє моць Речi Посполитої на берегах Днiпра! Знову лунко бахнули гармати. - Ах, яка чарiвна музика! - вигукнув коронний. - Приємно слухати, як гармати Посполитої грiзним гулом знову заявляють про свою присутнiсть на Днiпрi. Що не кажiть, а це найприємнiша музика для моїх вух! - I для наших, вашмосць! - заволала шляхта. - Це справдi незрiвнянна симфонiя нашої вiкторiї над вгамованим хлопством! - Вiват! - вигукнув губернатор. - Нєх жиє славний переможець, мудрий муж i блискучий полководець пан Станiслав Конєцпольський! - Вiват! Вiват! - галасувало панство. - Спасибi, спасибi, - дякував коронний. - Панове, раджу вам уважно подивитися на нашу твердиню. Перед вами на скелястому березi хлопської рiки стоїть грiзна фортеця Корони. Два роки тому її було захопив запорозький ватаг Iван Сулима. Звiдси почалося повстання Павлюка, Остряницi i Гунi. А що ми зараз маємо? Сулиму та Павлюка скарано у Варшавi, Остряницю та Гуню з їхнiми прибiчниками розiгнано. Польський меч щедро напився хлопської кровi! Твердиня на Днiпрi знову наша! Бiльше того, вона стала ще мiцнiшою, нiж була! Розкажiть про це, пане губернаторе. - Охоче, вашмосць! - зрадiв губернатор. - Пiсля Сулими фортецю заново вiдбудовано i вкрiплено. Ви бачите, панове, на високих валах потужнi гармати. Вали будуть щороку пiдсипатися вгору на один лiкоть. Щоночi фортечнi вали обходить дозор з офiцером. Неподалiк фортецi збудовано сторожову вежу, бiля якої день i нiч чатує загiн жовнiрiв. Iншi загони чатують дороги, об'їжджають всi околицi, пильно стережуть степ. Жоден птах не пролетить на пiвдень, не помiчений нами! Двохтисячна залога фортецi завжди напохватi! Шлях на Сiч на мiцному замку! - Приємно чути таке, приємно, - погладжував бороду Конєцпольський. - Вiднинi хлопи i думати забудуть про Сiч, Вiднинi Кодак - то є неприступна твердиня на Днiпрi! Зненацька з гетьманського почту почулася латинь: - Manus facta - manus destruo! ("Рукою створене - рукою ж i руйнується!") Тi вiщi, пророчi слова мовив тодi чигиринський сотник Богдан Хмельницький. До Великої Визвольної вiйни України проти польських гнобителiв лишалося всього лише десять лiт. У 1648 роцi з наказу гетьмана повсталої України Богдана Хмельницького Кодацьку фортецю штурмом вiзьме нiжинський полковник Прокiп Шумейко, i запорозька залога назавжди стане на Борисфенi, рiчцi, званiй в народi Нiпром, чи Днiпром. 1969 - 1971 рр., 1988 р. [1] Iсторiя Української РСР. Т. 1, с. 255. [2] Iсторiя Української РСР. Т. 1, с. 258. [3] Справжнiй унiверсал гетьмана В.Томиленка. [4] Справжнiй унiверсал Павлюка. [5] Справжнiй унiверсал Скидана. [6] Коло - зiбрання вiйськових делегатiв конфедерацiї, котрим доручається передати вимоги конфедератiв. [7] Справжнiй унiверсал Павлюка. [8] Справжнiй унiверсал Владислава IV. [9] Район теперiшнього м.Крюкова на Днiпрi. [10] Мiсцезнаходження цього Старця (їх багато на Днiпрi) невiдоме; ймовiрно, вiя був за 15 - 20 кiлометрiв на пiвдень вiд гирла Сули, вабливу с. Градизька. [11] Смертi.